Милуватися цвітінням сакури – давня і надзвичайно гарна традиція. Незважаючи на те, що в багатьох містах світу теж висаджують сакури, туристи з усього світу щороку приїжджають до Японії, щоб побачити традиційне свято на власні очі та відчути цю унікальну атмосферу. Неможливо відтворити те, над чим японці працювали сотні років. Вийдуть лише жалюгідні копії. Унікальна японська культура, світогляд та почуття прекрасного подарували світові самобутнє свято ханамі.
Часом думаю, даремно батьки вмішують своїх малих дітей у свої дорослі проблеми. В дитинстві сприймала як ужас ужасний гіпотетичне розлучення моїх батьків. Зараз сама собі дивуюся, чому так.
В моєму ідеальному світі батьки могли хоч повбивати один одного, але мали залишитися разом. Мені здавалося, що життя скінчиться, світ впаде, якщо вони раптом вирішать жити окремо. З острахом я чекала на черговий скандал, бо він міг бути останнім. І тоді все, кінець (як мені здавалося). Тому я вміла відчувати батьківські наміри за їх інтонаціями, поглядами. Я інтуїтивно навчилася вгадувати їхні реакції. Що добряче позбавило мене спонтанності. Здавалося, ніби своїм дитячим контролем я можу якось вплинути на ситуацію, запобігти чомусь. Головне, не розслаблятися, все відчувати.
Ось батько гепнув зайву чарку. 100 років тому. Ну, був привід, якесь свято. Ось він гепне ще пару і згодом засне. Він добряк і ніколи не буянить. Але коли добряче вип'є, стає схожим на сплячу тварину. Він не вміє культурно вживати, для бадьорості духу і веселого настрою. Він алкоголік. Не запойний, не кончений, але любитель вогняної. З юних літ. Ясна справа, він не усвідомлює та заперечує це. Як усі алкоголіки. Я бачу, як він випив цю чарку, зіщулилася внутрішньо. Я маленька, а він великий. Я нічого не можу зробити, яйца курицу не учат, він вирішує сам за себе. Я лише шалено хочу, щоб він не пив. Бо буде скандал, це страшно.
І ось мама верещить. Як очікувано. Передбачувана реакція. Я ніби каменію десь в собі, я дуже хочу, щоб вона замовчала. Ненавиджу, коли вона кричить. Хочу, щоб вона була добріша та дипломатичніша до батька. Чому вона така нетерпима? Ми з молодшим братом свідки скандалу.
Ось вони обоє звертаються до нас: "Все, діти. Так бути більше не може. Ми будемо щось вирішувати."
Діти плачуть. Занавєс. І так по колу. З року в рік. Поки ми не виросли і не розбіглися з дому. А батьки залишилися один з одним. «Уже нам в семьях не до перемен…»
Днями мама розповіла мені, що ніколи не казала батькові «я тебе люблю». Він казав, а вона – ні. З гордістю такою розповіла. Ніби як заслугу собі це ставить. Дивно.
Для чого вони зверталися до нас? Для чого вплутували нас в своє доросле? Чим ми могли допомогти їм? Ми могли лише боятися. Хвилюватися за самих себе. А як же ми? З ким? І що далі? Ми ж з братом однаково любимо їх обох, як жеж окремо?
Чому, зрештою, вони не розлучилися? Спокійно, по-дорослому. Не сказали нам, що любитимуть нас завжди і контакти наші не будуть втрачені. Що нічого страшного в цьому немає. Так склалося життя. Чому не дали один одному шанс зустріти когось по собі? Або, принаймні, жити спокійним самотнім життям.
З великим співчуттям і жалем в дитинстві я дивилася на дітей з неповних сімей. Ці діти здавалися мені обділеними. Потрібно було подорослішати і постарішати, щоб поглянути на своїх батьків зараз і побачити двох чужих один одному, нещасливих людей. Заради чого була їх жертва? І для чого вони рвали душу своїм дітям?
