хочу сюда!
 

Tash

41 год, овен, познакомится с парнем в возрасте 40-50 лет

Заметки с меткой «проза»

О пользе искренних дневников


и поразмышлять внутрь своей головы


Неожиданно обнаружил старую запись. Больше четырех лет назад. Еще до аннексии Крыма. Ужасно удивился, оказывается тема оккупации и аннексии меня уже тогда страшила подспудно. Вот поэтому и веду дневник уже давно. Даже не думал, что такое можно было моей головой выродить и написать. Это какой-то супер-квантовый я, который на определенных точках пространства-времени отделяется от другого себя,  вплоть до бесконечного удаления, а спустя годы, в другой вселенной мы со мной неожиданно вновь встречаемся, как спутанные элементарные частицы и сразу узнаем друг-друга, хотя расстояние уже в несколько световых лет. Завтра додумаю эту мысль - мне кажется, что она того стоит. Что-то в этом есть, что человек сам себе конгруэнтен в качестве квантовой частицы и может быть одновременно и в разном времени и в разном пространстве и, в зависимости от стороннего наблюдателя (даже если этим сторонним наблюдателем является он сам), результаты его взаимодействия с самим собой (а тем более,- с другими) сильно разнятся. Надо будет еще немного поразмышлять внутрь своей головы.

А вот текст, который меня так удивил спустя четыре с лишним года еще до аннексии и оккупации Крыма


В рамках проекта "Душа наизнанку недорого"
Карта Приватбанка - 5168 7573 2914 3327
МТС - 099-698-55-84
Map

Запах рук подруг (нетленки из прошлого)

Занимался сегодня всякой мелкой фигней - чинил одну юсбишную штуку, жарил кукурузные блины, делал баклажаново-овощную икру. А потом сел отдохнуть за комп и откопал ностальжи аж за 2011-го год. Перечитал, почти прослезился. А ведь это еще до всех этих событий с Крымом и прочей хуетой, от которой не то, что прослезишься, а и в петлю залезть порой хочется... 

Лохматые воспоминания и запах рук подруг

Когда-то давным-давно был у меня любимый личный парикмахер - Алка Киселёва. Это еще Алисы не было вроде. А может даже до женитьбы еще. Слишком давно было. Лет 25 назад, как минимум. Сейчас Алиса уже давно сама замужем а я постепенно готовлюсь к роли деда.

И, так уж повелось с незапамятных времен, что была Алка и моей пациенткой и одной из лучших подруг. Это у меня фирменное. Практически все друзья (или вообще все) - пациенты или их половинки, родители и дети. А познакомились мы с Алкой в парикмахерской по запаху. Про запах я писал уже тут и тут. Алка, срезая мне лишние кудри, унюхала во мне доктора (я был после полутора суток дежурства), а я в ней друга. Познакомились с первого нюха прямо на ее рабочем кресле (парикмахерском) и сразу же начали беззастенчиво дружить. С обнимашками и провожаниями домой с периодическим посещением кресел друг друга. Она ко мне и в Курман ездила за 70 Км на электричке (на гинекологическое кресло). Это еще до начала мутных 90-х было. Вместе пережили много чего. И рэкет и кризис и вообще много чего с больших букв М и Ж. Бывало и так, что уходя из дома в загул, у нее двадцатку зеленых втихаря от жены и Толика (ее мужа) стрелял. Ну всяко бывало. Бывало я и ее выручал и не раз и не два. История давняя и вросшая в меня напрочь. Почему вдруг сегодня впомнил, ХЗ. Может стричься пора. Ну вспомнил и вспомнил.

Алка - парикмахер от Бога. К ней домой ходили стричься в основном VIP-клиенты и я паравозиком по дружбе, несмотря на строгого мужа, который категорически был настроен. И естественно против. В общем, когда много лет спустя, мы с Алкой сделали, выносили и родили второго ее ребенка (от Толика), она из парикмахерской все-таки ушла и дома тоже принимать перестала. Даже друзей. Растворилась в ребенке и муже, пропитав насквозь материнским счастьем все окружающее пространство. Еще около года мне удавалось стричься у Ирки Аграновской - общей подруги из той же парикмахерской Наума на Москольце. Но и она потом исчезла из моей жизни, обретя долгожданное ПМЖ на земле обетованной, после рождения реббенка. (опечатка, но пусть останется)

Вот с тех пор я ни разу и не был в парикмахерской. Это уже около 8 или 9 лет. И чтобы не уподобиться длиннокосо-раскосым азиатам, стригусь с той самой поры сам. 

Как так? А как получается, так и стригусь - все равно к моей лохмато-полулысой неформатности и неизменной майке круглый год все давно привыкли. А вот по Алке скучаю здорово. Кстати, вспомнил! Иришке-то мы тоже киндера вместе делали и вынашивали. Как они там в Германии, интересно после очередного переезда? Вроде дочка была, насколько помню. А еще Анечка из парикмахерской. С ее проблемами до конца разобраться не успел,- жизнь и меня завертела и сама завертелась слишком уж быстро. Парикмахерская Наума осталась в далеком прошлом, приватизированная внебрачной отпрыссучкой очередного политического проститута. Народ приличный разбежался и стричься стало не у кого. А вот воспоминания и запах общения остался. 

Ах, как-же пахли Алкины руки, когда она стригла мне бороду! Даже снится иногда этот запах. Вернуться бы так лет на 20 лет назад и понюхать. И можно обратно.


Ps: сколько-же я не пользуюсь услугами паркимахера?- даже сложно вспомнить. Ну больше 15-ти лет точно. Можно попробовать перелопатить фотки начала двухтысячных. Скорее всего там найдется ответ.

В рамках проекта "Душа наизнанку недорого"
Карта Приватбанка - 5168 7573 2914 3327
МТС - 099-698-55-84
Map

Немного наболевшего


***
***
Все меньше разного, все больше настоящего
и двери наглухо предательством забиты -
ни приоткрыть, ни даже заглянуть.

***

*** Боже ж мой, как давно была сделана эта фотка - шестое апреля 2005 года. Я дома, в Крыму, есть хорошая работа, есть жилье, Украина, есть друзья. Еще жив папа. 

Двенадцать с половиной лет назад. Столько всего случилось... Жизнь изменилась. Причем, что удивительно, жизнь за это время успела измениться полностью даже не один раз. И с каждым разом - еще радикальнее, чем в прошлый. Крамольную мысль скажу - но уже и аннексия Крыма начинает казаться чем-то не тем, чем было на самом пике событий. Тогда за одну ночь моя никчемная борода стала почти полностью седая (впрочем, депигментированные волосинки - просто красивая история и не всегда правда). Теперь моя седина варьирует туда-сюда по разным местам от почти ничего, до многовато (от настроения и обстановки), а лысина растет и процветает, отвоевывая гектары у седины. 

Гантелями уже давненько не балуюсь (преднизолон не разрешает), но мечтаю и хочу возобновить отношения. Во всяком случае большой и толстой пружиной на днях чуток поигрался.

Map

СОМНИЯ (Космическая сказка)

Где-то в холодных просторах Вселенной путешествовала планета по имени Сомния. Её окружающее пространство было усеяно бесчисленными светящимися точками. Это были жители космоса – звёзды. Они были так далеки, что за тысячи лет полёта планеты, маленькие огоньки не сменили рисунки своих россыпей. Казалось, что время остановилось, а сама Сомния находится в каком-то летаргическом сне.

Однажды на своём пути планета заметила звезду, которая светила ярче за окружающие звёзды. С каждым прошедшим отрезком времени, она становилась всё ярче и ярче.  Свет звезды манил, а тепло плавило многовековый лёд планеты. Сомния приближалась к звезде.

– Солнышко! – радостно прошептала она.

Планета вышла на орбиту звезды и жизнь начала наполнять её, почва проросла разными ароматными травами и прекрасными цветами. Пение птиц наполняло просторы Сомнии. В её душе генерировалось и пребывало счастье. Планета обоготворяла звездочку и в знак благодарности посылала цветы, выросшие на её просторных лугах и в её прекрасных садах. Цветы были символом жизни, красоты и любви. Звезда почему-то не замечала планету на своей орбите. Она была занята собой. Со временем Сомния заметила, что система звезды двойная и вторым её элементом является чёрная дыра. Этот объект ничего не излучал и не отражал, а только поглощал всё на своём пути. Чёрная дыра начала поглощать и звезду. Прошло ещё немного времени…

– Солнышко…  – с грустью прошептала Сомния. Последний лучик света, как поцелуй коснулся планеты. Затем звезда полностью исчезла в чёрной дыре. Холод своими ледяными руками начал обнимать планету. Всё живое, что было на ней, стало превращаться в лёд. Сомния впадала снова в летаргию. Вокруг неё тусклым светом светили неизменные россыпи далёких звёзд.

Somnia (лат.) – сон, мечта

Письмо Генриху в Париж



Письмо Леону или Крису в Амстердам или Сидней

Привет, Пауль!
И Вам с Хельгой тоже огромный привет и обнимашки взасос от нас с Мелани.

Мы, ну как бы... пока в затяжном прыжке...типа раскроется парашют или не раскроется. Выжидаем затаившись - есть одна очень призрачная возможность к концу лета. А может и не призрачная. А может и не к концу. А может и не лета. 

Амстердам хороший, конечно, город, но это -- самый-самый крайний вариант. Мы и так переселенцы, оставшиеся безо всего. Без вещей, имущества, книг, дома, собственности, пенсии и вообще всего что накопили или могли накопить и нажить к пятидесяти. 

Еще одно переселение с нуля мы вряд-ли переживем. Да и загранпаспорта нет. Да и не это главное, Джим.

- Переезд, это квинтэссенция проблем:
- Это Чемодан болезней, которые нельзя кантовать. 
- Это куча скелетов в шкафу, которых придется тормошить, что чревато.
- Это непомерно дорогое жилье в твоем волшебном Стокгольме.
- Да и вообще, чем жизнь на твоей чужбине чем-то отличается от нашей жизни тут?
- Нереально найти работу на шестом десятке с нуля в чужой стране без репутации.

Так что, твой сраный Питтсбург - это будет самый последний вариант. Такой, как в красивом голливудском кино: герой долго ехал, три раза почти умирал в пути от инфаркта и от инсульта (по очереди), которые его вконец подкосили. Жена пару раз его спасла, пару раз он ее. Оба хотели умереть (это был легкий выход), но оба не хотели бросать другого в беде. 

Здоровье в поезде иссякло. А еще обыски на таможне. Допросы. 

Потом, в полубредовом состоянии, почти ослепнув, он таки нашел старого друга. 

Друг отпоил пивом, чаем и настойкой мяты на одеколоне. Пытался закодировать объятиями. Обещаниями. "Все будет хорошо". Даже снял им квартиру неподалеку от своей. Иногда встречались.

Работы не было, но друг подкармливал боярышником и огрызками кукурузы. 

Но кукуруза (как и деньги) должна была когда-то закончиться. Друг не смог больше их содержать и оплачивать квартиру. 

Они сели и напоследок закурили (хотя были некурящими).  Выпотрошили память в поисках мест былого и доброго. Нашли немного.

***
А потом наконец я умер. 

Друг похоронил меня на самом дорогом кладбище Дублина  (а может быть - просто в лесопосадке). На похоронах было два с половиной человека. Жены на моих похоронах не было. Она умерла на три секунды раньше. Молитвы сработали.
Map

koi

koi

хорошие стихи

А знаешь, в жизни встречи не случайные.
Случайно ничего не происходит.
Однажды, средь бессилия и отчаянья,
Одна душа другую вдруг находит.

Глаза в глаза, улыбка, слово за слово.
Случайный получился разговор.
Стрелой амура будто бы случайного.
Сердца уже расстреляны в упор.

Звонок, вопрос — ответ, затем свидание.
Жить друг без друга больше не получится.
Пусть встретили друг друга с опозданием,
Пусть лучше поздно, чем не жить, а мучиться.

И ты с безумным прошлым распрощаешься,
Ты станешь Нежностью, ты станешь Верностью.
Ты не живешь — ты жизнью восхищаешься.
Случайность стала вдруг закономерностью.

Яблука

Серед утомлених будинків, притрушених снігом кольору сепії, живе одна дівчинка. Вона – недоцільне в цьому царстві мороку світло, що виграє цілим спектром різних кольорів, ведучи непримиренну боротьбу зі зледенінням у душах людей. Усі ми бачимо її щодня – в магазинних чергах, на автобусних зупинках, у вікнах багатоповерхівок, – але ніхто її насправді не знає.

Однієї позірно буденної днини ми з дівчинкою йшли до кав’ярні. Ішли – а вона пахла свіжими яблуками; перехожі не хотіли відчувати цього, вони взагалі мали багато важливіших, на їхню гадку, справ («Потрібно вимити машину сьогодні», «Холера, це ж завтра знову на роботу!», «…А як я, по-твоєму, туди зараз поїду?», «По чому картопля?», - долинало зусібіч), одначе дівчинка пахла спеціально для них. Навмисне – немов сповіщаючи про скорий прихід весни.

…У кав’ярні цієї пори сиділо лиш троє осіб, тому столиків на вибір було чимало. Ми з нею обрали кутній – подалі від людських очей. Говорили про всяке: фестивалі, на яких бували та які маємо намір відвідати; спільних знайомих та речі, що з ними кояться; минуле й майбутнє з усіма його перспективами й рішеннями, котрі мусять рано чи пізно мусять бути ухваленими.

Замовляючи другу порцію майстерно звареного глінтвейну, я раптом замислився. Друкарська машинка в дальньому кінці кімнати додала ще більше запитань, відповіді на які не можуть бути знайдені взагалі: «Для чого ми тут і зараз сидимо? – ламав я собі макітру. – Будь-яка річ має свою причину та ті наслідки, до яких вона призводить». Осяяло: просто дуже хотілося відчути аромат свіжих яблук. Чорт забирай, та як я без цього запаху жив свої двадцять сім років?!

Вечоріло. Сніг кольору сепії притрушував наші непокриті голови. Стояли коло під’їзду, думали, що ж буде далі. Обійнялися. Розійшлися…

Я простував слизьким хідником і думав, що яблуко – мій улюблений фрукт. Віднині і назавжди. А його аромат тепер буде зі мною навічно, проте ніколи не набридне.

Дякую тобі, барвиста дівчинко, за весну, яка настала так наскоком і так надовго!..

Дівчина із вересня

Вересень – це той гість, на чий прихід чекаєш найменше. Можеш замикати на всі засуви двері та вікна, затуляти старезним бабусиним дрантям найменші шпарини, ховатися під кількома шарами на перший погляд безпечних ковдр, одначе все одно не помітиш, що він уже тут – сидить у твоєму улюбленому кріслі, розкидає навсібіч вогке пожовкле листя та зухвало допиває пляшку початого тобою вчора ввечері вина по десять із чимось гривень за літр. «Звідки ти взявся?!» – обурюєшся ти, сам розуміючи, що був телепнем, коли не звертав уваги на численні недвозначні підказки: вагітні важкими зливами хмари, щораз переконливіше шепотіння північного вітру, застиглі в солодкому передчутті заслуженого перепочинку клени й тополі. Літо ж-бо триває нескінченно довго лише на сторінках сюрреалістичних книжок, про які забуваєш після одного-єдиного прочитання. Тому перед тобою розходяться два шляхи – примиритися з присутністю мовчазного гостя, котрий на твоє справедливе обурення відповідає змовницькою усмішкою, або ж силкуватися вигнати його геть, виставити за двері, тим самим мимохіть пустивши його ще глибше – у самісіньке серце. Головна особливість вибору полягає в тому, що зрештою ці стежки знову зійдуться в один широкий проспект. Результат твоїх поневірянь – один і той самий фінал. А все через твою недалекоглядність, небажання належно оцінити дійсність, у якій обертаєшся. Інакше, можливо, товариство вересня не було б таким раптовим, а вино для зустрічі з ним – таким паршивим.

Вона полюбляла блакитний колір і тихе шелестіння вчорашніх газет на вранішньому вітрі. Звісно, вряди-годи годилися мляво-синій та сьогоднішня періодика, проте в них вона не знаходила жаданої насолоди, тож використовувала цей варіант лише тоді, коли з певних причин усе йшло не зовсім так, як мусило б. Я читав це в її очах, доки вдихав аромат кави по-віденськи з присмаком тихенького джазу кінця сорокових. У голову лізли найрізноманітніші дурниці від питання про доцільність заборони куріння в громадських місцях і аж до останніх кількох нот найпопулярнішого твору Ріхарда Ваґнера… Мелодію мені навіяла усмішка, що ледве торкнулася її вуст, адже ту усмішку – так само як мого Ваґнера – приніс владний вересень.

Чи зустрічали ви колись шалено гарну істоту, яку просто хочеться зробити щасливою – без жодних намірів будувати з нею взаємини, відбивати од когось іншого, робити все, щоби вона стала ваша? Саме таке маленьке диво з очами кольору тендітного моря сиділо навпроти, занесене до тієї кнайпи грайливим осіннім вітерцем. Чорт забирай, нас не те, що друзями, але й знайомими назвати неможливо! Тим не менш, винятково читаючи її очі міг викликати в собі вже підзабуті речі, котрі для інших видаються невід’ємними: здатність відчувати запахи, розрізняти барви, насолоджуватися, врешті-решт, цією філіжанкою кави, вже добряче вистиглою, неспроможною вплинути на щось глобальне, але неймовірно корисною тут і зараз…

– Повторити?
– А?..
– Ще, питаю, кави бажаєте? – заскочив мене зненацька такий худий, що аж прозорий офіціант, матеріалізувався ніби нізвідки просто перед нашим столиком.
– Ні, гадаю, досить, – я розпочав активно шукати гаманець по всіх можливих і неможливих кишенях. – Рахунок, будь ласка.

Либонь, із мого боку було вельми неґречно не спитати, чи не бажає чогось іще блакитноока вереснева дівчинка навпроти. Собі на виправдання відзначу, що в ті поодинокі моменти, коли відчуваєш щось дуже-дуже подібне до щастя, з голови враз зникають кудись на манівці свідомого всі без винятку умовності, поняття гарного тону та інший непотріб. Іще й офіціант трапився аж занадто прудкий. Я міг би, певна річ, утішити себе – мовляв, пригощу її чимось наступного разу, та чудово знав, що його не буде. Так уже склався пасьянс пані Долі, так зірки на небі вишикувалися, так зурочили втомлені духи роздратованих забуттям пращурів: наші стежинки перетнулися тільки в одній точці, а далі повихляють кожна у свій бік. Так має статися. Зрештою, коли ми захоплено розглядаємо в музеї досконало виконану скульптуру – чи маємо на гадці колись поставити її у свій напівполаманий радянського виробництва креденс у надрах однієї з мільйонів непоказних багатоповерхівок? Вереснева дівчинка була з тих шедеврів, милуватися котрими належить на достатній відстані та не торкаючись. Інакше пошкодиш. Інакше зіпсуєш.

Двадцять чотири гривні за каву. Чи вони показилися з тими цінами? Мовчки розрахувавшись і сяк-так напнувши на себе недолугу шкіряну куртку, я просто подався геть із прогрітого нерозділеним коханням приміщення. Не озирався – я жеврів вереснем, оскільки побачив рівно достатньо.

* * *

Чи знаєте ви, якою безжальною подекуди буває власна квартира? Далебі, рідні та знайомі мільйон років стіни душать не гірше за тюремні застінки. Вони труять тебе пилюкою під ліжком, добивають нерухоме тіло важким дубовим столом, охолоджують кров кондиціонером, а відтак загортають у брудні вицвілі шпалери замість савану. Ти помираєш у страшенних катуваннях на ім’я самотність під розмірене белькотіння ведучих новин із екрану телевізора. Найбільш стримані з нас навіть не видають передсмертного стогону – бо навіщо, коли його однаково поглинуть істеричні верески клаксонів, стукотіння коліс поїздів міжрегіонального сполучення, брехливі освідчення столичних Ромео своїм однотипним Джульєттам, п’яне бринькання понівеченої гітари та всі інші буденні шуми, котрі супроводжують місто впродовж усього циклу його існування? Просто ще одна смерть у брудних буднях, чергова «пташка» для монотонної статистики (якщо така взагалі існує). Ти й надалі товчешся у чергах до ощадкаси. Так само вдихаєш учорашній перегар у вагонах метро. Незмінно лупасиш по клавішах загальмованого вірусами комп’ютера в пластиковому офісі. Одначе насправді ти ганебно склеїв ласти під пресом – подумати тільки! – власного помешкання. Ласкаво просимо до реального світу, здолати який не під силу навіть вересню!

* * *

Той вечір видався прохолодним навіть на осінь. Вітер розлютився так сильно, що достоту вирішив зруйнувати Київ ущент і наразі крутив баранці на хвилях поверхні зазвичай непорушно замріяного озера. Збиралося на грозу, повітря промовисто віддавало озоном, а десь ген із-за обрію раз у раз долинало басовите бурмотіння громовиць. Ушилися від гріха подалі навіть найстійкіші – традиційні для вечора в будь-якому місті «пивні» компанії, рятуючи хмільний напій од перспективи бути щедро приправленим водою. В результаті на прохолодному піску розбурханого штормом пляжу сиділи тільки ми з моїм найліпшим на сьогодні кумпелем – паком яблучного соку. Кажуть, цей напій вночі викликає в гості кольорові сни. Між іншим, науково доведений факт, нехай йому! Їх хотілося побачити сьогодні якнайбільше. А особливо блакитних.

Урешті-решт, довкілля сповнилося об’ємного лупотіння дощу. На зміну ароматові легенького струму завітала свіжість викоханої хмарами вологи. Земля, вдячно зітхнувши кілька разів, охоче бавилася товстими краплями, підкидала їх угору щораз вище як ті м’ячики для настільного тенісу. Небо витікало. Воно позірно плакало, сміючись у душі, а я у відповідь із усмішкою, якої навчився сьогодні вдень за столиком улюбленої кав’ярні, мовчки цумлив свій триклятий сік і в його товщі розчиняв ледве помітні примари власних минулих сліз. Самотня у своїй монументальності гроза чудово доповнювала нас із картонним пакетом, тож ми спершу запізналися, а відтак і заприятелювали.

Цікаво, що в той момент робила вереснева дівчинка, з якою вдень ми примудрилися мовчки погомоніти про все на світі, за ті нещасних півгодини так і не сказавши одне одному жодного слова? Певно, саме прикрашала свій казковий блакитний будиночок жовтогарячими дарунками щедрої осені. Можливо, шелестіла вітром, який гортав учорашні газети – хтозна? Хотілося бути впевненим, що в неї все по-вересневому чудово, вона сита й зігріта тим єдиним променем, для якого була створена природою. На жаль чи на щастя, всього відразу нам бачити не дано. Але ж тішить найголовніша аксіома: надія не вмирає останньою, бо просто не помирає ніколи!

* * *

Ранок. Надворі – дощ. Мушу поспішати займати свою чергу до ощадкаси, щоб учасно встигнути у проспиртовану підземку, а нею – вже до свого дурноверхого робочого місця. Шкода, що все це було тільки сном. Мовчки поглянув на порожній пакет із-під яблучного соку. «Клятий зраднику!», – подумалося мимохідь…

Старий

– Не хвилюйся, батьку, тут тобі буде дуже-дуже затишно, – переконував високий чоловік в окулярах, мимохідь шукаючи місце для паркування на подвір’ї лікарні. – Мені цей заклад порадив Сашко. Пам’ятаєш Сашка?

Старенький на задньому сидінні машини лиш мовчки усміхався. Він уже взагалі мало кого і що пам’ятав – був просто щасливий, що Петрик привіз його кудись, де добре.

Колись давно й сам Андрій Іванович часто возив сина по хороших місцях. Повз них проносилися найцікавіші краєвиди спершу Країни Рад, а потім і посталої з попелища примусового забуття України. Тільки вдвох – батько зі своїм синочком, адже Петрова мати покинула їх, коли тому було заледве три. Та їм однаково було добре скрізь: непорушні гірські масиви Карпат, їхні нестримні потоки та застиглі у спокої узбережжя Криму немов їхній антипод; замки й фортеці, котрі впродовж цілої вічності не давали жодного шансу ворожим полчищам; сонні гущави постійних у своїй гордовитості лісів… Та де їм тільки не доводилося бувати!

…Що було потім, крізь роки? Стареча пам’ять зрадницьки плутала часові проміжки й події, розкидаючи їх навсібіч уламками розбитого люстра. Здається, Петрик пішов до якогось інституту… та якого? Щось пов’язане з комерцією чи, як там його… бізнес. Синок по завершенні відкрив якусь компанію і, хвалити Бога, не розчарував батька – почав допомагати людям. «Допомагаю людям, батьку!», – саме так він завжди казав, а Андрій Іванович і не ліз у подробиці. Навіщо ж-бо? Він же так любить його, свого Петрика! Давав йому, що міг – значить, і робота в нього хороша! Він же сам – син свого батька…

– Ну, все, – Петро Андрійович, врешті-решт, запаркувався коло входу. – Час виходити, старий. Приїхали.

Надворі панувала незвично потужна як на липневий Київ злива. Подвір’я залило так, що син був змушений підхопити свого батька попід руки та нести всередину з допомогою ще декількох лікарів, оскільки інвалідний візочок просто не проїхав би таким океаном.

Андрій Іванович збив докупи ще кілька крихт спогадів: Петрик завжди любив дощ. Вони з ним навмисне вичікували на дужу зливу – таку, щоб аж нічого не видно було, – а потім ганяли на велосипедах по найбільш брудних шляхах, які тільки могли знайти. Вкриті глиною або землею з п’ят і до маківок, заходили у рідну хату, довго відмивалися самі, далі відтирали долівку – але однаково веселилися. А до вечері в дні таких прогулянок, на які мало хто наважився б узагалі, Андрій Іванович варив синові борщ, відпоював його гарячим чаєм, щоби той не застудився… Це було весело! Але де це було? Де ж вони жили?

Дощі.

Пам’ять знову відмовилася показувати Андрію Івановичу картинки, адже в ніс ударив гострий запах. Дуже неприємний, навіть моторошний. Хіба може взагалі пахнути так погано у місці, де, як казав його Петрик, має бути добре?..

– За що я вам, бляха, заплатив?! – лементував тим часом на маленьку медсестру Петро Андрійович, яка від такого ґвалту боязко озиралася, чи, бува, не збіжиться сюди зараз уся лікарня.

– Нам прикро, але…

– Я замовляв для нього окрему палату! Окрему!!! Ви знаєте, що це значить?!

– Ми його обов’язково переведемо щойно…

Микуличі! Так, як він узагалі міг забути? Прямісіньке, немов лінія Екватора, селище – і таке саме довжелезне. До Києва звідти їхати хвилин сорок автобусом, тому вони часто виїздили туди у зоопарк, на морозиво або й банально погуляти Хрещатиком, подивитися тамтешні каштани у цвіту, зануритися в людський потік, що в місті завжди бував не менш бистрий за карпатську річку. Губилися серед людей, домовляючись про місце зустрічі, а потім пили з автоматів воду з сиропом. Багато води з сиропом. І коли ж син устиг подорослішати?

Окрему палату забезпечили, перерозподіливши всіх її пацієнтів по сусідніх. Двоє працівників лікарні ввезли візок із Андрієм Івановичем усередину, перевдягли його у зелену лікарняну робу та вклали на просочене потом, кров’ю і сечею ліжко, що стояло посередині приміщення.

– Усе буде добре, батьку, от побачиш! – Петро схилився до старенького. – Тобі буде добре. Усе буде добре, старий.

Андрій Іванович намагався спитати, як часто син заїжджатиме до нього в гості, але не зміг – йому вже декілька років як одняло мову після відразу кількох інсультів поспіль. Та й чи це важить? Звісно, Петрик часто буде тут! Він же любить його, коханий синочок, він же обіцяє, а значить, що все буде просто чудово! Буде весело, як колись! А, може, буде навіть іще веселіше – хтозна, куди вони поїдуть мандрувати наступного разу?

Заплющуючи очі від кам’яної слабкості, котра оповила його саваном сну після якогось уколу, батько згадав слова сина: «Час виходити, старий. Приїхали».

І прийшов сон.


У коридорі хоспісу Петро Андрійович здійснив важливий, на його думку, дзвінок.

– Альо, бичара, здоров! – зверхньо затараторив він у дорогий мобільник. – Справу вирішено. Можемо виставляти хату під оренду. Барахло тільки звідти все повикидайте, а то мій старий за життя всілякого лайна багацько туди понатягав! – він на мить замислився і продовжив: – І фотки, фотки головне зі стін познімайте, бо там, зараза, така якась пурга…


П'яні трунарі поховали чергового невідомого пацієнта на цвинтарі неподалік хоспісу. У Микуличах не вщухала злива...

Ідея

Наразі на теренах Facebook відбувається невеличкий літературний конкурс, основною умовою участі в якому є написати твір обсягом до тисячі знаків (пробіли також ураховуються). Здавалося б, легко, але під час роботи приходить розуміння, що насправді це досить таки важко зробити. А я взагалі вирішив підняти складність іще трошки й написати твір обсягом рівно тисяча символів. Власне, його я й пропоную вам на оцінку. Буду вдячний за критику.

Одного сірого дня Чоловік повернувся додому, скинув пальто, вимив руки і подався на кухню перекурити. Далебі, так він робив завжди – повертався, знімав верхній одяг, мив руки та закурював. Проте цей день  був незвичайним: він раптом рвучко підвівся, перекинувши попільничку, відкинув убік недопалок й широко всміхнувся сам до себе. «Буду письменником!», – вирішив Чоловік і щосили гримнув кулаком по столу, закріпляючи щойно укладену із порожнечею задимленої кухні угоду.

Письменникові потрібна ідея. Чоловік день за днем сидів за столом у мовчазному очікуванні, коли ж вона, невловима, завітає до нього в гості. 

Один сірий день змінював інший, кудись утікали місяці та роки. Чорняве волосся зробилося сивим, а гладенька шкіра вкрилася зморшками. Чоловік усе сидів над пожовклим аркушем, стискаючи в руці ручку із затверділою пастою. «Письменникові потрібна ідея, – повторював він свою мантру, – і я не здамся!».

Одного сірого дня Чоловік розсипався піском на цнотливий папір. 

До кімнати хтось увійшов…

Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
55
предыдущая
следующая