хочу сюда!
 

neller

38 лет, водолей, познакомится с парнем в возрасте 35-65 лет

Заметки с меткой «проза»

koi

koi

хорошие стихи

А знаешь, в жизни встречи не случайные.
Случайно ничего не происходит.
Однажды, средь бессилия и отчаянья,
Одна душа другую вдруг находит.

Глаза в глаза, улыбка, слово за слово.
Случайный получился разговор.
Стрелой амура будто бы случайного.
Сердца уже расстреляны в упор.

Звонок, вопрос — ответ, затем свидание.
Жить друг без друга больше не получится.
Пусть встретили друг друга с опозданием,
Пусть лучше поздно, чем не жить, а мучиться.

И ты с безумным прошлым распрощаешься,
Ты станешь Нежностью, ты станешь Верностью.
Ты не живешь — ты жизнью восхищаешься.
Случайность стала вдруг закономерностью.

Яблука

Серед утомлених будинків, притрушених снігом кольору сепії, живе одна дівчинка. Вона – недоцільне в цьому царстві мороку світло, що виграє цілим спектром різних кольорів, ведучи непримиренну боротьбу зі зледенінням у душах людей. Усі ми бачимо її щодня – в магазинних чергах, на автобусних зупинках, у вікнах багатоповерхівок, – але ніхто її насправді не знає.

Однієї позірно буденної днини ми з дівчинкою йшли до кав’ярні. Ішли – а вона пахла свіжими яблуками; перехожі не хотіли відчувати цього, вони взагалі мали багато важливіших, на їхню гадку, справ («Потрібно вимити машину сьогодні», «Холера, це ж завтра знову на роботу!», «…А як я, по-твоєму, туди зараз поїду?», «По чому картопля?», - долинало зусібіч), одначе дівчинка пахла спеціально для них. Навмисне – немов сповіщаючи про скорий прихід весни.

…У кав’ярні цієї пори сиділо лиш троє осіб, тому столиків на вибір було чимало. Ми з нею обрали кутній – подалі від людських очей. Говорили про всяке: фестивалі, на яких бували та які маємо намір відвідати; спільних знайомих та речі, що з ними кояться; минуле й майбутнє з усіма його перспективами й рішеннями, котрі мусять рано чи пізно мусять бути ухваленими.

Замовляючи другу порцію майстерно звареного глінтвейну, я раптом замислився. Друкарська машинка в дальньому кінці кімнати додала ще більше запитань, відповіді на які не можуть бути знайдені взагалі: «Для чого ми тут і зараз сидимо? – ламав я собі макітру. – Будь-яка річ має свою причину та ті наслідки, до яких вона призводить». Осяяло: просто дуже хотілося відчути аромат свіжих яблук. Чорт забирай, та як я без цього запаху жив свої двадцять сім років?!

Вечоріло. Сніг кольору сепії притрушував наші непокриті голови. Стояли коло під’їзду, думали, що ж буде далі. Обійнялися. Розійшлися…

Я простував слизьким хідником і думав, що яблуко – мій улюблений фрукт. Віднині і назавжди. А його аромат тепер буде зі мною навічно, проте ніколи не набридне.

Дякую тобі, барвиста дівчинко, за весну, яка настала так наскоком і так надовго!..

Дівчина із вересня

Вересень – це той гість, на чий прихід чекаєш найменше. Можеш замикати на всі засуви двері та вікна, затуляти старезним бабусиним дрантям найменші шпарини, ховатися під кількома шарами на перший погляд безпечних ковдр, одначе все одно не помітиш, що він уже тут – сидить у твоєму улюбленому кріслі, розкидає навсібіч вогке пожовкле листя та зухвало допиває пляшку початого тобою вчора ввечері вина по десять із чимось гривень за літр. «Звідки ти взявся?!» – обурюєшся ти, сам розуміючи, що був телепнем, коли не звертав уваги на численні недвозначні підказки: вагітні важкими зливами хмари, щораз переконливіше шепотіння північного вітру, застиглі в солодкому передчутті заслуженого перепочинку клени й тополі. Літо ж-бо триває нескінченно довго лише на сторінках сюрреалістичних книжок, про які забуваєш після одного-єдиного прочитання. Тому перед тобою розходяться два шляхи – примиритися з присутністю мовчазного гостя, котрий на твоє справедливе обурення відповідає змовницькою усмішкою, або ж силкуватися вигнати його геть, виставити за двері, тим самим мимохіть пустивши його ще глибше – у самісіньке серце. Головна особливість вибору полягає в тому, що зрештою ці стежки знову зійдуться в один широкий проспект. Результат твоїх поневірянь – один і той самий фінал. А все через твою недалекоглядність, небажання належно оцінити дійсність, у якій обертаєшся. Інакше, можливо, товариство вересня не було б таким раптовим, а вино для зустрічі з ним – таким паршивим.

Вона полюбляла блакитний колір і тихе шелестіння вчорашніх газет на вранішньому вітрі. Звісно, вряди-годи годилися мляво-синій та сьогоднішня періодика, проте в них вона не знаходила жаданої насолоди, тож використовувала цей варіант лише тоді, коли з певних причин усе йшло не зовсім так, як мусило б. Я читав це в її очах, доки вдихав аромат кави по-віденськи з присмаком тихенького джазу кінця сорокових. У голову лізли найрізноманітніші дурниці від питання про доцільність заборони куріння в громадських місцях і аж до останніх кількох нот найпопулярнішого твору Ріхарда Ваґнера… Мелодію мені навіяла усмішка, що ледве торкнулася її вуст, адже ту усмішку – так само як мого Ваґнера – приніс владний вересень.

Чи зустрічали ви колись шалено гарну істоту, яку просто хочеться зробити щасливою – без жодних намірів будувати з нею взаємини, відбивати од когось іншого, робити все, щоби вона стала ваша? Саме таке маленьке диво з очами кольору тендітного моря сиділо навпроти, занесене до тієї кнайпи грайливим осіннім вітерцем. Чорт забирай, нас не те, що друзями, але й знайомими назвати неможливо! Тим не менш, винятково читаючи її очі міг викликати в собі вже підзабуті речі, котрі для інших видаються невід’ємними: здатність відчувати запахи, розрізняти барви, насолоджуватися, врешті-решт, цією філіжанкою кави, вже добряче вистиглою, неспроможною вплинути на щось глобальне, але неймовірно корисною тут і зараз…

– Повторити?
– А?..
– Ще, питаю, кави бажаєте? – заскочив мене зненацька такий худий, що аж прозорий офіціант, матеріалізувався ніби нізвідки просто перед нашим столиком.
– Ні, гадаю, досить, – я розпочав активно шукати гаманець по всіх можливих і неможливих кишенях. – Рахунок, будь ласка.

Либонь, із мого боку було вельми неґречно не спитати, чи не бажає чогось іще блакитноока вереснева дівчинка навпроти. Собі на виправдання відзначу, що в ті поодинокі моменти, коли відчуваєш щось дуже-дуже подібне до щастя, з голови враз зникають кудись на манівці свідомого всі без винятку умовності, поняття гарного тону та інший непотріб. Іще й офіціант трапився аж занадто прудкий. Я міг би, певна річ, утішити себе – мовляв, пригощу її чимось наступного разу, та чудово знав, що його не буде. Так уже склався пасьянс пані Долі, так зірки на небі вишикувалися, так зурочили втомлені духи роздратованих забуттям пращурів: наші стежинки перетнулися тільки в одній точці, а далі повихляють кожна у свій бік. Так має статися. Зрештою, коли ми захоплено розглядаємо в музеї досконало виконану скульптуру – чи маємо на гадці колись поставити її у свій напівполаманий радянського виробництва креденс у надрах однієї з мільйонів непоказних багатоповерхівок? Вереснева дівчинка була з тих шедеврів, милуватися котрими належить на достатній відстані та не торкаючись. Інакше пошкодиш. Інакше зіпсуєш.

Двадцять чотири гривні за каву. Чи вони показилися з тими цінами? Мовчки розрахувавшись і сяк-так напнувши на себе недолугу шкіряну куртку, я просто подався геть із прогрітого нерозділеним коханням приміщення. Не озирався – я жеврів вереснем, оскільки побачив рівно достатньо.

* * *

Чи знаєте ви, якою безжальною подекуди буває власна квартира? Далебі, рідні та знайомі мільйон років стіни душать не гірше за тюремні застінки. Вони труять тебе пилюкою під ліжком, добивають нерухоме тіло важким дубовим столом, охолоджують кров кондиціонером, а відтак загортають у брудні вицвілі шпалери замість савану. Ти помираєш у страшенних катуваннях на ім’я самотність під розмірене белькотіння ведучих новин із екрану телевізора. Найбільш стримані з нас навіть не видають передсмертного стогону – бо навіщо, коли його однаково поглинуть істеричні верески клаксонів, стукотіння коліс поїздів міжрегіонального сполучення, брехливі освідчення столичних Ромео своїм однотипним Джульєттам, п’яне бринькання понівеченої гітари та всі інші буденні шуми, котрі супроводжують місто впродовж усього циклу його існування? Просто ще одна смерть у брудних буднях, чергова «пташка» для монотонної статистики (якщо така взагалі існує). Ти й надалі товчешся у чергах до ощадкаси. Так само вдихаєш учорашній перегар у вагонах метро. Незмінно лупасиш по клавішах загальмованого вірусами комп’ютера в пластиковому офісі. Одначе насправді ти ганебно склеїв ласти під пресом – подумати тільки! – власного помешкання. Ласкаво просимо до реального світу, здолати який не під силу навіть вересню!

* * *

Той вечір видався прохолодним навіть на осінь. Вітер розлютився так сильно, що достоту вирішив зруйнувати Київ ущент і наразі крутив баранці на хвилях поверхні зазвичай непорушно замріяного озера. Збиралося на грозу, повітря промовисто віддавало озоном, а десь ген із-за обрію раз у раз долинало басовите бурмотіння громовиць. Ушилися від гріха подалі навіть найстійкіші – традиційні для вечора в будь-якому місті «пивні» компанії, рятуючи хмільний напій од перспективи бути щедро приправленим водою. В результаті на прохолодному піску розбурханого штормом пляжу сиділи тільки ми з моїм найліпшим на сьогодні кумпелем – паком яблучного соку. Кажуть, цей напій вночі викликає в гості кольорові сни. Між іншим, науково доведений факт, нехай йому! Їх хотілося побачити сьогодні якнайбільше. А особливо блакитних.

Урешті-решт, довкілля сповнилося об’ємного лупотіння дощу. На зміну ароматові легенького струму завітала свіжість викоханої хмарами вологи. Земля, вдячно зітхнувши кілька разів, охоче бавилася товстими краплями, підкидала їх угору щораз вище як ті м’ячики для настільного тенісу. Небо витікало. Воно позірно плакало, сміючись у душі, а я у відповідь із усмішкою, якої навчився сьогодні вдень за столиком улюбленої кав’ярні, мовчки цумлив свій триклятий сік і в його товщі розчиняв ледве помітні примари власних минулих сліз. Самотня у своїй монументальності гроза чудово доповнювала нас із картонним пакетом, тож ми спершу запізналися, а відтак і заприятелювали.

Цікаво, що в той момент робила вереснева дівчинка, з якою вдень ми примудрилися мовчки погомоніти про все на світі, за ті нещасних півгодини так і не сказавши одне одному жодного слова? Певно, саме прикрашала свій казковий блакитний будиночок жовтогарячими дарунками щедрої осені. Можливо, шелестіла вітром, який гортав учорашні газети – хтозна? Хотілося бути впевненим, що в неї все по-вересневому чудово, вона сита й зігріта тим єдиним променем, для якого була створена природою. На жаль чи на щастя, всього відразу нам бачити не дано. Але ж тішить найголовніша аксіома: надія не вмирає останньою, бо просто не помирає ніколи!

* * *

Ранок. Надворі – дощ. Мушу поспішати займати свою чергу до ощадкаси, щоб учасно встигнути у проспиртовану підземку, а нею – вже до свого дурноверхого робочого місця. Шкода, що все це було тільки сном. Мовчки поглянув на порожній пакет із-під яблучного соку. «Клятий зраднику!», – подумалося мимохідь…

Старий

– Не хвилюйся, батьку, тут тобі буде дуже-дуже затишно, – переконував високий чоловік в окулярах, мимохідь шукаючи місце для паркування на подвір’ї лікарні. – Мені цей заклад порадив Сашко. Пам’ятаєш Сашка?

Старенький на задньому сидінні машини лиш мовчки усміхався. Він уже взагалі мало кого і що пам’ятав – був просто щасливий, що Петрик привіз його кудись, де добре.

Колись давно й сам Андрій Іванович часто возив сина по хороших місцях. Повз них проносилися найцікавіші краєвиди спершу Країни Рад, а потім і посталої з попелища примусового забуття України. Тільки вдвох – батько зі своїм синочком, адже Петрова мати покинула їх, коли тому було заледве три. Та їм однаково було добре скрізь: непорушні гірські масиви Карпат, їхні нестримні потоки та застиглі у спокої узбережжя Криму немов їхній антипод; замки й фортеці, котрі впродовж цілої вічності не давали жодного шансу ворожим полчищам; сонні гущави постійних у своїй гордовитості лісів… Та де їм тільки не доводилося бувати!

…Що було потім, крізь роки? Стареча пам’ять зрадницьки плутала часові проміжки й події, розкидаючи їх навсібіч уламками розбитого люстра. Здається, Петрик пішов до якогось інституту… та якого? Щось пов’язане з комерцією чи, як там його… бізнес. Синок по завершенні відкрив якусь компанію і, хвалити Бога, не розчарував батька – почав допомагати людям. «Допомагаю людям, батьку!», – саме так він завжди казав, а Андрій Іванович і не ліз у подробиці. Навіщо ж-бо? Він же так любить його, свого Петрика! Давав йому, що міг – значить, і робота в нього хороша! Він же сам – син свого батька…

– Ну, все, – Петро Андрійович, врешті-решт, запаркувався коло входу. – Час виходити, старий. Приїхали.

Надворі панувала незвично потужна як на липневий Київ злива. Подвір’я залило так, що син був змушений підхопити свого батька попід руки та нести всередину з допомогою ще декількох лікарів, оскільки інвалідний візочок просто не проїхав би таким океаном.

Андрій Іванович збив докупи ще кілька крихт спогадів: Петрик завжди любив дощ. Вони з ним навмисне вичікували на дужу зливу – таку, щоб аж нічого не видно було, – а потім ганяли на велосипедах по найбільш брудних шляхах, які тільки могли знайти. Вкриті глиною або землею з п’ят і до маківок, заходили у рідну хату, довго відмивалися самі, далі відтирали долівку – але однаково веселилися. А до вечері в дні таких прогулянок, на які мало хто наважився б узагалі, Андрій Іванович варив синові борщ, відпоював його гарячим чаєм, щоби той не застудився… Це було весело! Але де це було? Де ж вони жили?

Дощі.

Пам’ять знову відмовилася показувати Андрію Івановичу картинки, адже в ніс ударив гострий запах. Дуже неприємний, навіть моторошний. Хіба може взагалі пахнути так погано у місці, де, як казав його Петрик, має бути добре?..

– За що я вам, бляха, заплатив?! – лементував тим часом на маленьку медсестру Петро Андрійович, яка від такого ґвалту боязко озиралася, чи, бува, не збіжиться сюди зараз уся лікарня.

– Нам прикро, але…

– Я замовляв для нього окрему палату! Окрему!!! Ви знаєте, що це значить?!

– Ми його обов’язково переведемо щойно…

Микуличі! Так, як він узагалі міг забути? Прямісіньке, немов лінія Екватора, селище – і таке саме довжелезне. До Києва звідти їхати хвилин сорок автобусом, тому вони часто виїздили туди у зоопарк, на морозиво або й банально погуляти Хрещатиком, подивитися тамтешні каштани у цвіту, зануритися в людський потік, що в місті завжди бував не менш бистрий за карпатську річку. Губилися серед людей, домовляючись про місце зустрічі, а потім пили з автоматів воду з сиропом. Багато води з сиропом. І коли ж син устиг подорослішати?

Окрему палату забезпечили, перерозподіливши всіх її пацієнтів по сусідніх. Двоє працівників лікарні ввезли візок із Андрієм Івановичем усередину, перевдягли його у зелену лікарняну робу та вклали на просочене потом, кров’ю і сечею ліжко, що стояло посередині приміщення.

– Усе буде добре, батьку, от побачиш! – Петро схилився до старенького. – Тобі буде добре. Усе буде добре, старий.

Андрій Іванович намагався спитати, як часто син заїжджатиме до нього в гості, але не зміг – йому вже декілька років як одняло мову після відразу кількох інсультів поспіль. Та й чи це важить? Звісно, Петрик часто буде тут! Він же любить його, коханий синочок, він же обіцяє, а значить, що все буде просто чудово! Буде весело, як колись! А, може, буде навіть іще веселіше – хтозна, куди вони поїдуть мандрувати наступного разу?

Заплющуючи очі від кам’яної слабкості, котра оповила його саваном сну після якогось уколу, батько згадав слова сина: «Час виходити, старий. Приїхали».

І прийшов сон.


У коридорі хоспісу Петро Андрійович здійснив важливий, на його думку, дзвінок.

– Альо, бичара, здоров! – зверхньо затараторив він у дорогий мобільник. – Справу вирішено. Можемо виставляти хату під оренду. Барахло тільки звідти все повикидайте, а то мій старий за життя всілякого лайна багацько туди понатягав! – він на мить замислився і продовжив: – І фотки, фотки головне зі стін познімайте, бо там, зараза, така якась пурга…


П'яні трунарі поховали чергового невідомого пацієнта на цвинтарі неподалік хоспісу. У Микуличах не вщухала злива...

Ідея

Наразі на теренах Facebook відбувається невеличкий літературний конкурс, основною умовою участі в якому є написати твір обсягом до тисячі знаків (пробіли також ураховуються). Здавалося б, легко, але під час роботи приходить розуміння, що насправді це досить таки важко зробити. А я взагалі вирішив підняти складність іще трошки й написати твір обсягом рівно тисяча символів. Власне, його я й пропоную вам на оцінку. Буду вдячний за критику.

Одного сірого дня Чоловік повернувся додому, скинув пальто, вимив руки і подався на кухню перекурити. Далебі, так він робив завжди – повертався, знімав верхній одяг, мив руки та закурював. Проте цей день  був незвичайним: він раптом рвучко підвівся, перекинувши попільничку, відкинув убік недопалок й широко всміхнувся сам до себе. «Буду письменником!», – вирішив Чоловік і щосили гримнув кулаком по столу, закріпляючи щойно укладену із порожнечею задимленої кухні угоду.

Письменникові потрібна ідея. Чоловік день за днем сидів за столом у мовчазному очікуванні, коли ж вона, невловима, завітає до нього в гості. 

Один сірий день змінював інший, кудись утікали місяці та роки. Чорняве волосся зробилося сивим, а гладенька шкіра вкрилася зморшками. Чоловік усе сидів над пожовклим аркушем, стискаючи в руці ручку із затверділою пастою. «Письменникові потрібна ідея, – повторював він свою мантру, – і я не здамся!».

Одного сірого дня Чоловік розсипався піском на цнотливий папір. 

До кімнати хтось увійшов…

"Американ Ейрлайнз", рейс 914

Листа знайдено третього липня 2016 року на узбережжі Бермудських островів у пляшці з-під «Кока-Коли» зразка 1950-х років ХХ сторіччя.

Будь ласка, прочитайте це!

Моє ім’я Пол МакМілан. Я вирішив написати цю записку на той випадок, якщо катастрофа літака, пасажиром якого я є, таки станеться та хтось намагатиметься розслідувати її причини. Відразу попереджаю, що у тексті нижче буде чимало незрозумілого, адже доведеться повірити мені на слово. Втім, я присягаюся: все вищевикладене – не плід уяви навіженого і не побрехеньки, бо з якого ж дива мені писати нісенітницю, коли я та решта тридцять шестеро пасажирів перебувають у прямому сенсі поміж життям і смертю?

2 липня 1955 року, пів на третю ночі. Я вийшов зі свого дому у Бронксі та сів до заздалегідь замовленого таксі до Міжнародного аеропорту Ньйю-Йорка відомого як Айдлуайлд. Попри втому, спричинену відсутністю сну, настрій був пречудовий: я вперше за два роки взяв відпустку і тепер збирався навідати своїх стареньких батьків у Маямі. Із собою в дорогу брав мінімум речей, бо планував залишитися щонайбільше на два-три дні. У цілому, передбачав чудові вакації. Але не так сталося, як гадалося.

Почалося все з того, що два тижні тому я викупив квиток на прямий безпосадковий рейс №914 авіакомпанії «Американ Ейрланз». Виліт планувався на четверту п’ятнадцять ранку, оірєнтовний час прибуття – за п’ять хвилин десята, тож мав намір опинитися у мами з татом уже в обід навіть із урахуванням посадки у літак, приземлення та шляху від аеропорту Маямі до району Корал-Спрінґз, де живуть батьки.

Дуже скоро таксист довіз мене до Айдлуайлду. Коли почалася посадка, на льотному полі на нас із іще кількома десятками пасажирів чекав чотиримоторний Дуґлас DC-4. Бортпровідниця пообіцяла спокійний і комфортний переліт, бо, за її словами, чудова погода прогнозувалася вздовж усього маршруту.

За чверть години після того, як ми здійнялися в повітря, капітан судна оголосив, що ми набрали крейсерську висоту у вісімнадцять тисяч футів і невдовзі пасажирам будуть запропоновані снеки та напої. Позаяк я мав удосталь часу в аеропорті й у залі очікування встиг з’їсти прихоплений із дому сендвіч, а вдома на мене неодмінно чекав ситний обід (мама не була б мамою, якби все життя не годувала мене та двох моїх братів Енді й Чака донесхочу), вирішив за ліпше просто «доспати» цю ніч.

Не знаю, скільки часу минуло, відколи я задрімав. Розбудили мене панічні крики. Спершу ніяк не міг утямити, де перебуваю та що взагалі коїться довкола. Шалено блимало світло, перелякані верески людей потопали у несамовитім гудінні двигунів, із горішніх полиць додолу падали речі, а саме судно кидало з боку в бік ніби іграшкове. В ілюмінаторі панувала цілковита темрява, котру раз у раз розрізали яскраві спалахи блискавок. Розуміння, що я в літаку, а сам літак минає грозу прийшло десь аж за хвилину.

Із якоїсь тільки Богові відомої причини я не злякався. Пристебнувся, вперся руками у спинку крісла попереду й терпляче чекав, доки пілоти виведуть нас із негоди. Чорт забирай, це хороший, надійний літак, він напевно розрахований на такі умови, а тому приводу для хвилювання я не бачив.

Усе минуло так самісінько швидко, як і почалося: вже за п’ять чи трошки більше хвилин хмари якось відійшли, змінилися на туман, а по тому й він розсіявся, відкривши моєму поглядові краєвид землі внизу.

– Леді та джентльмени, наш літак потрапив у грозовий фронт, якого не передбачили синоптики. Ті, напевно, дарма отримують свою зарплатню, – життєрадісно звернувся по гучномовцю капітан. – Судячи з показань приладів, нас добряче потовкло. Нам не вдається синхронізувати роботу двигунів і встановити радіозв’язок із землею, тож, на превеликий жаль, ми змушені будемо знижуватися та візуально шукати найближчий аеропорт для приземлення. За нашими розрахунками наразі літак перебуває десь у районі Джексонвілла. Щиро перепрошуємо за незручності.

Пригадується, тоді мені подумалося, що все не так уже й критично. Джексонвілл – це вже Флорида, звідти не так далеко до Маямі, тож навіть якщо не судилося опинитися у батьків сьогодні в обід, то я обов’язково встигаю на вечерю якщо вдасться купити прямий квиток на автобус.

Салоном пройшлася бортпровідниця. Вона допомогла пасажирам позбирати речі, що валялися у проході, а також перевірила, чи всі пристебнуті пасками. Саме зниження проходило абсолютно буденно й люди, заскочені зненацька жахливою погодою, поволі заспокоювалися.

Найдивовижніше почалося після того, як пілоти оголосили, що бачать попереду аеропорт і мають намір здійснити посадку.

Шасі м’яко торкнулися злітної смуги, але жоден пасажир не аплодував – усі зі мною включно прикипіли до ілюмінаторів. Аеропорт за вікном виглядав украй дивно: занадто гладенька злітна смуга із яскравою жовтою й червоною розміткою по боках, велетенська будівля терміналу, котра нагадувала багатошаровий сендвіч…

Та найбільший шок на нас чекав попереду.

Пілот стишив швидкість, відтак скерував літака вбік, звільняючи злітно-посадкову смугу. І ось перед моїми очима постала геть незрозуміла картина: територія аеропорту рясніла літаками (або подібними до них машинами) завбільшки із бейсбольне поле, на крилах яких не було двигунів. Велети стояли рядами один за одним, а коли командир нашого судна спинив пропелери – вдалося почути свист, що, очевидно, видавали велетенські діжки під їхніми крилами. Можна було б припустити, що це реактивні двигуни, але, на Бога, перший політ на літаку з такими рушіями здійснили всього кілька років тому! Звідки їм було взятися у такій кількості? До декотрих із цих «літаків» тяглися довгі переходи, схожі на якісь рукави, що ніби як «росли» з сендвічеподібної будівлі терміналу.

Знаю, оповідь скидається на марення і на самому початку я попереджав, що повірити в це буде вкрай важко, та знову присягаюся, що не вигадав жоднісінької деталі.

Коло велетенських літальних апаратів просто по льотному полю кружляли десятки автомашин, яких раніше мені бачити не доводилося. Декотрі з них скидалися на таку собі суміш, власне, автівок із трапами до літаків. А ще було багато людей у яскравих зелених костюмах. Всі вони, немов один, ошелешено дивилися на нас – точнісінько так само, як і ми на них.

У той момент я подумав, що наш DC-4 таки розбився через бурю і наразі я, будучи мертвим, опинився в якомусь потойбіччі чи то пак паралельному вимірі. Звучить по-дурному, чи не так? Немов ураз ожили чудернацькі ілюстрації до науково-фантастичних коміксів, якими захоплюється теперішня молодь.

На мою думку, побачене скидалося радше на секретну наукову базу. Цікаво лише, чому ми так легко змогли приземлитися тут, а довкола не було видно жодного військового? Хай там що, а нічого навіть близько подібного я за свої тридцять сім років не бачив.

Не можу сказати напевно, скільки саме ми перебували на пероні дивного аеропорту. В якийсь момент наш пілот без жодних пояснень завів двигуни, рвучко розвернув машину, вирулив назад на смугу й злетів у повітря. Видиво залишалося все нижче і нижче, а в салоні й ніхто не зронив ані слова. Лише за хвилин десять із гучномовця почувся хриплуватий голос капітана:

– Леді та джентльмени, хм… – невпевнено почав він, – ми і досі не можемо зрозуміти й пояснити те, що сталося. Ми… були впевнені, що приземлимося у Джексонвіллі. Але… по радіозв’язку диспетчер повідомив, мовляв, ми приземлилися у Каракасі, Венесуела. Звісно, цього просто не може бути, адже від Маямі до Каракаса летіти не набагато ближче, ніж від Нью-Йорка до Маямі… Нам просто не вистачило б пального…

Пасажири нарешті почали шепотітися між собою, вийшовши із заціпеніння. Тим часом пілот продовжував:

– Але найдивовижніше навіть не це. Той диспетчер… ким би він не був… переконував нас, буцім надворі тисяча дев’ятсот дев’яносто другий рік. На наше переконання, ми стали жертвами якогось малозрозумілого наукового експерименту абощо. Я знаю, цьому вкрай тяжко йняти віри, та чи не важче повірити у те, що ми перебували в небі впродовж тридцяти семи років? У будь-якому разі, наш екіпаж прийняв рішення покинути цей незрозумілий аеродром і наразі ми летимо вздовж берегової лінії на північний захід, щоби здійснити посадку бодай десь у більш зрозумілому місці.

І ми летіли. Ми летіли й летіли ще кілька годин поспіль коли раптом капітан знову не вийшов на зв’язок і не повідомив, що у нас закінчується пальне, тож він змушений буде приземлятися на найближчій придатній для цього ділянці суходолу. А відтак почалося зниження і зненацька – знову темна, мов триклята ніч, гроза.

Я закінчу свою записку, либонь, іще дивовижніше, ніж почав. Річ у тім, що від моменту початку зниження й дотепер, коли я пишу ці рядки, минуло вже понад десять годин. У нас давно стали двигуни і літак впродовж тривалого часу спускається до землі завдяки своїм аеродинамічним властивостям.

Спускається до землі… Кого, чорт забирай, я намагаюся обдурити?! Сумніваюся, що існує бодай якесь раціональне пояснення, яким чином ми ось уже майже одинадцяту годину поспіль не досягаємо земної поверхні, а за вікном і надалі лютує осатаніла гроза.

У будь-якому разі, я пекельно стомився. Стомився аж до того, що волію, певно, краще померти, аніж перебувати у цій невідомості стільки часу. Сподіваюся, що раніше чи пізніше ми таки побачимо землю… Із кабіни пілотів за останній десяток годин анічичирк, так само нічого не можуть пояснити й бортпровідники. Дехто в салоні читає молитви, хтось щось пише, як і я, а переважна більшість просто дивиться поперед себе відсутнім поглядом у цілковитій прострації.

Кладу цю записку до пляшки з-під «Кока-Коли» на випадок, якщо ми вріжемося у воду. Сподіваюся, вона колись таки знайдеться і Ви – мій випадковий адресат – передасте послання тим, хто бодай спробує розібратися, якого дідька з нами всіма сталося у липні п'ятдесят п'ятого.

Не знаю, який саме рік зараз надворі (взагалі вже сумніваюся у тому, як мене звати), але коли минуло небагато часу від моменту написання цього тексту – переконливо прошу знайти моїх батьків. Повідомте їх, будь ласка, що в останні миттєвості життя всіма думками я був із ними. Дуже їх люблю! Повну адресу зазначено на протилежному боці цього аркуша.

Не сподіваюся, що ви повірите у вищевикладене. Та благаю вас учинити саме так, як я прошу у цьому листі.

Щиро Ваш, 
Пол МакМілан
2(?) липня (?) 1955 (???) року.

---
Київ, 17.10.2016

Фотоальбом

Навряд чи весілля Андрія та Христини можна було назвати відмінним од багатьох інших: офіційна частина, середньої паршивості кафе через дорогу від РАЦСу, сила-силенна родичів аж до казна-якого коліна, розбавлена кількома десятками друзів із обох боків, недолугі промови, напівщирі побажання «щастя, здоров’я та діточок побільше», розмаїті наїдки та, безумовно, король столу – алкоголь у кількостях, погано сумісних зі здоровим глуздом. Саме завдяки останньому застілля буквально впродовж першої ж години перетворилося на банальну пиятику, де вже важливим був не стільки привід, скільки очікуваний результат. Молодята вирішили не дивитися на вельми передбачуваний фінал (дід Андрія саме заходився гарячково доводити  аналогічному родичеві з іншого боку, що той, мовляв, із неправильним спінінґом ходить на хижака), а тому, прихопивши з собою для цікавості запаковані у різнобарвний папір подарунки, просто подалися до своєї зйомної «однушки», в якій разом жили останні півроку.

Андрій уперше побачив Христину шість років тому. Тоді Павло – друг дитинства – зателефонував і запросив зустрітися на пиво, бо хотів познайомити зі своєю новою дівчиною. Висока чорнява панянка з величезними очима, що була представлена Андрієві щойно той вискочив із під’їзду на залите сонцем подвір’я, викликала у хлопця одну, здавалося б, зовсім просту думку: «Усе. Я пропав».

Узаємини Христини та Павла тривали щось трішки більше від тижня і не завершилися геть нічим хорошим. А от Андрій так і не зміг забути того п’янкого погляду. Через соціальні мережі він щопівроку пропонував їй зустрітися на каву, проте кожного разу дівчина відмовляла, відверто кажучи, не вельми винахідливо. Чого там тільки не було: «Знаєш, я ж на п’ять років молодша», «Не зараз. Я останнім часом узагалі ні з ким не гуляю», «В універі сесія, напиши за кілька місяців» і десятки інших подібних відмовок. Словом, оте зрадницьке «я пропав» цілком відповідало дійсності й тяглося, немов залізниця далекого сполучення.

Минуло дуже багато часу до моменту, коли вони, врешті-решт, зустрілися, а відтоді – зовсім мало до першого поцілунку, першої ночі, проведеної разом, першого освідчення і до сьогоднішнього дня, який Андрій уважав найважливішим за всі двадцять сім років свого життя. Тепер же колись далекі приятелі, а тепер новоспечена родина Романчуків сиділа на картатій канапі у по-радянському обставленій квартирці на п’ятому поверсі типової «хрущівки» та розривала на шматки паперові обгортки з цілої купи подарунків. Життя інколи таки непередбачувана штука.
– Тостер… – усміхнувся Андрій. – Від твого дядька Сашка. Звісно, кому б іще спало на думку подарувати те, чим люди не користуються, певно, вже років із десять?
– Твої не краще. – Христина саме розпаковувала досить об’ємну коробку. – Он, приміром, Павлуша подарував свою колекцію музики на дисках. На чому, скажи, ми їх слухатимемо? Та й музика, відверто кажучи, повне лайно…
– Зате – раритет.
– Це ти у мене раритет. А це просто мотлох. Викидаємо?
– Завтра ранком винесу до смітника.

Опісля більших коробок, із яких на світ божий з’являлася почергово то хлібопічка, то жахливого кольору фіранки, а то взагалі малозрозумілі кульки для прання одягу («Nie potrzeba proszku do prania! Tylko umieci pik w pralce!» – гордо повідомлялося на картонному пакуванні), пішли дрібніші. Як і годиться, народ вирішив потішити пару великою кількістю подарункових сертифікатів на різну дурню та готівкою. Грошей у підсумку виявилося в районі трьох тисяч гривень: небагато, але краще, ніж геть нічого. На цьому, власне, феєрія весільних сюрпризів добігла кінця.
– А це ще що таке?..

Христина дивилася на загорнутий у звичайний білий папір предмет, котрий лежав на підлозі трішки подалі від уже відкритих подарунків. Андрій узяв його до рук і покрутив: жодного підпису, що це і від кого, не було. На дотик усередині було щось тверде, грамів двісті завважки, за своєю формою подібне до книги або ділового щоденника. Та все виявилося цікавіше. Кількома незграбними рухами хлопчина розідрав папір і показав дружині фотоальбом, на цнотливо білій палітурці якого чорними чорнилами каліграфічним почерком було виведено «Весілля Андрія та Христини».
– Від кого? – здивувалася дівчина.
– Гадки не маю. На фотоальбомі, як і на пакуванні, жодного підпису.
– Але це мило.
– Так, досить мило, – погодився Андрій, зауваживши, що фотографа вони не замовляли, а всі світлини робили родичі на мобільні телефони, тому навряд чи випаде нагода бодай щось у нього вкласти.
– Можливо, всередині якась записка? Не було ж ніби у кафешці жодних «анонімів».
Хлопець відкрив фотоальбом на першій сторінці і остовпів. Там було три акуратно вкладених фотографії з весілля: ось вони розписуються у РАЦСі, ось двоє дідусів сперечаються про спінінґи, а ось той момент, коли молоді покидають пиятику та, намагаючись не привертати уваги, протискаються поміж столиками до виходу. Під ними тим самим каліграфічним почерком, що й на обкладинці, було акуратно виведено відповідні підписи: «Найважливіший підпис», «Перші суперечки за столом» та «Наші двоє вирішили тихцем зникнути».
– Це хтось, очевидно, пожартував, – відзначив Андрій, хоча жодного уявлення про те, ким фотографії були зроблені, а головне яким чином цей таємничий хтось примудрився встигнути їх роздрукувати та ще й укласти в альбом (у той момент, коли на останній світлині було чітко видно, що пакети з подарунками ВЖЕ у руках молодят), він не мав. – Оригінально, нічого не скажеш.
– Поклади його, напевно, у горішню шухляду серванту. Завтра ми попитаємо, хто такий розумний.
Андрій так і зробив. Про фотоальбом очікувано забули на наступні три роки – аж до народження Артема.

* * *

Після обіду в занадто дорогому навіть як на столицю ресторані «Еліт» було не велелюдно: із кількох десятків столиків було зайнято лишень два. За одним біля вікна сиділи двоє до непристойності нафарбованих білявок і час від часу, зігріваючись у січневий мороз черговими коктейлями, хихотіли. За другим – у глибині залу – допивав третю філіжанку міцної кави без цукру Андрій. Японські затримувалися, адже спершу з готелю кудись подівся їхній перекладач, а тепер вони таки знайшовши зниклого безвісти члена своєї команди у барі на першому поверсі готелю стовбичили у величезному заторі за кілька кілометрів звідси. Вся їхня впливовість укупі з мільярдними статками компанії не могла поперти всупереч стандартному бажанню українських комунальників полагодити покриття чи не найжвавішої вулиці міста саме у будній день.

– Іще кави? – запитав молодий офіціант із охайно зачесаним назад волоссям.
– Так, будь ласка.

Андрій нудився тут уже сорок хвилин. Довелося скасувати декілька важливих зустрічей заради того, щоб таки дочекатися триклятущих японців, оскільки йшлося про реальну можливість закупівлі оригінальних автозапчастин за півціни з перспективою вигідного перепродажу в Україні. А це непоганий прибуток для його фірми і найголовніше – реальна можливість припинити працювати на посаді рядового менеджера, замахнутися трішечки вище. Тому хлопець терпляче чекав, намагаючись не думати про те, що проґавив чимало справ і, судячи з усього, доведеться виходити на роботу у суботу, а якщо геть не пощастить – іще в неділю.

Двері ресторану відчинилися як раз тоді, коли офіціант подав нову каву. До зали зайшли двоє чоловіків азійської зовнішності. Вони були не тільки максимально подібними одне до одного рисами обличчя, але також носили однакові чорні костюми й окуляри-«половинки» без оправи. Навіть їхній зріст видавався тотожним. А ще більшої безглуздості картині надав юнак років двадцяти, який заломився слідом і абияк зачинив за собою двері. На ньому була неохайна зимова куртка якогось невизначеного (з претензією на рожевий? брунатний? багряний? Незрозуміло) кольору, великі круглі окуляри а-ля Джон Леннон, а на голову він додумався напнути червоно-білого бейсбольного картуза із написом «Japan». Червоною була і його пика: вочевидь, це був саме той охочий до ранкової чарочки перекладач.

Трійця оцінила присутніх білявок та відразу подалася до Андрієвого столика, бо ж більше нікого схожого на представника фірми з продажу автозапчастин у ресторації просто не було. Обігнавши японців, першим на стілець навпроти гепнувся перекладач.
– Микола, – простяг він руку для привітання, навіть не думаючи знімати ідіотського картуза, дарма що з козирка на скатертину накрапав розталий сніг.
– Андрій, дуже приємно.
По обидва боки від червонопикого поважно посідали японці. Андрій хотів подати їм правицю, одначе вчасно зорієнтувався у культурних особливостях і ледве помітно кивнув головою, що мало б означати уклін. Гості відповіли так само.
– Це, – Микола показав рукою на пана, що сидів ліворуч від нього, – Ізао-сан, голова представництва корпорації «Тойота» у Токіо. І його перший заступник, – тепер перекладач показував на другого чоловіка, – Кезукі-сан. Я перекладатиму для вас бесіду. Ми готові?
– Так, звичайно. – Андрій відставив каву вбік і заходився ритися у кейсі, що до цього спочивав у нього на колінах. Знайшовши там чималеньку чорну папку виклав її на стіл та діловито промовив: – Наші пропозиції щодо співпраці. Шановне панство може ознайомитися. Там є два примірники, один із яких ми підготували японською. Заздалегідь перепрошую, якщо десь будуть мовні хиби.

Микола швидко переклав суть представникам «Тойоти». Ізао-сан узяв запропоновану папку та почав гортати туди-сюди у пошуках рідних ієрогліфів, Микола втупився відсутнім поглядом у філіжанку з кавою, а Кезукі-сан раз-по-раз спідлоба позирав на двох білявок. Андрій же стримувався, щоби не засміятися; він подумки зауважив, що цілком спроможний ненавмисне сплутати цих двох японців.

Діловито-безглузду атмосферу перервав Йоганн Себастьян Бах зі своєю славнозвісною «Фугою ля-мінор»: Андрієві хтось намагався додзвонитися.
– Я перепрошую, одну хвильку, – вибачився він, дістаючи апарат із внутрішньої кишені піджака. На дисплеї була фотографія Христини з підписом «Ку». Дуже невдалий час для розмови з дружиною, та Андрій був не з тих, хто не знайде бодай десять секунд часу, щоби почути голос коханої людини.
– Сонечко, вибач, я зараз не можу го…
– Кидай усе і їдь сюди! – пролунав із динаміка несамовитий вереск. – Я народжую!
– Як? Де? Коли? – Безглуздіших питань за винятком хіба другого не варто було й очікувати.
– Шостий пологовий! – відповіла Христина і перервала зв’язок.

Японці спантеличено дивилися на Андрія. Навіть Микола відірвав погляд від кави і розглядав його обличчя ( «Ти тоді був блідий, як смерть», – пояснив він кількома місяцями пізніше за келихом пива у пабі). Але Андрієві було плювати. Геть на все – на угоди, на посади, на гроші, на контракти і на цих двох як-їх-там-санів… Він рвучко підскочив, кинув на стіл п’ятисот гривень одним папірцем, пробурмотів щось незрозуміле й кулею вилетів із ресторану, забувши там і мобільний телефон, і кейс, і навіть пальто.

* * *

Першу фотографію тоді вже двомісячного Артема зробила матір Христини – Оксана Олександрівна. Користувалася вже не телефоном, як на весіллі, а цілком життєздатним (щоправда, вже порядно застарілим) цифровим фотоапаратом. Вона ж пішла до ательє і роздрукувала її з карти пам’яті.
– Нате, – промовила вона, вручаючи фотку десять на п’ятнадцять. – У вас же все в комп’ютері, якщо зламається – потім згадати нічого буде. А ще час замислитися про більшу квартиру, ви так не думаєте?..
Саме тієї днини у пам’яті Андрія та Христини одночасно сплив подарований невідомо ким фотоальбом, який усі ці три з гаком роки лежав у верхній шухляді серванту.
– Хай він і призначався для весілля, але тепер буде загальним, – бадьоро сповістила Христина, дістала його вперше за довгі роки та протерла пил. По тому відкрила, щоби вставити фотографію Артема, і так і застигла на місці. Її очі мало не вивалювалися з орбіт, колір лиця годі намагатися описати. Аж за хвилину вона беззвучно, самими губами відчеканила: – Андрію, якщо це жарт, то він дуже… чуєш… дуже невдалий.

– Я тобі присягаюся, я до такого не додумався би ніколи в житті!
– А хто?! Може, ти вважаєш, що це я?!! Я ж не геть з’їхала з глузду!
– Не ти? Тоді якого хріна тут робить фотографія, де ти у нашій кімнаті спиш невідомо з ким?!
– Цього не було! Це монтаж! Не питаю ж тебе про цьомки-бомки з цією бабою! Чи ти дійсно?..
– Що ти мелеш! Та звичайно ж, ні! Маячня!!! Хотів би я знати, хто це так приколюється!
– На ньому завжди було написано «Життя Андрія та Христини»?
– Я не пам’ятаю. Думаю, нам варто заспокоїтися, кохана. Давай тверезо подивимося на речі. Чужі до нас не заходили. Друзі, звісно, бували, але якби хтось рився у нашому серванті – ми б помітили…
Андрій і Христина сиділи на кухні. Навпроти них на столі поруч із початою пляшкою коньяку лежав відкритий фотоальбом у білій палітурці.

* * *

Аналіз не показав жодних ознак фотомонтажу на всіх наданих світлинах. Таке враження, що хтось знімав цілком реальні речі з єдиною лиш заувагою: того, що застигло на фотопапері, ніколи не відбувалося насправді.

Альбом із назвою «Життя Андрія та Христини» був заповнений трішки менше як на половину. За трьома весільними фотографіями, щодо справжності яких питань, за великим рахунком, не виникало ні в кого, починалося щось неймовірне. І кожна комірка з фото мала підпис тими самим каліграфічним почерком. Тими самими, чорт би їх забрав, чорними чорнилами.

На першій фотографії після весільних було зображено дерев’яний хрест на якомусь цвинтарі. Могилу густо вкривали квіти. Підпис до цього жахливого видовиська сповіщав: «Брат Андрія Сергій напився і втопився на риболовлі. Вічна пам’ять». Наступна світлина показувала якусь занюхану контору-офіс із допотопним комп’ютером, брудним горнятком із-під кави, попільничкою, заповненою недопалками трішки більше ніж повністю, та купою списаних почерком Андрія паперів. Підписувалося це все як «Андрій не пристав на пропозицію друга займатися автозапчастинами та надалі працює на 3000 грн/міс»…
– Що за чортівня? Як це – немає ознак підробки? – здивувалася Христина.
– Я не знаю, кохана. Зараз можна підробити все настільки професійно, що визначити монтаж дуже важко.
– Важко. Але ж не нереально, так? – Вона налила собі повну склянку холодного темного пива і випила її залпом. – Що, бл…, відбувається, Андрію?
– Не знаю, – сумно протягнув чоловік, – але обов’язково з’ясую, хто це такий молодець. Таланти, хай їм грець. Завтра ж обдзвоню всіх своїх знайомих, хто у нас бував відколи ми живемо разом і відверто з ними проговорю.
– Це навряд чи щось дасть. Ти ж знаєш?
– Знаю, – згодився Андрій. – Але не сидіти ж отак і ламати собі голову.
– Давай іще раз уважніше їх роздивимося. Придивимося до почерку, може, побачимо якісь знайомі особливості тощо…

На одній із дивних фотографій можна було побачити велику аварію просто в центрі міста. Підпис недвозначно пояснював: «Андрій так поспішав на пологи до дружини, що забув про обережність». Наступна світлина розвивала тему: жахливого вигляду дитина без нижньої щелепи під скляним ковпаком у лікарняній палаті та промовисте «Андрій міг і не квапитися. Хлопчик народився хворим і скоро помер. Вони хотіли назвати його Артемом». Тим часом справжній Артем – цілком собі здоровий і щасливий – мирно спав у своїй колисці.
– Із якою метою це все було робити? Це взагалі до якоїсь містики подібно…
– Не говори дурниць, Андрію, – невесело посміхнулася Христина, поклавши руку чоловікові на коліно.
– Мені треба трішки розвіятися, добре? Я наберу Миколу… ну, перекладача того, який тоді врятував угоду з японцями і примудрився умовити їх перенести зустріч на кілька днів уперед. Він нормальний чувак. Я йому нічого не розповідатиму… Ми просто поп’ємо пива, добре?

– Нє-є-є, старий, – Микола допивав п’ятий кухоль «Хмільного міцного». – Знаєш, що я думаю? Це якась хрінь.
– Сам знаю, що хрінь! Бач, який здогадливий! – відрізав Андрій, також відсьорбуючи пиво. Випили вони однаково, але його досі не взяло на відміну від товариша, що буквально лежав за столиком.
– Кажеш, на весіллі він з’явився?
– Думаю, так. Принаймні, вперше ми його побачили, коли подарунки розгрібали.
– Покажи-но мені ще раз його, а?
– Та тримай. – Андрій дістав із пакета фотоальбом.

Кожна наступна фотографія була жахливіша від попередньої. Як випливало з розказаної там «історії», після смерті Артема і каліцтва Андрія у ДТП, у результаті якого його обличчя назавжди спотворив жахливий шрам, Христина впала у депресію і знаходила розраду тільки у численних коханцях, які за нею – молодою, привабливою – вишиковувалися в черги. Андрій же, своєю чергою, знав про це, а тому запив. Тоді його звільнили з роботи і надалі вони жили винятково на допомогу родичів та на виплати по інвалідності. Поки що на цьому щедро проілюстрована світлинами «казочка» уривалася; далі фотографій і підписів не було. Поки що не було.

Микола закрив альбом і відклав його вбік:
– Друже, забий ти на це все! У тебе чудова дружина, син, прекрасна робота…
– Якби тоді не ти… Мене не підвищили б, справа майже вигоріла…
– Та припини вже, – спинив чергову вдячну тираду перекладач. – Сто разів дякував. Краще дружині подякуй, що тоді кричала в слухавку і я це почув. Треба було тебе рятувати. Японці ж теж люди. Шарять.
– Разом із тим…
– Так от, – Микола в один ковток осушив кухоль і жестом попросив рахунок. – У тебе все люкс! Те, що якийсь псих регулярно невідомо яким чином підкладає тупі підробки до цього альбому лише підтверджує мої слова. Просто хтось заздрить, от і все. А тепер мені здається, що я перепив… Я пригощаю.
– Та ти що? Згадай, блін, скільки я завдяки тобі тепер отримую, – Андрій поліз по гаманець, але Микола на диво рішуче як для п’яного мужика його спинив.
– Я сказав, що пригощаю. А ти топай додому і дорогою купи вам із дружиною хорошого вина. Приготуйте вечерю разом, випийте, прийміть ванну, займіться коханням, врешті-решт. А цю штуку, – він кивнув на альбом, – забери додому і заховай, де була. Цікава ситуація… Якщо щось спаде на думку, то одразу повідомлю, домовилися?

– Привіт, Андрію, – пролунало у відповідь на сонне «Якого хріна?!». 
Надворі була глупа ніч, Христина й Артем уже давно спали і тільки дивом не прокинулися від потужної «Фуги ля-мінор».
– Миколо… Я все розумію, але всі вже дрихнуть. Чого ти дзвониш? Що сталося?
– Коротше, допер я, що це за альбом такий. Ніхто туди фотки не підкладає, дядьку. Воно саме.
– Ти, бл…, перепив там знову чи що? – Андрій починав гніватися. При всій повазі до друга зараз хотілося чимсильніше зарядити йому межи очі.
– Та послухай ти! Це насправді офіґєнний подарунок на весілля. Ти маєш розцілувати того, хто його зробив. Цей фотоальбом… ця річ… Коротше, вона оберігає вас. Тягне на себе все те погане, що могло би статися.
– Що ти верзеш?
– Нічого. Це насправді щось на кшталт талісману. Усі альтернативні сценарії розвитку вашого з дружиною життя, життя вашого сина, які навряд чи тобі сподобалися б, воно закарбовує у фотографіях і не дає їм реалізуватися. Ти розумієш мене? – Микола був явно перезбудженим, але аж ніяк не п’яним. Андрій остаточно струсив із себе сон і зараз зауважив це.
– Це звучить, як маячня.
– Тоді, по-твоєму, не маячня, що якийсь чоловік… або жінка… або група осіб… Та байдуже… Коротше, що хтось повсякчас залазить до вас додому на п’ятий поверх, знаходить альбом і підкладає туди фотографії, доки ви спите зубами до стінки? Я ґуґлив. Я спілкувався з кількома людьми, які в цьому тямлять. Повір, це – класний подарунок. Моя порада: замкни його у сейфі чи десь іще і більше ніколи не діставай. Але ж не додумайся викинути його чи знищити! – тепер Микола перейшов ледве не на крик. – Ти не уявляєш, що може статися!
– Добраніч, бовдуре. Дай мені поспати, – протягнув Андрій і перервав зв’язок. 

Наступного ранку після філіжанки кави Андрій пішов до кімнати, дістав альбом із шухляди і довго розглядав, не відкриваючи, а відтак замкнув його у новенькому сейфі. Про всяк випадок. Ні, він не був забобонний. Просто у сейфі ж має лежати хоча б щось, чи не так?

* * *

За кілька місяців Андрій, Христина та Артем, який уже навчився говорити «Ма» і «Па», покинули потріскану «хрущівку» та перебралися до трикімнатної квартири у центрі. Щоправда, також зйомної. 

На той час, коли Артем пішов до першого класу, Андрій уже став віце-президентом найбільшої в Україні компанії-дилера японських запчастин. Тому родина змогла дозволити собі купити чудовий заміський будинок у передмісті. Він мав три поверхи, басейн і декілька гектарів землі. 

Одного дня Андрій припер додому пса, заявив, що це – Джек і віднині він житиме з ними. Христина трішки побурчала, але погодилася. 

Між Артемом і Джеком зав’язалася найщиріша дружба на світі.

* * *

Одного вечора Андрій і Христина сиділи, обійнявшись, у великому кріслі навпроти каміну. Вона гладила його волосся, що вже значно порідшало, хоча ловила себе на думці: коли б колись зустріла його хай навіть повністю лисого – це нічого не змінило б. Вона його кохала… була просто щаслива бути поруч. Він та діти були її власним світом, який був єдиною можливою реальністю. Іншого життя Христина не уявляла і уявляти не хотіла, хоча їй часто здавалося, що все надто добре, аби бути правдою.
– Про що замислилася? – Андрій ледве торкнувся губами її шиї. По тілу пробігли мурашки. Вона завжди танула від цього його доторку.
– Пам’ятаєш той альбом? Весільний?
Андрій не відразу втямив, про що взагалі мова. Минуло вже чимало насичених подіями років і цнотливо біла палітурка із написом чорними чорнилами була на цім тлі абсолютно недоречною. Проте за кілька миттєвостей чоловік усе ж пригадав ті фотографії, ті підписи до них… жахливі речі. А ще згадалися слова Миколи: «Усі альтернативні сценарії розвитку вашого з дружиною життя, життя вашого сина, які навряд чи тобі сподобалися б, воно закарбовує у фотографіях і не дає їм реалізуватися»…
– Так, а що з ним?
– Давай подивимося? Він же всі ці роки у твоєму сейфі, так? Туди ніхто нічого додати просто не міг, правда? Мені от згадався цей бруд.
Андрій хотів заперечувати. Щось усередині забило на сполох. Однак що об’єктивно могло статися? У них є прекрасний будинок, є кмітливий син, який весь час малює літаки і мріє стати пілотом, є великий кудлатий пес. Врешті-решт, вони є одне в одного, а це найголовніше. Альбом – це всього лиш альбом, чи не так?
– Зараз принесу…

За кілька хвилин вони, так само обійнявшись, разом розглядали альбом.
У ньому були нові світлини. Судячи з хронології подій, після звільнення Андрія з роботи і певного часу проживання на геть малі гроші Христина таки кинула немічного, кволого чоловіка, щоб утекти з Павлом за кордон – із тим Павлом, завдяки якому колись давно-давно в іншому житті вперше побачили одне одного. Андрій спився і помер у тридцять шість років від серцевого нападу. На цьому альбом закінчувався: для нових фотографій просто вже не було місця.
– А знаєш, кохана? – Андрій усміхнувся, вдруге поцілував її у шию. Знову ті самі, такі рідні й звичні, мурашки тілом. – Мені плювати, яким чином ці фотографії тут з’являються. Може, містика, може, ні. Але у нас із тобою чудове життя, правда?
– Так… – Вона потяглася і поцілувала його так, ніби вперше в житті. Немов їм обом знову ледве за двадцять, вони лежать на канапі, дивляться жахливчики по телевізору радше для фону, бо весь час обіймають та цілують одне одного. – Дай-но сюди.
– Кохана, навіщо? – тільки і встиг запитати Андрій аж альбом «парашутиком» залетів у вогнище каміну.
– У нас же з тобою все гаразд, так? Досить із нас цих жахів. Давай просто… жити.

* * *

Наступного ранку вся родина Романчуків снідала у вітальні: вівсяна кашка з фруктами, свіжий помаранчевий сік. Раптом Андрій рвучко встав, схопився правицею за стіл, подивився Христині в очі, прошепотів «Мені дуже прикро» і втратив свідомість. 

Лікарі, що прибули на виклик за сім хвилин, констатували смерть. Гостра серцева недостатність. Як виявилося, дала про себе знати вроджена вада клапану.

Йому було тридцять шість років.

* * *

Перший час Христина не відчувала геть нічого. Вона приймала слова співчуття, ніби дріб’язкові подарунки колись давно на весіллі. Артем кинув малювати літаки та не хотів до школи. Вона, за великим рахунком, і не надто наполягала. Хотіла виплакатися, але складалося враження, буцімто почуттів просто немає.

Сталося це десь на третьому тижні по смерті Андрія. Накрило. Сльози та шмарклі заливали ліжко, що його вони колись ділили. Їй було плювати. 

Христина проплакала цілісінький день, а вночі не стуляла очей і думала, що краще – кохати мертву людину чи не кохати того, хто живий.

Б.К.
Київ, 13.04.2016

Гугл в помощь (проза)

Гугл в помощь (проза)

Гугл в помощь. — Ебааать — тарахтеть, держите меня крепче Москва строилась как монгольский улус, а вы ноете что таджики у вас на улицах баранов режут, это вы там робобичи люди пришлые, комяки, чудь и удмурты )))

— И как же этот Улус назывался?

— Гугл в помощь там валом этой информации — в облом рыться )))

— Так обычно отвечают люди которые сами не разбираются в вопросе. Нормальные люди дают ссылки или цитаты с этих ссылок.

— Слушай дядя, обычно разговаривают так как ты те кто просто хочет доебаться не боясь получить по ебалу Просто набери чмо жирное в гугла — мацковский улус, можешь пидар одним словом даже, он тебе пару миллионов ссылок выкиинет — понял даун ебаный? Сходи хуятина боярышника ебони, может попустит ))

Гундилькин и спорт



Гундилькин очень любил спорт, особенно в телевизоре. Евроспорт и всякое такое. Снукер любил, теннис любил, пинг-понг, велоспорт, тяжелую и легкую атлетику. Даже керлинг. Гундилькин вообще был очень большой любитель. И, кстати, еще замечательный философ и спортивный оборзеватель.

Недавно в Гундилькину голову пришла совершенно новая и революционная мысль. Он вдруг подумал - "Насколько более зрелищными стали бы многие виды спорта, если бы спортсмены были без одежды"

В чем-то Гундилькин прав. Вот только представьте себе снукер голышом. А там такие позы, такие позиции, такое укладывание тела на стол задом к зрителям. И еще...когда комментатор будет говорить про проблемные шары (balls), то сразу возникает интрига - какие такие шары он имел в виду? Да и судьи тоже пусть голыми судят - тем более там и женщин судей до фига. Да пусть даже и мужчина судья, всегда есть возможность болельщикам воскликнуть "А судьи кто?". Добавилось бы зрелищности, это Гундилькин верно подметил.

А взять женский футбол! А плавание!? Художественная гимнастика даже не обсуждается. Фигурное катание тоже бы выиграло.

Пора менять правила.

А применительно к телевидению, парламентаризму и вообще публичной деятельности - мир мог бы за пару лет измениться к лучшему. Вот представляете, если дебаты кандитатов в президента проходили бы в голом виде? Или заседание Верховной Рады? Или программа Савика Шустера? А например "Паноптикум" с Белковским и Невзоровым, когда оба без одежды?

Мне кажется, что чертовски прав Гундилькин! Но кто я такой, чтобы судить гения нашего времени - самого Гундилькина? А судьи кто?

Ссылки на пруф-обнаженку в комментариях приветствуются, также, как и их отстутствие, что в ровно такой-же степени порадует (без)нравственно настроенную общественность.

© Copyright: Александр Узишкин, 2016
Свидетельство о публикации №216110302177
Map


Гундилькин и ЧМТ. Микстура от храпа



То, что Гундилькин был женат, знали немногие. Или - не многие. Впрочем, на лингвистику Гундилькину было глубоко похрен, ибо он был анонимный алкоголик. Нет, не анонимный. Гундилькин любил это называть словосочетанием "укромный выпивальщик".

Так вот - жена Гундилькина имела одну слабость. Если честно, то гораздо больше и даже не слабость. Гораздо больше. Но сейчас не об этом. В ту ночь главным оказался оглушительный и продолжительный храп. Нет... это был не просто храп, - это был рёв взлетающего самолета, это был визг зарезаемого кабана и это был предсмертный крик журавля, постепенно ногами вперед которого засовывают в русскую печь из сказки про Аленушку и козленочка.

Гундилькин терпелив, но в этот раз он не сдержался. "Держаться нету больше сил" (почти птица-говорун). Гундилькин выполз из постели и подошел к храпящей жене... Посмотрел на этот отвратный рот, на полураскрытое рыло, изрыгающее храпы, на искаженное орало лица. Он понимал, что "орало лица" - чушь собачья, но взбешенность и переполненный мочевой пузырь здорово угнетали интеллект в три часа ночи.

Кстати, Гундилькин очень хотел пописать (для этого и встал). И тут злость его просто ослепила. Он вспомнил все плохое - аннексию Кипра, своих ни разу не видимых внуков, сына, все свои болезни, всю безнадегу. Так хотелось отомстить сразу всем и умереть. Гундилькин прицелился и опорожнил мочевой пузырь в изрыгающий храпы рот жены.

Храп прекратился практически моментально. Гундилькин даже почти успел нырнуть в постель. Дальше он помнил смутно.

Когда Гундилькин выписывался, то доктор сказал, что он две недели был без сознания. Но теперь все почти хорошо. Небольшая черепно-мозговая травма рассосалась, а несколько переломов почти срослись.

Гундилькин ощущал себя победителем, даже продолжая носить гипс. Он таки нассал в рот храпящей жене. Впрочем, как сказал доктор, она подала на развод и шансы Гундилькина очень плохие.

И вопрос от автора: - а стоило оно того? Писать в рот жене, чтобы развестись, типа отомстя за какой-то там сраный Кипр и храп?

© Copyright: Александр Узишкин, 2016
Свидетельство о публикации №216110102139
Map

Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
55
предыдущая
следующая