Профиль

G07

G07

Украина, Винница

Рейтинг в разделе:

Последние статьи

Свежие фотографии

Свежее видео

G07

G07

Прошу поради

  • 11.01.18, 23:17
Опубліковала пост на фб. На власній сторінці. Який стосується організації,в якій працюю. Організація державна,не приватна. В коментарях озвалися мої колеги,з якими ми м'яко обговорили суть посту. Без імен та прізвищ.
Про це дізналося наше керівництво. І розпочало відверту травлю усіх,хто насмілився коментувати або ж не дай Боже відмітитись "лайком". Це сталінщина? Як людям захистити себе?

G07

G07

Куда-то исчезли дедушки

  • 19.11.17, 22:59
Мы многое растеряли. В каталоге потерь — самые неожиданные вещи. Куда–то исчезли дедушки.

Дедушка — это не просто муж бабушки. Это добрый человек с умными глазами, седой бородой и натруженными руками. В ту нежную пору жизни, когда вы узнаете мир, дедушка должен сажать вас на колени и рассказывать о далеких звездах и великих героях. Такие дедушки куда–то пропали. Причем бабушки остались. Они даже почувствовали себя хозяйками положения. Некому на них прикрикнуть. Некому поставить их на место. Бабушки застегивают вам пуговицы и кормят вас манной кашей. А разве может вырасти из человека что–нибудь дельное, если в детстве он не слышит о звездах и великих людях, но ест кашу из женских рук?

От дедушки пахнет табаком и солнцем. Бабушку он называет «мать», а маму — «дочка». Но настоящая дружба у него с внуком. Они посвящены в одну тайну. Мир для них одинаково свеж и загадочен.

Поэтому за обедом они хитро подмигивают друг другу и смеются глазами. Сейчас они встанут и пойдут вместе. Может, рыбачить, а может — ремонтировать велосипед. Внуку интересно жить, а деду умирать не страшно.

У нас давно не было ни войн, ни эпидемий. Дедушек никто не убивал, но они куда–то исчезли. Бросили своих бабушек и ушли к другим. Глупо растратили жизнь и не дожили до внуков. Не обзавелись семьей и остались бездетными.

Короче, все расшаталось и сдвинулось с основания. Поэтому в мире так много капризных и нервных детей. И много никому не нужных стареющих мужчин, пьющих с тоски и никого не называющих словом «внучок»

Протоиерей Андрей Ткачев — Лоскутное одеяло

G07

G07

Бувай, осінь

  • 30.10.17, 00:07
За вікном щось зривається,ніби на сніг. За 5 років,що живу край поля, вже знаю до чого так рве вітер. 
Дізналася сьогодні про те, як людина може любити осінь. Вона прокидається вночі, виходить на двір і дихає прілим листям,осінньою гіркотою. А після заїдає все це холодним виноградом прямо з лози і йде спати далі. Я навіть позаздрила такому умінню відчувати (і любити) життя. 
Бувай,осінь 2017. Ти була ніяка, абсолютно подібна до осені 2015 чи якогось 2009. Ти нічим мені не запам'яталась. Прийшла- пішла. І залишила по собі декілька абияк відредагованих світлин. Клонів минуло- та позапозаминулорічних світлин. Дежавю. 
Одного дощового дня я заїдала твою сірість рошенівським непотрібом. Не допомогло. Потім я почала поїдати сама себе, що від шоколадного лайна я знову розкабанію до 77 кг. Стало  нестерпно сумно. Я нап'ялила джинси і пішла до озера. Подивитися на твоє зображення в ньому. Нічого красивого не побачила. Хоч як не намагалася. Було неприємно від холодного дощу. Було сумно. І хоч як Ти не намагалася виглядати затишно, барвисто-  я не хотіла помічати тебе. Взяла і проігнорувала. 
Бувай, дорогенька. Дякую, що була. Сподіваюся, наступної пори все буде інакше і я радітиму тобі. 

G07

G07

Вы знаете?

  • 21.10.17, 15:10
Вы знаете, как ловят обезьян в Индии? 
Очень просто ловят. 
Закапывают в землю кувшины с узким горлом и бросают туда орехи. 
Идет обезьяна. 
Видит в земле дырку. 

Видит в дырке орехи. 
Много орехов. 
Запускает в дырку пятерню и нагребает сколько может орехов. Полную горсть нагребает. 
И пытается их вытащить. 
Но не может вытащить, так как лапа с орехами сквозь узкое горло кувшина пролезть не может. 
Ну никак не может! 
Обезьяна вначале бесится, прыгает, рвет лапу. Потом успокаивается и сидит. 
Час. 
Два. 
Три. 
Но разжать пальцы, чтобы выронить орехи, не догадывается! 
Ну не может она выпустить орехи! 
Не способна. 
Потом приходят охотники и убивают обезьян. Даже не из ружей. Просто палками. 
Подходят и колотят обезьян по головам. Одну за одной. 
И те умирают. 
Так и не выпустив орехи. 
Так вот это про нас. Мы те обезьяны. С орехами в горсти. У кого-то орехи - образование, которое жаль бросить. У кого-то муж, с которым стерпится, но вряд ли слюбится. У кого-то привычная, хоть и без зарплаты, работа... 
И сидим мы с ними, не в силах, разжать пальцы. 
И сидим. 
И сидим... 
Зачем, спрашивается, сидим? Чего ждем? Того и гляди охотники с палками придут. 
А мы все равно сидим! Себя и других уговаривая. 
Да куда мы пойдем? 
Да кому мы нужны? 
А здесь какие-никакие, а орехи... 
Всю жизнь сидим. До пенсии. До гробовой доски. 

Отрывок из книги "Практическое пособие по охоте за счастьем"

G07

G07

Зі Святом

  • 01.10.17, 12:10
З усіх своїх навчальних закладів пам'ятаю лише одну справжню вчительку. Лариса Олександрівна, молода єврейка, щойно після інституту. Викладала в нашій школі алгебру з геометрією. На урок приходила з гітарою, перших пару хвилин співала нам. Завжди. Хто хотів - підспівував. Це була більшість класу. Бо на її уроках діти не відчували страху та скутості. Досі пам'ятаю наше хорове: "я леплю из пластелина,пластелин нежней,чем глина..." (школа була російськомовна).

Далі урок відбувався в дивному для нас форматі круглого столу. Ніколи не траплялося "Іванов к доскє". Вона вміла опитати весь клас,проте жодна дитина не відчувала себе дибілом.
Правда,її молодість іноді переважала над здоровим глуздом. Якось однокласник обізвав іншого жидом - з нею трапилась істерика.

Ми любили її. Вона мала довге чорне волосся,рясно всіяне лупою. Навіть на віях та бровах була ця оказія. Всі це бачили,але жодного разу ніхто з дітей не посміявся,не пліткував про це. Ми чекали її уроків,йшли до неї на перервах.
А ще математика виявилась дуже цікавим та нескладним предметом. Дивно,але так і є.
Згодом вона емігрувала. На її місце прийшла байдужа вчителька з прісним таблом, все стало "як у всіх". Жодних співів,розмов. Згадати нічого.
Не знаю,як наша Лора влаштувала своє життя, яка її доля. В якій країні живе. Живе собі людина і навіть не здогадується,які теплі та глибокі спогади залишила про себе десь там,в далекій Україні. Давно-давно.
Зі Святом справжніх Вчителів.

G07

G07

Бабуся

  • 25.08.17, 20:59



Сільські жінки вмирають, як квіти... Без метушні, без істерики, тихо і гідно.
Вони працюють доки можуть, а коли вже геть ослабнуть, серце починає готуватися до зустрічі з незвіданим краєм, "де немає ані смутку, ані печалі, тільки житті вічне". Складають гроші не похорон, готують одежу, кажуть, який образок вкласти їм у натруджені руки...
Діти починають приїжджати частіше, кликати до себе, але вони воліють померти у старенькій хаті. Їх дуже цікавить, коли саме, в який день вони помруть, Бог простить їм цей невинний гріх.
Сусіди щоранку дивляться, чи йде дим з комина, заходять щодня. У них є телефон дітей, про все домовлено.
Рідко яка жінка йде зі світу на самоті.Завжди коло неї хтось є, якщо діти далеко і не встигають, або ж не вірять, що їх матері дуже погано.
Вона ніколи не скаже, що їй дуже погано. Старі жінки не ходять по лікарях, не просиджують у чергах. рідко котру побачиш у сільській лікарні. Вони знають самі, що час іти, що життя скінчилося. жартують з такими самими старими:" Коли йдемо по черешні,Ганно?" Це такий евфемізм смерті.
Вони намагаються не тримати навіть курей, а за кота й пса домовляються, хто із сусідів забере.
Спершу вони перестають ходити до крамниці, тоді до церкви, тоді до сусідів. Дехто з них вміє висловлювати всю свою мудрість, назбирану за багато років.Небо їм розвидняється, вони відходять все далі від життя, бо вже слабнуть руки, щоб тримати все впорядку. Вони знають, що ніхто не бути битися за їх скромний спадок. Запишуть його тій дитині, якій живеться найгірше, яку найбільше жаліють. Вони вчинять справедливо й мудро. На похорон прийде небагато людей, діти сидітимуть самі дві ночі коло тіла. Ніхто вже не голосить на похороні, не зомліає. Люди стали байдужіші, серце в них б"ється в невлад зі Всесвітом. У хаті три дні й три ночі горітиме свічка. У порожній хаті.Її поставлять у миску з водою, щоб не спалила все. Хоча для хати ліпше було б , аби вона вмерла разом зі своєю господинею.
Ідеш по селу і впізнаєш порожні хати по траві на подвір"ї, зарослому городі, по вибитих шибках і хвіртці, закрученій іржавим дротом.
Легко не любити село тому, хто не знав цих стареньких жінок, запнутих вицвілими турецькими хустками, ніколи не говорив з ними, не бачив їхньої доброї посмішки, що розквітає від найменшої знаку уваги.Хто не дивиться на село з космосу, хто не читав Гесіода і пророцтв святої Михальди, переписаного в учнівському зошиті. Хто хотів, щоб українського села не було, бо то "шароварщина" і не "хуторянство". Але без села не було б України, і в тих порожніх хатах висять досі у павутиннях простенькі образи і Шевченко.
Вчора ще одна хата стала порожньою...
Я збирала золото осені - горіхи під дощем і снігом коло нашої, вже порожньої хати.
давно вже порожньої. Та вистигла лише вчора...

Eтюд львівської письменниці Галини Пагутяк.

G07

G07

G07

G07

Життєве спостереження

  • 03.07.17, 23:00
Варто остерігатися тих,хто голосніше від усіх говорить про щирість,совість,людяність... Хто в компанії найчастіше підіймає тости "за добро..за справжніх друзів...давайте залишатися живими,чесними,відкритими світу.... Давайте будемо людьми.."
Тих,хто пише вірші напоказ. Таких "тонких поетичних натур". Філософів.
Хто вміє довго і вкладно говорити. Їх варто остерігатися.
Мовчазні,костурбаті, різкі виявляються куди більш справжніми. І надійними.

G07

G07

Прощавай,школа..

  • 26.06.17, 21:56


Нарешті це пекло,таке заманливе зовні,скінчилося.  

G07

G07

Надобраніч,діти)

  • 05.06.17, 21:56

Хтось пам'ятає цю колискову? 
Мені малою від неї робилося дуже сумно. Чомусь дитяче серце стискалося від туги, іноді аж до сліз. Ніби день минув,а разом з ним й життя ось-ось закінчиться і все... Но фьюча.
  Пам'ятаю,як з шаленим прискоренням бігла в ліжко, щоб не чути цю пісеньку на ніч) 
Страницы:
1
2
3
предыдущая
следующая