Профиль

G07

G07

Украина, Винница

Рейтинг в разделе:

Последние статьи

Свежие фотографии

G07

G07

Цікаво

В Україні антирекорд летальних випадків ковід, 538 чоловік. Порівнюю з населенням якогось маленького села. І якось невесело.
І стало мені цікаво. Якщо не дай Боже якогось уявного противника вакцинації вкусить заражена сказом тварина (з явними ознаками сказу, піною на морді, не характерною агресивністю і таке інше), то як діятиме ця обачлива та обізнана людина? Чи звернеться вона до лікаря, щоб вколоти антирабічну вакцину? Але ж токсичність? А якщо не дай Боже травмується на городі вилами, граблями чи сторічним цвяхом в землі? Чи убезпечить себе від правця? Або уявімо, що за високий професіоналізм і продуктивність відрядили цю людину до Танзанії досвід передати. Що робитиме зі щепленням від жовтої лихоманки? Відпетляє чи ні, як думаєте?

G07

G07

Вкололась голкою :(

  • 05.10.21, 03:52
Сьогодні, ну точніше вже вчора летіла Люфтганзою додому. Здавалося б, німецька якість і все таке. Гімно там, а не якість.
Вирішила дорогою дослухати улюблену книжку. Дістаю дибільні свої навушники і один, як завжди, випадає з рук і котиться десь під моє сидіння. За вікном ніч, в салоні темрява, починаю тихенько шарити рукою під собою по підлозі. Бо ж понад 2 години летіти, кортить послухати.. Відчуваю, що вкололась чимось. Дістаю з-під сидіння руку, в палець встромлена голка з якоюсь незрозумілою канюлею. Я цю хрінь з пальця вийняла, кинула на підлогу і давай собі того пальця, вибачаюся, вичавлювати. З надією думала, може це канцелярська кнопка типу. Але ніфіга. Це голка, яка була в комусь і хтось навіщось її залишив в літаку, на підлозі. А німці підараси ту підлогу 100 років не прибирали. І я бовдур лазила там голіруч. от тепер я парюся стосовно віч або гепатиту С.

Рібят, що за голка така? Хто знає? Я її відтоптала, поки пальця чавила. Але вона тонка така, як інсулінова.
Стюардесам нагнула хуїв, прибирали. Але бляха... Ну як так. 
П.с. В мене як не срачка, то пердячка. Я вже вибачаюся. То бананів наїлася, то голку собі встромила. Але розумні люди в замітці про банани розповіли мені про алерген латекс. Може й тут щось скажуть.

G07

G07

123

Каждый день такое чувство, что я что-то упускаю. Мимо меня летит время, а я пустая.
Нет ощущения полноты души. Постоянное желание что-то делать и куда-то спешить. Тоннами глотаю семинары и слова из книг. Лишь бы забыться и выключиться на миг. Но все как через сито или проливным дождем. Душе мало, она поедом жрет. Ты ее наполняешь, а она жрет и жрет. Просит, ноет, болит и жить не даёт. (с)

G07

G07

Банани

З'їла банан - отримала анафілактичний шок. 

Поки плющило, якось особливо ясно розуміла, що помирати ще категорично не хочу. Велика подяка швидкій за вчасний адреналін і дексаметазон. 
Банани. Дивно, бо вважаються не алергічним продуктом. Навіть діткам маленьким його дають, як прикорм. Що ж в ньому таке могло спровокувати шок? Цікаво, чи багато нас таких, хто не сприймає цей смачний фрукт. 
Цікаво, нахіба мені ця ситуація взагалі? 

G07

G07

Закарпаття

Якогось дня моїй китайсько-зодіакальній конячці потрапила віжка під хвіст. От не розумію людей, які не вірять в усілякі там гороскопи) Дата народження все ж визначає характер. Навіть якщо в цей день, цього року рік народилося надцять мільйонів людей - усі вони матимуть щось спільне, унікальне, характерне для них. От ми – коні, наприклад, прибамцнуті і імпульсивні. Ми думаємо, що постійність – ознака обмеженості. Не завжди так думаємо, стоїмо собі десь там у своїх стійлах роками, варимося в буденності і раптом бабах ця думка приходить нам в голову разом з раптовим рішенням поламати к х*рам звичний уклад життя, розвернути долю на 180 градусів і *бись воно все конем. Близькі в шоці, а нас несе, хвоста доверху і погнали, не спинити.  Недаремно десь в японіях батьки трохи підбріхували щодо дівчаток, народжених в рік коня. Приписували їм плюс-мінус рік, бо заміж таких не дуже брали, в силу характеру.

Цього разу мене смикнуло не змінювати долю, а просто релакснути десь в горах. Через півгодинки після народження ідеї на руках вже були сертифікати сплаченої мандрівки. Благо, у Вінниці є тур-клуб Бідняжка (не реклама). Як назвалися, такі вони й є. Задешево та сердито мандруй досхочу. Вибір впав на Закарпаття. По-перше, я ніколи там не була. По-друге, тур так і називався «Два дні релаксу в Карпатах» чи щось типу того. Травень, золота весняна пора, ну кайф жеж.

Ніт, не варто розраховувати на миттєвий релакс, якщо ти їдеш в Карпати автобусом. Близько дев’яти нічних годин заколисування сусіду попереду на власних колінцях, 


трьох стаканчиків смачної кави WOG (обожнюю санітарні зупинки, оцю церемонію швидкого кавування, розминання організму,  є в цьому якась своя романтика) і привіт Карпати. 


Я була дуже здивована побачивши там … сніг. Сніг в травні. Карпати, ви серйозно? Ні, я була готова до цього, але.. В голові вкладалося зі скрипом.

І от ми на місці, виснажені, змерзлі, до релаксу готові. Погнали. Озеро Синевир, гора Гимба, водоспад Шипіт. В такій послідовності, бігом-бігом. Ввчері розслабимось в чанах. А поки що - вперед за пригодами (с).


Карпати, ви прекрасні. Як казала Ліна Костенко: "Така краса, висока і нетлінна, що хоч спинись і з Богом говори". Там дійсно живе Бог. Стоїш на Боржавському хребті, дивишся навколо і хочеш плакати від прекрасності. І від холоду :)


Засніжений Синевир вирішив заснути, заплющився під високою водою і не захотів дивитися на нас своїм Карпатським оком. Він став самим звичайним озером, з активною торгівлею на березі. Ми поникло помандрували чагарниками в різні боки, аж раптом за нами ув’язався якийсь невисокий абориген, з сірими очима і красивою посмішкою. Він наздогнав нас і сказав, що ми якось неправильно, не по-людськи розбрелися, що озеро треба обходити за годинниковою стрілкою і ніяк інакше. Бо так. Ну раз так, то так. Мені навіть сподобався цей місцевий ритуалізм. Інтуїтвно я вирішила загадати своє найпотаємніше бажання і попросити Синевир його здійснити, а я натомість обійду озеро, як йому до вподоби) Зі слов’ян ніколи не викорінити нашу язичницьку звичаєвість. Воно в  крові.   


Прогулюючись в роздумах про ще невтілені бажання ми хлебтали смачний тамтешній глінтвейн, роздивлялися травневих синевирських сніговиків і годували риб снігом.


Трохи захмелівши завітали на Децу до Цімбора, де готують смачну форель  (тільки смажену, бо на грилі буеее) і поїхали підкорювати гору Гимбу (сидячи на крісельному підйомнику, канєш).

       

Гимба потрясла краєвидами. Я не знала, що робити з тими вершинами і полонинами, які бачила перед собою. Мені хотілося запхнути їх вглиб себе, помацати, зробити стопятсот фото. Чомусь завжди трапляється така паніка, коли бачу щось хвилююче і красиве. Неможливо просто стояти і спокійно споглядати. Спокійно стояти і дивитися. Нє. Починається метушня, ніби метання звіра в капкані, ну шо за характер.. До речі, на Гимбі є затишна чайовня Сурія. Але я в своїй тихій істериці від краси навколо, просто завтикала туди зайти. І згадала про це лише біля підніжжя гори, після спуску. Ех.

Дорогою на водоспад Шипіт отряд потєрял бойца. Так, втома від дороги взяла своє і на півдороги до водоспаду я попросила попутників: «Брось меня…». Тож про Шипіт нічого розповісти тобі не можу. Впевнена, що там також гарно.

Далі були чани. Процедура приготування себе на вогнищі відбулась надвечір, після усіх побачених локацій. Ми мали одну годину (цього трохи замало) на те, щоб козликом стрибати з гарячого чану (40С) до холодного басейну поруч, і знову до чану. Такий собі цар Салтан. Відчуття прикольні. Але за годинку вдосталь не настрибаєшся. Можна і не вдаватися до таких тортур, а просто киснути в чані, як нормальна людина, попиваючи карпатський трав'яний чай, роздивляючись небо через отвір в стелі над собою. Але совість не дозволила киснути довше 1 години (бо десь там на нас чекав повний автобус людей,хто не захотів спробувати цей вид купання), тож мала діяти за правилами колективу і втиснути свою волелюбну душу в часові ліміти.

Чан був чистий, вода в ньому проточна. Одразу після нас всю воду спускали і чан чистили. Мій внутрішній параноїк був спокійний.

Хух, от так перший день релаксу минув. Далі ніч і відпочинок у Гукливії. Люди, якщо хтось колись захоче зупинитися на ночівлю в Гукливії, на чайник, фен і подекуди воду в номері не розраховуйте. Ібо нєфіг. З хорошого – в номері  є чашки.

 ****

 Гукливійський народ мені сподобався. Недільного ранку гукливійці зібралися гуртом біля каплиці, що поруч  з нашим готелем. Красиві, нарядні, вони несли хоругви і співали молитви, йдучи від каплиці в бік гір. Блін, це було дуже зворушливо. Ніби сюжет з фільму «Тіні забутих предків», тільки наживо і сонячно.  

Наступного дня почався обіцяний Бідняжками релакс: Мукачеве, Косино, Берегове. 

Закарпаття виявилося дуже мімішним. Маленькі, затишні містечка. Квітучі сакури, тепло, в обіймах гір з усіх боків, люблю таку спокійну атмосферу. З мінусів - відчувалась деяка занехаяність, особливо в Берегове (схожі відчуття я мала в Криму, куди їздили до анексії. Красива, але ніби недоглянута батьками, невмита дитина).

Замок Паланок. Сподобався, красиві панорами, трішечки неоковиті експозиції, цікава історія (ех, даремно князь Федір Коріятович (той самий, наш ріднесенький, подільський), намагався укласти угоду з дияволом в стінах цього замку. Знайшов  з ким домовлятися, їйБо). З висоти замку бачила перед собою, мов на долоні, красиве Мукачеве, річку Латорицю. Десь на лінії обрію розмістилися Румунія, Польща, Словаччина і навіть Угорщина. Круто стояти на горі і дивитися на чотири країни, ну тобто в бік чотирьох країн :)


Термальні води Косино.. Ооо. Це кайф. Ось він – релакс. Приємно здивована рівнем комплексу. Наші такі можуть. Доводилося раніше бувати в угорській купальні Сечені, наше Косино не таке помпезне, менше,  але не гірше. Чисто, цивілізовано, купабельно. Імхо. Напружила лише велика кількість угорської мови навколо, напружило виключно у світлі українських подій. Хоч би ще й Угорщина не зазіхнула на нашу цілісність. На території Косино є ресторанчик «Чарда» зі шведським столом. Блін, як там смачно! Чек не космічний, їжа дуже-дуже смачна. Ясна справа, що оголеним з басейну, в красівих плавках і без маски, тебе туди не пустять. Орендуєш халат на вході до ресторанчику, маску люб’язно дарують. І насолоджуєшся.

Після Косино було Берегове, де ми побачили винні підвали закарпатців, скуштували вина, самогоночку типу чачі і сік. Сік був божественний, а щодо вин.. Смак цікавий, але моє улюблене Кіндзмараулі (не реклама) вони не перевершили. Загалом, в кожного свій смак.

Помітила, що полюбляю бувати на дегустаціях. Ну як «полюбляю»... В арсеналі відвіданих лише Масандра і Шабо, ну і винний підвальчик пані Тетяни з Берегове тепер))) Найбільш вразила колись Масандра. Там був рівень, закарпатцям є куди рости. Хоча відчувається, як вони люблять свою справу, як намагаються відродити свої підвали (20-те сторіччя було руйнівним для них).  

В результаті усіх наших пригод відчула величезну симпатію до закарпатських людей. Вони захоплені, активні. Відроджують, розбудовують, розвивають. Навіть ківі закарпатський селекціонували)) Реально росте, плодоносить, проте містить багато валеріани. Карпатські котики з того тішаться. Люблю захоплених людей. І діалект в них дуже милий. 

От на такій розслабленій, приємно захмелілій ноті моя зодіакальна конячка заспокоїлась і поскакала в ніч додому, у Вінницю. Дорога додому завжди коротша і легша. А спогадів на все життя.

P.S. Приємно було почути, що наші українські Карпати кращі за Скандинавські гори. Особисто не бачила, але  з радістю повірю на слово своєму скандинаву. Він не каже аби сказати.  Україна справді дуже красива. Ложка дьогтю в нашу бочку меду 

   

 - це сміття. Навіть в горах. Сподіваюсь, колись перестанемо бути свинками. 

G07

G07

Весну не спинити

 «Радоваться — это очень естественно. 
Радость тебе гарантирована. 
Радость не надо зарабатывать, 
завоевывать, получать, 
искать источник — 
просто убери боль, 
чтобы проявилась радость» (с)


Часом думаю, даремно батьки вмішують своїх малих дітей у свої дорослі проблеми. В дитинстві сприймала як ужас ужасний гіпотетичне розлучення моїх батьків. Зараз сама собі дивуюся, чому так.

В моєму ідеальному світі батьки могли хоч повбивати один одного, але мали залишитися разом. Мені здавалося, що життя скінчиться, світ впаде, якщо вони раптом вирішать жити окремо. З острахом я чекала на черговий скандал, бо він міг бути останнім. І тоді все, кінець (як мені здавалося). Тому я вміла відчувати батьківські наміри за їх інтонаціями, поглядами. Я інтуїтивно навчилася вгадувати їхні реакції. Що добряче позбавило мене спонтанності. Здавалося, ніби своїм дитячим контролем я можу якось вплинути на ситуацію, запобігти чомусь. Головне, не розслаблятися, все відчувати.

Ось батько гепнув зайву чарку. 100 років тому. Ну, був привід, якесь свято. Ось він гепне ще пару і згодом засне. Він добряк і ніколи не буянить. Але коли добряче вип'є, стає схожим на сплячу тварину. Він не вміє культурно вживати, для бадьорості духу і веселого настрою. Він алкоголік. Не запойний, не кончений, але любитель вогняної. З юних літ. Ясна справа, він не усвідомлює та заперечує це. Як усі алкоголіки. Я бачу, як він випив цю чарку, зіщулилася внутрішньо. Я маленька, а він великий. Я нічого не можу зробити, яйца курицу не учат, він вирішує сам за себе. Я лише шалено хочу, щоб він не пив. Бо буде скандал, це страшно.

І ось мама верещить. Як очікувано. Передбачувана реакція. Я ніби каменію десь в собі, я дуже хочу, щоб вона замовчала. Ненавиджу, коли вона кричить. Хочу, щоб вона була добріша та дипломатичніша до батька. Чому вона така нетерпима? Ми з молодшим братом свідки скандалу.

Ось вони обоє звертаються до нас: "Все, діти. Так бути більше не може. Ми будемо щось вирішувати."

Діти плачуть. Занавєс. І так по колу. З року в рік. Поки ми не виросли і не розбіглися з дому. А батьки залишилися один з одним. «Уже нам в семьях не до перемен…»

Днями мама розповіла мені, що ніколи не казала батькові «я тебе люблю». Він казав, а вона – ні. З гордістю такою розповіла. Ніби як заслугу собі це ставить. Дивно.

Для чого вони зверталися до нас? Для чого вплутували нас в своє доросле? Чим ми могли допомогти їм? Ми могли лише боятися. Хвилюватися за самих себе. А як же ми? З ким? І що далі? Ми ж з братом однаково любимо їх обох, як жеж окремо? 

Чому, зрештою, вони не розлучилися? Спокійно, по-дорослому. Не сказали нам, що любитимуть нас завжди і контакти наші не будуть втрачені. Що нічого страшного в цьому немає. Так склалося життя. Чому не дали один одному шанс зустріти когось по собі? Або, принаймні, жити спокійним самотнім життям.

З великим співчуттям і жалем в дитинстві я дивилася на дітей  з неповних сімей. Ці діти здавалися мені обділеними.  Потрібно було подорослішати і постарішати, щоб поглянути на своїх батьків зараз і побачити двох чужих один одному, нещасливих людей. Заради чого була їх жертва? І для чого вони рвали душу своїм дітям? 



 
А тим часом у Вінниці зацвіла сакура. Весну не спинити.  



G07

G07

Вакцинувалась

  • 30.03.21, 08:50
Загалом, політ був нормальний. Жодних симптомів на старті не було. Укол безболісний. Через годину після з'явилась розсіяність, як в тумані. Вуха закладені, ти на тормозі. Колективний симптом, не лише в мене. Водії, в день щеплення залишайте авто вдома.
Ввечері, годин через 10 після, "накрило". Звичайне грипозне відчуття, з температурою, ломотою в тілі, ознобом. Іпрен був в допомогу. Ніч "погрипувала", на ранок пройшло. Болить рука.
Про що розповіли лікарі вчора:
*Чим старша за віком людина, тим легше сприймає цю вакцину.
*Після щеплення людина не заразна для інших. Це ми маємо остерігатися хворих на ковід зараз, ці дні після. Тому й рекомендують ізолюватися на день-два після.
*Період ревакцинації від 40 до 90 днів. В Україні вирішили через 90 і баста. Раніше вакцину поки що не дістанеш.

UPD. Вчора (виходить через 6 днів після щеплення), колега потрапила до стаціонару  з високою температурою, задишкою та діагнозом ковід. Не коментую, що спровокувало. Просто факт.

G07

G07

Вакцинація від ковід

  • 24.03.21, 20:23
     Ну що. В понеділок отримую першу вакцину, через 12 тижнів - ревакцинація і привіт зелений паспорт. Сподіваюся на це. Власне, заради відкритих кордонів прийняла таке рішення. Ну і заради того, щоб ця клята оказія пішла на спад. Чим більше нас імунізованих, тим ймовірніше, що подолаємо цю епідемію.
     Завжди була прихильницею щеплень і щиро не розумію антипривівочніков. Але то особиста справа кожного. І особиста відповідальність.
      Чоловік швед не захотів чекати на повернення додому, де він би отримав справжню ріднесеньку астразенеку. З радістю та вдячністю погодився на наш ковішелд. Син подивився на наш ентузіазм і собі вирішив доєднатися. Тож, вакцинуємося родиною. Думаю, все буде добре.
      Сподіваюся, імунка якось відреагує і щось там накопичить. Після ковіду (в листопаді) показник антитіл G гепнув з 4 до 1. Будем підвищувати. 


 Upd. Я виявилась трішки лох, вирішивши "підвищити свої антитіла". Вони в мене є і крапка, є імунітет. Бо як пише розумна людина Наталя Ніколаєва: 

"Про антитела. У нас, в Украине, в основном выявляют антитела качественным методом, а не количественным. То есть, плюс или минус, есть или нету, положительные или отрицательные. Вот тем методом, где референсное значение 1,1. Есть больше 1,1 - есть антитела, достаточные для иммунитета. Меньше 1,1 - нет антител. Цифры не имеют никакого значения. 1,5, 3, 8, 15, 145, 16752 - не важно. И не важно снизились они через время, повысились, упали, присели, отжались. Это ничего не значит. Это зависит от разных факторов, лабораторных в том числе, но это не имеет значения. Имеет значение только выше 1,1 или ниже 1,1. Всё. Если кто-то еще раз спросит или напишет о снижении, и не спрячется - я не виновата." 

Та й таке.

G07

G07

Віршик

В стареньком поношенном плаще,
На глаза надвинув свой беретик,
Шёл старик и нёс, зажав в руке,
Из ромашек маленький букетик.

На свидание девушка спешила
В туфлях на высоких каблуках
И в толпе случайно зацепила
Шедшего навстречу старика.

Обернулась: «Дедушка, простите!».
Поднял он уставшие глаза:
«Милая, куда ж вы так спешите?».
«Ждут меня, опаздывать нельзя».

«Хорошо, когда вас где-то ждут
И встречают с радостью на лицах,
А моя любовь нашла приют
Там, куда могу не торопиться».

Девушка взглянула на букет
И в глазах застыло сожаление…
Он продолжил: «Вот уже семь лет
Ей ношу ромашки в день рождения.

Их она особенно любила,
В волосы вплетала и в венок.
Даже в день знакомства, помню, было
Платьишко на ней в такой цветок.

Много лет мы были с ней женаты,
Но не гас любви волшебной пыл.
С первой встречи до последней даты
Я всю жизнь её боготворил».

Улыбнулся, крепче сжал букет
И пошёл тихонько к остановке,
А она смотрела ему вслед,
Словно вниз летела без страховки.

Он там ждёт за столиком в кафе,
Злится, ведь у них всего лишь вечер…
Галочкой помеченный в графе
Между тренингом и важной встречей.

Да, он изначально не скрывал,
Кто такой, какой машиной «рулит».
После встреч такси ей вызывал,
А она надеялась, что любит.

Ухмыльнулась, сбросила звонок,
Номер удалила в неизвестность.
Знала всё, что он ответить мог,
Только больше ей не интересно.

Нужен тот, кто будет понимать
И любить, и чувством дорожить.
Нужен дом, в котором будут ждать
И букет ромашек от души.

Автор: Марина Яныкина, 2015

G07

G07

Про поспіх

– Рогер должен был стать начальником. У него должен был быть шанс. Я каждый раз думала, что в следующем году будет его очередь. Но время идет быстрее, чем нам кажется, годы пролетели, как один день. Иногда я думаю, что, когда люди живут вместе очень долго и рожают детей, ты живешь, как белка на дереве. Вверх-вниз, вверх-вниз, пытаешься все успеть, быть на высоте; и все так, все время взбираются по дереву туда-сюда, едва успевая посмотреть друг на друга. Пока ты молод, ты этого не понимаешь, но когда появляются дети, все меняется: иногда кажется, что ты почти не встречаешь того мужчину, за которого вышла замуж. Вы прежде всего родители и товарищи по команде, а все остальное потом. Ты… карабкаешься по дереву… а друг с другом вы только видитесь по пути. Я всегда думала, что так и надо, это и есть жизнь. Я думала, что главное – все успевать. А самое важное – это то, что мы карабкаемся по одному дереву, потому что… рано или поздно мы… это звучит немного высокопарно… мы оба заберемся высоко и окажемся на одной ветке… И тогда мы возьмемся за руки и станем любоваться окрестностями. Вот так я представляла себе нашу старость. Но все произошло скорее, чем я ожидала. Его очередь так и не пришла.

«Тревожные люди» Фредрик Бакман.
Страницы:
1
2
3
5
предыдущая
следующая