Весну не спинити

Часом думаю, даремно батьки вмішують своїх малих дітей у свої дорослі проблеми. В дитинстві сприймала як ужас ужасний гіпотетичне розлучення моїх батьків. Зараз сама собі дивуюся, чому так.

В моєму ідеальному світі батьки могли хоч повбивати один одного, але мали залишитися разом. Мені здавалося, що життя скінчиться, світ впаде, якщо вони раптом вирішать жити окремо. З острахом я чекала на черговий скандал, бо він міг бути останнім. І тоді все, кінець (як мені здавалося). Тому я вміла відчувати батьківські наміри за їх інтонаціями, поглядами. Я інтуїтивно навчилася вгадувати їхні реакції. Що добряче позбавило мене спонтанності. Здавалося, ніби своїм дитячим контролем я можу якось вплинути на ситуацію, запобігти чомусь. Головне, не розслаблятися, все відчувати.

Ось батько гепнув зайву чарку. 100 років тому. Ну, був привід, якесь свято. Ось він гепне ще пару і згодом засне. Він добряк і ніколи не буянить. Але коли добряче вип'є, стає схожим на сплячу тварину. Він не вміє культурно вживати, для бадьорості духу і веселого настрою. Він алкоголік. Не запойний, не кончений, але любитель вогняної. З юних літ. Ясна справа, він не усвідомлює та заперечує це. Як усі алкоголіки. Я бачу, як він випив цю чарку, зіщулилася внутрішньо. Я маленька, а він великий. Я нічого не можу зробити, яйца курицу не учат, він вирішує сам за себе. Я лише шалено хочу, щоб він не пив. Бо буде скандал, це страшно.

І ось мама верещить. Як очікувано. Передбачувана реакція. Я ніби каменію десь в собі, я дуже хочу, щоб вона замовчала. Ненавиджу, коли вона кричить. Хочу, щоб вона була добріша та дипломатичніша до батька. Чому вона така нетерпима? Ми з молодшим братом свідки скандалу.

Ось вони обоє звертаються до нас: "Все, діти. Так бути більше не може. Ми будемо щось вирішувати."

Діти плачуть. Занавєс. І так по колу. З року в рік. Поки ми не виросли і не розбіглися з дому. А батьки залишилися один з одним. «Уже нам в семьях не до перемен…»

Днями мама розповіла мені, що ніколи не казала батькові «я тебе люблю». Він казав, а вона – ні. З гордістю такою розповіла. Ніби як заслугу собі це ставить. Дивно.

Для чого вони зверталися до нас? Для чого вплутували нас в своє доросле? Чим ми могли допомогти їм? Ми могли лише боятися. Хвилюватися за самих себе. А як же ми? З ким? І що далі? Ми ж з братом однаково любимо їх обох, як жеж окремо? 

Чому, зрештою, вони не розлучилися? Спокійно, по-дорослому. Не сказали нам, що любитимуть нас завжди і контакти наші не будуть втрачені. Що нічого страшного в цьому немає. Так склалося життя. Чому не дали один одному шанс зустріти когось по собі? Або, принаймні, жити спокійним самотнім життям.

З великим співчуттям і жалем в дитинстві я дивилася на дітей  з неповних сімей. Ці діти здавалися мені обділеними.  Потрібно було подорослішати і постарішати, щоб поглянути на своїх батьків зараз і побачити двох чужих один одному, нещасливих людей. Заради чого була їх жертва? І для чого вони рвали душу своїм дітям?