хочу сюда!
 

Елена

44 года, водолей, познакомится с парнем в возрасте 38-47 лет

Заметки с меткой «думки»

Люди чи стадо?

Всім любителям висловлювань "Я не хожу на вибори" "Я не збираюсь втручатися" "Це не моя справа"
присвячується 

Не контролюєте владу - 
йдіть до загіну в стадо. 
Там пастухи радіють 
всіх, наче скот, закриють. 

Тихенько стояти класно, 
цікаво з рабом-собою? 
Заплющивши очі… Вчасно 
плювати на мир і волю? 

Поки в окопах гинуть 
наші герої кращі.
Поки твою країну 
ворогу тягнуть в пащу?

47%, 7 голосов

0%, 0 голосов

13%, 2 голоса

0%, 0 голосов

0%, 0 голосов

13%, 2 голоса

7%, 1 голос

20%, 3 голоса
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Шрами і меч



Ніжність. І поруч з прекрасним ельфом
в шхуні казковій лечу над шельфом.
Але наснилося. Я потвора.... 
Шрами і меч. Бій почнеться скоро.
Знову по лікті в крові ворожій
руки у троля. Помилуй Боже.
Навіщо живу я в країні болю?
Небо, благаю, пусти на волю!

Картинка  HaxOrran

Про особисте

На співбесіді нагадали про наболіле — запитали про плани в особистому житті. smeh А які плани? Я вже ні на що не розраховую. По-перше, самотніх чоловіків дофіга — не один я з такими проблемами. По-друге, не багатій. По-третє, такий типаж навряд чи користується попитом. По-четверте, не знаю, як залицятися. По-п'яте, є декілька давніх образ на жіночу стать. Ну і, в 34 роки мабуть вже запізно для якихось стосунків.

В Білорусь тепер їздити небезпечно

Нещодавня новина про затримання вже другого українського журналіста в Білорусі в підозрі шпигунства наштовхує на висновки, що в Білорусь їздити небезпечно. Так само, як і в Росію. Ну, тому що будь яке фотографування, навіть громадських місць, може бути визнано шпигунством. А враховуючи, що «синдром вахтера» йтак дуже поширений в кацапстані і бульбостані, то причепитися можуть до кого завгодно.

Шкода тільки, що українська влада не розпізнала в Білорусі кремлівську підстилку. І російських пропагандонів депортують, а не заарештовують. Може хоч після цього випадку будуть мітинги; заяви МЗС про засторогу громадянам, що збираються в Білорусь; «дзеркальні» акції проти російських журналістів; посилення митного контролю і правил в'їзду для білорусів? Якщо чесно, сумніваюсь.

Завтра.

Ще зовсім трохи, і завтра стане сьогодні.
Можливо , завтрашній день комусь стане початком відліку нової системи координат, а можливо зовсім непомітний сірий дощовий осінній день загубиться серед багатьох минулих днів, нічим таким особливим не відзначених, але швидкоплинних і невблаганних.
Хто зна.

По дорозі до Полтави. Спогади.


Мабуть кожен з нас ховає десь у закутках носії зі старими фото. Це можуть бути старі паперові альбоми, чи електронні диски, флешки, тощо. Інколи, коли багато вільного часу, або щось змусило до пошуків перерити все, чи до генерального прибирання - ми можемо надовго "залипнути" спостерігаючи хронологію змін виразу обличчя себе та близьких.
Як же багато можуть розповісти такі хронологічні спостереження! Особливо вдивляючись в очі.







Це був ранок навесні. Прохолодно. Бувший, назвемо його літерою Й., тоді нещодавно придбав собі новеньку автівку з салону, замість старої б/у. Це були часи величезних радощів, непохитної віри в майбутнє.
Зараз я інколи зустрічаю в знайомих мені молодих дівчатах той самий дух віри, який сама втратила вже давно. Зазвичай вони планують все так, ніби завтра хтось заскочить по дорозі за хлібом до салону й купить автівку за мільон грн; або ніби після завтра до них на рахунок надійде мільон долларів, і вони житимуть в найкрасивішому будиночку біля Києва, обиратимуть найкращі меблі й фарби для нього, тощо. Хоч насправді цього ніколи не станеться, і вони зараз живуть на пташиних правах в орендованому житлі, а далі прийде колись час повертатися до батьків з сім'єю, або й без.
Тоді я ще не знала цієї правди життя. І була однією з таких. Всі надбання мого, всього лиш, бойфренда, сприймалися як мої власні, і кожного дня вірилося, що я за день до величезної удачі.

- будласочки! Дай мені повести! - благала я звично плюхнувшись до комфортного переднього сидіння, і зтягуючи з себе шкіряний плящ з об'ємним хутряним коміром.
- ну добре, мала. Давай тільки виїдемо за місто, де дороги пусті.
Мама невпевнено вмощувалася на задніх місцях. Ми їхали до Полтави. В моїй голові стрибав радісний кольоровий капітошка хлюпаючи бульками. Тоді я обожнювала кудись їхати.

Зелені поля й левади. Інколи села. Інколи невеличкі міста. Дорога пустісінька. Лиш деколи хтось їхав назустріч, або обганяв ззаду. Виблискуючи іскрами радості з очей я перемикала передачі дуже гоноруючись тим, що навчилася водити, і що мама з нами, бачить це. Сподівалася, що вона за мене радіє.
Небо дуже блакитне, мальовничі білі та димчаті хмарки, дуже свіжо.
Я обожнюю різні архітектурні твори, старовинні церкви, тощо. Тому, коли з дороги побачила якісь старі стіни - дуже зраділа, і вмовила всіх звернути туди, роздивитися що там є. Ми знайшли монастир. Він справді був цікавий. Далеко від населених пунктів (ані села поруч - взагалі нічого, тільки дорога), серед суцільних зелених полів з невеличкими посадками й садками. Ніби фортеця обнесений високою стіною.
Зовсім недовго роздивлялися, і швидко поїхали далі. Мама була мовчазна але нічого особливого.



Дивлячись на фото, що мені вдалося клацнути біля монастиря, на якому вихопила мамине обличчя разом з Й. виявила стільки несказанного. Мама ніби щось знала наперед. В її очах застигла розгубленість й горе з німим нерозумінням "як ви можете радіти", та ледь-помітною насмішкою над усим.
Зараз мами вже нема чотири роки як. Ми їхали тоді на зустріч з моїм братом, що тоді ще мотав строк в колонії біля Полтави. Ми тоді ще не знали, що втратили його колишнього, що повернеться він інвалідом назавжди. Ми не знали, що новенька автівка буде скоро розбита вщент Й., і схожої вже не буде ніколи. Що світ охоплять війни. Мій інститут, де навчалася, пограбують рейдери, роботу, де я працювала, розвалить режим Януковича, ресторан, де працював Й. розграбують свої ж, і припинить існування. Ми з Й. розстанемося назавжди, бо мої очі розкриються і я подорослішаю, зрозумівши що не бачу в ньому більше ніж просто товариша. Маму знищить рак за чотири місяці, і чомусь з'явиться одразу ж на четвертій невиліковній стадії, а в даті смерті чомусь дві літери "13". Стоматологи почнуть знущатися, вириваючи зуб за зубом в мене, ніби силоміць намагаючись сформувати беззубу потворну істоту. Якийсь незрозумілий нікому й невиліковний грибок почне спотворювати волосся. Комунальні служби почнуть  гвалтувати вуха обіцяючи перетворити нас з братом на бомжів, бо мама лишила по собі непосильні борги. Якийсь незрозумілий мужик, почне спотворювати моє особисте життя, влаштовуючи замість стосунків якийсь фільм жахів з елементами трешу.

Дивлячись в очі мами на фото, я чітко бачу жах, і готовність з усмішкою розгубленості, ніби перед тим, як бачиш, що над тобою нависло цунамі і неминучість наступних подій. Можливо, вона знала, що скоро стане дуже хворою. Можливо, зусиллями волі це приховувала. Не вірю, що таке можливо приховати. Та й лікарі кажуть, що смерть - це її власна недбалість, бо вона не проходила діагностик, і ніхто не знав нічого, і вона теж не знала.
Але цей погляд показує, що вона щось знала. Тільки не відомо що саме і про що саме. 

Щиро сподіваюся, мамо, що тобі там краще. Ти намучилася за життя. Ти скинула тягар, і  отримала полегшення. Упокой Боженько, її душу.











Нашо нам ті заборонені російські сайти

Оскільки громадськість цікавиться: а нащо нам заборонені російські сайти? Відповідь: щоб читати блоги з картинками. Бо багато блогерів (серед них чимало і українських) і далі розміщюють знімки на Яндексі. А Вконтакті треба лише для перегляду однієї сторінки (не «полунички», розслабтеся).

Ну і багато додатків на телефоні прив'язані до заблокованих ресурсів — карти, пошук в інтернеті, музика, соцмережі. Хоча це можна зробити і в звичайному браузері, без окремих додатків. Нехай, і не так зручно, як з окремими додатками.

Як не нити?

Як не нити? Ниття — наше все! Хоча чого думати, що я люблю понити? Просто все складається не дуже добре. Вчора їздив по справах і прогулятися — тільки даремно витратився на маршрутки, так ніде не полазив, робота не підійшла, ще дали вакансію, на яку вже звонив (невже в Центрі зайнятості не вілдмічають? Чи спеціально?). А завтра піду перевіряти зір. І не здивуюся, якщо скажуть, що справи дуже погані. І де тут шукати причини для радості?

А, хоча є одна причина для радості — життя!

І не скажеш що літо

І не скажеш, що літо. Не відчувається. Погода нагадує скоріш ранню осінь, ніж середину літа. Але краще вже так, ніж спека за +30.

Пропускаю цікаві заходи:(

Жаль, коли доводиться пропускати цікаві заходи. Ні, мова не про ЛГБТ-парад. Хоча там гарантовано буде треш з бійкою, поліцейськими, тітушками (без цього не обходилося). Але гарантована рейтингова тема і срач у коментарях. Сьогодні у Києві відбуватимуться інші заходи. Можливо не такі скандальні, як парад за права секс-меншинств, але не менш цікаві — парад трамваїв (на Контрактовій) і фестиваль дитячих професій (на Русанівці). Ну, що ж... мені не вперше доводиться пропускати щось цікаве. А блог... блог зачекає. Не буде про що писати — буду менше часу проводити за компом (хоча не факт!) — економія на електроенергії. Тим паче, процес написання постів ускладнився після блокування Яндексу. Так що обійдуся без нових поїздок і нових постів у бложику.

Ну а шоб якось себе заспокоїти, коли щось змушений пропустити, вмикаю «режим відмазок».  Вони є і цього разу.
1) Синоптики обіцяють дощі з грозами (не факт, що будуть — але погода переддощова).
2) Відсутність грошей (тільки цього тижня 3 рази їздив на співбесіди і в Центр зайнятості  — так що чималенько витратився на поїздки).
3) Запланова співбесіда (а це важливіше прогулянок).

А ці заходи, сподіваюся, нікуди не дінуться. Будуть і в наступному році.
Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
20
предыдущая
следующая