Ну от, дожився... Якщо для відео у мене є ідейка (планую записати щось типу подкасту), то про що зняти фотозвіт гадки не маю. Всі заначки вже давно закінчились. Прогулянки, якщо не по справах, взагалі не уявляю. Та й навіть якщо наважитись десь пройтись, показувати все одно нічого.

Звичайно, можна звернутись до дегустацій. Але хотілося б розбавити їх чимось не пов'язаним з їжею.

Невеличка підбірка подій і думок. Традиційно, три замітки в одній.

----

Непомітно перейшов рубіж 42-річчя. Відчуття, як у і 41, і 40 років. Тобто, не сказав би що щось змінилось. Але то мабуть і краще. Хіба що помічаю, що зморшок стає більше, а щетина росте не по дням, а по годинам — не встигаю прополювати пінцетом і зрізати газонокосаркою бритвою. Проте порох в порохівницях є — перевіряв по по***хабу.   А ще ростуть пузо і... (тадам!) цицьки.

Пишатись особливо нічим. Можна радіти хіба що тому, що дожив до такого віку і поки не самовипилявся. Бо в молодості думав, що 40+ це дідуган. Ніт! І не розумію скиглення 31/36-річних блогерів, мовляв, можуть називати себе дідами. Нічого подібного! Хоча почуваю себе радше зрілим, ніж молодим. Але 40+  — це самий сік.

Подарував собі каблучку, бо стара стерлась і десь посіялась (шукав, не знайшов). Думав іще відважитись на дещо, але мама пішла в контри — вирішив поки додатково не нервувати.

Звичайно, хотілось би відвідати якусь круту виставку, музей, епічну закинутку — але... не ті часи. Хоча скучив за нематеріальними подарунками.

Одним словом, є відчуття, що просираю своє життя. Але проміняти його на неконтрольований екстрим поки не ризикую.

----

Щодо контенту для блогів, то зйомки знову відкладаються. Причому, як і попереднього разу, найголовніша причина — похмура погода. Ну, плюс ще — зміщений режим дня і прокрастинація. Правда, не сиджу без діла: збираю інформацію про тему зйомки. Але треба якось себе пересилити і розпочати — а там вже, як кажуть, апетит з'явиться під час їжі.

Також, думаю, що на відкладення зйомок впливає недостатній фідбек на Ютубі, бо переглядів чомусь малувато (при тому що зробив новий стиль обкладинок, покращив дикцію і додаю меми). І, найголовніше, не можу второпати, чому одні відео більш популярні, а інші менш.

----

Ну і ще одна замітка. Тепер вже про політику. Хоча не хотів таке писати у свій День народження. Але це, як кажуть, "стосується кожного". І сподіваюсь, що скоро й самі американці відчують на собі наслідки правління Трампа.

Про перемовини між Донні "чубчиком" і Зе спеціально не гуглив, щоб і так не псувати зіпсований настрій. Однак зрозуміло, що США не будуть підтримувати зброєю. Бо Чубчику треба торгувати з рабсією. Та й сам він напевно мріє стати диктатором, як бункерний дід. Тож розраховувати на допомогу американців не треба. Єдине сподівання, що Європа не залишить нас без грошей і озброєння. Але їм при цьому треба дбати й про власну безпеку. Бо Трамп відмовляється виконувати 5-ту стаття договору НАТО, тож існування самогог північноатлантичного військового альянсу під загрозою. Так що поки все вимальовується на користь В.В.П. Недарма навіть росіянські пропагандони різко змінили методичку і замість критики і погроз тепер хвалять США, а автомобільні оглядачі надіються на повернення "недружніх" автомобільних брендів. Коротше, перевзуваються на льоту.

Запитав про ставлення до Трампа у знайомого, який йому симпатизував ще на перших виборах — так навіть він розчарований.

Спокуха! То я не про блогерчан, а про нав'язливу рекламу на Ютубі, яку процитутував. Оте: "Брехуни! Ви всі брехуни!" вже задовбало. Тим паче, після минулорічної та позаминулорічної боротьби Гуглу і Ютубу з блокувальниками реклами, обійти те можна лише покупкою преміум-пакета, на якого мені шкода грошей. Так ось, мимоволі дивився огляди від відеоблогерів про те кляте ТЕМУ. Шо воно таке. Так ось: виявляється, це китайський (а хто б сумнівався) маркетплейс, який косить під європейський. Аналог Аліекспрес, тільки з дешевшими товарами та агресивнішою рекламою. Думки про нього різняться від позитивних до негативних. Стася його критикує, а Andro-News хвалять. А ось в коментарях розповідають, що то суцільний розводняк. Звичайно, написати можна усяке. Але переглянувши два відеоролика і почитавши коментарі до них можна скласти якесь враження. Зрозуміло, що судження будуть суб'єктивні. Однак побазарити хочеться.

ОТож, по-перше, не знаю, як кому, а для мене, чим агресивніша реклама, тим менше хочеться там щось купляти. Я притримуюсь гіпотези, що гарне не потребує реклами (хоча можливо це і не так), а щось шахрайське будуть рекламувати з усіх сил. По-друге, отих Айфонів і планшетів може не дістатись. У розіграшах всього лиш три чи чотири товари — і не факт, що там будуть Айфони і планшети. А якщо запропонують те, що вам не потрібно? По-третє, для того, щоб купити виграний приз всього лиш за 99 центів (знову таки, маркетинговий трюк з дев'ятками — бо один бакс, то дорожче, ніж 99 центів:) ), треба ще купити товарів на певну суму. І це при тому, що існує мінімальна вартість замовлення. Тобто те, що я найбільше не люблю в інтернет-магазинах і маркетплейсах — докуповувати до мінімальної суми замовлення. По-четверте, пишуть, що через ТЕМУ крадуть гроші з карток покупців. Так що перед тим як зв'язуватись з тим маркетплейсом треба ще добряче подумати. Ну і в-п'яте, чи доречно під час війни накопичувати хлам (тим паче, китайський), якщо в будь-який момент може прилетіти?! Однак, якщо щось справді потрібно, то є той самий Алік та Амазон.

А яке ваше ставлення до отієї реклами: "Брехуни! Ви всі брехуни!" Рука тягнеться щось замовити, чи найшвидше натиснути "пропустити"?

Трапилось так, як і передбачав. Минулого року прогнозував, що в 2025-му русня запускатиме все більше і більше беспілотників — і ось, минулої ночі країну атакували аж 267 дринольотів. Це навіть перевершило мій прогноз, бо вважав, що кількість летючих мопедів зростатиме поступово, а не різко. А тут зростання зі 167 до 267. І такий рекорд насторожує, адже нальоти не лише стали щоденними (точніше, щоночними), а й масованішими. Куди це приведе? Тим паче, той металобрухт все одно, навіть збитий, падає і вибухає.

Мама каже, що будуть і по 400 шахедів запускати. А ви як думаєте? До чого все йде?

При цьому новини про бавовну за парєбріком кудись зникли. Хоча ще пару днів дому хизувались, що кожної ночі наші беспілотники збивають нафтозаводами. Чи можемо ми дати отвєтку скрєпоголовим?

Класна виборча система у США: вирішальну роль грає не вибір виборців, а виборники — представники від виборців. Тому повинна була перемогти Камала Харріс, але вибори виграв Дональд Трамп. І це при тому, що його звинуватили у шахрайстві. Ну що ж, кожен нарід достойний президента, якого обрав. Шкода, що від цього можемо постарждати і ми. Тому що при Трампі військова та економічна допомога Україні якщо не скасується, то призупиниться. Тож доведеться поступатись тероросії територіями. Правда, при цьому буде ганебне хитке пееремир'я. Але враховуючи, як ОРДЛО дотримувались Мінських угод, нові угоди теж навряд чи виконуватимуть у повному обсязі. Ну, може, припинять обстрілювати енергетичну інфраструктуру. А в усьому іншому буде програш: поступки територією, зменшенння обороноздатності, погіршення економіки.

Зеленський вже привітав Трампа і напевно надіється вибороти щось для України. Мабуть, сподівається на обіцянки. Але "Донні Чубчик" ще той демагог — наобіцяти може все, що завгодно — Штати ж нічим не ризикують, у них немає спільного кордону з тероросією. Тому готуємось до найгіршого.

28.01.2022 р.

Є і свої плюси у хвороби...

Минулого року чоловік захворів. Як виявили аналізи - вірус, що зараз популярний. А там і ми з малою. Неприємно.

Після того у мене зник нюх і смак. Дуже неприємно і страшно водночас. Неприємно, що не можеш насолоджуватись смаком улюблених страв, страшно - бо не почуєш запах газу, якщо станеться витік. Проте, невдовзі відновилися зниклі відчуття і все, начебто, стало нормально. До першого різкого і неприємного запаху фарби у під'їзді (на той час у нашому під'їзді робили ремонт і фарба була такою вонючою, що тільки із затриманням подиху можна було пройти по під'їзду). Отже, цей катастрофічно неприємний запах дешевої фарби "збив" мої "налаштування" нюху і смаку і життя моє стало нестерпним і дратівливим. Звичайні продукти почали ділитися на їстівні і не їстівні. Так і жила до цього Нового року.

Не дуже радісний був новорічний настрій, так як один його компонент був відсутній. А саме мандарини. Я дуже полюбляю ці фрукти. І Новий рік завжди асоціюється у мене з мандаринами, бо це з дитинства так. (Думаю, так у багатьох.) Але цього разу усе було не так. Тож, коли донька чистила мандарини у моїй присутності, мені хотілося втекти від цього запаху якнайдалі. Неприємний він мені став, і дратувало мене це дуже. Проте...

Пройшов рік після хвороби. І от знову. Чоловік пішов на лікарняний знову, потім мала температурила день-два, а потім я. Як же вчасно я примітила, що не відчуваю запаху... Зате мандарини їсти можу, бо не відчуваю запаху, а смак лишився.

Все ж таки, є свої плюси у хвороби.

________________________________________________

Тепер я під час відсутності запаху при хворобі, завжди стараюся їсти ті продукти. які не можу зазвичай. Наприклад: солодкий перець, огірки, цибулю. Користуюся такими моментами і насолоджуюся тим, що з певних причин втратила.

16.01.2022 р.

  Спогади. (Про "Орльонок 8".)

  Спогади бувають різні - гарні і погані, приємні і не дуже. Іноді хочеш забути щось, наче страшний сон, а іноді хочеш пам'ятати усе життя.

  От і я, інколи (останнім часом частенько), щось згадую із свого життя. Здебільшого це спогади про дитинство.

  ... Літо - найкраща пора року. Особливо ця пора року подобається дітям. А літо в моєму дитинстві було найприємніше, бо не було тієї спекотної погоди, що тепер. Сонечко було лагідне, гріло, а не пекло, і люди відчували себе комфортно.

  Скільки мені було років - не пам'ятаю. Певно шість чи сім. Щоліта ми, здебільшого, жили у бабусі, яка проживала на іншому кінці міста.

  На той вік я вже вміла їздити на велосипеді. І мені дуже подобалося кататися на велосипеді.

  Починала я, як і усі діти тоді, з триколісного дитячого велисопеда з дитячою назвою "Гномик" (хороший був велисопед). Потім був "Зайчик", до заднього колеса прикріплялися два невеличких колеса, піднятих трішечки догори, щоб ми вчилися тримати рівновагу. А вже після могли пересідати на більший велосипед. І пройшовши усі ці етапи, навчившись їздити на велосипеді через раму, можна було сміливо сказати, що я вмію їздити на цьому транспорті. Це було цікаво і весело.

  І от я, вже вміючи добре їздити, кожного ранку прокидалася о шостій годині, одягала зручний літній одяг, виводилиа із сараю велосипед "Орльонок 8", сідала на нього і їхала по вулицям.

  То були мої найкращі ранки. Сонечко тільки зійшло, повітря після ночі ще не прогрілося, навкруги ранкова тиша, пташки щебечуть, а в даличині чути стукіт коліс потяга. Я завмирала, коли чула цей звук. Стояла і слухала, поки він не стихав. І завжди це був товарний потяг*, бо звук був важкий і сильний. І коли потяг проходив, я знову їхала далі.

  Той велосипед був моїм найулюбленішим, бо був легким і зручним. Проте, він належав моєму братові. Та поки він спав, я каталася.

  Не любила сидіти на одному місці. Та і що я робитиму о такій годині ранку? Ще усі друзі сплять, а я ні. От і їздила по вулицях району, спостерігаючи, як він (район) прокидається. Я так могла кататися годинами. Проте, коли відчувала, що сонечко вже почало пригрівати сильніше, я поверталася додому. Бо вже і брат прокинувся, і бабуся приготувала сніданок, і вже час снідати та йти до подруги.

  І так майже ціле літо кожного ранку, коли батьки були у першу зміну на роботі, а мені не спалося...

  Багато я тоді вулиць об'їздила. Увесь район. Я і зараз з радістю та тому "Орльонку 8" покаталася б по тих вулицях... Проте, вже давно немає того велосипеда, а на дворі зима, холодно і бабусі немає давно. Можливо, одного гарного дня я все ж таки прогуляюсь пішки деякими місцями свого дитинства...

________________________________

*Щодо товарного потягу... Тепер маю сумніви. Можливо, то був не товарний потяг, а пасажирський, чи взагалі електропотяг. Але факт один - я обожнюю той звук і досі. Залізничний вокзал - моє улюблене місце у будь-якому місті.

7.01.2022 р. (Ч.2)

  У сусідньому дворі жила баба Мотря (здається так її звали). Біля її двору стояла лавка і всі бабусі там збиралися потеревенити. З ню жили тітка Марина (не впевнена, що вірно згадала її ім'я), дядько Льоня і дві їхні дочки - Марина і Оксана, з якими я також дружила і чісто гралася у них у дворі. Найбільше мені подобалася гойдалка, що висіла у їхньому дворі. Вона була така класна, зручна.

  Навпроти цього двору жила тітка Ніна. Як потім виявилося, у неї є онук, з яким я дружила пізніше. Поряд двір - там жила сім'я з двома дітьми - Антон і Марія. Теж товаришували. Навпроти них хтось жив, проте я не пам'ятаю хто. Зараз біля цього двору усе залито бетоном і жодного дерева немає. А колись там росли дві вишні, паркан був дерев'яний і була стежка, по якій ми ходили інколи. У сусідньому дворі жила дівчина Аліна. Проте я її мало знала. Навпроти теж якась бабуся жила, але як її звали - не пам'ятаю. Знаю, що біля її двору є гараж і колись туди ставив свою машину мій хрещений. Поряд жила якась сім'я, вже точно не згадаю хто саме, але був у них син Андрій. Навпроти них жили дві дівчини Галя і Валя. До 2005 року я не дуже товаришувала з ними. Проте потім із Валею я навчалася у медичному училищі. Згодом, вже в училищі, я дізналася, що мама Валі померла. А вже коли пройшли роки після випуску з училища, помер її тато.

  В сусідньому дворі жила бабуся, до якої приходив онук, з яким ми (я і подруга) грали. У них у дворі була велика купа піску і ми там радісні рились, щось будували-ліпили. Ми ж були малими. Навпроти них теж хтось жив, але я пам'ятаю лише залізні ворота і абрикос біля двору. Стежина із цегли вимощена під парканом. Більше нічого про цей двір не пам'ятаю і не знаю. Якийсь він загадковий був для мене. Поряд будинок, до якого із Донецької області переїхала сім'я з двома дівчатами - Настя і Оксана. Пам'ятаю, як ми з моєю найкращою подругою, проходячи мимо них, радилися, чи варто нам підійти до цих дівчаток і познайомитися з ними. Такі невпевнені були, але все таки підійшли і познайомились.

  Навпроти двір, де були найсмачніші черешні. Жив там якийсь дядько Микола і росли у його дворі біля самого паркану дві черешні. І коли вони були стиглі - ми намагалися якомога більше нарвати тих черешень, адже вони були такими смачними. А у сусідньому дворі жила моя найкраща подруга, з якою я дружу вже багато років, і яка стала хрещеною моєї донечки. З нею пов'язано дуже багато спогадів. Навпроти у дворі жила якась тітка, яку я не пам'ятаю, але у неї хвіртка була не така, як у всіх інших. У неї вона була з двох половинок і не дуже широка. Мені подобалася та хвіртка. Поряд жила бабуся Марія. Хороша була жіночка. На її похорон, непевно, уся вулиця зібралася. Сусідами моєї подруги була сім'я з хлопчиком, якого звали Родіон. Ніколи б не назвала таким дурнуватим ім'ям свого сина. Дім поряд з ними мені запам'ятався тим, що там була пожежа. От не можу згадати, чи то будинок горів, чи гараж, проте біля двору тоді була купа горілого сміття, в якому мій брат знайшов непоганого ножа. Тепер той ніж з оплавленою ручкою десь у гаражі валяється.Двір навпроти - теж не пам'ятаю, проте мої батьки знали тих хазяїв. Два сусідні двори - там живуть мої знайомі, принаймні, хлопці з тих будинків тепер є чоловіками моїх подруг. Біля будинку, що горів, живе начебто двоюрідний брат моєї подруги. У сусідньому дворі - якийсь дядько. Ніколи не знала, хто такий. А біля цього будинку, у сусідньому, жили два хломці, з якими в дитинстві я дружила."

  ... От і дійшла я до краю вулиці, на якій минуло моє дитинство. А звідси мені відкривалися напрямки. Можна було піти чи поїхати на велосипеді у будь-яку сторону...

  І після такої подорожі у минуле, коли згадувала ці двори, тих людей, ті дні - мені здалося, що те минуле і це теперішнє неначе наклалися одне на одне. Коли згадувала двір баби Мотрі у літній день, на мить здалося, що я перенеслась у той теплий і сонячний день і знову побачила усіх живих, радісних. Наче почула їх голоси, побачила їх обличчя. І відчула сонячне тепло.

  Здається, що я побачила усе знову, до найменшої дрібнички...

  Ця подорож у минуле дала зрозуміти, що наша пам'ять може зберегти набагато більше, ніж ми собі уявляємо. Достатньо лише почати згадувати крок за кроком і ми згадаємо усе...

P.S. Зараз, коли писала про Валю і Галю, стало сумно. Дуже сумна доля у цієї сім'ї. Спочатку їхня мама померла, потім тато. Потім Валя померла від пухлини. А потім і Галя померла. Проте, з їхньої сім'ї залишилася маленька дівчинка (донька Галини), яка тепер зі своїм татом десь за кордоном. Сумно і боляче думати, що ця дівчинка ніколи не знатиме ніжності і любові своєї мами. Це страшно. Але нехай у неї життя складеться набагато щасливіше.

 Поки писала дописи з Фейсбуку, згадала про своїх подруг, про маму, про однокласника, про друзів мого брата.

 Коли помирають люди похилого віку, ми сприймаємо це більш менш нормально, адже вони старенькі і це природньо, коли помирають старі люди. Та коли помирають люди, яким ще жити і жити... Наш мозок відмовляється сприймати це. Адже це не природньо. І ми часто питаємо: Як? Чому? Адже вони ще молоді!

 Моя мама померла у віці 61 року, не доживши до свого дня народження 17 днів. Вона померла 1 березня, а через 17 днів їй мало виповнитися 62 роки. Вона останні півроку хворіла, перенесла операцію, і схудла так, що були лише кістки і шкіра. Хоча вона була не худенька і не товста за життя. Хоч ми і знали, що вона довго не протягне, але... Її смерть стала великим ударом для її сестер.

 Того ж місяця, 31 березня того ж таки року, в москві в аваріїї загинула моя найкраща подруга і одногрупниця. Як потім виявилося, вона була вагітна. А у неї залишилася донька, якій було лише 5 років. Я проплакала три чи чотири дні. Це був страшний удар для усієї нашої групи. Ми всі були в шоці і не могли повірити, що вона загинула. Вона була така гарна, така добра, весела і привітна. Її дійсно усі любили. Я не знала тих, хто міг би тримати на неї зла. Коли вона написала мені, що вранці не піде на пари бо повернувся її наречений з армії - я щиро раділа за неї. Майже відчула її радість.

 Потім, ближче до 2023 року я взнала, що помер мій однокласник. Він був в АТО. Але його вбили в мирному Нікополі.

 А потім ще двоє хлопців - однокласники мого брата - теж померли. Один від алкоголю, на жаль. Другий... Другий хлопець колись пірнав за раками і вдарився об камінь, отримав якесь ушкодження і багато років пролежав у ліжку в комі. А потім помер. І обох їх я знала. З одним навіть в садочок ходила.

 Шкода їх усіх. Адже їм би ще жити й жити.

 Зараз, коли у мене є доця, мені так не вистачає моєї мами. І я доньці розказую про її другу бабусю. І шкодую, що була досить неслухняною донькою, мало проводила часу з нею. Проте, що вже шкодувати, коли назад не вернеш.

Бережіть своїх матусь, проводьте з ними більше часу, бо вони незамінні в нашому житті. Спілкуйтеся з ними побільше, розпитуйте про все-все. Любіть своїх мам.

Почуваюсь, як на роздоріжжі. Прямо підеш — в армію потрапиш. Ліворуч підеш — армія сама до тебе прийде. Праворуч підеш — сядеш у в'язницю і теж нема гарантії, що не візьмуть в армію. А в безвихідній ситуації ризик скоїти дурницю підвищується. Особливо, якщо не вмієш вибирати з декількох зол найменше. Час на роздуми поки шо є. Але ніякі адекватні думки в голову не приходять.

Погрози на мене діють негативно. Та й обирати з декількох зол найменшще не вмію.