"Вона приїхала до нього несподівано. Подзвонила і сказала, що чекає на нього біля будинку. Він посміявся і попросив її не жартувати так. Але вона сказала, що не жартує і він сам може переконатися в цьому, подивившись у вікно. Що він і зробив. Це було справді несподівано... Ну, коли вона приїхала і стоїть біля його будинку, довелося запросити її... Не добре вийде, якщо він протримає несподівану гостю на вулиці.

Вони увійшли до квартири. Вона озирнулася, посміхнулася своїм думкам, що випливли на мить у пам'яті, і сказала:

- Давно я тут не була. Наче в іншому житті це було все.

Він запросив її на кухню, запропонував чай-каву. Вона подивилася на нього і з усмішкою сказала:

- Пам'ятаю, що ти на свій день народження вино з черешні пив. Пригостиш?

Він глянув на неї і на його вустах промайнула лукава посмісшка, ніби він усміхнувся до своїх думок. Але вона у відповідь усміхнулася так само, даючи зрозуміти, що не він один про це подумав. Сходивши за вином і наливши у келихи (не буде ж вона сама пити), він сів за стіл навпроти. Вони чокнулися, келихи брязнули і вона сказала невеличкий тост:

- За тебе, за твій день народження, що минув. Шкода, що ти один його відсвяткував.

Випивши вино, вона глянула на нього і в її очах затанцювали вогники.

- А я тобі боржок хочу повернути, - сказала вона. - Пам'ятаєш, коли ти поїхав від мене без поцілунку? Я лише в щоку тебе поцілувала тоді. Я ще з такими кумедними та смішними хвостиками була.

- Пам'ятаю, - відповів він.

- Так ось, - продовжила вона. - Ось саме цей поцілунок я тобі і хочу віддати. Сподіваюся, він не запізнілий?

А далі вже було без слів. Вона вийшла із-за столу, підійшла до нього і сіла йому на руки обличчям до обличчя. Йому нічого не залишалося робити, як обійняти її. Вони дивилися одне одному в очі, потихеньку зближуючи обличчя. Вони були так близько одне до одного, що відчували гаряче дихання одне одного. Її очі дивилися в його очі, і це тяжке очікування зростало, розпалювалося. Дихання ставало дедалі частіше. Його руки все сильніше і сильніше притискали її до нього... Її груди все частіше підіймалися від частого дихання... І ось нарешті вона легенько доторкнулася до його вуст. Потім ще раз... Потім провела язиком по його губам і більше він не зміг чекати. Він притягнув її до себе настільки близько, так міцно обійняв, і вп'явся своїм ротом у її вуста, запускаючи язик у її рот. Так вони цілувалися кілька хвилин.

Він підхопив її під сідниці, вона обійняла його ногами і він поніс її до спальні. А там на ліжку вона знову взяла гору. І в них у пам'яті спливли спогади, де вона, дражнячи, гралася з ним, то наближаючи свої вуста до його, то віддаляючись. І знову все повторилося. Вона тримала його руки на ліжку біля голови і дражнила, наближаючи вуста до його губ, проведе по них язичком своїм і віддалить голову, не дозволяючи йому поцілувати її. Але гра тривала не довго. Вся ця ситуація, ця гра настільки сильно його збуджувала, розбудивши в пам'яті всі ті почуття, що він відчував тоді... Вон, така ж дражливо спокуслива, була зараз поряд, не в спогадах, а в реальності. Він може її обійняти, погладити, поцілувати... І в її очах такі самі вогники, як і тоді. І не гаючи часу, він вирвав з її захоплення свої руки, схопив її і перевернув на спину, притиснувши своїм тілом до ліжка. Він вп'явся в її вуста і вони цілувалия так, поки їм вистачало повітря..."

Люциус Росси был итальянским художником-жанристом, который работал и жил в Париже.

Росси тренировался в Академии Сан-Лука в Риме. На него сильно повлияли художники-романтики, а также испанская художница Мария Фортуньо.

Росси покинул Италию, чтобы обосноваться в Париже в 1867 году, где он начал работать дизайнером журналов, в том числе иллюстрированной британской газеты «Графика».

 

В Париже он сблизился с европейской буржуазией; его заказы включали портрет семьи Уильяма Уолдорфа Астора, который сейчас находится в Метрополитен-музее в Нью-Йорке.

Также говорят, что он был близок с графом Тышкевичем, великим польским коллекционером и спонсором.

Росси имел успех на Парижском салоне и какое-то время работал исключительно на ведущего парижского дилера Адольфа Гупиля.

Стратегия Гупила заключалась в том, чтобы продвигать художников, желающих расширить свою аудиторию, и он поощрял художников, которые создавали огромные исторические картины, создавать меньшие картины, которые можно было бы воспроизвести в виде гравюр или фотографий. Жанровые сюжеты Росси с повышенной детализацией и интригой идеально подходили к этому заданию и были в высшей степени воспроизводимыми.

Его работы полны хрупкости и отличаются вниманием к деталям. Женская фигура - одна из его постоянных тем. Он изображал женщину в интерьерных сценах, обычно личных или в середине романтического разговора.

Художник очень хороший колорист, обладает тонким и тонким подходом, где каждая деталь точно адаптирована на холсте. В его картинах с женщинами чувствуется подлинная причастность, почти нежность Люциуса Росси, раскрывающего сияющий и реалистичный холст.