- Вставаааай! Роби щось! Паскудо! Подивися на малих! Вони вже не встають третій день! Роби хоч щось! Бодай щось!

Вона вкуталася ковдрою з головою, міцно тримаючи свій «фронт».

Безсилля далося взнаки, в очах все рябіло так, ніби світло довкола підсилили разів у десять,  хоч до кімнати лиш потрапляло непряме сонячне світло з вікна. Для нашої культури й виховання, я здійснила чи не смертний гріх – підняла руку, та ще й ногу на матір. Та я завжди була ніби чужа й інакша. Це все татова кров. Чому, коли всі з сім’ї не мали сили навіть звестися, я мала сили трішки більше, й могла навіть наставити синців? Можливо, це все та ж татова кров, що наділила деякою нахабністю, й я завжди крала з нашої кухні їжу, якій було призначення бути розділеною для всіх. Мені було конче необхідно – й я брала з байдужістю до інших, коли потерпала. Саме тому, я гадаю, в мене було трішечки більше сили.

У школі про нас вже й забули. Ми втрьох не ходили туди вже з тиждень. Та й сенсу не було – у такому стані. У школі на той час нічого не видавали запросто так – тільки за гроші.  Менші інколи перебивалися пригощаннями своїх друзів в яких ходили серед пажів. Я до того була не здатна, й здебільшого суворо спостерігала за їжею інших. Виховання й якась внутрішня суворість не дозволяли брати чуже, навіть коли пропонували. Треба було вдавати, ніби все гаразд і все прекрасно. Аби суспільство не відторгло безповоротно і назавжди.

Мені було 13, і я навіть гадки не мала, що його робити, як правильно. Якщо йти працювати – то куди й ким? Просто вийти на вулицю й кричати «дайте мені працювати» безглуздо. Про центр зайнятості й не чула ще тоді, й тим більш про соціальні служби. Ми жили у впевненості, що покладені виключно самі на себе, у цьому крихітному всесвіті серед бетонних стін, бетонного неба й бетонної землі.

У відчаї повернулася до кімнати, де на кожному з ліжок, окрім мого, без рухів лежало по дитині. Рухнула на постіль й відчула полегшення, та прірву сну.

Матір звелася й кудись пішла.

Згодом принесла чорний буханець хліба.

- Позичила в сусідів? На хліб? Вдвадцяте без повернення попередніх дев’ятнадцяти боргів? – я не знаю звідки у мені стільки сарказму, жовчі, злості. І як я ще сміюся. Та мені щиро було смішно. Малі свердлили очима ніби два чортика, жуючи той хліб. Для них я ніби демон. Й не дивно. – Чого не підеш десь працювати?! – висміювання перетворювались на істеричний крик.

- А сама чого не підеш!!!! – матері увірвався терпець. – Здорова дівка, сраку розвалила ліжком!!!! – очі вилазять з орбіт, обличчя червоніє… Це в неї істерика, й відчай. Увірвався терпець. А в мене черговий синець, бо й не зчулася, як та зарядила своїм загартованим, на сільських  здорових харчах  й тяжкій праці, міцним кулаком, мені прямісінько в око. Та так, що в мене ніби друга голова виросла, тільки чорна. – Геееть!!!! Геееть з моїх очей!!! Сволото!!! Звідки ти таке вродилося!!! – мить і я вже за дверима квартири.

- Ходімо! – суворо й твердо промовила мама.

Задавати питання було марно – це було ясно з тону.

Всі вчотирьох  одяглися в що було (а то такий собі одяг, головне, що охайний та випраний), й кудись пішли.

Це вже було літо. Канікули. Нещодавно ми були на своїй ділянці городу, що нам виділила держава. А це двадцять чотири кілометри від дому. Повірте – я це точно знаю, бо виміряне власними ногами. Мені оце цікаво – невже влада думала, що люди, яким виділяють городи, всі з машинами, з можливістю заправляти ті машини? … Людина при владі завжди міряє все по собі не задумуючись, і якщо та людина дістається мерсом з власним водієм туди-й назад будь-куди, то в неї в голові безумовна впевненість, що це всі так. Не задумуючись над реальністю.

Ми ходили пішки. Садили картоплю з лушпайок. І напередодні, хоч ще й не час, накопали трохи тої «картоплі». Вона величиною з квасолю була. На смак – так жахливо, що й не передати. То ніби й не картопля зовсім була. Якщо ви візьмете картоплю, що полежала на сонці, з зеленою плямою. І з’їсте тільки те зелене місце на ній – це буде приблизний смак тієї нашої «картоплі».

Та картоплі самої було замало. Мама це розуміла. Вони привела нас у парк-ліс, що неподалеку. Там було дуже гарно. Раннє літо, сонячно, багато людей відпочивають. Всі грають у бадмінтон, чи кидають фрісбі. Сидять на пікніках. Гуляють з колясками, з собаками. Тощо. Всі такі красиві. Модні. Такі інакші, ніж ми. Дуже часто ми просто мовчки сиділи на траві й спостерігали за якоюсь з сімей, що приїхали на красивій машині, припаркували її тутки ж на траві, включали модну сучасну музику, розкладали пікніки, танцювали, стрибали й бісилися. Ми ж – просто сиділи й заворожено дивилися. Відчуваючи захват від кольорів їхнього одягу, від сріблястості їхньої машини. Від того, як вони багато можуть рухатися, і як це в них граціозно виходить...

Якщо ви думаєте, що ми захлиналися слиною від ароматів їхніх шашликів – ви дуже помиляєтеся. І пізніше буде ясно чому.

Серед всього цього іншого прекрасного світу, мама вела нас поміж відпочиваючими й показувала на якісь маленькі гриби у траві.

- це лугові опеньки. Вони дуже-дуже смачні. Давайте назбираємо, і буде нам до картоплі. Колись, коли я була дуже маленька, мій дід мені це показував, й розказував. Вони дууууже смачні! Ми тоді з дідом назбирали….. (далі завжди була дуже довга розповідь, про діда, тата, маму, і багато іншого). Ми ходили поміж відпочиваючих і збирали ті опеньки. Сказати, що біло соромно – не сказати нічого.  Було бажання зникнути. Особливо тому, що там сиділи, відпочивали сім’ї наших одноліток, друзів, однокласників, тощо. Капюшон натягувався мало не до підборіддя, а саме підборіддя ховалося далеко у плечі на груди, волосся – на обличчя. І головне – триматися подалі, аби ніхто не здогадався, що ми разом. Сказати, що ми виглядали дивними й шизанутими – не сказати нічого.

- Це дуже смачні ягоди! Йди-но спробуй!!! – матір щосили кликала мене, спеціально, аби всі знали, що ми разом. Вона все розуміла, і просто робила навмисне, аби пригнобити мої підліткові переживання. Вона занурилася в якісь кущі якоїсь клумби біля пам’ятника. Всі люди ходили стежкою, чемно, відпочиваючи, а вона навмисно по максимуму дивно себе поводила. Так. То був відчай. І намагання звернути на себе увагу.

Сором та відчай заливав моє обличчя слізьми. І я нізащо і нікому не розказувала в чому річ. Тільки ненавиділа всіх, особливо своїх.

 

 - Ой, твої діти, як ти їх привозила,  геть нічого не хочуть робити! Такі ледачі – жах! Тобі треба подумати над методами виховання! Це ж жах! -  з кухні доносилися голоси. Вечір. Темно. Пізня осінь. Три незворушні тіла на постілях – моє, та молодших. Моє ліжко у кімнаті розміщене так, що при відкритих дверях я бачу стіл на кухні. І я не могла відвести очей від банки з салом, що її було поставлено родичами, заїхавши ми з села у гості. Мені було на все байдуже, я хотіла щоб вони швидше зникли, щезли, змилися до свого села, або будь-куди геть з квартири, аби мені було не соромно накинутися на ту кляту банку з смачненьким салом. Тільки в маминому селі роблять сало за якимсь особливим рецептом. Його ні з яким іншим салом ніколи не сплутати.

Та родичі базікали й базікали безперестану. «Хоч би грошей якихось дали» - думалося мені. Та я знала, що то навряд. Бо мама вже їх ні про що не просить. Бо то марно. Вони уникають щось давати тільки тому, що занадто багато прохань. Це дуже нахабно на їхню думку. Вони вважають, що людина зобов’язана у рівних частинах просити й давати. І їм байдуже на тих людей, яким з якихось причин, так сталося, що нічого дати. Вони просто припиняють таким давати будь що. І їм байдуже. Вони просто не знають такого становища, бо ніколи не стикалися з подібним. А мама надто гонорова, аби змусити їх зрозуміти. Простіш е забити.

Та баночка сала була чисто символічною – аби не йти з пустими руками у гості.  Ще й похизувалися, що забили нещодавно свиню. Ще й розказували чого й скільки з неї наготували, накоптили, тощо.

Моя злість накипала, і я просто хотіла, щоб вони зникли.

З кухні до кімнати зайшла моя  двоюрідна сестра, моя однолітка. З сумом почала роздивлятися нас, лежачих під ковдрами. Я намагалася бути привітною, посміхалася до неї. Хоч в очах рябіло, а голова кружилася. Я підвелася. Вона взяла з полиці м’ячика, кілька разів відбила його від підлоги, й кинула мені зі словами «давай пограємося».

- Давай! – радісно скрикнула я, щосили намагаючись бути привітною. Мною хитало, та я щосили намагалася тримати себе на ногах.

Я не змогла зловити м’ячика, він відкотився.

- Тепер ти! – вона кивнула мені на м’ячик, що відкотився у куток кімнати

- Так! Зараз! – відчайдушно я допленталася до м’ячика, коли нахилилася, мною так повело, що ледь не впала. Взяла м’ячика, кинула їй, не влучивши. – Вибач, я краще приляжу. Вибач – я швидше лягла, аби не впасти на її очах на підлогу.

 Сестра ледь помітно фиркнула й повернулася до своїх.

В її очах підтвердилося те, що ми ледачі лежебоки. Я саме так відчула – що не змогла її запевнити в іншому.

Зрештою, вони поїхали. Ми накинулися на сало. Було тільки сало. Більше нічого.

- Мама, а гроші якісь тобі дали?

- Звісно ні – з насмішкою фиркнула мама. – Знущаєшся?

(того ж року)

Здавлені стогни чулися по всій квартирі. Кожен з нас в свому кутку намагався приховати біль. Потуги до туалету були дуже сильні, але нічого не виходило. Був тільки пекельний біль. Ви коли здавали кров на аналіз, вам проколювали палець? Боляче? А тепер помножте це разів на сто, чи тисячу, і перенесіть локацію болю з пальця на живіт, всередину. Мільйон ножів різали зсередини. Це було пекельно боляче. Та ми все терпіли. Бо найголовніше, це не створювати проблем оточуючим. Не бути проблемою.

Це були не ножі, в животі. А всього навсього батон і молоко.

Мама десь щось получила чи заробила, і принесла білий батон та молоко. Ми того з’їли – випили, і, чесно кажучи, особисто я думала, що це вже смерть.

Але ні! Вижили!

    

День влюбленных празднуется на протяжении 16 столетий, однако праздники любви отмечались еще во времена древних языческих культур. У римлян, например, в феврале проходил фестиваль эротизма под названием Lupercalia (в честь богини любви Juno Februata).

Ребята, а также их родители, я желаю Вам, никогда не чувствовать одиночества!!!
Люблю Вас!!!

ЗЫ: сердца на фото-вид из окна офиса))

1:20  - Ой! И у меня в точности такой звоночек. Аж в сердце ойкнуло. Хорошо что не пошел открывать )). Совпадение, не думаю… Надо будет погуглить по поводу симптомов этой опухоли поджелудочной, раз она себя может не как не проявлять. Хотя, как говориться здоровых людей у нас, увы нет, есть плохо обследованные. У меня тоже иногда в области поджелудочной болит, если много сладкого и кислого пью.  Правда, что у меня только не болит… И спина и голова, и зубы иногда. Хорошо, когда есть деньги на обследования и наивная вера в честных докторов. Тогда да, можно смотевироваться сроками, а если нет, коньки откинешь, ласты склеишь загремя в деревянный пирожок и не узнаешь, когда и от чего.

Фильм да, не смотря на то, что полулюбительский, но не плохой.  Мотивирующий и заставляет задуматься, если вы конечно умеете думать. А то основная масса, в т. ч. и критиков данного фильма думать не умеют. Просто констатируют факты и переписывают одни и те же банальности, которые и так очевидны из названия.  Но я предлагаю все токи подумать и посмотреть на данную ситуацию с другого ракурса. Кому-то может показаться, что главного героя фильма болезнь смотивировала на какие-то существенные поступки, цели в жизни к которым у него не доходили руки. Ну, это как сказать. Я возможно многих просмотревших картину шокирую, однако по сути смертельная болезнь мало что поменяла в жизни этого человека. Как говориться – горбатого могила исправит. И не смотря на то, что в фильме старались показать изменения в лучшую сторону. Говоря языком толтеков некоторые черты присущие пути воину: потерю жалости, прежде всего к себе, пониманию собственной кончины, но какой эффект? Многие в комментах под данной картиной пишут, что автор добился своей цели, он написал книгу. Ну и что, я хоть и не смертельно больной тоже дописал на всякий случай хотя бы одну из своих книг: Книга 3.0 Слушайте!.. В Мире от этого вряд ли что-то кардинально измениться. Причем вне зависимости от того умрет автор книги или нет.  Многие не хотят про это даже думать, но все мы смертны. И каждый, по сути, должен думать, как главный герой фильма. Вряд ли кто-то с читающих данные строки проживет более 120 лет. Да многим этого даже и не надо. Конечно, разница между 100 годами и месяцами существенна. За 50 лет можно многое сделать, даже если ты живешь в рабстве, так что возможно мои сравнения не уместны. Тем не менее, если вы хотите нечто большее чем написать очередной придурковатый мыльный роман, то все же стоит помнить, что времени может не хватить, особенно если откладывать его на потом. Задайте себе вопрос – что бы вы хотели сделать в жизни, что бы на смертном одре сказать – «я успел сделать, все что хотел и теперь могу довольный и спокойный уйти на вечный покой.»?

Парадокс в том, что умереть счастливым может каждый в любой момент.  И для этого не обязательно доделывать то, что вы хотели. Герой фильма делает над собой титанические усилия, грамотно все продумывает, в отличии от своего (до этого безрассудного поведения), но как результат он умирая, по-видимому, счастливым просто заканчивает мыльный роман. С таким бы успехом многие могли бы включить свою внутреннюю коррекцию счастья и начать себя успокаивать. Раз смертельно болен и времени в обрез, то и требования ниже... Не обязательно писать всю книгу, можно написать коротенькую статейку, или вовсе не чего не писать. И самое интересное, что многие так и думают. Но уже в масштабах жизни. Для многих пределом счастья и мечтаний является завести семью, детей, может попутешествовать и спокойно умереть в окружении внуков или правнуков. Да уж, героический поступок… Такой же как дописать мыльный роман перед смертью. По сути, он не чего не стоит.

Вообще есть масса фильмов на данную тему. В одних смертники идут на риск и не в чем себе не отказывают, в других пытаются реализовать то, что не успели, и то, что считали самым важным для себя в жизни. Не знаю, как бы я поступил в данной тяжелой ситуации. Возможно, каждому полезно примерять на себя этот страшный образ, дабы переоценить жизнь. Стратегии бывают разные, и я считаю, что стратегия, показанная в фильме тривиальна, банальна и бессмысленна. Такое в кино показывали уже 100 раз. Да, это может смотивировать разное быдло. А на что? На достижения бессмысленного результата. Жизнь данного парня была как фруктовый кефир, и он просто допил этот кефир одним махом. Ничего стоящего.

Если бы я писал сценарии к фильмам, то они были бы более неординарными и возможно полезными, поучительными, интересными.

Мой герой бы не стал дописывать бессмысленный роман, который он почти и не начинал. Он бы переосмыслил всю свою жизнь, и, либо попытался бы оставить какой-то полезный след в человеческой истории, более уникальный чем мыльные романы, или сделал бы то, что должны делать все живые существа, в т. ч. и человек – попытаться выжить или прожить как можно дольше. Разве это не очевидная цель для смертельно больного? Я не знаю и не хочу придумывать какую-то ситуацию, в которой бы действительно не было бы выхода, но как говориться надежда умирает последней. Пусть даже все врачи сказали правду, но медицина в целом, скажем так, небезупречна. Возможно, если бы смертельно больные раком не писали бы дебильных романов или занимались бы какой-то другой ерундой, а находясь на передовых рубежах науки сами не опуская рук, боролись всеми правдами и не правдами со своей болезнью, то человечество бы её давно победило. А так у нас в Мире сонное царство. Все знают, что люди смертны, но даже мультимиллионеры, как и главный герой фильма, развлекаются не задумываясь о том, что надо делать, чтобы прожить дольше. Возможно, они поставили себе психологический предел 80-90 или даже 100 лет, и смерились с ним.

Если бы герой картины не стал дописывать книгу, а занялся непосредственно тем, на что его толкнула судьба, конечно далеко не факт, что он выжил бы. НО именно в этом случае на смертном одре он бы мог объективно сказать, что сделал все что смог. Именно борясь с болезнью, а не написав мыльный роман.

Данный фильм, как и ему подобные, если уметь думать самостоятельно и анализировать может показать что-то, что для многих навсегда останется за кадром. То, что вряд ли показал автор картины. А именно, на сколько люди глупы и не правильно мотивированы. Будь то смертельно больные (готовые умереть через пару месяцев) или смертельно здоровые (готовые умереть через сотню лет). Глядя именно объективно пугают и бросаются в глаза два факта

1 – насколько легко человек верит авторитетам и мирится со своей смертью

2 – как сильно все мы сублимируем реально важные проблемы, на что-то незначительное.

Смертельно больной, вместо того что бы искать возможность прожить подольше или сделать что-то, стоящее сублимирует всю свою активность на написания романа. Это очень показательно т. к., наверное, практический каждый, вместо того что бы заниматься решением конкретных проблем, создает себе более простые цели и задачи. Которые, не решают проблем и не приносят не чего полезного. Но зато от них люди чувствуют себя удовлетворенными.  Живут не в реальности, а в своем вымышленном мерке с надуманными проблемами.  

Таким образом, понятия счастья, к сожалению, часто находится в обратной зависимости от понятия объективность. Т.е. счастливые, часто просто врут себе либо искренне заблуждаются. Чем больше человек заблуждается или врет, тем ему проще и легче достичь счастья. А чем человек требовательнее к себе, чем объективнее оценивает жизнь в целом, свое место, и отведенное ему время тем он более несчастен, т.к. достичь реальных целей намного сложнее, чем вымышленных. Проще написать роман, чем вылечиться от рака или победить старение.  Но это уже отдельная тема, как и та, как грамотные самосознающие существа докатились до того, что имеют кучу технологий, занимаются чем угодно, но до сих пор питают иллюзии о загробной жизни и не хотят, посмотрев здраво на себя со стороны серьезно заняться проблемами смерти. Получается, что весь мой разум, да что мой…  весь разум великих мыслителей, гениев не чего не стоит и не смотря на то, что они передают какие-то знания следующим поколениям, сами уходят в небытие. Эти грандиозные мыслительные аппараты с сложными и неизученными доселе алгоритмами мышления в итоге разрушаются, гниют и кормят бактерий и личинок жуков могильщиков…