хочу сюда!
 

Юлия

36 лет, стрелец, познакомится с парнем в возрасте 38-45 лет

Заметки с меткой «личное»

* * *


Тупая боль в груди опять... дышать не смею
Привычно, хоть и тяжело, я свыклась с нею
Я  свыклась с нею, у нее характер стервы,
Ну что еще? дрожанье рук... гуляют нервы...

Душа тихонечко скулит на грани срыва
И утешения обман звучит фальшиво
Толчками боль в груди... сильнее чем обычно...
И одиночество, и грусть, ну что ж - привычно...

Когда лучше помереть, чем жить

Эпиграф (анекдот):
- Рабинович тут живет?
- Нет, не живет.
- А вы разве не Рабинович?
- А разве это жизнь?


Холодильник сдох, с компом проблемы (уже вторые сутки трахаюсь), а еще аллергия достигла таких непостижимых высот, что на фоне преднизолона и двух антиаллергенных препаратов последнего поколения (каждый из них в макисимальной суточной дозе) - херово как никогда.

Вот не  понимаю. Даже как доктор не понимаю, ну как может быть аллергия на фоне преднизолона и всего этого табуна таблеток от аллергии. То есть дозировка противоаллергических превышена уже в два раза а еще и преднизолон.


Так жить невозможно и лучше не жить вообще.

Еще очень сильное впечатление сегодня оставил на приеме дедушка. 82 года. Доходяга. Стонал и жаловался, постоянно повторяя, что никому не желает дожить до такой агонии старости. Лучше умереть. Совсем плохой старик и муки его нестерпимы. Каждое утро два часа выкашливает пол-литра мокроты. Все болит, ни дышать, ни ходить. И рефреном постоянно повторяет - лучше помереть, чем так жить.

Вот и у меня примерно такое-же.
В рамках проекта "Душа наизнанку недорого"
Карта Приватбанка - 5168 7573 2914 3327
Map

Яблука з пшеницею. Ч. 3. Лугові опеньки




Удар за ударом, ногою, ще раз ногою, рукою, ще ногою… Вона принишкла й удавала мертву, точнісінько як зараз показують про деяких тваринок. Закуталася ковдрою, й щосили мружила очі, вдаючи міцний сон. Її щелепи були затиснуті, губи поблідли від цього. Але вона не здавалася й щосили вдавала ніби не помічає мене!

- Вставаааай! Роби щось! Паскудо! Подивися на малих! Вони вже не встають третій день! Роби хоч щось! Бодай щось!

Вона вкуталася ковдрою з головою, міцно тримаючи свій «фронт».

Безсилля далося взнаки, в очах все рябіло так, ніби світло довкола підсилили разів у десять,  хоч до кімнати лиш потрапляло непряме сонячне світло з вікна. Для нашої культури й виховання, я здійснила чи не смертний гріх – підняла руку, та ще й ногу на матір. Та я завжди була ніби чужа й інакша. Це все татова кров. Чому, коли всі з сім’ї не мали сили навіть звестися, я мала сили трішки більше, й могла навіть наставити синців? Можливо, це все та ж татова кров, що наділила деякою нахабністю, й я завжди крала з нашої кухні їжу, якій було призначення бути розділеною для всіх. Мені було конче необхідно – й я брала з байдужістю до інших, коли потерпала. Саме тому, я гадаю, в мене було трішечки більше сили.

У школі про нас вже й забули. Ми втрьох не ходили туди вже з тиждень. Та й сенсу не було – у такому стані. У школі на той час нічого не видавали запросто так – тільки за гроші.  Менші інколи перебивалися пригощаннями своїх друзів в яких ходили серед пажів. Я до того була не здатна, й здебільшого суворо спостерігала за їжею інших. Виховання й якась внутрішня суворість не дозволяли брати чуже, навіть коли пропонували. Треба було вдавати, ніби все гаразд і все прекрасно. Аби суспільство не відторгло безповоротно і назавжди.

Мені було 13, і я навіть гадки не мала, що його робити, як правильно. Якщо йти працювати – то куди й ким? Просто вийти на вулицю й кричати «дайте мені працювати» безглуздо. Про центр зайнятості й не чула ще тоді, й тим більш про соціальні служби. Ми жили у впевненості, що покладені виключно самі на себе, у цьому крихітному всесвіті серед бетонних стін, бетонного неба й бетонної землі.

У відчаї повернулася до кімнати, де на кожному з ліжок, окрім мого, без рухів лежало по дитині. Рухнула на постіль й відчула полегшення, та прірву сну.

Матір звелася й кудись пішла.

Згодом принесла чорний буханець хліба.

- Позичила в сусідів? На хліб? Вдвадцяте без повернення попередніх дев’ятнадцяти боргів? – я не знаю звідки у мені стільки сарказму, жовчі, злості. І як я ще сміюся. Та мені щиро було смішно. Малі свердлили очима ніби два чортика, жуючи той хліб. Для них я ніби демон. Й не дивно. – Чого не підеш десь працювати?! – висміювання перетворювались на істеричний крик.

- А сама чого не підеш!!!! – матері увірвався терпець. – Здорова дівка, сраку розвалила ліжком!!!! – очі вилазять з орбіт, обличчя червоніє… Це в неї істерика, й відчай. Увірвався терпець. А в мене черговий синець, бо й не зчулася, як та зарядила своїм загартованим, на сільських  здорових харчах  й тяжкій праці, міцним кулаком, мені прямісінько в око. Та так, що в мене ніби друга голова виросла, тільки чорна. – Геееть!!!! Геееть з моїх очей!!! Сволото!!! Звідки ти таке вродилося!!! – мить і я вже за дверима квартири.

У домашніх капцях ночами-дворами, дожовуючи окраєць хліба, та лікуючи прохолодою ночі гематому на обличчі. Намагаючись уникати прохожих, аби ніхто не бачив обличчя, допоки не зійде синець. Мені не звикати. В голові майоріли думки про працевлаштування, та якоїсь можливості для цього не знаходилося. Тільки б паспорта скоріш отримати. Ох, як же ще довго чекати!

 

- Ходімо! – суворо й твердо промовила мама.

Задавати питання було марно – це було ясно з тону.

Всі вчотирьох  одяглися в що було (а то такий собі одяг, головне, що охайний та випраний), й кудись пішли.

Це вже було літо. Канікули. Нещодавно ми були на своїй ділянці городу, що нам виділила держава. А це двадцять чотири кілометри від дому. Повірте – я це точно знаю, бо виміряне власними ногами. Мені оце цікаво – невже влада думала, що люди, яким виділяють городи, всі з машинами, з можливістю заправляти ті машини? … Людина при владі завжди міряє все по собі не задумуючись, і якщо та людина дістається мерсом з власним водієм туди-й назад будь-куди, то в неї в голові безумовна впевненість, що це всі так. Не задумуючись над реальністю.

Ми ходили пішки. Садили картоплю з лушпайок. І напередодні, хоч ще й не час, накопали трохи тої «картоплі». Вона величиною з квасолю була. На смак – так жахливо, що й не передати. То ніби й не картопля зовсім була. Якщо ви візьмете картоплю, що полежала на сонці, з зеленою плямою. І з’їсте тільки те зелене місце на ній – це буде приблизний смак тієї нашої «картоплі».

Та картоплі самої було замало. Мама це розуміла. Вони привела нас у парк-ліс, що неподалеку. Там було дуже гарно. Раннє літо, сонячно, багато людей відпочивають. Всі грають у бадмінтон, чи кидають фрісбі. Сидять на пікніках. Гуляють з колясками, з собаками. Тощо. Всі такі красиві. Модні. Такі інакші, ніж ми. Дуже часто ми просто мовчки сиділи на траві й спостерігали за якоюсь з сімей, що приїхали на красивій машині, припаркували її тутки ж на траві, включали модну сучасну музику, розкладали пікніки, танцювали, стрибали й бісилися. Ми ж – просто сиділи й заворожено дивилися. Відчуваючи захват від кольорів їхнього одягу, від сріблястості їхньої машини. Від того, як вони багато можуть рухатися, і як це в них граціозно виходить...

Якщо ви думаєте, що ми захлиналися слиною від ароматів їхніх шашликів – ви дуже помиляєтеся. І пізніше буде ясно чому.

 

Серед всього цього іншого прекрасного світу, мама вела нас поміж відпочиваючими й показувала на якісь маленькі гриби у траві.

- це лугові опеньки. Вони дуже-дуже смачні. Давайте назбираємо, і буде нам до картоплі. Колись, коли я була дуже маленька, мій дід мені це показував, й розказував. Вони дууууже смачні! Ми тоді з дідом назбирали….. (далі завжди була дуже довга розповідь, про діда, тата, маму, і багато іншого). Ми ходили поміж відпочиваючих і збирали ті опеньки. Сказати, що біло соромно – не сказати нічого.  Було бажання зникнути. Особливо тому, що там сиділи, відпочивали сім’ї наших одноліток, друзів, однокласників, тощо. Капюшон натягувався мало не до підборіддя, а саме підборіддя ховалося далеко у плечі на груди, волосся – на обличчя. І головне – триматися подалі, аби ніхто не здогадався, що ми разом. Сказати, що ми виглядали дивними й шизанутими – не сказати нічого.

- Це дуже смачні ягоди! Йди-но спробуй!!! – матір щосили кликала мене, спеціально, аби всі знали, що ми разом. Вона все розуміла, і просто робила навмисне, аби пригнобити мої підліткові переживання. Вона занурилася в якісь кущі якоїсь клумби біля пам’ятника. Всі люди ходили стежкою, чемно, відпочиваючи, а вона навмисно по максимуму дивно себе поводила. Так. То був відчай. І намагання звернути на себе увагу.

Сором та відчай заливав моє обличчя слізьми. І я нізащо і нікому не розказувала в чому річ. Тільки ненавиділа всіх, особливо своїх.

 



 

 - Ой, твої діти, як ти їх привозила,  геть нічого не хочуть робити! Такі ледачі – жах! Тобі треба подумати над методами виховання! Це ж жах! -  з кухні доносилися голоси. Вечір. Темно. Пізня осінь. Три незворушні тіла на постілях – моє, та молодших. Моє ліжко у кімнаті розміщене так, що при відкритих дверях я бачу стіл на кухні. І я не могла відвести очей від банки з салом, що її було поставлено родичами, заїхавши ми з села у гості. Мені було на все байдуже, я хотіла щоб вони швидше зникли, щезли, змилися до свого села, або будь-куди геть з квартири, аби мені було не соромно накинутися на ту кляту банку з смачненьким салом. Тільки в маминому селі роблять сало за якимсь особливим рецептом. Його ні з яким іншим салом ніколи не сплутати.

Та родичі базікали й базікали безперестану. «Хоч би грошей якихось дали» - думалося мені. Та я знала, що то навряд. Бо мама вже їх ні про що не просить. Бо то марно. Вони уникають щось давати тільки тому, що занадто багато прохань. Це дуже нахабно на їхню думку. Вони вважають, що людина зобов’язана у рівних частинах просити й давати. І їм байдуже на тих людей, яким з якихось причин, так сталося, що нічого дати. Вони просто припиняють таким давати будь що. І їм байдуже. Вони просто не знають такого становища, бо ніколи не стикалися з подібним. А мама надто гонорова, аби змусити їх зрозуміти. Простіш е забити.

Та баночка сала була чисто символічною – аби не йти з пустими руками у гості.  Ще й похизувалися, що забили нещодавно свиню. Ще й розказували чого й скільки з неї наготували, накоптили, тощо.

Моя злість накипала, і я просто хотіла, щоб вони зникли.

З кухні до кімнати зайшла моя  двоюрідна сестра, моя однолітка. З сумом почала роздивлятися нас, лежачих під ковдрами. Я намагалася бути привітною, посміхалася до неї. Хоч в очах рябіло, а голова кружилася. Я підвелася. Вона взяла з полиці м’ячика, кілька разів відбила його від підлоги, й кинула мені зі словами «давай пограємося».

- Давай! – радісно скрикнула я, щосили намагаючись бути привітною. Мною хитало, та я щосили намагалася тримати себе на ногах.

Я не змогла зловити м’ячика, він відкотився.

- Тепер ти! – вона кивнула мені на м’ячик, що відкотився у куток кімнати

- Так! Зараз! – відчайдушно я допленталася до м’ячика, коли нахилилася, мною так повело, що ледь не впала. Взяла м’ячика, кинула їй, не влучивши. – Вибач, я краще приляжу. Вибач – я швидше лягла, аби не впасти на її очах на підлогу.

 Сестра ледь помітно фиркнула й повернулася до своїх.

В її очах підтвердилося те, що ми ледачі лежебоки. Я саме так відчула – що не змогла її запевнити в іншому.

Зрештою, вони поїхали. Ми накинулися на сало. Було тільки сало. Більше нічого.

- Мама, а гроші якісь тобі дали?

- Звісно ні – з насмішкою фиркнула мама. – Знущаєшся?

 

 

(того ж року)

 

Здавлені стогни чулися по всій квартирі. Кожен з нас в свому кутку намагався приховати біль. Потуги до туалету були дуже сильні, але нічого не виходило. Був тільки пекельний біль. Ви коли здавали кров на аналіз, вам проколювали палець? Боляче? А тепер помножте це разів на сто, чи тисячу, і перенесіть локацію болю з пальця на живіт, всередину. Мільйон ножів різали зсередини. Це було пекельно боляче. Та ми все терпіли. Бо найголовніше, це не створювати проблем оточуючим. Не бути проблемою.

Це були не ножі, в животі. А всього навсього батон і молоко.

Мама десь щось получила чи заробила, і принесла білий батон та молоко. Ми того з’їли – випили, і, чесно кажучи, особисто я думала, що це вже смерть.

Але ні! Вижили!

 

Идея блога

Привет:)
Хотела бы узнать все таки возраст аудитории. У многих уже дети есть, наверное. Делятся ли они с вами своей жизнью? Возможно, мой блог покажет вам мир именно глазами вашей дочери, и вы сможете уберечь их от некоторых плохих вещей. Поэтому я сижу здесь, А не на модных сайтах типо твиттера, тамблера и т.д. Безусловно, все мои ровесники там, но тут я замечаю больше отдачи. Вы отвечаете, читаете, спорите о чем-то, Это классно! У меня есть Инстаграм, там я тоже пишу посты, но совершенно о другом. Мои отношения вас точно не заинтересут (хотя всякое может быть, да?)
Сейчас я хотела бы узнать о чем вы хотели бы читать в моем блоге, и о чем ведете свой. Расскажите, что вам нравится обсуждать:)

Эту страну спасет крупнокалиберный пулемет. Или газонокосилка.



Не думаю, что кто-то может себе представить все круги ада, все степени унижения, все то, через что (не все, далеко не все еще) прошли мы с женой, пытаясь получить законные 440 гривен для переселенцев. 

Этим мы занимаемся с лета. Пока ни копейки не получили.

Но даже если бы это было не 440, а 440 000, они не стоят того, через что мы УЖЕ прошли. И еще до хера пройдем. 

Сегодня был очередной этап запредельного унижения. Очень хотелось сфотографировать всю эту полуподвальную "контору" и ее сотрудников. Любая конюшня или свинарник гуманнее на порядок. Права животных и т.п. Даже вокзальный общественный туалет гораздо лучше оборудован, чем эта прогнившая контора, в которой никому ни до кого нет дела.

Подробнее не хочу рассказывать, потому что будет очередной криз.

Завтра нужно туда снова и со справкой с места работы. Не просто справкой - подробной. И такую справку нужно предоставлять туда каждые три месяца. А еще (в совершенно другую контору) нужно раз в три месяца приходить и фотографироваться, чтобы не оказаться хитрожопым, который за 440 гривен еще где-то проживает и хер знает чего вытворяет.

Но и это не все - завтра придут домой (на съемную квартиру) проверяющие из этой конторы. Они должны лично убедиться, что мы там живем. 

-- Да какое вам на хуй дело? А то, что в сраном отеле для дальнобойщиков мы ночевали полгода - ничего? 

Кроме крупнокалиберного пулемета эту страну ничего не спасет.  Но, с другой стороны, чтобы лужайка (газон) стал быть хорошим, его нужно регулярно стричь и долго стричь. Из поколения в поколение. Это да. 

Лет триста, не меньше. Но вначале, все-таки, пулемет, ибо руки зудят, а давление грозится превратить носителя в водородную бомбу.

Считайте это предсмертной запиской. А отдел кадров пусть подготовит справку для подвала, потому что завтра я приду к ним очень злой и ждать не буду и задушу каждую сотрудницу, которая мне эту справку не выдаст мгновенно.

В рамках проекта "Душа наизнанку недорого"
Карта Приватбанка - 5168 7573 2914 3327
МТС - 099-698-55-84
Map

Палец в клаву или сколько же спирта, черт подери?




Ответ на вчерашнюю задачку так никто и не дал. Самую большую сложность по-видимому составило незнание двоичной системы. Число меньше восьми из двух единиц и без нулей может быть только одно (ноли впереди не нужны, если это не формализованный язык программирования)

Итак, числа от нуля до восьми

0 - 0
1 - 1
10 - 2
11 - 3
100 - 4
101 - 5
110 - 6
111 - 7
1000- 8

Таким образом, это число ТРИ, а спирта в год получается 3*30*12=1080 литров, что в пересчете на массу 95% спирта составит 874.8 кг (меньше тонны). 

И, как бывалый и бывший компьютерщик (отчасти и железячник), программист, кодер, кракер, хакер и пару раз даже неплохой сисадмин, я испытываю ностальгическую грусть в связи с отменой норм спирта на компьютер. Ведь излишки можно было бы продавать и спокойно жить палец в клаву душа в душу со своими компами, аж пока смерть не разлучит нас...

В рамках проекта "Душа наизнанку недорого"
Карта Приватбанка - 5168 7573 2914 3327
МТС - 099-698-55-84
Map

Отыгрыш пти маль эквивалентов

Хотя основные магнитно-солнечные бури уже отыграли, но сегодня случился один из худших приступов, которые помню. Случился внезапно. Просто упал и три часа почти полной отключки с очень качественными, 100%-ми галюнами, судорогами и дикой головной болью. Думаю, что какой-то пти маль эквивалент совокупился с мигренью, накурившись солнечнего ветра после грибочков с кактусами и жабами. Не пробовал всего перечисленного, но уверен, что именно так бы и было. А вот у меня было еще круче.

Впрочем, все уже было.. и это отвратительно. Вот, как на духу, самая большая мечта - как можно скорее умереть. Идеально - во сне (хоть сегодня), ибо к активному суициду не готов по эстетическим и моральным причинам. Впрочем, не обязательно во сне, инфаркт тоже годится, только обширный. Инсульт - не хочу, это унизительно.

Из приятного - на бонусном счете карты Приватбанка накопилось уже 16 гривен. Еще столько-же и конвалютка корвазана считай в кармане. Даже на один пустырник останется.

Раскопал тут недавно полузабытый стих. Если убрать некоторые детали типа обжорства и блефарита, то очень точно описывает. Даже зауважал в себе поэта, - столько времени прошло, а ничего бы не стал менять.

Депресняк, обжорство, спать.
Книги, скачивать, читать.
Тумбочка, кровать, таблетки.
Слезы, блефарит, салфетки.
Пациенты, мамы, детки.
Монитор. Устал. Креветки.
Депресняк. Куриный фарш.
Жрать котлеты шагом марш.
Кукурузная мука.
Что-то сделать на века.
Кончился норвежский кайф.
Скучный депрессивный лайф.
Две гантели. Или шесть.
Все котлеты мне не съесть. 
Поднатужусь, три сожру.
Много какать поутру.
Попу вытирать. Салфетки. 
Геморрой. Опять таблетки.
Офигенно, - дайте две.
Закружилось в голове.
Депресняк, обжорство, спать.
Книга... Вот бы написать.
Покрасневшие глаза.
Капли, жгучая слеза.
Монитор, будильник, ночь.
Утро, вечер. Внучка, дочь.
Школа, Свадьба, институт.
Ногти стричь. Опять растут.
Пища тела и ума - что важнее? 
Дважды два.
Монитор, Кровать, таблетка.
Мыло, шнур и табуретка.
Встреч и расставаний фарш.
Финиш. Похоронный марш.
-----
В рамках проекта "Душа наизнанку недорого"
Карта Приватбанка - 5168 7573 2914 3327
МТС - 099-698-55-84 
Map

Девушка с волшебными глазами. Сильпо и прочие гады



Уже и не вспомню сразу (а напрягать Гугл всуе - моветон среди нас, кул-интеллектуалов), когда в нашем городе объявился Амстор. Не так давно (или давно - все относительно) его особым полурейдерским полууголовно-полуполитическим способом захватил и нагнул Сильпо на Новый херзнаеткакой Год. Но речь вообще не об этом.

Практически с самого основания в этом "магазине" (теперь супермаркетом его уже взападло назвать - Сильпо слишком  изговнялся, скурвился, поразгонял сотрудников и вообще - редкая сволочь) работала одна девушка. Скорее, даже женщина (впрочем, не это главное). На сегодняшний день ей лет 38 (на мой не слишком объективный взгляд) и она продолжает там работать, хотя одних поразгоняли практически, другие поуходили сами, третьих вынудили. Почему говорю так уверенно? Есть немало сотрудников и из Сильпо и из бывшего Амстора (да и из АТБ тоже) с которыми довольно близко знаком и общаемся.

Но вот эта (женщина-девушка,) с которой как раз я-то и не знаком близко, работает там до сих пор. Вот все это время. И она бесконечно приветлива, обаятельна. Красавицей не назвать, но приятная.

Вот и сегодня: в который раз, нарушая все правила, я набирал с витрины пятерней бычков для Чухи. И, в который раз, тут-же возникла она. Подождала, пока не наберу именно тех бычков с витрины, которых хотел, и только потом:

- Позвольте.. Я Вам помогу. Сейчас взвешу...

Взвесила, упаковала в еще один пакет. Улыбнулась. И глаза... Просто фантастические глаза. Мне кажется, что с обладательницей таких глаз я бы уехал на край света. Вот какие у нее глаза. Удивительного позитива человек.


И, кстати, из тех, прежних - из Амстора, кто до сих пор работает в нынешнем Сильпо (вывеску "Амстор" по соглашению сторон разрешили оставить, но только на этом "магазине" и только вместе с новой), есть еще только одна. Тоже - прекрасный человек, она всегда нам помогала наварить максимальные баллы на кассе. Знала, как правильно распределить товар на разные чеки, чтобы сэкономить.

-----
В рамках проекта "Душа наизнанку недорого"
Карта Приватбанка - 5168 7573 2914 3327
МТС - 099-698-55-84 
Map

Душа напрокат, недорого



Изнанки души, БУ, недорого

Сегодня много читал интернет. Прелюбопытнейшее занятие, должен заметить. Ну, не весь интернет, конечно, а одну статью на гиктайме плюс все-все каменты. Бонусом осилил еще и несколько ссылок из камов. Да ну, куда больше, чем несколько - почти все. Часа два у меня на это ушло - удовольствие непередаваемое. Оргазм мозга, практически.


Непонятно только одно - все эти люди свои каменты писали для чего или для кого? Не верю, что только для моего удовольствия. Я ведь мог и не попасть на конкретно эту статью - я там вообще очень редко бываю. Для того, чтобы победить в споре?, - тоже ИМХО абсурд. ЕМНИП и здравый смысл,- в споре победить невозможно. Самоутвердиться?,- довольно странный метод, но как объяснение мотивации может сгодиться.

Но больше всего мне нравится самое простое объяснение - просто от скуки. Понятие скуки вообще одно из ключевых в новейшей философии. Это еще Къеркегор очень интересно и подробно описал в одноименном трактате. 

Впрочем вместо скуки можно употребить еще более понятный для масс темин - "от нехер делать".

И вот еще. Я тут подумал, что негоже каждый вечер выкладывать свою душу вместе с изнанкой и всеми гнойниками для всеобщего обозрения за просто так. Бабченко (Аркадий), к примеру, ничего вообще не пишет интересного, кроме того, что Путин очень плохой человек, режим в России преступный и оттуда надо валить. И это по три- четыре раза в сутки. Но при этом двадцать семь различных способов пополнить его кошельки. 

Вот и я рискну, хотя и не воевал на двух войнах, как Аркадий. Впрочем, он тоже не стоял в операционной 18 (восемнадцать!) часов подряд. Так что рискну. У него "Журналистика без посредников", у меня пусть будет - "Душа наизнанку, недорого"

Карта Приватбанка - 5168 7573 2914 3327. 
МТС-коннект (модем) - 099-698-55-84 

А вот на обычный телефон мне денег не надо, не пользуюсь, не звоню, не СМСю, а картошку за счет на мобильнике не купишь.

Вот как-то так.

Map

Вшивость...



Проверку на вшивость пока даже самые близкие не прошли. Придется включать план Бэ. Начну на днях, потому как все равно уже отступать некуда. Возможно, самые чужие окажутся гораздо менее вшивыми, чем самые близкие. Отступать некуда и терять нечего. Жизнь - все равно одна.
Map
Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
45
предыдущая
следующая