хочу сюда!
 

Наталия

37 лет, дева, познакомится с парнем в возрасте 34-45 лет

Заметки с меткой «життя»

Дивно, коли тобі за 30, а ти усе ще не можеш знайти місця в житт

Здається не мала дитина, та все не визначусь, чи правильний шлях обираю. Чи варто робити те що роблю? А може спробувати щось нове? Можливо саме в тій справі я зможу досягнути успіху?
Чи жалкую я про свій вибір, який зробила раніше? Ні. Адже я прожила цікавий період, взнала багато хороших людей і врешті здобула безцінний досвід. Але чи правильним буде йти в цьому ж напрямку? У мене якась дилема... чи йти далі до своєї мрії чи взяти і змінити усе, поки не затягло в це болото остаточно; адже з рештою я мріяла зовсім не про це. Можливо, просто це не для мене, адже є безліч занять, які приноситимуть задоволення і дохід, просто варто спробувати?
А може й ні... можливо я доклала не надто багато зусиль для досягнення мети і просто покинути все зазнавши якихось труднощів буде безглуздо?

29%, 2 голоса

29%, 2 голоса

43%, 3 голоса
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Дивно, коли тобі за 30, а ти усе ще не можеш знайти місця в житт

Здається не мала дитина, та все не визначусь, чи правильний шлях обираю. Чи варто робити те що роблю? А може спробувати щось нове? Можливо саме в тій справі я зможу досягнути успіху?
Чи жалкую я про свій вибір, який зробила раніше? Ні. Адже я прожила цікавий період, взнала багато хороших людей і врешті здобула безцінний досвід. Але чи правильним буде йти в цьому ж напрямку? У мене якась дилема... чи йти далі до своєї мрії чи взяти і змінити усе, поки не затягло в це болото остаточно; адже з рештою я мріяла зовсім не про це. Можливо, просто це не для мене, адже є безліч занять, які приноситимуть задоволення і дохід, просто варто спробувати?
А може й ні... можливо я доклала не надто багато зусиль для досягнення мети і просто покинути все зазнавши якихось труднощів буде безглуздо?

0%, 0 голосов

0%, 0 голосов

0%, 0 голосов
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Чи проходить час даремно?

Колись чула вислів,  щось типу, якщо ти не прочитав сьогодні жодної книги, жодної сторінки – ти цей день жив даремно.

Скоро у моєї першої доньки день народження. Пам’ятаю, як тільки вона з’явилася на світ, перше, що я подумала : « Я жила не даремно». Чомусь на той момент, коли мені було 22, я вважала, що якби навіть я в той день померла, то я уже залишила слід в цьому світі – це нове життя може дати світу щось більше, ніж дала я…

Зараз, коли мені вже майже 32,  у мене є розуміння того, що просто народити дитину не достатньо,  та це розуміння прийшло вже досить давно. І після думки «Я жила не даремно», наступною такою суттєвою думкою була: «Тепер є для кого жити». Ні, не те, щоб я до того жити не хотіла, чи рідних у мене не було… просто коли з’являється дитина, вона така безпорадна… і ти починаєш розуміти, що мама у неї одна і її ніхто не замінить. Пам’ятаю, як вона плакала, а я не могла до неї встати, тому, що у мене крутилось у голові і я практично зразу втрачала свідомість. Та якщо раніше, коли у мене щось боліло, я могла просто полежати (і цим полегшити біль чи головокружіння), то тепер так не можна було і я не мала права на слабкість. Доводилось вставати через «не можу».

То коли ми можемо вважати, що день прожитий не дарма? Як на мене тоді, коли ми задоволені тим, що зробили протягом дня. Якщо метою було прочитати книгу – то ти вважатимеш цей день не даремним, як прочитаєш її. Думаю, якщо перед сном ти задоволений своїми діями і досягненнями (протягом дня), цей день пройшов не даремно.

 

Як не крути :-)))

Все не просто так,мы не просто живём...и просто...як не крути :-)))

5 хвилин ниття.

Тааак, старий добрий кофеїн і погнали. Заочка - це зло. Особливо моя заочка, бо моїм викладачам, як то говориться, з високої гори на те все. Перша сесія в магістратурі. Я тих езаменаторів ловила як мій батько карасів на ставку, от тільки в нього з карасями були якісь результати. Коли все ж ти зловив їх, ти здаєш один екзамен без підготовки, а потім через 5 хвилин, бо викладач спішить, здаєш другий усно і без підготовки. Раз було, викладач вийшов на 30 хвилин, бо йому там хтось халявні яйця приніс. І я така, як єбобо, сижу і думаю про високі матерії і ловлю співчутливі погляди прибиральниці. А ще було, що за 15 хвилин я здала і екзамен і залік і курсову в двох викладачів. 
 Ех, стара і добра очка, згадую тебе з любов"ю. Чоловік теж на заочному, програміст з досвідом вирішив отримати "бумажечку ламіновану", так коли сесія була під час карантину, то викладачі мали зробити дзвінок в Віберuhmylka і зробити скріншот, що свідчить про роботу зі студентом, так прости Господи, викладачка, яка приймала екзамен по "ОПЕРАЦІЙНИМ, мать її, СИСТЕМАМ", не могла зробити скріншот з двох спроб, і змушена була звати методистку на допомогу.... suicide.  Ладно, то наболіле.   А так все  як завжди, зварила сьогодні дерев"яного бурого рису і запекла рибу в духовці. Сита і то добре. То все проза. Буду щось корисне робити, та і чай холоне) Здибаємось

Люди з маленькими екранчиками

Проблема ця відома з давніх давен. Ще в ті прадавні лісові чи печерні часи людина відкрила для себе, що вона може бути собою, а може бути і не собою. Уявляючи себе, наприклад, або показуючи себе іншим, як щось інакше, як наче це хтось зовсім інший. Відкрили феномен другої реальності, що зветься грою.

Власне, саме існування двох реальностей – справжньої та ігрової – це не проблема. У природі грають всі: он як звірятки грають в ловитву, - вчаться бути справжніми звірюками. Он як козеня буцається з усим, що йому на дорозі зустрілося.

Тобто, гра, сама по собі – не проблема, проблема – що буває заграєшся до того, що забуваєш хто ти, де ти і на якому ти світі. А от на таке, до речі, тільки людина здатна – захоплюватись грою до безтями.

І йдеться не про те, що я, утупившись в гру на екранчику свого мобільника, забуваю обійти стовп, що стоїть мені на дорозі.

Йдеться про інше, - про те, що я занурююсь в гру в своєму власному житті так, що не бачу реальності, в якій живу. Оце вже проблема, це вже навіть небезпечно так заграватись.

От наприклад: те, що всі люди, кожен з нас працюємо для інших, а не всяк для себе, - це ж реальність, оце – справжнє. Так?

Я, наприклад, вирощую буряки, то ж не я їх усі з’їм, а хтось десь там ложечку цукру з моїх буряків собі у філіжанку кави всипе. Але потім, прийшовши додому після роботи й помивши шию, я заглядаю в шафу і вибираю – чи мені італійську сорочку надіти до кумів іти, чи китайську. То ж не я ж їх шив собі, а якісь там папа Карло та дядечко Лю мені їх налаштували. Приклад, зрозуміло, примітивний, але реальний. Так воно в нашому повсякденні. Ніхто не працює для себе, все що робимо – все для інших

Цей факт належить взагалі до підвалин людського існування з усією притаманною людям природною соціальністю. Але це такі високі узагальнення, що на них зазіхати ми не будемо...
Так от, як вже говорилося, сама гра – це не проблема. Проблема, що ми забуваємо про реальність. Про те, що ми тільки тим і займаємося, що живемо і працюємо для інших. Чому ми так? та просто тому, що всі вони живуть і працюють для нас.

Так от, ми забуваємо про це, повертаємося, пробачте, тим що ззаду, до цієї реальності, і занурюємося в свій особистий сюжет своєї особистої гри, як завзятий ігроман в екранчик мобільника, і ганяємо по ньому самого себе, як маленького героя свого сюжету. Так порівняно з реальністю це, виходить, гра.

І те, навіщо й для чого мій герой, тобто – я, метушиться по моєму екранчику, і все, чого хоче досягти, ну там: особиста вигода, гроші, відомість, відпочинок та інше – все це умови, правила та цілі моєї окремішньої, особистої гри. І кожен з нас занурений в свою гру, в свій екранчик. І підняти голову й глянути довкола, вже не сила.

Але ж, що цікаво, гра наша втручається в справжнє життя, в реальність, де ми всі живемо і метушимося зовсім не для себе, а для інших. І ми перестаємо розрізняти, де гра, а де правда.

І, захопившись цією грою, де все необхідно робити виключно заради особистої або іноді й групової - вигоди, виграшу, ми тільки це й відчуваємо як правду.

А як ще може бути інакше, коли навіть в нашому спілкуванні між собою присутні тільки сюжети і герої наших особистих ігор. Де кожен свого героя, тобто самого себе, ганяє по своєму маленькому екранчику. Ми, як завзяті ігромани, спілкуємося між собою тільки термінами гри і обговорюємо лише її сюжети, їх повороти й варіанти, способи вигравати в ній.

А тим часом, через те, що ми живемо не реальністю, а нашими іграми, ми наутворювали в суспільстві чортову прірву непотрібних систем, продукуємо просто безліч зайвих і навіть шкідливих речей.

Чому? Ну, та то вже ясно як день, що коли кожен занурений в свою гру на своєму екранчику, то це просто золоте дно для постачальників услуг для особистих ігр. Ну, ви розумієте про що я говорю. Вони вільно можуть підкидати все нові й нові цілі в ті ігри, якими ми живемо. Ну і ясно, ми всі радісно кидаємося, кожен собі, за підкинутими нам цілями. Як оте кошеня за мотузочкою з бантиком.

А тим часом зануреність в нашу гру не дає нам можливості радісного відкриття того факту, що всі ми в суспільстві, ба навіть у світі, живемо як єдиний організм. І в ньому кожна клітина старається не для себе, бо з ранку до вечора ми фактично тільки тим і зайняті, що працюємо один для одного. Це й є істина.

Ну а поки не бачимо цього, то впадає нам в очі лиш тільки виворіт, неприємний, та навіть і згубний виворіт цього факту, цієї істинної реальності. 
____________________
Михайло Гонопольський
(картинка - з сайта 
www.politeka.net )
-- До речі, аудіо цього есе в виконанні автора - на SoundCloud - https://soundcloud.com/michael-gonopolsky/lyudi-z-malenkimi-ekranchikami

Карантин і Спорт. Або як я перетворююсь на жиробаса.

Карантин вносить корективи. Займаюсь фізою зі своєю подругою по скайпу, замість залу. Боже, я така дровеняка. Особливо коли тренер на відео говорить "Опускайте попу на мат повільно і обережно", моя "попа", яка розміром з катамаран з дзоном гепається на підлогу ще на перших двох скаладах фрази. Ну подруга не краще, тому це втішає. Все тремтить: руки, ноги, живіт, думки. О, треба продовжувати, бо 30 я буду розміром з Запорожець, поки мої 66 кг мене тримають на планці мотороллєра. Жесть, чому постійно хочеться їсти. Я майже не їм цукру.  Не купляю всіляку гидоту: чіпси, йогурти, соки. Хм.. після карантину треба сходити до ендокринолога., хоч можливо це від малої активності, ще 5 років тому я була менша на 10-ку. Фріланс швидко дав про себе знати.  Як там співається : "Люби мене дрищом і люби жиробасом". Нє, ну його на х%р. Це капець, моя свекруха вже не вміщується в камеру скайпа, а чоловік (який зараз на біговій дорожці) не бриє бороду, бо боїться побачити своє 2-ге підборіддя. Хех.. у мене завжди перший удар на себе бере задниця. У моїй родині всі панянки жопаті, але всі вони з цим боролись гектаром городу, і я з цим боролась таким чином, але не цього року. Йоптин дрин твою на ліво. Чому баришні з суцільним цукром в козинках в АТБ такі стрункі, куди вони продавали свою душу?? 

"Село неасфальтоване"



  З гумором і повсякденним реалізмом про сумне. 

  Колись, в далекі студентські роки в нас в групі була страшне цікава й весела дівчина Марина, яку всі звали "Марфа", чому розповідати довго, але було за що)).
  Жила вона далеко в районі, і з подругами добиралась після вихідних на навчання чим вийде, в ідеалі попутками, бо тоді гроші на білет автобусом залишались в гаманці, а для студента любі гроші - сума велика.
  Так от сидимо в понеділок на виробничому навчанні, вишиваємо, і слухаємо Марфу. Зазвичай розмовляти не можна, бо це страшне відволікає. Але саме тому й розмовляємо, поки майстрів немає. 
  Розповідати вона вміє, доповнюючи історію мімікою і жестикуляцією, і непередаваною власною манерою. Спробую тут від її особи хоча б приблизно:
 - Сіли в ту машину, Светка спереду, а ми з Анькою на заднє. Їдемо, розмовляємо, дядько такий, молодий, теревенимо з ним, сміємось. А Анька дістала сємочки і давай гризти, а куди лушпайки? Так вона їх під ноги. Шофер побачив і каже нам - ну ви, дівчата, й село неасфальтоване!
  Тут вона замовкла, трохи задумалась, і серйозно так додала :
  - А я йому чуть не сказала - чого це, у нас вулиця- з асфальтом!! 

  Сміялись ми тоді страшенно lol  Це вже двадцять років пройшло, а я не просто забути не можу, а часто навіть слухаючи когось (чи читаючи тут в блогах) так в думках і хочу з іронією сказати - да, вулиця у вас точно асфальтована! 
Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
72
предыдущая
следующая