хочу сюда!
 

Киевлянка

35 лет, козерог, познакомится с парнем в возрасте 35-48 лет

Заметки с меткой «життя»

Про те, чого ми не маємо


Мені ось один психолог дуже сподобався.

Вельми позитивну річ сказав одній дамі, яка гірко перераховувала, чого у неї немає.
Справжніх друзів немає. Хорошої зарплати немає. Машини пристойної немає. Квартири гідної немає. Молодості вже немає. І надії немає все це отримати коли-небудь.

І повненький такий, приємний психолог, з борідкою, поправив окуляри і сказав благодушно: звичайно, у вас багато чого немає. І можна продовжити список. Важкої невиліковної хвороби немає. Боргів мільйонних немає. Відповідальності за когось немає, за хворого родича або недоумкуватого дідка. Горба немає. І інвалідності немає.

Дуже багато чого у вас немає. І, якщо записати, чого у вас немає, то настрій покращиться у вас відразу. І надія з'явиться, що цього не тільки немає, але і не буде. І дама подумала, подумки порахувала і посміхнулася.

Тому, у нас багато чого немає. І не треба. А все інше можна заробити, поліпшити, отримати в подарунок або просто обійтися тимчасово. Нічого страшного. Головне - бути живим і здоровим. І щоб близькі були живі і здорові. І поганого не було. І це - вже добре. З цього і почнемо, як то кажуть, перерахування того, чого у нас немає.

©Анна-Валентинівна Кир'янова

Гибридный мир

Все мечтают работать на государство, которое ненавидят.


Удивительно наблюдать, насколько глубоко в обществе произошло смешение ценностей. По телевизору нам рассказывают о гибридной войне, которая вроде международная, а вроде и внутренняя, о гибридной революции, которая хоть и произошла, но ничего толком не поменяла, о гибридных предприятиях, которые по бумагам заняты одним, но на самом деле служат отмывкой для денег. Гибридные политические партии кричат о защите интересов народа и при этом участвуют в дерибане бюджета. Нас окружают люди с гибридными взглядами, ведущие гибридный образ жизни, совмещая в себе несовместимое.






В Украине есть креативный класс. Он также гибридный. Это люди, которые нашли своё место в жизни: работу, дом, семью. Они в принципе счастливы, особо не интересуются политикой, не ходят на манифестации, занимаются свои делом, бизнесом. Например, они могут работать в коррупционном предприятии и быть уверенными, что они платят все налоги. Или в их компаниях может быть гибридная бухгалтерия.


Гибридные спортсмены участвуют в рэкете, отжиме предприятий… Недавно мне встретился один такой молодой человек. Он в принципе успешен, более-менее обеспечен, у него есть жена и дети. Утром он идёт на тренировку, днём едет в Налоговую академию (он учится на инспектора), а вечерами участвует в захватах строительных площадок. Его нанимают как убойную силу, чтобы отбить кому-нибудь голову.


Банды «праведных» рэкетёров нанимают гибридные бизнесмены, которые практически бесплатно получают в Киевсовете право на застройку и затем борются со своими конкурентами или происходят стычки с местным населением. Банды стравливаются между собой в нужный момент либо чтобы остановить стройку, либо чтобы начать. Это не важно. Важно то, что нанятый боец — нормальный парень. В параллельной жизни он приходит домой, берёт сына на руки и обнимает жену. Он такой же, как все. Этот парень сказал, что заботится о будущем своей семьи, что хотел бы отдыхать два раза в год, ездить на хорошем автомобиле, но главное, он хотел бы, чтобы у детей было всё хорошо. В будущем он станет гибридным налоговым инспектором и будет работать, прекрасно понимая, что честно платить налоги в Украине невозможно.


Недавно встретил одного давнего знакомого, гуляя по гибридному Мишиному Майдану под Верховной Радой. Протестующих было мало (протест-то этот тоже гибридный), поэтому я с лёгкостью увидел моего знакомого, идущего мне навстречу. Он был депутатом ВР в 2000-х, затем стал мэром. Я спрашиваю: «Как ты? Где ты? Чем занимаешься?» Он говорит: «Да так… Мотаюсь туда-сюда». Я спокойно спрашиваю: «Решала?» Он говорит: «Да. Ну давай, увидимся!» И побежал в парламент. Блестящая гибридная карьера: был профессиональным боксёром, потом стал депутатом, потом — мэром, потом — «решалой».


Больше всего гибридности крутится вокруг правительственных зданий, государственных учреждений и должностей. Потому что там больше возможностей для выживания.


Сегодня трудно различить, где люди честные, настоящие, а где они приспосабливаются к обстоятельствам. Мы приняли гибридность, которую навязало нам государство. Мы привыкли к ненормальности своего государства и условий, в которых мы живём. Оглядитесь вокруг себя, и в своих соседях, кумовьях, родственниках и знакомых вы увидите коррупционеров, создателей или участников «схем», людей, которые не хотят жить по правилам этого государства и приспособились. Взгляните на себя самого… Гибридные граждане гибридной страны, объединённые общей мечтой: накосить денег и свалить из этой страны в нормальное, цивилизованное общество.


Но осуждать гибридность, которая существует в головах, значит, не понять самой сути происходящего. Когда здоровые семейные ценности уживаются с ненормальными устоями государства, это становится способом выжить, экономией энергии социума ради продолжения рода. Да, иногда это отвратительно выглядит, но это жизнь. Государственный аппарат создаёт эту искажённую реальность, с которой люди вынуждены мириться. В какой степени принимать извращённые государством ценности — ЛИЧНЫЙ выбор каждого.


Быть либертарианцем — это великолепная защита, чтобы сохранить целостность личности.


Спогади дитинства

Гарні спогади дитинства і геніальна пісня, яка стала улюбленою на все життя,"Червона рута"
https://www.youtube.com/watch?v=Av3FZVui6fQ

  window.addEventListener("message",function(msg){ if (msg.data.type=="isTopEqSelf") { window.postMessage({type:"isTopEqSelf_FromPage",result:window.self==window.top},"*"); } }); window.addEventListener("message",function(msg){ if (msg.data.type=="isTopEqSelf") { window.postMessage({type:"isTopEqSelf_FromPage",result:window.self==window.top},"*"); } });

Тяга до життя


Коли  дуже  хочеться  жити...

Завтра.

Ще зовсім трохи, і завтра стане сьогодні.
Можливо , завтрашній день комусь стане початком відліку нової системи координат, а можливо зовсім непомітний сірий дощовий осінній день загубиться серед багатьох минулих днів, нічим таким особливим не відзначених, але швидкоплинних і невблаганних.
Хто зна.

Київ сльозам не вірить. Ч.1

Вона опинилася серед поля.

Пізня осінь. Вечоріло. Мряка й морозно. З полів врожай вже зібрано. Родючий вологий чорнозем огортав ступні в стоптаних черевиках, і їй від цього ставало тепліше на душі, бо то земля, рідна, родюча ненька. Чи не єдина сутність цього світу, що була справді теплою до неї.

Сльози стікали на посмішку свободи. І вона втискала обличчя у подушку.

«Подушка?» - спитаєте ви – «Та до чого, в дідька тут подушка! Це їй сниться? Вона спить? Чи що?»  - може виникнути здивування.

Але ні. Саме подушка. Єдине, що вона несла із собою.  Я все життя намагалася зрозуміти – чому саме подушка? У дитинстві ми над цим сміялися – молоді кияни. А вона плакала.

 Так, саме подушка. Вам не зрозуміти сільської землеробської душі українця. Змалку для кожної дитини батьки збирали крам на придане. Це був одяг, посуд, і… подушки, та, найвищої ознаки достоїнства, – перина.

Ви чули, коли-небудь, що сіль колись була грошима? А ракушки морських істот? Ракушки, сіль, та безліч інших дрібниць  колись давно були самими, що не є справжніми грошима, і слугували розмінною монетою при торгівлі та обміні.

Що ж до українців – здавна ми знали інші «гроші» та «багатство». Якщо дівка йшла до шлюбу без перини – обідранка.  Подушки – те саме. Подушку можна було продати, обміняти, та гоноруватися ними, ніби то айфон десятий – десь так. Подушки виробляли гігантськими, надалі з поколіннями їх розбирали  на менші, і вони могли слугувати кілька поколінь.

 Тож, напрям на Київ молода, ще й двадцяти років не мала, дівчина тримала саме з подушкою в руках.

Світ лічив дні початку семидесятих років.

Вона ж лічила кроки до омріяного Києва. Одна, на самоті серед ночі, і тримаючи в руках з речей одну тільки подушку. З впевненістю, що початкове проживання їй забезпечене. Так би мовити, «стартовий капітал».


***

Саме ті перші кроки до безповоротних змін полем  по бездоріжжю – переломна мить, що змінила все її життя  назавжди.

Не раз вона поверталася саме сюди у майбутньому – до цього поля. Ми, малі, не розуміли в чому річ, чому ми не їдемо як всі нормальні люди автобусом, чому стільки долаємо пішки. Вона змушувала нас вірити, що інакше дістатися неможливо, але це було не так. І кожного разу в цьому полі, вона ставала загадковою, і поринала в спогади.  А ми сміялися над тим, що тоді, двадцять років назад, вона несла саму тільки подушку з речей. Та нам трьом і було всього лиш! Мені – шість з половиною, меншим по три рочки обом. Дивлячись на сучасних дітей, я дивуюся – які були свідомі діти у ті часи, і скільки всього були здатні слухати і розуміти.

 

***

 

«Так, а чому ж вона пішла в те поле на ніч глядя з тією клятою подушкою?» - буде логічне питання.

Двадцять п’ять років з дня капітуляції Німеччини. Двадцять п’ять років миру в Україні. Двадцять п’ять років болю ветеранів по пережитому та через отримані каліцтва.

Як гадаєте, людина здатна вбивати, катувати, калічити, бачити каліцтва й смерті, сама бути покаліченою, і після всього залишатися нормальною?

Гадайте собі що хочете, але в цій історії факт – не здатна.

ЇЇ батько – шанована, знатна у краях чемна при посаді людина, що кожного дня долала у собі наслідки війни. Страшенний біль через каліцтво змушував шукати собі жертву для нервів. Це була необхідність. Жертва швидко знайшлася – нею стала   найстарша донька, що було її зачато у роки відрядженнь до Німеччини. А старі люди такі! «Звідки я знаю, що ти робила, допоки мене поруч не було!!!». Бо люди у селі звикли все життя проводити пліч-о-пліч в однокімнатних хатинках. У пари сходилися ще з дитинства.

Молода кров, дєрзкий норов, рішучість, вихована батьківською недовірою спритність, можливо ще  й перехідний вік, гормони і все таке, - змусили боротися з поневоленням, і ринути на свободу. До іншого життя, яке показували по телевізору.

Доречі, про телевізор. То був перший у селі, саме в їхній хаті, і єдиним на все село ноу-хау. Обрані батьком з усього села сходилися, вмощувалися на плетених килимах на підлозі у залі нової багатокімнатної хати, і дивувалися. То була величезна коробка з манюньким екранчиком по середині, що світився блакитним. Розмір екрану - як ЧВЕРТЬ сучасного аркуша А4. Зображення – чорно-біле (тобто, блакитно-синє, якщо точніше).

 Цікаво, ЩО тоді людям показували? Які саме фільми формували враження про світ у людей? Що наштовхнуло молоду дівку з упевненістю рушати в світ? Що закарбувало у головах старих людей негативну думку про такий її крок?



(далі буде)

 

 

 

 

1. Жить легко!

Мужчины, люди- всегда знают с кем той или иной девушке будет лучше, порой не спросив, а просто решив для себя раз и навсегда. )

33%, 3 голоса

22%, 2 голоса

44%, 4 голоса
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Про божу любов, згадавши діалог з Аскольдом


  Отже, про божу любов...
 Розпочну здалеку podmig
 В мене свій будинок, передостанній на вулиці, останній нежилий взагалі. Живу в досить мальовничому місці - дерева, природа, до річки найдалі 15 хвилин прохолодним лісом, краса... Час від часу викладаю фото того, на що дивлюся зі свого заднього двору - минулого року це були гектари гречки-"американки", в цьому році - соняхів, в яких я страшенно розчарувалась. Думала, що виходиш вранці, чи там вдень - а вони отак буяють жовтими сонечками аж до лісу.. ех .. А на ділі - я для них "на заході" і і все літо вони простояли до мене попами, ніяких тобі мальовничих краєвидівunsmile . Але я не про них.
  Навколо мого двору принципово немає паркану. Для естетичної насолоди краєвидами це чудово і дуже практично, але відносно отримання божої любові як виявилось - краще б був паркан.
  Річ в тому, що моя вулиця межує з громадським пастівником, що плавно переходить в майже 70-ти гектарні пасовища розташованої неподалік ферми, котру викупили два підприємці і утримують там різну живність. Минулі два роки це були вівці, і скажу так - от наскільки я люблю овець взагалі, вони такі чудові, м'якенькі, рухливі.. kiss lol , і настільки ж я ці два роки ненавиділа майже дві сотні їх отари. Коли маєш грядки, що через асфальтівку буквально межують з пасовищами, і восени є практично єдиним острівцем зелені в окрузі - вівці "всі твої". Всі 180 штук на твоїх десяти сотках.
  І тому особисто я зраділа, дізнавшись весною, що овець більше не буде ura Замість них будуть всього три десятки телят, бичків. Вірніше 28 штук. Думаю, порівнявши цифри мене зрозуміє кожен lol
  Все літо майже так і було, тихо... Але телятка за цей час трішки підросли ... і на вчорашній день середня вага одного становила, як мені сказали, 384 кілограми.
  І от вчора ці 28 "теляток", вже дорослих і агресивних биків, наплювавши на свого пастуха, вирішили помандрувати округою, і яким же було моє здивування, коли вони дружною чередою риссю вибігли з-за соняшників і... дружно забігли в мій двір hypnosis Хто не стикувався з дорослими биками, той не зрозуміє, але повірте - картина була ще та...
  І, нарешті, божа любов.
 Проявилась вона в образі великого майже білого бика з обламаними рогами, який в цьому хороводі непомітно підкрався до мене ззаду і одним легким для нього рухом голови створив всім присутнім незабутні враження lol Як мені сказали - летіла я гарно. І в розумінні власне краси польоту lol (хто бачив хоч один сюжет з Памплони - то все правда, отак і летишlol ) , і в розумінні дальності і чіткості приземлення lol . Для мене ж небо раптово стало близьким і блакитним.. на кілька секунд lol  Політ зірки, вірніше метеора, бо був коротким і яскравим lol , пройшов чіткою траекторією дуги з приземленням на копчик, вірніше як це кажуть українською - на крижі, бо БОЛИТЬ ВСЕ, що нижче попереку tears Вчора було боляче все - стояти, сидіти і лежати. Сьогодні краще - але всі знайомі запитують, чого це я так смішно ходжу.. крабиком burumburum lol  Ходити дійсно боляче, бо попутно він мені наступив на ліву ступню і вдарив під праве коліно, тепер все має відповідний вигляд і відчуття.
  І от лежачи на дивані в позі "як би лягти, щоб не було боляче" я раптом пригадала слова Аскольда, що боженька мене явно любить... Таки да, явно любить.
 І така думка в мене - а можна, щоб любов не була такою "російською"? Коли "б'є - значить любить". Можна якось.. байдужіше, чи що? lol Я переживу, справді lol

  І сюди ж але серйозніше. Я взагалі щаслива й везуча... приблизно 8 з 10 випадків такого "близького знайомства" в подібній ситуації закінчуються значно важчими травмами, і приблизно 3 з 10 - взагалі трагічно. Зламані руки чи ребра - класика. Особливо небезпечним є власне не кидок головою, а те, що йде за ним - втоптування в землю гострими ратицями на які припадає майже 400 кг ваги, і чавлення лежачого головою. При цьому вірогідність приєднання до "розваги" ще пари тварин - дуже велика. А коли навколо три десятки знервованих і розігрітих биків... Я дійсно везуча, всього лиш забиття, хоча й досить серйозне. Божа любов... я, до речі, невіруюча.

 П.С. Вже ввечері, з гумором згадуючи і стогнучи при цьому lol  я зробила для себе ще один висновок - падаючи переважила то попа... не голова lol Значить не дивлячись на те, що я бачу в дзеркалі - вона в мене Є, і не дивлячись на те, що я про себе думаю - мізків таки менше... unsmile lol Але це той момент, коли такий розклад - це чудово podmig lol

Жуйка

Музика   приємно  огортає  м'якою   ватою   серце , радикально  відволікаючи   біль . Пульсує   під  ритм  Серця ...
Екран   своїм  сяйвом  вабить  Життєвіше   аніж  реальний  світ , даючи  Змогу  Забутися  від Холоду  Самоти.
Удари  крапель  дощу  по  шклу , п'яні  хрюкання  свиней  що  йдуть  із   хліва  (Бару)  , спрацьована  сигналізація   такого ж  самотнього  чийогось    авта , блимання  фар  - Осінній   вечір .


Скоро   інший  біологічний  "віртуал"  - сон   поглине  свідомість ,  Але  Шкода  покидати Цей   Світ   мереж


(далі  буде)

Іграшки камбоджійських дівчаток.

Іграшки камбоджійських дівчаток, коли не має інтернету та котики надоїли.

Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
71
предыдущая
следующая