хочу сюда!
 

Оксана

34 года, козерог, познакомится с парнем в возрасте 30-45 лет

Заметки с меткой «рассказ»

Ожерелье

1 сентября, среда, 54-ый день, +20С.  Прекрасное всё ещё летнее утро. Я на озере, которое находится недалеко от дома моей матери. Поблизости на берегу вся та же фигура рыбака «окаменевшая» в своем ожидании клёва. Я проплываю очередных своих 500 метров и посвежевший выхожу из воды, ступаю на мягкий шелковистый ковер из травы. Ласковое  солнце своими лучами окутывает моё тело, дарит мне своё тепло. Мои глаза наслаждаются окружающей природой, просыпающейся после ночного сна.

 

Это то прекрасное и немногое, что я смог найти в новой реальности, в которую попал два месяца назад. Жизнь,  взявши меня за руку, повела по тропе, с которой невозможно свернуть, не расставшись с человечностью.

Моя 83-летняя мать стала немощным беспомощным существом потерявшая здравый рассудок. Теперь я два раза в день посещаю её и  поддерживаю её угасающую жизнь. Когда-то я для этой женщины был сыном,  и она провела меня от черты рождения в самостоятельную жизнь. Теперь она стала «ребенком»,  и я «удочерил» её, чтобы провести к  той черте, за которую живым не дано  взглянуть.

Это обычная печальная история  жизни, но я знаю, что бывают и гораздо хуже. А ещё мне известно, что мир дуален, что всегда есть другая сторона, которая удерживает этот мир в равновесии. И я начал искать это равновесие, как альпинист ищущий щель в скале, чтобы забить в неё крюк и пропустить через него страховочную верёвку. Я искал те камни, которыми можно высечь искру и разжечь спасительный согревающий огонь в темноте ночи. И я нашел… «дорога возникает под шагами идущего».

Мысленно я оформил свою новую реальность как прохождение обучения в спецшколе. Попробуйте, пообщайтесь с человеком с истерическим характером, генерирующим навязчивые идеи с разорванной логикой, искаженными рефлексами и с множеством  других проблем. И это  каждый день без выходных. Для сохранения своего психического здоровья я обозначил это общение как тренинги по психологической подготовке.  Физическая подготовка тоже имеется. Ежедневные визиты к матери – это в суме 11 километров велосипедной прогулки  и еще пара километров пешком по другим повседневным делам.  Раз  уж я бываю недалеко от озера, то я решил использовать его для ежедневного плавания – ведь это тоже позитив и здоровье.  Таким образом,  я уравновесил ситуацию, создав в ней опорные спасительные точки.

 

22 сентября, суббота, 75-ый, день, +15С. Уже с десяток дней как летний погодный режим сменился, стал  более прохладным, но ничего,  я уже адаптировался к нему, а также урезал втрое дистанцию заплыва –  осторожность не будет лишней. Теперь мои водные процедуры имеют фазы:

 - преодолеваю психологический барьер, захожу  в воду, окунаюсь;

 - стресс от холодной воды заставляет меня интенсивно грести;

 - через метров пятьдесят наступает адаптация, и вода уже воспринимается дружелюбной.

Я уже плыву расслаблено, поверхностью кожи ощущаю приятную обволакивающую прохладу, но совсем не холодно. Пальцы рук подвожу к самой поверхности, там различаю тонкий более теплый слой воды, наслаждаюсь этим ощущением. Уже на берегу слышу мощный всплеск, где-то рядом нырнул какой-то зверёк. Этот звук я слышу не впервые и не первый день, но увидеть, кто это, так и не успеваю. Сегодня мое любопытство взяло верх, и я пошел и узнал  у рыбака-завсегдая о всплесках. Оказалось, в озере ныряет норка. «Ну, слава богу, что не Лох-несское чудовище», подумал я.

23 сентября, воскресенье, 76-ый день, +11С. Свинцовые облака затянули небо, капли дождя выплясывают на лужах. Числа и дни недели уже давно не имеют значения, а только погода. Конечно, я купался в дождь, но тогда было гораздо теплее…

Одежда положена на полиэтиленовую пленку ­– ею же и укрыта. Я стою на берегу, преодолеваю психологический барьер, дождь усиливается и этим подгоняет меня – дороги назад нет. И вот, наконец, холодная вода омывает мое тело, и я плыву…

За чертой страха меня ждала победа. Верно подмечено: «Не такой страшный чёрт, как его рисуют», и я в этом убеждался уже не раз. Единственный настоящий страх это страх смерти, он прошит в человеке на инстинктивном уровне, от него сложно избавится. Все остальные страхи – это наши психологические установки привиты в среде социума.

24 сентября, понедельник, 77-ый день, +9С. Фоновый шум  я распознал как звуки дождя. Мой  ум автоматически включился в работу, определяя координаты: кто я и где я. Приходя в осознание себя, разрываю остатки сна, лениво открываю глаза. Утро… В окно заглядывает серое дождливое утро каплями дождя стуча по подоконнику. Через несколько минут сигналы будильника дадут старт новому дню, который ничем не отличается от длинной цепочки предыдущих дней. Это очередной «день сурка», в нем ничего не меняется, разве что только погода…

За окном холодно, мрачно и дождливо под одеялом тепло, уютно и сладостно-сонливо… тяжело выйти из зоны комфорта, но надо сделать первый  шаг и я делаю его…

27 сентября, четверг, 80-ый день, +13 С. Сегодня утро подарило мне немного оптимизма, солнце просвечивало сквозь тонкую пелену  облаков, предвещая улучшение погоды. Хотя воздух прогрелся, но вода была настолько холодной, что плавать в ней уже было невозможно. К такой температуре воды адаптироваться нереально: начинаешь замерзать, горло и ноги ниже колен первыми реагируют на холод обжигающими болезненными ощущениями. Поэтому я перестал отращивать ласты и с режима плаванья перешел в режим закаливания – за 20-30 секундное плескание не успеваешь замерзнуть.

7 октября, воскресенье, 90-ый день, +9С. Прекрасное солнечное утро. В моём бассейне прибыло. Всевышний украсил озеро тремя чудесными белыми  лебедями, которые в невдалеке от меня плавали, грациозно  изогнув свои длинные шеи. Небольшой ветерок холодил моё тело, подгоняя меня к действию, и я запрыгнул в воду…

Я уже почти оделся, как  услышал частые хлопающие звуки. Оглядевшись, я увидел тройку взлетающих величественных птиц ударяющих своими сильными крыльями о поверхность воды. Курлыча, они попрощались со мною  и через минуту скрылись за горизонтом. С моим уходом  Всевышний свернул декорацию.

15 октября, понедельник, 98-ый день, +5С. Холодное утро – в тени трава ещё покрыта инеем. Я с горки мчусь на велосипеде, холод облизывает меня встречным воздушным потоком, мерзнуть руки, желание залезть в воду отсутствует. Но я знаю, что путь мой к озеру лежит через дом матери, в котором я отогреюсь. Трюк в том, что если зайти с холода в теплое помещение на какое-то время, а затем выйти снова на улицу, то происходит адаптация организма, снижающая порог чувствительности к холоду.

Я у озера.  Чтобы сохранить тепло одежды, я заворачиваю её в куртку. Психологический барьер перед холодной водой уже давно отсутствует,  я легко и не раздумывая погружаюсь в воду. Сильного стресса от холода тоже не испытываю – сказывается привычка от ежедневного купания. На берегу после водных процедур самые приятные ощущения, температура воздуха +5С, а ощущения холода нет, совершенно комфортно. Я еще прохаживаюсь по берегу минут десять, отжимаюсь в упоре лежа, делая несколько подходов.  Прекрасное ощущение здоровья, психологического равновесия, единения и гармонии с окружающей природой.

18 октября, четверг, 101-ый день, +10С. Спокойные зеркальные  воды озера отражают  заросли посохшего камыша. Легкая, еле заметная дымка  над водной гладью – это всё, что осталось от утреннего тумана. Соседствующие с озером  деревья с пожелтевшими редкими остатками листвы замерли в своей осенней задумчивости. Сегодня я нанизал последнюю бусинку на нить цели и собрал ожерелье из 101 дня. Где-то в сентябре, когда вода стала холодной, я думал прекратить своё купание, но затем решил его продолжить не смотря ни на что и достичь 101 дня – просто цифра понравилась. Сегодня поставленная цель достигнута,  но нет никакой радости. Даже как-то печально, я уже подружился с духом озера. Но даже самые длинные дороги всегда заканчиваются.

Вспомнил эпизод из фильма «Мирный воин»,  где главный герой вместе с наставником подымается на гору.  Наставник обещает показать парню что-то чудесное. После  трехчасового тяжелого подъёма, достигнув вершины, главный герой разочаровывается в своих ожиданиях – там ничего нет, кроме обычного булыжника. Парень обижается на подставу старика, но через некоторое время к нему приходит понимание и он произносит в след уходящему наставнику: «Путь делает нас счастливыми, а не цель».

П.С.  После пятидневного перерыва я продолжил купание.  12 ноября я окунулся в озере 121 раз и на этой цифре решил завершить свой  купальный сезон. Температура воды была +4С, а воздуха +3С. Через день погода ухудшилась, весь день шёл мокрый снег… на пороге зима…

Не судьба

Они радостно мчались друг другу на встречу, но сблизившись, лишь обменялись холодными воздушными потоками – трамваям не суждено встретится.

Сила веры

Он был верующий и любил быструю езду, его остановили только врата рая.

Мотельные истории

== Смертельные объятия в мотеле А1А == Окончание истории.


Кристина Джордан вышла из тюрьмы города Орландо (Central Florida Reception Center, 7000 H C Kelley Rd, Orlando, FL 32831). Кристина Джордан была осуждена за соучастие в эвтаназии, но адвокаты вытащили её намного раньше срока приговора. НАЧАЛО >>




Она провела в заточении год и два месяца вместо семи лет и чувствовала себя не просто счастливо, а потрясающе. Представьте, вы в Америке, выходите из тюрьмы, и у вас 10 миллионов долларов на счету. Американская тюрьма оказалась не такой страшной, как в фильмах, она, скорее, напоминала советский санаторий, только кормили лучше, и бытовые условия были более комфортными. В тюрьме была библиотека, много американок, и Кристина подтянула английский. Она стала умнее и образованнее.

А что, ей 21 год, у неё грин-карта, 10 миллионов долларов и новая фамилия Джордан. Вопросы мучали её весь год — почему? Почему этот старый, обходительный, состоятельный джентльмен так поступил, затащил в постель, чтобы покончить с собой? И почему он захотел умереть в её объятьях? И почему оставил ей такой щедрый «гонорар»? «Он мог умереть и за гораздо меньшую сумму. Билл Джордан, кто ты?» — думала Кристина. Он не только оставил ей состояние, но и оградил её от суда мощной армией профессиональных адвокатов, вытащивших девушку на свободу.

Эти вопросы измучили Кристину больше, чем тюрьма, поэтому она не могла думать ни о чём другом, кроме как о Билле Джордане и его истории. У неё был адрес дома Билла Джордана. Она знала от адвокатов, что дом продан за три месяца до того, как он появился в мотеле А1А. «Значит, — подумала Кристина, — он уже не собирался возвращаться». Надежда была на то, что новые владельцы дома окажутся отзывчивыми людьми, чтобы ответить на вопросы миссис Джордан.

Выйдя из тюрьмы, через недельку уже была в Вашингтон, в политической столице США, в этом вечно занятом мировыми проблемами городе. В политической столице США, вечно занятом Вашингтоне, Кристина сняла номер в Hyatt Regency Washington (400 New Jersey Ave NW, Washington, DC 20001), приняла ванную, заказала в номер ужин с шампанским, записалась в spa-салон и салон красоты, и отправилась по бутикам. Впервые в жизни она расплачивалась, не глядя на цены, это был её райский шоппинг.




Перед владельцами дома молодая миссис Джордан предстала во всей красе, так, как и подобает настоящей миллионерше. Хозяева сразу оценили дорогой внешний вид гостьи и пригласили внутрь. Она представилась его родственницей, сказала, что Билл умер и спросила, есть ли какие-либо его вещи. Собственники дома поставили перед Кристиной небольшую картонную коробку, потом они ещё немного поговорили о доме, его особенностях и попрощались.

Сидя на полу своего номера «люкс», девушка с любопытством разглядывала старые фотокарточки, лежавшие между журналами с изображениями звёзд 50-х. Она держала в руках выцветший от времени снимок и разглядывала молодого, улыбающегося человека, это был Билл, за его спиной кабриолет, а на песчаном берегу мотель А1А. Следующий снимок заставил Кристину содрогнуться. На фотографии она увидела мистера и миссис Джордан. Супруга Билла в молодости выглядела точь-в-точь, как она: те же тёмные волосы и выразительные карие глаза, те же пухлые губы, те же округлые формы. Разве что причёска другая — модная в 50-х «бабетта».

Вопрос застучал в висках: «Что же случилось с их браком? Почему миссис Джордан не присутствовала на судебном процессе Кристины? Развелись?»

Кристина схватила телефон и позвонила одному из адвокатов Билла, защищавшего её интересы в суде, и попросила о встрече.

И вот, они сидят за длинной барной стойкой отеля Hyatt, и адвокат рассказывает ей печальную историю. Билл Джордан был женат на протяжении 50-ти лет, всю жизнь чета Джордан прожила в шикарном частном доме в Вашингтоне. Билл сделал блестящую карьеру адвоката, защищал в суде политических деятелей, губернаторов, и так сколотил состояние. И жили они с Хелен (так звали его жену) удивительно мирно и счастливо. Адвокат сказал, что никогда не видел более счастливых и любящих друг друга пожилых людей. Это была любовь до гробовой доски. Их разлучила внезапная смерть Хелен. Похоронив жену Билл Джордан закрылся дома, пил, погружаясь в депрессию.

- Так прошло больше полугода. Потом он вдруг нас вызвал и сказал, что хочет продать дом, — сказал адвокат. — Боль утраты Билла была настолько нестерпимой, что он продал единственное место на земле, где чувствовал себя, как дома. Без Хелен он стал сиротой. Покупатель нашёлся быстро, а Билл собрал свои вещи и уехал на океан, в мотель А1А. Вот оттуда-то мы и получили от него звонок по поводу эвтаназии. Поскольку Билл Джордан был партнёром нашей юридической компании, мы сделали всё так, как он хотел. Представьте, какой шок он испытал, когда увидел свою молодую Хелен в мотеле!.. Наверное, он тронулся умом.

Адвокат и Кристина выпили ещё, затем он попрощался и ушёл.

Кристина всё поняла. Билл обезумел от горя, он знал, что жить без супруги не сможет. Его не интересовали уже ни деньги, ни удовольствия, ни путешествия. Старик Джордан хотел только одного — умереть в объятьях любимой Хелен. И его воспалённый мозг придумал эту жуткую уловку, на которую попалась Кристина…

Она вспомнила последнее слово Билла, которое она не расслышала. Они лежали на кровати, ожидая, когда подействует укол со смертельным ядом. Жёсткие объятья Билла ослабли, и он еле слышно прошептал: «Хелен». Поэтому-то Кристина и получила от него щедрое вознаграждение в 10 миллионов долларов. Вдруг зазвучала композиция Шарля Азнаура «Вечная любовь». Вспоминая то, что произошло в мотеле А1А, представляя себе совместную жизнь Билла и Хелен, Кристина громко разрыдалась. К ней подошёл официант и предложил воды, чтобы успокоиться, но сквозь рыдания она попросила ещё виски. В номер её почти несли.

Наутро, встав с больной головой, она вдруг поняла, что в какой-то степени любит Билла Джордана, благодарна ему за эту страшную историю и своё неожиданное обогащение. Кристина спешно оделась, она решила отправиться в мотель А1А, чтобы эта история закончилась там же, где и началась.

Хозяева мотеля на Флаглер-Бич приняли её как родную. Хозяйка украсила её кровать цветами, наполнила холодильник шампанским Moёt. Вечером, сидя на террасе под вентиляторами, Кристина Джордан сказала одному из собственников мотеля:

- Олег, я хочу купить мотель.



Наша подорож - Добромиль

         Насолодившись містом Самбір http://blog.i.ua/user/729788/2232896/  , їду далі за цікавими враженнями. Автобус Львів-Добромиль, за годину довіз мене до старовинного міста Добромиля. Виїзжаючи з дому на 3 дні звичайно подивилась прогноз погоди, бо вже у Карпатах серед літа випав сніг moroz omg , майже по всій країні йшли дощі whosthat і була велика вірогідність, що у такому райончику дощів нам не оминути. Дивлюсь я на небо та й думку гадаю boyan lol  ..... Прогноз показує громи, блискавки, дощі.... Ну думаю, капець, вибрались... Приїхавши в Добромиль, весь час дивилась в небо і просила милувати нас, щоб ці пару деньків обійшлись без дощу prey   Бо ж одну ніч нам треба переночувати в палатці, а на другий день піднятись, хоч і не на дуже високу гору, але все ж таки піднятись і по гірській почві.
     Отже в очікуванні свого напарника по подорожі часу дарма не гаючи, пішла роздивлятись Добромиль.

      Добромиль, місто Старосамбірського району Львівської області, знаходиться за 115 км від Львова, недалеко від польського кордону.
За однію з легенд місто названо в честь знатного чоловіка Добромила. Інші ж легенди говорять про те, що назва міста є похідною від словосполучення «добра миля» – саме так казали про відстань від замку на горі Сліпій до міста або від маєтностей Гербуртів у Фельштині (тепер — Скелівка).
Місто вперше згадується як село у 1374 році. Саме тоді князь Владислав Опольський (за іншою інформацією — король Людвіг Угорський) надав саксонському родові Гербуртів маєтки по річках Вирві і Стрвяжу.
В 1497 році польський король Ян І Ольбрахт визнав Добромиль містечком і дав дозвіл проводити на площі ярмарки. Містечко почало швидко розвиватись, сюди переселялись купці і ремісники. З Моравії ткачі привозили високоякісне сукно, за яким, а також за місцевою сіллю, приїжджали купці з Угорщини й Сілезії. У 1531 році Андрій Гербурт заснував латинську парафію і побудував дерев’яний костел. У 1566 році король Сигизмунд ІІ Август надав місту Магдебурзьке право, про це подбав Станіслав Гербурт, власник місцевих солеварень.
Великий внесок у розвиток міста зробив Ян Щасний Гербурт – видатний політичний і польський діяч.
Отже вийшовши з провулку, який вів від автостанції перед очима одразу постала міська Ратуша, яка розташована на центральній площі міста. Дата її зведення точно не відома. Держбуд УРСР зазначав, що вона стоїть з XVIII ст. Інші джерела подають XVI ст. Ратуша нагадує невеликий старовинний замок. На фасаді вежі – проткнуте мечами яблуко — родовий герб Гербуртів, а також герб Добромиля. На її годиннику проставлена дата 1883.





Біля Ратуші знаходиться погруддя Адаму Міцкевичу, з чого не важко здогадатись - тут було польське панування )))



площа Ринок


Зручний і тихий парк біля площі Ринок
(фото з інета)


       Відоме місто і для читачів роману Ярослава Гашека «Пригоди бравого вояка Швейка», де головний герой побував у етапній канцелярії. Через Нижанковичі, Солянуватку, Добромиль, Хирів, Скелівку проходив шлях бравого вояка до Львова.
У Добромилі побував герой роману, можливо, тут був і сам автор.
«Одне було погано,— він (Швейк) ні з ким не міг порозумітися, і його разом з іншими потягли на Добромиль, де мав початися ремонт дороги через Перемишль на Нижанковичі. В етапній канцелярії в Добромилі їх усіх переписали». (З книжки «Пригоди бравого вояка Швейка»).
Добромиль входить до туристичного маршруту «Шляхами бравого вояка Швейка».



         В 1872 році в місті збудовано залізничну станцію. Залізна дорога через Добромиль була протягнута під час будівництва залізничної гілки з Хирова на Перемишль і з'єднувала Львів з Будапештом, так звана Перша угорсько-галицька залізниця.  . Окупація в 1939 році Західної України Радянським Союзом посприяла занепаду, розташованої поруч з Добромилем, вузлової станції Хирів, котра будувалась як великий пересадочний вузол. Залізничні гілки Хирів - Перемишль і Хирів - Стар'ява були відірвані від системи залізних доріг Польщі і стали тупиковими, що автоматично знизило їх значимість. У 1876 р. з'явилися фабрика сірників, миловарня, склозавод, лісопильний та пивоварний заводи.
         
        Розпитавши місцевих жителів де знаходиться залізнична станція, не дивлячись на їх скептицизм і здивування моєю цікавістю, я направляюсь у напрямку станції Добромиль. По ходу до станції роздивляюсь будівлі.













На цій же вулиці зустрілась нова гарна будівля. Це була Загальноосвітня школа. На диво її наповнюваність, для такої місцевості, не мала - 540 учнів.



Біля цієї будівлі триповерхова стара будівля, але вона нічим не примітна, то ж я пішла в шкільний двір  і знайшла там одноповерхову будівлю, явно не молоду )))



Крокую далі і знахожу ще цікаві будівлі





Будинок дитячої творчості. Схоже, що це був чийсь маєток. Там над  вхідними дверями навіть видніється герб.



       А ось ще один будиночок, самий ближчий до станції. Можливо там жив якийсь директор залізничної станції? umnik question




        
       Так я йшла, йшла і все не бачила де ж та станція. Вирішила звернути в провулочок і побачила залізничну колію. І вже вдалині виднілись залишки тієї станції. І я по шпалам, опять по шпалам іду – грало у мене голові ))) boyan lol    А я тьопкала по коліям.
        На зустріч йшов дядєчька з клунками. Я його запитала: Звідки їдете і де ж вже та станція Добромиль? Він посміявся і сказав, що їхати треба прямо і вже за кущами буде станція.


        
У шпалах я бачила якісь залізні штучки. Одну підчепила, а то була якась скоба


        Дійшовши до місця призначення став зрозумілий скептицизм місцевих жителів. Такий сум охопив від самотності цієї, колись можливо людної станції. Пригадались кадри з фільмів про відкриття залізниць, про те, як благоговійно люди ставились до цього дива – Залізниці… Мабуть і тут колись раділи першому проїхавшому потягу… Мабуть тут висів колокол, який сповіщав про наближення потяга. А сьогодні повз станцію йде лише електричка Львів - Нижанковичі, та й то 2 рази на день, зранку в одну сторону, а під вечір в іншу.





От цікаво, якого року цей кафель? Хто його сюди поклав?







         З сумом я поверталась назад в місто, де ми повинні вже зустрітись з Мандрівничком. І це мене радувало, бо після зустрічі зі станцією я відчула якусь пустинність, жалість до неї бідненької …  
Цього разу пішла трохи іншими вуличками Добромиля і знайшла старі, і на жаль занедбані будиночки.







      Під час війни тут жив командир гестапо. Він залишив жахливе пам'ятне обличчя у вигляді подвір'я з мацевами - плитами єврейського надгробка з написами, що встановлюється на могилі  для увічнення пам'яті померлого єврея. Я не знала, що вони там є, а лише побачила в інеті. Схоже, що ними було вимощено доріжки у дворі.



     Попросилась в місцевий магазин підзарядити телефон, купила каву і сіла почекати і відпочити в скверику. Тут пробігала білочка, трохи розважила мене.


      
     І вже дочекавшись Мандрівничка, ми підкріпились перед подальшою дорогою, пригостивши місцевих рєбят, які прибігли на нюх )))







Після отриманої від нас курячої відбивнухи, цей пес став наш навєкі lol  Влігся біля нас і поки ми розмовляли і намічали подальший маршрут, він лєжав біля нас, іноді відбігаючи гавкнути на людей, які проходили мимо.



      Відпочивши, вирушаємо далі, бо на сьогодні у нас ще було заплановано відвідати Урочище Саліна, дійти до сусіднього села і розміститись на ніч біля підніжжя Сліпої гори, на якій і розташовано наш вождєлєнний Замок mmmm
        Прямо поряд з нами костел:
У другій половині ХVІІ ст., як розповідають місцеві старожили, церкву Святої Трійці, збудовану на кошти Петра Сагайдачного, перебудовано на костел. У 1719 році Войцех Михальський, тогочасний державний радник Добромиля, піддав костел ґрунтовному ремонту. Тоді костел було посвячено як Розп'яття Христового. Тепер костел перебуває у розпорядженні місцевої римо-католицької парафії. Він є пам’яткою архітектури місцевого значення.








Вже дорогою до Саліни ми знову роздивлялись будиночки і місцеві цікавини






 А це такий смішний чи сарайчик, чи не знаю що. Він маленький, але як видно функціональний )))


В Добромилі є Пожежна частина. ЇЇ будівля нічим не примітна, то навіть не фоткала, але ж в її дворі знайшли цікаву штучку umnik  пожежний насос, схоже він тут стоїть як пам"ятник



 Дорога до Саліни лежить під гірку і вже піднявшись на узвишшя ми бачимо костел з іншого боку



    Отже ми йдемо до сумної сторінки нашої подорожі, яка буде далі...  
      

Когда-то на дне одной большой хрустальной реки... (рассказ)

Когда-то  на  дне  одной  большой хрустальной реки стояла деревня, и жили в ней некие существа. Река безмолвно текла над ними всеми - молодыми и старыми, богатыми и бедными, хорошими и плохими,  текла своей дорогой  и  знала лишь  о  своем собственном хрустальном "Я". И все  эти существа, каждый по своему,  цеплялись за камни и тонкие стебли, росших на дне реки растений, ибо умение цепляться было у них основой жизни, а сопротивляться течению реки они учились с самого рождения.

  Но одно  существо наконец сказало: "Я устал  цепляться. И хоть я не вижу этого своими глазами, я верю, что течение знает, куда оно направляется. Сейчас  я  отпущу камень, и пусть оно унесет меня с собой.  Иначе, я умру от скуки".

  Другие существа  засмеялись и сказали: "Дурак!  Только отпусти свой камень,  и  твое обожаемое течение так тебя перекувырнет да шмякнет о камни, что от этого ты быстрее помрешь, чем от скуки!"

 Но он не послушался их и, набрав побольше воздуха, разжал руки. И в тот же миг течение перекувырнуло его и ударило о камни. Однако, существо все  же  не стало  ни за что  цепляться, и  тогда поток поднял его высоко надо дном, и о камни его больше не било. А существа,  жившие ниже по реке,  для  которых он был незнакомцем, закричали: "Глядите,  чудо! Он такой же  как мы,  однако он летит! Смотрите, Мессия пришел, чтобы спасти нас! "

  И тогда тот,  которого несло течение, сказал: "Я  такой же Мессия, как и вы.  Река с  радостью  освободит нас и поднимет вверх, если  мы только осмелимся отцепиться от камней. Наше  истинное предназначение  заключается в этом странствии, в этом отважном путешествии.

  Но они лишь громче закричали:  "Спаситель!",  все также цеплялись за камни, а  когда они снова взглянули наверх,  его уже не было, и они остались одни и начали слагать легенды о Спасителе…

(Р.Бах)

 

Самість

фото

Густі сутінки закутали втомлене від літнього спекотного дня місто. Вмиканням вуличних ліхтарів воно перейшло у режим ночі, але містяни не квапилися на спочинок. Кінець суботнього дня навпаки збирав у центрі міста людей шукаючих розваг. Тільки я з рюкзаком за плечима з пристебнутими до нього кариматом та спальником проходив повз гучний гомін веселих компаній ідучи від людей у темряву ночі. Сьогодні я полишив свою зону комфорту та спокуси маленького острівця цивілізації – моя ночівля має бути серед  лугових трав та просто неба. Там я буду сам на сам з природою, буду вкушати її буття, насолоджуватись подихом літньої ночі, питиму ніжну ранкову красу.

Дійшовши до мосту, я спустився стежкою в густі темні берегові зарості річки… ще через деякий час вийшов на відкритий простір лугу. Поодинокі дерева та чагарники ще вирізнялися силуетами на тлі більш світлого неба, в західній частині якого яскраво світила сусідка Землі  – Венера. За римською міфологією – богиня садів, краси та кохання. Через деякий час вона зникне за обрієм у  своєму вічному бігу за Сонцем. В південно-східній частині неба споглядав на світ Юпітер – головний бог неба і грому Стародавнього Риму, а за сумісництвом – найбільша планета  сонячної системи. Високо в горі гордо сяяв Арктур – з давньогрецької «Страж Ведмедиці» – зірка далекого чужого світу. Мої очі вловлювали  фотони світла,  які залишили зірку 36 років тому. Ким я був тоді, що робив, про що мріяв...

Мої ноги ступали вже по скошеній траві, деінде ще лежало незібране сіно. Я йшов і йшов, занурювався в потоки повітря – то теплі з запахом сіна, то прохолодні  болотні, які приходили зі сторони річки. Позаду мене на небосхилі зливались між собою, губились десь у далині вогні міста. Пройшовши ще трохи,  я  потрапив у місце нескошених трав та побрів вже по ромашковому  килимі.  Щоправда, більшість квітів вже перецвіло, але були й ті, котрі ще раділи життю. Я вирішив, що заночую серед них в останній час  їхнього буття.

Вмостившись  на кариматі,  довелось зачохлитися у спальнику по самі очі, так як у траві, крім мене, вподобали собі місце наші «друзі» – комарики. Хай їм грець, жаб на їх не вистачає! Вони з пронизливим писком, немов бомбардувальники, заходили в піке до мого шнобеля. Я чмихав, крутив носом, прикидався  поліном з річними кільцями… мов «Звідки в мене та кров…» …але цих голодних монстрів не можна було провести, вони були невблаганні, ламали мені всю романтику та підточували підвалини моєї філософії. Згодом,  чи то я вписався в пейзаж, чи то небеса змилувалися наді мною, чи то пискляві втомилися та стали рідше мене турбувати, я розслабився  та почав сканувати навколишній світ заглиблюючись в стан  тут і зараз.

Переді мною на небокраї над темною смугою лісу слабке світло заграви – десь там  у декількох кілометрах  за лісом розкинулося село Березці. Ліворуч від мене ланцюжком з точок  світла вуличних ліхтарів простягнулося село Лутівка. Праворуч в берегових  хащах верболозу шуміли води річки Тетерів, долаючи на своєму шляху рукотворну  греблю з каміння. Над головою небозвід розкинувся шатром рясно сяючих зірок. Я  лежав просто неба, мої очі вишукували обриси давно вже  знайомих сузір’їв. Сатурн, а за ним і Марс вже вийшли на свою нічну прогулянку. Ніч набирала силу: Чумацьким шляхом, який  вже просипався сіллю зірок, мовчанням пташок, прохолодою та вологістю повітря…  Я  з головою загорнувся в спальник, лишивши невеличкий отвір для дихання. Мої думки почали плутатись, чіплятись за якісь невиразні образи…  усвідомлення себе, місця, часу щезало…

Не відаю я скільки  пробув у небутті, розбудила мене нічна німфа своїм пекучим поцілунком. Коли я прийшов остаточно до тями, то зрозумів, що то була лише самка комара – вона залишила мені на спогад припухлу та затерплу губу. До того  ж я відчув ще й прохолоду ночі, взявшу мене в свої обійми. Нажаль, мій тонкий спальник не схожий на спальник, а на чохол від комарів. Єдине місце, яке не облизувало мене прохолодою – це каримат, і я  притискався до нього, немов немовля до рідної матері. Так я в напівдрімоті проводив залишок ночі. Я слухав ніч. Шум води на греблі… квакання жаб – вони що працюють в три зміни та ніколи не замовкають?.. Гавкіт собак, який доносився з  села… Напевно, так вони спілкуються між собою, а тиха ніч створює собачу соціальну мережу. Про що вони там між собою… хто зна… На цьому звуковому фоні з’являється невпевнений меланхолічний спів одинокого чорного дрозда. Через декілька хвилин до його пісні долучається ще якась пташка. Я трохи підводжусь спираючись на лікті та  висовую голову зовні зі спальника…

Світ змінився… На небосхилі з’явилася тонка бліда смужка світла. Простір навколо втратив свою чорноту, став трохи сіруватим, більш прозорим, хоча на небі ще багато зірок. Насичено-жовтий рогатий місяць завис над лісом. Ще декілька хвилин і радісним  переспівом пташок наповнюється світ. Тепер він домінує серед  навколишніх звуків. Все, я відчуваю, що магія ночі миттєво втратила силу, настає полегшення! Згадується момент  фільму  «Вій», де його головний герой Хома Брут, перші півні та щезання нечисті. Цю тонку межу переходу між темрявою і світлом можливо відчути тільки на самоті. Напевно тому, що в людині глибоко в підсвідомості криється древній інстинктивний страх ночі. Він формувався мільйони років, адже ніч для наших пращурів була наповнена небезпеками. Темрява – світ хижаків та невідомого.

Дивлюсь на годинник і лише трохи за третю, до сходу сонця ще майже дві години, а вже цей темний світ не можна назвати ніччю.

До четвертої години я ще верчуся, кручуся в спальнику. Потім виринаю в ранкову прохолоду, збираю  свої пожитки та  іду на Кам’яне озеро зустрічати схід сонця. Чим ближче до сходу – тим більше світ проявляється кольорами. М’яке ранкове світло проникає в найтемніші закутки чагарників та лісу. Хмаринки на небі підсвічуються різнобарв’ям. Набирають золотавини верхів’я сосен. Ось і Кам’яне озеро – насправді це давній рукав річки, який з часом перетворився на систему озер довжиною більше двох кілометрів. Йду берегом порослим кущами верболозу та очеретом. Води озера спокійні та віддзеркалюють берегові порослі та тон ранкового неба. Я дивлюсь на пагорб, де повинно з’явитися сонце… Ще мить… і перші промені сонця торкаються мого тіла, я примружуюсь від яскравого світла…

Сонце,  або древній Бог Ра, в своїй величі  підіймається  над світом!

Груди наповнюються чистим ранковим повітрям!

Серце перебуває у захваті!

Розум усвідомлює буття!

Метаморфозы жизни или ода металлоискателю

Почти в самом центре небольшого провинциального городишка, расположенного в российской глубинке, окружённый кованной массивной оградой  горделиво высится добротный двухэтажный дом. Двор этого по местным меркам «дворца» вымощен  разноцветной, специально под заказ сделанной тротуарной плиткой. Узор этой плитки сложен геометрическим орнаментом, который можно видеть на дошедших до наших дней из глубины веков  вазах древней Греции. Возле увитого диким плющом ЧИТАТЬ ДАЛЬШЕ

Февраль

Седьмой урок наконец закончился. На часах ровно два часа дня. Зима только началась. Точнее началась она уже давно, но только вот у нас себя проявить вероятно забыла. Так сказать отлучилась в кратковременном загуле. Может кто-то не согласен с моим сравнением, только вот у меня сложилось именно такое впечатление.

Шлейка рюкзака постоянно сползала из-за скользкой болоневой куртки. Видит Бог в следующем году выберу кожаную на манер барйкерской. И еще раз поправив шлейку изрядно надоевшего рюкзака толкнул дверь. Холодный ветер без особого труда проник в школьный коридор. От перепада температуры по телу пробежали мурашки, холодно стало даже под шапкой. Но нечего не оставалось как шагнуть на на засыпанный снегом порог.

Первый морозный день грядущего года не вызывал ассоциаций с веселой зимой, зимними горками и снеговиками во дворах. Снег главный ингридиент веселья оказался мокрым и слякотным. От такой погоды скорее хочется спать под теплым пледом у старой бабушкиной печки.

Как не странно в дороге стало теплее. Без понятия какой скрытый фактор на это повлиял. Может отвлекся на посредственные мысли, а может просто кофе который остался в термокружке. Одним словом последующие пятнадцать минут депрессивное настроение чуть отступило.

Так и добрался до нашего облезлого дома. Постройка в три этажа высотой раньше была казармой с тех самых времен белят ее исключительно в охровый цвет. Только дом от этого кажется еще больше облезлым отдаленно напоминая городские трущобы

Тут меня встретил лабрадор Илюша. А на балконе стоял дядя Гриша отставной оффицер. Он был в одной майке держа в руках длинную швабру.

- Ну как ты ? - крикнул он - промок?

- Чуть чуть. Но скорее не промок а замерз, ветер вон какой! - отметил я

- Февраль ... - многозначительно отметил дядя Гриша и сбил шваброй очередную сосульку.


Яблука з пшеницею. Ч. 3. Лугові опеньки




Удар за ударом, ногою, ще раз ногою, рукою, ще ногою… Вона принишкла й удавала мертву, точнісінько як зараз показують про деяких тваринок. Закуталася ковдрою, й щосили мружила очі, вдаючи міцний сон. Її щелепи були затиснуті, губи поблідли від цього. Але вона не здавалася й щосили вдавала ніби не помічає мене!

- Вставаааай! Роби щось! Паскудо! Подивися на малих! Вони вже не встають третій день! Роби хоч щось! Бодай щось!

Вона вкуталася ковдрою з головою, міцно тримаючи свій «фронт».

Безсилля далося взнаки, в очах все рябіло так, ніби світло довкола підсилили разів у десять,  хоч до кімнати лиш потрапляло непряме сонячне світло з вікна. Для нашої культури й виховання, я здійснила чи не смертний гріх – підняла руку, та ще й ногу на матір. Та я завжди була ніби чужа й інакша. Це все татова кров. Чому, коли всі з сім’ї не мали сили навіть звестися, я мала сили трішки більше, й могла навіть наставити синців? Можливо, це все та ж татова кров, що наділила деякою нахабністю, й я завжди крала з нашої кухні їжу, якій було призначення бути розділеною для всіх. Мені було конче необхідно – й я брала з байдужістю до інших, коли потерпала. Саме тому, я гадаю, в мене було трішечки більше сили.

У школі про нас вже й забули. Ми втрьох не ходили туди вже з тиждень. Та й сенсу не було – у такому стані. У школі на той час нічого не видавали запросто так – тільки за гроші.  Менші інколи перебивалися пригощаннями своїх друзів в яких ходили серед пажів. Я до того була не здатна, й здебільшого суворо спостерігала за їжею інших. Виховання й якась внутрішня суворість не дозволяли брати чуже, навіть коли пропонували. Треба було вдавати, ніби все гаразд і все прекрасно. Аби суспільство не відторгло безповоротно і назавжди.

Мені було 13, і я навіть гадки не мала, що його робити, як правильно. Якщо йти працювати – то куди й ким? Просто вийти на вулицю й кричати «дайте мені працювати» безглуздо. Про центр зайнятості й не чула ще тоді, й тим більш про соціальні служби. Ми жили у впевненості, що покладені виключно самі на себе, у цьому крихітному всесвіті серед бетонних стін, бетонного неба й бетонної землі.

У відчаї повернулася до кімнати, де на кожному з ліжок, окрім мого, без рухів лежало по дитині. Рухнула на постіль й відчула полегшення, та прірву сну.

Матір звелася й кудись пішла.

Згодом принесла чорний буханець хліба.

- Позичила в сусідів? На хліб? Вдвадцяте без повернення попередніх дев’ятнадцяти боргів? – я не знаю звідки у мені стільки сарказму, жовчі, злості. І як я ще сміюся. Та мені щиро було смішно. Малі свердлили очима ніби два чортика, жуючи той хліб. Для них я ніби демон. Й не дивно. – Чого не підеш десь працювати?! – висміювання перетворювались на істеричний крик.

- А сама чого не підеш!!!! – матері увірвався терпець. – Здорова дівка, сраку розвалила ліжком!!!! – очі вилазять з орбіт, обличчя червоніє… Це в неї істерика, й відчай. Увірвався терпець. А в мене черговий синець, бо й не зчулася, як та зарядила своїм загартованим, на сільських  здорових харчах  й тяжкій праці, міцним кулаком, мені прямісінько в око. Та так, що в мене ніби друга голова виросла, тільки чорна. – Геееть!!!! Геееть з моїх очей!!! Сволото!!! Звідки ти таке вродилося!!! – мить і я вже за дверима квартири.

У домашніх капцях ночами-дворами, дожовуючи окраєць хліба, та лікуючи прохолодою ночі гематому на обличчі. Намагаючись уникати прохожих, аби ніхто не бачив обличчя, допоки не зійде синець. Мені не звикати. В голові майоріли думки про працевлаштування, та якоїсь можливості для цього не знаходилося. Тільки б паспорта скоріш отримати. Ох, як же ще довго чекати!

 

- Ходімо! – суворо й твердо промовила мама.

Задавати питання було марно – це було ясно з тону.

Всі вчотирьох  одяглися в що було (а то такий собі одяг, головне, що охайний та випраний), й кудись пішли.

Це вже було літо. Канікули. Нещодавно ми були на своїй ділянці городу, що нам виділила держава. А це двадцять чотири кілометри від дому. Повірте – я це точно знаю, бо виміряне власними ногами. Мені оце цікаво – невже влада думала, що люди, яким виділяють городи, всі з машинами, з можливістю заправляти ті машини? … Людина при владі завжди міряє все по собі не задумуючись, і якщо та людина дістається мерсом з власним водієм туди-й назад будь-куди, то в неї в голові безумовна впевненість, що це всі так. Не задумуючись над реальністю.

Ми ходили пішки. Садили картоплю з лушпайок. І напередодні, хоч ще й не час, накопали трохи тої «картоплі». Вона величиною з квасолю була. На смак – так жахливо, що й не передати. То ніби й не картопля зовсім була. Якщо ви візьмете картоплю, що полежала на сонці, з зеленою плямою. І з’їсте тільки те зелене місце на ній – це буде приблизний смак тієї нашої «картоплі».

Та картоплі самої було замало. Мама це розуміла. Вони привела нас у парк-ліс, що неподалеку. Там було дуже гарно. Раннє літо, сонячно, багато людей відпочивають. Всі грають у бадмінтон, чи кидають фрісбі. Сидять на пікніках. Гуляють з колясками, з собаками. Тощо. Всі такі красиві. Модні. Такі інакші, ніж ми. Дуже часто ми просто мовчки сиділи на траві й спостерігали за якоюсь з сімей, що приїхали на красивій машині, припаркували її тутки ж на траві, включали модну сучасну музику, розкладали пікніки, танцювали, стрибали й бісилися. Ми ж – просто сиділи й заворожено дивилися. Відчуваючи захват від кольорів їхнього одягу, від сріблястості їхньої машини. Від того, як вони багато можуть рухатися, і як це в них граціозно виходить...

Якщо ви думаєте, що ми захлиналися слиною від ароматів їхніх шашликів – ви дуже помиляєтеся. І пізніше буде ясно чому.

 

Серед всього цього іншого прекрасного світу, мама вела нас поміж відпочиваючими й показувала на якісь маленькі гриби у траві.

- це лугові опеньки. Вони дуже-дуже смачні. Давайте назбираємо, і буде нам до картоплі. Колись, коли я була дуже маленька, мій дід мені це показував, й розказував. Вони дууууже смачні! Ми тоді з дідом назбирали….. (далі завжди була дуже довга розповідь, про діда, тата, маму, і багато іншого). Ми ходили поміж відпочиваючих і збирали ті опеньки. Сказати, що біло соромно – не сказати нічого.  Було бажання зникнути. Особливо тому, що там сиділи, відпочивали сім’ї наших одноліток, друзів, однокласників, тощо. Капюшон натягувався мало не до підборіддя, а саме підборіддя ховалося далеко у плечі на груди, волосся – на обличчя. І головне – триматися подалі, аби ніхто не здогадався, що ми разом. Сказати, що ми виглядали дивними й шизанутими – не сказати нічого.

- Це дуже смачні ягоди! Йди-но спробуй!!! – матір щосили кликала мене, спеціально, аби всі знали, що ми разом. Вона все розуміла, і просто робила навмисне, аби пригнобити мої підліткові переживання. Вона занурилася в якісь кущі якоїсь клумби біля пам’ятника. Всі люди ходили стежкою, чемно, відпочиваючи, а вона навмисно по максимуму дивно себе поводила. Так. То був відчай. І намагання звернути на себе увагу.

Сором та відчай заливав моє обличчя слізьми. І я нізащо і нікому не розказувала в чому річ. Тільки ненавиділа всіх, особливо своїх.

 



 

 - Ой, твої діти, як ти їх привозила,  геть нічого не хочуть робити! Такі ледачі – жах! Тобі треба подумати над методами виховання! Це ж жах! -  з кухні доносилися голоси. Вечір. Темно. Пізня осінь. Три незворушні тіла на постілях – моє, та молодших. Моє ліжко у кімнаті розміщене так, що при відкритих дверях я бачу стіл на кухні. І я не могла відвести очей від банки з салом, що її було поставлено родичами, заїхавши ми з села у гості. Мені було на все байдуже, я хотіла щоб вони швидше зникли, щезли, змилися до свого села, або будь-куди геть з квартири, аби мені було не соромно накинутися на ту кляту банку з смачненьким салом. Тільки в маминому селі роблять сало за якимсь особливим рецептом. Його ні з яким іншим салом ніколи не сплутати.

Та родичі базікали й базікали безперестану. «Хоч би грошей якихось дали» - думалося мені. Та я знала, що то навряд. Бо мама вже їх ні про що не просить. Бо то марно. Вони уникають щось давати тільки тому, що занадто багато прохань. Це дуже нахабно на їхню думку. Вони вважають, що людина зобов’язана у рівних частинах просити й давати. І їм байдуже на тих людей, яким з якихось причин, так сталося, що нічого дати. Вони просто припиняють таким давати будь що. І їм байдуже. Вони просто не знають такого становища, бо ніколи не стикалися з подібним. А мама надто гонорова, аби змусити їх зрозуміти. Простіш е забити.

Та баночка сала була чисто символічною – аби не йти з пустими руками у гості.  Ще й похизувалися, що забили нещодавно свиню. Ще й розказували чого й скільки з неї наготували, накоптили, тощо.

Моя злість накипала, і я просто хотіла, щоб вони зникли.

З кухні до кімнати зайшла моя  двоюрідна сестра, моя однолітка. З сумом почала роздивлятися нас, лежачих під ковдрами. Я намагалася бути привітною, посміхалася до неї. Хоч в очах рябіло, а голова кружилася. Я підвелася. Вона взяла з полиці м’ячика, кілька разів відбила його від підлоги, й кинула мені зі словами «давай пограємося».

- Давай! – радісно скрикнула я, щосили намагаючись бути привітною. Мною хитало, та я щосили намагалася тримати себе на ногах.

Я не змогла зловити м’ячика, він відкотився.

- Тепер ти! – вона кивнула мені на м’ячик, що відкотився у куток кімнати

- Так! Зараз! – відчайдушно я допленталася до м’ячика, коли нахилилася, мною так повело, що ледь не впала. Взяла м’ячика, кинула їй, не влучивши. – Вибач, я краще приляжу. Вибач – я швидше лягла, аби не впасти на її очах на підлогу.

 Сестра ледь помітно фиркнула й повернулася до своїх.

В її очах підтвердилося те, що ми ледачі лежебоки. Я саме так відчула – що не змогла її запевнити в іншому.

Зрештою, вони поїхали. Ми накинулися на сало. Було тільки сало. Більше нічого.

- Мама, а гроші якісь тобі дали?

- Звісно ні – з насмішкою фиркнула мама. – Знущаєшся?

 

 

(того ж року)

 

Здавлені стогни чулися по всій квартирі. Кожен з нас в свому кутку намагався приховати біль. Потуги до туалету були дуже сильні, але нічого не виходило. Був тільки пекельний біль. Ви коли здавали кров на аналіз, вам проколювали палець? Боляче? А тепер помножте це разів на сто, чи тисячу, і перенесіть локацію болю з пальця на живіт, всередину. Мільйон ножів різали зсередини. Це було пекельно боляче. Та ми все терпіли. Бо найголовніше, це не створювати проблем оточуючим. Не бути проблемою.

Це були не ножі, в животі. А всього навсього батон і молоко.

Мама десь щось получила чи заробила, і принесла білий батон та молоко. Ми того з’їли – випили, і, чесно кажучи, особисто я думала, що це вже смерть.

Але ні! Вижили!

 

Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
67
предыдущая
следующая