Любиш клацати ручкою або стукати пальцями по столу? Знай, що твоїх колег це сильно дратує. Ти заперечиш, що це, мовляв, просто шкідлива звичка, дратуючи фактор, - і будеш прав. Однак задумайся, чому ти так робиш і чи готовий ти відмовитися від цього ритуалу. Він може стати результатом занепокоєння, яке виникає внаслідок стресу.

Ти намагаєшся позбутися від цієї тривоги за допомогою певних дій. І чим вище рівень тривожності, тим частіше клацання і інтенсивніше постукування пальцями по столу. Також занепокоєння має особливість проявлятися в певних ситуаціях. Якщо рівень тривожності високий, то будь готовий відчувати занепокоєння навіть наодинці з собою. Ця звичка буде проявлятися постійно. Ти її не помічаєш, бо сконцентрований на внутрішніх проблемах.

Тут тебе врятують дихальні практики або коротенька прогулянка поза робочим місцем. Не звертай увагу на ненадовго, провітрити свій мозок. Заодно розімнеш ноги і спину. Рух життя. У наших предків тому й не було психічних розладів і стресів. Занудьгував - тоді напряги м'язи. Зарядка відмінно допомагає скинути зайвий вантаж.

Приклад: дзвінок телефону; ти піднімаєш п'яту точку від крісла і починаєш ходити по офісу або кімнаті від стіни до стіни. В дану хвилину турбує зміст діалогу, його результат. Ти тільки за інтонаціями і словами можеш зрозуміти реакцію співрозмовника, що напружує. Не бачачи жестів і міміки, складніше зрозуміти відвертість ходу думок. Ситуація ускладнюється під час листування. Ти ретельно продумуєш, що написати, іноді переш текст і нервуєш. Хоча при діалозі віч-на-віч без зайвих вагань висловив би всі доводи.

У цей момент важко контролювати себе, тому що ти зайнятий справою. Постарайся замість нервів сконцентруватися на змісті діалогу. Сядь або приляж, розслабся. Коли ти розумієш, що робиш зайві рухи, усвідомлюєш корінь ритуалу, то боротися простіше. Ця тривога, до речі, виникає внаслідок непевності. Тому попрацюй над своїм внутрішнім стрижнем, адже ти тут бос, так?

Ти, звісно ж, любиш добре поїсти. Однак навіщо про це говорити іншим? Чи думав ти про те, чому вимовляєш вголос «піду співаємо»? Багато людей розмовляють самі з собою, однак у цього є нюанси. Психіатр Тимур Дамір Єналієв вважає, що це своєрідний захист від почуття самотності. Ти можеш сидіти в компанії людей в офісі, однак ви зовсім не кажіть один з одним, тому що захоплені роботою. Для того щоб розвантажити мозок, тобі необхідно знайти когось і поговорити. В даному випадку ти бачиш в собі партнера для діалогу і вимовляєш вголос зовсім непотрібні речі. Таке може відбуватися і вдома. Сидиш, читаєш книгу - і раптом схаменувся про телефон. Не можеш знайти і ставиш привселюдно питання: «А де мій телефон?» Однак навколо нікого.

У цій ситуації знайди співрозмовника. Так, на роботі все завантажені рутиною, але час для обіду завжди знайдеться. Запроси колегу поїсти - так можна налагодити комунікацію і заодно підняти настрій, позбутися від почуття самотності. І, звичайно, смачно поїсти. Удома ж можеш зателефонувати хорошому другу, батькам або сестрі. Так ти і про чужі справи дізнаєшся, і з себе тягар скинеш. Людина - соціальна тварина, і нам постійно потрібно спілкуватися.

До речі, а навіщо ти кусаєш свої губи? Це все через пригніченою агресії. Вона з'являється в моменти втрати контролю над собою. І для того щоб її хоч якось утримати, організм мимоволі змушує тебе кусати щоки, губи або скрипіти зубами.

Напруга м'язів безпосередньо пов'язано з емоційним дисбалансом. Вихлюпування малої частини енергії мозок звільняється від подразника і потихеньку приходить в норму. Однак цей ритуал не принесе тобі нічого хорошого. Покусані щоки і губи - не той результат, який повинен стабілізувати емоційний стан. Спробуй займатися аутогеними тренуваннями, як тільки помітиш, що почав калічити себе. Дихальні практики відмінно знімають напругу і допомагають боротися не тільки з агресією, а й з панічними атаками.

Якщо ти помічав, що не можеш заснути без телевізора або в темряві, то у нас для тебе погані новини. В тобі живе страх, причину якого ти не знаєш. Багато дітей просять батьків не вимикати світло на ніч і в відкриту говорять, що бояться монстрів. Ти вже великий дядько, тому навряд чи зізнаєшся в тому, що боїшся чогось. Та й навряд чи тебе лякає Майк Вазовський з відомого мультика.

Причина може бути будь-яка, головне - спробувати її встановити, щоб успішно побороти. Якщо ти вважаєш, що об'єктивно оцінивши всі свої думки і вчинки, то впораєшся самостійно. Проаналізуй все стадії. Якщо думаєш, що ти не дружиш з самим собою, то звернися до фахівця. Це нормально.

Ти ж ідеш в травмпункт, коли ламаєш руку? Так чому ти повинен жити з порушенням сну?

ТАКА ОСЬ ЦІКАВА ІСТОТА

Людину створено із матеріалу, який зветься “егоїзм”. І це не “фігурально мовлячи”. Бо егоїзм визначає режим роботи усіх складових того, що зветься людиною. На усіх рівнях, як на тілесному, так і на психологічному й соціальному.

Тож давайте запам‘ятаємо це, - і не дамо найчистішому альтруїзмові клітин і органів тіла обдурити себе. Хоча усі вони і працюють кожний не заради себе, і, якщо потрібно, жертвують собою, не розмірковуючи.

Адже ми вже знаємо, чого варта самовідданість одного заради виживання і перемоги багатьох. Самозречення частини заради цілого. Змальства ж виховувалися ми на книжкових і кіно-прикладах самопожертви в бою, безоглядної доброти заради когось. Гуртом бігли битися у сусідній двір, не боючись, що надають так, що потім не встанеш.

Так що нас таким “альтруїзмом” в облуду не заведеш. Тому що все це - той же егоїзм, лише в обсязі певного дієвого цілого, в егоїстичних діяннях якого ми, його частинки і клітинки, беремо участь, - альтруїстично і самовіддано.

І ось перед нами - ми, людство, як одне таке “дієве ціле”, як одна велика Людина. Без поділення на таких і сяких, - усі. Від “таємних володарів світу” до безпритульних бродяг.

В цьому великому цілому ми - як клітини в організмі, і на нашому клітинному рівні, ми увесь час займаємося виключно з’ясовуванням між собою хто з нас хто. “Ху із ху”, як то кажуть. А от природа до нашої зацікавленості у таких речах ставиться з образливою для нас байдужістю. Чому? А тому що як рослинний світ, незважаючи на всю його різноманітність, є для неї одним, таким от, організмом, і як тваринний світ для неї є дещо ціле, так і нас вона, матінка-природа, сприймає як одну таку ось цікаву істоту. У якої, зрозуміло, є свій певний процес розвитку, своя вдача, і свої (все ж таки людина!) - погляди.

І їй, власне, начхати на те, що все це в нас має цілковито егоїстичну спрямованість. І розвиток - заради себе, і вдача - прагнення усім показати те саме “ху із ху”, і погляди, - “все навколо раніше чи пізніше буде моїм”.

НА ПОРОЗІ “МОМЕНТА ІСТИНИ”

Так от, ця ось “всесвітня людина”, недоросток, - якихось зо два мільйони років як народилося, - накачавши м’язи науково-технічних досягнень, і вже поглядаючи зарозуміло на цілий всесвіт, - “хто тут, мовляв, подібний до мене такого?” - раптом починає відчувати якийся спротив.

А шо це воно тут за один?.. Земля? Тю… Кулька, яку він знає вже вздовж і впоперек, на якій місця не залишилося без нашкрябаного “тут був я”? Цей трамплін, від якого відштовхнувшись, він уже давно в мандри у всесвіт вирішив пуститися? Та ти шо, малюк, ти взагалі розумієш, до кого сікаєшся?

Але малюк - він “реальний пацан”. І реальність його полягає як раз не в тому, що він може затопити нахабу океанами, або випалити його дощенту зі своєї поверхні.

Реальність його саме в тому, що він є цільною, єдиною й гармонійною природою. А в природі немає фантазій і чудес, там усе, як би воно не розвивалося, залишається виваженим і пов’язаним одне з одним. А от егоїзм “розумної” істоти у своєму розвитку настільки спотворює картину дйсності для свого носія, що для того увесь світ починає поділятися на дві нерівні частини: на НЬОГО самого, - і на все решту, як тло.

Інакше кажучи, увесь завдаток часу, який дали нам на розвиток, витрачений був не на те, щоб виростити Людину, а на те, щоб вигодувати егоїзм, який примушує нас жити у викривленій реальності.

І ось карикатура, і говорить вона про нас, як стоїмо ми впритул до “моменту істини”. Коли природа несподівано починає показувати нам, аж як розвинутим, “хто в хаті хазяїн”.

Ну а далі все вже залежить від нас. Тобто, - або зробимо правильні висновки, або, засліплені нашим егоїзмом, продовжимо гинути.

ТЯМКОВИТА ТАКА РИБКА

Відоме ствердження матеріалістичної філософії, “буття визначає свідомість”, обфольклорено вже багаторазово. Чого тільки не утворила з нього мудрість народна: і “пиття визначає свідомість”, і “биття” теж її визначає.

Коротше кажучи, виверт, відомий професіоналам пропаганди, вдався матеріалистам на славу.

А полягає цей виверт ось у чому. В загальний ставок всенародної низової думки, який кишить найрізноманітнішими переконаннями й упередженнями, треба кинути свою маленьку, скромну на вигляд, рибку. Навроді як, - та що, жалко хіба ? - хай собі поплаває, не гірша ж вона за інших.

Потроху цьому рибченяті вдається обрости фольклором, а це означає - бути прокрученим на всі лади в багатьох умах.

Таким чином “рибка” робиться своєю в ставку низової думки. Ну а потім починає рости, і одне за одним безслідно ковтати інші думки й переконання. У результаті чого робиться господинею ставка і володаркою умів.

Тим же чином опрацювала народна “мудрість” і ствердження про те, що свідомість людська чимось там визначається.

Жартуючи над ним, крутячи його й перекручуючи, ми й не помітили, що їй, свідомості людській, приділена в цьому реченні роль простого додатку, що відповідає на питання “кого-що?”

Отак от нам у мізки й вживили поняття про те, що сама вона, свідомість, нічого, власне, й не визначає.

І ВОНА УСЕ ЦЕ ТЕРПИТЬ?

І от ми, клюнувши на цей гачок, рвонули. Адже жити хочеться гарно, - і от, прагнучи до гарного й багатого життя, ми натиснули на педаль технологічного розвитку. А як же свідомість? - та нічого, потім якось узгодиться. Нікуди не втіче.

Злидні, регіональні проблеми й людське звірство ми оголосили наслідком “браку культури”, читай: слабкого технологічного розвитку.  А також - браку або ж надлишками ресурсів. Ну, взагалі кажучи, - буття.

Політики і мегакорпорації, - таки теж люди, - вирішили, що тепер вони вже точно зможуть правувати світом і вести його до якогось більш-менш усталеного стану. До якогось, хай млявого, але ж прогресу.

Як? А так, що технологічними доробками почали користуватися не тільки для перенаправлення грошових потоків, переозброєння армій і методів маркетінгу. Але й для впливу на все ту ж багатостраждальну свідомість. Методами тайними і явними. Адже вона, за загальною тепер вже думкою, чимось там визначається.

Ну а що ж вона, сердешна, свідомість людська, реальна, - так і мовчить? Усьому потурає? Невже й її та рибка проковтнула? Невже змогли її все ж таки ошукати ті, хто збирався її під себе переформатувати? Виявляється, що ні: зачекавши пару століть, поки ми розпалимося, війшла тим часом на проїжджу частину шляху прогресу, - і вперлася.

І все пішло шкереберть.

ДВА ВИДИ ЖИВЧИКІВ

Ніяке “буття”, ніякі статки й побутові поліпшення, ніякі, - на, хапай! - чудеса інформтехнологій, які здобувають для нас із кремнієвих долин, як вгодованих кролів із капелюха фокусника, не зробили людину людиною. Вона залишилась або істотою, яка тупо жує блага в “споживацькому раю”, або ще більш натасканим і озброєним двоногим звіром, або… ну й так далі.

Зачатки нових, неймовірних технологій, прагнення до прогресу й розквіту, бажання нормального майбутнього, застопорилися й гудять-надриваються: “дай дорогу!” А людська свідомість, упершись, стоїть на їхньому шляху і мстиво думає: “Ну-ну… Так хто там мене “визначати” збирався?”

І вона таки права. Тією самою “великою сірячинною правдою”. Тому що людина, всередині, не є її буття. І навіть не її свідомість. Всередині людини, в її основі, існує живчик. Зветься він “бажання”. Існує бажання - живе людина, пішло бажання, - …, ну, не треба про сумне.

Так он, бажань у нас - неймовірна різноманітність, а от видів бажання у людини загалом всього два. Перший вид - це бажання “для себе”. Другий - бажання “для інших”, а собі? - так, прожитковий мінімум. Усе задоволення - тільки від того, що для інших зробив, що іншим добре.

А тепер невеличке запитання: на енергії якого з цих двох видів бажань розвивалась досі людська цивілізація? Відомо й безперечно, адже так?. І слабкі бажали все для себе, і сильні використовували це бажання слабких для того, щоб отримати в результаті все - для себе.

Ну, то й що? А нічого. Глухий кут.

УПЕРШИСЬ ВСІМА ЧОТИРМА

Людина, носій свідомості, так і не стала людиною. Тому ж і свідомість вже не в змозі ні розвиватися, ні рухати вперед буття людини.

Скільки не пхала в себе людина, її носій, рухаючись уперед на енергії першого виду бажань, - а з суцільних війн, лиха й нещасть так і не видерлась. Навпаки: тепер вже якщо десь станеться лихо, то не заспокоїться воно, поки півсвіту не покриє.

Тому й не бачить наша свідомість перспектив. Тому й уперлася.

І ось стоїть наша свідомість на перехресті, упершись всіма чотирма, і думає, дивлячись на свого “носія”: хочеш стати людиною, - заправся енергією другого виду бажань. Ось тоді подивимось.

Прикро те, що ми й самі знаємо цю правду. Адже ж користуємося поняттями “справжня людина”, “людина з великої літери”. А позначають ці вирази саме людину, якою рухає другий вид бажання, людину, яка готова вмістити в собі турботи й проблеми інших людей.

“Нехай, нехай мізкує”, - думає свідомість, глядючи на цю безпорадну недолюдину, - “нехай покумекає, а я почекаю. Померти завжди встигнемо, а от жити новим бажанням, та в новому бутті… Це вам не не технологіями жонглювати, це вам не юзати мене у хвіст та в гриву лише заради того, щоби пельку собі напхати.

Знаєте ж уже, що саме треба поміняти. От і міняйте”.

МУЗИКА ЧАРІВНИХ СЛІВ

От деякі його вже поховали, подумки, - а він живий, волоцюга!

Коли ми помічаємо це, нам якось незатишно робиться від його нахабного, живого й квітучого вигляду. Особливо тим, хто в бадьорих фінансових звітах та рожевих аналітичних прогнозах вже й поминки йому справили.

Ми самі, щоправда, до нього не дуже серьйозно ставимося, навіть жіночим ім’ям його кличемо: “криза” кажемо. Але в тому кублі, звідки він зазвичай починає по світу мандрувати й жерти все, що люди собі понаскладали й понабудували, - там йому знають ціну. Добре відають, що то за злий чолов’яга, “крайзис” цей.

Отже, кілька років тому він вже рішуче показав свою паскудну вдачу всьому світові. Настільки всіх “опустив”, що вже й не знають, що з тим “крайзисом” робити.

А так же ж усе було гарно та добре…

І життя мало сенс. І саме існування не було абстрактною категорією. Воно, як матерія, було дано нам у відчуттях: я купую, - отже, я існую.

І людина відчувала, що може собі дозволити плинути вільно в течії постійних купівель і придбань. Нині, щоправда, з провини супостата, гострота цих відчуттів трохи ослабла, і все ж…

Ви тільки вдумайтесь, яке воно піднесене, це усвідомлення… ви тільки вслухайтесь у музику цих чарівних слів: “Я! МОЖУ! СОБІ! ДОЗВОЛИТИ!”

МИ - І ЦЕ БРИДКЕ “РАПТОМ”

І справа ж не тільки в бажаннях мого обмеженого “я”.

У ті чудові півстоліття достатку, коли герої кінокомедій на бігу збивали необережно полиці з різнокольоровими коробками, фруктами, товарами, іграшками, краму, що розлітався на всі боки, - ми радісно сміялися, тому, що цей веселий розвал викликав у нас загальне відчуття, - МИ можемо собі це дозволити!

Нам не було жаль ані витрачених грошей, ані праці, ані товарів, - вдоволення від достатку виписувало під усе це загальний чек. Це вдоволення наше прощало, від нашого ж імені, все: безсоромне розбазарювання скарбів земних нетрів, сил, енергії, що витрачалися на виробництво мільярдів непотрібних речей, те, що світовий океан перетворився на світовий смітник, нівечення природи, - усе.

Ми ладні були пробачити все, тому, що наше життя мало сенс.

І раптом - почали закриватися фірми, компанії, раптом тебе вже просять, починаючи з наступного тижня не турбуватися, тут у нас невеличке скорочення, тож ми будемо раді допомогти вам правильно скласти заяву про звільнення, а наші консультанти з задоволенням приділять вам час і якомога детальніше проконсультують вас стосовно прав безробітних у нашій демократичній державі, і зрозуміло! безсумнівно! ви одержите найкращі рекомендації від нашої фірми, з ними вас просто з руками відірвуть. Де-небудь.

Раптом твої неймовірно зручні й навпрочуд дешеві кредити, з гарантій майбутнього щастя перетворились на гнітючий тоскний тягар, котрий навантажило на тебе минуле.

Раптом перестали усміхатися і доля і службовці твого банку. І що найжахливіше, - ти вже не можеш собі дозволити!.. І це, і це, і… так-так - і те також.

Так постривайте… - а заради чого ж тоді жити?

Я - ТВАРИНА?

Сталася якась метаморфоза. Те, що раніше ми просто відчували, - те ж саме ми раптом зрозуміли. Радісне відчуття набуло зненацька форми критичного усвідомлення.

Виявляється, найбільшою насолодою в житті для нас було - придбати.

Критичне усвідомлення?.. Але ж зачекайте… так зветься саме той внутрішній перелом, коли з тварини починає утворюватися людина. Людина ж походить від тварини не тоді, коли починає користуватися знаряддями праці, як то стверджував один з відомого бородатого двійка класиків. А тоді, коли раптом усвідомлює: “...матінко рідна, та я ж - тварина!”

Тобто, уточнімо: якщо істота цього не усвідомлює, вона залишається твариною. Озброєною і знаряддями праці, та й багато дечим.  

“Я - тварина…” Оце так капость з боку нової, людської, свідомості. Адже тільки-но вилупилося, зовсім ще пуп’янок, а вже такі від неї неприємності.

НІ, НЕ ДАМОСЯ!

Тобто, що ж воно виходить? Він, “крайзис” цей, вліз у наше життя, нахаба, аби дати нам критичне усвідомлення?

Він що, прийшов до нас у життя, щоб з нас людей зробити?

Ну, і от я тепер маю дивитися на свій улюблений долар і думати при цьому: “Ось, я - людина. Так. А задля чого я живу?” І так на кожний долар?

Еге, ні… Брешеш, не дамося. Не вийде в нього це, - перетворити нас на такі собі, схильні до рефлексії, створіння, мазохістські вдячні йому за те, що ось ми тепер - люди. Щоб ми, в екстазі вдячності, юрмами виходили б на вулиці з квітами, гаслами й вигуками: “Хай живе наш великий “Крайзис”, який нас зробив людьми!”

Тьху, аж гидко собі навіть уявити…

Ні, не вийде в нього це. Ми все ж таки люди, а не стадо.

Тому ви як знаєте, а я особисто піду візьму пульта, та пошукаю на каналах комедію, де герої бігають по величезним супермаркетам і збивають полиці з тисячами різнокольорових речей.

Бувайте. Зустрінемося на демонстрації всенародної вдячності “великому Крайзису”.

ФЕНТЕЗІЙНА РАСА

- Мамо, а хто це там?

- Стережися, дитино моя, то - люди!

Нехай це буде схоже на яку завгодно казку, але ж поява групи людських істот у полі зору тварин, - та й самих людей теж, - це неначебто десь поряд, так, що й побачити тебе можуть, з’явилися створіння з якоїсь агресивної фентезійної раси Орків, Сил Темряви.

Та ось перевірте себе, чисто умоглядно: ви в густому лісі, і раптом помічаєте вдалині або звіра, котрий порпається там коло своїх справ, або ж людину, - хто з них викличе більшу насторогу, відчуття небезпеки? Людина просто незрівнянна за своєю здатністю викликати тривогу в усього, що її оточує.

Причина цього навіть не в тому, що людина, вона “ за всіх звірів звіріша”, - це, скоріш, наслідок.

Причина в поєднанні двох її властивостей. Людина, з одного боку, обдарована незмірно більшими можливостями, ніж тварини, якісно іншими, і вона ж володіє незмірно  більшим, якісно іншим, бажанням заволодіти всім навколо себе.

ГРУДКИ

І цікаво те, що розвиток людини є розвитком саме цього бажання, - заволодіти.

Наприклад, укладаючи угоду про прибережну територію з англійцями, нерозвинуті індіанці мали на увазі, що цією угодою вони просто дають тим дозвіл полювати на цих теренах. А розвинуті англійці мали на увазі, що індіанці продають їм ці землі, і відтак вони будуть тут хазяями.

І ось, внаслідок розвитку бажання заволодіти, людина і природу на планеті нищить, і сама себе, як вид, постійно підштовхує до погибелі.

Тому можна сказати, що на малюнку зображена ситуація не зовсім реальна. Мовляв, існує така собі чистенька природа Землі, а от на ній, посередині, якась виразка.

Насправді картина набагато сумніша.

Розвинута цивілізація покрила всю природу планети щільною мережею чорних цяток. А якщо точніше, - підмішала чорне та отруйне в усе її розмаїття.

Інакше кажучи, картина життя на нашій планеті просувається потроху до ідеального вигляду “чорного квадрата”. Перемога цивілізованої людини над природою, вище досягнення живопису, як казав про свій твір автор ще того “Чорного квадрата”.

Ми, власне, все це знаємо, так, загалом, проте вважаємо, що нічим зарадити такому самогубству не в змозі. Ми ж усі такі, розумієте, безсилі перед сильними цього світу, а вони ж, розумієте, кермують у бік прірви...

Так от, усе насправді й близько не так. Тому що дай нам, нині безсильним, силу, виявиться, що ми - звичайні містечкові розумаки, яким дали покермувати у всесвітньому масштабі. А отже, каюк прийде всім нам набагато швидше.

Чому? А через те, що всі ми однакові: людина - це така грудка бажання усім заволодіти. Чи то як більшість, - маленькі грудочки, або ж як “сильні” - о-от такі от шматовища. Сутність від цього не змінюється. А також не кращає нічого й ніколи від заміни одного, “поганого сильного”, на іншого, “доброго”. Бо ж напрям, яким веде нас спільне для всіх людей бажання, залишається незмінним, - до прірви.

У НЕЇ ВСЕ ЯК У АПТЕЦІ

Тому все ж таки не варто було так відразу й гудити малюнок. Має він все ж таки рацію: ми, перш за все, сліпі. І не сліпотою очей, просто, засліплені нашим природним бажанням заволодіти, радіємо своїй “розвинутості”, не добираючи, куди цей розвиток нас приведе. І всередині в нас од цієї сліпоти нічого не відгукується.

А що ж має там відгукнутися?

Ну, по-перше, наша здатність, якою ми й відрізняємося від тварин, - жахнутися того, що ж це ми робимо… З цим у нас поки що аж ніяк. І по-друге, жодною мірою не пробуджується в нас відчуття, що всі ми - єдина “всесвітня людина”.

Загалом, якось там, деякою мірою, - нам це все ж таки відомо. Але цей факт, він десь там, на краєчку мозку, на периферії, миготить, - з’явиться, померехтить і зникне. Аж ніяк ні на рішення, ні на дії не впливає.

А от у природи, у планетарної системи, цей факт не миготить. Це тільки нам здається, що в природі все нестале, мінливе, метушливе, і всі тільки й роблять, що один одним вечеряють. Еге, а як же…

“Природа є системою систем”, - це ж не поет вирік, здійнявши очі, це ж вчений, дослідник, зробив висновок. Тож якби нам відчувати, що усі ми, род людський, є її робочим елементом, і прокручуємося в її єдиній машинерії, - тоді й у нас би мерехтіння фактів припинилося. Бо відчули б систему. А в неї, знаєте, усе точно, усе як у аптеці.  

Для неї немає “племен, говірок і достатків”. А поки, що далі ми “розвиваємося”, то жити нам робиться все тісніше та сутужніше.