Любиш клацати ручкою або стукати пальцями по столу? Знай, що твоїх колег це сильно дратує. Ти заперечиш, що це, мовляв, просто шкідлива звичка, дратуючи фактор, - і будеш прав. Однак задумайся, чому ти так робиш і чи готовий ти відмовитися від цього ритуалу. Він може стати результатом занепокоєння, яке виникає внаслідок стресу.

Ти намагаєшся позбутися від цієї тривоги за допомогою певних дій. І чим вище рівень тривожності, тим частіше клацання і інтенсивніше постукування пальцями по столу. Також занепокоєння має особливість проявлятися в певних ситуаціях. Якщо рівень тривожності високий, то будь готовий відчувати занепокоєння навіть наодинці з собою. Ця звичка буде проявлятися постійно. Ти її не помічаєш, бо сконцентрований на внутрішніх проблемах.

Тут тебе врятують дихальні практики або коротенька прогулянка поза робочим місцем. Не звертай увагу на ненадовго, провітрити свій мозок. Заодно розімнеш ноги і спину. Рух життя. У наших предків тому й не було психічних розладів і стресів. Занудьгував - тоді напряги м'язи. Зарядка відмінно допомагає скинути зайвий вантаж.

Приклад: дзвінок телефону; ти піднімаєш п'яту точку від крісла і починаєш ходити по офісу або кімнаті від стіни до стіни. В дану хвилину турбує зміст діалогу, його результат. Ти тільки за інтонаціями і словами можеш зрозуміти реакцію співрозмовника, що напружує. Не бачачи жестів і міміки, складніше зрозуміти відвертість ходу думок. Ситуація ускладнюється під час листування. Ти ретельно продумуєш, що написати, іноді переш текст і нервуєш. Хоча при діалозі віч-на-віч без зайвих вагань висловив би всі доводи.

У цей момент важко контролювати себе, тому що ти зайнятий справою. Постарайся замість нервів сконцентруватися на змісті діалогу. Сядь або приляж, розслабся. Коли ти розумієш, що робиш зайві рухи, усвідомлюєш корінь ритуалу, то боротися простіше. Ця тривога, до речі, виникає внаслідок непевності. Тому попрацюй над своїм внутрішнім стрижнем, адже ти тут бос, так?

Ти, звісно ж, любиш добре поїсти. Однак навіщо про це говорити іншим? Чи думав ти про те, чому вимовляєш вголос «піду співаємо»? Багато людей розмовляють самі з собою, однак у цього є нюанси. Психіатр Тимур Дамір Єналієв вважає, що це своєрідний захист від почуття самотності. Ти можеш сидіти в компанії людей в офісі, однак ви зовсім не кажіть один з одним, тому що захоплені роботою. Для того щоб розвантажити мозок, тобі необхідно знайти когось і поговорити. В даному випадку ти бачиш в собі партнера для діалогу і вимовляєш вголос зовсім непотрібні речі. Таке може відбуватися і вдома. Сидиш, читаєш книгу - і раптом схаменувся про телефон. Не можеш знайти і ставиш привселюдно питання: «А де мій телефон?» Однак навколо нікого.

У цій ситуації знайди співрозмовника. Так, на роботі все завантажені рутиною, але час для обіду завжди знайдеться. Запроси колегу поїсти - так можна налагодити комунікацію і заодно підняти настрій, позбутися від почуття самотності. І, звичайно, смачно поїсти. Удома ж можеш зателефонувати хорошому другу, батькам або сестрі. Так ти і про чужі справи дізнаєшся, і з себе тягар скинеш. Людина - соціальна тварина, і нам постійно потрібно спілкуватися.

До речі, а навіщо ти кусаєш свої губи? Це все через пригніченою агресії. Вона з'являється в моменти втрати контролю над собою. І для того щоб її хоч якось утримати, організм мимоволі змушує тебе кусати щоки, губи або скрипіти зубами.

Напруга м'язів безпосередньо пов'язано з емоційним дисбалансом. Вихлюпування малої частини енергії мозок звільняється від подразника і потихеньку приходить в норму. Однак цей ритуал не принесе тобі нічого хорошого. Покусані щоки і губи - не той результат, який повинен стабілізувати емоційний стан. Спробуй займатися аутогеними тренуваннями, як тільки помітиш, що почав калічити себе. Дихальні практики відмінно знімають напругу і допомагають боротися не тільки з агресією, а й з панічними атаками.

Якщо ти помічав, що не можеш заснути без телевізора або в темряві, то у нас для тебе погані новини. В тобі живе страх, причину якого ти не знаєш. Багато дітей просять батьків не вимикати світло на ніч і в відкриту говорять, що бояться монстрів. Ти вже великий дядько, тому навряд чи зізнаєшся в тому, що боїшся чогось. Та й навряд чи тебе лякає Майк Вазовський з відомого мультика.

Причина може бути будь-яка, головне - спробувати її встановити, щоб успішно побороти. Якщо ти вважаєш, що об'єктивно оцінивши всі свої думки і вчинки, то впораєшся самостійно. Проаналізуй все стадії. Якщо думаєш, що ти не дружиш з самим собою, то звернися до фахівця. Це нормально.

Ти ж ідеш в травмпункт, коли ламаєш руку? Так чому ти повинен жити з порушенням сну?

ТАКА ОСЬ ЦІКАВА ІСТОТА

Людину створено із матеріалу, який зветься “егоїзм”. І це не “фігурально мовлячи”. Бо егоїзм визначає режим роботи усіх складових того, що зветься людиною. На усіх рівнях, як на тілесному, так і на психологічному й соціальному.

Тож давайте запам‘ятаємо це, - і не дамо найчистішому альтруїзмові клітин і органів тіла обдурити себе. Хоча усі вони і працюють кожний не заради себе, і, якщо потрібно, жертвують собою, не розмірковуючи.

Адже ми вже знаємо, чого варта самовідданість одного заради виживання і перемоги багатьох. Самозречення частини заради цілого. Змальства ж виховувалися ми на книжкових і кіно-прикладах самопожертви в бою, безоглядної доброти заради когось. Гуртом бігли битися у сусідній двір, не боючись, що надають так, що потім не встанеш.

Так що нас таким “альтруїзмом” в облуду не заведеш. Тому що все це - той же егоїзм, лише в обсязі певного дієвого цілого, в егоїстичних діяннях якого ми, його частинки і клітинки, беремо участь, - альтруїстично і самовіддано.

І ось перед нами - ми, людство, як одне таке “дієве ціле”, як одна велика Людина. Без поділення на таких і сяких, - усі. Від “таємних володарів світу” до безпритульних бродяг.

В цьому великому цілому ми - як клітини в організмі, і на нашому клітинному рівні, ми увесь час займаємося виключно з’ясовуванням між собою хто з нас хто. “Ху із ху”, як то кажуть. А от природа до нашої зацікавленості у таких речах ставиться з образливою для нас байдужістю. Чому? А тому що як рослинний світ, незважаючи на всю його різноманітність, є для неї одним, таким от, організмом, і як тваринний світ для неї є дещо ціле, так і нас вона, матінка-природа, сприймає як одну таку ось цікаву істоту. У якої, зрозуміло, є свій певний процес розвитку, своя вдача, і свої (все ж таки людина!) - погляди.

І їй, власне, начхати на те, що все це в нас має цілковито егоїстичну спрямованість. І розвиток - заради себе, і вдача - прагнення усім показати те саме “ху із ху”, і погляди, - “все навколо раніше чи пізніше буде моїм”.

НА ПОРОЗІ “МОМЕНТА ІСТИНИ”

Так от, ця ось “всесвітня людина”, недоросток, - якихось зо два мільйони років як народилося, - накачавши м’язи науково-технічних досягнень, і вже поглядаючи зарозуміло на цілий всесвіт, - “хто тут, мовляв, подібний до мене такого?” - раптом починає відчувати якийся спротив.

А шо це воно тут за один?.. Земля? Тю… Кулька, яку він знає вже вздовж і впоперек, на якій місця не залишилося без нашкрябаного “тут був я”? Цей трамплін, від якого відштовхнувшись, він уже давно в мандри у всесвіт вирішив пуститися? Та ти шо, малюк, ти взагалі розумієш, до кого сікаєшся?

Але малюк - він “реальний пацан”. І реальність його полягає як раз не в тому, що він може затопити нахабу океанами, або випалити його дощенту зі своєї поверхні.

Реальність його саме в тому, що він є цільною, єдиною й гармонійною природою. А в природі немає фантазій і чудес, там усе, як би воно не розвивалося, залишається виваженим і пов’язаним одне з одним. А от егоїзм “розумної” істоти у своєму розвитку настільки спотворює картину дйсності для свого носія, що для того увесь світ починає поділятися на дві нерівні частини: на НЬОГО самого, - і на все решту, як тло.

Інакше кажучи, увесь завдаток часу, який дали нам на розвиток, витрачений був не на те, щоб виростити Людину, а на те, щоб вигодувати егоїзм, який примушує нас жити у викривленій реальності.

І ось карикатура, і говорить вона про нас, як стоїмо ми впритул до “моменту істини”. Коли природа несподівано починає показувати нам, аж як розвинутим, “хто в хаті хазяїн”.

Ну а далі все вже залежить від нас. Тобто, - або зробимо правильні висновки, або, засліплені нашим егоїзмом, продовжимо гинути.

ТЯМКОВИТА ТАКА РИБКА

Відоме ствердження матеріалістичної філософії, “буття визначає свідомість”, обфольклорено вже багаторазово. Чого тільки не утворила з нього мудрість народна: і “пиття визначає свідомість”, і “биття” теж її визначає.

Коротше кажучи, виверт, відомий професіоналам пропаганди, вдався матеріалистам на славу.

А полягає цей виверт ось у чому. В загальний ставок всенародної низової думки, який кишить найрізноманітнішими переконаннями й упередженнями, треба кинути свою маленьку, скромну на вигляд, рибку. Навроді як, - та що, жалко хіба ? - хай собі поплаває, не гірша ж вона за інших.

Потроху цьому рибченяті вдається обрости фольклором, а це означає - бути прокрученим на всі лади в багатьох умах.

Таким чином “рибка” робиться своєю в ставку низової думки. Ну а потім починає рости, і одне за одним безслідно ковтати інші думки й переконання. У результаті чого робиться господинею ставка і володаркою умів.

Тим же чином опрацювала народна “мудрість” і ствердження про те, що свідомість людська чимось там визначається.

Жартуючи над ним, крутячи його й перекручуючи, ми й не помітили, що їй, свідомості людській, приділена в цьому реченні роль простого додатку, що відповідає на питання “кого-що?”

Отак от нам у мізки й вживили поняття про те, що сама вона, свідомість, нічого, власне, й не визначає.

І ВОНА УСЕ ЦЕ ТЕРПИТЬ?

І от ми, клюнувши на цей гачок, рвонули. Адже жити хочеться гарно, - і от, прагнучи до гарного й багатого життя, ми натиснули на педаль технологічного розвитку. А як же свідомість? - та нічого, потім якось узгодиться. Нікуди не втіче.

Злидні, регіональні проблеми й людське звірство ми оголосили наслідком “браку культури”, читай: слабкого технологічного розвитку.  А також - браку або ж надлишками ресурсів. Ну, взагалі кажучи, - буття.

Політики і мегакорпорації, - таки теж люди, - вирішили, що тепер вони вже точно зможуть правувати світом і вести його до якогось більш-менш усталеного стану. До якогось, хай млявого, але ж прогресу.

Як? А так, що технологічними доробками почали користуватися не тільки для перенаправлення грошових потоків, переозброєння армій і методів маркетінгу. Але й для впливу на все ту ж багатостраждальну свідомість. Методами тайними і явними. Адже вона, за загальною тепер вже думкою, чимось там визначається.

Ну а що ж вона, сердешна, свідомість людська, реальна, - так і мовчить? Усьому потурає? Невже й її та рибка проковтнула? Невже змогли її все ж таки ошукати ті, хто збирався її під себе переформатувати? Виявляється, що ні: зачекавши пару століть, поки ми розпалимося, війшла тим часом на проїжджу частину шляху прогресу, - і вперлася.

І все пішло шкереберть.

ДВА ВИДИ ЖИВЧИКІВ

Ніяке “буття”, ніякі статки й побутові поліпшення, ніякі, - на, хапай! - чудеса інформтехнологій, які здобувають для нас із кремнієвих долин, як вгодованих кролів із капелюха фокусника, не зробили людину людиною. Вона залишилась або істотою, яка тупо жує блага в “споживацькому раю”, або ще більш натасканим і озброєним двоногим звіром, або… ну й так далі.

Зачатки нових, неймовірних технологій, прагнення до прогресу й розквіту, бажання нормального майбутнього, застопорилися й гудять-надриваються: “дай дорогу!” А людська свідомість, упершись, стоїть на їхньому шляху і мстиво думає: “Ну-ну… Так хто там мене “визначати” збирався?”

І вона таки права. Тією самою “великою сірячинною правдою”. Тому що людина, всередині, не є її буття. І навіть не її свідомість. Всередині людини, в її основі, існує живчик. Зветься він “бажання”. Існує бажання - живе людина, пішло бажання, - …, ну, не треба про сумне.

Так он, бажань у нас - неймовірна різноманітність, а от видів бажання у людини загалом всього два. Перший вид - це бажання “для себе”. Другий - бажання “для інших”, а собі? - так, прожитковий мінімум. Усе задоволення - тільки від того, що для інших зробив, що іншим добре.

А тепер невеличке запитання: на енергії якого з цих двох видів бажань розвивалась досі людська цивілізація? Відомо й безперечно, адже так?. І слабкі бажали все для себе, і сильні використовували це бажання слабких для того, щоб отримати в результаті все - для себе.

Ну, то й що? А нічого. Глухий кут.

УПЕРШИСЬ ВСІМА ЧОТИРМА

Людина, носій свідомості, так і не стала людиною. Тому ж і свідомість вже не в змозі ні розвиватися, ні рухати вперед буття людини.

Скільки не пхала в себе людина, її носій, рухаючись уперед на енергії першого виду бажань, - а з суцільних війн, лиха й нещасть так і не видерлась. Навпаки: тепер вже якщо десь станеться лихо, то не заспокоїться воно, поки півсвіту не покриє.

Тому й не бачить наша свідомість перспектив. Тому й уперлася.

І ось стоїть наша свідомість на перехресті, упершись всіма чотирма, і думає, дивлячись на свого “носія”: хочеш стати людиною, - заправся енергією другого виду бажань. Ось тоді подивимось.

Прикро те, що ми й самі знаємо цю правду. Адже ж користуємося поняттями “справжня людина”, “людина з великої літери”. А позначають ці вирази саме людину, якою рухає другий вид бажання, людину, яка готова вмістити в собі турботи й проблеми інших людей.

“Нехай, нехай мізкує”, - думає свідомість, глядючи на цю безпорадну недолюдину, - “нехай покумекає, а я почекаю. Померти завжди встигнемо, а от жити новим бажанням, та в новому бутті… Це вам не не технологіями жонглювати, це вам не юзати мене у хвіст та в гриву лише заради того, щоби пельку собі напхати.

Знаєте ж уже, що саме треба поміняти. От і міняйте”.