хочу сюда!
 

Таня

35 лет, телец, познакомится с парнем в возрасте 35-42 лет

Заметки с меткой «людина»

55 способів зробити життя простіше

Життя було простіше, коли ми були молодші. Чи не правда? Знаю, іноді нам так здається. Правда в тому, що життя завжди було, є і буде простіше. Різниця лише в тому, що зараз ми стали старше. Чим старше ми стаємо, тим більше ми самі ускладнюємо різні речі.

Коли ми були молодші, то дивилися на світ поглядом, повним надії. Знали, що нам потрібно, у нас не було забобонів і прихованих мотивів. Нам подобалися люди, які посміхалися нам. Ми уникали людей, які хмурились. Коли ми були голодні, ми їли, а коли нас мучила спрага, ми пили. Відчувши сильну втому, ми відпочивали.

У міру дорослішання, наш розум все більше і більше отруювали негативним досвідом.

У якийсь момент ми стали сумніватися в тому, про що нам говорять інстинкти. Коли в житті з'явилася нова перешкода або емоційний біль ставав просто нестерпним, ми спотикалися і падали. Таке траплялося не раз. У якийсь момент ми вирішили, що більше не хочемо падати. Однак замість того, щоб вирішити проблему, просто почали її ігнорувати.

У підсумку стали запивати шкідливу їжу алкоголем, щоб притупити біль і заповнити порожнечу всередині себе. Ми спеціально допізна затримувалися на роботі, щоб уникнути розмови про невирішене конфлікті будинку.

Ми затамували злобу. Почали грати в ігри і потихеньку зраджувати оточуючих і себе самих, щоб вирватися вперед. Але як тільки зрозуміли, що це не спрацювало, то почали жити на широку ногу. Стали купувати непотрібні речі. Почали ще більше їсти і пити просто для того, щоб знову відчути себе живими. Але не відчували ...

Згодом ми самі робили своє життя все складніше і складніше. Почали поступово забувати про те, хто ми є насправді і чого хочемо.

Настав час повернутися до витоків, хіба не так? Давайте зробимо так, щоб все знову було просто, адже таким воно і є.

Ось 55 способів досягти цієї мети:


Не намагайтеся вгадувати або читати думки оточуючих людей. Не змушуйте їх робити те ж саме. Спілкуйтеся.


Будьте ввічливі, але не намагайтеся сподобатися абсолютно всім навколо. Замість цього проводите час з тими, хто для вас важливіше всього.


Зміцнюйте стосунки з дійсно близькими людьми.


Ваше життя безпосередньо залежить від вашого здоров'я. Не забувайте про нього. Щорічно проходьте огляд у лікаря.


Живіть не просто за коштами, а ще економніше. Не купуйте речі, які вам не потрібні. Перш, ніж зробити велику покупку, дайте собі 24 години на роздуми. Створіть бюджет і розробіть план, який дозволить вам відкладати гроші. Дотримуйтеся свого плану.


Висипайтеся. Втомлений мозок не здатний працювати продуктивно.


Вставайте на 30 хвилин раніше, ніж потрібно. Так вам не доведеться все робити в поспіху.


Перестаньте зазнаватися. Просто попрощайтеся з цією звичкою.


Не витрачайте час на заздрість. Єдина людина, з яким ви постійно змагаються, - це ви самі.


Оточіть себе людьми, які вміють робити те, чого не вмієте ви. Дозвольте їм займатися тим, що у них добре виходить. Так ви зможете приділити час тому, що найкраще виходить у вас.


Організуйте простір, в якому ви живете, а також і своє робоче місце.


Позбавтеся від речей, якими ви не користуєтеся.


Якщо ви в чомусь не впевнені, питайте.


Витратьте сьогодні трохи зусиль на те, щоб навчитися керувати часом і економити його. У майбутньому ви зможете використовувати це на практиці.


Не намагайтеся догодити всім і кожному. Робіть те, що вам здається правильним.


Коли ви сумуєте, що не запивайте горе алкоголем. Відправляйтеся на пробіжку.


Обов'язково оплачуйте свої рахунки вчасно, чи не залазьте в борги.


Заправляйте машину бензином ввечері. Не робіть цього вранці, коли і так часу в обріз.


Автоматизуйте деякі процеси за допомогою сучасної техніки.


Негайно виконуйте важливі справи, які вимагають не більше 2-3 хвилин.


Завжди будьте чесними з собою та з оточуючими.


Як можна частіше нагадуйте близьким людям, що ви їх любите.


Не всі відразу. Спочатку візьміться за одну справу і виконайте її. Ви можете це зробити якнайкраще.


Перш, ніж взятися за новий проект, закінчите попередній.


Будьте собою.


Прибирайте за собою. Не відкладайте це на потім.


Навчіться і готуйте самі смачні і корисні страви.


Розробіть меню на тиждень. Купуйте тільки ті продукти, які вам знадобляться.

Подумайте над тим, щоб закуповувати продукти і готувати на кілька днів вперед.


Тримайтеся подалі від чужої драми.


Підтримуйте в хорошому стані свій будинок, машину і інші особисті речі, якими ви часто користуєтеся.


Посміхайтеся якомога частіше. Посміхайтеся навіть тим, кого зовсім не знаєте.


Якщо вам не подобається щось робити, перестаньте цим займатися.


Ставтеся до оточуючих людей з тим же повагою, з яким ви ставитеся до своєї мами або батька. Будьте настільки ж терплячі з людьми, як якщо б кожен з них був вашим молодшим братом.


Якщо вам слід вибачитися перед кимось, зробіть це.


Записуйте все, що вважаєте за потрібне записати.


Будьте цікавими. Не бійтеся дізнатися щось нове.


Як можна частіше шукайте і користуйтеся новими можливостями.


Не будьте сором'язливими. Взаємодійте. Зустрічайте і знайомтеся з новими людьми.


Не турбуйтеся через те, що про вас подумають оточуючі.


Проводьте час з тими, хто вам подобається. Проводьте час з розумними, натхненними людьми, які поділяють ваші ідеї.


Не пишіть СМС за кермом. Не вживайте алкоголь, якщо плануєте вести авто.


Коли ви відчуваєте спрагу, пийте воду.


Не їжте через нудьгу. Їжте, коли зголодніли.


Виконуйте вправи або зарядку щодня. Можете відправитися на тривалу, неспішну прогулянку або присвятити 30 хвилин виконання вправ вдома.


Відпустіть все те, що ви не в силах змінити. Зосередьтеся на тому, що вам підвладне.


Знайдіть роботу (нехай і важку), виконання якої приносить вам радість.


Чим старанніше ви працюєте, тим вище ймовірність того, що досягнете успіху. Усвідомте це.


Слідуйте за своїм серцем. Не витрачайте своє життя на реалізацію чужих цілей і бажань.


Визначте пріоритети і дійте відповідним чином.


Не поспішайте. Маленькі перемоги поступово складуться в одну велику. Якою б гарною чи поганою не була ситуація зараз, вона зміниться.


Удосконалюйтеся в тому, чим ви займаєтеся. Інакше ви ризикуєте розчарувати самого себе. Ви ніколи не буваєте настільки праві, наскільки вам здається.


Створіть щось або зробіть щось, що змусить вас пишатися собою.


Здійснюйте помилки, вчіться на них, смійтеся над ними і продовжуйте йти далі.


5 ознак того, що ти трохи того

Твій мозок цікавий не тільки вченим, але і тобі. Досить сконцентрувати увагу на своїй поведінці і ти помітиш деякі дивні речі. Іноді вони абсолютно нешкідливі, і з ними можливо сусідити.

Однак вони також здатні доставити дискомфорт тобі і іншим. Наприклад:


1. Клацання ручкою

Любиш клацати ручкою або стукати пальцями по столу? Знай, що твоїх колег це сильно дратує. Ти заперечиш, що це, мовляв, просто шкідлива звичка, дратуючи фактор, - і будеш прав. Однак задумайся, чому ти так робиш і чи готовий ти відмовитися від цього ритуалу. Він може стати результатом занепокоєння, яке виникає внаслідок стресу.

Ти намагаєшся позбутися від цієї тривоги за допомогою певних дій. І чим вище рівень тривожності, тим частіше клацання і інтенсивніше постукування пальцями по столу. Також занепокоєння має особливість проявлятися в певних ситуаціях. Якщо рівень тривожності високий, то будь готовий відчувати занепокоєння навіть наодинці з собою. Ця звичка буде проявлятися постійно. Ти її не помічаєш, бо сконцентрований на внутрішніх проблемах.

Тут тебе врятують дихальні практики або коротенька прогулянка поза робочим місцем. Не звертай увагу на ненадовго, провітрити свій мозок. Заодно розімнеш ноги і спину. Рух життя. У наших предків тому й не було психічних розладів і стресів. Занудьгував - тоді напряги м'язи. Зарядка відмінно допомагає скинути зайвий вантаж.

2. Ходіння по кімнаті

Приклад: дзвінок телефону; ти піднімаєш п'яту точку від крісла і починаєш ходити по офісу або кімнаті від стіни до стіни. В дану хвилину турбує зміст діалогу, його результат. Ти тільки за інтонаціями і словами можеш зрозуміти реакцію співрозмовника, що напружує. Не бачачи жестів і міміки, складніше зрозуміти відвертість ходу думок. Ситуація ускладнюється під час листування. Ти ретельно продумуєш, що написати, іноді переш текст і нервуєш. Хоча при діалозі віч-на-віч без зайвих вагань висловив би всі доводи.

У цей момент важко контролювати себе, тому що ти зайнятий справою. Постарайся замість нервів сконцентруватися на змісті діалогу. Сядь або приляж, розслабся. Коли ти розумієш, що робиш зайві рухи, усвідомлюєш корінь ритуалу, то боротися простіше. Ця тривога, до речі, виникає внаслідок непевності. Тому попрацюй над своїм внутрішнім стрижнем, адже ти тут бос, так?


3. Розмови з самим собою

Ти, звісно ж, любиш добре поїсти. Однак навіщо про це говорити іншим? Чи думав ти про те, чому вимовляєш вголос «піду співаємо»? Багато людей розмовляють самі з собою, однак у цього є нюанси. Психіатр Тимур Дамір Єналієв вважає, що це своєрідний захист від почуття самотності. Ти можеш сидіти в компанії людей в офісі, однак ви зовсім не кажіть один з одним, тому що захоплені роботою. Для того щоб розвантажити мозок, тобі необхідно знайти когось і поговорити. В даному випадку ти бачиш в собі партнера для діалогу і вимовляєш вголос зовсім непотрібні речі. Таке може відбуватися і вдома. Сидиш, читаєш книгу - і раптом схаменувся про телефон. Не можеш знайти і ставиш привселюдно питання: «А де мій телефон?» Однак навколо нікого.

У цій ситуації знайди співрозмовника. Так, на роботі все завантажені рутиною, але час для обіду завжди знайдеться. Запроси колегу поїсти - так можна налагодити комунікацію і заодно підняти настрій, позбутися від почуття самотності. І, звичайно, смачно поїсти. Удома ж можеш зателефонувати хорошому другу, батькам або сестрі. Так ти і про чужі справи дізнаєшся, і з себе тягар скинеш. Людина - соціальна тварина, і нам постійно потрібно спілкуватися.


4. Покусування губ

До речі, а навіщо ти кусаєш свої губи? Це все через пригніченою агресії. Вона з'являється в моменти втрати контролю над собою. І для того щоб її хоч якось утримати, організм мимоволі змушує тебе кусати щоки, губи або скрипіти зубами.

Напруга м'язів безпосередньо пов'язано з емоційним дисбалансом. Вихлюпування малої частини енергії мозок звільняється від подразника і потихеньку приходить в норму. Однак цей ритуал не принесе тобі нічого хорошого. Покусані щоки і губи - не той результат, який повинен стабілізувати емоційний стан. Спробуй займатися аутогеними тренуваннями, як тільки помітиш, що почав калічити себе. Дихальні практики відмінно знімають напругу і допомагають боротися не тільки з агресією, а й з панічними атаками.


5. Сон з телевізором або світлом

Якщо ти помічав, що не можеш заснути без телевізора або в темряві, то у нас для тебе погані новини. В тобі живе страх, причину якого ти не знаєш. Багато дітей просять батьків не вимикати світло на ніч і в відкриту говорять, що бояться монстрів. Ти вже великий дядько, тому навряд чи зізнаєшся в тому, що боїшся чогось. Та й навряд чи тебе лякає Майк Вазовський з відомого мультика.

Причина може бути будь-яка, головне - спробувати її встановити, щоб успішно побороти. Якщо ти вважаєш, що об'єктивно оцінивши всі свої думки і вчинки, то впораєшся самостійно. Проаналізуй все стадії. Якщо думаєш, що ти не дружиш з самим собою, то звернися до фахівця. Це нормально.

Ти ж ідеш в травмпункт, коли ламаєш руку? Так чому ти повинен жити з порушенням сну?

Він - реальний пацан

ТАКА ОСЬ ЦІКАВА ІСТОТА

Людину створено із матеріалу, який зветься “егоїзм”. І це не “фігурально мовлячи”. Бо егоїзм визначає режим роботи усіх складових того, що зветься людиною. На усіх рівнях, як на тілесному, так і на психологічному й соціальному.

Тож давайте запам‘ятаємо це, - і не дамо найчистішому альтруїзмові клітин і органів тіла обдурити себе. Хоча усі вони і працюють кожний не заради себе, і, якщо потрібно, жертвують собою, не розмірковуючи.

Адже ми вже знаємо, чого варта самовідданість одного заради виживання і перемоги багатьох. Самозречення частини заради цілого. Змальства ж виховувалися ми на книжкових і кіно-прикладах самопожертви в бою, безоглядної доброти заради когось. Гуртом бігли битися у сусідній двір, не боючись, що надають так, що потім не встанеш.

Так що нас таким “альтруїзмом” в облуду не заведеш. Тому що все це - той же егоїзм, лише в обсязі певного дієвого цілого, в егоїстичних діяннях якого ми, його частинки і клітинки, беремо участь, - альтруїстично і самовіддано.

І ось перед нами - ми, людство, як одне таке “дієве ціле”, як одна велика Людина. Без поділення на таких і сяких, - усі. Від “таємних володарів світу” до безпритульних бродяг.

В цьому великому цілому ми - як клітини в організмі, і на нашому клітинному рівні, ми увесь час займаємося виключно з’ясовуванням між собою хто з нас хто. “Ху із ху”, як то кажуть. А от природа до нашої зацікавленості у таких речах ставиться з образливою для нас байдужістю. Чому? А тому що як рослинний світ, незважаючи на всю його різноманітність, є для неї одним, таким от, організмом, і як тваринний світ для неї є дещо ціле, так і нас вона, матінка-природа, сприймає як одну таку ось цікаву істоту. У якої, зрозуміло, є свій певний процес розвитку, своя вдача, і свої (все ж таки людина!) - погляди.

І їй, власне, начхати на те, що все це в нас має цілковито егоїстичну спрямованість. І розвиток - заради себе, і вдача - прагнення усім показати те саме “ху із ху”, і погляди, - “все навколо раніше чи пізніше буде моїм”.

 

НА ПОРОЗІ “МОМЕНТА ІСТИНИ”

Так от, ця ось “всесвітня людина”, недоросток, - якихось зо два мільйони років як народилося, - накачавши м’язи науково-технічних досягнень, і вже поглядаючи зарозуміло на цілий всесвіт, - “хто тут, мовляв, подібний до мене такого?” - раптом починає відчувати якийся спротив.

А шо це воно тут за один?.. Земля? Тю… Кулька, яку він знає вже вздовж і впоперек, на якій місця не залишилося без нашкрябаного “тут був я”? Цей трамплін, від якого відштовхнувшись, він уже давно в мандри у всесвіт вирішив пуститися? Та ти шо, малюк, ти взагалі розумієш, до кого сікаєшся?

Але малюк - він “реальний пацан”. І реальність його полягає як раз не в тому, що він може затопити нахабу океанами, або випалити його дощенту зі своєї поверхні.

Реальність його саме в тому, що він є цільною, єдиною й гармонійною природою. А в природі немає фантазій і чудес, там усе, як би воно не розвивалося, залишається виваженим і пов’язаним одне з одним. А от егоїзм “розумної” істоти у своєму розвитку настільки спотворює картину дйсності для свого носія, що для того увесь світ починає поділятися на дві нерівні частини: на НЬОГО самого, - і на все решту, як тло.

Інакше кажучи, увесь завдаток часу, який дали нам на розвиток, витрачений був не на те, щоб виростити Людину, а на те, щоб вигодувати егоїзм, який примушує нас жити у викривленій реальності.

І ось карикатура, і говорить вона про нас, як стоїмо ми впритул до “моменту істини”. Коли природа несподівано починає показувати нам, аж як розвинутим, “хто в хаті хазяїн”.

Ну а далі все вже залежить від нас. Тобто, - або зробимо правильні висновки, або, засліплені нашим егоїзмом, продовжимо гинути.


Капельмейстере, туш!


(як ми на себе усяке напинали і як себе розмальовували)

ВСЕ Ж ТАКИ ВАЖКО БУТИ ЦАРЕМ

Хоч я, чесно кажучи, не пробував. Та, власне, ніхто й не пропонував. Просто якось вона склалася, така думка про життя царське. Виходячи з побічних міркувань. Адже йому, цареві, увесь час доводиться ж показувати, що ти цар. А іноді й доказувати.

Проте, навіть якщо ніхто й ніколи не вимагатиме від тебе пред'явити докази і посвідчення, вже один лише обов’язок зовнішньо виглядати як цар здатний зробити сердешну короновану особу набагато нещаснішою, ніж будь-який з її підданих. Увесь цей протокол урочистих зустрічей і появ на людях, парадних прийомів і проводів, усі ці ритуали і церемонії… На тебе ж усі постійно дивляться і тебе постійно оцінюють. Слово честі, прямо жаль людину.

Але ж, з іншого боку, всі ми, люди, деякою мірою, царі. Принаймні, якийсь необачний філософ так людину і назвав: “цар природи”.

А подивитися на нас, - так ми, “царі”, дійсно нещасніші за усіх наших підданих - і з царства рослин, і з тваринного царства. Тварина самодостатня. Їй треба прогодуватися, захиститися і рід продовжити. Що? Ще щось? Та ні, дякую, бувайте, піду посплю…

А у її царя, у людини, на додаток до поїсти і рід продовжити, - ну прямо хвороблива манія щось там із себе увесь час зображати. Якісь речі на себе напинати, якось себе розмальовувати… і без цих речей і фарб воно, “цар”, почуває себе ну просто недолугим і нещасним. Та й інші “царі”, що навколо, на нього дивляться і його поціновують виключно згідно з тим, що воно на себе напнуло, і за тим, як воно розмальовано.

Тому численні книжки з історії костюма, ритуалів, символів, косметики й таке інше, так і репрезентують нам історію “людини розумної”, як послідовність змін ганчір’я і способів розфарбовування.

 

БЕЗ ОДЕЖИН

То, власне, хай би воно так і було, нас такі репрезентації не дуже й ображають, лише справа в тому, що людина ж розвивається.

А от у чому проявляє себе її розвиток - це вже окреме питання. Проявляє він себе не стільки в почерговій зміні форм товарно-грошових відносин, а також суспільних формацій, що заповзято намагаються їм відповідати. Розвиток людини набуває виразу, переважно, в усе сильнішому бажанні розібратися в тому, що вона називає “я”. Котре “я” виглядає сутністю може і невловимою, проте не залежною від ганчір’я і фарб.

Але ж, при цьому з’ясовуванні щодо свого “я”, все те, відповідно до чого люди один одного оцінювали, тобто “одежини-речі-фарби”, - страшно й уявити! - втрачає свою магічну силу. Паралельно зі зціленням людини від хворобливої схильності увесь час когось-там із себе зображати.

І от нам стан справ. З одного боку, вибір “що б таке на себе напнути” перестає бути вибором, а з іншого боку, виявляється, що, поки ми били один одного за те, що той виглядає не так, як я, - усі ми підійшли до краю, за який і заглянути моторошно. Бо там - тільки “я”. Без одежин.

А ми ж з ним так і не розібралися. І от з якої причини: намагаємося ми зрозуміти його поодинці, одягаючи його кожен у свої власні уявлення. А воно, “я”, на всіх на нас - одне. Просто кожний з нас отримує у тимчасове користування маленький голографічний осколочок від цього великого “Я”.

Тож, не знаючи цього, всі ми тільки й робимо, що штрикаємо і колемо один одного гострими краями свого осколка. І ось ми, усі порізані й поколоті, опинившись на краю безодні, прийшли до останнього вибору: уві що, знов-таки, вбратися. А точніше, - якої б воно форми собі набути.

Або ми всі набудемо форми того самого єдиного “Я”, як сказано: “як одна людина з одним серцем”, і вирвемося, нарешті, вгору із нашої мішанини ворожнечі, крові й багнюки. Або ж залишимося купою щільно притиснутих один до одного гострих уламків, - і безладно зсипемося у прірву.

Отже… останній вибір… барабанний дріб… нерви напружені до краю…

Капельмейстре, туш!


Померти завжди встигнемо


ТЯМКОВИТА ТАКА РИБКА

Відоме ствердження матеріалістичної філософії, “буття визначає свідомість”, обфольклорено вже багаторазово. Чого тільки не утворила з нього мудрість народна: і “пиття визначає свідомість”, і “биття” теж її визначає.

Коротше кажучи, виверт, відомий професіоналам пропаганди, вдався матеріалистам на славу.

А полягає цей виверт ось у чому. В загальний ставок всенародної низової думки, який кишить найрізноманітнішими переконаннями й упередженнями, треба кинути свою маленьку, скромну на вигляд, рибку. Навроді як, - та що, жалко хіба ? - хай собі поплаває, не гірша ж вона за інших.

Потроху цьому рибченяті вдається обрости фольклором, а це означає - бути прокрученим на всі лади в багатьох умах.

Таким чином “рибка” робиться своєю в ставку низової думки. Ну а потім починає рости, і одне за одним безслідно ковтати інші думки й переконання. У результаті чого робиться господинею ставка і володаркою умів.

Тим же чином опрацювала народна “мудрість” і ствердження про те, що свідомість людська чимось там визначається.

Жартуючи над ним, крутячи його й перекручуючи, ми й не помітили, що їй, свідомості людській, приділена в цьому реченні роль простого додатку, що відповідає на питання “кого-що?”

Отак от нам у мізки й вживили поняття про те, що сама вона, свідомість, нічого, власне, й не визначає.

 

І ВОНА УСЕ ЦЕ ТЕРПИТЬ?

І от ми, клюнувши на цей гачок, рвонули. Адже жити хочеться гарно, - і от, прагнучи до гарного й багатого життя, ми натиснули на педаль технологічного розвитку. А як же свідомість? - та нічого, потім якось узгодиться. Нікуди не втіче.

Злидні, регіональні проблеми й людське звірство ми оголосили наслідком “браку культури”, читай: слабкого технологічного розвитку.  А також - браку або ж надлишками ресурсів. Ну, взагалі кажучи, - буття.

Політики і мегакорпорації, - таки теж люди, - вирішили, що тепер вони вже точно зможуть правувати світом і вести його до якогось більш-менш усталеного стану. До якогось, хай млявого, але ж прогресу.

Як? А так, що технологічними доробками почали користуватися не тільки для перенаправлення грошових потоків, переозброєння армій і методів маркетінгу. Але й для впливу на все ту ж багатостраждальну свідомість. Методами тайними і явними. Адже вона, за загальною тепер вже думкою, чимось там визначається.

Ну а що ж вона, сердешна, свідомість людська, реальна, - так і мовчить? Усьому потурає? Невже й її та рибка проковтнула? Невже змогли її все ж таки ошукати ті, хто збирався її під себе переформатувати? Виявляється, що ні: зачекавши пару століть, поки ми розпалимося, війшла тим часом на проїжджу частину шляху прогресу, - і вперлася.

І все пішло шкереберть.

 

ДВА ВИДИ ЖИВЧИКІВ

Ніяке “буття”, ніякі статки й побутові поліпшення, ніякі, - на, хапай! - чудеса інформтехнологій, які здобувають для нас із кремнієвих долин, як вгодованих кролів із капелюха фокусника, не зробили людину людиною. Вона залишилась або істотою, яка тупо жує блага в “споживацькому раю”, або ще більш натасканим і озброєним двоногим звіром, або… ну й так далі.

Зачатки нових, неймовірних технологій, прагнення до прогресу й розквіту, бажання нормального майбутнього, застопорилися й гудять-надриваються: “дай дорогу!” А людська свідомість, упершись, стоїть на їхньому шляху і мстиво думає: “Ну-ну… Так хто там мене “визначати” збирався?”

І вона таки права. Тією самою “великою сірячинною правдою”. Тому що людина, всередині, не є її буття. І навіть не її свідомість. Всередині людини, в її основі, існує живчик. Зветься він “бажання”. Існує бажання - живе людина, пішло бажання, - …, ну, не треба про сумне.

Так он, бажань у нас - неймовірна різноманітність, а от видів бажання у людини загалом всього два. Перший вид - це бажання “для себе”. Другий - бажання “для інших”, а собі? - так, прожитковий мінімум. Усе задоволення - тільки від того, що для інших зробив, що іншим добре.

А тепер невеличке запитання: на енергії якого з цих двох видів бажань розвивалась досі людська цивілізація? Відомо й безперечно, адже так?. І слабкі бажали все для себе, і сильні використовували це бажання слабких для того, щоб отримати в результаті все - для себе.

Ну, то й що? А нічого. Глухий кут.

 

УПЕРШИСЬ ВСІМА ЧОТИРМА

Людина, носій свідомості, так і не стала людиною. Тому ж і свідомість вже не в змозі ні розвиватися, ні рухати вперед буття людини.

Скільки не пхала в себе людина, її носій, рухаючись уперед на енергії першого виду бажань, - а з суцільних війн, лиха й нещасть так і не видерлась. Навпаки: тепер вже якщо десь станеться лихо, то не заспокоїться воно, поки півсвіту не покриє.

Тому й не бачить наша свідомість перспектив. Тому й уперлася.

І ось стоїть наша свідомість на перехресті, упершись всіма чотирма, і думає, дивлячись на свого “носія”: хочеш стати людиною, - заправся енергією другого виду бажань. Ось тоді подивимось.

Прикро те, що ми й самі знаємо цю правду. Адже ж користуємося поняттями “справжня людина”, “людина з великої літери”. А позначають ці вирази саме людину, якою рухає другий вид бажання, людину, яка готова вмістити в собі турботи й проблеми інших людей.

“Нехай, нехай мізкує”, - думає свідомість, глядючи на цю безпорадну недолюдину, - “нехай покумекає, а я почекаю. Померти завжди встигнемо, а от жити новим бажанням, та в новому бутті… Це вам не не технологіями жонглювати, це вам не юзати мене у хвіст та в гриву лише заради того, щоби пельку собі напхати.

Знаєте ж уже, що саме треба поміняти. От і міняйте”.


Бувайте, зустрінемося на демонстрації



МУЗИКА ЧАРІВНИХ СЛІВ

От деякі його вже поховали, подумки, - а він живий, волоцюга!

Коли ми помічаємо це, нам якось незатишно робиться від його нахабного, живого й квітучого вигляду. Особливо тим, хто в бадьорих фінансових звітах та рожевих аналітичних прогнозах вже й поминки йому справили.

Ми самі, щоправда, до нього не дуже серьйозно ставимося, навіть жіночим ім’ям його кличемо: “криза” кажемо. Але в тому кублі, звідки він зазвичай починає по світу мандрувати й жерти все, що люди собі понаскладали й понабудували, - там йому знають ціну. Добре відають, що то за злий чолов’яга, “крайзис” цей.

Отже, кілька років тому він вже рішуче показав свою паскудну вдачу всьому світові. Настільки всіх “опустив”, що вже й не знають, що з тим “крайзисом” робити.

А так же ж усе було гарно та добре…

І життя мало сенс. І саме існування не було абстрактною категорією. Воно, як матерія, було дано нам у відчуттях: я купую, - отже, я існую.

І людина відчувала, що може собі дозволити плинути вільно в течії постійних купівель і придбань. Нині, щоправда, з провини супостата, гострота цих відчуттів трохи ослабла, і все ж…

Ви тільки вдумайтесь, яке воно піднесене, це усвідомлення… ви тільки вслухайтесь у музику цих чарівних слів: “Я! МОЖУ! СОБІ! ДОЗВОЛИТИ!”

 

МИ - І ЦЕ БРИДКЕ “РАПТОМ”

І справа ж не тільки в бажаннях мого обмеженого “я”.

У ті чудові півстоліття достатку, коли герої кінокомедій на бігу збивали необережно полиці з різнокольоровими коробками, фруктами, товарами, іграшками, краму, що розлітався на всі боки, - ми радісно сміялися, тому, що цей веселий розвал викликав у нас загальне відчуття, - МИ можемо собі це дозволити!

Нам не було жаль ані витрачених грошей, ані праці, ані товарів, - вдоволення від достатку виписувало під усе це загальний чек. Це вдоволення наше прощало, від нашого ж імені, все: безсоромне розбазарювання скарбів земних нетрів, сил, енергії, що витрачалися на виробництво мільярдів непотрібних речей, те, що світовий океан перетворився на світовий смітник, нівечення природи, - усе.

Ми ладні були пробачити все, тому, що наше життя мало сенс.

І раптом - почали закриватися фірми, компанії, раптом тебе вже просять, починаючи з наступного тижня не турбуватися, тут у нас невеличке скорочення, тож ми будемо раді допомогти вам правильно скласти заяву про звільнення, а наші консультанти з задоволенням приділять вам час і якомога детальніше проконсультують вас стосовно прав безробітних у нашій демократичній державі, і зрозуміло! безсумнівно! ви одержите найкращі рекомендації від нашої фірми, з ними вас просто з руками відірвуть. Де-небудь.

Раптом твої неймовірно зручні й навпрочуд дешеві кредити, з гарантій майбутнього щастя перетворились на гнітючий тоскний тягар, котрий навантажило на тебе минуле.

Раптом перестали усміхатися і доля і службовці твого банку. І що найжахливіше, - ти вже не можеш собі дозволити!.. І це, і це, і… так-так - і те також.

Так постривайте… - а заради чого ж тоді жити?

 

Я - ТВАРИНА?

Сталася якась метаморфоза. Те, що раніше ми просто відчували, - те ж саме ми раптом зрозуміли. Радісне відчуття набуло зненацька форми критичного усвідомлення.

Виявляється, найбільшою насолодою в житті для нас було - придбати.

Критичне усвідомлення?.. Але ж зачекайте… так зветься саме той внутрішній перелом, коли з тварини починає утворюватися людина. Людина ж походить від тварини не тоді, коли починає користуватися знаряддями праці, як то стверджував один з відомого бородатого двійка класиків. А тоді, коли раптом усвідомлює: “...матінко рідна, та я ж - тварина!”

Тобто, уточнімо: якщо істота цього не усвідомлює, вона залишається твариною. Озброєною і знаряддями праці, та й багато дечим.  

“Я - тварина…” Оце так капость з боку нової, людської, свідомості. Адже тільки-но вилупилося, зовсім ще пуп’янок, а вже такі від неї неприємності.

 

НІ, НЕ ДАМОСЯ!

Тобто, що ж воно виходить? Він, “крайзис” цей, вліз у наше життя, нахаба, аби дати нам критичне усвідомлення?

Він що, прийшов до нас у життя, щоб з нас людей зробити?

Ну, і от я тепер маю дивитися на свій улюблений долар і думати при цьому: “Ось, я - людина. Так. А задля чого я живу?” І так на кожний долар?

Еге, ні… Брешеш, не дамося. Не вийде в нього це, - перетворити нас на такі собі, схильні до рефлексії, створіння, мазохістські вдячні йому за те, що ось ми тепер - люди. Щоб ми, в екстазі вдячності, юрмами виходили б на вулиці з квітами, гаслами й вигуками: “Хай живе наш великий “Крайзис”, який нас зробив людьми!”

Тьху, аж гидко собі навіть уявити…

Ні, не вийде в нього це. Ми все ж таки люди, а не стадо.

Тому ви як знаєте, а я особисто піду візьму пульта, та пошукаю на каналах комедію, де герої бігають по величезним супермаркетам і збивають полиці з тисячами різнокольорових речей.

Бувайте. Зустрінемося на демонстрації всенародної вдячності “великому Крайзису”.


Про те, як мова наше життя випереджає


Є НАВІТЬ ТАКИЙ ВИРАЗ…

“Соціальна тварина”, “вінець творіння”, “смертний бог”, “цар природи”...

Людство, воно як дитина, - відтоді як собою, рідненьким, зацікавилось, все хоче якось визначити, - що я за один? Та й та істота, з яких я складаюсь - що воно таке? Батька-матері ж, як належить дитині, немає, щоб кликали якось, отож воно й бідкує, самотужки намагається яку-небудь назву підібрати. Хоч би який там “узагальнений образ” назвою утворити.

Та скільки не силкуються люди, чогось певного одного так досі й не добрали.

Хоч за те дякувати, що при всій нашій схильності конфліктувати з будь-якого приводу, то принаймні за правильність визначення “що таке людина” ми не воюємо. А то…

Так от, явище це, “людина”, незважаючи на остаточну туманність терміну, чомусь все ж таки “інтуїтивно зрозуміло”. Адже ми явно маємо на увазі дещо загальновідоме, коли говоримо один одному та нашим дітям: “Будь людиною!” Особливо, коли нам чого-небудь від них треба: “будь людиною, зроби мені те і те…”, “ну будь людиною, дай мені це...”

Уточнімо. Отже, для нас “людина” - це така специфічна істота, яка здатна, - ба навіть мабуть і хоче, - чинити добро іншому. Чим і уявляється нам якісно кращою та вищою за тих, які відчувають виключно свої особисті клопоти та негаразди, і тому схильні робити добро тільки самому собі. Адже так?..

Якщо це зафіксовано у мові, - отже, це існує в нашому менталітеті.

Ми ж говоримо, приміром, про когось: “Ось це - людина!” Навіть вираз такий є, - “людина з великої літери”.

Що це означає? - що той, про кого йдеться, здатен вмістити в себе турботи, проблеми та обставини багатьох людей і охоче сприяти їхньому розв’язанню, вирішенню і “благовпорядкуванню”. І що більшу кількість чужих утруднень і заморочок людина ця здібна вмістити у свою душу, то більшою є та сама “літера”. Інакше кажучи, тим більше підстав іменуватися людиною.

 

ПРАВИЛО КАПІТАНА ВРУНГЕЛЯ ТУТ НЕ СПРАЦЬОВУЄ

А тепер - до теми нашого малюнку. Хоч і сумна вона, ця карикатура, але ж втішного та веселого в цій справі дійсно мало.

Скажімо, наприклад, що ми бажаємо, аби з наших діточок, з кожного з них, виросла “людина”. Ну, припустимо. То чому тоді система, в якій зростає дітлашня, - система державна, солідна, розгалужена, - чому вона займається лише освітою? І аж ніяк не тим, щоби підняти кожного з них на рівень “людина”? Отак відверто й зветься: система, або ж міністерство, “освіти”.

І справа ж не у вивісці. Коли б навіть, з великого бажання зоригінальничати, а то й через благі наміри, узяти її, вивіску, та й поміняти, щоби називалося міністерство не “освіти”, а “міністерством виховання”, - справі це не зарадить. Правило капітана Врунгеля: “як ви яхту найменуєте - отак і попливе”, - тут не спрацьовує.

Екіпаж школений пречудово, реформами його з пантелику не зіб’єш, і, з новою назвою на борті, яхта “Міністерство виховання” йтиме курсом фарширування вихованців знаннями та відомостями, відомостями та знаннями. Вітер держбюджету весело посвистує у вітрилах, а на палубах і в кубриках іде муштра та зубріння.

 

ПОЯВА ЛЮДИНИ ДЕЩО ЗАТРИМУЄТЬСЯ

А от запитайте їх щодо проблеми виховання дитини таким чином, щоб з неї вийшла справжня Людина. Ви думаєте, вони про неї не знають? Та краще за вас.

“Щоб кожний виріс справжньою людиною? - так, зрозуміло, це ж наш ідеал. Високий ідеал. Вишиною аж під самий план. Так, а що ж ви думаєте, - у нас план. Навчальна програма. І взагалі, шановний, ви своїми запитаннями, знаєте… у нас і так зарплата мізерна, у нас і так як не комісія то перевірка… Звісно, ми обов’язково роздивимося і внесемо… Так, на все добре…”

Тож поява людини, тобто істоти, яка відзначається альтруїзмом, відчуттям турбот і проблем ближнього, нахилом до утворення з тими, хто її оточує, стосунків братерства і взаємодопомоги, - відкладається на невизначений термін.

І це при тому, що поняття “людина”, саме в тому сенсі, - “з великої літери”, в нашій мові та свідомості уперто існує. Погодьтесь, феномен незвичайний. Мова, як явище неначебто службове, котре завше розвивається слідком за розвитком і ускладненням життя, - в нашому випадку випереджає саме життя.

Ні, якось воно таке недарма… цей “феномен”...

Штовхає нас ізсередини, як внутрішній двигун, котрий знає, куди нам іти. От уже й діти того ж вимагають. А ви кажете - карикатура...

Розбіжність у поглядах

ФЕНТЕЗІЙНА РАСА

- Мамо, а хто це там?

- Стережися, дитино моя, то - люди!

Нехай це буде схоже на яку завгодно казку, але ж поява групи людських істот у полі зору тварин, - та й самих людей теж, - це неначебто десь поряд, так, що й побачити тебе можуть, з’явилися створіння з якоїсь агресивної фентезійної раси Орків, Сил Темряви.

Та ось перевірте себе, чисто умоглядно: ви в густому лісі, і раптом помічаєте вдалині або звіра, котрий порпається там коло своїх справ, або ж людину, - хто з них викличе більшу насторогу, відчуття небезпеки? Людина просто незрівнянна за своєю здатністю викликати тривогу в усього, що її оточує.

Причина цього навіть не в тому, що людина, вона “ за всіх звірів звіріша”, - це, скоріш, наслідок.

Причина в поєднанні двох її властивостей. Людина, з одного боку, обдарована незмірно більшими можливостями, ніж тварини, якісно іншими, і вона ж володіє незмірно  більшим, якісно іншим, бажанням заволодіти всім навколо себе.

 

ГРУДКИ

І цікаво те, що розвиток людини є розвитком саме цього бажання, - заволодіти.

Наприклад, укладаючи угоду про прибережну територію з англійцями, нерозвинуті індіанці мали на увазі, що цією угодою вони просто дають тим дозвіл полювати на цих теренах. А розвинуті англійці мали на увазі, що індіанці продають їм ці землі, і відтак вони будуть тут хазяями.

І ось, внаслідок розвитку бажання заволодіти, людина і природу на планеті нищить, і сама себе, як вид, постійно підштовхує до погибелі.

Тому можна сказати, що на малюнку зображена ситуація не зовсім реальна. Мовляв, існує така собі чистенька природа Землі, а от на ній, посередині, якась виразка.

Насправді картина набагато сумніша.

Розвинута цивілізація покрила всю природу планети щільною мережею чорних цяток. А якщо точніше, - підмішала чорне та отруйне в усе її розмаїття.

Інакше кажучи, картина життя на нашій планеті просувається потроху до ідеального вигляду “чорного квадрата”. Перемога цивілізованої людини над природою, вище досягнення живопису, як казав про свій твір автор ще того “Чорного квадрата”.

Ми, власне, все це знаємо, так, загалом, проте вважаємо, що нічим зарадити такому самогубству не в змозі. Ми ж усі такі, розумієте, безсилі перед сильними цього світу, а вони ж, розумієте, кермують у бік прірви...

Так от, усе насправді й близько не так. Тому що дай нам, нині безсильним, силу, виявиться, що ми - звичайні містечкові розумаки, яким дали покермувати у всесвітньому масштабі. А отже, каюк прийде всім нам набагато швидше.

Чому? А через те, що всі ми однакові: людина - це така грудка бажання усім заволодіти. Чи то як більшість, - маленькі грудочки, або ж як “сильні” - о-от такі от шматовища. Сутність від цього не змінюється. А також не кращає нічого й ніколи від заміни одного, “поганого сильного”, на іншого, “доброго”. Бо ж напрям, яким веде нас спільне для всіх людей бажання, залишається незмінним, - до прірви.

 

У НЕЇ ВСЕ ЯК У АПТЕЦІ

Тому все ж таки не варто було так відразу й гудити малюнок. Має він все ж таки рацію: ми, перш за все, сліпі. І не сліпотою очей, просто, засліплені нашим природним бажанням заволодіти, радіємо своїй “розвинутості”, не добираючи, куди цей розвиток нас приведе. І всередині в нас од цієї сліпоти нічого не відгукується.

А що ж має там відгукнутися?

Ну, по-перше, наша здатність, якою ми й відрізняємося від тварин, - жахнутися того, що ж це ми робимо… З цим у нас поки що аж ніяк. І по-друге, жодною мірою не пробуджується в нас відчуття, що всі ми - єдина “всесвітня людина”.

Загалом, якось там, деякою мірою, - нам це все ж таки відомо. Але цей факт, він десь там, на краєчку мозку, на периферії, миготить, - з’явиться, померехтить і зникне. Аж ніяк ні на рішення, ні на дії не впливає.

А от у природи, у планетарної системи, цей факт не миготить. Це тільки нам здається, що в природі все нестале, мінливе, метушливе, і всі тільки й роблять, що один одним вечеряють. Еге, а як же…

“Природа є системою систем”, - це ж не поет вирік, здійнявши очі, це ж вчений, дослідник, зробив висновок. Тож якби нам відчувати, що усі ми, род людський, є її робочим елементом, і прокручуємося в її єдиній машинерії, - тоді й у нас би мерехтіння фактів припинилося. Бо відчули б систему. А в неї, знаєте, усе точно, усе як у аптеці.  

Для неї немає “племен, говірок і достатків”. А поки, що далі ми “розвиваємося”, то жити нам робиться все тісніше та сутужніше.

Розбіжність в поглядах у нас із системою, якій ми підпорядковані. І можна бути впененим на всі сто, що вона цю розбіжність усуне. Своїми засобами.
Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
14
предыдущая
следующая