хочу сюда!
 

Оля.

25 лет, овен, познакомится с парнем в возрасте 23-30 лет

Заметки с меткой «душа»

Самое главное - быть самим собой.

Самое главное - быть самим собой. Запомните, никакие маски никому не нужны. Всю жизнь за ними прятаться тоже не сладко. Да и от себя не убежишь. И внимания они не привлекут, кроме как кратковременного баловства, не более. А к серьёзному нужно и относится по-серьёзному: честно, открыто и от души.☝☺

Розмова із попутним вітром

Доки не придумали двигунів, ми з вами були змушені жити в унісон з природою – чекати попутного вітру, зважати на погодні умови. Ми узгоджували свої бажання зі світом і не скаржилися на наслідки спроб діяти всупереч його ритмам. Та із винаходом двигунів у нас з вами з’явилася ілюзія, що саме ми – царі світу. “Куда хочу – туда лечу”, так? Ми з вами почали величатися та надиматися, невпинно намагаючись нав’язати свою волю, яка дедалі частіше починає нагадувати примхи та бзіки.

Ми настільки заякалися, що часом навіть відчуваємо втому від тверджень, вібрації яких схожі на удари кувалди по скелі “Я всього доб’юся”, “Я отримаю те, що хочу” тощо.

Та є один малю-ю-сенький нюанс.

Те, що збудоване нашим роздутим Его, ще більш-менш працює, доки у нас достатньо сил гнути своє. Але таке “джерело” швидко вичерпується і тоді ми з вами починаємо відчувати упадок, депресуху, втрачаємо відчуття сенсу діяльності. Нас накривають збудовані нами ж нереалізовані плани, пусті амбіції, штучні цілі. Ми почуваємося нещасними, скаржимося, що нас чомусь нічого не вабить.

Знайома історія, правда? Кожен з нас тією чи іншою мірою відчував подібне розчарування і доводилося якийсь час відходити, щоб відновити в собі здатність для подальшого руху. А комусь це і не вдалося і він просто імітує діяльність.

Як же бути? Адже зовсім без визначення напрямку руху теж зле – є шанс натрапити на щось цікаве, але й значна ймовірність безцільного кружляння довкола. Проте ми можемо спробувати дещо змінити підхід до постановки цілей. У нас є можливість вгамувати своє розпашіле Его та спробувати почути голосок власної Душі, який спочатку буде ледь чутним і зніяковілим – адже вона не звикла, що до неї дослухаються. І почати ставити собі питання: “Чого ж все таки прагне моя Душа? Яке її воління? Те, чого я зараз так прагну добитися, відгукується в моїй душі чи вона байдужа до цієї цілі?”

Гарантую, що спочатку наше самолюбство буде в шоці від самої ідеї посунутися і дати висловитися комусь ще. Та коли ми з вами не відступимо у власному прагненні бути чесними з собою, воно буде змушене злізти з трону і зайняти своє місце. Наше Его нам не ворог, проте не варто давати йому всім рулити – воно для цього не призначене і не впорається з не своїми обов’язками.

А потім підемо ще далі. Сама думка про те, що я зараз озвучу, викличе праведний гнів нашого Его. Ми можемо почати ставити складніші запитання. Для чого я ТУТ?.. В чому полягає моє призначення?.. Яка воля щодо мене Сили, що мене Створила?.. Те, чим я зараз займаюся, враховує цю Волю чи я просто намагаюся гнути своє?..

Давайте просто дамо відгукнутися в нас цим питанням. Не квапмося і не витискаймо негайних відповідей. Відповіді обов’язково прийдуть. Адже ми виконали свою частину роботи – поставили запитання.

Гарного всім дня)

© Катерина Когут, 2017


Народ, ми з вами – суспільство телепузиків?

“А я всё чаще замечаю, что меня как-будто кто-то подменил. О морях и не мечтаю – телевизер мне природу заменил”. Ех, Матроскін – Матроскін, як же тонко відчула твоя котяча душа сутність проблеми.

І не лише природу замінив, мудрий мій котисько. Весь цей неосяжний світ для нас звузився до його екрану. Він став нашим домашнім улюбленцем, членом сім’ї, декому замінив друзів та знайомих.

Нас зачаровує його безвідмовність – в любий час доби він охоче лиє на нас невичерпно мудрі потоки ріжних порад. Як би не телик, то звідки б ми знали “що робити? що купити? кого і як любити? які плани на завтра мати? яких пісень співати?”. Ми б з вами просто пропали. Добре, що про нас є кому подбати і підказати, правда ж?..

Той, хто живе по той бік екрану, щиро пілкується про нас. Тому показує нам все найжахливіше, що коїться в світі, а коли таких подій бракує – часом вигадує їх. Для нашого з вами блага – щоб ми в жодному разі не розслаблялися. Той, хто керує тим, що показує екран, ніколи нас не надурить – йому можна вірити як нікому. Ще жодного разу не було такого, щоб він поширював неправдиву інформацію чи пробував витягнути гроші з наших кишень, еге ж?..

Завдяки йому ми ніколи не самі у цьому світі. Це пусте, що проживаємо не своє життя, а життя героїв сумнівних серіалів та ток-шоу. Головне, що нам не нудно. Споглядання того, що запопадливо показує нам телик, наповнює наше життя сенсом, голову – думками. Телевізійні голоси повністю замінили нам голос нашої душі, серця, інтуїції тощо. Навіщо намагатися почути Волю чи Підказки Вищих Сил, коли нам все доступно можуть розтовкмачити, так?..

Навіщо нам спілкуватися із реальними людьми – у них буває різний настрій, з ними треба вчитися взаємодіяти, вони далеко не завжди говорять нам приємні речі і роблять те, що ми від них хочемо. Добре, що у нас є улюблені політики, герої мильних опер та різних-там шоу. Вони ніколи нас не зрадять, не скривдять, з ними почуваєшся легко – вони не нависають, їх завжди можна вимкнути.

Головне, що жодного примусу немає у стосунках із телевізором. Ми добровільно і дуже охоче віддаємо йому найцінніше, що маємо, – СВІЙ ЧАС. А те, що він обмежений, це пусте, правда? Головне, не пропустити чергових серій новин,серіалів. Бо як же тоді жити? А завдання, які ми покликані виконати у своєму житті, нехай зачекають. По телику нам же про це ніхто не говорить – значить можна не паритися. Якби це було справді важливо, то той, хто живе по той бік екрану, обов’язково нас про це попередив, еге ж?..

Гарного всім дня)

© Катерина Когут, 2017


Стережімося вірусу байдужості

Багатьом з нас в дитинстві говорили: “Нікуди не лізь – без тебе розберуться”, “Відвернися – не дивися туди”, “Не влазь, бо ще й тобі прилетить” тощо. Так вірус байдужості проникав в нашу кров, підпорядковував собі наше бачення.

Він забезпечує нам ілюзію спокійного життя – ми нічим не паримося, нічого не приймаємо близько до серця. Та правда в тому, що цей спокій неживості – адже байдужість досягається лише омертвінням власної душі.

Ми забуваємо, що нам заповідали любити ближнього свого. Нахватуємося цитат таких самих хворих на вірус байдужості, як і ми. Наше примарне умиротворення заквітчується солодкими казочками, героями яких є збайдужілі глухі та сліпі до чужих страждань люди. І все ніби тіп-топ.

З нашої мовчазної згоди відбуваються найгірші речі в світі. Але ж їх робимо не ми, правда? Поганці ті – інші, а не ми. Наша хата з краю. Ми лишень спостерігаємо і не втручаємося ані словом, ані ділом, ані порухом душі.

Хм, душа… А де вона? Дивина, чомусь не відчувається… Якась пустка та холод там, де мала бути душа… І життя ніби в стороні і минає осторонь… А як живуть ті інші – яким завжди є до всього справа? Нас же переконували, що ті, хто приймає чужі проблеми до серця, довго не живуть. Може, хоч тут не збрехали?

Хто у нас там з небайдужих? О, Ніколас Уінтон, який врятував 669 дітей приречених на смерть фашистами. Що пише – чому йому вдома не сиділося, а ризикував життям заради чужих йому кіндерів? Ти диви, ще й не розповідав нікому про свої подвиги.

Почитаємо… “Коли Ніколаса Уінтона запитували, як він зважився на таку ризиковану справу, він лише знизував плечима: «Не знаю. Комусь немає діла до того, що діти в смертельній небезпеці і їх потрібно негайно рятувати, комусь є. Що робити, якщо ти просто повинен їх врятувати – більше просто нікому»”.

Дивина якась. Цікаво, а прожив скіко той чолов’яга? 106 років… А коли йому виповнилося 104 роки, він сказав в інтерв’ю: «У мене стільки справ, що мені ніколи вмирати. Врятовані мною діти старіють, починають хворіти, потрібно будувати будинок для догляду за ними».

Чому перехопило подих і сльози набігли на очі? Такого давно не траплялося… Чужа небайдужість спрацювала як вакцина від вірусу? Щось заворушилося в грудях, почало оживати… То це і є вона – душа?..

© Катерина Когут, 2017


Мысли

Не надо ломиться в человеческую душу, пытаясь открыть дверь с ноги. В душу заходят медленно, осторожно и очень аккуратно, чтобы не задеть ненароком болезненные шрамы или свежие раны. Есть души настолько измученные и усталые, что боятся шума и резких движений. А некоторым нужны тонны нежности, чтобы смягчить острые углы и снести баррикады, выстроенные после многочисленных предательств и людской злобы. Иногда требуется очень много любви, чтобы вылечить душу, разорванную на фрагменты. Но это того стоит, ведь никто не будет таким благодарным, как человек, собранный заново по кусочкам. Никто и никогда не сумеет любить вас сильнее, чем тот, кто возродился однажды из пепла.

Проницательность и восторг

Insight and delight


Когда едешь в старом потрепанном автомобиле, раскачиваясь на плюшевом сидении, вдыхая дорожную морось и напевая что-то себе для настроения, можно забыть всё на свете, только не это..

Вдруг никогда не бывает вдруг. Это только в романах, вдруг вбегает портье или ломается стул, что-то падает и разбивается, кто-то в кого-то влюбляется или умирает. Разве может быть неожиданным то, что мы привыкли называть другим? В какое-то неопределенное время кто-то из нас открывает дверь и входит в другое. Что значит другое? Смотри направо, прямо сейчас, смотри! Что там? Я же ясно пишу, смотри направо, а не продолжай читать буковки. Ты видишь линии, преломление света, складываешь в мозгу мелочи в более крупные очертания. Ты все равно не видишь то, что видит птичка, залетевшая через окно в комнату. Она покружилась, преследуя собственную тень, несколько раз ударилась бочком о стену и покинула жилище. Что же упускает человек, складывая мелочи по законам кем-то придуманных схем в своем мозгу? Отчего он лишен зрения, которое помогает птице покинуть стены?

- Вы помните символ - стену плача? Кто и зачем плакал, а самое любопытное, почему это так важно?- молодой студент вытер платком лоб и сосредоточил свои зрачки на Ральфе.

-«Мы начинаем жить, лишь тогда, когда начинаем доверять своей внутренней силе, „я“ своего „я“, как единственному и достаточному средству против всех ужасов „не я“. То, что называется человеческой природой, — лишь внешняя оболочка, короста привычки, погружающая врожденные силы человека в противоестественный сон», - так я написал в своей книге «Nature» , более на твой вопрос мне нечего добавить. Ральф говорил спокойно, ему не нужно было повышать голос, он говорил, словно светил в окно, как луч луны, который хотя и не солнечный, но достаточно яркий.

-Я бы хотел понять, как вы относитесь к Богу, о природе я пока могу и сам разобраться, - молодой человек сделал жест, будто что-то отгоняет в сторону.

-«Бога и природу нужно воспринимать посредством insight и delight»,- Ральф продолжал цитировать собственную книгу, не обращая внимания на нервозность собеседника, продолжая светить и светиться. Именно эта способность более всего раздражала тех, кто торопится и плохо спит ночью, спит днем, находясь при этом на работе, не решается говорить о телесных радостях, стараясь заглушить проявления Человеческого чтением божественных текстов.

-Как вдохновение и наслаждение вы увязываете с Богом? Это равносильно тому, если бы я пытался громко петь, аккомпанируя себе на гитаре в соборе, – юноша сорвал с себя френч и сложил его кубиком на стул.

-"Природа и душа – это два компонента Вселенной. Природа, мой друг, это плантация Бога", - Ральф, рассыпая цитаты в темпе andante, взял в руки френч юноши, встряхнул и, повесив его на спинку стула, продолжил, - "все мыслимое, искусство, люди, вы и даже мое тело - the not me, то есть Природа"!

Генри, молча, надел френч и вышел из аудитории. Через несколько лет Ральф получил от Генри письмо. Строки этого письма - словно жизнь обвенчалась с лесом, сплетенная из звуков на берегу пруда. В письме говорилось о том, что Генри провел целых два года в полном уединении, доказывая себе и миру, что хорошо и счастливо жить можно и вне общества, удовлетворяя все естественные потребности собственным трудом. «Я считаю, что мы могли бы гораздо больше доверять жизни, чем мы это делаем. Мы могли бы сократить заботы о себе хотя бы на столько, сколько мы их уделяем другим. Природа приспособлена к нашей слабости не менее чем к нашей силе. Непрестанная тревога и напряжение, в котором живут иные люди,- это род неизлечимой болезни. Нам внушают преувеличенное понятие о важности нашей работы, а между тем, как много мы оставляем несделанным!» - писал Генри.


С тех самых пор прошло 162 года. Генри включили в список культурных героев страны, а его заметки, написанные в отшельничестве на берегу озера, признаны «столь же почитаемыми и столь же нечитаемыми, как Библия».

………………………………………………………………………………………


В рассказе использованы цитаты из книги Ральфа Эмерсона ««Nature»,1836 г., а также из книги Генри Дэйвида Торо«Уолден, или Жизнь в лесу».

Осень 2016 года.


© Copyright: Татьяна Тет Дубовая, 2016

Тишина...







У каждого своя Тишина...
..Кто-то ждёт пока замолчат все вокруг...
У кого-то просто молчит Душа... 
А кто-то своим молчанием расскажет больше, чем тысячи слов.....


Даже..





Даже все вороны весной - поют.

Мир - один огромный живой оргАн.
Мне бы только слушать скрипку Твою,
Птицею лететь по твоим снегам.
Детская отчаянная мечта,
Нежность, не угаданная никем.
Твоё сердце видеть и трепетать
На вселенском солнечном сквозняке.
Паруса - высокие облака,
Белые небесные корабли.
Счастье - на крыле Твоего смычка
Умирать от музыки и любви.

© Copyright: Татьяна Щербинина, 2017 

Песенка души.

0.4.4.2.3. «Песенка души». Ж.В. - женский вокал.
1к. Я попала в новый класс – в новое тело,
Когда старое использовала я до предела.
Теперь в новом теле я очки набираю,
Только их набирать я не успеваю.
Для тела очень много нужно мне напрягаться,
Чтоб обеспечить все потребности и не загнаться,
Мне нужно накормить его и сексом обеспечить,
Вовремя давать поспать, и так целую вечность.
Припев:
Я – вечная душа – из тела в тело я хожу,
Использую, я их, но иногда с ними дружу.
Когда чья-то личность со мной договорится,
То – с ней слегка дружу, но ей со мною не сравниться.

2к. Я для себя ведь жить, совсем не успеваю
И через тело, я себя, не удовлетворяю.
Я музою свой уровень стараюсь повышать,
Вот только жаль, что тело не всегда может писать.
Меняю я тела, как люди одежды,
И остаюсь всегда такою, как прежде.
И я, на самом деле, очки не набираю,
А лишь из-за зависимости я играю.

3к. Я прям, как наркоман, остановиться не могу,
Игра зависимость вызывает, а я то в ней хожу.
Нас создали сознания, а мы их создаём,
И в этом – парадокс, и мы об этом всё поём.
Вот, с этим телом, что сейчас, мы друг друга понимаем,
И на одном уровне мы, с ним, уже играем.
А это значит то, что две личности сошлись,
Ну, а другие думают, что эта личность – псих.

Когда душа устанет быть душой..

 

Когда душа устанет быть душой, 
Став безразличной к горести чужой. 
И майский лес — 
С его теплом и сыростью — 
Уже не поразит 
Своей неповторимостью, 
Когда к тому же вас покинет юмор, 
А стыд и гордость 
Стерпят чью-то ложь, — 
То это будет значить, 
Что ты умер, 
Хотя и будешь думать, 
Что живешь.


Андрей Дементьев
Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
88
предыдущая
следующая