хочу сюда!
 

Катя

30 лет, дева, познакомится с парнем в возрасте 31-55 лет

Заметки с меткой «розповідь»

Наша подорож - Добромиль

         Насолодившись містом Самбір http://blog.i.ua/user/729788/2232896/  , їду далі за цікавими враженнями. Автобус Львів-Добромиль, за годину довіз мене до старовинного міста Добромиля. Виїзжаючи з дому на 3 дні звичайно подивилась прогноз погоди, бо вже у Карпатах серед літа випав сніг moroz omg , майже по всій країні йшли дощі whosthat і була велика вірогідність, що у такому райончику дощів нам не оминути. Дивлюсь я на небо та й думку гадаю boyan lol  ..... Прогноз показує громи, блискавки, дощі.... Ну думаю, капець, вибрались... Приїхавши в Добромиль, весь час дивилась в небо і просила милувати нас, щоб ці пару деньків обійшлись без дощу prey   Бо ж одну ніч нам треба переночувати в палатці, а на другий день піднятись, хоч і не на дуже високу гору, але все ж таки піднятись і по гірській почві.
     Отже в очікуванні свого напарника по подорожі часу дарма не гаючи, пішла роздивлятись Добромиль.

      Добромиль, місто Старосамбірського району Львівської області, знаходиться за 115 км від Львова, недалеко від польського кордону.
За однію з легенд місто названо в честь знатного чоловіка Добромила. Інші ж легенди говорять про те, що назва міста є похідною від словосполучення «добра миля» – саме так казали про відстань від замку на горі Сліпій до міста або від маєтностей Гербуртів у Фельштині (тепер — Скелівка).
Місто вперше згадується як село у 1374 році. Саме тоді князь Владислав Опольський (за іншою інформацією — король Людвіг Угорський) надав саксонському родові Гербуртів маєтки по річках Вирві і Стрвяжу.
В 1497 році польський король Ян І Ольбрахт визнав Добромиль містечком і дав дозвіл проводити на площі ярмарки. Містечко почало швидко розвиватись, сюди переселялись купці і ремісники. З Моравії ткачі привозили високоякісне сукно, за яким, а також за місцевою сіллю, приїжджали купці з Угорщини й Сілезії. У 1531 році Андрій Гербурт заснував латинську парафію і побудував дерев’яний костел. У 1566 році король Сигизмунд ІІ Август надав місту Магдебурзьке право, про це подбав Станіслав Гербурт, власник місцевих солеварень.
Великий внесок у розвиток міста зробив Ян Щасний Гербурт – видатний політичний і польський діяч.
Отже вийшовши з провулку, який вів від автостанції перед очима одразу постала міська Ратуша, яка розташована на центральній площі міста. Дата її зведення точно не відома. Держбуд УРСР зазначав, що вона стоїть з XVIII ст. Інші джерела подають XVI ст. Ратуша нагадує невеликий старовинний замок. На фасаді вежі – проткнуте мечами яблуко — родовий герб Гербуртів, а також герб Добромиля. На її годиннику проставлена дата 1883.





Біля Ратуші знаходиться погруддя Адаму Міцкевичу, з чого не важко здогадатись - тут було польське панування )))



площа Ринок


Зручний і тихий парк біля площі Ринок
(фото з інета)


       Відоме місто і для читачів роману Ярослава Гашека «Пригоди бравого вояка Швейка», де головний герой побував у етапній канцелярії. Через Нижанковичі, Солянуватку, Добромиль, Хирів, Скелівку проходив шлях бравого вояка до Львова.
У Добромилі побував герой роману, можливо, тут був і сам автор.
«Одне було погано,— він (Швейк) ні з ким не міг порозумітися, і його разом з іншими потягли на Добромиль, де мав початися ремонт дороги через Перемишль на Нижанковичі. В етапній канцелярії в Добромилі їх усіх переписали». (З книжки «Пригоди бравого вояка Швейка»).
Добромиль входить до туристичного маршруту «Шляхами бравого вояка Швейка».



         В 1872 році в місті збудовано залізничну станцію. Залізна дорога через Добромиль була протягнута під час будівництва залізничної гілки з Хирова на Перемишль і з'єднувала Львів з Будапештом, так звана Перша угорсько-галицька залізниця.  . Окупація в 1939 році Західної України Радянським Союзом посприяла занепаду, розташованої поруч з Добромилем, вузлової станції Хирів, котра будувалась як великий пересадочний вузол. Залізничні гілки Хирів - Перемишль і Хирів - Стар'ява були відірвані від системи залізних доріг Польщі і стали тупиковими, що автоматично знизило їх значимість. У 1876 р. з'явилися фабрика сірників, миловарня, склозавод, лісопильний та пивоварний заводи.
         
        Розпитавши місцевих жителів де знаходиться залізнична станція, не дивлячись на їх скептицизм і здивування моєю цікавістю, я направляюсь у напрямку станції Добромиль. По ходу до станції роздивляюсь будівлі.













На цій же вулиці зустрілась нова гарна будівля. Це була Загальноосвітня школа. На диво її наповнюваність, для такої місцевості, не мала - 540 учнів.



Біля цієї будівлі триповерхова стара будівля, але вона нічим не примітна, то ж я пішла в шкільний двір  і знайшла там одноповерхову будівлю, явно не молоду )))



Крокую далі і знахожу ще цікаві будівлі





Будинок дитячої творчості. Схоже, що це був чийсь маєток. Там над  вхідними дверями навіть видніється герб.



       А ось ще один будиночок, самий ближчий до станції. Можливо там жив якийсь директор залізничної станції? umnik question




        
       Так я йшла, йшла і все не бачила де ж та станція. Вирішила звернути в провулочок і побачила залізничну колію. І вже вдалині виднілись залишки тієї станції. І я по шпалам, опять по шпалам іду – грало у мене голові ))) boyan lol    А я тьопкала по коліям.
        На зустріч йшов дядєчька з клунками. Я його запитала: Звідки їдете і де ж вже та станція Добромиль? Він посміявся і сказав, що їхати треба прямо і вже за кущами буде станція.


        
У шпалах я бачила якісь залізні штучки. Одну підчепила, а то була якась скоба


        Дійшовши до місця призначення став зрозумілий скептицизм місцевих жителів. Такий сум охопив від самотності цієї, колись можливо людної станції. Пригадались кадри з фільмів про відкриття залізниць, про те, як благоговійно люди ставились до цього дива – Залізниці… Мабуть і тут колись раділи першому проїхавшому потягу… Мабуть тут висів колокол, який сповіщав про наближення потяга. А сьогодні повз станцію йде лише електричка Львів - Нижанковичі, та й то 2 рази на день, зранку в одну сторону, а під вечір в іншу.





От цікаво, якого року цей кафель? Хто його сюди поклав?







         З сумом я поверталась назад в місто, де ми повинні вже зустрітись з Мандрівничком. І це мене радувало, бо після зустрічі зі станцією я відчула якусь пустинність, жалість до неї бідненької …  
Цього разу пішла трохи іншими вуличками Добромиля і знайшла старі, і на жаль занедбані будиночки.







      Під час війни тут жив командир гестапо. Він залишив жахливе пам'ятне обличчя у вигляді подвір'я з мацевами - плитами єврейського надгробка з написами, що встановлюється на могилі  для увічнення пам'яті померлого єврея. Я не знала, що вони там є, а лише побачила в інеті. Схоже, що ними було вимощено доріжки у дворі.



     Попросилась в місцевий магазин підзарядити телефон, купила каву і сіла почекати і відпочити в скверику. Тут пробігала білочка, трохи розважила мене.


      
     І вже дочекавшись Мандрівничка, ми підкріпились перед подальшою дорогою, пригостивши місцевих рєбят, які прибігли на нюх )))







Після отриманої від нас курячої відбивнухи, цей пес став наш навєкі lol  Влігся біля нас і поки ми розмовляли і намічали подальший маршрут, він лєжав біля нас, іноді відбігаючи гавкнути на людей, які проходили мимо.



      Відпочивши, вирушаємо далі, бо на сьогодні у нас ще було заплановано відвідати Урочище Саліна, дійти до сусіднього села і розміститись на ніч біля підніжжя Сліпої гори, на якій і розташовано наш вождєлєнний Замок mmmm
        Прямо поряд з нами костел:
У другій половині ХVІІ ст., як розповідають місцеві старожили, церкву Святої Трійці, збудовану на кошти Петра Сагайдачного, перебудовано на костел. У 1719 році Войцех Михальський, тогочасний державний радник Добромиля, піддав костел ґрунтовному ремонту. Тоді костел було посвячено як Розп'яття Христового. Тепер костел перебуває у розпорядженні місцевої римо-католицької парафії. Він є пам’яткою архітектури місцевого значення.








Вже дорогою до Саліни ми знову роздивлялись будиночки і місцеві цікавини






 А це такий смішний чи сарайчик, чи не знаю що. Він маленький, але як видно функціональний )))


В Добромилі є Пожежна частина. ЇЇ будівля нічим не примітна, то навіть не фоткала, але ж в її дворі знайшли цікаву штучку umnik  пожежний насос, схоже він тут стоїть як пам"ятник



 Дорога до Саліни лежить під гірку і вже піднявшись на узвишшя ми бачимо костел з іншого боку



    Отже ми йдемо до сумної сторінки нашої подорожі, яка буде далі...  
      

Яблука з пшеницею. Ч. 3. Лугові опеньки




Удар за ударом, ногою, ще раз ногою, рукою, ще ногою… Вона принишкла й удавала мертву, точнісінько як зараз показують про деяких тваринок. Закуталася ковдрою, й щосили мружила очі, вдаючи міцний сон. Її щелепи були затиснуті, губи поблідли від цього. Але вона не здавалася й щосили вдавала ніби не помічає мене!

- Вставаааай! Роби щось! Паскудо! Подивися на малих! Вони вже не встають третій день! Роби хоч щось! Бодай щось!

Вона вкуталася ковдрою з головою, міцно тримаючи свій «фронт».

Безсилля далося взнаки, в очах все рябіло так, ніби світло довкола підсилили разів у десять,  хоч до кімнати лиш потрапляло непряме сонячне світло з вікна. Для нашої культури й виховання, я здійснила чи не смертний гріх – підняла руку, та ще й ногу на матір. Та я завжди була ніби чужа й інакша. Це все татова кров. Чому, коли всі з сім’ї не мали сили навіть звестися, я мала сили трішки більше, й могла навіть наставити синців? Можливо, це все та ж татова кров, що наділила деякою нахабністю, й я завжди крала з нашої кухні їжу, якій було призначення бути розділеною для всіх. Мені було конче необхідно – й я брала з байдужістю до інших, коли потерпала. Саме тому, я гадаю, в мене було трішечки більше сили.

У школі про нас вже й забули. Ми втрьох не ходили туди вже з тиждень. Та й сенсу не було – у такому стані. У школі на той час нічого не видавали запросто так – тільки за гроші.  Менші інколи перебивалися пригощаннями своїх друзів в яких ходили серед пажів. Я до того була не здатна, й здебільшого суворо спостерігала за їжею інших. Виховання й якась внутрішня суворість не дозволяли брати чуже, навіть коли пропонували. Треба було вдавати, ніби все гаразд і все прекрасно. Аби суспільство не відторгло безповоротно і назавжди.

Мені було 13, і я навіть гадки не мала, що його робити, як правильно. Якщо йти працювати – то куди й ким? Просто вийти на вулицю й кричати «дайте мені працювати» безглуздо. Про центр зайнятості й не чула ще тоді, й тим більш про соціальні служби. Ми жили у впевненості, що покладені виключно самі на себе, у цьому крихітному всесвіті серед бетонних стін, бетонного неба й бетонної землі.

У відчаї повернулася до кімнати, де на кожному з ліжок, окрім мого, без рухів лежало по дитині. Рухнула на постіль й відчула полегшення, та прірву сну.

Матір звелася й кудись пішла.

Згодом принесла чорний буханець хліба.

- Позичила в сусідів? На хліб? Вдвадцяте без повернення попередніх дев’ятнадцяти боргів? – я не знаю звідки у мені стільки сарказму, жовчі, злості. І як я ще сміюся. Та мені щиро було смішно. Малі свердлили очима ніби два чортика, жуючи той хліб. Для них я ніби демон. Й не дивно. – Чого не підеш десь працювати?! – висміювання перетворювались на істеричний крик.

- А сама чого не підеш!!!! – матері увірвався терпець. – Здорова дівка, сраку розвалила ліжком!!!! – очі вилазять з орбіт, обличчя червоніє… Це в неї істерика, й відчай. Увірвався терпець. А в мене черговий синець, бо й не зчулася, як та зарядила своїм загартованим, на сільських  здорових харчах  й тяжкій праці, міцним кулаком, мені прямісінько в око. Та так, що в мене ніби друга голова виросла, тільки чорна. – Геееть!!!! Геееть з моїх очей!!! Сволото!!! Звідки ти таке вродилося!!! – мить і я вже за дверима квартири.

У домашніх капцях ночами-дворами, дожовуючи окраєць хліба, та лікуючи прохолодою ночі гематому на обличчі. Намагаючись уникати прохожих, аби ніхто не бачив обличчя, допоки не зійде синець. Мені не звикати. В голові майоріли думки про працевлаштування, та якоїсь можливості для цього не знаходилося. Тільки б паспорта скоріш отримати. Ох, як же ще довго чекати!

 

- Ходімо! – суворо й твердо промовила мама.

Задавати питання було марно – це було ясно з тону.

Всі вчотирьох  одяглися в що було (а то такий собі одяг, головне, що охайний та випраний), й кудись пішли.

Це вже було літо. Канікули. Нещодавно ми були на своїй ділянці городу, що нам виділила держава. А це двадцять чотири кілометри від дому. Повірте – я це точно знаю, бо виміряне власними ногами. Мені оце цікаво – невже влада думала, що люди, яким виділяють городи, всі з машинами, з можливістю заправляти ті машини? … Людина при владі завжди міряє все по собі не задумуючись, і якщо та людина дістається мерсом з власним водієм туди-й назад будь-куди, то в неї в голові безумовна впевненість, що це всі так. Не задумуючись над реальністю.

Ми ходили пішки. Садили картоплю з лушпайок. І напередодні, хоч ще й не час, накопали трохи тої «картоплі». Вона величиною з квасолю була. На смак – так жахливо, що й не передати. То ніби й не картопля зовсім була. Якщо ви візьмете картоплю, що полежала на сонці, з зеленою плямою. І з’їсте тільки те зелене місце на ній – це буде приблизний смак тієї нашої «картоплі».

Та картоплі самої було замало. Мама це розуміла. Вони привела нас у парк-ліс, що неподалеку. Там було дуже гарно. Раннє літо, сонячно, багато людей відпочивають. Всі грають у бадмінтон, чи кидають фрісбі. Сидять на пікніках. Гуляють з колясками, з собаками. Тощо. Всі такі красиві. Модні. Такі інакші, ніж ми. Дуже часто ми просто мовчки сиділи на траві й спостерігали за якоюсь з сімей, що приїхали на красивій машині, припаркували її тутки ж на траві, включали модну сучасну музику, розкладали пікніки, танцювали, стрибали й бісилися. Ми ж – просто сиділи й заворожено дивилися. Відчуваючи захват від кольорів їхнього одягу, від сріблястості їхньої машини. Від того, як вони багато можуть рухатися, і як це в них граціозно виходить...

Якщо ви думаєте, що ми захлиналися слиною від ароматів їхніх шашликів – ви дуже помиляєтеся. І пізніше буде ясно чому.

 

Серед всього цього іншого прекрасного світу, мама вела нас поміж відпочиваючими й показувала на якісь маленькі гриби у траві.

- це лугові опеньки. Вони дуже-дуже смачні. Давайте назбираємо, і буде нам до картоплі. Колись, коли я була дуже маленька, мій дід мені це показував, й розказував. Вони дууууже смачні! Ми тоді з дідом назбирали….. (далі завжди була дуже довга розповідь, про діда, тата, маму, і багато іншого). Ми ходили поміж відпочиваючих і збирали ті опеньки. Сказати, що біло соромно – не сказати нічого.  Було бажання зникнути. Особливо тому, що там сиділи, відпочивали сім’ї наших одноліток, друзів, однокласників, тощо. Капюшон натягувався мало не до підборіддя, а саме підборіддя ховалося далеко у плечі на груди, волосся – на обличчя. І головне – триматися подалі, аби ніхто не здогадався, що ми разом. Сказати, що ми виглядали дивними й шизанутими – не сказати нічого.

- Це дуже смачні ягоди! Йди-но спробуй!!! – матір щосили кликала мене, спеціально, аби всі знали, що ми разом. Вона все розуміла, і просто робила навмисне, аби пригнобити мої підліткові переживання. Вона занурилася в якісь кущі якоїсь клумби біля пам’ятника. Всі люди ходили стежкою, чемно, відпочиваючи, а вона навмисно по максимуму дивно себе поводила. Так. То був відчай. І намагання звернути на себе увагу.

Сором та відчай заливав моє обличчя слізьми. І я нізащо і нікому не розказувала в чому річ. Тільки ненавиділа всіх, особливо своїх.

 



 

 - Ой, твої діти, як ти їх привозила,  геть нічого не хочуть робити! Такі ледачі – жах! Тобі треба подумати над методами виховання! Це ж жах! -  з кухні доносилися голоси. Вечір. Темно. Пізня осінь. Три незворушні тіла на постілях – моє, та молодших. Моє ліжко у кімнаті розміщене так, що при відкритих дверях я бачу стіл на кухні. І я не могла відвести очей від банки з салом, що її було поставлено родичами, заїхавши ми з села у гості. Мені було на все байдуже, я хотіла щоб вони швидше зникли, щезли, змилися до свого села, або будь-куди геть з квартири, аби мені було не соромно накинутися на ту кляту банку з смачненьким салом. Тільки в маминому селі роблять сало за якимсь особливим рецептом. Його ні з яким іншим салом ніколи не сплутати.

Та родичі базікали й базікали безперестану. «Хоч би грошей якихось дали» - думалося мені. Та я знала, що то навряд. Бо мама вже їх ні про що не просить. Бо то марно. Вони уникають щось давати тільки тому, що занадто багато прохань. Це дуже нахабно на їхню думку. Вони вважають, що людина зобов’язана у рівних частинах просити й давати. І їм байдуже на тих людей, яким з якихось причин, так сталося, що нічого дати. Вони просто припиняють таким давати будь що. І їм байдуже. Вони просто не знають такого становища, бо ніколи не стикалися з подібним. А мама надто гонорова, аби змусити їх зрозуміти. Простіш е забити.

Та баночка сала була чисто символічною – аби не йти з пустими руками у гості.  Ще й похизувалися, що забили нещодавно свиню. Ще й розказували чого й скільки з неї наготували, накоптили, тощо.

Моя злість накипала, і я просто хотіла, щоб вони зникли.

З кухні до кімнати зайшла моя  двоюрідна сестра, моя однолітка. З сумом почала роздивлятися нас, лежачих під ковдрами. Я намагалася бути привітною, посміхалася до неї. Хоч в очах рябіло, а голова кружилася. Я підвелася. Вона взяла з полиці м’ячика, кілька разів відбила його від підлоги, й кинула мені зі словами «давай пограємося».

- Давай! – радісно скрикнула я, щосили намагаючись бути привітною. Мною хитало, та я щосили намагалася тримати себе на ногах.

Я не змогла зловити м’ячика, він відкотився.

- Тепер ти! – вона кивнула мені на м’ячик, що відкотився у куток кімнати

- Так! Зараз! – відчайдушно я допленталася до м’ячика, коли нахилилася, мною так повело, що ледь не впала. Взяла м’ячика, кинула їй, не влучивши. – Вибач, я краще приляжу. Вибач – я швидше лягла, аби не впасти на її очах на підлогу.

 Сестра ледь помітно фиркнула й повернулася до своїх.

В її очах підтвердилося те, що ми ледачі лежебоки. Я саме так відчула – що не змогла її запевнити в іншому.

Зрештою, вони поїхали. Ми накинулися на сало. Було тільки сало. Більше нічого.

- Мама, а гроші якісь тобі дали?

- Звісно ні – з насмішкою фиркнула мама. – Знущаєшся?

 

 

(того ж року)

 

Здавлені стогни чулися по всій квартирі. Кожен з нас в свому кутку намагався приховати біль. Потуги до туалету були дуже сильні, але нічого не виходило. Був тільки пекельний біль. Ви коли здавали кров на аналіз, вам проколювали палець? Боляче? А тепер помножте це разів на сто, чи тисячу, і перенесіть локацію болю з пальця на живіт, всередину. Мільйон ножів різали зсередини. Це було пекельно боляче. Та ми все терпіли. Бо найголовніше, це не створювати проблем оточуючим. Не бути проблемою.

Це були не ножі, в животі. А всього навсього батон і молоко.

Мама десь щось получила чи заробила, і принесла білий батон та молоко. Ми того з’їли – випили, і, чесно кажучи, особисто я думала, що це вже смерть.

Але ні! Вижили!

 

Ох, Отец Онуфрий....

На сайті авторка оголосила конкурс на оповідання з одним словом:

http://blog.i.ua/user/518748/2028913/

от,  Za*ra*za .....

А  от  коли  починається  на  одну  букву  слабо :

Однажды

Осенью,

Обходя

Отдаленные

Окрестности 
Онежского

Озера,

Около

Омута

Отец

Онуфрий

Обнаружил

Отрочецу

Ольгу.

О! Озаренные

Огнями

Осени

Онежские

Озера!

Оная

Отрочеца

Ольга

Особым

Образом:

Обнаженная

Отдыхала.

Ослепительный

Огненный

Олух-Огонь

Озарял

Округу !

«О, Ольга,

Очнись,

Обгориш !» -

- Огласил

Окрестности

Окрик

Отца

Онуфрия!

Очнувшись,

Ольга

Огрела

Отца

Онуфрия

Оглоблей.

Отец

Онуфрий

Огорчился.

«О, Ольга!

Отдайся!

Озолочу,

Особнячок

Отгрохаю !

Ожерельями

Осыплю !»

«Окстись

Окаянный,

Отвяжись!» -

- Отмахнулась

Ольга.

«Оное

Оплачивается!» -

- Обдумав

Ответствовала

Она,

Оглаживая

Ослепительные

Округлости.

Отец

Онуфрий

Обаял, 
Обнял,

Обвил,

Обхватил...

Ольга

Обмякла,

Опрокинулась,

Отдалась...

Однако, 
Окончив

Оплодотворение,

Отдышавшийся

Отец

Онуфрий

Отказался

Оплачивать

Обещанное.

Обиженная,

Опозоренная,

Ожесточившаяся

Отрочеца

Ольга

Огрела

Отца

Онуфрия

Опять 
Оглоблей… 
Отец 
Онуфрий 
Очень 
Огорчился.. .
«Отведай 
Окрошки !» -
- Отошла 
Ольга. 
Отведав 
Окрошки, 
Отец 
Онуфрий 
Окочурился!

Океан 
Обхватил, 
Обмыл,

Обласкал 
Опухшие 
Останки 
Отца 
Онуфрия. 
Оминь !

Смішний копіпаст)

Уважаемые, я к вам за советом. Есть кот. В коте десять килограммов. Есть кровать. У кровати высокая мягкая спинка шириной 10-15 сантиметров. И есть хозяева кота, которые спят на этой кровати.
Ночью кот запрыгивает на спинку кровати и ходит по ней. У кота ночной променад. Но поскольку кот в прошлой жизни был коровой и некоторые особенности перенес в нынешнюю инкарнацию, на четвертой-пятой ходке он теряет равновесие и шмякается вниз.
Если мне везет, кот падает рядом. Если не везет, на мою голову приземляются десять килограммов кота, причем почему-то всегда задницей.
Вопрос: как отучить кота от этой привычки?
Были перепробованы:
- липкие ленты, разложенные на спинке кровати. (В итоге полночи отдирали их от ополоумевшего кота, чуть без скальпа его не оставили).
- нелюбимый котом аромат иланг-иланга. (Кот наплевал на то, что аромат у него нелюбимый).
- мандариновая кожура в больших количествах (Кот брезгливо посшибал шкурки мне на голову, в процессе упал за ними сам).
Что еще можно сделать? С брызгалкой под подушкой я уже спала. Кот удирает, затем возвращается.
Два дня назад я запостила в сообществе крик души. Получила много отзывов. Два пошли в дело сразу же.
Как обещала, отчитываюсь.
Я люблю простые и легко реализуемые идеи. Поэтому предложения прибить полочку к кровати, к коту, к своей голове, чтобы ему было удобно на нее падать, были отложены на потом.
Для начала я взяла у ребенка шесть воздушных шариков, надула и зажала пимпочками между стеной и кроватью. Получилось очень красиво. Мы с мужем полюбовались на них и легли спать.
В середине ночи грохнул выстрел. Спросонья я решила, что муж застрелил кота (хотя единственное оружие в нашем доме - это водяной пистолет).
Когда включили свет, кот сидел на полу в окружении ошметков синего шарика и недовольно щурился. Ему дали пинка, сдвинули шарики и снова легли спать. Это была наша стратегическая ошибка, доказывающая, как мало мы знаем о котах.
Второй и третий шарики он взорвал минут через двадцать и ускакал, издевательски хохоча. Муж настойчиво попросил меня все убрать и закончить на сегодня с экспериментами. Пока я прятала шарики в шкаф, кот подкрался к самому большому и стукнул по нему лапой.
В чистом итоге: минус четыре шарика, минус два часа сна, минус восемь метров нервных волокон на двоих взрослых. Плюс развлечение коту.
Тогда в дело пошел запасной вариант. Вся спинка кровати была проложена фольгой в несколько слоев, чтобы шуршало громче. Я заверила мужа, что теперь он может спать спокойно: на фольгу кот точно не сунется - побоится.
В общем, почти так и случилось. Кот пришел через пару часов, когда мы заснули. Прыгнул со шкафа на фольгу. Фольга зашуршала, кот страшно перепугался, взвился в воздух и упал на мужа.
В чистом итоге: минус десять метров фольги, минус сорок капель пустырника на двоих взрослых. Плюс развлечение коту.
Итак, у меня была проблема, с которой я пришла в сообщество.
После того, как фольга и шарики не сработали, я стала думать в другую сторону: как не пускать кота по ночам в спальню.
Первым был использован отпугиватель котов. К сожалению, кот не понял, что это отпугиватель. Зато понял муж, который морщился, принюхивался и в конце концов попросил проветрить комнату. Так что у меня теперь есть отпугиватель мужей, кому нужно — могу отдать.
Примерно такой же глупостью оказался тазик с водой. Мы поставили его с тем расчетом, что кот будет плескаться и забудет про кровать (он любит воду). Расчет оправдался наполовину: кот плескался, но про кровать не забыл.
Ночью он прискакал к нам, тряся мокрыми лапами. Мне спросонья показалось, что их у него двадцать две. Десятью он наступил мне на лицо, остальными пробежался по одеялу и простыне.
Напоследок звонко поцеловал мужа в нос, ткнувшись в него мокрой мордой, с которой капала вода.
После этого муж сказал, что черт с ним, с интерьером, он согласен на полочку.
Принес вечером лакированную доску с бортиком, возился два часа, ругал безвинную кровать и, наконец, присобачил. Я хотела сказать, что пусть лучше на нас падает кот, чем эта фиговина (из-под нее живым бы никто не вылез). Но посмотрела на лицо мужа и решила промолчать. Ладно, думаю, одну ночь поспим — а потом я ее сниму от греха.
Вдобавок перед сном прибежал ребенок и набросал на нее свои игрушки. Я махнула рукой и не стала ругаться, потому что размышляла, кто из родственников будет растить ребенка, если нас погребет под полочкой.
(Надо сказать, что волновалась я зря: как выяснилось, муж приколотил ее на совесть).
Ночью на полку пришел кот. Вальяжно прогулялся до середины полочки и тронул лапой одну из игрушек. Это оказался интерактивный хомяк "жу-жу петс".
От прикосновения кошачьей лапы хомяк включился. Призывно воскликнул: "Абузююююю-зы!" и побежал на кота, светясь любовью.
Я бы с радостью рассказала о том, что было дальше. Но врать не стану: мы этого не видели. И вообще кота до утра больше не видели. Хомяк добежал до края полочки и самоубился, как лемминг, прыгнув со скалы в тазик с водой.
Результат: полочку мы сняли.
На спинке кровати теперь сидит сторожевой хомяк. Кот в комнату не заходит. А если ему случается увидеть хомяка в приоткрытую дверь, он раздувается до размеров манула и в ужасе отступает.

Просто епізод. Частина перша

Літній день, обідня перерва. Завдяки тому, що він знімав крихітну совкову квартиру в п‘яти хвилинах пішки від роботи, майже завжди на обід йшов додому. Цим він економив час і гроші. Зав‘язнувши в складних стосунках і не надто простій роботі, ним цього дня володів сумний, задумливий настрій. Щойно підігрітий борщ був надто гарячим, щоб їсти його одразу, тому погляд його мимоволі  перейшов на вікно, і те, що відбувалося за склом.  Частину газону, що між будинком і тротуаром, мешканці квартир використовували як клумби, а деякі і як городи, де й справді вирощували овочі. Українці. Цього дня там поралась молода сусідка з першого поверху, а навколо неї бігали, бавлячись, її діти. Миле і зворушливе видовище. Сусідка, до речі, теж досить мила. Врешті, обід перетворився на споглядання за нею, як вона нахилялась із сапою то в одну, то в іншу сторону. Він, давно вже вітаючись із нею, вперше відзначив її привабливість. Доїв борщ, і поплентався назад на роботу.

Півроку пройшли якось самі по собі, в метушні, роботі, з‘ясовуваннях стосунків зі своєю співмешканкою, різних приємних і не приємних моментах, однак із повною відсутністю визначних подій. Стосунки, власне, сходили нанівець, фактично зійшли, хоч і без офіційного проголошення. В крихітній зйомній квартирі поселилась справжня, тягуча самотність.

Посеред новорічних свят, вертаючись додому, він зустрів у під‘їзді сусідку з першого поверху, і привітав зі святами. Та була в гарному настрої, розпитувала про справи, і несподівано спитала про приготування м‘яса. Справді несподівано, бо вона ніби й не мала знати, що в нього досить непогані навички в кулінарії, хоча й без особливих знань. Перекинувшись парою слів, і попрощавшись, він занурився в думки. «Цікаво, де її чоловік ... чи навіть батько дітей… судячи з усього, десь не з ними... сумно… треба привітати малечу солодким, все ж таки свята…

to be continued

Ц - цілеспрямованість



Одна моя близька людина має таку цілеспрямованість, якій би могли всі позаздрити. Вона пройшла роки відстоювання свого, і отримала результат до якого йшла. А ми всі критикували.

От, як це можливо, ви мені поясніть, що людина змолоду хапається за те, що їй потрібно й міцно тримається цього? А як вона знала попередньо, що саме це їй потрібне, що саме воно є її ціллю? Це ж неможливо передбачити, правильно? Як воно далі буде.

Зрештою поясню про що я.

Дівчина побачила хлопця десь у якійсь компанії, вхопилася за нього, і вже не відпускала, навіть супротив його волі. Пропрацювала зв’язки з його родиною (з його матір’ю). Яка й посприяла у подальшому, коли дівчина «залетіла». Він її намагався відшити, намагався позбавити себе відповідальності мати дитину, і тим паче, продовжувати стосунки. Але її не зупиняло. Матір хлопця поселила дівчину у його кімнаті разом з ним. І він не зміг чинити опір цьому.

Спочатку він просто покинув батьківський дім. Багато років був де завгодно тільки не вдома. З’являючись зрідка, на день – два раз чи два на рік. Дівчина старанно прочитала кіпи психологічних книжок, пройшла безліч консультацій, тренінгів. Ходила до ворожок й екстрасенсів. І все, що отримував з її боку хлопець – це не докори, і не сварки, а дуже стабільні слова «Я тебе кохаю» навіть коли намагався підсрачниками викинути її зі своєї домівки.

Дитину також ненавидів, всіляко обзивав, і намагався позбутися їх обох, коли приїжджав, стверджуючи, що йому це все не потрібно.

Але у відповідь тільки «Я тебе кохаю» і прохання хоча б казати слова «Я тебе теж кохаю», навіть коли це не правда.

Не знаю як вони домовилися, але він погодився просто казати ці слова, але попереджав, що це не правда.

Йшли роки. Повернення з відрядженнь мужчини перетворювалося в пекло для неї і її дитини. Але вона просто догоджала йому, прибирала, кормила, робила масажі, змовчувала на всі знущання, тощо. І будь що казала ті самі слова про кохання, і благала його повторювати те саме.

Пройшло ще кілька років. Ми всі, хто її знає, просили її не мучити себе й дитини, а піти від цього пекла, кожного разу, як вона зривалася в істерики й сльози перед нами (але уникаючи хоча б крихту розпачу показувати йому).

Зрештою, їй разом з його сім’єю вдалося переконати його, що необхідно розписатися, заради майбутнього дитини. Десь два роки вмовляннь його переконали. Але він позбувся білого плаття, яке вона собі придбала (весільне пишне), і купив їй чорне звичайне, як на корпоративи ділові одягають.

Їй вдалося переконати його влаштувати банкет. Хитрість була в тому, що це був його ювілей. Всі родичі прийшли на весілля, і тільки він вважав, що це його ювілей, і постійно це повторював у мікрофон на святі, але натовп вперто кричав «гірко», і він цілував наречену.

 

Пройшли роки. Мужчина перетворився за абсолютно звичайнісінького мужика. Праця й генетичні хвороби зробили його зовсім не приглядним на вигляд. Звичайнісінький, ще й алкоголік, як і всі.

Мужик приїжджаючи додому почав помічати переваги чемної дружини, яка зустрічає дуже тепло, готує, прибирає, пестить, тощо. І вредний веселий хлопчак вилитий він як дві каплі, вже не дратує. Відчув, наскільки потрібний він цим двом. Вона як і завжди «Я тебе кохаю», і він вже відповідає не силоміць.

 

Мужику вже багато років. Ну, кому б він знадобився, якби не вона??? Тільки завдяки цій жінці він отримав майбутнє не самотнє, як, наприклад, в його рідного брата.

 

Якщо чесно, то я, особисто, у шоці, що так буває. І абсолютно не схвалювала її тактики на самому початку. Але. Всі знайомі мені жінки, які поважають рішення інших людей – самотні й бездітні. А у них – теплий охайний дім, сім’я, весело й все, загалом, дуже нормально.

Невже, щоби все було добре, треба рвати своє з м’ясом і кров’ю???? Це по-перше. А по-друге, не розумію – як зрозуміти, що потрібне саме те, а не інакше? Що веде таких жінок? Чим вона керується, визначаючи, за кого вхопиться і триматиметься? Я б на її місці взагалі не звернула би уваги на якогось придуркуватого хлопця, що полюбляє пити й захоплюється авіа-конструкціями. А може це і є кохання? Якого не всім фартує у житті відчути. Можливо, якби мною опанувало таке відчуття – може й я би йшла напролом до своєї цілі, як вона. Але не йду, бо не відчула такого. Кого не візьми – усі придурки якісь, і нафіг те треба?))) І тим більш, я би не стерпіла тих принижень, через які мужчина з цієї історії проводив свою другу половинку.

Виходить, жінки, сімейне щастя полягає у самопожертві, приниженнях, тяжкій праці зрання і допізна з недосипаннями, інколи навіть фізичних розправах. І тільки пройшовши через таке жінка отримує чоловіка, який забезпечує сім’ю, і дитину, і сім’ю і затишний дім і слова кохання, і пишне весілля, і подарунки-прикраси-квіти.

Виходить так?

Беріть, короче, своє за барки, і буде твоє.

А я так ніколи не робитиму))) І пофіг мені те сімейне життя)))

 

він, вона, і .....

Одна невигадана історія, яка яскраво змальовує різницю між чоловічим і жіночим (розумом, логікою, поведінкою і т.д.).

Запис з її щоденника:
"Сьогодні увечері мій чоловік поводився дуже дивно. Ми домовилися повечеряти в нашому улюбленому ресторанчику.
Я цілий день ходила магазинами з подружками і трохи запізнилася в ресторан, думала, що його засмутило саме це. Розмова не клеїлася, і я запропонувала переміститися в тихіше місце, щоб ми могли спокійно поговорити. Він погодився, але балакучіший від цього не став. Я запитала його, що сталося, а він сказав, що нічого не сталося. Я запитала його, чи винна я в тому, що він засмучений. Він сказав, що зовсім не засмучений, що я ні в чому не винна і що турбуватися абсолютно не про що.
Дорогою додому я сказала йому, що люблю його. Він посміхнувся і продовжував стежити за дорогою. Я не можу пояснити його поведінку, не можу зрозуміти, чому він не відповів, що теж любить мене. Коли ми прийшли додому, я відчула, що зовсім втратила його, що він не хоче мати зі мною нічого спільного. Він просто тихо сидів на дивані і дивився телевізор. Він все так само здавався таким далеким і відстороненим. Нарешті все так само в повній тиші я сказала, що йду спати.
Через 15 хвилин він теж прийшов в спальню. Я відчувала, що його щось турбує і його думки витають десь далеко звідси. Він заснув, а я проплакала півночі. Я не знаю, як мені бути. Я знаю, що в думках він десь у іншому місці. Моє життя руйнується....".

Запис з його щоденника:
"Мотоцикл так і не заводиться, і я не можу зрозуміти чому".

розкажіть як ми воюєм!


Команда «Первой народной тачанки» вернулась с передовой. Ребята привезли разведке 95-й бригады еще один джип, который бойцы ласково называют «кенгурушкой». Название не случайное – бОльшую часть денег на машину собрала украинская диаспора в Австралии и за это от бойцов ОГРОМНОЕ спасибо Smiling Child int и Oxana Kriss. Вместе с джипом бойцам доставили продукты и теплые вещи. Помянули погибших… После последней поездки в подшефном подразделении 3 ангела и 2 раненых. А потом до самой ночи говорили с бойцами. «Ребята, что мы еще можем для вас сделать» - спрашивали мы, - «А вы расскажите как мы воюем!» - попросили «киборги».
------------------------------------------
Вы Расскажите всей стране, что здесь идет полномасштабная война. Никто из нас (а большинство ребят служили в миротворческих миссиях) не видел такого количества техники и такого количества обстрелов из тяжелых орудий. Такого не было даже в Афганистане! Но мы быстро привыкли и быстро учимся. Это не весна 2014-го. Здесь уже настоящие воины, которых не испугать ни танками, ни кадыровцами ни «Смерчами». Боевые действия у нас идут постоянно. Почитав новости у людей может сложиться впечатление, что вся война – это сидеть на блокпосту и отражать нападение русни – нет, это не так. Подразделения постоянно маневрируют. Наши ДРГ постоянно за линией фронта уничтожают врага и наводят арту по важным целям. А сколько было маневров, чтобы у русни сложилось впечатление, что мы будем атаковать в конкретном месте или что наоборот – оставили какой-то населенный пункт. Русня на это велась и попадала под плотный огонь арты по пристрелянным целям. 
Про арту отдельная история. Ребята с такой скоростью меняют позиции, открывают огонь точно в цель, а потом снова маневрируют – что аж дух захватывает. Это уже не та ситуация, как прошлым летом в Изварино, когда нас долбили с двух сторон, а мы стояли как вкопанные, теряя технику и людей после каждого обстрела.
Расскажите там, как мы взяли укрепрайон русни в Донецке на Спартаке. Как бежали хваленые кадыровцы, «Восток» и «Спарта», оставляя десятки своих убитых бойцов. В том бою мы взяли 8 пленных в т.ч. и офицеров РФ. И этот укрепрайон теперь наш. Как и Пески. Как и ДАП. Чтобы не говорила дырявая пропаганда.
Расскажите про горы сепарских трупов, которые до сих пор лежат на полях сражений и там уже невозможно дышать. Так это зима! Когда потеплеет, то людей на оккупированных территориях неминуемо будут ждать эпидемии. У нас сложилось впечатление, что пока их 200-е лежать на полях, дырявые продолжают получать на них деньги из Москвы. Другого пояснения мы не видим.
Расскажите про поваров, учителей, инженеров, слесарей и менеджеров, которые каждый день палят крутые дорогущие танки русни из 50-летних СПГ и ручных гранатометов, а дырявые потом кричат, что это НАТОвские Джавелины.
Расскажите как 20-летние добровольцы вызывают огонь на себя.
Расскажите как 30 пацанов из которых половина раненных с блокпоста идут в контратаку и обращают в бегство пару сотен дырявых с их броней.
Расскажите там наверху, чтобы отправили на КРАЗ какую-то проверку и дали по башке тем криворуким, которые собирают технику. Это уже не безалаберность – это саботаж. И пусть вернут нам те машины, которые до нас не доехали и которые они должны были починить и снова нам отправить.
Мы научились воевать. И мы научим тех, кто скоро придет на пополнение. Здесь страх пропадает быстро, а на его место приходит опыт.
Ну и отдельной строкой – услышали из новостей про штурмы Администрации Президента и Минобороны каким-то «батальонным братством»… Ну что тут сказать – мы были и в Песках, и в Счастье. У нас много друзей в ДУК, ОУН, «Айдаре». Мы едины во мнении, что все добровольцы на передовой. Настоящие патриоты не штурмуют молодых пацанов возле АП, а штурмуют укрепрайоны. Настоящие патриоты не палят шины в Киеве, они палят танки русни в Песках. Поэтому это не батальонное братство – это форменное блядство. Так им и передайте. А если у них там возникнут вопросы – милости просим в ДАП для выяснений– мы тут быстро обозначим свою позицию.
-------------------------------------------
Вот такая вот вышла поездка и такой разговор. Много из услышанного писать нельзя. Но со временем обязательно напишем. История этой войны будет писаться не только историками, но и волонтерами, журналистами, блогерами, а главное – простыми бойцами!
Слава нашим простым ребятам!!!

http://finenews.info/fajna-narodna-mudrist/fajni-istoriji/item/5977-rasskazhite-lyudyam-kak-my-voyuem

розповідь воїна з АТО

Заступник командира взводу батальйону «Укроп» Збройних Сил України, старший сержант Олександр Заїка: “Я хочу повернутися живим”.

Я прийшов на рідну Лебединщину не з якоїсь там АТО. Я прийшов додому у відпустку з війни. Я прийшов додому з пекла! Проти нас воюють не якісь там сепаратисти-наркомани, а добре підготовлені кадрові військові-окупанти. А наші державні мужі і досі кажуть про якесь там «АТО». Є - ми, є - агресор, є - війна! Мене іще в школі вчили, що війна за свою Вітчизну є Вітчизняною.

Вдома хотілося б побачити, що в тилу – все для фронту і все для перемоги. А воно, як я бачу, все далеко не так. Я від мобілізації не ховався, але є такі, що ховалися. На жаль, є й такі, що їм усе байдуже, і такі, кому наша війна всього лише кіно по телевізору. Навіть плакатів типу «Україна-мати кличе!» ніде не видно.

У перший день моєї відпустки друзі повідомили по мобільному, що в цей день загинули троє бійців із нашого батальйону. І це тільки зранку.

Гірко усвідомлювати, що деякі високопоставлені «туристи в зону АТО» вже отримали статус учасника АТО. Не просто треба з них знімати цей статус, а направляти їх в окопи на передову. Щоб власною кров’ю заслужили цей статус!

А ось поруч мене хоробро воює у званні рядового високопосадовець із району, що по сусідству із Лебединським.

Місцеві на Донбасі до нас ставляться п’ятдесят на п’ятдесят, але для отих других п’ятдесяти ми є лютими ворогами.

Молоді, здорові донеччани поховалися тут зі своїми жінками та ще й мають якісь претензії. А нехай їх теж мобілізовують! Нехай вони теж беруть у руки зброю і йдуть захищати свої хати, свою землю, якщо їм люба Україна. А не люба – нехай шмарують із неї куди очі бачать!

Я воював під Щастям, та воно для мене Нещастя. Я крові там набачився по горло. Я стільки оцими руками переносив убитих і поранених! На моїх очах недавно моєму другові відірвало міною ногу. Та я за нього тим гадам готовий горло перегризти!

Наш батальйон «Укроп» для ворогів є там найбільш ненависним. Є в нашому взводі солдат із зором 0, 8 і 0, 5 відсотка, а воює по-укропському – на всі 100.

Як тільки ми почнемо агресорів боятися, вони нас переможуть. У цьому разі українців знову чекає 33-й, 37-й, теплушки, концтабори та депортація як і кримських татар на Колиму.

А знаєте казочку про солом’яного бичка? Унадився страшний ведмідь на пасіку. От дід і зробив тому для принади солом’яного бичка та осмолив його. Ненажера-ведмідь хапнув бичка – і зав’яз у смолі. Довго-предовго він ревів та грозився дідові. Кінець кінців ведмідь охляв, а дід зняв шкуру з ведмедя. Дай нам усім, Боже, семижильного терпіння і віри в те, що ця казочка про нас.

Бувало так, що до Щастя – як шапкою докинути. А доводилося добиратися до нього на БеТееРі години півтори під залізним дощем і градом смерті.

На війнах завжди гинули найкращі з генофонду нації. Хитріші і пристосуванці залишаються на розвід.

Я постійно ношу на правій руці хрестик. Це для того, що хочу завдяки заступництву Христа повернутися звідти додому живим. І колись хочу розповісти у своїй рідній школі учням, що війна, на якій я побував, дуже страшна і підла, що історія про Авеля і Каїна не застаріває. Якщо мене запросять до школи, звісно…

Бувало таке, що між нами і противником – метрів триста. Вони мені кричали «Прівєт!», махали рукою і за тим посилали мені гранату з гранатомета. Я теж, як людина культурна, кричав їм у відповідь «Привіт!», махав рукою і за тим теж посилав їм гранату з гранатомета. Ось таке було майже щоденне братнє привітання.

Я добре знаю, як це воно, коли підривається на фугасі БТР, а ти сидиш на броні.

Наш комбриг - «Майстер». Між моєю хатою і хатою його діда й баби – два двори. Мій комбат - «Афганець». Мій ротний - «Швець» – найкращий ротний у всій Українській Армії.

Що армія забезпечується лише волонтерами – це брехня. У нас, принаймні, нині нормальне забезпечення. І воюємо ми аж ніяк не з рогатками, як це брешуть ворожі телеканали. І зброя наша – не гірша за російську. І дух наш на переважаючій висоті. Волонтери, звичайно, роблять велику справу. Коли нам на передову приходять посилки з домашнім харчем і домашніми речами, то, отримуючи їх, мене мої хлопці обнімають і радіють, як маленькі діти. Це посилки з домашнім теплом.

У нас, на передовій, спиртне – табу. Солдат напідпитку – півпроцента солдата.

Після того, як я не раз дивився смерті в очі, я би всіх україноненависників та доморощених зрадників, які ллють воду на ворожі млини, не вмовляв би, не переконував би, а за законами воєнного часу просто б знищував. Жорстоко? А чи могло таке бути, щоб в СРСР у 1941-1945 роках діяли агітатори за фашистську Німеччину та видавалися профашистські газети?

У мене за чотири місяці на війні, на передовій, не було й хвилини відпочинку. Я зараз почуваю себе клубком нервів. Я навіть там умивався тільки раз у тиждень, і то, якщо випадала така можливість.

Це добре, якщо жінка чекає солдата з фронту. Але серед жінок трапляються й дешеві та підступні пройдисвітки, які солдатів не ждуть. Це ніби по тобі з тилу вдарили ворожі «Гради» та «Урагани»…

Думка більшості солдатів, що «мінське перемир’я» в так званому АТО, було якоюсь грою владної верхівки з Путіним. Хоча, звичайно, побачити з окопів усе те, що бачать з високої висоти, неможливо. Щоб побороти наглого і хитрого ворога, звісно, потрібні теж певні тактичні прийоми і стратегічні ходи, можливо, нам і не зрозумілі.

Вдома я побачив по телевізору, як хлопцям-добровольцям, що отримали каліцтва на війні, не дають довідок про участь в АТО, як їм усім миром збирають гроші на нормальні протези і лікування. Або ось таке: загинув солдат, а пишуть – це самогубство, щоб сім’ї не платити грошей. Не платіть, але хоч не оббріхуйте! Показують, що для олігархів війна – мати рідна, яка їх іще більше збагачує. Аякже, мовляв, війна все спише! Абсурд на абсурді! А мобілізація? Вона повинна стосуватися всіх і кожного!

Як усе буде гаразд, хотілося б після війни залишитися в армії – там справжнє фронтове братство.

Політологи кажуть, що нині рейтинг нашого Президента серед українців – низький, а Путіна серед росіян – дуже високий, бо якому ж народові неприємно чути від свого вождя, що він, народ, особливий та ще й має особливу духовність. Але ж і в Гітлера серед тодішніх, «особливих», німців до самого травня 1945-го був дуже високий рейтинг! У німців (і це в культурних та високоосвічених!) було навіть повір’я: якщо почепити портрет вождя на стіну будинку, він його захистить від снарядів і бомб. Дурнохміль для кожного народу – страшенно п’янкий, але похмілля від нього – завжди гірке і неминуче!

Знову йдучи на фронт, хочу подякувати Спілці жінок Лебединщини, яка передала гостинець для мого взводу. Шкода лишень, що в нашого сільського голови не знайшлося навіть хвилини вільного часу, щоб сказати мені хоча б добре слово. Чи, може, він був страшенно зайнятий «непосильною» працею, що аж з ніг падав, чи думає, що я приїхав з курорту і поїду на курорт? Образливо, але біс із ним. Головне – перемогти підступного ворога!

http://www.lebedinpress.com.ua/kategorii/novosti/1084-spovid-vojina-frontovika-oleksandra-zajiki

Розповідь бійця, який повернувся з фронту



Їхав туди і розумів, що то передова. Їхав, щоб замінити хлопців, які мали після тривалого перебування в складі підрозділу їхати додому на новорічні і різдвяні свята, оскільки ці свята є домашніми, родинними, а у мене з цим простіше, я так і під час Майдану робив – замінював тих, хто їхав до родини.  Хотів відсвяткувати свята поруч із побратимами, а не під Кобзона на "Інтері", заїдаючи олів'є.
     З бази батальйону  "Січ" одразу ж ми поїхали в Піски. Там нам, новоприбулим бійцям, видали зброю і боєкомплект та пояснили загальні завдання й техніку безпеки у загальних рисах. Відтоді я став бійцем Окремої добровольчої чоти "Карпатська Січ".
     Новий рік зустрів у окопі на передовій позиції, відповівши  опівночі на обстріл з боку російських терористів, вони почали обстрілювати з 23 години (ДНР і ЛНР живуть за московським часом), "вітаючи" так нас із Новим роком.
     Зустрічав прийдешній рік з побратимом Юрком Чорнотою, керівником "Соколу", бійцем батальйону особливого призначення "Січ". Взагалі зустрів багато побратимів тут.  А 1 січня, на день народження Провідника, повісили на найвищий точці цієї ділянки фронту банер із зображенням Степана Бандери та привітанням так, щоб його було видно сепарам. Тролінг 88 рівня.

     Люди, які на фронті місяцями – викликають захоплення і здивування водночас. Поки не знаю, як вони там перебувають так довго. Втім добровольці все ж мають певну ротацію, мобілізованим складніше. 
     Час та відстань на передовій не такі, як у мирному житті.  Хвилина під мінометним вогнем здається півгодиною, а 30 метрів до рятівної брами чи 30 метрів прострілюваного перехрестя – кілометром. До слова, так швидко я не бігав навіть у школі (і це в броні та шоломі і зі зброєю), а так міцно, як до землі окопу під час близьких вибухів не притискався навіть до дівчини.
     Свободівська молодіжка тепер акумулює зусилля на збір допомоги воюючим підрозділам   "Січі" і "Карпатській Січі", тож незабаром звертатимусь за допомогою і до Вас, дорогі друзі. Тим більше, що "Сокіл", що присутній великою мірою у цих підрозділах ухвалив рішення про розширення добровольчого контингенту.

     Гості зі столиці – побратими Петро Кузик (депутат Київської міськради) і режисер Михайло Іллєнко та волонтери нам показували фільм "Той, хто пройшов крізь вогонь".   Михайло Герасимович казав, що такого показу він ще не проводив – коли постріли і вибухи чутно і у фільмі і за стінами. Через 6 годин після показу фільму у цей будинок, де був показ, влучив снаряд і будівля згоріла.
     На війні є фарт і фатум. Життя і Смерть. Вороги і Друзі. Твій уламок міни або не твій. Є позиція і немає поняття відступу.
     Бійці просили написати про так званий  "мирний договір" і передавали "полум'яний привіт" усім тим, хто вірить у перемир'я і Порошенка.  Вороги обстрілювали щодня. Я тому свідок і, на щастя, не жертва.  Найгірше при артилерійському обстрілі – це певна безвихідь, повна залежність лише від фарту, адже все, що можеш зробити – це щільно влягтися якомога нижче або заховатися за мурами під землею (а це проблематично).
     Наказу стріляти на випередження немає, хоча, звісно, наші непогано тиснуть на їхню артилерію у відповідь. Але тепер, коли підійшов новий  "гуманітарний конвой" – обстріли важким озброєнням з боку окупантів значно посилились.  Я виїжджав з Пісків під обстрілом. Вчора ж, вже після мого від'їзду, пишуть мені наші, що в Пісках падав "Град".  Виникає запитання: у кого перемир'я і де?  Чи може це перемир"я тільки для влади і немає війни? А у народа війна є і гинуть бійці на фронті, і гине мирне населення.
     Українці, чому влада не на стороні народу?
     Ця війна, подекуди, нагадує якусь дивну політичну гру, яку веде вище керівництво держави проти свого народу. Ціною у цій грі, на жаль, є життя і здоров'я багатьох і багатьох українців. Я впевнений – щоб перемогти кремлівського агресора, потрібно здолати і печерського зрадника, олігархічно-ліберальну  ментівську систему. Інакше усіх найактивніших пасіонаріїв, вони знищать у війні, а решта залишиться у економічній кабалі до скону.

     Доречі, я був у добровольчому і неформальному підрозділі і не претендую на офіційний статус "учасника АТО".  Захищайте Україну.  Слава Нації !
          Джерело:Facebook
Страницы:
1
2
4
предыдущая
следующая