хочу сюда!
 

Юлия

32 года, дева, познакомится с парнем в возрасте 32-40 лет

Заметки с меткой «особисте»

Яблука з пшеницею. Ч. 3. Лугові опеньки




Удар за ударом, ногою, ще раз ногою, рукою, ще ногою… Вона принишкла й удавала мертву, точнісінько як зараз показують про деяких тваринок. Закуталася ковдрою, й щосили мружила очі, вдаючи міцний сон. Її щелепи були затиснуті, губи поблідли від цього. Але вона не здавалася й щосили вдавала ніби не помічає мене!

- Вставаааай! Роби щось! Паскудо! Подивися на малих! Вони вже не встають третій день! Роби хоч щось! Бодай щось!

Вона вкуталася ковдрою з головою, міцно тримаючи свій «фронт».

Безсилля далося взнаки, в очах все рябіло так, ніби світло довкола підсилили разів у десять,  хоч до кімнати лиш потрапляло непряме сонячне світло з вікна. Для нашої культури й виховання, я здійснила чи не смертний гріх – підняла руку, та ще й ногу на матір. Та я завжди була ніби чужа й інакша. Це все татова кров. Чому, коли всі з сім’ї не мали сили навіть звестися, я мала сили трішки більше, й могла навіть наставити синців? Можливо, це все та ж татова кров, що наділила деякою нахабністю, й я завжди крала з нашої кухні їжу, якій було призначення бути розділеною для всіх. Мені було конче необхідно – й я брала з байдужістю до інших, коли потерпала. Саме тому, я гадаю, в мене було трішечки більше сили.

У школі про нас вже й забули. Ми втрьох не ходили туди вже з тиждень. Та й сенсу не було – у такому стані. У школі на той час нічого не видавали запросто так – тільки за гроші.  Менші інколи перебивалися пригощаннями своїх друзів в яких ходили серед пажів. Я до того була не здатна, й здебільшого суворо спостерігала за їжею інших. Виховання й якась внутрішня суворість не дозволяли брати чуже, навіть коли пропонували. Треба було вдавати, ніби все гаразд і все прекрасно. Аби суспільство не відторгло безповоротно і назавжди.

Мені було 13, і я навіть гадки не мала, що його робити, як правильно. Якщо йти працювати – то куди й ким? Просто вийти на вулицю й кричати «дайте мені працювати» безглуздо. Про центр зайнятості й не чула ще тоді, й тим більш про соціальні служби. Ми жили у впевненості, що покладені виключно самі на себе, у цьому крихітному всесвіті серед бетонних стін, бетонного неба й бетонної землі.

У відчаї повернулася до кімнати, де на кожному з ліжок, окрім мого, без рухів лежало по дитині. Рухнула на постіль й відчула полегшення, та прірву сну.

Матір звелася й кудись пішла.

Згодом принесла чорний буханець хліба.

- Позичила в сусідів? На хліб? Вдвадцяте без повернення попередніх дев’ятнадцяти боргів? – я не знаю звідки у мені стільки сарказму, жовчі, злості. І як я ще сміюся. Та мені щиро було смішно. Малі свердлили очима ніби два чортика, жуючи той хліб. Для них я ніби демон. Й не дивно. – Чого не підеш десь працювати?! – висміювання перетворювались на істеричний крик.

- А сама чого не підеш!!!! – матері увірвався терпець. – Здорова дівка, сраку розвалила ліжком!!!! – очі вилазять з орбіт, обличчя червоніє… Це в неї істерика, й відчай. Увірвався терпець. А в мене черговий синець, бо й не зчулася, як та зарядила своїм загартованим, на сільських  здорових харчах  й тяжкій праці, міцним кулаком, мені прямісінько в око. Та так, що в мене ніби друга голова виросла, тільки чорна. – Геееть!!!! Геееть з моїх очей!!! Сволото!!! Звідки ти таке вродилося!!! – мить і я вже за дверима квартири.

У домашніх капцях ночами-дворами, дожовуючи окраєць хліба, та лікуючи прохолодою ночі гематому на обличчі. Намагаючись уникати прохожих, аби ніхто не бачив обличчя, допоки не зійде синець. Мені не звикати. В голові майоріли думки про працевлаштування, та якоїсь можливості для цього не знаходилося. Тільки б паспорта скоріш отримати. Ох, як же ще довго чекати!

 

- Ходімо! – суворо й твердо промовила мама.

Задавати питання було марно – це було ясно з тону.

Всі вчотирьох  одяглися в що було (а то такий собі одяг, головне, що охайний та випраний), й кудись пішли.

Це вже було літо. Канікули. Нещодавно ми були на своїй ділянці городу, що нам виділила держава. А це двадцять чотири кілометри від дому. Повірте – я це точно знаю, бо виміряне власними ногами. Мені оце цікаво – невже влада думала, що люди, яким виділяють городи, всі з машинами, з можливістю заправляти ті машини? … Людина при владі завжди міряє все по собі не задумуючись, і якщо та людина дістається мерсом з власним водієм туди-й назад будь-куди, то в неї в голові безумовна впевненість, що це всі так. Не задумуючись над реальністю.

Ми ходили пішки. Садили картоплю з лушпайок. І напередодні, хоч ще й не час, накопали трохи тої «картоплі». Вона величиною з квасолю була. На смак – так жахливо, що й не передати. То ніби й не картопля зовсім була. Якщо ви візьмете картоплю, що полежала на сонці, з зеленою плямою. І з’їсте тільки те зелене місце на ній – це буде приблизний смак тієї нашої «картоплі».

Та картоплі самої було замало. Мама це розуміла. Вони привела нас у парк-ліс, що неподалеку. Там було дуже гарно. Раннє літо, сонячно, багато людей відпочивають. Всі грають у бадмінтон, чи кидають фрісбі. Сидять на пікніках. Гуляють з колясками, з собаками. Тощо. Всі такі красиві. Модні. Такі інакші, ніж ми. Дуже часто ми просто мовчки сиділи на траві й спостерігали за якоюсь з сімей, що приїхали на красивій машині, припаркували її тутки ж на траві, включали модну сучасну музику, розкладали пікніки, танцювали, стрибали й бісилися. Ми ж – просто сиділи й заворожено дивилися. Відчуваючи захват від кольорів їхнього одягу, від сріблястості їхньої машини. Від того, як вони багато можуть рухатися, і як це в них граціозно виходить...

Якщо ви думаєте, що ми захлиналися слиною від ароматів їхніх шашликів – ви дуже помиляєтеся. І пізніше буде ясно чому.

 

Серед всього цього іншого прекрасного світу, мама вела нас поміж відпочиваючими й показувала на якісь маленькі гриби у траві.

- це лугові опеньки. Вони дуже-дуже смачні. Давайте назбираємо, і буде нам до картоплі. Колись, коли я була дуже маленька, мій дід мені це показував, й розказував. Вони дууууже смачні! Ми тоді з дідом назбирали….. (далі завжди була дуже довга розповідь, про діда, тата, маму, і багато іншого). Ми ходили поміж відпочиваючих і збирали ті опеньки. Сказати, що біло соромно – не сказати нічого.  Було бажання зникнути. Особливо тому, що там сиділи, відпочивали сім’ї наших одноліток, друзів, однокласників, тощо. Капюшон натягувався мало не до підборіддя, а саме підборіддя ховалося далеко у плечі на груди, волосся – на обличчя. І головне – триматися подалі, аби ніхто не здогадався, що ми разом. Сказати, що ми виглядали дивними й шизанутими – не сказати нічого.

- Це дуже смачні ягоди! Йди-но спробуй!!! – матір щосили кликала мене, спеціально, аби всі знали, що ми разом. Вона все розуміла, і просто робила навмисне, аби пригнобити мої підліткові переживання. Вона занурилася в якісь кущі якоїсь клумби біля пам’ятника. Всі люди ходили стежкою, чемно, відпочиваючи, а вона навмисно по максимуму дивно себе поводила. Так. То був відчай. І намагання звернути на себе увагу.

Сором та відчай заливав моє обличчя слізьми. І я нізащо і нікому не розказувала в чому річ. Тільки ненавиділа всіх, особливо своїх.

 



 

 - Ой, твої діти, як ти їх привозила,  геть нічого не хочуть робити! Такі ледачі – жах! Тобі треба подумати над методами виховання! Це ж жах! -  з кухні доносилися голоси. Вечір. Темно. Пізня осінь. Три незворушні тіла на постілях – моє, та молодших. Моє ліжко у кімнаті розміщене так, що при відкритих дверях я бачу стіл на кухні. І я не могла відвести очей від банки з салом, що її було поставлено родичами, заїхавши ми з села у гості. Мені було на все байдуже, я хотіла щоб вони швидше зникли, щезли, змилися до свого села, або будь-куди геть з квартири, аби мені було не соромно накинутися на ту кляту банку з смачненьким салом. Тільки в маминому селі роблять сало за якимсь особливим рецептом. Його ні з яким іншим салом ніколи не сплутати.

Та родичі базікали й базікали безперестану. «Хоч би грошей якихось дали» - думалося мені. Та я знала, що то навряд. Бо мама вже їх ні про що не просить. Бо то марно. Вони уникають щось давати тільки тому, що занадто багато прохань. Це дуже нахабно на їхню думку. Вони вважають, що людина зобов’язана у рівних частинах просити й давати. І їм байдуже на тих людей, яким з якихось причин, так сталося, що нічого дати. Вони просто припиняють таким давати будь що. І їм байдуже. Вони просто не знають такого становища, бо ніколи не стикалися з подібним. А мама надто гонорова, аби змусити їх зрозуміти. Простіш е забити.

Та баночка сала була чисто символічною – аби не йти з пустими руками у гості.  Ще й похизувалися, що забили нещодавно свиню. Ще й розказували чого й скільки з неї наготували, накоптили, тощо.

Моя злість накипала, і я просто хотіла, щоб вони зникли.

З кухні до кімнати зайшла моя  двоюрідна сестра, моя однолітка. З сумом почала роздивлятися нас, лежачих під ковдрами. Я намагалася бути привітною, посміхалася до неї. Хоч в очах рябіло, а голова кружилася. Я підвелася. Вона взяла з полиці м’ячика, кілька разів відбила його від підлоги, й кинула мені зі словами «давай пограємося».

- Давай! – радісно скрикнула я, щосили намагаючись бути привітною. Мною хитало, та я щосили намагалася тримати себе на ногах.

Я не змогла зловити м’ячика, він відкотився.

- Тепер ти! – вона кивнула мені на м’ячик, що відкотився у куток кімнати

- Так! Зараз! – відчайдушно я допленталася до м’ячика, коли нахилилася, мною так повело, що ледь не впала. Взяла м’ячика, кинула їй, не влучивши. – Вибач, я краще приляжу. Вибач – я швидше лягла, аби не впасти на її очах на підлогу.

 Сестра ледь помітно фиркнула й повернулася до своїх.

В її очах підтвердилося те, що ми ледачі лежебоки. Я саме так відчула – що не змогла її запевнити в іншому.

Зрештою, вони поїхали. Ми накинулися на сало. Було тільки сало. Більше нічого.

- Мама, а гроші якісь тобі дали?

- Звісно ні – з насмішкою фиркнула мама. – Знущаєшся?

 

 

(того ж року)

 

Здавлені стогни чулися по всій квартирі. Кожен з нас в свому кутку намагався приховати біль. Потуги до туалету були дуже сильні, але нічого не виходило. Був тільки пекельний біль. Ви коли здавали кров на аналіз, вам проколювали палець? Боляче? А тепер помножте це разів на сто, чи тисячу, і перенесіть локацію болю з пальця на живіт, всередину. Мільйон ножів різали зсередини. Це було пекельно боляче. Та ми все терпіли. Бо найголовніше, це не створювати проблем оточуючим. Не бути проблемою.

Це були не ножі, в животі. А всього навсього батон і молоко.

Мама десь щось получила чи заробила, і принесла білий батон та молоко. Ми того з’їли – випили, і, чесно кажучи, особисто я думала, що це вже смерть.

Але ні! Вижили!

 

По дорозі до Полтави. Спогади.


Мабуть кожен з нас ховає десь у закутках носії зі старими фото. Це можуть бути старі паперові альбоми, чи електронні диски, флешки, тощо. Інколи, коли багато вільного часу, або щось змусило до пошуків перерити все, чи до генерального прибирання - ми можемо надовго "залипнути" спостерігаючи хронологію змін виразу обличчя себе та близьких.
Як же багато можуть розповісти такі хронологічні спостереження! Особливо вдивляючись в очі.







Це був ранок навесні. Прохолодно. Бувший, назвемо його літерою Й., тоді нещодавно придбав собі новеньку автівку з салону, замість старої б/у. Це були часи величезних радощів, непохитної віри в майбутнє.
Зараз я інколи зустрічаю в знайомих мені молодих дівчатах той самий дух віри, який сама втратила вже давно. Зазвичай вони планують все так, ніби завтра хтось заскочить по дорозі за хлібом до салону й купить автівку за мільон грн; або ніби після завтра до них на рахунок надійде мільон долларів, і вони житимуть в найкрасивішому будиночку біля Києва, обиратимуть найкращі меблі й фарби для нього, тощо. Хоч насправді цього ніколи не станеться, і вони зараз живуть на пташиних правах в орендованому житлі, а далі прийде колись час повертатися до батьків з сім'єю, або й без.
Тоді я ще не знала цієї правди життя. І була однією з таких. Всі надбання мого, всього лиш, бойфренда, сприймалися як мої власні, і кожного дня вірилося, що я за день до величезної удачі.

- будласочки! Дай мені повести! - благала я звично плюхнувшись до комфортного переднього сидіння, і зтягуючи з себе шкіряний плящ з об'ємним хутряним коміром.
- ну добре, мала. Давай тільки виїдемо за місто, де дороги пусті.
Мама невпевнено вмощувалася на задніх місцях. Ми їхали до Полтави. В моїй голові стрибав радісний кольоровий капітошка хлюпаючи бульками. Тоді я обожнювала кудись їхати.

Зелені поля й левади. Інколи села. Інколи невеличкі міста. Дорога пустісінька. Лиш деколи хтось їхав назустріч, або обганяв ззаду. Виблискуючи іскрами радості з очей я перемикала передачі дуже гоноруючись тим, що навчилася водити, і що мама з нами, бачить це. Сподівалася, що вона за мене радіє.
Небо дуже блакитне, мальовничі білі та димчаті хмарки, дуже свіжо.
Я обожнюю різні архітектурні твори, старовинні церкви, тощо. Тому, коли з дороги побачила якісь старі стіни - дуже зраділа, і вмовила всіх звернути туди, роздивитися що там є. Ми знайшли монастир. Він справді був цікавий. Далеко від населених пунктів (ані села поруч - взагалі нічого, тільки дорога), серед суцільних зелених полів з невеличкими посадками й садками. Ніби фортеця обнесений високою стіною.
Зовсім недовго роздивлялися, і швидко поїхали далі. Мама була мовчазна але нічого особливого.



Дивлячись на фото, що мені вдалося клацнути біля монастиря, на якому вихопила мамине обличчя разом з Й. виявила стільки несказанного. Мама ніби щось знала наперед. В її очах застигла розгубленість й горе з німим нерозумінням "як ви можете радіти", та ледь-помітною насмішкою над усим.
Зараз мами вже нема чотири роки як. Ми їхали тоді на зустріч з моїм братом, що тоді ще мотав строк в колонії біля Полтави. Ми тоді ще не знали, що втратили його колишнього, що повернеться він інвалідом назавжди. Ми не знали, що новенька автівка буде скоро розбита вщент Й., і схожої вже не буде ніколи. Що світ охоплять війни. Мій інститут, де навчалася, пограбують рейдери, роботу, де я працювала, розвалить режим Януковича, ресторан, де працював Й. розграбують свої ж, і припинить існування. Ми з Й. розстанемося назавжди, бо мої очі розкриються і я подорослішаю, зрозумівши що не бачу в ньому більше ніж просто товариша. Маму знищить рак за чотири місяці, і чомусь з'явиться одразу ж на четвертій невиліковній стадії, а в даті смерті чомусь дві літери "13". Стоматологи почнуть знущатися, вириваючи зуб за зубом в мене, ніби силоміць намагаючись сформувати беззубу потворну істоту. Якийсь незрозумілий нікому й невиліковний грибок почне спотворювати волосся. Комунальні служби почнуть  гвалтувати вуха обіцяючи перетворити нас з братом на бомжів, бо мама лишила по собі непосильні борги. Якийсь незрозумілий мужик, почне спотворювати моє особисте життя, влаштовуючи замість стосунків якийсь фільм жахів з елементами трешу.

Дивлячись в очі мами на фото, я чітко бачу жах, і готовність з усмішкою розгубленості, ніби перед тим, як бачиш, що над тобою нависло цунамі і неминучість наступних подій. Можливо, вона знала, що скоро стане дуже хворою. Можливо, зусиллями волі це приховувала. Не вірю, що таке можливо приховати. Та й лікарі кажуть, що смерть - це її власна недбалість, бо вона не проходила діагностик, і ніхто не знав нічого, і вона теж не знала.
Але цей погляд показує, що вона щось знала. Тільки не відомо що саме і про що саме. 

Щиро сподіваюся, мамо, що тобі там краще. Ти намучилася за життя. Ти скинула тягар, і  отримала полегшення. Упокой Боженько, її душу.











Погляд

Вчора в маршрутці, їхати майже годину. Навпроти, обличчям до мене, сидить хлопець, років 16 на вигляд. Звичайний ніби хлопець.. але обличчя мимоволі притягує погляд. Не красою, але рисами, такими по-чоловічому гарними. Білявий, коротка, але зачіска.. неймовірної краси блакитні світлі очі, дивовижного розрізу, з пухнастими довжелезними віями... І от нащо вони чоловікам?? )) Дивиться у вікно, а я дивлюся на нього й думаю - просто погляд, а який виразний.. таке обличчя я б задоволенням побачила б десь в рекламі, парфумів від "Шанель" чи одягу від "Труссарді". Уважний, з легким прищуром повік, що якось так майже непомітно додає цьому погляду сконцентрованої уваги й очікування... По чоловічому гарної ліпки ніс.. вольове, ідеальних обрисів підборіддя.. І все це створює разом профіль, на який важко не звернути увагу. Я сиділа і думала - а він цього  ж не розуміє. Але як добре, що ні.. бо бідні б дівчата були )) Але так прикро, така без сумніву фотогенічна зовнішність, доповнена легкою граційністю рухів і справді чудовою посмішкою могла б прикрасити портфоліо не одного агента.
  І супутня думка.. когось же він мені нагадує.. краса ніколи не цікавила, а тут сиджу, дивлюся вже майже годину, і мимоволі ловлю себе на тому, що просто любуюсь.. вбираю очима... І аж коли він виходив сяйнуло - це ж "він".. тільки котячі очі-мигдалини з пухнастими світлими віями в "нього" зелені, настільки пронизливого кольору весняного листя, що зблизька здаються нереальними. І різниця в 12 років.  Нагадав... Щастя їм обом.

Сильна жінка

  "Пожалуйста, заботься обо мне"

    Марина Цветаева

- Пожалуйста, заботься обо мне!
Я вырвалась из замкнутого круга,
В тебе найдя любовника, и друга,
И принца на серебряном коне…

Я вырвалась из круга «я-сама».
Я самоутвердилась. Я устала.
Возьми меня на ручки с пьедестала
Гордыни, честолюбия, ума...

Я самоотвердела. Я тверда.
На мне не остается ран от терний.
А я хочу быть мягкой, и вечерней
Я женщина. Я самка. Я – вода.

Я слабая. Не баба. Мне слабо:
Коня, и шпалы веером, и в избу,
И если в доме мышь – то будет визгу,
И я не претендую на любовь –

Я слабости минуточку хочу.
Я девочка. Я жалуюсь. Я плачу.
Лежу в постели, свернута в калачик –
И таять, как Снегурочка, учусь.

Я сдам свои права, с таким трудом
Добытые. Ты прав и ты по праву
На всех моих врагов найдешь управу
И всех моих друзей запустишь в дом.

Ты добрый. Ты высокий. Ты – плечо.
Ты два плеча, и твой спокойный запах
Уткнуться и не думать ни о чем,
Уснуть в твоих больших мохнатых лапах..

Ты сильный, но о каменной стене
Не тщусь – наелась. Хватит. Не желаю.
Любить не обязую. Умоляю:
Пожалуйста, заботься обо мне!

Вірні слова

Щоно читала блог один цікавий, для мене. І серед багато-багато слів трапився один абзац.. такий, коли читаєш, розумієш прямий зміст, але в голові раптом стільки образів, слів, спогадів, вражень, що зовсім не складаються в те, що можна вимовити вголос... Тому ось, мені для натхнення

 Читала тут, але розпочинала статтею про оксамит в одязі :)
  http://www.bbc.com/ukrainian/blogs/2015/11/151118_fashion_blog_lingerie_sa

"Я навмисне ні слова не написала про те, що це зваблює протилежну стать – я в таке не вірю. Зваблює жінка, а білизна – лише обгортка. Як і красива сукня. Чи високі шпильки. Цілком можливий варіант, коли дівчина випромінює сексуальну енергію в трусиках у горошок. Та й, зрештою, чоловіки все одно найбільше люблять жінок без одягу"

Він ніхто.

Він ніхто. Але тільки він поруч
Коли так потрібний хтось.
Він ніхто, але тільки він притулить
по-материнськи тепло
Коли боляче усвідомлюєш, що матері нема.
Він ніхто, але лиш він міцне плече підставить
Коли усвідомлюєш з болем, що батька нема.
І зникне. Тільки но спробуєш наблизитись сама.

Коли важко нести - піднесе.
Запитає що їла, що пила, і чи тепло.
І знов зникне, тільки но спробуєш надто наблизитись сама.

Якщо ж відталятися - наздожене.
Якщо вибудувати стіну між собою і ним - знесе лобом й голими руками. З криком розпачу.
І гучно гримає дверима перед носом, щойно торкаєшся пальцями ніг його порогів.

Він завжди з іншими. І схвалює побачення.
Підкаже хто не той, а хто вартий. За ким варто повернутися, а за ким ні.
І з гуркітом ламає все, що щойно починає вибудовуватись.

Хто ж він? Він ніхто.
Але без нього, наодинці - ніяк і неможливо.
А з ним - нестерпно від самотності.






Завжди кудись бігла, квапилася, шукала






Все життя з дитинства кудись поспішала, бігла, старалася, навчалася, робила й заробляла, вигравала, досягала й заслуговувала… Постійно щось змінювала, ліпила, виліплювала, вибудовувала, виточувала й відпрацьовувала… Завжди щось відвойовувала й відбивала домагаючись свого. Щось і когось шукала. Майже повністю позбавила себе дитинства, юності, та молодості. Все заради того, аби тільки все змінити на краще. Врятувати, збудувати своє життя і життя дорогих собі близьких.

А тоді просто втомилася. Дістало й набридло. Зупинилася. Випустила з рук геть усе – зброю, поручні, віжки, хлисти, пряники – геть усе.

Просто сіла на місці і сказала: «знаходьте, беріть, любіть, бережіть, запліднюйте, що хочте робіть, але позбавте прокляття бути чоловіком».

Знаходили, брали, кидали, любили, били, берегли, плюндрували, забували і пам’ятали.

Байдуже.

Головне, що з’явилося те відчуття ніжної істоти, що зветься «жінка».

Зараз не буду мужиком в спідниці. Немає їсти – байдуже. Немає пити – байдуже.

Ще трішки потерпіти заради, можливо, останніх у житті митей і можливостей відчувати себе ніжною.

А потім, колись, все одно прийде час вибуху, зброї в руках й боротьби. Просто, може, вже не так жаль буде свого віку для такого змарнованого жіночого життя, коли чоловікам, яких привабило місце поруч, не властиві ті всі якості.



Алые паруса для другой Ассоль




Вони йшли поруч узбережжям Дніпра наймальовничішої місцини України лишаючи позаду себе зелені пагорби лісу та славетну гору героїчної козацької фортеці. Лілове, та золотисте персикове сяйво заходу сонця майоріло на всьому навколо і з одного боку кожного обличчя, а подекуди наповнювало низовини кров’ю тих солдатиків, з розповідей старожилів, що неможливо викорінити з пам’яті і не думати.

Вони щойно мали дуже хвилюючу розмову там на височині тієї славної гори.

Старий бронзовий кобзар був слухачем тієї молодіжної дурниці.

Галявина на горі без дерев, самі кущі та колоди покладені колом, спеціально для таких усамітнень. Коли на них сидіти, то між вершечками акацій, що старі ростуть на схилах, видно далекі протилежні береги цього дніпрового моря, та острови, таке саме все зелене.

Вона чула про цього хлопця ще задовго до особистої зустрічі. У його -надцять років бідолашного прямо зі студентської парти власні друзі відправили під саму Молдову гнити у тюрмі замість себе. Ось такі друзі-мажори. І хрест на його престижній кар’єрі юриспруденції. Хоча, там більше батьки вирішують за кого можуть дати судді грошей, а за кого ні.

Співчуття змушувало її думати про цю людину більше ніж зазвичай думають про незнайомців, і прикипати до нього ще задовго до особистого знайомства. Така вже природа юного дівча.

Худе й замучене, з досвідом старого діда, хлопча і мале співчутливе дівча лишали ту розмову позаду себе на тій славетній горі, поруч з душами і кров’ю колись полеглих на ній юнаків, і сповнені внутрішнього світла просто йшли додому ніби омиваючись від думок у світлі заходу сонця.

Широченне море Дніпра відкривало їхньому погляду півострів з пишною віллою якогось багатія. Вілла ніби світилася білими колонами серед зеленого листя дерев та кущів. Тієї ж миті постала незабутня картина, якої більше ніколи в житті не побачити. У гавань десь з-за гори запливла величезна яхта стилізована під старовинне судно. Її височенні численні вітрила наповнені супутнім вітром були неймовірного кольору. Це були справжні алі вітрила.

Подиву й захопленню двох юних на березі, що боялися торкнутися одне одного, не було меж. Картина не схожа на реальність – більше на ілюстрацію казки. Та більше за все цю мить наповнювали внутрішні відчуття молоді. Гримуча суміш трагедії, співчуття, болю, любові, закоханості, таємниці, невідомості, суму, смутку, жалю, і краси. На якусь мить здалося, що серця вирвалися з грудей, злетіли у повітря, поєдналися у сяйві того блискучого заходу сонця над алими вітрилами прекрасної яхти, і з силою гепнули назад у груди, притихли.

Бо бути разом їм все одно не судилося.

По заходу – в обох було дивне відчуття. Ніби стихла музика, ніби щойно обидва на мить перенеслися до казки і повернулися втомлені назад. Вони продовжували свій шлях з гори до хати, і таке враження, що з галявини гори і до цієї миті, коли стемніло пройшло ціле життя. Ціла історія, яка почалася не розпочавшись і вже скінчилася, залишаючи по собі прохолодний спокій.

 




Запрет на "я тебя люблю"





Ты простой человек
Но к тебе явился мой ангел, одолжил твое тело,
И привел ко мне, для большого чувства любви.

Высказавшись - пришло время вернуть тело обратно,
Ангел вернул тебя где взял
Сам вновь растворившись в небытие.

Очнувшись, мы с тобой так и не смогли постичь умом
Удивлены и далеки друг от друга.

Самый быстрый настоящий глубокий роман
Похожий на обрыв струны дерзкого музыканта
Что прервал музыку визгом на самой высокой ноте.

"Я тебя люблю" - запрещено сказать здесь, и не скажется
Мы задуваем свечи в своей душе, каждый в одиночку
Чтоб стало темно и не видно раны на сердце

Чтоб забыть
идти дальше
любить...
Но на этот раз реальность.







Давно не писав нічого у блог. Виправляюсь :)

Спочатку за життя:

Я став зразковим сім'янином - дуже люблю свою дружину, дарую їй квіти декілька разів на місяць, даю гроші на сукні та інші жіночі потреби... і отримую від цього величезне задоволення, коли бачу, як вона радіє :)

Збираємось заводити дитину. Зараз ми на стадії лікування всіх можливих хвороб, щоб дитинку зачинати будучи якомога більш здоровими. Додатково міркуємо над тим, де та як будемо жити із дитиною, щоб нам це було зручно, бо жити з родичами, як показує практика - далеко не кращий варіант. Скоріш за все, будемо орендувати якусь квартиру, доки не купимо, чи не побудуємо собі власний дім.

Робочі питання:

Як я не чіплявся за вільне життя, але прийшов до того, що знову працюю в офісі... Займаюсь розробкою сайтів, та сервісами, що з ними пов'язані. Хоч цього разу я вже є директор, але суть не сильно міняється - з 10 до 17 практично весь час за робочим місцем. Іноді дозволяю собі байдикувати, користуючись тим, що ніхто не може мені цим докорити, але частіше за все - працюю, бо дійсно маю багато замовлень, які необхідно обробити.

Перестав братись за будь-яку роботу, став більше цінувати власний час. Деякі замовлення передаю іншим, часто без грошової вигоди для себе. Нещодавно втратив двох клієнтів після 2 років обслуговування, але замість того, щоб засмутитись, відчув полегшення, наче гора з плеч...

Продовжую займатись комп'ютерним сервісом в Дніпропетровську, але все більше міркую над тим, щоб перекласти всі замовлення на плечі найманих робітників, забезпечити їх гідним заробітком, а собі мати комісію з замовлень, проте - я буду вільний в часі та просторі... мені цієї свободи зараз дуже не вистачає.

Стан здоров'я:

Хотів би похвастати, але нема чим. Зуби руйнуються, вже втретє за рік буду звертатись до стоматологів. Набрав ще більше ваги, і ніяк не візьмусь за себе, щоб привести себе в гарну форму. В цьому році навіть гострим бронхітом захворів, чого від себе ніяк не очікував. З плюсів в цьому плані мабуть тільки те, що я став знову регулярно їздити на велосипеді по справах й просто в своє задоволення. Буває - кілометрів по 20-30 на день :) Треба тепер додати до фізичних вправ ранкову пробіжку з зарядкою і зайняття йогою. Напевно ще й про харчування слід подумати, але це питання я відкладаю взагалі на останню чергу (їжа - моя слабкість)

Планування майбутнього:

Завів собі правило щонайменше раз на місяць робити підсумки того, що відбулось і планувати наступний період. Виходить дуже цікаво. Ніколи не думав, що плани можуть так швидко і легко здійснюватись. Навіть такі, які більш походили на мрії, ніж на плани ))) Щоразу ставлю собі планку досягнень вище й вище, і практично завжди виходить досягти зазначеної мети.

Напевно, варто додати, що тепер у мене з'явилась ще одна звичка, що допомагає дбати про майбутнє: я став щомісяця частину заробітку вкладати в різні інвестиційні проекти. І хоч спочатку це здавалось чимось несерйозним, то зараз, коли сума інвестицій в різних проектах сягає більше 15000 доларів, а на дивіденди можна гідно жити сім'єю не працюючи, тепер я дуже радий, що півтора роки тому завів таку звичку :)

Духовний розвиток:

Маю зізнатись, що той я, яким я був півтора роки тому, не зрозумів би в більшості питань того мене, яким я став зараз. Я маю на увазі світогляд та життєві принципи, за якими я жив тоді і живу зараз. Стало менше егоїзму, більше дивлюсь на інших людей, вражаюсь їх неповторній природі, вчусь сприйняттю та розумінню тих, хто викликає неприємні відчуття. Як показує практика - це нескінченно багате джерело досвіду та мудрості.

Став набагато спокійнішим та рішучим. Добре чую інтуїцію (раніше взагалі вважав, що це або вигадка, або притаманно тільки жінкам). Хочеться більше знати Бога, жити з ним в серці. На жаль, розумію, що для мене це дуже-дуже довгий шлях, і... ще багато чого треба буде в собі змінити, навчитись, прийняти... Простіше кажучи, вдосконалюватись мені ще й вдосконалюватись... Але, напевно, цей шлях нескінченний, і остаточної мети я ніколи не досягну, як би мені цього не хотілось.

Дякую всім хто дочитав за увагу. Сподіваюсь, вам сподобалось. Буду радий, якщо цей запис піде комусь на користь, якщо когось сягне цікава думка, чи ідея. Це буде мені найкращою радістю :)


Страницы:
1
2
4
предыдущая
следующая