хочу сюда!
 

Анна

30 лет, лев, познакомится с парнем в возрасте 27-35 лет

Заметки с меткой «город»

Мауглі у великому місті.


 У великому місті. На віллі. Мауглі

прогулялась я по родному городу....

....и впечатление, я вам скажу, не очень...
опустошенность какая то и разочарование ...когда -то красивый , утопающий в зелени город, превратился в ...даже не знаю, какое слова необидное подобрать.. ...смешали всё вместе : и работы мастеров, и общепит, и карусели с качелями...и это все на площади возле Софиевского собора и Михайловского Златоверхового монастыря...одно порадовало : территория самого монастыря - чисто, свободно и без запахов шашлыка и чебуреков! ...я тут нафоткала немножко, все таки талантливый у нас народ))


 


...нету тогО города и лично я очень по нему скучаю...отакая грустная история)

Когда гаснет город

Тю! Что это было? Только что подошла к окну и увидела как во всем городе погасли фонари и свет в домах и тут же постепенно от местности к местности включились. И одна скорая завиукала издалека, проехала через наш перекресток от центра в сторону фурманова.. Мой комп от этого скачка всего лишь перезагрузился. Раньше подобное случалось, и то же самое с сигналкой было, но я не видела, что это во всем городе - я сидела перед своим пк. Не уверена, что это хорошая закономерность.

Яблука з пшеницею. Ч. 3. Лугові опеньки




Удар за ударом, ногою, ще раз ногою, рукою, ще ногою… Вона принишкла й удавала мертву, точнісінько як зараз показують про деяких тваринок. Закуталася ковдрою, й щосили мружила очі, вдаючи міцний сон. Її щелепи були затиснуті, губи поблідли від цього. Але вона не здавалася й щосили вдавала ніби не помічає мене!

- Вставаааай! Роби щось! Паскудо! Подивися на малих! Вони вже не встають третій день! Роби хоч щось! Бодай щось!

Вона вкуталася ковдрою з головою, міцно тримаючи свій «фронт».

Безсилля далося взнаки, в очах все рябіло так, ніби світло довкола підсилили разів у десять,  хоч до кімнати лиш потрапляло непряме сонячне світло з вікна. Для нашої культури й виховання, я здійснила чи не смертний гріх – підняла руку, та ще й ногу на матір. Та я завжди була ніби чужа й інакша. Це все татова кров. Чому, коли всі з сім’ї не мали сили навіть звестися, я мала сили трішки більше, й могла навіть наставити синців? Можливо, це все та ж татова кров, що наділила деякою нахабністю, й я завжди крала з нашої кухні їжу, якій було призначення бути розділеною для всіх. Мені було конче необхідно – й я брала з байдужістю до інших, коли потерпала. Саме тому, я гадаю, в мене було трішечки більше сили.

У школі про нас вже й забули. Ми втрьох не ходили туди вже з тиждень. Та й сенсу не було – у такому стані. У школі на той час нічого не видавали запросто так – тільки за гроші.  Менші інколи перебивалися пригощаннями своїх друзів в яких ходили серед пажів. Я до того була не здатна, й здебільшого суворо спостерігала за їжею інших. Виховання й якась внутрішня суворість не дозволяли брати чуже, навіть коли пропонували. Треба було вдавати, ніби все гаразд і все прекрасно. Аби суспільство не відторгло безповоротно і назавжди.

Мені було 13, і я навіть гадки не мала, що його робити, як правильно. Якщо йти працювати – то куди й ким? Просто вийти на вулицю й кричати «дайте мені працювати» безглуздо. Про центр зайнятості й не чула ще тоді, й тим більш про соціальні служби. Ми жили у впевненості, що покладені виключно самі на себе, у цьому крихітному всесвіті серед бетонних стін, бетонного неба й бетонної землі.

У відчаї повернулася до кімнати, де на кожному з ліжок, окрім мого, без рухів лежало по дитині. Рухнула на постіль й відчула полегшення, та прірву сну.

Матір звелася й кудись пішла.

Згодом принесла чорний буханець хліба.

- Позичила в сусідів? На хліб? Вдвадцяте без повернення попередніх дев’ятнадцяти боргів? – я не знаю звідки у мені стільки сарказму, жовчі, злості. І як я ще сміюся. Та мені щиро було смішно. Малі свердлили очима ніби два чортика, жуючи той хліб. Для них я ніби демон. Й не дивно. – Чого не підеш десь працювати?! – висміювання перетворювались на істеричний крик.

- А сама чого не підеш!!!! – матері увірвався терпець. – Здорова дівка, сраку розвалила ліжком!!!! – очі вилазять з орбіт, обличчя червоніє… Це в неї істерика, й відчай. Увірвався терпець. А в мене черговий синець, бо й не зчулася, як та зарядила своїм загартованим, на сільських  здорових харчах  й тяжкій праці, міцним кулаком, мені прямісінько в око. Та так, що в мене ніби друга голова виросла, тільки чорна. – Геееть!!!! Геееть з моїх очей!!! Сволото!!! Звідки ти таке вродилося!!! – мить і я вже за дверима квартири.

У домашніх капцях ночами-дворами, дожовуючи окраєць хліба, та лікуючи прохолодою ночі гематому на обличчі. Намагаючись уникати прохожих, аби ніхто не бачив обличчя, допоки не зійде синець. Мені не звикати. В голові майоріли думки про працевлаштування, та якоїсь можливості для цього не знаходилося. Тільки б паспорта скоріш отримати. Ох, як же ще довго чекати!

 

- Ходімо! – суворо й твердо промовила мама.

Задавати питання було марно – це було ясно з тону.

Всі вчотирьох  одяглися в що було (а то такий собі одяг, головне, що охайний та випраний), й кудись пішли.

Це вже було літо. Канікули. Нещодавно ми були на своїй ділянці городу, що нам виділила держава. А це двадцять чотири кілометри від дому. Повірте – я це точно знаю, бо виміряне власними ногами. Мені оце цікаво – невже влада думала, що люди, яким виділяють городи, всі з машинами, з можливістю заправляти ті машини? … Людина при владі завжди міряє все по собі не задумуючись, і якщо та людина дістається мерсом з власним водієм туди-й назад будь-куди, то в неї в голові безумовна впевненість, що це всі так. Не задумуючись над реальністю.

Ми ходили пішки. Садили картоплю з лушпайок. І напередодні, хоч ще й не час, накопали трохи тої «картоплі». Вона величиною з квасолю була. На смак – так жахливо, що й не передати. То ніби й не картопля зовсім була. Якщо ви візьмете картоплю, що полежала на сонці, з зеленою плямою. І з’їсте тільки те зелене місце на ній – це буде приблизний смак тієї нашої «картоплі».

Та картоплі самої було замало. Мама це розуміла. Вони привела нас у парк-ліс, що неподалеку. Там було дуже гарно. Раннє літо, сонячно, багато людей відпочивають. Всі грають у бадмінтон, чи кидають фрісбі. Сидять на пікніках. Гуляють з колясками, з собаками. Тощо. Всі такі красиві. Модні. Такі інакші, ніж ми. Дуже часто ми просто мовчки сиділи на траві й спостерігали за якоюсь з сімей, що приїхали на красивій машині, припаркували її тутки ж на траві, включали модну сучасну музику, розкладали пікніки, танцювали, стрибали й бісилися. Ми ж – просто сиділи й заворожено дивилися. Відчуваючи захват від кольорів їхнього одягу, від сріблястості їхньої машини. Від того, як вони багато можуть рухатися, і як це в них граціозно виходить...

Якщо ви думаєте, що ми захлиналися слиною від ароматів їхніх шашликів – ви дуже помиляєтеся. І пізніше буде ясно чому.

 

Серед всього цього іншого прекрасного світу, мама вела нас поміж відпочиваючими й показувала на якісь маленькі гриби у траві.

- це лугові опеньки. Вони дуже-дуже смачні. Давайте назбираємо, і буде нам до картоплі. Колись, коли я була дуже маленька, мій дід мені це показував, й розказував. Вони дууууже смачні! Ми тоді з дідом назбирали….. (далі завжди була дуже довга розповідь, про діда, тата, маму, і багато іншого). Ми ходили поміж відпочиваючих і збирали ті опеньки. Сказати, що біло соромно – не сказати нічого.  Було бажання зникнути. Особливо тому, що там сиділи, відпочивали сім’ї наших одноліток, друзів, однокласників, тощо. Капюшон натягувався мало не до підборіддя, а саме підборіддя ховалося далеко у плечі на груди, волосся – на обличчя. І головне – триматися подалі, аби ніхто не здогадався, що ми разом. Сказати, що ми виглядали дивними й шизанутими – не сказати нічого.

- Це дуже смачні ягоди! Йди-но спробуй!!! – матір щосили кликала мене, спеціально, аби всі знали, що ми разом. Вона все розуміла, і просто робила навмисне, аби пригнобити мої підліткові переживання. Вона занурилася в якісь кущі якоїсь клумби біля пам’ятника. Всі люди ходили стежкою, чемно, відпочиваючи, а вона навмисно по максимуму дивно себе поводила. Так. То був відчай. І намагання звернути на себе увагу.

Сором та відчай заливав моє обличчя слізьми. І я нізащо і нікому не розказувала в чому річ. Тільки ненавиділа всіх, особливо своїх.

 



 

 - Ой, твої діти, як ти їх привозила,  геть нічого не хочуть робити! Такі ледачі – жах! Тобі треба подумати над методами виховання! Це ж жах! -  з кухні доносилися голоси. Вечір. Темно. Пізня осінь. Три незворушні тіла на постілях – моє, та молодших. Моє ліжко у кімнаті розміщене так, що при відкритих дверях я бачу стіл на кухні. І я не могла відвести очей від банки з салом, що її було поставлено родичами, заїхавши ми з села у гості. Мені було на все байдуже, я хотіла щоб вони швидше зникли, щезли, змилися до свого села, або будь-куди геть з квартири, аби мені було не соромно накинутися на ту кляту банку з смачненьким салом. Тільки в маминому селі роблять сало за якимсь особливим рецептом. Його ні з яким іншим салом ніколи не сплутати.

Та родичі базікали й базікали безперестану. «Хоч би грошей якихось дали» - думалося мені. Та я знала, що то навряд. Бо мама вже їх ні про що не просить. Бо то марно. Вони уникають щось давати тільки тому, що занадто багато прохань. Це дуже нахабно на їхню думку. Вони вважають, що людина зобов’язана у рівних частинах просити й давати. І їм байдуже на тих людей, яким з якихось причин, так сталося, що нічого дати. Вони просто припиняють таким давати будь що. І їм байдуже. Вони просто не знають такого становища, бо ніколи не стикалися з подібним. А мама надто гонорова, аби змусити їх зрозуміти. Простіш е забити.

Та баночка сала була чисто символічною – аби не йти з пустими руками у гості.  Ще й похизувалися, що забили нещодавно свиню. Ще й розказували чого й скільки з неї наготували, накоптили, тощо.

Моя злість накипала, і я просто хотіла, щоб вони зникли.

З кухні до кімнати зайшла моя  двоюрідна сестра, моя однолітка. З сумом почала роздивлятися нас, лежачих під ковдрами. Я намагалася бути привітною, посміхалася до неї. Хоч в очах рябіло, а голова кружилася. Я підвелася. Вона взяла з полиці м’ячика, кілька разів відбила його від підлоги, й кинула мені зі словами «давай пограємося».

- Давай! – радісно скрикнула я, щосили намагаючись бути привітною. Мною хитало, та я щосили намагалася тримати себе на ногах.

Я не змогла зловити м’ячика, він відкотився.

- Тепер ти! – вона кивнула мені на м’ячик, що відкотився у куток кімнати

- Так! Зараз! – відчайдушно я допленталася до м’ячика, коли нахилилася, мною так повело, що ледь не впала. Взяла м’ячика, кинула їй, не влучивши. – Вибач, я краще приляжу. Вибач – я швидше лягла, аби не впасти на її очах на підлогу.

 Сестра ледь помітно фиркнула й повернулася до своїх.

В її очах підтвердилося те, що ми ледачі лежебоки. Я саме так відчула – що не змогла її запевнити в іншому.

Зрештою, вони поїхали. Ми накинулися на сало. Було тільки сало. Більше нічого.

- Мама, а гроші якісь тобі дали?

- Звісно ні – з насмішкою фиркнула мама. – Знущаєшся?

 

 

(того ж року)

 

Здавлені стогни чулися по всій квартирі. Кожен з нас в свому кутку намагався приховати біль. Потуги до туалету були дуже сильні, але нічого не виходило. Був тільки пекельний біль. Ви коли здавали кров на аналіз, вам проколювали палець? Боляче? А тепер помножте це разів на сто, чи тисячу, і перенесіть локацію болю з пальця на живіт, всередину. Мільйон ножів різали зсередини. Це було пекельно боляче. Та ми все терпіли. Бо найголовніше, це не створювати проблем оточуючим. Не бути проблемою.

Це були не ножі, в животі. А всього навсього батон і молоко.

Мама десь щось получила чи заробила, і принесла білий батон та молоко. Ми того з’їли – випили, і, чесно кажучи, особисто я думала, що це вже смерть.

Але ні! Вижили!

 

Місячні фази 2018


40%, 2 голоса

40%, 2 голоса

0%, 0 голосов

20%, 1 голос
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Ночь от моего друга


Ночь
Уже затих вечерний город
Погасли окна частых домов
К лужам подобрался невидимый холод
Не слышно на улице ни шума, ни слов.
Звёзды в небе тихо мерцают
За тучей дуется луна

И в городе никто не знает
Как в высоте одинока она

Ветер заснул в своём беге
Зацепился за дерево бородой

И тихо посапывая, орехи
Сбивает неосторожно своею ногой.
Тихо, спокойно в городе этом
Все отдыхают от трудного дня
Туча ушла и печальным светом
Залила все улицы луна.
21.10.2000 Андрей Карпенко

https://www.facebook.com/karpenko.andriy

Мой любимый Город - мой Друг...

За окном луна , серые громады домов, одиноко светящих в ночи редкими желтыми квадратиками окон. На кончике стиснутой ледяными пальцами сигареты вишенкой тлеет огонек, пытаясь согреть – так мило, трогательно и бессмысленно.  

За окном Город – Он также одинок. Мы с Ним в чем-то даже похожи – я одинок в мире людей, Он – один в мире городов… Кто сказал, что города не живые? Враки! Он – точно живой! Он пристально наблюдает за каждым, кто в Него входит, кто живёт, и кто покидает Его. Он может принять или непринять. Его не все понимают – Он тоже. Его можно любить и ненавидеть – Он ответит.  
Он не злой – Он гордый. Он не злой – просто одинокий…  
Его жизнь исчисляется веками. Моя – годами. Он видел миллионы людей, я –от силы десять городов. Но мы полюбили друг друга с первого взгляда. Кому тесно меж Его каменных улиц? Мне тесно в маленьких городах, в селах. Мне сладко Его отравленное дыхание – я не могу дышать другим воздухом. Его шум убаюкивает меня– ни одна тишина так не сможет! Я впустил в свое сердце Этого каменного гиганта, прочувствовал Его – и Он ответил. Он улыбается тенью домов, заботливо укутывая меня от жгучего солнца, приветливо подмигивает ночными огнями, довольно урчит шумом машин, как большой кот. Он дарит мне свое тепло и ласку, находит меня из сотен тысяч безразличных людей и радостно шепчет:  
«Друг… ты Меня понимаешь?».  
И я отвечаю:  
«Да… Друг»…  

За окном все так же серебрится луна. Город подмигнул мне желтыми квадратиками окон и прошептал:  
«Как тебе Мой осенний наряд… Друг?».  
И я отвечаю:  
«Ты прекрасен… Друг».  
И в далеком урчании машин мне слышится Его довольное мурлыканье:  
«Спасибо, человек… Друг»…


Мы рисуем, мы везде рисуем...

Киев, как ни печально, очень ухоженным не назовешь. Здесь доводят до аварийности памятники истории и архитектуры. Даже в центре много зданий с обшарпанными фасадами. Бывали случаи, когда обваливались карнизы, балконы. Многие наши подземные переходы, лестницы, мосты, подъезды, дворы выглядят весьма неэстетично.  Вряд ли в ближайшее время ситуация изменится к лучшему -  денег на это нет.  Но мы держимся. uhmylka
 Мы рисуем! ura dance smile

Подол.
      

      

      

Андреевский спуск.
      

      

Центральные улицы.
      
Некоторые рисунки - сами по себе - вполне симпатичные. Бывает, они сглаживают уродство, добавляют ему юмористическую нотку, но отнюдь не маскируют. А бывает, когда любые художества просто неуместны. 

Недавно читала и видела снимки: на пр. Леся Курбаса украсили деревья -- нарисовали на стволах маки...  Дело вкуса, конечно. Мне нравится естественная красота деревьев. Только бы не гадили под ними, мусор не бросали.

На мотоцикле по ступенькам

Ну где же еще учиться езде по ступенькам, как не на надземном пешеходном переходе? 


Вполне возможно, что такими переходами чаще всего пользуются не рядовые пешеходы, а мотоциклисты, велосипедисты, фотографы, а также поводыри лошадей (там наверху я часто замечаю их свежие сувениры). 
Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
57
предыдущая
следующая