Кращий фільм незалежної України

<b><i>"Кобзарі співають у покинутій козацькій фортеці. Церква розвалена, але вони не хочуть цього бачити."</i></b>
Головною подією цього року мав стати <b>"Інтерстеллар"</b>. І це чудовий фільм, не подумайте, але ключовою прем'єрою осені для мене зараз виглядає <b>"Поводир"</b> Саніна. Я далеко не такий ура-патріот, щоб радо кидатися на кожен знятий в Україні фільм, але чималий ажіотаж, Ірванець-сценарист і заявка на Оскар зробили своє. Я пішов у невеличкий камерний кінозал осіб на 30 - можливо, це одна з причин аншлагу у моєму залі, але контенгент підібрався пречудовий. Всі вікові категорії - сімейні пари, пенсіонери, навіть діти, які прийшли самі, без батьків. Справді приємно. 
Про сам фільм - я вже трохи охолов, тому можу писати об'єктивно. Перші хвилин 15 я намагався придивитися до того, що у фільмі не дуже круто - акторська гра, тому подібне. Пишу "тому подібне", бо крім дрібного фальшу акторів-дебютантів помітити недоліки так і не зміг. Оператор і режисер спрацювали просто на вищому рівні, у сценарії відчувається рука досвідчених літераторів - діалоги написані вкрай натурально. Це дійсно професійний фільм. Чи не найпрофесійніший з усіх фільмів, знятих уже в незалежній Україні. 
З яким би скепсисом я не ставився до постійного занурення в минуле у літературі і кіно, тут це було зроблено, окрім того, що професійно, ще й доречно. Історична канва фільму - Голодомор і легка апеляція до розстрілу під Базаром не виглядають ідеологічною некрофілією. Частово тому, що до Голодомору поки що звертався лише <b>"Голод-33"</b>, до Базару - взагалі жоден фільм. Частково тому, що вони служать лише підказкою до основних подій. Тому драма вдається. Її тема ще не затерта культурою. Дуже маловідомий і малообговорюваний факт - страта кобзарів узимку 34 року під Харковом із подальшим затопленням місця страти штучним озером узагалі, на мою думку, є однією із найсильніших сторін сценарію. Взагалі, численні натяки на реальні історичні події додають фільму реалістичності. І саме тому цей фільм, скоріш за все, ніколи не з'явиться у російському прокаті. Фінал же настільки емоційно і сюжетно перегукується з фільмом Миколайчука <b>"Вавилон ХХ"</b>, що навіть сноби "українського поетичного кіно", сподіваюся, залишаться задоволені. Хоча символізм присутній, і його чимало, але тут символи не такі нав'язливі, вони не кидаються просто на тебе. Прочитає їх тільки той, хто захоче прочитати. 
Більішсть драм грають на сильному струсі почуттів і певні моменти, на випадкових поворотах. Санін пішов іншим шляхом. Доля сліпця і його поводиря цілком зрозуміла від початку фільму, тут наростає не драма сюжету, а драма стосунків між персонажами. І, разом із тим, стосунків між ними і їх минулим. Єдиний момент емоційного зриву фільму, після якого він занурюється уже в цілком поетичну елегійність - сцена між криком малого: <i>"Батьку! Я тобі душу приніс!"</i> і вибухом. Тоді накопичений трагізм, який до цього подається головно натяками, виривається назовні. Після цього розумію, що на цей фільм хочеться піти ще раз. Що цей фільм заслуговує номінації на <b>"Оскар"</b>.
Поки що для мене <b>"Поводир"</b> - кращий фільм України за увесь час. Я все так само з нетерпінням чекаю виходу на екрани <b>"Братів"</b> і <b>"Толоки"</b>, які, очікувано, теж будуть на дуже і дуже високому рівні. Єдине але - після цих картин, які більш-менш заповнять лакуни у кінематографічній історії України, нашому кінопрому, як і самому Саніну варто зупинитися. Історія - це добре, але на ній не можна тупцювати вічно. Тому <b>"Плем'я"</b> Слабошпицького, куди більш артхаузне і не для широкої публіки, теж потрібне. Це фільм, який, можливо, окреслює необхідний подальший шлях драми у нашому кіно. А поки ми ще тільки спинаємось на ноги - підіть у кіно. Поки що - це для нас самих, а не задля комерції.
П.С. На випадок, якщо це прочитають люди з річним прибутком вищим за пристойний. Дуже неприємно була бачити у списку головних медіапартнерів ТАКОГО фільму <b>"Радіо Шансон"</b>. Прикро, але меценатство у нас не дуже поширене.

Що заправо, то нездорово

Те, що трапилось сьогодні на Хрещатику - не найгірша з можливих, хоч і прикра подія. Всі зараз будуть потроху кидатися одне на одного, намагаючись довести пухнастість, проводячи "внутрішні розбірки" і так далі. Мова про інше. Спершу я відчув певне задоволення від того, що ПС оголосив намір балотуватися до ВР. Тепер я відчуваю радше занепокоєння. Те, що сталося в центрі міста - на жаль, не перший випадок. Збройні конфлікти, неадекватна і провокативна діяльність окремих членів організації створює усьому ПС неймовірний чорний піар. Особисто я відхрестився від членства після подій під Івано-Франківським СБУ і кількох конфліктів з одіозним Хіміком, представником Івано-Франківського ПС. Провокації, непристойна і виклична поведінка, хуліганство, зокрема в сесійній залі облради - це речі, який я дуже боюся після приходу ПС до влади ОСОБЛИВО на місцевих рівнях. Сьогоднішня стрілянина за участю (як стверджують деякі джерела) Іранця, якого я маю честь(?) знати особисто лише утверджують мене в думці, що ПС, попри колосальний пієтет, з яким я ставлюся до Яроша - вкрай сира і несформована політична сила, неадекватна в умовах мирного часу. Якщо організми на кшталт Авакова і Турчинова - просто атавізми, яких треба пережити і позбутися одразу після президентських виборів, то Сектору варто почекати принаймні один термін, перш ніж лізти в політичні структури. Інакше є ризик наразитися на спротив з боку, скажімо, журналістів, у яких з Івано-Франківським сектором давно уже не найтепліші стосунки. Правому Сектору потрібно скурпульозно просіяти свої ряди у всіх представництвах, щоб з деструктивної революційної сили нарешті перетворитися на адекватну політичну. Інакше їм не місце на представницькій арені.

Потрібно ділитися з ближніми?

Багато хто вже чув новину про пропозицію поділу України. Я впевнений, що люди, які є у мене в друзях, вважають це вищою мірою ідіотизму. Але є одне але - Жирік, клоун, і так далі, звісно, але надто вже часто Путін тихо і непомітно робить те, про що Вольфович заявляє на цілу країну. "Хватит это терпеть" стосується далеко не російської влади і не партії "ЄдРо". З того, що говорять у Думі випливає, що "хватит терпеть" усе, що не Росія. І так воно і буде ще дуже довго. В Росії уже принаймні десятиліття немає ні влади, ні опозиції. Є група політичних маргіналів, які не повинні існувати в природі. Тому вони завжди один за одного - бо ж усі в одному човні. І з цієї ж причини чутно тільки той голос народу, який дивовижним чином співпадає з політикою партії. Принцип "vox populi - vox dei" у Росії помер. Запам'ятайте раз і до революції у Великого брата - "Ratio Putiniana vox populi est".

Кримль?

Ок, всі знають, що з Кримом у нас потрачено і ті, котрі ще сподівалися на краще, на deus ex machina, на здоровий глузд Путіна - більше не сподіваються. В першу чергу, здається, варто-таки визнати, що інформаційну війну ми не просто програли - ми просрали її з жахливим тріском. Головно через те, що існують два інформаційні потоки. І якщо ми з вами моніторимо проросійський - з цікавості, то вони нас - ні, бо нафіг треба. Треба буде - фейки напишуть. Отак це і сталося. Що ж до референдуму, то насправді проголосувало 93% чи ні (а кожен зараз встиг подумати, що ні) - я все ж гадаю, що така думка більшості Криму. Серед моїх знайомих у Криму траплялися люди, здатні голосувати за все, що завгодно, тільки б усе було спокійно і тільки б їх не прийшли різати бандерівці. От вам маленький наслідок програної інформаційної війни. Іронія в тому, що ватники в Росії, скажімо, зараз засирають інтернет інфографікою на тему "що є в Криму" - пляжі в кілометрах, підприємства в штуках, населення в одиницях і так далі. І відчувають з цього приводу незрозуміло радість і гордість, подібну тим, які відчували фанатики кожного народу-агресора. Я не розумію, чого ці люди очікують від анексії Криму, яких дивідендів для себе. Жоден рядовий українець за 23 роки не відчув жодного профіту через те, що в Криму понад 600 підприємств. А більшість кримчан ніколи не відчували профіту від перебування в складі України, бо, вдаючись до банальних прикладів, воду вони брали не з водосховища, а просто з крана. І багато хто голосував за Росію, бо Україна не зробила нічого хорошого особисто їм. Такі наслідки програної інформаційної війни. Що робитиме Росія з Кримом далі, і де Крим опиниться тепер - інше питання. Проте я вважаю, що якщо Крим - ціна майбутнього спокою, незалежності і непорушності кордонів України, то цю ціну варто було заплатити. Прийняти у себе тих кримчан, котрі вважають так само - і заплатити її для того, щоб далі жити у спокої. Хочу на це сподіватися.

Трошки про Крим. Що робити?

Мені раптом захотілося вдатись до прикладу, до якого уже не раз вдавалися - прикладу Грузії і Абхазії. У новинах і серед аргументів приєднання Криму до Росії я чомусь жодного разу не бачив нічого на кшталт "дивіться, як круто живеться Абхазії після визволення" або "дивіться, в якій жопі тепер Грузія". Переконаний, що в разі розколу я ніколи не почую нічого схожого про Крим. Хоча справа не зовсім в цьому. Якщо після війни Абхазія просрала всі полімери і скотилася в те, у що не треба вступати, то Грузія навпаки - непогано піднялася. Зараз у ній ситуація дещо краща, аніж була до війни. Не настільки, щоб брати це на щит, але краща. Справа в тому, що в їх ситуації Абхазії ще з натяжкою можна було приписати роль баласту, особливо враховуючи, як ці два народи свого часу дружили. В нашій ситуації Криму роль баласту приписати не вийде. Звісно, в економічному сенсі це дотаційний регіон, але їздити в нього любив кожен, хто мав достатньо грошей. Хто не мав, той хотів поїхати. А от жодних конфронтацій на національній, расовій чи релігійній ознаці у нас із ними не спостерігалося (на суспільно-побутовому рівні), відколи татари перестали брати ясир. Тому-то якщо абсолютна російська більшість Криму таки хоче і таки піде в Росію (хоч це поки і спірне питання) - навряд чи ми щось вдіємо. Той, хто не захоче пересуватися в сторону третього Риму - знайде притулок на території континентальної України, я переконаний. Полишати свою батьківщину - паскудно, але українцям і татарам - не вперше. Припустімо, референдум таки відбудеться на умовах дяді Володі. Крим відійде до РФ. Прикро, але доведеться змиритися. Тільки от стосовно Росії хочу нагадати цікаву мобільну гру - "змійка". Чим більше ти жереш, чим більшим робишся, тим більше шансів, що якась твоя частина стане причиною твого краху. Тим менші шанси на Тисячолітній Рейх.

100%, 2 голоса

0%, 0 голосов

0%, 0 голосов
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.