якщо вірити квітам

скоро буде блакитно

на порозі у літа

перед брамою світла

пропаде за крайсвітом

недолуге і сіре

якщо вірити квітам

якщо вірити вірі

Між морозом і спекою,

Між мажором й мінором,

Так у небі лелеково.

Так у небі прозоро.

І немає далекого.

І самотність - безплідна,

Бо у небі лелеково,

Невагомо і рідно.

фото з мережі

Відчини мені браму цієї печери, сезаме!

Покажи мені світ та закохані очі зірок!

Я давно там не був. Я забувся коли і де саме

Зустрічав ті сліди, що лишає невидимий Бог.

Покажи мені дощ. Покажи мені загадки ери.

Покажи чим живуть невблаганно-мінливі часи.

Покажи мені вихід з цієї сліпої печери,

У якій є багатство, та тільки немає краси.

фото з мережі

Не від біди. Не від Голготи.

Не від безкарності вельмож.

Врятуй цей світ від ідіотів

Та їх чисельності також.

Не нечисть людству долю пише.

Не підлих намірів чума.

Армагеддону буть простіше,

Коли у головах пітьма.

фото з мережі

у всесвіти далекі і незнанні

стираючи у пам’яті сліди

лети моя любове невблаганна

і там нарешті спокій свій знайди

лети туди де не живуть надії

куди не потрапляє й тінь моя

там тільки Бог єдиний хто зуміє

тебе пізнати як спромігся я

фото з мережі

Дар творчості – божественне зерно,

Засіяне Творцем на ниву серця.

Цілющим зіллям заколоситься воно,

Якщо душа на поклик Бога відгукнеться.

 

Поезія – лише пусті слова,

Якщо нема у ній зерняток Бога.

В співпраці із Творцем вона жива

І їй у вічність стелиться дорога.

 

Без Духа творчість мов безкрилий птах,

Що поклоняється лиш розуму земному.

Могутність крил зростає у віршах,

Які скоряються небесному закону.

 

Дар творчості – це світлий дар Творця.

Це серця і душі могутні крила.

Це джерело в саду небесного Отця

І тільки з Ним і в Ньому справжня сила!

І сяяв день. І сніг кудись ішов.

І вічності було йому замало.

Мовчало небо ніжно про любов,

І про красу задумливо мовчало.

Цвіли думки. Про затишок і світ.

Про щось таке, чого не знають книги.

І час лишав ледь-ледь помітний слід,

І той ховавсь від погляду під снігом.

фото з мережі

І вечір був. І миготіли зорі.

І нишком час ішов до таїни.

З бездонної небесної комори

На світ холодний випадали сни.

Була печаль, жива і безіменна.

Варив туман плітки на молоці.

І ще була думок маленька жменя,

І та поволі танула в руці.

Ниють оголені нерви, мов перфоратором в зуби.
"Де ти, мій істиний Север ?". Холод в повітрі і в людях.
Темно, кружляють снiжинки, легко, мов хвилі у морі,
I сiрниками для жiнки хтось знов запалює зорi.

Він їй підживлює крила і пригощає надієй,
Він надає їй, прекрасній, віру у сонячні мрії.
Щоб до весни і тюльпанів, до сліз щасливих в обіймах

Падає сонячний плід.

Хмарами миється вічне.

Котиться-котиться світ

У втаємниченість січня.

Хрумкають валянки лід.

Денне поставило кому.

Котиться-котиться світ

В зоряну-зоряну втому.