І день крихкий, і літо вже не дише,
Життя новий зробило пірует,
Лягає час до весни на горищі
В кубельце з перечитаних газет.
Ідуть дощі некликані навшпиньках,
Повзе туман неляканий з боліт,
І люляє останню павутинку
В цупкім гіллі рожевощокий глід.
Не говори, не говори,
Холодний час на слово бідний,
Стоять глибокі вечори,
І дна у них давно не видно.
У небі хмарами човни
Несуть невтримане до раю,
Нема твоєї в тім вини,
Її давно ні в чім немає.
Останню думку погаси,
Не треба нині,
Упала осінь на ліси
Туманом синім.
Чудес небачених морів
Не варто ждати,
У темнооких вечорів
Спокус багато.
Там час на карому коні
Везе надії,
І ясний вогник вдалині
Увагу гріє.
Така-от осінь, лагідна така,
У вікнах пруг червоним пустоцвітом,
Павук сховався в темряву кутка,
Йому уже немає що ловити.
На кухні в чашку капає вода,
Бентежних дум лишилось небагато,
І теплий сон у душу загляда,
Та проситься у ній заночувати.
Того й існують люди молодії,
Щоб підставляти світові плече,
У старості хіба що досвід тліє,
А молодих вогонь надій пече.
У кожнім віці є своя турбота,
Є свій порок і користь далебі:
Без молодих усе було б болотом,
А без старих усі були б сліпі.
У кожного є особливий сад,
Туди не стануть кожного пускати,
Там уночі згорає зорепад,
Там білий день – уже велике свято.
Там мідні не стрічаються лоби,
Там прихисток останній снів і честі.
Із того саду, Боже, підсоби,
Хоч жменьку черешень Тобі донести.
Чи день той був, чи то була примара,
Яка торкнулась враженням чола.
Пішла зоря вечірня на мадяри,
На чужину, як водиться, пішла.
І я б пішов – не видно небокраю,
Я б залишивсь – та що робить мені?
І я б заснув – а сну усе немає,
Є тільки ніч крилата у вікні.
Утішся, не журись і не зови,
Хто захотів – давно зумів почути,
Ховає осінь руки в рукави,
Ховає тиша пройдене в забуте.
Нехай мовчить спустошений етер,
Нехай душа одужує неспішно,
У неї є сьогодні і тепер,
І сонця зачарованого вишня.
А за лісу чорною бровою,
Де трясуть повітря поїзди,
Ходить жовта осінь за тобою,
Їй чомусь не хочеться сюди.
Зіркою пресвітлою не блисне,
Не сипне росою крадькома,
Може, їй зі мною надто зимно,
Може й сенсу йти сюди нема.
Такий тепер стоїть над світом морок,
Такий кривий в думках панує лад,
Іди дізнайся, хто кому є ворог,
Чекати звідки підступу та зрад.
Коли усі до ближніх охололи
Та владарює впертість баранів,
То свій не той, з ким пуд спожито солі,
А хто за шкіру сала не залив.
