Не засмучуйтесь, осене!
Нащо сльози гіркі?
Вам ще потім морозами
Малювати зірки.
Для такої трагічності
Це даремні труди:
Не придумано вічності
Навіть для самоти.
Тож не будьте Ви сірою,
Не розводьте росу,
Я у Вас й досі вірую,
І у Вашу красу.
Намалюйся і зникни,
А душі не тривож.
Стане осінь у вікна
Сивий сіяти дощ.
Змиє спрагу і втому,
Змінить неба фасон,
Тільки тіні знайомі
Боронитимуть сон.
А потім буде…
Потім буде все,
Чого хотілось
Літом голосистим,
Покриються туманами шосе,
І стане світ
Палаючо-барвистим.
І те, що віком
В прірву не змело,
Покинути ніколи не посміє.
І буде чай,
І споминів тепло.
І будеш ти.
І затишок.
І мрія.
Пливли човни у небі білопінні,
Везли кудись перейдені часи,
І ліс дививсь волого і шипшинно
На поле, що згубило голоси.
А в полі тім, за пагорба окрайцем,
Де сонця падав соковитий плід,
Доба у ніч скакала диким зайцем,
І у ріллю вкарбовувала слід.
Де нещодавно журавлі
На крилах несли втіху,
Зима літала на мітлі,
І світ трусила сміхом.
Світивсь крижинками мороз,
А в голубій долині
Стояв самотній верболоз,
І бачив сни осінні.
Холодне небо металеве
Повільне цокання хвилин.
Повзе дорога черешнева
Межи розораних долин.
Сидить зоря на небокраї,
Доба рушає за поріг,
Де дивний сад мене чекає,
І навіть яблучко зберіг.
Позолотили верби коси,
І у тепла немає сил.
Цвітуть останні медоноси,
Бо й досі вірують у бджіл.
Вже журавлі відголосили,
Та поховались за крайсвіт,
І павуки плетуть вітрила,
І теж збираються в політ.
А вчора було
Не так,
А вчора було
Літо,
І сонця горів
Мак
На зламі цього
Світу.
Роздолом туман
Ліз,
Останнім теплом
Дихав,
І синім дививсь
Ліс,
І думав про щось
Тихо.
Місяць. Ніч. Переїзд.
Світить вогник зелений.
Хмара втратила хвіст
Над покрученим кленом.
Тут усе мов у сні,
Біль та глузду судоми,
А на тій стороні
Щось чека невідоме.
Непрочитаний зміст.
Непроторенний вимір.
Місяць. Ніч. Переїзд.
Світить вогником вибір.
чи осінь стоїть
холодна
чи літо приносить
втіху
кохання – це завжди
немодно
кохання – це завжди
тихо
це та насолода
драйвом
якому нема
заміни
кохання – це завжди
сяйво
це сходження
на вершину
воно для душі
природне
воно не мина
безслідно…
упасти не дай
в безодню
бо звідти тебе
не видно
мал. Томаш Ален Копера
