хочу сюда!
 

Ирина

29 лет, стрелец, познакомится с парнем в возрасте 29-40 лет

Заметки с меткой «україна»

Кремлівський плагіат

Якби для країн існувала винагорода «Найбільший плагіатор», то її треба було б віддати Росії. Насправді, нема нічого поганого в запозиченнях. Взаємопроникнення культур - це цілком природний процес. Багато народів запозичують щось один в одного і не соромляться в цьому зізнатися.

І лише Росія намагається все, до чого дотяглися її довгі руки, назвати «своім», «русскім», «ісконним». До останнього часу це в неї виходило непогано - обмеження в доступі до знань, постійний «жєлєзний занавєс» рятував царів, імператорів, генсеків від освіченості власного народу.

Але часи змінились, інформація не знає кордонів і вільно доступна. Тому, нарешті, світ побачив не просто голого короля. Усі побачили, що «король» у всьому краденому.

Що саме вкрала Росія і в кого - розповідає Володимир Селезньов, у своїй книжці «Кремлівський плагіат: від "шапки Мономаха" до кепки Ілліча» http://mandrivets.com/tovar/kremlivskyj-plagiat-vid-shapky-monomaha-kepky-illicha

У виданні детально й аргументовано розвінчується міф про самобутність і винятковість Росії, розповідається про поширені хибні думки про «тисячолітні російські бренди», що їх Кремль активно пропагує в усьому світі.



Чому Денису Вороненкову не допоміг патронаж ЦРУ?

 

Стали відомі нові подробиці життя Дениса Вороненкова в Україні, які можуть розкрити додаткові мотиви його вбивства.

Згідно з новими даними, втеча Вороненкова і Максакової з Росії була не до кінця продуманою, що призвело до фінансових труднощів і появи необхідності в забезпеченні їх особистої безпеки. Допомогти сім'ї біглих російських депутатів погодилися представники американської розвідки, які пообіцяли вирішити весь спектр проблем, пов'язаних з переїздом, взяти витрати на їх проживання, а також допомогти з питанням охорони. Кураторами Вороненкова і Максакової стали співробітники ЦРУ Джейсон Сток і Томас Тліверіс. У телефоні Вороненкова навіть значився контакт "Джейсон" з номером 0445215657. Ці американці активно брали участь у стажуванні оперативного складу СБУ та ГУР МО України, чиї підрозділи в інтересах ЦРУ займалися безпосередньою охороною подружжя і оперативною роботою по ним.

Виходячи з нових даних, Денис Вороненков та Марія Максакова повністю довірили своє нове життя в Україні саме Джейсону Стоку і Томасу Тліверісу. На знак подяки сім'я повинна була лише робити "правильні" вчинки і в потрібному тоні висловлюватися на адресу Кремля. Про їх взаєморозуміння з американськими розвідниками говорить той факт, що Тліверіс і Сток одними з перших висловили співчуття Максаковій після вбивства чоловіка, а свої свідчення слідчим вона дала тільки після консультацій з ЦРУ.

Дивно, що, незважаючи на гарантії безпеки і значну охорону з кращих фахівців СБУ та ГУР МО України, не вдалося запобігти вбивству Дениса Вороненкова абсолютно недосвідченим кілером і екс-бійцем "Донбасу" Павлом Паршовим. Очевидно, що такий нахабний замах в жвавому центрі Києва не міг відбутися без відома і відмашки ЦРУ, для якого фігура Вороненкова в певний момент втратила будь-яку цінність.

Сантехнік, який любив читати

Багато хто чув вислів "літературний запой" або "читати книги запоєм", але ніхто не знає, як це відбувається насправді. А відбувається це так: приміром, сантехнік Вовчік ось уже три дні не виходить на роботу. Колеги б`ють на сполох: де Вовчік, де наш сантехнік? Минає ще пару днів, усі крани остаточно протікають, а Вовчіка немає. Добрий пузатий шеф засилає двох людей до Вовчіка додому, щоб дізнатись, чи живий він. Люди приходять і знаходять Вовчика в його брудній квартирі. Сам Вовчик лежить на підлозі, а біля нього купа книг - Бальзак, Франко, Достоєвський, Трублаїні. У Вовчика - літературний запой. Як і всі сантехніки, він з дитинства полюбляв після роботи, замість того, щоб іти додому, зайти в бібліотеку і прочитати кілька сторіночок книги Ортеги-і-Гассета "Присмерк Європи" чи Чосера "Кентерберійські оповідання". Колеги не були проти, вони самі часто читали (будьмо чесні, не тільки після роботи, а навіть на роботі, в перерві, поки шеф не бачить, збирались в курилці і читали Флобера, передаючи томик одному в руки), а от дружина постійно агрилась. "Краще б ти бухав!", - часто говорила вона. Вовчік відчував свою вину, але не міг зупинитись. Він уже був читач зі стажем, усе почалось зі школи, коли пацани принесли на дискотеку цілу торбу якогось сільського самвидаву. Вовчік спробував, прочитав кілька сторінок і відразу втягнувся. Далі він читав регулярно, переходячи від детективів до сучасної класики, потім взявся за реалізм. Потім почав читати паралельно класицизм і бароко, хоча навіть його друзі по бібліотеці не радили мішати. І зараз Вовчік вже не може без книг. Читає по кілька книг одночасно. Дійшло до того, що він почав читати сучукрліт, а це вже означає, що межу перейдено. Зараз він читає запоєм, це дуже складний випадок, але він може зібратись і звернутись у спеціальну клініку, де за допомогою телевізійної терапії його поставлять на ноги, він забуде, як брати книгу до рук і стане нормальною людиною - такою, як усі.

Народний костюм 100 років тому: Київщина (відео)

ПАНЯНКИ КИЇВЩИНИ ДОПОВНЮВАЛИ СВІЙ СВЯТКОВИЙ ОБРАЗ КОРАЛЯМИ.


Це намисто зазвичай визначало статус господарки — чим більше разок (ниток), тим заможніша родина. Якщо порівняти вартість такої прикраси з сучасними ювелірними виробами, вона за ціною не поступатиметься діамантовому кольє!


Сповідь «порохобота»



В черговий раз з приємністю почув у свою адресу обвинувачення, що я «порохобот». Ще приємніше, що мене визнали за: «порохоботи бувають двох типів – комерційні і природні. З комерційними все зрозуміло – контора платить, пишуть за темником. З природніми обожнювачами олігархічної влади набагато складніше...» ( http://blog.i.ua/community/662/2039457/?p=1#p1)
Буду величати себе від тепер «природній «порохобот»
Я справді агітував та обирав свідомо в Президенти України олігарха Петра Порошенка у березні 2014-го і сповна задоволений його діяльністю на цій посаді. Міг би сказати: – Кращого за Порошенка я не уявляю!– але не скажу, бо якраз бажаю, щоб таки знайшовся і кращий з часом. На щастя для України на противагу сусіднім країнам з колишнього концтабору СРСР, де проходять «вибори без вибору», у нас є чимало різного і доброго, і не доброго, і грізного (в розумінні: загрозливого), і завізного тощо щодо вибору на всі посади і до влади, і до Ради. І на моє тверде й тверезе переконання: українцям нарешті вдалося обрати владу (але не Раду!), що є гідною їх прекрасної країни України.
За тим я є свідомий «природній «порохобот», про що написав ще в новорічній замітці «А хто, хто владу не любить...» (http://blog.i.ua/community/662/1988261/)  і дуже розшукую інших «порохоботів» особливо комерційних, бо щось ну ніяк у мене з тим. Сам не потребую, бо вже є проплаченим позитивними змінами життя в Україні, як і бачу багато собі подібних добровольців в захисті своєї влади від закидів різних паскуд, яких наша влада круто чихвостить, а вони її за те люто ненавидять. 
Головна ж моя проблема «порохобота» у іншому – у тому, що я не є потрібний в якості саме «порохобота», тому що це виглядає доволі смішно, як захищати айсберг від зіткнення з «Титаніком», на якому пливуть ВО «Батьківщина» і «Опозиційний блок», «Об’єднання «Самопоміч» з нелюбою їй ВО «Свободою» і купкою іншого українського політичного мотлоху типу «Громадянська позиція» тощо. Зрозуміло, що на кінчику носа цього «Титаніка» виструнчився розкинувши руки сам най-ради-кальний Олег Ляшко, якого ніжно підтримує в обіймах вірний Мойсійчук... «Картина маслом» 
Отож поясність мені, як і – головне: навіщо мені захищати айсберг Порошенко від зіткнення з отим чахлим корабликом: українським політичним «Титаніком», якого ось-ось розчавить айсберг Гройсман?..
Хтось зауважить, що «айсберг» за національністю де-кому рідня і тому допомагає, проте всім відомо, що і на нашому політичному «Титаніку» чимало  зібралося народу типу «рабіновичів», отож не все так просто. Колись і Тимошенко була як айсберг, але у прем’єрський Гольфстрим попала і у вазі спала, свій момент прос(п)ала і Януковича нам надіслала... Прошу цього не забувати! Коли Україна вибирала «яке з двох зол найменше?» – вона вибрала собі Януковича!
Таким чином я знаходжуся у глибокій консервації й бездіяльності і як «порохобот», і як «гройсманобот», і як «парубійбот», і як «турчинобот», і як «ревабот», і як «синюткобот», і як ще безліч «-бот» щодо персоналій хороших українських діячів, яких, дякувати Богу, вже чимало серед нашого державного та політичного істеблішменту. За тим всім я вимушено працюю суто як Україна-бот!  
Так! Я є Україно-бот!
А все інше – то інше. Додаткове і похідне з цього першого – «українобот»!
За тим я, як «українобот», з прикрістю спостерігав «свободу слова» в українських ЗМІ, де тупо замовчали про день народження Петра Порошенка 26 вересня. Мова йде не про хвалебні чи не дуже спітчи, а мова йде просто як про новинну інформацію. Чому в ЗМІ так фільтрують поточну інформацію? Що це за цензура чи скорше: само-цензура? Хоча, а й справді: нащо знати українцям, що в їхнього Президента України день народження і що йому виповнилось 52-а роки? Хто він їм? Чужак. Не рідня. Хіба що життя кожного з нас тим чи іншим чином залежить від нього – від Президента України. По-суті, він нам рідніший за рідного, отож знати про нього варто усе, що тільки можна. Але дехто вважає навпаки: гарне знати про Порошенка комусь не з руки, от і замовчує про таке все-все. Нащо  переповідати в ЗМІ про чудовий сімейний відеоролик, який в якості подарунку анонсувала на сторінці соцмережі дружина Президента України перша леді  Марина Порошенко – нащо це українцям? А раптом їх всіх жаба задусить? Молодці, значить, українські ЗМІ-їсти!? Скільки народу врятували від такої страшної небезпеки: «жабозадушення». Най слухаю зі спокійними нервами, що все погано в країні Україні, що скрізь пожежі та похорони й тішаться від заспокійливих прогнозів аналітиків та політологів, що буде так само погано і далі, як вже було чи є, а через урядові реформи буде набагато гірше — як з такого не радіти!? Коли комусь гірше аніж тобі – це тішить кожного з українців і на це наші ЗМІ щедрі сповна: хочете гнилі? – на!
Багато різного перебалакано по всіх українських ЗМІ щодо вибуху складу боєприпасів коло Калинівки на Вінниччині, але ніде ніхто не сказав, що подія відбулася саме 26 вересня – у день народження Порошенка, який походить саме з Вінниччини, тобто вороги не просто підірвали склад боєприпасів і послабити ЗСУ, але насправді цілились в керівництво країни, щоб деморалізувати Президента України Петра Порошенка подібним терактом. Та ж думайте, людоньки! Головою думайте! Не чимсь іншим. Це я не до ЗМІ-їстів-журналістів звертаюсь – тим все «по-барабану», на жаль. То окрема тема. Мене значно більше турбує порожнеча змісту в обговоренні проблеми, оскільки її забалакують, а не вирішують. 
При всій моїй повазі до Олександра Турчинова я абсолютно не погоджуюсь з його звинуваченнями на адресу начальника генштабу ЗСУ Муженка, бо насправді це якраз упущення з боку РНБО, що  склади озброєння «успішно злітають в повітря» один за одним і вже не перший рік від початку АТО. Стратегічні заходи в обороноздатності країни є головним завданням РНБО! Це його обов'язок шукати рішення у системних заходах, а не тупо технічному зосередженні на персоналіях. Відкрите зберігання боєприпасів – це нонсенс під час війни та загрози її поширення. Такі склади приречені у перший же день масштабної агресії без усіляких диверсійних груп, роль яких найчастіше переходить на власну «вохру» – воєнізовану охорону з мізерними зарплатами, що призводить до крадіжок озброєння, а потім логічного «замітання слідів». Моя особиста думка, що якщо склад підірвали, то всю охорону повинні передати під суд – всю! Бо не виконали своїх обов'язків і функцій охорони! І саме про це має йти обговорення: причини проблеми і як її вирішувати глобально, а не займатись різними взаємозвинуваченнями хто більше винен в керівництві чи порівняльною хронологією вибухів на складах боєприпасів. 
Ось що мене, як «українобота», зараз хвилює найбільше, тому і написав усе це невідомо для кого... Ні! Відомо для кого! Для щирих патріотів України я писав, пишу і буду писати свої статті про думи й роздуми щодо України – тільки так!

Богдан Гордасевич
2 жовтня 2017 р.

Ідеолог сепаратизму Юрій Андрухович

Андрухович: Якщо переможуть помаранчеві, то Криму й Донбасу треба дати можливість відокремитися 

Мені сниться один сон, що я в засідці на Януковича… Я б не робив цю кляту цілісність якоюсь догмою… Табачнику дуже хочеться заїхати в мармизу… Країну захопили окупанти, а Ющенко про гусочок розказує... 

Автор: Оксана Климончук Політика 15:57, 22 липня 2010  ПРОЧИТАТАНО 10307

Гадаю, не варто ще раз перелічувати всі успіхи й здобутки українського письменника Юрія Андруховича. Він давно посів свою сходинку у світовій і українській літературі. І, сподіваємося, будуть ще й нові звершення. Його твори перекладено на польську, англійську, німецьку, російську, білоруську, угорську, фінську, шведську мови. І це не кінець, адже йому ще тільки п’ятдесят. А кращі слова, як любить повторювати пан Юрій, ще не написані. З Андруховичем ми здебільшого говорили про політичну ситуацію в Україні… З ПРИХОДОМ ЯНУКОВИЧА Я ПОБАЧИВ, ЩО НІБИ Й НЕ ІСНУЄ НІЧОГО, НАПИСАНОГО МНОЮ ДОСІ Пане Юрію, не знала з чого почати розмову, але перед інтерв’ю переглядала ваші «Рекреації» (1990 р.). Там люди запитують Мартофляка (одного з героїв), чи спроможна нинішня Верховна Рада якось змінити на краще нашу ситуацію? Власне, це саме запитання я й адресую вам. Якраз сьогодні з такою ностальгією згадав тодішню Верховну Раду… Це був 90-ий рік... Сьогодні той день, коли та ВР прийняла Декларацію про суверенітет. Коли йшов на зустріч з вами, по телевізору саме показували сюжет про це голосування... Я собі ще подумав: «Боже, яка тоді була прекрасна Верховна Рада, приймала якісь позитивні речі…» Бо те, що зараз, – жахіття. Як на мене, ВР сьогодні – це один з найбільш небезпечних для самого існування Української держави органів. За часів президентства Ющенка це однозначно було найбільше джерело небезпеки для України. А за Януковича до небезпечної ВР додалася ще й Адміністрація президента. Верховна Рада нині просто виконує вказівки адміністрації, тобто з ролі ініціатора перейшла у виконавця знищення державності. На мій погляд, організатор усе-таки небезпечніший, ніж виконавець. Тому пальму першості ВР утратила. Нещодавно Олег Скрипка заявив, що українська мова і все українське – зникають і що мову варто занести до Червоної книги. Ви теж вважаєте, що все українське зникає? Цей месидж з другої половини 80-их років, коли він був озвучений, і досі актуальний. А Олег Скрипка про нього сьогодні ще раз нагадав. Відколи я пишу – упродовж 25 років – прозу, публіцистику, вірші, там усюди можна цей месидж прочитати: ми зникаємо, гинемо, нас нищать. Та оскільки я не плаксій за своєю природою, не нарікаю, а волію сміятися, то, можливо, не всі в моєму писанні цей месидж прочитують. Чому цей рік такий складний для мене? Я зненацька побачив, що наче не існує нічого написаного мною досі, тобто нічого з того, що сказане, нібито й не спрацювало. Ми й далі стоїмо там, де були, коли я починав, – у совку. Треба все починати з першого слова. Але так набридло бути Сізіфом. Це навіть не тому, що Янукович переміг, це взагалі в усьому так. Культурно-суспільна безпам’ятність – найхарактерніша риса цього союзу племен, який називається українським народом. Справа в тому, що, мабуть, народу просто нема. ЯКЩО ПЕРЕМОЖУТЬ ПОМАРАНЧЕВІ, ТО КРИМУ Й ДОНБАСУ ТРЕБА ДАТИ МОЖЛИВІСТЬ ВІДОКРЕМИТИСЯ Якщо його досі нема, то звідки він має взятися, народитися? Та вже, мабуть, не народиться. Нормальні народи народжувалися років сто тому. У нас це по-різному складалося, але переважно не складалося. Звісно, були якісь оптимістичні моменти. Я не виключаю, що вони ще повторяться в нашій історії, та поки що можна констатувати, що Україна сьогодні – союз племен, які розсварені між собою, проте тримаються вкупі на основі певної державної фіскально-репресивної машини. Хоч як парадоксально це звучить, але Україну вкупі тримають матеріальні інтереси Януковича і його оточення. Ніщо інше нас не тримає. Ви десь казали, що виступаєте за від’єднання Криму й Донбасу від України як такої… Ні-ні, не так це все однозначно й прямо… Але: залишаючи шанс для українського майбутнього, треба розглядати цю опцію, якщо ми, звісно, хочемо зберегти шанс. Тобто якщо ще колись станеться таке чудо, що в Україні знову переможуть, умовно кажучи, помаранчеві, то треба буде дати можливість Кримові й Донбасу відокремитися. Зараз вони цього не зроблять, бо сьогодні їхні сидять при владі в Києві. Але я майже не вірю в те, що помаранчеві коли-небудь прийдуть до влади. Я Б НЕ РОБИВ БИ ЦЮ КЛЯТУ ЦІЛІСНІСТЬ ЯКОЮСЬ ДОГМОЮ А чим Крим і Донбас, на вашу думку, заважають Україні розвиватися? Скажемо так, політично це інша нація. Я вже зараз етнічних моментів не чіпаю, лише політичні. Так от – політично це частина російської нації. Я не хочу сказати, що всі поголовно там такі, але тій українській меншині, яка там є, простіше запропонувати еміграцію сюди, бо вони й так там загнані в кут, постійно переслідувані, не можуть реалізувати жодного проекту. У Донецьку не проходить навіть така річ, як надання університету імені їхнього земляка Василя Стуса. Тобто там апріорі агресивно заблокований будь-який український рух. Він заблокований не внаслідок якихось репресій, а тому що справді цього не хоче тамтешнє населення. Воно чуже Україні. Україна йому чужа й нецікава, щонайменше байдужа. Написи в маршрутках на зразок «Нету денег – плати гривной» зайве свідчать, що там концентрація ментального несприйняття всього, що пов’язане з українською незалежністю. Працювати над цим Київ намагався, починаючи з 1991 року. Це принесло тільки погіршення. А остаточне погіршення принесли останні п’ять років правління Ющенка. Як на мене, ми постійно тішимо себе якоюсь ілюзією територіальної цілісності, якої і так немає. Вона існує сьогодні тільки завдяки тому, що їхній хлопець сидить у Києві на престолі. Тобто одна сьома України робить свій вирішальний внесок у те, як жити країні в цілому. Тому я б не відмовлявся від такого проекту і не робив би взагалі цю кляту цілісність якоюсь догмою. Тобто чого впиратися в те, що насправді нищить нас і губить? Можливо, ці регіони просто неправильно українізовували, чи їх апріорі не можливо українізувати? Що значить «правильно», «неправильно»?.. Жодного разу там не було, скажімо, якихось репресій, тиску. Навпаки – усе, що намагалися застосувати в цих регіонах, робилося через позитив. Але якщо в людей викликає відчуття насильництва, наприклад, український дубляж в кіно… Не те, що їх силоміць заганяють у концтабір і змушують учити українську мову, а просто запрошують у кіно подивитися фільм і заодно помалесеньку навчитися розуміти її. А це викликає в них бажання повстати… Як на мене, правильнішої українізації, ніж через кіно й телебачення, бути не може. Зрештою, тепер і це все зупинено, завдяки їхнім людям у владі і тій політиці, яку вони проводять. Узагалі є відчуття, що найкомпроміснішою постаттю в історії незалежності був Ющенко. Це і був проект на об’єднання Західної і Східної України. Бо він східняк, без радикалізму, насправді людина радянська, але водночас не чужа українськості, за природою україномовний. Та в результаті політичної боротьби з нього зробили націоналістичного монстра, а для донецьких він узагалі став якимось фашистом, нациком. Тобто навіть настільки компромісний, об’єднавчий варіант не спрацював. А Тимошенко могла б бути таким компромісним варіантом? Вона вишиванку носить, косу – теж. Могла б. Але ось програла. Та тут кого не візьми, якщо він провадитиме українську політику, буде перетворений російською пропагандою на фашиста. А взагалі-то, повертаючись до теми від’єднання: я переконую в необхідності чогось цілком неможливого, ніби втратив будь-яке відчуття реальності, правда ж? Я знаю багато людей з аналогічною точкою зору. Кажуть, якби не ці два регіони, ми були б у ЄС і жили краще... Абсолютно! Ці регіони беруть дуже вагому частку в кожному нашому голосуванні. Дві донбаські області надзвичайно густо заселені. Та справа не лише в тому, що вони густо заселені, а й у тому, що вони по-радянському одностайні в голосуванні. Наприклад, у Галичині плюралізм, голоси розкидані між трьома-чотирма політичними силами. Приблизно та сама історія в Криму, що й на Донбасі, тільки ще додаються прямі російські провокації. Ну, і присутність ЧФ до всього – його тамтешній народ дуже любить, значно більше, ніж українських моряків. Я ніколи не підраховував спеціально, але, як кажуть, на око – наш проукраїнський політикум без цих двох регіонів на кожних виборах мав би десь понад сімдесят відсотків. Тобто була б така стійка проукраїнська більшість у парламенті, стійка проукраїнська влада і західний вектор був би поза дискусіями. Ми взагалі зараз дивно виглядаємо у світі. Наприклад, ще рік тому я приблизно два-три рази на місяць отримував замовлення з газет, переважно німецькомовних про те, що тут відбувається. Та починаючи з лютого цього року як відрізало. Таке враження, що всім усе стало зрозуміло і більше нічого нікого не цікавить. Поляки цього року здивували мене… Я мав багато виступів з «Карбідо», часом це були ще літературні вечори. Я багато говорив про політику, нашу ситуацію. І вони були всі шоковані, а я був шокований тим, що вони шоковані, бо нічого не знають і уявляють собі, що в нас усе планомірно розвивається так, як розвивалося. Мабуть, це великий успіх на міжнародній арені сьогоднішньої влади. Вони добилися цілковитої втрати інтересу до України за кордоном. Ніхто не цікавиться і особливо ніхто не дивиться в наш бік. Як це сумно… Це сумно, а також це показник того, у яку погану часову смугу ми вступили. Тут не тільки Янукович як чинник, їх багато: протистояння Росія – США, на якому Росія за всіма статтями переграє цього ідіотичного Обаму. Слово «ідіот» я тут вживаю не як лайку, а швидше як діагноз. Звісно, і сам ЄС, який є зразком подвійних стандартів, нерішучості, лицемірства. Головне прагнення європейського політикуму – нічого не змінювати, законсервувати ситуацію такою, як вона є, тому що вона є непоганою, а може стати гіршою. Тому вони роблять усе, аби нічого не змінювалося. ТАБАЧНИКУ ДУЖЕ ХОЧЕТЬСЯ ЗАЇХАТИ В МАРМИЗУ Як, на вашу думку, могло виникнути таке явище, як Д.Табачник в українському суспільстві? Він же навіть не донецький… Очевидно, він з міркувань політичної кон’юнктури пристав до цього табору. Тобто став донецьким «за духом». Мені складно щось говорити про нього, бо особисто його, на щастя, не знаю. Як на мене, він людина психопатичного складу. Він чимось дуже сильно ображений на галичан і тепер із цього реваншу намагається витиснути максимум. Там якась очевидна травма. Це дуже цікавий об`єкт для дослідження якщо не психіатра, то принаймні психоаналітика. Інакше й не знаю, чим пояснити аж такий азарт у руйнуванні всього, що напрацьовували його попередники на цій міністерській посаді. Він був мені часом симпатичний у першій каденції Кучми. Тоді я, наївний, його шанував за те, що він уже інше політичне покоління, людина, яка чудово оволоділа українською... Ні, я не думаю, що з ним варто дискутувати й спілкуватися. Та й не хочу спілкуватися з кимсь, кому мені дуже хочеться просто заїхати в мармизу. НЕ МОЖЕ ПРЕТЕНДУВАТИ НА КРАЩУ ДОЛЮ НАРОД, ЯКИЙ ВОЛІЄ СТОЯТИ РАКОМ НА ГОРОДАХ ЗАМІСТЬ ЧИТАТИ КНИЖКИ Що повинен робити патріот у сьогоднішніх умовах? Їхати звідси. Справжній патріот України повинен відмовитися від патріотизму і спробувати зайнятися собою, стати егоїстом. Це, звичайно, я так гірко жартую. Як тоді бути з наступними поколіннями? А що, ще будуть якісь? Бо я не вірю в те, що будуть якісь наступні покоління українців. Можливо, я трохи перебільшую, не знаю. Гаразд, якщо серйозно... Що повинен робити патріот? Усвідомити, що це не програна битва, як стверджують деякі, а програна війна. Наслідком програної війни є окупація країни. Окупантові слід чинити опір – для початку ненасильницький. Бойкот і саботаж є дуже ефективним методом. Несплата податків – там, де це можливо. Невиконання їхніх розпоряджень. Ну й таке інше... Методів насправді багато. Свою життєву модель я будував ледь не півжиття, ну точно вже упродовж усіх років незалежності. Ця модель принципово зараз нічим не відрізняється від тієї, що я практикував і 10, і 15 років тому: максимальне унезалежнення від держави, звести до мінімуму будь-які контакти з нею і бути автономним у цьому сенсі. Звісно, це передбачає якусь матеріальну незалежність. Тому я не прагну бути людиною багатою. Зате незалежною. Я не кажу, що така позиція єдино правильна. Правильніше взагалі покинути цю країну і це суспільство, тоді звільнитися від усього разом: жахливого телебачення, цієї музики в публічних місцях, від усіх цих «працьовитих, гостинних і таких духовних» людей. Бо ж не може насправді претендувати на кращу долю народ, який воліє стояти раком на городах замість того, щоб читати книжки. Українці насправді жахливо мало читають. Газети наші деградували до неможливого… Куди не глянь, усюди якась гуманітарна катастрофа. І, безумовно, це все вилазить з більшою очевидністю, коли влада ворожа, окупаційна. Знову ж таки, те, що влада така є, - це один з наслідків катастрофи. Є щось таке, як неповторність окремо взятої людини, її єдине пришестя на цей світ, єдине життя. Ось мені перевалило за п’ятдесят, і я думаю, скільки ж можна воювати на цьому українському фронті, скільки можна підживлюватися якимось ілюзіями, що ти своїм писанням щось можеш змінити, що воно комусь потрібне?! У 2004 році все склалося начебто так, що наче справді можеш і справді потрібне, а через п’ять років усе закрилося і стало ще набагато гірше, ніж було доти. Виходить, уся ця моя практика була неправильною. Виходить, правильно буде отримати нарешті свою життєву перемогу не в сенсі проекту «Україна», а в сенсі проекту «я йду геть з України». Які зараз настрої панують в Західній Україні? Люди вступають у Партію регіонів. Мабуть, передусім у зв’язку з наближенням місцевих виборів. Самі подивіться… Захід прийняв сьогоднішню владу, усі звикли. І надалі звикатимуть. Оце звикання до окупанта – найгірше, що з нами нині коїться. Зараз триває тенденція равлика, який ховається. Невдовзі цей равлик сам казатиме, що так правильно, так і повинно бути. КРАЇНУ ЗАХОПИЛИ ОКУПАНТИ, А ЮЩЕНКО ПРО ГУСОЧОК РОЗКАЗУЄ А як ви поясните властивість західняків швидко закохуватися в політиків, а потім швидко розчаровуватися аж до ненависті? Наприклад, як це було з Ющенком. Я це пояснюю позитивно. У мешканців Західної України сам склад мислення багатогранніший. Тобто це навіть на підсвідомому рівні... Тому що сам по собі історичний досвід існування автономних суспільних структур, наприклад, як якась там селянська просвіта, тут багатший і давніший, ніж у решті України. Кажуть, є якась ідеологія Галичини і є ідеологія Донбасу, і вони розривають Україну на дві частини. Ідеологія Донбасу справді є, а ідеології Галичини немає, це така панукраїнська ідеологія, загальноукраїнська. І заради існування державності зі столицею в Києві галичани погоджуються залишатися в тіні, бо вони знають, що апріорі виходець звідси ніколи не стане президентом України. Сам факт походження з Галичини заблокує йому шлях до найвищої влади. Тому знайшли в Сумській області Ющенка. І якби треба було, то і в Донецькій знайшли. Але, як я казав раніше, це все одно не працює, з нього все одно зроблять потім галицького фашиста. Про закоханість і ненависть… Я би не сказав, що була така ненависть до Ющенка. Швидше – панувало велике розчарування і відмова вдруге голосувати за нього. Ненависть була більша в Центрі й на Сході. Як би там не було, а Ющенко в першому турі у Франківській області мав друге місце. У 2004 році голосування за Ющенка сприймалося як вибір між добром і злом. А в 2010-му я пішов у першому турі голосувати за нього, бо він був найменше зло. У другому турі меншим злом уже була Тимошенко, тому я йшов і голосував за неї. До речі, вийшло якесь непорозуміння з публічним зарахуванням мене до противсіхів. Коли давав вам коментар з цього приводу, я в другій частині, як на мене, ясно висловився, що я все одно «зламаюся» і проголосую з Юлію Володимирівну. Різка зміна мого ставлення до Ющенка відбулася між першим і другим туром, коли він ще, будучи президентом, робив усе, щоб переміг Янукович. Це було очевидно до непристойності. Потім ще його інтерв’ю після другого туру, у якому він поділився своїм людським щастям від гусочок, як він у своєму маєтку спостерігає за ними на ставку. Тоді я вже, їй-Богу, розлютився. Бо країну захопили окупанти, а він про гусочок розказує. Ваш песимізм пов`язаний лише з приходом Януковича і компанії до влади? Так, звичайно. У нормальній країні такого б не мало статися, це абсурд. МІНІСТРУ КУЛЬТУРИ ВСЕ ПО ЦИМБАЛАХ Чи знайомі ви з сьогоднішнім міністром культури і туризму? Ні. Знаю, що він колись грав на цимбалах. У мене є друзі з гурту «Гудаки» з Нижнього Селища на Закарпатті. Якось вони були з затяжними гастролями в Європі. Ми з ними перетнулися в Німеччині, вони запитали про новини в Україні. Кажу: «Ну, які новини, у нас уряд новий». Вони: «Слухай, а хто міністр культури». «Кулиняк якийсь», – кажу їм. А вони: «Боже, Міша таки став міністром. Ми ж разом на цимбалах грали»… Так що, мабуть, не помилюся, коли скажу, що сьогоднішньому міністру культури все по цимбалах. Чула багато суперечливих думок про те, повинен чи не повинен митець відчувати діяльність Мінкультури. Як вважаєте ви? Є країни, де чогось такого, як міністерство культури, взагалі не існує, а культура квітне. Проте є й країни, у яких культура квітне і є міністерство культури. Тобто якогось узагальнення тут немає. У моїй голові вже давно не вкладається і ніколи не вкладалося, як одне й те саме відомство може займатися, скажімо, письменниками, балетом, кінематографом, сільськими клубами, народними ремеслами, туризмом. Виходить, якийсь горох з капустою. Та все це було б нічого, якби це була принципово інша культура менеджменту, яка схоплює все на рівні тенденцій і надає їм якийсь рух, динаміку. У нашому ж випадку це не що інше як якась бюрократична, неповоротка машина, що працює лише на власне самовідтворення. Не те, що я вкрай негативно ставлюся до цього міністерства, я просто його не бачу і не знаю, чи можливі якісь відносини з ним… Хоча, ой, даруйте, мушу вкуситися за язик, бо ми з агенцією «АртПоле» подавалися на грант нашого мінкульту в цьому році на підтримку нашого з «Карбідо» туру «Цинамон». Але це ще було при попередньому уряді. При цьому уряді я був би категорично проти… Подавалися ми ще восени, позитивне рішення було прийняте в січні-лютому. Але не було бюджету, лише позитивне рішення. Прийшов новий уряд і це рішення скасував. Тобто така типова риса спадковості української влади. Ще й так сформулювали, мовляв, цей проект не є для нас пріоритетним, усі наші сили спрямовано на святкування Дня Перемоги. Власне, це єдиний у моєму житті контакт з мінкультом, який закінчився так печально-повчально. І слава Богу – я їм, значить, нічого не винен. УСЯ СФЕРА МОЇХ НЕВДАЧ І КЛОПОТІВ – ЦЕ МОЯ РІДНА БАТЬКІВЩИНА: КРАЇНА, НАРОД, ПОЛІТИКА Банальне запитання – що вас надихає сьогодні? Ви якраз пишете нову книжку. Звісно, паралельно з фактором влади існують ще й фактори радості. У житті в мене взагалі дуже багато радості. Я про свої радощі забагато говорю, мабуть, якщо вірити українським забобонам, накликаю на себе щось негативне. Дозвольте, я постукаю по чомусь дерев’яному… Насправді вся сфера моїх невдач і клопотів – це моя рідна батьківщина: країна, народ, політика. Якби я був від цього цілком незалежний, то був би стовідсотково щасливим. А так моя країна на відсотків двадцять усе псує. Чому, власне, я і розмріявся про проект перемоги над нею: видерти її геть із себе й стати стовідсотково щасливим. Книжка про 111 міст, яку я зараз пишу, прийшла мені як задум п’ять років тому. Її каркасом є абетка, а це вже й відповідна структура. Найцікавіше – це водночас і дотримуватись, і порушувати її. Це якраз завдання, яке й надихає, бо кожен день починаю з того, що дивлюся на цей список міст і в довільному порядку обираю місто, про яке мені хочеться писати саме сьогодні. Тобто абетка абеткою, а мої примхи теж важать. Скільки там ще залишається? На цей момент залишається ще 14 міст. Але яких! Львів, Нью-Йорк, Прага… Міста, про які пишете, ви в них обов’язково мусили побувати, пожити? Так. Але не обов’язково пожити. У цій книжці будуть і зовсім коротесенькі тексти, що з’являються як наслідок кількагодинного перебування. Скажімо, я був проїздом у якомусь місті, звідкись кудись пройшовся, і щось трапилося в цей момент. Мабуть, у кінці буде класифікація цього всього: міста, у яких жив, у яких був, у яких бував, у яких побував. Чому саме 111? Коли я вперше сів за підрахунок і склав для себе такий первісний список, він коливався від 107 до 120. Тоді я вибрав 111, як графічно найсимпатичніше число. Інтрига цієї книжки полягає в тому, що я до останнього не знатиму, яка вона вийшла в цілому. МЕНІ СНИТЬСЯ ОДИН СОН – ЩО Я В ЗАСІДЦІ НА ЯНУКОВИЧА Що вас найбільше дратує в людях? Не знаю… Часто собі самому дорікаю якоюсь надмірною м’якістю, нездатністю по-справжньому ненавидіти. Не можу віднайти в собі ресурси, як би я не намагався. Був такий період після виборів президента цього року, коли мені почало снитися одне й те саме, що я снайпер у засідці, який має застрелити президента. І в мене все чудово складається: зручна позиція, усе дуже добре видно, зручна мішень, але я навіть уві сні не знаходив потрібного ресурсу ненависті, аби його застрелити. Яка ваша улюблена патріотична пісня? На першому місці, звичайно, гімн України, а далі – «Червона калина». Мені подобається наш гімн. Оці всі ідіотизми щодо його зміни – це від такого колосального невігластва, яке проявляється буквально в усьому. Хай просто трішки читають історію. До речі, про свого улюбленого Богдана Хмельницького, «Ще не вмерла козацькая мати!» – це бойовий клич, переможний клич, один з улюблених його, Хмельницького, висловів. І це не нагадування про смерть, а якраз її заперечення. Розмовляла Оксана Климончук

Детальніше читайте на УНІАН: https://www.unian.ua/politics/382762-andruhovich-yakscho-peremojut-pomaranchevi-to-krimu-y-donbasu-treba-dati-mojlivist-vidokremitisya.html

Обговорюємо Держбюджет-2018



Держбюджет-2018: на що Володимир Гройсман хоче витратити кошти платників податків

Уряд презентував народним депутатам проект бюджету на наступний рік (на фото — міністр фінансів Олександр Данилюк (ліворуч) та прем'єр-міністр Володимир Гройсман) Фото: Владислав Мусієнко/POOL
Майже 1 трильйон гривень — саме стільки Кабмін планує витратити в наступному році. Цієї суми вистачить, щоби 100 гривневими купюрами прокласти стежку, довжиною у тисячу кілометрів. Наприклад, від кордону з Білоруссю на півночі до мису Айя в Криму
22 вересня у Верховній раді уряд презентував проект бюджету. Це перший варіант кошторису держави. Щоби його остаточно затвердити, депутати мають підтримати документ на трьох голосуваннях. У проміжках між голосуваннями, народні обранці разом із урядовцями корегуватимуть показники документу.

Зазвичай фінальний текст затверджують незадовго до Нового року, адже урядовці та депутати до останнього торгуються, які поправки включати до кінцевої редакції, а які — ні.

Із чого складається бюджет?

Володимир Гройсман планує зібрати у вигляді податків, акцизів, зборів, доходів держпідприємств та плати за адміністративні послуги 877 мільярдів гривень. Більше третини (297 мільярдів гривень) уряд сподівається отримати від сплати податку на додану вартість із товарів, що завозяться до України з-за кордону.

90 мільярдів податку на доходи мають сплатити офіційно працевлаштовані українці. Усі підприємці, ураховуючи великих, чиї статки оцінюються в мільярди доларів, заплатять трохи менше — 72 мільярди гривень у вигляді податку на прибуток.

Ще 80 мільярдів гривень уряд сподівається отримати завдяки споживачам алкоголю та тютюну — саме стільки має надійти до бюджету від сплати акцизів.

Підприємці, що імпортують алкоголь та тютюн, сплатять 46 мільярдів гривень акцизних зборів, щоби завести товар в Україну. Підприємці, які видобувають в Україні корисні копалини — перш за все газ та нафту — сплатять 40 мільярдів гривень. Іще 20 мільярдів мають заробити державні підприємства.

Виплати боргів

Україна продовжує жити в борг — запланованих доходів на 71 млрд гривень менше, ніж витрат. Загалом країна заборгувала майже 2 трильйони гривень — кожен українець, включно з немовлятами та пенсіонерами, винен кредиторам приблизно 50 000 гривень. Частину боргу уряд має виплатити наступного року.

На це піде третина бюджету — 306 мільярдів гривень. Ще 130 мільярдів держава витратить на обслуговування державного боргу.

Щоби повернути борги минулих років, у 2018-му уряд планує запозичити 241 мільярд гривень. Для порівняння: цьогоріч Кабмін позичатиме на 40 мільярдів менше.

Щоби повернути борги минулих років, у 2018-му уряд планує запозичити 241 мільярд гривень 

Бюджетні витрати

На виплату пенсій наступного року запланували витратити 141 мільярд гривень. Суму можна порівняти з фінансуванням усіх силових відомств — 165 мільярдів. Заразом утримання чотирьох правоохоронних органів (МВС, ГПУ, СБУ та НАБУ) обійдеться платникам податків майже в стільки ж, як і фінансування армії, що воює на Сході (82 та 83 мільярди гривень відповідно).

Ще 180 мільярдів гривень поділять між собою міністерства освіти та охорони здоров’я. У порівнянні з цими сумами, решта видатків виглядає значно скромніше. Навіть рекордний план фінансування будівництва та ремонту доріг (37 мільярдів гривень), що цього року майже вдвічі більший від плану.

Фінансування Суспільного мовлення — 776 мільйонів гривень. Це вдвічі менше від реальних потреб. Тим часом рекордсмен зі збільшення витрат — Міністерство інформаційної політики. У 2014 році, коли відомство створили, воно обійшлося платникам податків менш ніж у 7 мільйонів гривень. Наступного року на нього планують витратити 562 мільйоня

https://hromadske.ua/posts/derzhbiudzhet-2018

Чому дітям вчитись нецікаво? (ч.2)

ЗМІНИТИ АВТОРИТАРНИЙ СТИЛЬ НА ДЕМОКРАТИЧНИЙ. ДЛЯ ЦЬОГО ДОВЕДЕТЬСЯ РАДИКАЛЬНО ЗМІНИТИ КАДРИ
 
БОГДАН ОЛЕКСАНДРУК,

засновник і керівник приватної школи ThinkGlobal

– Як ви вважаєте, чому діти не хочуть вчитися і в чому причини такого феномену?

– Я пропоную подивитися під іншим кутом – а чому вони мають хотіти вчитися? Чому вони мають хотіти вивчати те, що ми їм пропонуємо як вчителі, як дорослі, як система освіти, і те, у який спосіб ми пропонуємо?

Тут, мабуть, варто розглянути кілька аспектів. Перший – чи є для них актуальним те, що ми їм пропонуємо? Чи відповідає це їхнім інтересам, їх схильностям, їх потребам? Чи говорить воно про те, що є реально актуальним у світі, актуальному для них? Чи має відповідь сам викладач для себе на питання – навіщо він взагалі навчає тим чи іншим речам?

Наприклад, ми зовсім маленьким діткам в садочку пропонуємо завдання –допоможи їжачку пройти лабіринт. Ми формулюємо певну проблему, певних суб'єктів цієї проблеми – комусь треба допомогти, в чомусь покращити частинку світу. Ми пропонуємо дітям місійність і діти із задоволенням це роблять.

Але коли ми переходимо до школи, коли їжачок та лабіринт мав би трансформувався у щось більш серйозне – то ми не пропонуємо дітям цю месійність. Замість цього ми пропонуємо школярам виконувати якісь операції без жодних пояснень навіщо.

Ми не пропонуємо їм конкурентний виклик чи проблему, не пропонуємо їм те, в чому вони могли і хотіли би покращити світ. Відповідно без цього у дітей лишається тільки тактична мотивація – зараз на зараз виконати якесь завдання без додаткового сенсу.

Другий важливий аспект – діти не будуть хотіти вчитися, якщо головне, що вони отримують в школі, це чергова порція стресу.

Одна з причин цього стресу – сама модель відносин в школі, яка є авторитарною. Є викладач – дорослий, і є майже підлеглий – дитина. А діти зараз живуть вже в новому соціо-культурному середовищі, де авторитарні відносини в цілому не дуже прийняті.

Коли діти раптом потрапляють в таке авторитарне середовище, вони його відторгають набагато сильніше, ніж це було років 40 чи 50 тому.

Модель суспільних відносин змінилася, а школа залишилася музеєм, який законсервував модель ще, мабуть, 60-х років, а то і раніше. Власне, це гігієнічний фактор для навчання. Діти точно не будуть хотіти навчатися в стані стресу, у відчутті авторитарної моделі відносин в класі.

Другий серйозний чинник стресу – це конкурентність. Дитина потрапляє не в спільноту, де вона інтегрується, де вона є частиною, де їй прикольно. Вона потрапляє в ніби вороже середовище, де вона має відстрілюватись, перемагати або не бути гіршою.

Ще один фактор стресу – той спосіб, в який впроваджується система оцінювання.

Вважаю, що без усунення таких факторів гігієнічного рівня, як стрес у навчанні, неможливо переходити до розмови про мотивацію дітей вчитися.

– Як ви вважаєте, що потрібно робити для того, щоб змінити цю ситуацію?

– Питання в тому – робити де, на якому рівні? Ми говоримо про державні школи чи про появу інших ініціатив?

В державній освіті фактично управлінська культура завжди йде з голови і вона є віддзеркаленням відносин людей на різних її ланках.

Без зміни взаємовідносин між викладачем і школою, між школою і управліннями освіти і взагалі всією вертикаллю системи управління освітою, без зміни авторитарного стилю неможлива зміна на демократичний стиль в самому низу. Це має відбуватися з голови і до низу.

Велика частина освітніх кадрів вже має поважний вік, в цьому віці людям доволі складно дається трансформація на такому глибинному рівні – тобто перегляд своєї культури і моделі відносин з іншими людьми. Тим, хто багато років звикав до авторитарної культури, дуже складно зробити перехід до демократичної.

Тому гадаю, що радикальна трансформація усієї системи освіти може відбутися тільки з радикальною зміною кадрів, як це не звучить прикро. Або з формуванням зовсім іншого профайлу кадрів, як у випадку з Новою поліцією.

І, коли сформована певна критична маса людей з зовсім іншим культурним кодом, тоді до них можна поступово приєднувати деякі старі кадри, які здатні до трансформації.

З поліцією також колись здавалося, що це неможливо. Але фактично за кілька років цей проект зробили, скільки би критики в адресу проекту не було, однак це приклад трансформації. Так, це не ідеально, це не трансформація за один крок і вона потребує ще наступних кроків. Але зроблено значний крок. Тому я гадаю, що в освіті подібна модель також має спрацювати.

Головна ідея – змінити авторитарний стиль на демократичний. Це ключовий гігієнічний фактор, без якого неможливе навчання в сучасному світі в принципі.

А далі виникає дуже багато задач, які стоять перед шкільною освітою. І перша задача – це визначитися з сенсами. Яка функція освіти, на які цілі ми працюємо, що ми хочемо отримати на виході? Взагалі яка мета у освіти?

– Чи знаєте ви приклади системного вирішення цього питання в Україні? Чи спроби?

– На системному рівні в Україні питання навчальної мотивації не вирішено.

Хоча насправді ми маємо численні приклади конкретних окремих шкіл, які намагаються вирішити питання навчальної мотивації. Ці школи насправді пішли на кілька кроків вперед.

Як не прикро, але частина з них не буде існувати через певний час.

З іншого боку альтернативні ініціативи створюють первинний еволюційний бульйон, з якого потім будуть формуватися більш системні освітні структури.

В принципі, зараз ми знаходимося в точці початку освітнього прориву, за кілька років ми побачимо набагато більше системних проектів.

– Може, ще є якесь запитання, яке могло б краще розкрити тему небажання дітей вчитися?

– Я би ще раз повернувся до питання сенсу освіти. Це питання я би адресував вчителю, школі, системі освіти. Яка мета – навіщо ви навчаєте дітей тим чи іншим речам?

Доки ми не матимемо досить якісної відповіді на це питання, завжди будемо сперечатися про способи навчання, більш чи менш вдалі, про методики, про підручники, ручки і так далі.

Але ми не зможемо дати якісну відповідь, яка створить якісну мотивацію –довгострокову мотивацію в учнів.

[ Читати далі ]

Чому дітям вчитись нецікаво? (ч.1)

Міністерство освіти і суспільство, педагоги і батьки бурхливо обговорюють зміни, що відбуваються в середній школі, нову реформу освіти, нові освітні перспективи, що витікають з цієї реформи.

У той же час багато дітей вже до кінця першого класу категорично заявляють, що не хочуть вчитися зовсім, не люблять школу.

Причому це не тільки в нашій країні!

Хто винний? Сім’я? Школа? Суспільство? Держава?

В чому причина такого феномену?

Нові фактори впливу – доступність знань, багато розваг та інших відволікаючих видів діяльності, швидкі зміни всіх дискурсів?
Щось не те в інституті сім'ї – відсутність прикладу для наслідування в сім'ї, батьки проектують на своїх дітей свої негативні очікування по відношенню до школи?
У суспільстві немає такої цінності – відсутність в громадській думці зв'язки Вчення – Успіх – Щастя?
Криза системи освіти?
Загальна цивілізаційна, тобто мотиваційна криза в світі?
Щось ще?
Для з’ясування причин цього явища "Українська правда. Життя" поставила шести експертам, що мають відношення до освіти, декілька запитань:

Як ви вважаєте, в чому причина такого феномену?
Може бути, неправильна сама постановка питання – чому діти не хочуть вчитися?
Що з цим потрібно робити?
Чи знаєте ви, як це вирішується в інших країнах?
Чи знаєте приклади системного вирішення цієї проблеми в Україні?
Яке ще запитання було б потрібно поставити для найкращого розкриття теми?

[ Читати далі ]
Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
446
предыдущая
следующая