А людині треба небагато,
А людині треба тільки дрібку:
Щоб зірки перелітали хату,
На столі духмяну хліба скибку.
Щоб світанок кожен був за свято,
Із рожевим покривом туману,
Щоб було кому «люблю» сказати
І почути відповідь жадану.
Я знаю де існує рай,
Не там, де янголи і хмари,
А де з бандурою Мамай
У божий світ пускає чари.
О ні, він зовсім не чаклун,
Хоча робити вміє чудо,
Володар голосу і струн,
І степовий козацький Будда,
Живого спокою творець,
Та ще й носій такого духу,
Що всемогутній Праотець
Його пісні тихенько слуха.
Січневий день
Покаже мовчки спину
І місячного включить
Ліхтаря,
Душа злетить в далекі
Палестини,
За гостророгі гори
Та моря.
А в тих краях,
Забувши про недолю,
Про заздрощі, неправедне
Та гнів,
Народ мій, врешті,
Вийшов вже на волю,
Без пастирів злобивих
Та рабів.
Не вір мені.
Мої слова – це подих,
Який щоранку ходить по воді,
Він губиться в століттях
І народах,
Стоїть стовпом
У Бога на суді.
Не вір мені.
Хіба такі бувають?
Звичайно ні,
Хіба що у книжках,
Таких не кличуть,
Бо таких не знають,
Даремно не тримають
У думках.
Мене кохати –
То себе труїти,
Зі мною світ
Розхитаним стає,
В небесній розчиняючись блакиті…
Не вір мені, а просто знай –
Я є.
Зимовий парк, північна сторона,
В каньйоні загубилися сторіччя,
Сміється розмальована стіна
Великим, задоволеним обличчям.
Закутані у посірілий сніг
Нового сну чека атракціони,
Молодик точить свій жовтавий ріг,
І блимають зіркові легіони.
Відходить час без зайвих заморок,
Фантазій тіні розкривають крила,
І внутрішній ворушиться пророк,
І знов бурмоче щось незрозуміле.
Великий світ. За верболозом
біжить у безвість потічок,
гризе колінцями чорнозем
та ловить пам’ять на гачок.
Хапає вітер за зап’ястя,
музичить коників орган,
та незабудкове причастя
в блакитний зваблює туман.
І пахне пилом, пахне літом,
живою свіжістю води,
а я іду великим світом,
і не збираюся рости.
В котрій завтра сонце встане?
Чи моїх торкнеться струн?
Пошамань мені, шамане,
Почаклуй мені, чаклун.
Буде ясно? Буде сиро?
Запитай-но у богів,
Хай у бубна репне шкіра,
Вийде дух із берегів,
Хай повіється з вітрами,
Стане тихим, наче мох.
Пошамань мені, шамане,
Дам бізона. Навіть двох.
Ніч. Замети і площа.
Б’є на ратуші дзвін.
Я рушаю на прощу
У краї перемін.
Бовваніють скульптури
На краєчках дахів,
Я складаю зажуру
У таємний архів.
Погляд містом стрибає,
Зачепивсь за вікно,
Господь є чи немає –
Якось вже все одно.
Сумнів більше не трощить,
Не зворушує світ.
Ніч, замети і площа,
Перші видих і слід.
Я вийду в місто, сяду у трамвай,
У гумові долоні стукнуть двері,
Наївне сонце звабить небокрай,
Та проковтне, голодний, на вечерю.
Старий маршрут накреслять ліхтарі,
Сполоханий туман розріжуть крони,
І буду до ранкової зорі
Я тішитися цим атракціоном.
Де ви, печеніги та кумани?
У які помандрували сни?
Чом тепер тиняються тумани
Там, де випасались табуни?
Хто в річки дивитиметься сині?
Хто звеличить сонце золоте?
Хто свободи пісню в небо кине
Й на аркані здобич приведе?
Хто вас з цих країв нещадно витер?
Не мовчіть, мов брили крижані!..
Та у полі тільки виє вітер,
І стовбичать баби кам’яні.
* кумани - візантійська назва половців
