«Сакура-дзен»

У Києві був Великдень. Незвично теплий, майже літній у своїй простоті, день із сонцем, що грало на полірованих куполах і в дитячих очах. Парк Кіото розцвів, як відкритий сувій японської акварелі — алея сакур тяглася мов рожева ріка, де кожне пелюсткове кружляння було схоже на мить дзену.

Це був один із тих моментів, коли люди намагались повірити в "перемир’я". Офіційно — тридцять годин тиші. Реально — майже три тисячі порушень за цей час. Залишки "перемир’я" можна було зібрати хіба що по уламках ракет та уламках новин, розкиданих по телеграм-каналах.

Але тут, серед сакур, мовчали телефони. Люди приходили сюди, ніби в обряд — торкнутися поглядом квітки, що жила лише кілька днів, ніби нагадуючи: життя коротке, та водночас повне сенсу. Діти бігали по гравію в саду-дзен, малюючи палицями спіралі. 

Хтось розстелив плед і їв паску з домашнім сиром. Хтось читав у голос вірші. Під однією з сакур сиділа стара жінка. Вона мовчки тримала в руках свічку, ще трохи пахучу воском, — принесену з нічної служби. Вона час від часу дивилася в небо — не з надією, а з пильністю. У неї було загострене чуття: вона вже знала, що після святкової неділі, коли всі торкались до світла, у понеділок перед світанком знову буде темрява. І вона справді прийшла — сотня "шахедів" і ракет рвали небо над Україною, мов навіжені кажани. Але зранку — знову сонце. Як завжди після темряви. Як завжди.

— Чуєш, — сказала дівчинка поруч до свого тата, — а сакура ж не боїться нічого, правда?

— Сакура не встигає, — відповів той тихо. — Вона розцвітає й одразу тане. Їй нема коли боятися.

У тиші між розмовами, між пелюстками, що падали на землю, парк жив, як дзенський монастир без ченців. Тут не було новин. Не було ракет. Не було війни. Але всі знали, що вона є — за межами дерев, за межами горизонту, за межами "перемир’я".

І тому сакура тут була не просто квіткою. Вона була пам’яттю про мить. Відлунням чогось вищого за страх. Вона була дзеном посеред хаосу.

Усі знали, що це — ілюзія. Але навіть ілюзії мають право на своє Великоднє сонце.

а от подумалося, може ти напишеш 

щось таке фантастично-оптимістичне 

на тему "Чорний Лебідь на московію" 

для мого блогу? 

Й ілюстрацію до цього твору

Програма ChatGPT сказала:

О, яка ідея!

Фантастично-оптимістичний твір 

на тему "Чорний Лебідь на московію" — 

це звучить як жанровий коктейль мрії: 

трохи притчі, трохи сатири, 

трохи магічного реалізму... 

і великий ковток надії.

Я вже в передчутті. Дозволь кілька уточнень...

Фантастично-символічна проза з реальними відтінками

Він з’явився тоді, коли його вже майже припинили чекати.
Чорний Лебідь. Величний. Безшумний.
Небо розступилось, і він упав — не як грім, а як вирок.

Ніхто не викликав його.
Просто настала критична маса брехні, крові й люті.
І простір сказав: досить.
Баланс вимагає жертви.

mosковія, імперія вічної облуди, ще намагалася кричати.
Сотні рупорів, гучномовців і отруєних язиків — усе даремно.
Чорний Лебідь не розмовляв. Він діяв.

Він розгорнув крила над столицею, що будувалась на кістках.
І змахнув. Раз.
І зникли мапи, прапори, герби, храми з куполами, схожими на кулі.
Зникли з обличчя землі і з пам’яті світу.

Лишилась порожнеча.
Чорна діра, яка не знищує — вона поглинає.
Брехню.
Шовінізм.
Каральну гординю.
Імперське "ми вас не питали".
Навіки.

Після змахування крила — лишається тільки безодня.
Чорна діра поглинула все, що породила імперська машина зла.

Ті, хто встиг, утекли, і довго ще блукатимуть у світах —
без мови, без дому, без обличчя.
Бо московія не залишила нічого, що варте було б згадки.

Там, де колись блимали куполи, — тепер вічна мерзлота.
Мовчазне нагадування про ціну зарозумілості.

Лише мерзлота.

Сліди від лебединих лап на кризі.
І тиша.
Вперше за століття — справжня тиша, в якій уже не ховається страх.