Про співтовариство

Прочтите "Цели и правила сообщества". Стоит важной заметкой.
Я знаю, что почти все пишут стихи.Зачастую просто*В стол*. И у вас есть стихотворения любимых авторов.Многие пришли к этому через какую-то стихию, что наталкивает на жгучее желание выразить себя в стихах.Мне интересны ваши стихи.И я верю, что каждый человек уникален.Надо разжечь эту искру поярче.Пусть мы у неё согреемся.

Топ учасників

Вид:
короткий
повний

Стих_и_я

***

  • 20.10.24, 10:27

Нет, не показывай мне, осень,
свою отжившую листву
и неба плачущую просинь,
и речки грустную волну…
вдали прощальный ключ той птицы,
что по весне опять домой
чрез расстояния слетится,
чтоб здесь умножиться собой.

Не открывай мне в грустных красках
родных просторов красоту,
в которых шлешь глазам огласки,
к снегам ведя всю суету.
Побалуй, осень, Бабьим летом,
а в нём усладою-теплом…
Вот ты об этом мне, об этом…
А уж потом, с последним днем…

СИНЬ

Осенние невесты в алых платьях
Несут букеты желтые в руках --
В кленовых листьях спрятаны запястья,
Сироп кленовый тает на губах.

Они тихонько думают о прошлом:)
Уже без боли, с мудростью богинь,
И каждая воскликнет -- Мой хороший !
И ей ответит ласковая синь.

Она пронзит ее высокой нотой,
Сольются в неге юные уста
И свежестью весны мелькнет на фото
Не сбывшаяся ранняя мечта.


Стало холодно в стране цветов, там, где золото дешевле слов, (с)

Седеют кроны и меняют краски.
Цвета пылают, словно молодясь,
Есть в той палитре золото и грязь,
И даже кровь. И сброшены все маски.

Вода поманит утомленную листву,
Вдруг позовет ее летать и плавать,
И станет коронована вся заводь,
Но будет терпеливо ждать весну.

Весна небрежна молода и звонка.
В сережках от березы и мечтах,
Она не помнит прошлогодний прах,
Несется быстро с резвостью ребенка

По всем, попавшим под ноги, граблям,
А осень любим за неторопливость,
За пышность, за пунцовую стыдливость,
Прозрачность и уютный тихий храм.


Ненастье

  • 30.09.24, 11:15

Улыбнулось счастье да не мне:
по весне, в ненастье, в тишине,
облаком спонтанным, обнимая в блажь,
мимо, эх, скользящий чудный макияж
женственного тела, облика, ества…
Не ко мне. Нет дела. Чуждая волна.

- Но не всё так просто в суете,-
шепчет очень тихо в тишине
тот один, как остров, женственный формат, -
приютиться в сердце я бы очень рад,
возвратиться чудом, что, увы, прошло,
что навек от жизни, с болью, отвлекло.

И готов принять бы я его.
И готов упрятать от всего!
Только между нами разная волна:
- Жизнь, увы, прожита, ну почти сполна…
Дети, внуки, семьи… сути пелена…
Знай, ты не забыта… Может, так и я?

Не спросило время ничего у нас.
Жизнь свою прожили в обществе гримас…
Жизнь свою прожили как бы и не зря,
говорим на прошлое скромно посмотря.
Улыбнулось счастье… помним в тишине.
Ты и я – ненастье… Боль наедине.

Хиро-Симе...



Вирусные атаки,
Газу — добавьте газу...
Мечутся Хира-симы,
Хлещут спирт, — Нага-сакэ.
Трети-я мировая...
Допьёшь спирт, —
В дребезги-бей,
На счастье... Наша жизнь.
Всё в осколки,
По указке сытой всё... власти.
Не грусти, лист кленовый,
Где от корня, вечно развилка...
Слева, — красно-багряный,
Справа — зелень в прожилках.
Палачи начистят всё зубы,
И болтать до блеска у теле...
Две недели, ещё...
Пролетели...
У порога осень и слякоть.
Так налей себе Хирасима,
Чокнись о стекло с Нагасаке...
А потом не чокаясь,
За тех... кто,
Не дожил до этой контратаки...
Вот налью кофейка,
Чтоб не спать, я...
Кока-колы как ускоритель,
Для кого Алжир и Ангола,
А кому вся жизнь отрезвитель.
И спадают листьев завесы,
Всё как есть,
На миру стоит голым.
И короли и невесты,
Мимо проносящийся город.
Радиация в моих мыслях,
Проникает в вашу столичность...
Я не яд, я голая совесть,
От того пою неприлично... е.
Если оборвусь, так струною,
Замолчу — ветры завоют.
Но держите кулачки
В пол распада,
Может обману вновь
Бабу с косою...
А коли моя песня осталась,
Даже если разобьётся пластинка,
Про себя играйте, про Нага...
Саке пейте отчаянно
Залпом...
Поминая мирный час,—
Не грустите.


© 2006

[ Читать дальше... ]


Shine On You Crazy Diamond - Pink Floyd

  • 21.09.24, 16:12


Вспомни,
Когда ты был молод,
Ты лучился, как солнце…
Сиял, как безумный алмаз!
Теперь же взор твоих глаз,
Лишь чёрные дыры в небесах…
Сияй же, безумный алмаз!
Меж перекрёстных огней,
Детства и славы — завяз,
Гонимый стальными ветрами…
Объект для насмешек пустых,
Чужак для иных,
Легенда и мученик…
Очнись, пробудись и сияй!
Познавший секрет слишком рано,
Тоскуя, ты выл на Луну,
Сиял, как безумный алмаз! —
Скованный ночью тенями
И выброшенный на свет,
Сияй, безумный алмаз!
Что ж, здравствуй уставший,
Случайно ль попавший,
Ноты четыре поймавший
И заточивший в стальной бриз.
Давай же, гуляка, бунтарь и провидец,
Художник грёз, узник и ясновидец,
Сияй!

*

Remember when you were young,
You shone like the Sun.
Shine on you crazy diamond.
Now there's a look in your eyes,
Like black holes in the sky.
Shine on you crazy diamond.
You were caught on the crossfire
Of childhood and stardom,
Blown on the steel breeze.
Come on you target for faraway laughter,
Come on you stranger,
You legend, you martyr, and shine!
You reached for the secret too soon,
You cried for the Moon.
Shine on you crazy diamond.
Threatened by shadows at night,
And exposed in the light.
Shine on you crazy diamond.
Well you wore out your welcome
With random precision,
Rode on the steel breeze.
Come on you raver, you seer of visions,
Come on you painter,
You piper, you prisoner, and shine!

*

(дословный перевод)
Помнишь, когда ты был молодым,
Ты сиял, как Солнце.
Сияй, безумный бриллиант.
Теперь в твоих глазах взгляд,
Как черные дыры в небе.
Сияй, безумный бриллиант.
Ты попал под перекрестный огонь
Детства и славы,
Подхваченный стальным ветром.
Давай, ты, мишень для (насмешек) далекого смеха,
Давай, незнакомец,
Ты легенда, ты, мученик, — сияй!
Ты слишком рано потянулся за тайной,
Ты плакал о Луне.
Сияй, безумный бриллиант.
Угрожал теням ночью,
Будучи выставлен на свету.
Сияй, безумный бриллиант.
Что ж, ты исчерпал свое гостеприимство
С беспорядочной точностью,
Оседлавший стальной ветер.
Давай, ты, гуляка,
Ты, провидец видений,
Давай, ты, художник,
Ты, флейтист, ты, узник, —
Сияй!

Незручнi люди



Такі невгамовні, не заспокоєні, та незручні люди,
Ми для них завжди, але іншими вже й не будемо.
Сірі часи як густий туман, вогкі і слизькі,
Задушливі та неочікувані до долі людини,
Вони люблять непоказну безликість.—
Вперту, мов бик у плуг, мовчазну тварину.
Але ти шукаєш справжні лиця і руки,
Що вгамують, мов животворні краплини.
Сильних не люблять — вони не зручні,
Ними не можна керувати і гратися.
Вони чують себе, знають, чого гідні
І не готові від цього відмовлятися.
Усередині них впевненості якоря,
Якими вони міцно тримаються за долю,
За бажання жити без зайвого "бруду"
І бути щасливими завжди і всюди,
Всупереч обставин, та навіть неволі...
Усередині у них коріння міцне і живе,
Яке не можна вирвати або зруйнувати,
Як не зруйнувати їх моральні принципи,
Почуття власної гідності і віру в себе.
Сильні здатні витримати будь-яку правду,
Удари долі, тортури зрадою та обмовою,
І шторм зі своїх емоційних вихорів поодинці,
Бо з серцем і умом, їх діла, мають єдину мову.
Для самовпевнених та брехливих лицемірів,
Вони не зручні, бо не завжди глухі, та сліпі,
Ті, що виявляє брехню, — лакмус та гіркота,
І замість солодощів на десерт, — коле око,
Правда та, що крізь брехню проростає.
Вони сумні наче тіні, але не бояться болю,
Тому що переживши війну у власному серці
І пройшовши через особисте пекло — вільні,
Навчилися перетворювати рани на мудрість
І насолоджуватися життям, розуміючи
Шо те, що є, — то і є твоє, а вони не всесильні,
І якщо люблять, то любимих роблять щасливими,
І якщо кидають, то лише тих, що зайвий тягар —
Більше не складають бажання витрачати сили.
Не зупиняючись, продовжують жити
Без зайвих кайданів… жити далі,
Зберігши в серці красу та ніжність.
Нехай навкруги неспокійно та метушня, —
Кінець, то лише початок наступного дня,
Неспокій, то налаштування душі на потужне, своє,
Що має міцне коріння, те що справжнє, твоє.
Тому, коли здається, що час добігає кінця,
Вільно і глибоко дихай, в бік відштовхнувши мерця.
Там, де так тужно над прірвою долі дощить,
Як моторчик доказів, серце впевнено тупотить...
А потім, ще і ще... І здається на мить,
Що воно одвічно живе... і не болить.
І тому разом з сонцем впевнено полум'яніє,
Струною єдиною з ним в ритмі життя бринить.
Лише надія виведе з полону всепожираючого горя,
Лише кохання змусить в часи скрути далі жити...

Неугамонная

Ты веришь в новую весну,
В ростки, нырнувшие с обломков,
До неба синего каемки,
А я присела на сосну.

Я не встревожена, отнюдь.
Приходит не весна, а осень,
Чтоб роскошь всю под ноги бросить,
И листьями засыпать путь.

Его я знаю хорошо:
Аэропорт. Европа. Бегство.
Вот неизбежное наследство
От птиц, кричащих над душой.

Но жизнь -- азартная игра.
Как плохо б ни были делишки,
Я до утра бросаю фишки,
И мне везет на мизерах.

Безумный выбор -- не уйти,
Рассеяться в пылу пожарищ,
Дав корм росткам, ну тем, ты знаешь,
Им к небу повесне расти !

Гормони та метаболiзм



"ГОРМОНИ ТА МЕТАБОЛІЗМ"

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . "Просвітились! та ще й хочем
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Других просвітити,
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Сонце правди показати
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Сліпим, бачиш, дітям!"
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Т. Г. Шевченко, "Кавказ".

Мій друг, поет, що саме ти мені хотів розповісти?
І що з того, що вже сказав, було корисно і доречно.
Бо я вмирав в степу від спраги, мов квітка без води,
А ти, замість склянки води, що дійсно в час той мав,
Завзято й щиро так розповідав про недолуге й недоречне.
В дитинстві всі ми грали в різне, — в «імена», й в «міста»…
Щоб подолати нездоланий час, що тягнеться,
Начебто так повільно для дитини, — мабуть треба вітаміни?
Та ні, то діють так на час, гормони та метаболізм… єдино.
На злітній смузі, швидкість набирає оберти, та кожен з нас,
Щоб танути миттєво, летить вже стрімголов,
На  власній долі швидкоплинній мерехтливій смузі.
Ви начебто супроти танку безшабашні пацифісти,
Лілея форму вислову, лишили свої строфи змісту.
І все — і ваша радість, злість, провина і туга,
Як шторм, та в іграшці скляній збовтана пурга.
Чи це, як тренування перед справжнім боєм,
Чи це бажання щире складні рими подолати?
Ніхто не змушує порожнє вас творити, не неволіть
Ваш час, з яким ви в ілюзорному полоні
Себе стискаєте, мов вихід не змогли знайти.
І плине час, і рими наче хмиз, здіймають дим
Та попіл від багаття. А прогорить, й нічого не знайти.
Мій друг, чи все то було варто, щоб стільки крокувати,
А після, у залишку сухому, і сенсу і причини не знайти?
Присядь, спочинь, — я розумію, що все витерпить папір,
Але поглянь, бо осінь вже на дворі… Ти відливаєш дзвона,
Але над полем лине і змовкає дзвін, що тане у багатті, —
І споруджених дзвіниць, і недоречних та порожніх дзвонів.
Кажи! — Але ковтаєш ти слова, і начебто с задишкою пихтиш,
Так, сплинув час, а що було — гормони та метаболізм.
Я епіграм давно вже не писав, за те простить, тому
Така тривала й одночасно кисла вийшла моя «міна».
Але, якщо складатиме ви форму дійсно красоти,
Не лийте ви туди порожньої води, надайте зміст,
І байдуже, нехай не кожного рядка, а на строфу єдину…

Фiалки




Прийшла весна, зненацька та непрошена,
Туди де чорний сніг і дим землю стискав.
Цвіркає пташка на цеглянім хати крошиві —
Затишшя тимчасове, але мир ще не настав.
Краплі дощу зриваються з буремних хмар
І кола, як відлуння, що тремтить в калюжах,
Немає тільки кіл в його душі... краях примар
увінчаних залізом в чорних закипілих ружах.
Давно немає в світі заспокійливих оман...
Сумне відлуння, сморід і людські кавалки...
Тремор землі, в спокуті, понівеченій від ран,
Лише вишивані спалахи неба — квітнуть фіалки.
А потім знову рине в прірву з вітром холода,
І вже не дощ блукає, сипле білий чистий сніг. —
Спокій потойбічного вбрання, та світу нагорода.
Сідай, заспокійся, ти наче знемігся від зайвих слів,
Залиш позаду всі шляхи та необачливі тривоги.
Прикрий свої очі, нехай це лише зачарована мить,
Коли пташка співає, та серце щемить, зрозумієш,
Живий, і ніщо навкруги не тремтить, не гримить.
Напевно волієш ти далі йти до мети, і радієш, —
Тане сніг на губах, і що в божих руках кожна мить...
Напевно тебе хтось чекає завзято, від куль боронить,
Тримає свої кулачки і струною до неба бринить...
Ти ж завжди чекай і вір у нього, він спокій твій.
Не інший хтось, а той, лЮбий, очікуваний та жаданий,
І цим буде живий він кожну мить, непохитний й незламний.
Пам’ятай, лише ти до повернення життєдайний прецедент.
Прийдуть ще спільні весни, та рясно заквітнуть сади,
Загарбникам не зрозуміти нас, хай згинуть вщент. —
Непорозуміння, бо кожна війна від жадоби завзята…
Прихована агресія, що призводить до сварки…
Все в полум’ї та смороді… але на морок для неї начхати, —
Розквітають з весною відлунням неба фіалки.
Прийшла весна теплом, зненацька та непрошена,
Туди де чорний сніг і дим рідну землю стискав.
Цвіркає пташка на цеглянім знівеченим крошевом —
Затишшя тимчасове, але спокій в світі ще не настав.
Сторінки:
1
2
3
4
5
6
7
8
355
попередня
наступна