Ivan Katchanovski is a falsifier of the Maidan massacre

Ivan Katchanovski is a falsifier of the Maidan massacre in Ukraine and  contemporary history of Ukraine 

http://archive.is/H45Cc


 Ivan Katchanovski produced the pseudo-scientific paper named "The “Snipers’ Massacre” on the Maidan in Ukraine" which is based on the deliberate falsifications of the Maidan events. Everyone who closely scrutinizes his paper sources and other videos about the Maidan in Ukraine will come to conclusions that the Ivan Katchanovski's paper The “Snipers’ Massacre”    on the Maidan" is a total falsification.  Particularly, Ivan Katchanovski on purpose ignores the overwhelming majority of shootings on many videos where people were killed from  the direction of the police "Berkut" barricade on Instituska street in Kiev. If everyone closely examines Ivan Katchanovski's source videos which he utilized in his paper named  "The “Snipers’ Massacre” on the  Maidan in  Ukraine", everyone will notice many shootings into Maidan protesters from the direction of police on Institutska street in Kiev. 

There are  can not be downplayed or discounted a few episodes on videos where a few bullets might be shot at the back of protesters. However, it is very hard to judge without forensic investigations that these shootings were actually made from the behind of protesters. 

The Ivan Katchanovski's sources and videos used in his fake paper named "The “Snipers’ Massacre” on the Maidan in Ukraine" do NOT corroborate his conclusions in his  false research that Maidan protesters were shot from the locations controlled by Maidan forces. 

 To support his claim that Maidan protesters were shot at their backs, Ivan Katchanovski refers to the video episode showing a bullet hit a tree as  the proof that this bullet was fired from the hotel under control of protesters. In realty, this bullet was fired from  the opposite direction -- the direction of the police barricade on Institutska street.  The video shows  the moment when bullet exited  from the opposite side of the tree. The small fountain on  the tree from hitting bullet on the video  indicates that this video  episode demonstrates the leaving bullet from the opposite side of the tree.

On this video ( 60 Ibid; https://www.youtube.com/watch?v=0DxkDiAcSF8  ( https://www.youtube.com/watch?v=sBZKrUYCPxg  ))    Berkut police fire bullets from the location of the  Berkut police barricade at the advancing up Maidan protesters. One bullet hit  through the trunk of tree and came out from the side of the tree facing camera and the Hotel of “Ukraine” (00:18 and 2:42 minutes)..... ....

TO READ MORE, VISIT.:


«Тепер тут буде Польща!» Трагедія українського села Павлокома

«Тепер тут буде Польща!» Трагедія українського села Павлокома
На світанку 3 березня 1945 року українське село Павлокома, що на захід від Перемишля, атакував відділ Армії Крайової на чолі з поручиком Юзефом Біссом (псевдо Вацлав). Польський напад, жертвою якого стали 366 українців, був мікросюжетом українсько-польської війни 1942–1947 років
0000
Село Павлокома простяглося у долині Сяну за 40 км на захід від Перемишля (зараз це Жешувський повіт Підкарпатського воєводства Республіки Польща). Перша письмова згадка про село датується 13 жовтня 1441 року, коли воно перейшло у власність перемишльського каштеляна Миколая Кміти. Документи свідчать, що вже 1595-го там діяла парафія східного обряду.
Нині Павлокома – село з етнічно однорідним населенням – польським. Проте ще напередодні Другої світової війни воно було переважно українським: тут діяли греко-католицька церква, українська школа, Народний дім і читальня товариства «Просвіта», молочний кооператив. У селі нараховувалось 1370 мешканців, серед яких було 1190 українців, 170 поляків (з них 100 колоністів) і 10 євреїв. Стосунки між українцями та поляками у міжвоєнний період складались нелегко. Перші часто перебували під впливом ОУН і симпатизували ідеї відновлення української незалежності, натомість другі вкрай неприхильно ставились до українських прагнень.
Відплата за зниклих поляків?
Під час війни цей населений пункт почергово перебував під німецькою та радянською окупацією. Нарешті на початку 1945-го Червона армія залишила Павлокому – і місцеве населення залишилося сам на сам із польським підпіллям, котре, як виявилось згодом, чекало саме цього.
Польські історики, зокрема Здзіслав Конєчний, вважають, що «акція» у Павлокомі мала виключно відплатний характер – 21 січня збройний відділ чисельністю близько 60 чоловік викрав сімох поляків і одну пропольськи налаштовану українку. Здзіслав Конєчний услід за польськими мешканцями села стверджує, що це був відділ УПА. Натомість Євген Місило, український історик у Польщі, у своїй книжці «Павлокома. 3.ІІІ.1945», спираючись на свідчення тих, хто вижив, доводить, що це була спецгрупа НКВС, про що свідчать однакове військове вбрання учасників групи, а також той факт, що на початку 1945-го у Березівському повіті (до якого входила Павлокома) не було відділів УПА, позаяк більшість із них відійшли у гори або саморозпустилися з огляду на значну чисельну перевагу радянських військ у регіоні. Він так само наголошує, що в околицях Павлокоми діяли підрозділи НКВС і траплялося так, що відділи АК сприймали їх за УПА.
У будь-якому разі, чи можна вважати криваву розправу над мешканцями села відплатною акцією за зникнення за нез’ясованих обставин кількох людей?
Спланована акція?
Завершення Другої світової і звільнення від німецьких окупантів не принесло українцям Надсяння довгоочікуваного миру і спокою, навпаки – лише горе, поневіряння і нерідко смерть. 27 липня 1944 року між урядами ПНР та СРСР було укладено таємну угоду про встановлення східного кордону Польщі, а вже 9 вересня – угоду про переселення поляків з України до Польщі й українців із Польщі на територію УРСР. Тож за лінією Керзона опинилися понад 700 тис. українців. І це лише за офіційними даними. Ніхто з цих людей добровільно не хотів залишати рідні землі й шукати долі у Країні Рад.
З відходом на початку лютого 1945-го Червоної армії розпочалися активні польські напади на українські села, метою яких було змусити людей виїхати з Польщі. Грабунки, вбивства і знущання над українцями тривали протягом березня – квітня і лише 29 квітня 1945 року було досягнуто порозуміння між українським і польським підпіллям: на зустрічі у Селиськах (Березівський повіт) підписано протокол про співпрацю та утримання від насильства проти мирного населення.
Місцеві польські чиновники, які займалися евакуацією українського населеннянеодноразово зверталися до уряду з листами, в яких описували насильницькі дії польського населення стосовно українців і просили «вжити якихось заходів». Такі листи надсилалися ледь не щодня протягом березня 1945-го. Щоразу до переліку додавалися нові села, однак очікуваної реакції не було. Отже, йшлося не лише про Павлокому.
Як зазначає Петро-Йосиф Потічний, професор Макмастерського університету й уродженець Павлокоми: «Це була, так би мовити, політика польського націоналістичного підпілля. Але не лише націоналістичного. Так же комуністичні власті робили подібні історії. Їм хотілося нарешті очистити ці землі від українців. І тому Павлокома – це тільки символ того всього. Навколишні села, такі як Костава, Бахів, Коровичі, Майковичі, Завадка Морохівська і так далі. Вони всі були знищені менш-більш в тому часі – березень – квітень 1945 року».
Знищення Павлокоми не було подією спонтанною. Термін й хід проведення акції польського підпілля були узгодженні на нараді наприкінці лютого 1945-го. Таємне зібрання було проведено в Динові за участю керівників місцевого підпілля, поляків із довколишніх сіл і поляків – жителів Павлокоми. Останні після наради залишили село. Цей дивний виїзд не викликав підозри в українців.
Польський погром
Подіям 3 березня передувала низка атак, метою яких було виявити рівень озброєності мешканців і переконатися у відсутності відділів УПА. Як і передбачалося, село було цілком безборонним.
О 4-й годині ранку 3 березня нападники пішли в атаку на Павлокому. Нажахані мешканці почали бігти до церкви, щоб урятуватися, дехто вже ночував тут з кінця лютого, побоюючись атак поляків. Чоловіки переховувались у підготовлених заздалегідь криївках, однак їх швидко знаходили, вбивали або гнали до церкви. Дорогою до центру села відділ АК розстрілював усіх, хто траплявся на шляху (за даними Євгена Місила, загинуло 50 осіб, зокрема, жінки і діти).
Попри сподівання людей на порятунок у святих стінах, храм став місцем селекції: одних тут допитували, інших катували, а декого вбивали. Особливо жорстоким тортурам піддали греко-католицького пароха Павлокоми отця Володимира Лемця: спочатку його кіньми волочили довкола церкви, обмотали колючим дротом і до смерті забили ланцюгами. Стіни і підлога храму були рясно залиті кров’ю.
У правій частині церкви перебували ті, кого відібрали на розстріл, у лівій – жінки з малими дітьми (не вбивали дівчаток до семи і хлопчиків до п’яти років), а також дівчата-підлітки, які тримали на руках немовлят. Відбір проводився плановано: перевіряли національність, конфесійну належність, свідоцтва про хрещення. Навіть одяг жертв підлягав сортуванню, не зробили винятку й для «помилуваних» – жінки з малюками опинилися голі й босі у негоду.
На недіючому греко-католицькому цвинтарі убивці наказали кільканадцятьом чоловікам викопати глибоку яму, поблизу якої, власне, й відбувалася страта. Коли ця яма була заповнена, викопали другу. Загалом було три могили. Людей вели з церкви й розстрілювали групами, спочатку чоловіків, відтак жінок, наостанок дітей.
До тих, хто залишився у церкві, особисто звернувся «керівник акції» Вацлав. Він оголосив, що дарує їм життя, за що віднині Павлокому буде перейменовано у Вацлавівку, і наказав жінкам з дітьми йти «за Збруч, на Україну».
Коли з українцями було скінчено, до Павлокоми приїхали на возах поляки з довколишніх сіл, щоб грабувати покинуте майно. Не чіпали лише позначених будинків – з польськими прапорами чи написами dom polski. Тих, кому не пощастило і їхню криївку знаходили, вбивали на місці. Цього дня цивільні поляки з Павлокоми і близьких сіл брали активну участь у винищенні своїх сусідів.
Відпущених жінок із дітьми, кількість яких сягала приблизно 40 осіб, погнали під конвоєм через кілька сіл аж до Селиська, де також проживали українці. Звідси у вересні 1945 року більшість уцілілих виселили до Радянської України, зокрема на Тернопільщину. Проте й тут не був край їхнім поневірянням, люди мали починати все з нуля, жебрати й наймитувати.
Край історії української Павлокоми
У своїй книжці «Павлокома 1441–1945. Історія села» професор Петро Йосип Потічний наводить імена 366 убитих українців. Цей список був складений на основі спогадів Олени Потічної, яка подає відомості про 324 жертви 3 березня 1945 року. До цієї кількості було додано ще 22 людини, вбиті під час попередніх атак наприкінці лютого – початку березня, а також тих, хто загинув після 3 березня дорогою до Павлокоми. Здебільшого це була молодь, яка поверталася з примусових робіт у Німеччині і не підозрювала про небезпеку у рідному селі.
Здзіслав Конєчний піддає сумніву список професора Потічного і схиляється до версії про 150 убитих, саме таку кількість подавали у своїх свідченнях вояки АК, які брали участь у знищенні села.
Українська історія Павлокоми завершилася на початку жовтня 1945-го, коли об’єднані сотні УПА організували відплатну акцію. На той час до села вже повернулися місцеві поляки, а на колишніх українських обійстях оселилися нові. Павлокома була повністю спалена, залишилася лише греко-католицька церква, проте її 1963 року розібрали до фундаменту, щоб не нагадувала про українців.
Зосталася лише напівзруйнована дзвіниця і занедбаний цвинтар, який нові павлокомці перетворили на смітник. Жахлива трагедія була би приречена залишитися лише у спогадах уцілілих, якби не такі люди, як Діонізій Радонь – павлокомський поляк, який чимало зробив для збереження пам’яті про невинно знищених та поширення правди про злочин. Саме він доклав найбільше зусиль до впорядкування цвинтаря, попри атмосферу цілковитої ворожості з боку односельчан – пана Діонізія не раз били, погрожували, спалили стодолу.
Однак відновлений цвинтар 1998-го таки вдалося освятити. Протягом кількох років тривали суперечки щодо питання встановлення пам’ятника жертвам, а особливо, щодо напису на ньому. Рішення тривалий час блокували мешканці села. Нарешті 13 травня 2006 року у Павлокомі відбулося урочисте відкриття пам’ятника (його важко назвати меморіалом), у якому взяли участь президенти України та Польщі – Віктор Ющенко і Лех Качинський. На кам’яному хресті (за первісним задумом це мала бути фігура жінки з дитям на руках, але поляки не погодилися) написано: «Вічная пам’ять 366 жертвам, трагічно загиблим 1–3 березня 1945 року в селі Павлокома». На жаль, не вказано, що вбиті були українцями і від чиїх рук вони «трагічно загинули»...

Попередня версія статті Спецгрупи НКВС

Попередня версія статті  Спецгрупи НКВС                       http://archive.is/y2iFu
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Версія від 15:29, 12 січня 2016, створена 91.245.74.248 (обговорення) (стильові правлення)
(різн.) Попередня версія • Поточна версія (різн.) • Новіша версія (різн.)
Перевірена версія цієї сторінки, затверджена 13 січня 2016, заснована на цій версії.
Спецгрупи НКВС в Західній Україні — спеціальні загони НКВС створені для боротьби з ОУН-УПА в Західній Україні, також відомі як «агентурно-бойові групи (АБГ) НКВС», легендовані групи, «лжебоївки УПА», «переодягнені енкаведисти».
Зміст
1 Історія
2 Див. також
3 Примітки
4 Джерела та література
5 Посилання
Історія
Після розгрому числених формувань УПА, НКВС змінив тактику, використовуючи у боротьбі з повстанцями спеціальні загони НКВС, відомі з літератури та документів як спецгрупи НКВС, агентурно-бойові групи АБГ НКВС, легендовані групи, лжебоївки УПА, перевдягнені НКВДисти, котрі складалися з партизанів, працівників НКВС[1] та колишніх вояків ОУН-УПА, що перейшли на сторону радянської влади. Спеціальні групи НКВД за своїм зовнішнім виглядом і озброєнням, знаннями місцевих побутових особливостей, мови і конспіративним способом дії нічим не відрізнялись від справжніх підрозділів націоналістичного підпілля, що дозволяло спецгрупам НКВД вводили їх в оману та вступати з ними в безпосередні контакти. Спецгрупи НКВД під виглядом СБ ОУН здійснювали захоплення та допитування справжніх підпільників та їхніх прихильників, які не підозрювали провокації НКВД, з метою одержання інформації про діяльність націоналістичного підпілля. Серед різних прийомів боротьби з підпіллям спеціальні групи застосовували захоплення ватажків ОУН-УПА, а у випадку неможливості їхнього захоплення, спецгрупи знищували керівників підпілля під виглядом СБ ОУН[2]. Від самого початку свого існування вони носили протизаконний характер, а саме: їхня діяльність не була передбачена законом, а лише регламентувалась відомчими розпорядчими документами та листами; за допомогою компромату до їхньої діяльності залучали осіб, що раніше вчинили злочини проти населення.[3] За участь у спецгрупах НКВД захопленим у полон підпільникам ОУН та УПА представники НКВД обіцяли амністію або не притягування до кримінальної відповідальності за колишню антирадянську діяльність у формуваннях ОУН-УПА та повернення до рідних домівок висланих радянською владою у віддалені райони СРСР (Сибір) родичів, яких радянська влада зазвичай депортовувала у віддалені райони СРСР, як родичів підпільників ОУН-УПА; їм також виплачували гроші.
Крім боротьби з підпіллям, спецгрупи НКВС під маркою УПА скоювали злочини проти мирного населення. Попри знищення працівниками КГБ компрометуючих внутрішніх документів НКВС щодо використання спецгруп НКВС під маркою бандерівців, в архівах все-таки збереглися деякі окремі документи, котрі свідчать, що спецгрупи НКВС вчиняли злочини щодо мирних жителів. Зокрема, в рапорті одного з головних організаторів спецгруп НКВС майора Соколова фігурують факти вчинення його ж спецгрупою під його ж керівництвом злочинів: спалення хати, вбивство голови сільради села Яблунів Станіславської області[4], побиття голови сільради села Комарівка Тернопільської області, грабування бойовиками спецгрупи майна, викрадання людей у ліс для допитів[5]:
«Мы их всех перебили, схрон забросали гранатами, где тоже убили двоих — хату сожгли,(...)»
«Наблюдая за спецгруппой, я видел, что пешая группа очень неподвижна и может делать небольшие рейды — поэтому я посоветовался с командирами группы и решил достать лошадей и повозки, делать конную группу было нецелесообразно, не все умели ездить верхом, да и седел трудно было достать. Когда батальоны занимались операцией, то мы пошли без прикрытия в село Яблунов, Станиславской области, ночью мы вошли в село и спросили у предсельсовета, есть ли у него в селе лошади и повозки, оставленные каким-либо куренем. Тот нам ответил, что у него в селе есть 15 лошадей и 8 повозок, оставленных куренем «Сталь», он же «Резун». Этих лошадей и повозки мы забрали, предсельсовету выдали расписку, что лошади и повозки забраны куренем «Быстрого» и станичного села /клички его не помню/, он стал с нами ругаться за лошадей, говоря, что он на нас пожалуется «Резуну», что мы забрали его лошадей, мы забрали с собой, убили его и бросили в колодец. /После я читал записку «Быстрого», в которой он оправдывался перед «Резуном», что он никаких лошадей в селе Яблунов не брал/. »
«В этой же операции мне сообщил Нач. Коропецкого РО НКВД о том, что предсельсовета села Комарувка имеет тесную связь с местной боевкой «Трегуба» и ничего о появлении боевки «Трегубы» в селе не сообщает. Взяв на прикрытие роту автоматчиков, я сделал рейд в это село. — Спецгруппой ночью мы вошли в село под видом банды, арестовали предсельсовета, как СБ, обвинив его в том, что он выдал весь контингент Советской власти, он нас уверял, что он ненавидит Советскую власть и всегда помогает бандитам, назвал клички бандитов, с котоыми он поддерживает связь. Мы делали вид, что его хотим повесить, но потом простили,дали ему 30 палок и ушли, (…)»
«Когда я снова стал принимать группу, то увидал, что группа сильно разложилась, боевики стали воровать, ворованное продавать и пропивать, и спецгруппа стала иметь вид уголовной банды. Но все же это разложение имело и положительные стороны — на кражах и пьянках люди спаялись и желания бежать уже не было.»
„Я посоветовался с командирами спецгруппы, что не лучше ли будет нам изменить работу — не ходить по селам под видом банд, ищя бандитов, а воровать из сел людей, стоящих на учете РО НКВД, как имеющих связь с бандитами, и их допрашивать под видом «СБ», обвиняя в сиксотстве“
Перевдягання солдатів спецгруп НКВС у змішану форму, яку зазвичай носили повстанці УПА, зафіксовано епізодом:
«Боевики группы, одетые в красноармейскую форму, останавливаются в селах близ райцентра, готовят схроны, где можно допрашивать, и ночами, переодевшись в смешанную форму, выезжают на операции для захвата заранее намеченных объектов.»[6]
Повний текст рапорта майора Соколова приведений на 272 сторінці книги американського історика Джеффрі Бурдса«Радянська агентура»
Незважаючи на такі злочини, майору Соколову присвоїли звання Героя Радянського Союзу, що може свідчити про заохочення з боку вищого керівництва НКВС для лжебоївок вчиняти злочини над мирними громадянами. Можна лише собі уявити до яких методів вдавалися спецгрупи, коли інформація про такі злочини попала в офіційний документ НКВС, з огляду на те, що працівники НКВС як правило не реєстрували у власних документах власні злочини, які б в цілому компрометували НКВС та за котрі їх могли б пізніше притягнути до відповідальності.
Звіт майора Соколова у сфальсифікованому вигляді, де вирізані та змінені приведені фрагменти злочинної діяльності спецгрупи, використовують проросійські дослідники у своїх публікаціях[7], аргументуючи таким чином непричетність спецгруп НКВС до вбивств мирних громадян.[7] Олег Росов[8] у своїй статті з назвою Миф о «переодетых энкавэдэшниках» Специальные группы НКВД в борьбе с националистическими бандформированиями на Западной Украине. 1944–1945 годы, опублікованій на багаточисельних інтернет-ресурсах та у друкованих виданнях, всупереч фактам стверджує[7]:
"Несли наказание и офицеры, допустившие нарушение закона со стороны своих «подопечных», — их понижали в должности или увольняли."
"Более того, ни единого факта убийств мирных граждан участниками спецгрупп в архивных документах не зафиксировано."
В іншій публікації з назвою «Бандеровский маскарад, или фальшивые „экспонаты“ выставки»[9] Росов, попри факти з архівних документів, навмисно дезінформує читача, буцімто бойовики спецгруп не одягали червоноармійської форми та не отримували державних нагород:
"Таким образом, настоящие агентурно-боевые группы МГБ советской формы и орденов не могли носить в принципе. Во-первых, форма им не полагалась, а, во-вторых, если бы они появились в подобном виде в подполье, то были бы сразу расшифрованы и уничтожены."
В тій же статті повторюється також дезінформація, наче спецгрупи не скоювали вбивств мирного населення:
"Однако в многочисленных архивных документах не зафиксировано ни одного случая убийства участниками спецгрупп кого-либо из мирных граждан."
Що стосується використання червоноармійської форми бойовиками спецгруп, то про це йдеться у вирізаному фрагменті майора Соколова (Див. вище), а нагородження їх державними нагородами — у документах, які Олег Росов вже раніше використав у попередній публікації, що він навіть підкреслює у самому тексті[7]:
"Как видим, «непокоренные борцы с советами» не только оказывали этим «советам» существенную помощь в ликвидации ведущих функционеров националистического подполья, но даже получали за это высокие награды."
Також не відповідає дійсності звинувачення Олега Росова українських істориків та публіцистів у замовчуванні участі колишніх підпільників ОУН-УПА в спецгрупах НКВД та боротьбу спецгруп НКВД з націоналістичним підпіллям. Зокрема Ігор Лосев та Іван Білас, яких саме звинувачує Олег Росов, в своїх публікаціях висвітлюють участь колишніх підпільників ОУН-УПА в спецгрупах НКВД та боротьбу спецгруп НКВД з націоналістичним підпіллям.[10][11][12]
Незначна кількість документів НКВС в архівах, які вказують на факти злочинної діяльності спецгруп, обумовлена тенденцією радянської спецслужби не реєструвати в документах власні злочини, а пізніше — знищувати компрометуючі документи з власною злочинною діяльністю (коли такі були зареєстровані в документах), подібно як пізніше наступник НКВС — КГБ знищив задокументовані докази катинського розстрілу. На кінець 1945 року з повстанцями боролося 150 спецгруп загальною чисельністю 1800 бойовиків, але тепер в архівах можна знайти не більше кількох десятків документів, що окреслюють тільки деякі їхні операції проти націоналістичного підпілля. Оскільки більшість матеріалів стосовно діяльності спецгруп було знищено у 1990 році, в документах архіву СБУ зберігаються лише окремі відомості щодо злочинів, вчинених лжебоївками проти мирного населення.[13]
Компрометуючі випадки злочинної діяльності підрозділів НКВС — лжебоївок УПА могли радше «випадково» потрапити у документи НКВС : працівники НКВС, як правило, не допускали самокомпрометації радянської спецслужби. Наприклад, як відомо з історичної літератури, в НКВС масово використовувалися катування до арештованих, однак не знайдено внутрішніх документів НКВС, які б вказували на випадки тортур до арештованих з боку працівників НКВС. Відтак загалом відсутність у тих чи інших архівних документах зареєсторваних фактів злочинів спецгруп ще не може слугувати гарантом і однозначним доказом відсутності злочинних проявів конкретних боївок «переодітих енкаведистів».
Після значного спаду активності ОУН-УПА наприкінці сорокових років протизаконна діяльність спецгруп НКВС більше заважала боротьбі радянської влади з неполітичним, кримінальним бандитизмом, ніж приносила користі у боротьбі з ОУН-УПА, що у свою чергу спонукало реагування прокуратури на кримінальну діяльність лжезагонів УПА. Факти злочинів спеціальних груп НКВС знайшли відображення у доповідній записці прокурора Кошарського від 15 лютого 1949 р.[14]Реагування прокуратури на кримінальну активність лжебоївок УПА ще пояснюється міжвідомчим конфліктом між різними спецслужбами УРСР. З архівних документів також відомі випадки бойових сутичок та розброєння спецгруп іншими підрозділами НКВС через брак відповідної інформації щодо операцій лжебоївок у певній місцевості та взаємної координації дій у боротьбі з націоналістичним підпіллям.[15] Протизаконна діяльність спецгруп НКВД від 1944 р. набрала таких обертів, що змусило прокуратуру відреагувати на їхні злочини в 1949 році.
У доповідній записці прокурор Кошарський прямо вказував на шкідливу діяльність спецгруп мирним заходам радянської влади. З його слів, діяльність лжебоївок УПА ускладнювала боротьбу з бандитизмом, підривала авторитет радянської законності та наносила шкоду соціалістичному будівництву в Західних областях України; спецгрупи носять яскраво бандитський характер. У цьому ж документі, крім численних випадків жорстокого побиття та каліцтв мирних жителів перевдягненими лжеповстанцями, також значиться факт вбивства спецгрупою мирних громадян та наглядна тенденція покривання злочинних дій «переодітих енкаведистів» з боку вищого керівництва НКВС:
„Как установлено предварительным и судебным следствием, организаторами данной националистической группы и инициаторами убийства гр-ки Кучинец Л. Ф. являлись сотрудники Ровенского РО МГБ — Парфенюк Н. В. и Грицай С. И., которые в результате преступного делячества и притупления бдительности со стороны Нач-ка РО МГБ майора Егорова к уголовной ответственности привлечены не были. Получив данные о причастности ПАРФЕНЮКА и ГРИЦАЙ к националистической организации, разоружению бойца группы самоохраны и убийству гр-ки Кучинец Л. Ф., Нач. РО МГБ майор Егоров вызвал Парфенюка и Грицай в РО МГБ и, установив в беседе с ними, что они являются организаторами и участниками перечисленных выше преступлений, тем не менее не арестовал их, а по «оперативным соображениям» отпустил. Воспользовавшись этим, Парфенюк и Грицай, предупредив о возможных арестах других участников террористической группы, скрылись[16].“
Істориками поки що не знайдено внутрішніх документів НКВС в яких би значилися злочини спецгруп, описані в доповідній записці прокурора Кошарського, що якраз свідчить про тенденцію радянської спецслужби НКВД не фіксувати злочини власних спецгруп, котрі б її компрометували перед законом. Вищерозглянутий звіт майора Соколова є радше винятком того, що сам співробітник НКВС у своєму звіті вказав на злочини, вчинені його спецгрупою.
В записці прокурора Кошарського 15 лютого 1949 р. розглядаються злочини спецгруп від березня 1948 р., тоді як спецгрупи почали масово діяти відразу ж після війни, в 1944 р. Вищезгаданий майор Соколов разом зі спецгрупою вчинив злочини у 1945 році.
Відповіддю на доповідну записку військового прокурора стала постанова політбюро ЦК КП(б) України. Від Міністерства державної безпеки та військової прокуратури вимагалося детально «розслідувати всі факти грубого порушення радянської законності, а винних суворо покарати»[17]
Безпідставним є твердження апологетів радянщини стосовно покарання[18] кожного злочину, зазначеного в документі прокурора Кошарського: в архівах не знайдено наступних задокументованих даних кримінального переслідування усіхраніше вказаних Кошарським злочиних діянь перевдягнених енкаведистів. Притаманна сталінському періоду непослідовність та суперечність застосування радянських законів (коли навіть норми радянської конституції масово не виконувалися та порушувалися[19].[20].) та часті випадки порушення їх представниками радянської влади, що в цілому характеризують «радянську законність» цього часу, не могли сприяти досягненню покарання кожного випадку злочинів, скоєних спецгрупами. Непослідовність та конфліктність практики застосування радянського законодавства найяскравіше ілюструється ще прикладом після періоду великого терору: частину службовців НКВС звинуватили в організації репресій в 1937-38 р. та покарали і водночас реабілітували деяку невелику кількість незаконно репресованих, але, тим не менше, така ж сама чи подібна протизаконна практика, як впродовж великого терору, надалі, щоправда в менших обсягах, використовувалася радянською владою в ході репресій власних громадян. З одної сторони, органи радянської влади для досягнення злочинних політичних цілей порушували власні закони, а з іншої сторони, щоб не ввергнути країну у тотальний хаос, змушені були частково реалізовувати проголошене на папері радянське законодавство. Враховуючи загальний стан беззаконня в НКВС, можна припускати, що учасники спецбоївок залишались непокараними подібно як часто уникали відповідальності працівники інших підрозділів НКВС за злочини скоєні ними у боротьбі з ОУН-УПА.[21]
Інші історики прорадянського спрямування взагалі уникають розгляду у своїх працях документів, в яких фігурють злочини спецгруп.[22][23] Стверджуючи щодо тенденції притягнення винуватців злочинів лжебоївок до кримінальної відповідальності, не враховують, що виявлення та розслідування злочинів, вчинених спецгрупами НКВС часто покладалось на НКВС — ту ж саму спецслужбу, підрозділи якої і вчиняли злочини.
Враховуючи, що бойовики спецгруп, включаючи колишніх членів ОУН та УПА що перейшли на сторону радянської влади, юридично числилися таємними співробітниками НКВС, що вказано навіть в записці прокурора Кошарського[16], — відповідальність за злочинну діяльність «переодітих енкаведистів» несе радянська спецслужба.
Факти злочинної та провокаційної діяльності спецгруп НКВД також зафіксовані у внутрішніх документах СБ ОУН.[24][25][26][27] Українські повстанці у своїх листівках та газетах доносили до людей відомості про злочинну, провокаційну діяльність створених НКВД лжебоївок підпільного руху, в тому числі і про участь у них зрадників, що перейшли з рядів УПА на сторону радянської влади.[28][29]
У працях українських істориків ОУН-УПА включені архівні документи НКВС щодо спецгруп, що розкривають зрадницьку роботу деяких колишніх учасників націоналістичного підпілля. Публікуючи відповідні архівні документи, переважна більшість українських істориків від самого початку висвітлення ними діяльності лжебоївок УПА не приховувала участі колишніх членів ОУН та УПА в спецгрупах НКВС та їхню боротьбу з підпіллям, про що свідчить список їхніх публікацій щодо діяльності спецгруп НКВД (Див. нижче).


Ivan Katchanovski is a falsifier of the Ukrainian history


https://www.facebook.com/Ivan-Katchanovski-a-falsifier-of-the-contemporary-history-of-Ukraine-1449195048708622/

 Ivan Katchanovski produced the pseudo-scientific paper named "The “Snipers’ Massacre” on the Maidan in Ukraine" which is based on the deliberate falsifications of the Maidan events. Everyone who closely scrutinizes his paper sources and other videos about the Maidan in Ukraine will come to conclusions that the Ivan Katchanovski's paper The “Snipers’ Massacre”    on the Maidan" is a total falsification.  Particularly, Ivan Katchanovski on purpose ignores the overwhelming majority of shootings on many videos where people were killed from  the direction of the police "Berkut" barricade on Instituska street in Kiev. If everyone closely examines Ivan Katchanovski's source videos which he utilized in his paper named  "The “Snipers’ Massacre” on the  Maidan in  Ukraine", everyone will notice many shootings into Maidan protesters from the direction of police on Institutska street in Kiev. 

There are  can not be downplayed or discounted a few episodes on videos where a few bullets might be shot at the back of protesters. However, it is very hard to judge without forensic investigations that these shootings were actually made from the behind of protesters. 

The Ivan Katchanovski's sources and videos used in his fake paper named "The “Snipers’ Massacre” on the Maidan in Ukraine" do NOT corroborate his conclusions in his  false research that Maidan protesters were shot from the locations controlled by Maidan forces. 

 To support his claim that Maidan protesters were shot at their backs, Ivan Katchanovski refers to the video episode showing a bullet hit a tree as  the proof that this bullet was fired from the hotel under control of protesters. In realty, this bullet was fired from  the opposite direction -- the direction of the police barricade on Institutska street.  Videos show  the moment when bullet exited  from the opposite side of the tree. The small fountain on  the tree from hitting bullet on the video  indicates that this video  episode demonstrates the leaving bullet from the opposite side of the tree.


On this video ( 60 Ibid; https://www.youtube.com/watch?v=0DxkDiAcSF8  ( https://www.youtube.com/watch?v=sBZKrUYCPxg  ))    Berkut police fire bullets from the location of the  Berkut police barricade at the advancing up Maidan protesters. One bullet hit  through the trunk of tree and came out from the side of the tree facing camera and the Hotel of “Ukraine” (00:18 and 2:42 minutes)
http://ic.pics.livejournal.com/slavw_posts/67622866/44854/44854_900.jpg
The direction of bullet is indicated by the red arrow on the picture:
http://ic.pics.livejournal.com/slavw_posts/67622866/44411/44411_900.jpg
In addition, this video ( 60 Ibid; https://www.youtube.com/watch?v=0DxkDiAcSF8  ( https://www.youtube.com/watch?v=sBZKrUYCPxg  )) demonstrates  falling back protesters being struck by bullets that were fired by Berkut police from
 the Berkut police barricade next to the blue building by the address: #7 Institutska street:
( 35 http://www.youtube.com/watch?v=vs_4skLIqns  , see 30:42 minute )
( 56 https://www.youtube.com/watch?v=C2zZiZhajzw   , see 00:05 minute )
 ( 48 https://www.youtube.com/watch?v=IsE7lYVa5kk  , see 20:00 and 25:02—25:25 minutes )
The above videos were used by Ivan Katchanovski in his fake research.

These videos prove the fact that bullets were fired from the police barricade at the protesters alongside the Institutska street:


https://www.youtube.com/watch?v=fAMgCOR-ps8 ( bullet holes on poles, trees and stones alongside Institutska street )
56 https://www.youtube.com/watch?v=C2zZiZhajzw
( holes from bullets on shield are seen on 6:30 – 7:20 minutes )
35 http://www.youtube.com/watch?v=vs_4skLIqns (holes from bullets on the shield and the hotel wall on 25:35—27:20 minutes )
The last two videos were utilized by Ivan Katchanovski in his fake study.

               
  
                                                                                                        ( To be continued  )   
                                                                    

Іван Качановський ( Ivan Katchanovski ) - обличчя хруня або фальсифікації розстрілу "Небесної сотні"

https://www.facebook.com/ivan.katchanovski

https://www.youtube.com/watch?v=pxx5W--cymI

Щоб побачити, як справді виглядає типовий хрунь, треба час від часу перечитувати дописи в інтернеті такого собі канадського "дослідника" українського походження Івана Качановського ( Ivan Katchanovski )  . Він не пропускає нагоди, щоб майже кожний раз, коли є відповідна ситуація в Українській державі та українському суспільстві, плюнути на   українських патріотів та на українську владу:
https://www.facebook.com/ivan.katchanovski
Серед його маразматичної писанини найбільшу увагу заслуговує "наукова праця", в якій він послуговуючись фальсифікаціями, намагається "доказати", що не снайпери "Беркуту" та СБУ стріляли та вбивали прихильників Майдану, а наче якісь  снайпери зі сторони Майдану самі розстрілювали майданівців і, мовляв, такий розстріл своїх був вигідний прихильникам Майдану, щоб скинути демократично вибрану владу януковича:
The “Snipers’ Massacre” on the Maidan in Ukraine
https://www.academia.edu/8776021/The_Snipers_Massacre_on_the_Maidan_in_Ukraine

https://www.youtube.com/watch?v=pxx5W--cymI

Мені важко зрозуміти, чому Канада притягує різних хрунів на зразок "істориків" Віктора Поліщука, Івана-Павла Химку (Гимку) та тепер - "політолога"  Івана Качановського, які, вдаючись до недобросовісної та вигідної селекції фактів, тенденційних пояснень разом з фальсифікаціями, шкодять Україні та українцям.

Якимось дивним чином Іван Качановський не помічає на відео, які він використав у своїй "науковій праці", численні випадки стрільби та попадання в майданівців зі сторони снайперів "Беркуту", в напрямку яких  по Інститутській вулиці  йшли неозброєнні прихильники Євромайдану.  Натомість послуговується плітками та своїми суб'єктивними та тенденційними судженнями в оцінках подій на відео. Численні випадки подадання в прихильників майдану спереду з напрямку Беркуту та численні сліди від куль, які вказують, що їх було випущено зі сторони силовиків, можна побачити на багатьох відео. Наприклад:
https://www.youtube.com/watch?feature=player_embedded&v=qSvj8F_Br4M
 https://www.youtube.com/watch?v=yLxSlq_hJu8
https://www.youtube.com/watch?v=xqxWQa8Hl50
https://www.youtube.com/watch?v=fAMgCOR-ps8
І навіть ці попадання спереду в майданівців з позиції "Беркута" можна побачити на відео, які Іван Качановський використовує в якості джерел для свого "наукового дослідження":
https://www.academia.edu/8776021/The_Snipers_Massacre_on_the_Maidan_in_Ukraine

Очевидно, що російські ЗМІ не могли не використати "наукову працю" Івана Качановського, яка характеризується вигідною селективністю фактів, замовчуванням невигідних фактів, тенденційною їх  інтерпретацією разом з потрібними  фальсифікаціями:
Иван Качановский. «Резня на Майдане»: дело о киевских снайперах | IGCP
Иван Качановский: за убийство более 100 человек на киевском Майдане 20 февраля ответственен сам Майдан | OSTKRAFT
Канадская версия: «Небесную сотню» расстреляли сторонники Майдана


Ivan Katchanovski чомусь до уваги не бере численні факти на відео, коли в наступаючих по Інститутській вулиці прихильників Євромайдану снайпери попадали з фронту і прихильники  Євромайдану падали і котилися назад. Розповіді людей про наче попадання куль в бік чи в спину прихильників Євромайдану  - не можуть бути надійними доказами, оскільки такі попадання
могли відбутися в момент, коли люди були повернуті до снайперів Беркуту на вулиці Інституській боком або спиною. Епізоди з численних відео не дають підстав  однозначно стверджувати,  що майданівцям стріляли в спину, чи в бік. Без відповідних експертиз неможливо стверджувати, що в майданівців стріляли з боку чи майданівцям стріляли в спину. Постріл в дерево на відео насправді був зроблений зі сторони снайперів "Беркуту", а не з готелю, і на відео зображено не попадання кулі в  дерево, а виліт кулі з дерева, яка попала в дерево зі сторони стрільби  снайперів міліції та СБУ.  Ivan Katchanovski не бере до уваги,  що записані радіопереговори працівників "Беркуту" та СБУ не можуть бути підтвердженням того,  що команда розстрілювати прихильників   Євромайдану НЕ могла бути виданою в останній  момент перед їх  розстрілом та НЕ всі переговори силовиків могли бути перехоплені та повністю записані. Дуже ймовірно, НЕ всі радіопереговори  були перехоплені та записані та (або) команда розстрілювати євромайданівців поступила майже перед самим початком розстрілів на вулиці Інститутській. Прихильники Євромайдану ніколи не  заперечували, що в них була якась невелика кількість зброї, але це не означає, що майданівці стріляли один в одного, як це намагається сфальсифікувати Іван Кочановський та інші подібні
йому фальсифікатори.

.............................
.............................
.............................

                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                             (  ДАЛІ   БУДЕ )


Повна версія:

http://ivan-katchanovski.blogspot.com/



Наступні дописи щодо фальсифікацій Івана Качановского:


Факти русифікації України

У світовій історії жодна мова не зазнала такого страшного нищення від сусідів-ворогів, як українська від Польщі і особливо від Росії.

Нам вдалося відшукати низку документів, які у хронологічній послідовності засвідчують нищення української мови поляками, москалями і більшовиками-комуністами.

Перші бібліотеки з'явились на Русі в ХІ ст. Були це збірки грецьких рукописів, а також слов'янські переклади богословської літератури та богослужебних книг. Найбільші книгозбірні мали Києво-Печерський монастир та Софіївський собор, при якому за часів Ярослава Мудрого працювало немало переписувачів. Мали свої бібліотеки й освічені бояри та удільні князі. Все це багатство було знищене комуно-більшовицьким режимом.

1410 рік.

Битва під Грюквальдом. Прапор Львівської землі, з яким ішли галицькі воїни на битву під Грюнвальдом, шабля Сагайдачного, кухоль гетьмана Богдана Хмельницького зберігаються у Кракові. Кілька універсалів Хмельницького - у бібліотеці Польської Академії наук.

1626 рік.

Київський митрополит Іосиф Краковський склав акафіст до св.Варвари. Москва дозволила, але з умовою його перекладу на російську мову. Наказ Синоду митрополитові України позбирати з усіх церков України книги старого українського друку, а замість них завести московські видання.

1627 рік.

Указом царя московського Олексія Михайловича та його батька патріарха Філарета звелено було книги українського друку зібрати і на пожежах спалити із суворою забороною будь-коли в майбутньому купувати українські книги. Так, у Москві спалено 'Учительное євангеліє' Транквіліона-Ставровецького разом з іншими його книгами та 'Катехизис' Лаврентія Зизанія Тустановського.

1669 рік.

Після Люблінської унії - гоніння на українські книги, надруковані на польській території,

1672 рік.

Указ про заборону в усіх містах усіх чинів людям тримати в себе вдома та на території Польщі відкрито чи таємно українського друку книги, а хто їх має, то суворо наказано приносити і здавати воєводі, місцевому правителю.

1677 рік.

Патріарх московський Іоаким наказав з українських книг знищити листки, які мають різницю від книг московських.

1689 рік.

Синод заборонив Києво-Печерській лаврі друкувати І том 'Четьї-мінеї' Дмитра Ростовського.

1690 рік.

Московський патріарх Іоаким указом заборонив усе українське письменство, а І том книги 'Четьї-мінеї' Данила Заточника звелено спалити.

1693 рік.

Лист Московського патріарха до Києво-Печерської лаври про заборону будь-яких книг українською мовою.

1709 рік.

Указ Петра І про заборону друку книг українською мовою, а книги, друковані церковнослов'янською мовою, звіряти з російським виданням, щоб у них ніякої різниці не було.

1720 рік.

Указ Петра І, щоб знову книг ніяких, крім церковних попередніх видань, на Україні не друкувати, а ті старі книги з книгами великоросійського друку зрівняти, щоб ніякої різниці і особливого наріччя в них не було.

20 грудня 1720 року.

Петро І видав указ київському губернському князю Голицину, щоб '- во всех монастырях, остающихся в Российском государстве, осмотреть и забрать древние жалованные грамоты и другие куртиозные письма оригинальные, а также книги исторические, рукописные и печатные'.

1721 рік.

Наказ Синоду надсилати книги з українських друкарень у 'синодальну контору' для виправлення їх згідно з російськими вимогами та вимовою й звірення клеймом цензора.

1724 рік.

Друкарня Києво-Печерської лаври оштрафована на одну тисячу карбованців за друкування книг, не у всьому схожих з великоросійськими. На таку ж суму і за таку ж 'провину' оштрафовано і Чернігівську друкарню, яку перевезли до Москви.

1729рік. 
Наказ Петра І про переписування на Україні державних постанов та розпоряджень з української мови на російську.

1740 рік.

Російська імператриця Анна Іванівна створила правління гетьманського уряду під керівництвом московського князя Олексія Шаховського та запровадила російську мову в діловодстві на території України. 
Переписи 1740 - 1748 рр. свідчать, що в семи полках Гетьманщини на 1094 села припадало 866 шкіл з викладанням українською мовою. У 1804 р. було видано царський указ, який заборонив навчання українською мовою. Результати національного гніту одразу позначились на стані освіти в Україні. Уже перепис 1897 р. показав, що на 100 осіб було лише 13 письменних.

1748 рік.

Наказ Синоду Київському митрополитові Самуїлу Милославському ввести в Києво-Могилянській академії та в усіх школах України російську мову викладання, в результаті чого на Лівобережжі зникло 866 українських шкіл.

1750 рік.

Після скасування Канцелярїї міністерського правління малоросійських справ у м.Глухові з неї вилучені та перевезені до Росії справи таємного діловодства. Документи архіву Запорозької Січі, знайдені під час 'розорення Січі генерал-поручиком Текелією у скрині під престолом січової церкви', опинилися в Московському відділенні загального архіву Головного штабу.

1755 рік.

Синод наказав Києво-Печерській лаврі перекласти на російську мову 'Четьї-мінеї' св.Дмитрія Ростовського та Києво-Печерський патерик.

1763 рік.

Указ Катерини ІІ про заборону викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії.

1764 рік.

Скасування Катериною ІІ українського гетьманства, а з ним - ліквідація українських навчально-культурних закладів та усунення від влади україномовних чиновників.

1765 рік.

Ліквідація Катериною ІІ козацького устрою на Слобожанщині та козацьких шкіл.

1766 рік.

Синод видав суворий указ Києво-Печерській лаврі друкувати лише ті книги, які в московській друкарні друкуються та апробовані Синодом.

1769 рік.

Синод заборонив Києво-Печерській лаврі друкувати букварі українською мовою і наказав відібрати у людей ті букварі, які були вже на руках.

1782 рік.

Катерина ІІ створила комісію для заведення в Росії народних училищ, завданнями яких було запровадження єдиної форми навчання та викладання російської мови в усіх школах імперії.

1784 рік.

Синод наказує митрополитові Київському і Галицькому Самуїлу карати студентів та звільняти з роботи учителів Києво-Могилянської академії за відхід від російської мови.

1785 рік.

Наказ Катерини ІІ по всіх церквах імперії правити службу Божу російською мовою. Російська мова заведена у всіх школах України.

1786 рік.

Синод знову наказує митрополитові Київському контролювати Лаврську друкарню, щоб ніякої різниці з московськими виданнями не було, а в Києво-Могилянській академіі негайно ввести систему навчання, узаконену для всієї імперії.

1789 рік.

У Петербурзі з ініціативи Катерини ІІ видано 'Порівняльний словник усіх мов', у якому українська мова визначається як російська, спотворена польською.

1811 рік.

Закриття Києво-Могилянської академії.

1847 рік.

Розгром Кирило-Мефодіївського братства.

1853 рік.

Покалічено видання 'Літопису' Грабянки.

1859 рік.

'Абеткова війна' 1859 року розгорнулась внаслідок того, що намісник Галичини граф Глуховський запропонував увести в українську писемність латинський алфавіт. Це сколихнуло галицькихукраїнців, посилило боротьбу за національне відродження.

1862 рік.

Позакривано українські недільні школи. Припинилось видання українського літературного та науково-політичного журналу '0снова'.

1863 рік.

Валуєвський циркуляр: 'Української мови не було, немає і бути не може, а хто цього не розуміє - ворог Росії'.

1864 рік.

Тисячі пудів архівних матеріалів вивезли до Москви після судової реформи 1864 року. Згідно з обіжником Міністерства юстиції від 3 грудня 1866 року, туди потрапила велика кількість документів ліквідованих установ із Волинської, Київської, Катеринославської, Подільської, Херсонськоїта Чернігівської губерній.

1869 рік.

Закон чиновникам усіх відомств призначалась значна доплата за русифікацію.

1876 рік.

Емський указ. Заборона ввозити українські книги з-за кордону, заборона підписувати українські тексти під нотами, заборона українських вистав. 
Невипадково хор М.Лисенка змусили співати у концерті українську народну пісню 'Дощик' французькою мовою.

1881 рік.

Закон про дозвіл на друкування словників українською мовою, але за російським правописом, а постановка українських вистав залежить від місцевого начальства.

1887 рік.

Рукопис граматики української мови цензор повернув, не читаючи, відписавши авторові, що нема потреби дозволяти до друку граматику тієї мови, яка приречена на небуття.

1888 рік.

Указ Олександра ІІІ 'Про заборону вживания в офіційних установах української мови та хрещення українськими іменами'.

1889 рік.

У Києві, на археологічному з'їзді, дозволено читати реферати всіма мовами, крім української.

1892 рік.

Російський уряд наказує цензорам суворо стежити за тим, щоб не допустити українських літературних перекладів з російської мови.

1894 рік.

Заборона ввезення українських книг з-за кордону.

1895 рік.

Заборона української читанки та українських книг для дітей.

1903 рік.

На відкритті пам'ятника І.Котляревському у Полтаві не дозволено промови українською мовою.


http://www.refine.org.ua/pageid-4394-1.html

Москалі, або чи в усьому винен лише путін?

«Отак подивишся здаля на москаля неначе справді він людина…». Т.Шевченко
ПИШУ ЦЮ СТАТТЮ ДЛЯ ТИХ НАШИХ УКРАЇНЦІВ ЯКІ ВВАЖАЮТЬ, ЩО НЕ РОСІЯНИ ПЕРЕСЛІДУЮТЬ УКРАЇНУ, А ПУТІН.
Для тих також, які з мною ходили на демонстрації впродовж останніх півтора року, зокрема новоприбулих; “Разом” чи «окремо», які мене коригували коли я вигукував, щоби росіяни залишили Україну; чи Крим чи Донбас, які мене критикували коли я не дозволяв  виступати  російською мовою, і тим вже тут родженим проводом громадським, який думає, що з росіянами не тільки можна, але треба співпрацювати. Я не належу до тих які вважають, що погані росіяни це москалі, а всі інші-- це добрі наші сусіди, просто росіяни.
В держдепартаменті США довший час ( під час “холодної війни” та ,мабуть,і сьогодні) слугували політики і бюрократи котрі вважали, що ворогом був СССР, що російський народ був теж поневоленим в СССР. Коли розпався СССР американські державні бюрократи і політики почали думати, що проблема минула, що з росіянами можна співпрацювати, що президент Росії Єльцин  великий демократ, що з його особисто обраним наслідником Путіном можна співпрацювати, що потрібно встановити нову політику щодо Російської Федерації, значно відмінну під політики щодо СССР. До найвизначніших політиків котрі так думали або ще далі так думають, належать такі проміненти як два Президенти Буш, Обама, держсекретар Клинтон та інші. Цікаво, що кандидат у президенти третій Буш “Джеб” вже так не думає. Не знаю, що тепер думає з цього приводу кандидат у Президенти Гіларія Клинтон, але знаю, що вона недавно порівняла Путіна з Гітлєром.
Приїхав до США один з речників єврейсько-української громади, бувший політв`язень Йосиф Зіселс та на відміну від наших новоприбулих сказав, що не Путін виховав Росію, а Росія виховала Путіна. Тобто не Путін проблема. Проблема це Росія і росіяни. Я сказав тоді, от мудрий єврей, але чого ми, українці, такі наївні?!
Найбільш авторитетний центр соціологічного опитування в Росії називається Левада( за прізвищем її засновника-- відомого першого професора соціології Юрія Левади). Чому він авторитетний? Бо, здається, незалежний, тобто неурядовий та йому грозила ліквідація Путіним  в 2013 році. Чому його Путін не зліквідував не знаю, але він діє й досі. За останніми підрахунками опитування 1600 осіб ,18 років або більше, по цілій Росії (45 регіонів) з 130 пунктів 89% населення РФ підтримує Володимира Путіна і його політику. Це на відміну від інших політиків в Росії, які не є конкурентами Путіна, як його права рука Дмитро Медведев, який має тільки 66% підтримки населення. Щоправда тут можна поставити запитання: а що було би, якби «Левада» провела опитування і популярність Путіна була значно нижчою?  Мабуть не було б «Левади».
Одначе треба мати на увазі, що Президент Обама має підтримку біля 45%. Я маю на увазі в США, а не в Росії. Чи це опитування «Левадою» є достовірне? Пряма відповідь є, що ми не знаємо. Знають кілька осіб у «Леваді» та знає Кремль. Знаємо ми одначе, що ця цифра збільшилася по відношенню до Путіна більше як на  25%  за останніх півтора роки, відколи Росія і Путін вторглися в Україну.
Чи це означає, що росіяни в самій суті є імперіалістами? Можна по-різному це інтерпретувати, мовляв, вони просто жадібні до давньої слави, але фактично відповідь є: «Так — росіяни є імперіалістами».
Знаємо також, що якщо ця цифра-- 89% (навіть нехай вона й натягнута) – характеризує те, що Путін більш популярний в Росії чим Президент Обама в США. На це вказують західні соціологічні центри, котрі не мають безпосереднього доступу до російського населення, але можуть виробити хоча б примітивну оцінку. А це при далеко гіршій економіці ніж у США, при ізоляції майже від цілого світу та при тому, що гинуть російські хлопці на чужій території. Звичайно ,це правда, що при демократії  можна і не погоджуватися, кожний має свою оцінку, свого протеже чи політика і тому популярність демократичного політика значно нижча чим авторитарного. Все ж таки на початку 1990-х років Президент Буш-старший після перемоги в Іраку мав популярність на 75%. Американці були захоплені мілітарною перемогою. Правда, це захоплення тривало коротко, бо Президент Буш програв вибори роком пізніше. Не має сумніву, що популярність Путіна у Росії сьогодні-- це наслідок перемог на полі бою в Україні, анексія Криму, оформлення т.зв. ДНР і ЛНР.
Тарас Шевченко жив значну частину свого життя в Росії, на волі, також у Санкт-Петербурзі. У Шевченка було чимало російських друзів. До речі, викупили Шевченка з кріпацтва переважно його російські друзі. Щоправда, я переконаний, що вони зробили це, аби використати його талант, артистичні здібності. До речі, багато радили йому зайнятися постійним малярством і кинути писати. Однак Шевченко тому і вважається генієм і пророком. Він бачив і писав:
“Отак подивишся здаля на москаля —
неначе справді він людина: іде собі як
сиротина, очима — блим, губами — плям, і
десь трапяється хвилина — його буває
навіть жаль. А ближче підійдеш — скотина...” 
Мабуть краще не скажеш. Чи є добрі, чесні росіяни? Є, але їх дуже мало (здається 10% в Росії), і навіть ті здебільша  мовчазні.
Аскольд ЛОЗИНСЬКИЙ, Нью-Йорк, 25 червня 2015 року

Реальні військові втрати у "великій вітчизняній війні"

Піррову перемогу аж ніяк не можна назвати "великой победой". Тільки на відміну від царя Пірра, у сраліна були майжe необмежені матеріальні та людські ресурси. З тих 26.6 мільйонів втрат у "великій вітчизняній війні" майже 20 мільйонів ( якщо не більше ) - військові втрати: http://ttolk.ru/?p=9069 .Про це треба постійно нагадувати, викриваючи офіційну російську брехню про 8 мільйонів радянських військових втрат у цій війні. Нацисти знищили біля 3-х мільйонів радянських євреїв, розстрілюючи та висилаючи їх в екстермінаційні та концентраційні табори. Ще були вбивства місцевого населення за співпрацю з партизанами. Ці втрати не можуть перевищувати одного мільйона. З цього виникає питання: як пояснити інші багатомільйонні втрати, які сучасна російська пропаганда записує у втрати мирного населення ? Як і при яких обставинах ці люди загинули? Де поховані їхні останки тощо?

Анатолий Шарий - дешевий та брехливий клоун

Анатолий Шарий - дешевий та брехливий клоун. Переважна більшість його "викриттів українських фейків" базується не на твердих доказах, а на власних 
примітивних припущеннях. Крім того, Анатолій Шарій сам часто в своїх текстах вдається до брехні та придумує власні фейки. 

-----------------------------------------------------


Дешевий та брехливий клоун Анатолий Шарий стверджував, що антимайданівці 2-го травня в Одесі в будинку Профспілок не кидали ніяких пляшок Молотова в прихильників Майдану: 

https://www.youtube.com/watch?v=fLxSZ1ZG-JA

На фотографіях та відео видно, як прихильники антимайдану стріляють та кидають пляшки з запалювальною рідиною в людей під будинком Профспілок. Після пожежі в середині будинку Профспілок був виявлений нанесений різний мотлох для побудови барикад, який значно підсилив пожежу, каміння, пляшки з запалювальною рідиною та ємності від горючої рідини, якою прихильники антимайдану наповнювали пляшки для кидання у майданівців, що стояли під Будинком профспілок. До речі, там є відео, на якому показано брехливого клоуна Шарія разом з його брехнею:

http://numikosov.livejournal.com/1825.html

http://newsme.com.ua/ukraine/2550834/


Висновок: Анатолий Шарий - дешевий клоун, який хоче своїм дебільним піаром підняти свою дурну популярність, або він - представник п'ятої колони, який хоче внести свою долю в розвал України.

----------------------------------------------------

Ще про дешевого клоуна Анатолия Шария. Як я вже писав, переважну більшість своїх "викриттів фейків українських ЗМІ" він базує на власних припущеннях, а не на твердих доказах, якими мав би спростовувати "українські фейки", щоб його "викриття" виглядали правдоподібними. Крім того, він часто вдається до відвертої брехні. Наприклад, побиття члена "Правого сектора" бандитами, які охороняли нелегальний ігровий бізнес в Києві, Анатолій Шарій представляє як побиття, вчинене випадковими прохожими. Очевидно, що йому могло не сподобатися, як "Правий сектор" займається самоуправством навіть тоді, коли воно стосується нелегального ігрового бізнесу, якого вже давно не повинно бути в Києві і який тільки продовжує свою нелегальну діяльність лише завдяки "дахуванню" з боку влади, мінтів та бандитів. Але ж не треба вдавати з себе ідіота, називаючи бандитів, які "дахують" нелегальний ігровий бізнес, випадковими прохожими. Кожен сам може побачити, що справді відбулося:

http://fakty.ictv.ua/ru/index/view-media/id/70696
http://www.youtube.com/watch?v=xklEwBbf4rk


https://www.facebook.com/anatolijsharij/...2814778428

Ці випадкові "прохожі", а точніше бандити, які "дахують" нелегальний ігровий бізнес, як це видно з відео, легко можуть повалити любого качка. Чому би Анатолию Шарию не називати тітушок, які били єромайданівців, також прохожими, які намагались захистити президента Віктора Януковича?

-------------------------------------------------------

СБУ на своєму сайті виклала фотографії двох БУКів: фотографію одного БУКу, який по версії СБУ був завезений з расіюшкі і який збив малазійський літак, та фотографію
другого українського БУКу з номером 312 для порівняння і наглядності.

А придуркуватий клоун Анатолий Шарий вчепився саме фотографії українського БУКу, який був виставлений для порівняння і наглядності ( якщо це не було помилкою СБУ ), і 
на основі цієї фотографії він "викрив фейк" СБУ. При цьому він слова не сказав про фотографії зовсім іншого БУКу, який, згідно з версією СБУ, був завезений з Росії.

http://avva.livejournal.com/2787603.html

http://slavw-posts.livejournal.com/29288.html
http://slavw-posts.livejournal.com/19221.html

------------------------------------------------------


Один зразок, як Анатолий Шарий - бздій "викриває" "фейк" української влади:

https://www.facebook.com/anatolijsharij/...3514785684


А фактично він нічого не викриває і не доказує.

Всі його "викриття" базуються тільки на власних дурних припущеннях.

--------------------------------------------------------

А ще таке буває, що він вже готові викриття фейків знаходить в інтернеті і видає їх як за власні викриття, щоб підняти власний імідж, що є чистим плагіатом. Наприклад, викриття фейка російських ЗМІ, що СБУ зробила записи переговорів лідерів сепаратистів за день до катастрофи малазійського літака, був викладений іншими
блогерами ( наприклад: 
http://pax-americana.livejournal.com/ ) в інтернет раніше, ніж його виклав сам Шарій та представив за власне викриття фейка російських ЗМІ. 

Зверніть увагу на одне з останніх "викриттів" Шарія щодо діяльності СБУ, в якому він в кінці прирівнює СБУ до НКВД та звинувачує СБУ у фальсифікації слідства: 

https://www.facebook.com/anatolijsharij/posts/10205698869739442?pnref=story 

Але ж невідомо від чого у підозрюваної жінки зявились плями на руках та під очима. Якщо СБУшники не зібрали речові докази, не задокументували злочинну діяльність підозрюваної за допомогою відеоспостереження та свідків, та не вчинили інші необхідні процесуальні дії, то справа СБУ розсипеться, оскільки відповідно до нового ПКК обвинувачена має право відмовитися від власного зізнання.  Крім того, розповіді Шарія про помилки СБУшників щодо сили вибухового пристрою не мають жодного відношення до версії, що затриману змушували на себе писати зізнання. 
Одним словом: Анатолий Шарий - гамняник.
http://slavw-posts.livejournal.com/30306.html
Ще цікава інформація про Анатолия Шария з форуму meta.ua від дописувача infoaukro :
Цитата:Шарий честный журналист который кого то разоблачает? О да!
Все его видео это набор лживой грязи которую он выливает против украинского народа.
За все что он вещает с ютуба он получает хорошие деньги от своих спонсоров
(я не утверждаю что они из москвы, возможно это и украинский местный олигархат
который заинтересован в расколе страны своими бизнес интересами) Не давно
разговаривал с одной жительницей Луганска по поводу того что она думает на счет
Шария - ее ответ меня очень поразил. Она сказала что в своих видео он очень хитро
перекручивает факты и одурачивает людей но правды он не говорит. Я спросил какой
именно правды? И тут от ее рассказа у меня был шок. Она рассказала как она уезжала
в полностью набитом поезде где люди в вагонах стояли стоя или сидели всю дорогу
на своих сумках с вещами ибо в поезда брали всех кто мог поместится. Она рассказала как
ополчение под действием наркотиков или алкогольного опьянения вело себя с местными
жителями отбирая у них деньги. Как приехавшие с россии защитники новороссии по составленным
спискам из местной гопоты вскрывали двери квартир тех состоятельных жителей которые убежали
в другие города. И самое главное как она сказала, что этот честный в кавычках журналист
не говорит кто виновен в развязывании этой войны - уж он то это прекрасно знает!



Окей вот пример. Смотри видео :
https://www.youtube.com/watch?v=JE_ytzVLLEM - смысл видео убедить зрителя в том что украинское правительство наживается на чужой беде и обязано выплачивать все выплаты на территориях которые воюют против Украины. Это я Вам говорю как психолог. Видя насколько далеко это все зашло и искренне переживая за этих людей человеку которому не все равно коим Шарий себя выставляет нужно убеждать людей на мирное урегулирование. Ибо война должна рано или поздно закончится и лучше закончить ее раньше, иначе дальше будет еще больше смертей, еще больше разрушений и искалеченных судеб. Я же в его видео вижу обратное, полностью осознавая то что уже натворили Шарий вместо того что бы призывать как можно скорее прекратить войну и сложить оружие, он продолжает нагнетать обстановку натравливая тех же голодных пенсионеров окупированых территорий против украинской власти. Еще раз повторю - вместо призывов искать мирные пути урегулирования он продолжает травлю и нагнетание ситуации! Остальные его видео созданы с подобными задачами, разжигать огонь войны но никак не тушить его. Шарий действует по принципу - выбирается актуальная тема для максимального охвата аудитории и представляются определенные доводы которые не навязчиво формируют у зрителя свою точку зрения. Можно аналогично проанализировать и другие видео, все они нацелены на определенные слои общества. Одни видео направлены для того чтобы запутать еще больше жителей окупированых территорий в том что происходит на самом деле, другие на то что бы подорвать доверие к украинской армии, третьи для того чтобы пробудить еще больше ненависти и агрессии как с одной так и с другой стороны. Если понаблюдать как регулярно выходят его видео и проанализировать сколько примерно тратиться времени на поиски нужной информации для их создания, то я вам скажу он много тратит своего времени. И Вы думаете это все он делает совершенно бесплатно для того чтобы открыть кому то глаза? Посмотрите на его мимику лица, и ухмылочку когда он говорит сочувствующие слова. По всему поведению видно что ему далеко не жаль тех о ком он рассказывает. Ему нужны деньги и популярность пусть и построенная на чужом горе, возможно ему пишут готовые сценарии, а он их лишь снимает и озвучивает, а мозг всей его пропаганды находится где то в Москве. С такими как Шарий лже миротворцами война на Донбасе будет вечно! А садиться за стол переговоров и сложить оружие все равно прийдется рано или поздно, только вот вопрос с какими потерями?


Чи існував український тоталітаризм?

 Олександр Зайцев, 24 жовтня 2013

Коли описують становище України під час Другої світової війни, зазвичай уживають вислів «між двома тоталітаризмами». Характеристика правильна, але неповна, бо, крім принесених ззовні, українці мали ще й власну модель тоталітаризму – не так імпортовану, як вироблену власноруч за чужими зразками. Щоправда, ця модель так і не отримала шансу втілитися в життя, але не з вини її розробників.

Повернутися до роздумів на цю тему мене спонукала спонтанна дискусія, яка виникла між мною та відомим істориком Володимиром В’ятровичем під час його недавньої лекції про розвиток ідеології та програми ОУН. Після короткого, але жвавого обміну думками я отримав запрошення продовжити дискусію в іншому форматі. Охоче його приймаю і в очікуванні наступної нагоди стати на герць з паном Володимиром особисто, спробую вже тепер сформулювати деякі мої розходження із концепцією шановного опонента, що сьогодні належить до «мейнстріму» української історіографії ОУН.

Безперечно, В’ятрович багато в чому має рацію, а зокрема в тому, що ідеологію ОУН варто розглядати як динамічну систему, що проходила ряд етапів розвитку. Не підлягає сумніву і національно-визвольний характер боротьби ОУН на всіх її етапах. Однак, на мій погляд, історик схильний применшувати тоталітарні тенденції в ОУН 1930-40-х років, натомість невиправдано перебільшувати демократичні тенденції, нібито властиві бандерівському відламові ОУН після її розколу.

Для початку – два принципові застереження. По-перше, дискусія тільки тоді матиме сенс, коли її учасники заздалегідь не приписуватимуть один одному позанаукових намірів чи мотивів. Володимир  В’ятрович, наприклад, стверджує, що за спробами порівняти ідеології ОУН 1930-40-х років із фашизмом приховуються політичні мотиви, навіть більше – «порівняння ідеології ОУН та ідейних засад фашистських рухів робиться для закріплення за українськими націоналістами радянських штампів про зрадників і нацистських посіпак» (цитую за ZAXID.NET). За такого підходу будь-яка фахова дискусія довкола проблеми «ОУН і фашизм» відразу втрачає сенс. Порівнювати з фашизмом не конче означає прирівнювати до фашизму, однак, за логікою В’ятровича, кожного, хто пробує застосувати історико-порівняльний метод до дослідження ідеологій фашизму та ОУН, варто підозрювати в антиукраїнській діяльності. Саме такий спосіб полеміки і є «радянським штампом» – у радянські часи достатньо було сказати, що такий-то «ллє воду на млин буржуазних фальсифікацій», і дальші аргументи ставали зайвими.

Академічна дискусія можлива лише за взаємного визнання презумпції наукової сумлінності опонентів. Дискутувати варто з висловленими аргументами, а не зі здогадними лихими намірами того, хто їх висловив. Зрештою, навіть якщо опонент має політичні упередження (припускаю, що абсолютно неупереджених істориків не існує в природі), то й тоді на його аргументи слід відповідати аргументами, а не відкидати їх як «радянські» чи «націоналістичні» штампи.

Друге застереження стосується методології дослідження будь-якого ідеологічного руху. Коли ми хочемо реконструювати ідейно-програмні засади, що лежали в основі діяльності певної політичної сили, ми не можемо обмежуватися, як це зробив Володимир В’ятрович у своїй лекції, офіційними документами декларативного характеру (у випадку ОУН – постановами її Великих зборів і конференцій, маніфестами Проводу тощо). Це приблизно те саме, що намагатися пізнати сутність комуністичної ідеології на підставі самих лише рішень з’їздів КПРС та «Морального кодексу будівника комунізму». Офіційні документи, очевидно, потрібно уважно вивчати, але поряд із ними треба брати до уваги документи для внутрішнього вжитку, секретні інструкції, листування, а головне – практичну діяльність. Саме врахування зв’язку ідеології з практикою найбільше бракує концепції В’ятровича.

Переходячи до конкретних зауважень, у цій статті зосереджуся лише на одній дискусійній темі – наявності/відсутності тоталітаризму в ідеології та практиці ОУН, залишаючи інші розходження для дальшої полеміки.

Заперечуючи мені, В’ятрович наполягав, що українського тоталітаризму ніколи не існувало, й ідеологія ОУН ніколи не мала тоталітарного характеру. Цим історик вступає в дискусію вже не зі мною, а з самими ідеологами ОУН, які цілком недвозначно називали свій націоналізм тоталітарним. Приміром, в ідеологічному альманасі ОУН «На службі нації» (1938) «протинаціональним концепціям» демолібералізму та марксизму протиставлено «сучасний революційний, тоталітарний і авторитарний націоналізм». Запозичивши в італійських фашистів термін «тоталітарний», оунівці, як і фашисти, вкладали в нього позитивний зміст: тотальний контроль націоналістичної держави над усіма сферами суспільного життя уявляли як конструктивний і потрібний для творення нового ладу й нової людини. Саме так розумів логіку тоталітаризму провідний ідеолог ОУН Микола Сціборський:

Тоталітарна місія націоналізму покликує його не до плекання й поглиблення роз’юшених антаґонізмів, а до скріплення внутрішнього зв’язку й співпраці всіх здорових складових частин нації. […] Анархічна й експльоататорська капіталістична демократія мимо свойого «індивідуалізму» витворює в державі й народньому господарстві деструктивні явища. Тоталітарний і етичний устрій націократичної Української Держави зможе натомість скермувати всі без вийнятку виробничі ґрупи суспільства на шлях здорового (індивідуального й колєктивного) розвитку та поставити їх усіх на службу нації.

Тоталітарну націократичну концепцію покладено в основу розділу «Державний лад» Політичної програми, яку прийняв Другий Великий збір ОУН (серпень 1939 року), та проекту конституції України (осінь 1939 року), що його написав Сціборський, і перша стаття якого проголошувала: «Україна є суверенною, авторитарною, тоталітарною, професійно-становою державою, що носить назву Українська Держава». Та річ навіть не в терміні «тоталітарний», а в самій суті тогочасних оунівських проектів державного устрою, які передбачали створення монопартійної держави з єдиною обов’язковою ідеологією та «Вождем Нації» на чолі, а також у практичній політиці ОУН, спрямованій на дискредитацію інших партій та встановлення власної монополії у визвольному русі.

Авторитарні й вождистські тенденції в ОУН визнає і Володимир В’ятрович, але зводить їх до поверхової інтелектуальної моди, принесеної із Заходу. Гадаю, що головні причини «повороту праворуч» були значно глибшими. Український тоталітаризм постав як відповідь на історичний виклик більшовицького тоталітаризму, що його сприймали як загрозу самому існуванню української нації. Позірні успіхи тоталітарних режимів сприяли переконанню, що весь світ рухається в цьому напрямі, і що тільки тоталітарна держава має шанс утвердитися і вижити в цьому новому світі.

Чи справді постання ОУН під проводом Степана Бандери стало поштовхом до засадничих змін в ідеології? Володимир В’ятрович стверджує, що створене ОУН(б) 1941 року Українське Державне Правління нібито було «багатопартійним урядом» – мовляв, де ж тут тоталітаризм? Насправді ні про яку «багатопартійність» не йшлося. ОУН включила до складу УДП деяких колишніх членів давніх партій, але не як представників цих партій у коаліційному уряді. «Бо цих партій вже не існувало», – заперечує В’ятрович і має рацію, але про яку «багатопартійність» тоді може бути мова?

Однак річ навіть не в тому, що легальні партії вже були знищені більшовиками, а в принциповій відразі ОУН до «партійництва» як підвалини «демолібералізму». Ставлення ОУН під проводом Степана Бандери до багатопартійної системи цілком чітко сформульоване в інструкції «Боротьба й діяльність ОУН під час війни» (травень 1941 р.):

…Многопартійна політична система та розподіл державної влади за міжпартійним ключем уже виказали свою шкідливість як в Україні, так теж і в інших державах. Тому ОУН відкидає і поборює таку систему. […] До часу завершення процесу внутрішньої політичної кристалізації та повного охоплення націоналістичним рухом всього провідного активу цілої України (курсив мій, – О.З.) державна влада буде організована під персональним оглядом не на партійному принципі, тільки на принципі особистих і фахових кваліфікацій.

Це стосувалося Центральної та Східної України, де ОУН тоді не мала жодного впливу. Що ж до західних українських земель, згадана інструкція визначала «генеральну лінію» однозначно:

Перебираємо всю політичну владу ми безподільно… Других анґажуємо до співпраці й помочі, але під нашою кермою.

А ось про ставлення до політичних конкурентів:

Ліквідувати, примінюючи відповідні санкції, всі спроби творення в терені не ОУНівські клітини (так у документі, – О.З.). Провідних організаторів згаданих клітин уважати за провокаторів. Особливу увагу звернути на «мельниківців».

Документи і практичні дії ОУН(б) 1941 року не дають підстав для висновку, що вже тоді вона відмовилася від тоталітарних засад. Щоправда, вони так і залишилися здебільшого теоретичними, але не з волі бандерівців – це радше «заслуга» нацистів, які не дозволили створити вже проголошену Українську Державу. Режим усташів у Незалежній Державі Хорватії 1941-45 років – добра модель того, якою могла б бути Українська Держава під егідою Третього Райху, якби вона постала. Розігнавши в липні 1941 року уряд Ярослава Стецька, гітлерівці запобігли повторенню в Україні хорватського сценарію і підштовхнули українських націоналістів до перегляду своєї стратегії.

Закінчити хочу словами Івана Лисяка-Рудницького, якими він підсумував дуже схожу полеміку з Мирославом Прокопом:

Я не хотів би, щоб читачі цих критичних заміток залишилися з враженням, що в мене існує намір дискредитувати табір ОУН. Такого тенденційного бажання я не мав і не маю, бо розглядаю націоналістичний рух, подібно як усі інші українські політичні й ідеологічні течії, як частину спільного історичного досвіду нашого народу. Націоналізм зробив, безсумнівно, вагомий внесок у розвиток пореволюційної України. В його доробку було теж чимало позитивного, чого я не мав можливости належно висвітлити в рамках цієї дискусії. Поряд з цим були, звичайно, велетенські помилки, що на них не сміємо заплющувати очей, якщо хочемо, щоб вони не були повторені в майбутньому. Критична перевірка історичного досвіду являє собою конечну передумову проґресу політичної думки та росту національної самосвідомости.

Краще не скажеш.

http://zaxid.net/news/showNews.do?chi_isnuvav_ukrayinskiy_totalitarizm&objectId=1296155


Сралинист и фальсификатор истории Олег Росов

Сралинист Петрашенок Дмитрий Евгеньевич ( Олег Росов ), державнийчиновник, директор ДНІПРОПЕТРОВСЬКОГОРЕГІОНАЛЬНОГО ВІДДІЛЕННЯ КООРДИНАЦІЙНОГОЦЕНТРУ ТРАНСПЛАНТАЦІЇ ОРГАНІВ,ТКАНИН ТАКЛІТИН МОЗ УКРАЇНИ  ( http://archive.is/E8Fdx ) ,закатований нав’язливим станом "абшерусской идеи", взявсобі за хоббі досліджувати історію ОУН-УПА і викладати свої “дослідження” в інтернет та у друковану продукцію підконспіративним псевдонімом Олег Росов, одночасноховаючись у блозі за аватаром зображення молодого  Судоплатова: 

Детальніше: 
Страницы:
1
2
предыдущая
следующая