хочу сюда!
 

Оксана

34 года, козерог, познакомится с парнем в возрасте 30-45 лет

Три брати

  • 05.04.13, 20:15
Катерина Перелісна    
(Катерина Федорівна Глянько-Попова)
Катерина Перелісна (Катерина Федорівна Глянько-Попова) - поетеса і письменниця, народилася в Україні, але довгий час жила в діаспорі, де не перестала радувати дітлахів українськими віршами, оповіданнями і казками.Вона є авторкою книжечок: «Для малят про звірят», «Ой, хто там?», «Котикова пригода», «Моїй матусі» та багатьох інших.
 
Казка
                                   ТРИ БРАТИ       

Було це дуже-дуже давно, ще за тих часів, коли на нашу Україну злі татари нападали, міста й села грабували, а людей нещасних у полон забирали, на тяжкі муки, у злую неволю.
Жив тоді в одному місті розумний та хоробрий князь і мав він двох синів. Дуже любив старий князь своїх дітей, та ще більше любив свою країну, свій народ. Ночей не досипляв старий князь та все про добро своїх людей дбав.
І люди його поважали, ніколи на нього не нарікали, а як треба було, то й до війська йшли. І було те військо велике й могутнє, таке, що всі вороги його боялися і обминали князівську столицю, бо знали, що несила її зруйнувати-пограбувати.
Отак і жив той князь у війнах та в походах, а вдома в праці та в клопотах.
Та не такі були його сини. Виросли вони у батьковому палаці, в розкошах та спокою, лиха не знали, то й ні про що не думали, не гадали, лише себе розважали. Любили по лісах та степах за диким звірем полювати, гарно вдягатися, смачно попоїсти та солодко поспати. Любили частенько до сусідніх князів їздити в гостину, подарунки їм дорогі возити. Ті князі радо княженків приймали, своїх звичаїв і мови навчали.

Навчились княженки чужими мовами говорити так добре, що й самі з того пишались, а свою рідну мову занедбали.
Хоч як любив старий князь своїх синів, та не довподоби йому було, що його діти свій народ не поважають, лише бавляться-гуляють, своїм примхам догоджають. Кликав він їх до себе, навчав, дорікав, але незабаром побачив, що нічого не вдіє.
Зажурився тоді князь, що не будуть сини після його смерти добре князювати, що не буде кому рідний край від ворогів захищати.
Довго думав князь, як лихові запобігти, а тоді покликав синів та й каже:
— Любі мої діти! Я вже старий став, скоро помру. Та не хочу я. ділити свій край між вами, бо тоді вороги легко вас подужають, а хочу передати князівство тому з вас, хто мудрішим буде і скаже мені три правди.
— Добре! — кажуть княженки. — Хай буде так. Той, хто скаже, хай князює, а другий у нього в славі й почестях живе.
— Ще одна умова, — каже тоді старий князь. — Якщо ні один з вас не вгадає ті три правди, мусите ще нині з мого палацу геть піти й доти додому не вертатись, аж поки не дізнаєтесь у чужих людей про ті три правди.
Погодились княженки й на це. Тоді старий князь промовив:
— От ви багато їздили, гуляли, у сусідніх князів бували, скажіть же мені: чия хата найкраща?
Посміхнувся старший княженко та й каже:
— Ми ще не досить світу бачили, щоб сказати тобі, чия хата найкраща. Наш палац дуже гарний, але в сусідніх князів ще кращі. А може у якогось царя за морем є ще кращі палаци.
— Гаразд, — сказав князь, — то ви ще не знаєте, чия хата найкраща. Може тоді знаєте, кому правди не можна казати.
— Батеньку мій, — озвався молодший син, — ти нас завжди вчив лише правду казати, як же ми будемо правду перед кимсь затаювати?
— Ну, хай і це буде так, — відмовив князь, — хай князівство належить тому, хто хоч третю правду скаже: хто господар моєї крови?
— Ото чудне питання! — засміялись разом обидва брати. — Адже кров твоя, то вона тобі й належиться, і ти сам її господар.
— Ні, діти, хоч і смієтеся ви з тих питань, та не відаєте того, що треба князеві знати. Отже, пам'ятаєте ви нашу умову: якщо не вгадали, то мусите йти собі геть і доти не вертатись, аж доки не знайдете ті три правди.
Нічого робити. Попрощались княженки з батьком своїм, взяли торбинки на плечі й пішли шляхом широким у чужі краї.
Спочатку йшли, сміялись, піснями розважались, людей по дорозі зачіпали, правди питали. Та не довго так було. Ось шлях битий скінчився, пішли стежки вузькі та плутані, не знають княженки, котру з них вибирати, щоб швидше правду відшукати. А тут ще й не завжди люди привітають, не завжди й до хати спочити пускають.
Так вони не день і не два по чужих краях блукали, міста й села минали, багато горя й лиха зазнали, та ніде їм не сказали, чия хата найкраща.
От зайшли вони одного разу до великого та густого лісу. Ішли, йшли: стежок немає, людей не чути, лише дикі звірі з хащів визирають, на здобич чигають.
Ще як удень ішли, то хоч сонечко крізь гілля заглядало, серце звеселяло, а як надійшла ніч, то вже не знали брати, куди й голову прихилити. А тут ще буря зашуміла: гуде-реве, столітні дуби з корінням вивертає. Грім загримів, блискавка заграла, а далі й дощ полив, як з цебра. Як уже княженки не хоронилися під деревами, та промокли до кісток і не знали, як від лиха такого сховатися.
Побачили вони під дубом яму. Полізли туди, аж там ведмідь, як не ревне їм назустріч! Та так страшно, що брати кинулись чимдуж утікати.
— Добре тому ведмедеві, що свою хату має, — каже молодший брат. — Я б уже й найкращої хати не шукав, якби він мені свою віддав.
Аж тут блискавка ліс освітила, і побачили брати перед собою палац, та такий пишний, що вони такого ще зроду не бачили.
— Оце ж доля над нами змилосердилася, — каже тоді старший. Оце, мабуть, і є найкраща в світі хата. Ходімо до брами, попросимо, щоб пустили переночувати, та оглянемо палац гарненько, а вранці вернемося до батька та й скажемо, що в лісі стоїть найкраща в світі хата.
Підбігли до широкої брами, стукають та благають, щоб хоч у двір пустили.
— Гей, хто ви й чого прийшли? — гукнув хтось у них над головами, та так страшно, що брати аж присіли.
Коли дивляться — на брамі якась потвора сидить, вогненними очима блимає, пазурі розправляє, наче гострить-натирає.
Полякалися княженки, та ніде дітись, вклонилися чемненько й розказують, хто вони й чому по світу блукають.
— Га-га! — зареготала потвора. — Ото добре, що до мене зайшли. Я вам першу правду скажу, а за це ви мусите в моєму палаці жити, мені вірно служити. А як не схочете, тоді я вас з'їм. Схопила потвора братів у пазурі, понесла за браму й кинула серед двору. Як глянули брати навколо, ще дужче полякались: скрізь у дворі кістки валяються і стовпи стоять з прикованими до них людьми. Стали брати тих людей питати, чий то палац такий страшний. А люди їм кажуть:
— Бідні ви, бідні, що сюди попалися. Цей палац належить злому чарівникові. Багато людей сюди попадає, та виходу звідси ні для кого немає.
— Треба його вбити! — закричали брати.
— Еге, — каже потвора, — то ви ось які. Так знайте, що я смерти не боюся, бо я тоді лише згину, коли ви першої правди дізнаєтесь. Тож я вас
через те до палацу і взяв, щоб ніхто вам тієї правди не сказав. Закину вас до льоху, там ви сидітимете, аж поки не вмрете з голоду.
Кинулися слуги злого чарівника, схопили братів, руки й ноги їм ланцюгами скували, і кинули до глибокого, темного льоху.
Сидять там брати, принишкли, зажурились. От старший і каже:
— Не жаль мені, що ми гинемо, а жаль тих людей, що їх ми визволили б, якби знали, чия хата найкраща. Нерозумні ми, гадали, що цей палац і є найкраща в світі хата, аж нас тут таке лихо спіткало.
— Братіку, — відповів молодший, — мабуть, немає в світі хати кращої за нашу. Там так гарно та затишно, там так люблять нас.
Тільки він те вимовив, як загриміло щось, загуркотіло. Але то не грім був, то злий чарівник загукав, заревів на ввесь ліс:
— Хто смів княженкам правду сказати? Дайте мені його, я його пазурями своїми роздеру!
Та нічого вже не міг вдіяти чарівник, прийшла на нього смерть. Сконав він серед свого палацу, а люди тоді ланцюги розірвали й кинулися з палацу на волю.
Вибігли за браму й княженки, та так зраділи, що лиха того позбулись, а ще більше, що першої правди дізнались.
Ідуть брати, поспішають, коли бачать на узліссі хатка маленька стоїть, а у віконці вогник блимає. Вийшла з тої хатки бабуся старенька, привітала їх, у хату впустила, нагодувала та й каже:
— Чи хотіли б ви зараз, діти, у себе вдома бути?
— Авжеж, хотіли б, — кажуть княженки разом, — там так добре та затишно.
— Отож, — каже їм на це бабуся, — ви вже першої правди дізнались: своя хата найкраща. Та не можна вам ще додому вертатись. Ще мусите по світу поблукати, аж поки дізнаєтесь другої та третьої правди. Лягайте тепер спати, а завтра я вас виведу на шлях, підете ви до царя гірського, він вам другу правду скаже.
Подякували княженки бабусі за ласку та за науку і полягали спати. Прокинулись вранці — аж вони біля чужого міста стоять. Навколо гори високі, провалля глибокі, з гір річки біжать, у долину поспішають.
Стоять брати, дивуються, на всі боки оглядаються. Аж ось із міста військо виступило, у похід кудись зібралося. Побачили тут старшини княженків, стали їх питати, хто вони, звідки і чого в гори прийшли.
Розказали брати, що вони по світу блукають, три правди шукають. Повели їх тоді старшини до свого царя у високий замок, аж на самий вер¬шечок гори.
Вислухав їх цар гірський, посміхнувся і каже:
— Це добре, що ви до мене прийшли, я вам другу правду скажу, а за це ви мені розкажіть, чи велике військо у вашого батька та де воно стоїть і яку зброю має.
— Братіку мій любий! — шепче тоді молодший брат до старшого. — Не кажімо цьому цареві правди, бо він щось погане проти нашого краю задумав.
— Добре, — відповідає старший, — не казатимемо правди, бо й мені здається, що він хоче наш край поневолити.
А цар, як почув, що брати не хочуть йому правди казати, звелів своїм слугам за стіл їх посадовити, медом-вином почав частувати, у кишені срібла-золота насипати, а на пальці перстені з дорогим камінням насадити. А тоді, як брати попили, поїли, трохи від меду-вина сп'яніли, він і каже:
— Оце маєте від мене і честь і дарунки, а як скажете все про військо свого батька, то матимете ще більше, і будете в мене любими радниками, житимете в добрі та славі. Я вас так полюбив, що допоможу вам на престолі вашого батька сісти.
Старший уже хотів був щось цареві сказати, та молодший гукнув йому:
— Не кажи, братіку, ні слова! Хіба не бачиш, що він ворог наш лютий, хоче батьківську країну звоювати.
Розлютувався тоді цар гірський і звелів обох братів до в'язниці замкнути.
Не день і не два вони там сиділи, їсти й пити їм не давали і щогодини приходили слуги царські, питали, чи не надумались вони цареві правду про військо сказати. Та брати мовчали, нічого слугам не сказали.
Як побачив цар, що нічого від них не доб'ється, звелів їх на палі взяти, мучити, катувати, доки всього не скажуть.
Тяжко було молодшому братові муки терпіти, став він стогнати, у царя милосердя прохати. Та глянув тут старший брат на молодшого й каже:
— Братіку любий! Будь мужній, хоч які муки терпи, а ворогові правди не кажи!



0

Комментарии