Слава Україні! Шановний Валерію Івановичу!
Нам стало відомо, що на території України, Службу Безпеки якої Ви очолюєте, почастішали випадки вшановування, шляхом встановлення пам’ятників, відкриття музеїв, наіменування вулиць, населених пунктів, навчальних закладів та сільськогосподарських підприємств, проведення тематичних вечорів, урочистих концертів, мітингів та інших масових заходів, шляхом вивчення творів та розповсюдження портретів (в тому числі й через друк на банкнотах національної валюти), колишнього державного злочинця, націоналіста і ксенофоба, Шевченка Тараса Григоровича.
Так звана творчість вищеозначеного Тараса Григоровича – це суцільний потік ксенофобії, агресивного націоналізму, анархічного мілітарізму та прямих закликів до фізичного знищення українцями представників інших національностей без розбору. При цьому пан Шевченко культивує, а скоріш за все – явно пропагує, використання різних типів холодної зброї. В якості прикладу можемо навести фрагмент одного із його текстів:
За що ж боролись ми з ляхами? За що ж ми різались з ордами? За що скородили списами Московські ребра?? Засівали, І рудою поливали… І шаблями скородили.
Особливо небезпечними, на наш погляд, є твори, в яких автор занадто реалістично і правдиво описує стан сучасної України. Ось один із уривків вірша “Розрита Могила”, в якому цей писака, фарбомаз, цей кар’єрист, вискочка, колишній кріпак, який хитрощами та інтригами потрапив у вищі кола столичної еліти, принижує громадян України зневажливим звертанням “нерозумний сину”:
Нерозумний сину! Подивись тепер на матір, На свою Вкраїну, Що, колишучи, співала Про свою недолю, Що, співаючи, ридала, Виглядала волю…
…Степи мої запродані Жидові, німоті, Сини мої на чужині, На чужій роботі. Дніпро, брат мій, висихає, Мене покидає, І могили мої милі Москаль розриває… Нехай риє, розкопує, Не своє шукає, А тим часом перевертні Нехай підростають Та поможуть москалеві Господарювати, Та з матері полатану Сорочку знімати. Помагайте, недолюдки, Матір катувати.
Як бачимо, автор ніяк не може утриматися ні від ксенофобської риторики, ні від образ на адресу людей, які не словом, а ділом сприяють побудові нової країни на теренах колишньої – архаїчної і безпорадної – України!
Особливу увагу просимо звернути на писання Тараса Григоровича, в яких він, на власному прикладі, не лише заохочує до протиправних дій, спрямованих на революційні зміни в державі та встановлення соціальної справедливості:
Ой виострю товариша, Засуну в халяву Та піду шукати правди І тієї слави…
…Та спитаю в жидовина, В багатого пана, У шляхтича поганого В поганім жупані І у ченця, як трапиться, Нехай не гуляє, А Святе Письмо читає, Людей поучає, Щоб брат брата не різали Та не окрадали, Та в москалі вдовиченка Щоб не оддавали.
але й викладає план розгортання цих масових протиправних дій, вказує на основні джерела соціальної напруги й нестабільності та відверто називає імена зачинщиків:
Задзвонили в усі дзвони По всій Україні; Закричали гайдамаки: «Гине шляхта, гине! Гине шляхта! Погуляєм Та хмару нагрієм!» Зайнялася Смілянщина, Хмара червоніє. А найперша Медведівка Небо нагріває. Горить Сміла, Смілянщина Кров’ю підпливає. Горить Корсунь, горить Канів, Чигирин, Черкаси; Чорним шляхом запалало, І кров полилася Аж у Волинь. По Поліссі Гонта бенкетує, А Залізняк в Смілянщині…
З метою возвеличення націоналістичних ідей та героїзації державних злочинців, підданих анафемі ще за велінням відомого гуманіста і просветителя Петра Першого, добродій Шевченко Т.Г. звертається зі своїми “батьківськими повчаннями”, написаними в дусі кращих зразків гебельсівської пропаганди, до всіх псевдопатріотів України. При цьому тексти явно спрямовані на розпалювання міжнаціональної ворожнечі та людиноненависницьких настроїв, так як під виглядом “патріотичних закликів”, ховають у собі пропаганду і вихваляння націоналізму, колабораціонізму та ксенофобії:
В своїй хаті своя й правда, І сила, і воля. Нема на світі України, Немає другого Дніпра, А ви претеся на чужину Шукати доброго добра, Добра святого. Волі! волі! Братерства братнього! Найшли, Несли, несли з чужого поля І в Україну принесли Великих слов велику силу, Та й більш нічого. Кричите, Що Бог создав вас не на те, Щоб ви неправді поклонились!.. І хилитесь, як і хилились! І знову шкуру дерете З братів незрящих, гречкосіїв, І сонця-правди дозрівать В німецькі землі, не чужії, Претеся знову!..
…Схаменіться! будьте люди, Бо лихо вам буде. Розкуються незабаром Заковані люде, Настане суд, заговорять І Дніпро, і гори! І потече сторіками Кров у синє море Дітей ваших… і не буде Кому помагати. Одцурається брат брата І дитини мати. І дим хмарою заступить Сонце перед вами, І навіки прокленетесь Своїми синами!
Якби ви вчились так, як треба, То й мудрость би була своя. А то залізете на небо: «І ми не ми, і я не я, І все те бачив, і все знаю, Нема ні пекла, ані Раю. Немає й Бога, тілько я! Та куций німець узловатий, А більш нікого!..» — «Добре, брате, Що ж ти такеє?» «Нехай скаже Німець. Ми не знаєм». Отак-то ви навчаєтесь У чужому краю! Німець скаже: «Ви моголи». «Моголи! моголи!» Золотого Тамерлана Онучата голі. Німець скаже: «Ви слав’яне». «Слав’яне! слав’яне!» Славних прадідів великих Правнуки погані!
Так і претесь… І всі мови Слав’янського люду — Всі знаєте. А своєї Дастьбі… Колись будем І по-своєму глаголать, Як німець покаже Та до того й історію Нашу нам розкаже, — Отойді ми заходимось!..
Все розберіть… та й спитайте Тойді себе: що ми?.. Чиї сини? яких батьків? Ким? за що закуті?.. То й побачите, що ось що Ваші славні Брути: Раби, подножки, грязь Москви, Варшавське сміття — ваші пани Ясновельможнії гетьмани.
Правда!.. правда, наїдались. А вам тепер вадить. І на Січі мудрий німець Картопельку садить, А ви її купуєте, Їсте на здоров’я Та славите Запорожжя. А чиєю кров’ю Ота земля напоєна, Що картопля родить, — Вам байдуже. Аби добра Була для городу!
Так от як кров свою лили Батьки за Москву і Варшаву, І вам, синам, передали Свої кайдани, свою славу!
Доборолась Україна До самого краю. Гірше ляха свої діти Її розпинають. Замість пива праведную Кров із ребер точать. Просвітити, кажуть, хочуть Материні очі Современними огнями. Повести за віком, За німцями, недоріку, Сліпую каліку.
Просимо також звернути увагу на блюзнірське заперечення паном Шевченком, цим німецьким наймитом, таким собі козачком – натирачем енгельгардтівських чобіт, найновіших тверджень сучасної української історичної науки. Більше того, “вельмишановний” Тарас Григорович ще й безпідствно ображає усіх тих, хто ці історичні твердження проголошує, і погрожує цим чесним людям розправою:
«Гайдамаки не воины — Розбойники, воры. Пятно в наший истории…» Брешеш, людоморе! За святую правду-волю Розбойник не стане, Не розкує закований У ваші кайдани Народ темний, не заріже Лукавого сина, Не розіб’є живе серце За свою країну. Ви — розбойники неситі, Голодні ворони. По якому правдивому, Святому закону І землею, всім даною, І сердешним людом Торгуєте? Стережіться ж, Бо лихо вам буде, Тяжке лихо!.. Дуріть Дітей І брата сліпого, Дуріть себе, чужих людей, Та не дуріть Бога. Бо в день радості над вами Розпадеться кара. І повіє огонь новий З Холодного Яру.
Викладені вище тексти зневажають пам’ять числених жертв, які здійснювали злочини проти українського народу впродовж всієї історії його існування.
Враховуючи все, викладене вище, просимо Вас хоча б забезпечити виконання Конституції України.
Дуже цікаво спостерігати, як в, здавалось би, прості й зрозумілі сьогодні слова, ще 500 років тому, вкладався абсолютно інший зміст.
Виявляється, в ті часи, славні сини россійського племені упокоювали Україну від татар та... москви!
Та й саме слово "Україна" в ті часи розуміли геть по іншому. Тоді Україною звалась історична земля Великого князівства Руського, така як Волинь, Поділля, Галичина...Отже, пропоную Вашій увазі зразок українською рицарської поезії початку XVII ст.: вірш на честь славного і вдатного руського-українського рицаря , князя Семена Лика. У 1620 р. він, зокрема, у такий спосіб прокоментував королівський судовий позов, написаний до нього польською мовою: “то страхи на ляхи, а я-м русин. Відаєт король єго милість, жем русин, а позви міні по полску шлеть”. Тільки за це, як на мене, йому потрібно було б в Черкасах поставити пам'ятника!
Въ томъ же року 1621 въ рицерскихъ справахъ досветченый его милость князь Семенъ Михайловичъ Лыко на подстарост†Черкаскомъ, который не былъ преконаный боемъ, але презъ чаровницу тамъ же въ Черкасехъ съ тымъ се светомъ пожегналъ, где забавы и некоторые справы рицерские виршами коротко выписую, чого самъ, при боку его будучи, почасти естемъ сведомъ:
Бо то есть дорогий обычай рицера жаловать
И смерть его своею смертию откуповать;
Такъ чинили оные валечници,
Купуючи Гектора зацного Троянчици:
Золото взаемъ ваги поступили
Тело оное мужне великимъ коштомъ чтили;
Въ кождомъ то давномъ рицерскомъ народе
Мужа до бою золотой даровали свободе
И его рицерские поступки оферовали,
Богу несмертелному за него дяковали.
Такого вожа зыскало российское племе —
Дорогой карбункулъ неошацованое цене,
Зацна кровъ мужного князя Лыка кости
Рыцеръ неошацованый жалости
Князь Семенъ Лыко, вожъ делный,
Цнотъ, уместности и скромности полный.
Егды за его приводомъ замокъ Московскій Белгородъ добывали,
Кгды презъ штурмъ и бой добылъ места и замку, где войско здобывало.
Скарбу немало; потомъ збурилъ Рылскъ, Путивль
Съ подивенемъ всихъ, яко оный князь былъ такимъ рыцеремъ,
Кгды се тежъ на Муравскихъ шляхахъ съ татарами потыкалъ:
Такъ, яко се биютъ воды о скалы
Такъ се князя Лыки войско съ татарскимъ зошло,
Не великостю але моцю его прошло;
А самъ межный князь почалъ своимъ продвовати,
Побивши татаръ, почалъ щасливе триумфовати:
Зачимъ отъ Москвы и отъ Татаръ упокоилъ Украину; тымъ
Здорове людей и местъ Украинныхъ обваровалъ своимъ.
Такую моцъ тотъ зацный мужъ въ словехъ у силе
Мевъ вдячный рицерству и отчизне миле;
Кгды се съ послугою своею где поспешилъ,
Великою учинивши корысть всихъ тешилъ,
Або военымъ способомъ векъ свой увесь травилъ,
Въ поляхъ дикихъ коло шляховъ Муравскихъ татаръ длавилъ.
Часомъ отъ зною, то отъ горачности
Опрочъ хлеба потравъ и безводной млости
Тымъ способомъ веку онъ молодого зажилъ
И рицерской дельности такъ набылъ
Самъ тежъ щасливе въ Олександрове премешкивалъ,
Потехъ своихъ зъ великою радостю заживалъ.
Народ український має свою рідну мову!
Хтось може здивовано запитати - "Що це за речення?? Що тут написано?? Звісно, що на Україні є своя рідна мова!" Але не для всіх це так очевидно. Чому багато українців бажають говорити російською мовою? Цікава річ: якщо хтось голосно скаже, що на Україні треба говорити українською мовою, що рідна мова одна, що не треба нам російської, то почує у відповідь, що він націоналіст чи бандерівець. Але що має наголошувати СПРАВЖНІЙ патріот?? Що рідною мовою України є російська?
Росія - це держава, яка ніяк не може змиритися, що колишні країни Радянського Союзу стали незалежними. Держава, яка з давніх-давен намагається, щоб її сусіди повністю підкорювалися їй. І протягом багатьох віків, це їй вдавалося. В 90-их роках Україна, Білорусь, Литва та інші республіки здобули незалежність і почали будувати своє політичне та економічне життя самостійно. Здавалося б, що українці, звільнившись нарешті від Росії, почнуть робити все, щоб Україна стала Україною, щоб світ не думав про неї, як про російську провінцію. Здавалося б... Але є люди, українці(?), яким байдуже, чи тут буде ПОВНІСТЮ незалежна Українська , чи завжди будемо залежними від Росії.
Як можна підкорюватися державі, яка протягом віків різними способами намагалася знищити нашу Батьківщину, спотворити нашу історію, пам'ять про наших героїв, про наших письменників, нашу чудову мову? ( Був такий час, коли можна було втратити життя, тільки тому, що розмовляєш українською мовою.) Знищити нашу духовність, нашу віру, пам`ять про наших предків, тобто водночас і нас… Згадаймо лишень гоніння Греко-католицької церкви, священики якої були розстріляні або заслані до Сибіру, а сама церква на довгі роки загнана у підпілля. А чому? Тільки тому, що не погоджувалася з комуністичною владою, що прагнула зберегти свою віру, культуру, тому, що була українською і не хотіла співпрацювати з чужою владою. Владою, яка прийшла до нашої країни загарбником і ґвалтом заводила тут свої закони.
У 30-их роках, на Україні втратили життя мільйони людей. На селах люди вмирали від голоду, бо селяни також не хотіли підкоритися новим законом влади. Уявляєте? Вмирати від голоду на селах, у державі, яка могла б харчувати всю Європу? Від селян забирали їхній урожай, а хто не хотів віддати, того вбивали… Жорстока політика, жорстокої, радянської влади... Все цілеспрямовано... Коли був найбільший голод, кожного, хто про те сказав вголос, розмовляв про те - або висилали до ГУЛагу, або просто розстрілювали. Скільки українців втратило своє життя у ГУЛагах, тюрмах, катівнях НКВД ? А тепер нащадки цих людей не хочуть говорити українською мовою, вони говорять мовою своїх колишніх катів...
Як можна коритися державі, яка влаштувала нам Великий Голодомор, страждання?? Адже народ український постраждав найбільш з усіх народів, що належали Росії! Бо так потрібно називати Радянський Союз - «Росія і народи, які їй належали»…
Звісно, кожен хто скаже, що не можна постійно жити історією, має рацію. Про історію треба пам'ятати, але не можна постійно нею жити. Треба намагатися жити у злагоді. Але як це робити з Росією, коли в неї своєрідне розуміння цієї злагоди? Вона дружбу розуміє так - ви робитимете все так, як ми вам накажемо, а взамін ми заведемо у вас наші закони. Здавалося б, що давні страшні часи минули - але ні!!! РУСИФІКАЦІЯ увесь час ПРОДОВЖУЄТЬСЯ!!! Бо підкоритися чужій державі може влада, але якщо народ є проти, якщо народ намагається захищати свою традицію, мову, тоді можна сказати, що все гаразд, це здоровий народ. Але що, коли народ, звичайні прості люди охоче приймають все, що російське? Тоді треба відверто сказати - щось тут не так! Наш народ хворий, а хвороба називається РУСИФІКАЦІЯ. А Путін радіє. Саме той Путін - вірний учень КГБ, колишнього НКВД, людей, які, протягом багатьох років, влаштовували Україні та українцям (і не тільки) голод, смерть, ГУЛ-аги... Путін радіє, бо успішно продовжує русифікацію України. Це страшно - великий жаль і жах... А ще хворий народ зробив президентом Януковича, маріонетку Путіна, маріонетку вірного учня КГБ... Треба нам доброго лікаря, щоб вибратись на правильний шлях.
Пишу зараз до російськомовних українців - люди, у нашій державі є чудова рідна мова, пізнаваймо нашу історію, літературу, культуру, просто – будьмо українцями!! Якщо почуваєш себе українцем - говори українською! Звісно, у нас живе багато росіян. І що з того?? Людина, яка живе не у своїй державі, має навчитися рідної мови цієї держави. Як би це було, коли б дехто переселився до Швеції, мешкав там років 50, і не вивчив би шведської мови? Чи хтось переймався б, що в нього проблема, щоб наприклад зробити закупки у крамниці? Ні! Я якщо б ця людина не дозволяла своїм дітям та онукам вивчали шведську? І ще мала б претензії до всіх навколо, що не говорять її мовою? Тоді це було б звичайне нахабство... Тобто, український росіянине, російськомовний українцю - не хочеш говорити моєю рідною мовою в моїй державі? Тоді взагалі не будемо розмовляти. Бо якщо Тобі не хочеться вшанувати моєї мови, навчитися її, попри те, що живеш тут зроду-віку, тоді мені з тобою не хочеться бесідувати. Ти гребуєш мною, гордуєш, тому і я гребую тобою. І все. Їдь туди, де будуть тебе розуміти. Те саме стосується цих політиків, для яких українська мова гірша, які вважають, що у Верховній Раді треба користуватися російською, бо, на їхню думку, так годиться. А може вони, просто, не знають української?? Тоді чимскоріш викинути їх з політики! Всяких російськомовних, чи то росіян, чи українців нам не треба. Не треба і край! Політики, чи уявляєте, що у Верховній Раді Їзраїля говорять німецькою? Або, що збирається Верховна Рада Норвегії і депутати враз починають бесідувати мовою індіанців з Амазонії? Як би це виглядало? Визнаєте, що смішно? З вас також всі сміються, маріонетки російсько-радянсько-путінської влади. А якщо заведете закони, щоб російська мова стала другою офіційною на Україні, тоді надіюсь, що в наступних виборах люди покажуть вам, де ваше місце. Хотілося б написати, що у стоці, але не напишу того, бо вмію себе стримати...
У Чехії, після першої світової війни, багато хто говорив німецькою мовою. Але чеська влада була дуже рішуча. Вона видала спеціальні закони, згідно з якими, кожен, хто не володів чеською мовою, не міг, наприклад, стати чиновником, підприємцем, не кажучи вже про те, щоб бути політиком. Людина, яка володіла німецькою, але не знала чеської не могла піднятися на вищий рівень в соціумі. А якщо хотіла покращати своє життя, тоді мусила вивчити чеську мову. Протягом десяти років, німецької мови майже взагалі не було чути у Чехії. Але, щоб те зробити, треба бути рішучим, відважним, а не мати вдачу російського офіціанта, який на таці приносить кожне замовлення російської влади. Ми живемо у нашій державі Україні і маємо розмовляти НАШОЮ українською мовою. Бо інакше ніколи не звільнимося від впливу Путіна, М`єдв`єд`єва та інших.
Українська мова, безперечно, - одна з найгарніших мов у світі! Повноцінна, з чудовою граматикою, надзвичайно багатим та розмаїтим ресурсом слів. Гноблена впродовж віків, вона перетривала всі протистояння і зараз - існує, розвивається, гарнішає. Наша мова не загинула завдяки великим людям: письменникам, історикам, юристам, лікарям, вчителям та простим смертним, які любили її, щоденно користувалися нею... Чому сьогодні стільки людей нею гребує? Чому можна зустріти українців, які соромляться своєї мови? Встидатися рідної мови - це найбільший сором... Чому, коли іноземець приїжджає на Україну, то спершу намагається говорити російською? Бо він часто не знає, що в нас є своя мова... І це нам треба змінювати.
Україною, українською мовою, українською історією треба пишатися у всьому світі! Народ, який забуває свою мову та історію, невдовзі не буде народом -- а групою людей, в яких не буде ніякої мети, ніяких зв'язків чи спільних справ, групою людей, яка завжди буде гірша за інших, яка завжди буде прислуговувати іншим, робити все, що захоче, в нашому випадку, Росія. Немов табун баранів, безглуздих, яких ведуть до бійні, а вони ще радіють, бо думають, що йдуть з ними на прогулянку... Так, будьмо в дружніх стосунках з Росією, але завжди, наголошуймо - треба нам пам'ятати, що ми не гірші, що ми на такому самому рівні, маємо гідність, честь! Згадуймо про наших великих письменників, наших народних героїв та пишаймося ними, щоб наша люба Батьківщина назавжди була незалежною і постійно міцнішала у своїй незалежності!
До всіх, хто буде читати те, що тут написано: Якщо ти російськомовний українець, тоді зосереджено обдумай все, що прочитав. Подумай, хто ти - чи українець, чи росіянин? Може дійдеш до якихось висновків. Почни у своєму середовищі користуватися українською мовою, переконай своїх знайомих, що вона вартує того, щоб вважати її своєю рідною. Навчай своїх дітей мови, історії, культури української. Мабуть, не знаєш історії або мови, тоді прочитай, навчися! Напевне дізнаєшся, що нашою історією можеш хвалитися всюди. А якщо не погоджуєшся з тим, що тут написане, тоді напиши якісь вагомі аргументи, щоб переконати інших, що маєш рацію. Якщо спаде тобі на думку лаятися, тоді доведеш, що твоя культура знаходиться на дуже низькому рівні, у стоці, немов у щура. А то значить - не варто з тобою розмовляти, опускатися до твого рівня. А може, випадково, опиниться на цій сторінці росіянин - кінь троянський, який не хоче вивчити української мови, хоч живе тут здавна, тоді хай краще чимскоріш вийде звідси. З такими людьми не говоримо. Вони є тут persona non grata.
І наостанок ще раз повторю речення, написане з самого початку - народ український має свою рідну мову, і свою історію, і свою культуру. Наша Батьківщина у нас тільки одна. Пишаймося нею, бо вона заслуговує, щоб нею пишатися, оспівувати її та любити!!
Народився 10 лютого 1895 році в Австрії у високо родовитому сімействі з могутнього роду Габсбургів. У 16 років юний принц, наслухавшись про українців, тікає зі свого пишного палацу, добирається поїздом у Карпати, щоб на власні очі побачити український народ, який був усього лиш пасинком імперії.
Закохавшись в Україну раз і назавжди, по закінченні військової академії і перебуваючи на військовій службі, він створив одну із перших частин Українських Січових Стрільців і став її першим командиром. Обравши собі ім`я Василь Вишиваний під час першої світової війни він доклав усіх зусиль, щоб зберегти українську військову частину у складі австрійської армії; запровадив національні відзнаки для кожного свого козака - синьо-жовтий напис "УСС-1914", тобто "Українських Січових Стрільців -1914", самотужки вивчив українську мову і запровадив її у своїй частині. До кінця свого життя принц Вільгельм був щиро відданий справі визволення України та створення Української Народної республіки.
У квітні 1918 року життєвий шлях 23-річного командира-сотника легіону Українських Січових Стрільців австрійської армії Вільгельма фон Габсбурга (Василя Вишиваного) проліг через Південну Україну,Одещину, Миколаївщину, Херсонщину..
У своїх нотатках він запише " Дуже хочеться працювати для України, і я працюю, доки матиму змогу"
23 липня 1948 року "особлива рада" в Москві без суду і слідства "присудила" до 25 років тюремного ув`язнення Василя Вишиваного, як стверджувалося, "агента ОУН та іноземних розвідок", а 18 серпня 1948 року він помер у Київській тюремній лікарні
"ВАСИЛЬ ВИШИВАНИЙ: БОРОТЬБА ЗА ВОЛЮ УКРАЇНИ"
Роман НОВОСАД. "Кримська світлиця", №30-31, 13 червня 1997р.
Знайомство з полковником Василем Вишиваним відбулося цілком випадково. Це було схоже на детективну повість чи пригодницьку кінострічку. Того вечора ми з Богданом Кушніром зайшли повечеряти в престижний ресторан "О. К.", звідти - два кроки до оперного театру, куди поспішав Богдан, поблизу - відомий концертний зал "Товариства любителів музики", до якого зібрався я - того дня тут був концерт української віолончелістки Христі Колесси. Незважаючи на те, що ми зайшли відразу ж після відкриття, майже всі столи були зайняті офіцерами вермахту. В залі панувала незвична тиша, на обличчях офіцерів видно було стурбованість і занепокоєння - мабуть, битвою на Волзі... На щастя, ми помітили біля вікна столик, за яким самотньо сидів якийсь пан у цивільному. Не дуже впевнені (місця біля цього пана могли бути зарезервовані), все ж ми підійшли до незнайомого зі звичним запитом: "Дозволите?" І почувши ввічливе "Прошу", зайняли вільні місця. На вилозі його чорного костюма красувався мініатюрний "залізний хрест" (мабуть, також військовий, - майнуло в думці), мій невеличкий мідний тризубець також привернув увагу пана.
Невдовзі помітили, що чоловік за столом прислухається до нашої розмови, і, мабуть, розуміє по-нашому. Статечний, солідний вигляд, довгасте обличчя, білі акуратно підстрижені вусики - все це викликало симпатію і довіру. Незнайомець ледь нахилив наголо вибриту голову і, всміхаючись голубими очима, заговорив по-українськи:
- Прошу вас, не дивуйтеся. Скажіть, будь ласка, ви українські студенти? - І, не чекаючи відповіді, вів далі: - Я австрієць, але великий друг (так і сказав) українців. --Довірливо моргнувши білими бровами, він представився: - Я Василь Вишиваний.
Цієї короткої інтерлюдії було досить, щоби я пригадав львівський альманах-календар "Червона калина": в спогадах українських комбатантів визвольних змагань Першої світової війни розповідалося про діяльність полковника Василя Вишиваного - головного командира галицького корпусу "Українські Січові Стрільці" Подумалось: за одним столом з нами, українськими студентами, вечеряє нащадок могутньої у недалекому минулому династії Габсбургів, онук передостаннього цісаря Франца-Йосифа, ерцгерцог Вільгельм фон Габсбург-Льотрінген. Здалося, що і зовні Вишиваний дуже схожий на свого титулованого дідуся, чиї фотознімки я не раз бачив у старих шкільних підручниках часів австрійської імперії. Наш сусід, спостережливий і проникливий, добре відчув, яке враження справило на нас його ім’я. Мій приятель, поспішаючи до оперного театру, хутенько поїв, встав і шанобливо вклонився. Встав і Вишиваний, подаючи на прощання руку. Ми залишилися удвох. Незабаром з’ясувалося, що Вишиваний також запрошений на концерт Христі Колесси. Здається, цьому дивному збігові ми зраділи обоє. Коли після концерту ми опинилися на вулиці,Вишиваний запропонував зайти в бар трішки зігрітися. Розмовляли в барі напівголоса, по-українськи. Коли хтось із присутніх починав дивитися підозріло,переходили на німецьку. Що ж цікавило Вишиваного? Передусім життя-буття у Відні українського студентства, його політичні течії, ставлення до державного режиму. Пам’ятаю, він навіть запитав, чи арештовувало студентів-українців гестапо. Я, відчувши, що цій людині можна довіряти, казав про все, не криючись. І все ж при згадці про гестапо я запитально глянув у вічі. - Не дивуйтеся, друже, з моєї зацікавленості.Знаєте, чи не найкращі роки свого життя я провів серед українців, щиро радів їхнім успіхам, переживав невдачі. Якщо хочете, навіть перша моя любов була зі Львова, українка. Отож, доля українського народу мені далеко не байдужа, і все те, що має хоч якийсь стосунок до України, цікавить і хвилює, а сучасне становище українців під окупаційною владою і поготів... Тож почуте з вуст Вишиваного мене зовсім не здивувало. Більше того, я зрозумів, що користуюся його довір’ям. А потім стишеним голосом він розповів мені, як на початку війни з СРСР до нього звернулися представники імперської служби безпеки (СД) з пропозицією співпрацювати з ними щодо українського питання. Маючи достовірні відомості про колишні широкі зв’язки Вишиваного з видатними українськими політичними діячами, СД розраховувала на його допомогу, можливо, хотіла використати його популярність. Але архикнязь від запропонованої співпраці відмовився. Я пригадав, як 1941 року, на початку війни, мене також викликали до поліцейського ревіру (дільниці) і запропонували підписати заздалегідь заготовлений бланк, що стверджував згоду добровільно працювати перекладачем і перейти в розпорядження німецької влади. Я, звісно, відмовився, мотивуючи тим, що ми, українські студенти, маємо своє товариство і воно вирішуватиме, як нам бути. Повернувшись з концерту, я розповів колегам і господині - пані Фляйшман, що в неділю завітає до нас у гості ерцгерцог Вільгельм фон Габсбург. Хтось з хлопців пожартував: "Ти, може, ще Бальдура фон Шіраха (намісник Гітлера у Відні. - Ред.) запросиш..." І ось у неділю, в домовлений час, - делікатний стук у двері. Відчинивши, наша господиня так розгубилася, що не могла вимовити й слова. "Вилитий кайзер Франц-Йосиф!" - розповідала нам згодом. У невеличкій ресторації для Вишиваного відведено в затишному куточку, біля буфету, окремий столик. Не встигли ми зайти, як з’явилася миловидна господиня. Привітно усміхаючись, мовила: "Гутен таг, гер оберст!" (Добрий день, пане полковнику!) і поставила перед ним карафку свіжої "віденської" води. Недільного дня народу в їдальні було мало, переважно люди скромного достатку. Заходили сюди й іноземні робітники - українці, поляки, югослави. До речі, у Відні ні поляки, ні українці не носили на одягу нашивок з літерами "п" чи "ост", які були обов’язкові на терені рейху. - Даруйте, ви полковник? - запитав я, пам’ятаючи звертання господині. - Так, - мовив Вишиваний, - звання полковника мені присвоїв сам головний отаман Симон Петлюра. - Ви знали Симона Петлюру? - наївно запитав я. - Не тільки знав. Я був у Петлюри дорадником з особливо важливих справ - військових та політичних. Був присутній на багатьох нарадах і переговорах Петлюри з іноземними місіями. - Пане полковнику, як ви гадаєте, Петлюра знав про бешкети та свавілля своїх підлеглих? - Можу запевнити, що Петлюра до погромів не мав жодного стосунку. Навпаки, коли до нього дійшли чутки про свавілля деяких деморалізованих вояків, він був украй обурений і негайно віддав наказ покарати винних. Багато з того, що приписувалось петлюрівській армії, чинили злочинні банди мародерів, а то й відверто ворожі елементи, аби підірвати довіру до визвольних змагань... За час свого перебування у Відні з осені 1940 року я не раз чув од місцевого населення тиху лайку, зловтішні епітети на адресу Гітлера. Не звертаючи жодної уваги на нашу бідняцьку обстановку, Вишиваний познайомився зі студентами, вітаючись з кожним за руку. Розпитував, хто і звідки, з якого села і місцевості, мабуть, сподіваючись зустріти тут нащадків колишніх січовиків. Розмова тривала недовго, затим наш гість запропонував мені трішки прогулятись. Трохи несподівано для мене Вишиваний запропонував (якщо я не проти) пообідати разом. Хіба міг я бути проти? Звичайно, мене цікавило, чому Вишиваний, познайомившись з нами, зосередив свою увагу на мені. Після тієї розмови в ресторації я зрозумів, що він знає про мене і дещо з того, про що я і не розповідав, зокрема, що я - автор дитячого співаника "Сопілка", рекламованого в газеті "Краківські вісті", а ще пишу статті про музичне життя та діяльність українців в Австрії. Навіть про те, що 1941 року мене було заарештовано віденським гестапо, правда, незабаром звільнено, бо, крім офіційного студентського товариства "Січ", не належав до жодних політичних організацій. Якось він запитав, чи належу я до ОУН. До ОУН я не належав, але приятелював з її окремими активними членами, це були мої друзі з юних літ. Природно, як і більшість студентства, завжди був гарячим прихильником українських патріотів у колишній Польщі, де санаційний уряд неприховано знущався з українського народу. Я розповів про так звану "пацифікацію" ("утихомирення") в Галичині, коли загони Пілсудського кавалерійськими наскоками громили українські села, мордували сільських активістів-патріотів нищили бібліотеки "Просвіти", розкрадали кооперативні крамниці. У Боб’ятині польські жовніри шукали нашого зятя Андрія, а покарали дідуня: стареньку людину били в обличчя. Не застали дома молодого дяка Кнея, то забрали старого батька, примусили рвати книжки у читальні "Просвіти"... Вишиваний уважно вислухав мою розповідь і знову перейшов до подій сьогоднішніх. - Ходять чутки, що в ОУН стався розкол. Подробиць про той конфлікт я не знав, але серед наших студентів у Відні вже визначилися дві окремі групи: прихильники Степана Бандери та послідовники Андрія Мельника. До речі, майже всі студенти, незалежно від переконань, отримували стипендії Українського Допомогового Комітету (УДК) у Львові, який очолював Володимир Кубійович, послідовник курсу, проголошеного Мельником. А серед українських студентів були арешти? - запитав Вишиваний. Восени 1941 року групу наших студентів, прихильників Бандери, запроторили на шість тижнів до концтабору Маутгаузен, не пред’явивши жодного звинувачення, але після звільнення знову дозволили навчатися у Відні. Для гітлерівців основні вороги були комуністи, що ж до українських націоналістів, мені здається, ці арешти були "превентивним засобом". В усякому разі так було на території рейху. Наступної зустрічі пан полковник (так я став величати архикнязя Вільгельма) розповів, що знав заздалегідь про план німців на випадок війни з СРСР створити окрему військову формацію з українців, включивши туди і студентів, які навчалися і території рейху. Знав і те, що певні кола українських націоналістів намагалися за будь-яку ціну створити окрему військову частину - в надії, що настане момент, коли озброєний, підготовлений український легіон зможе зіграти важливу, а то й вирішальну роль для України. Послуговуючись своїми давніми зв’язками у військових колах, Вишиваний доклав немало зусиль, щоби непідготовлену українську молодь не послали на вірну смерть. Пізніше стало відомо, що так званий батальйон "Роланд", куди включено й українських студентів з Відня, під керівництвом Романа Ярого після короткої підготовки направили на Одещину, в тил румунської армії із завданням утримувати "порядок". Зрозумівши, яку політику в Україні задумав Гітлер, студенти-легіонери почали виявляти своє невдоволення: відмовилися від репресивних акцій проти євреїв, браталися з місцевим українським населенням, вечорами співали українських пісень, хоч співати по-українськи було заборонено. Про це розповідав мені учасник того походу Степан Чичула. З розповідей солдатів батальйону я довідався, що найрішучіші, найсміливіші студенти-патріоти почали вести відкриту і антигітлерівську пропаганду. Почалися арешти і розстріли. Не повернувся до Відня Теодор Найдич. Він був заарештований і, як тепер стало відомо, розстріляний. Орган проводу ОУН "Ідея і чин" за 1943 рік надрукував імена патріотів, знищених в перші місяці окупації. Зокрема, в Кривому Розі були страчені гестапівцями Теодор Найдич, Степан Кумин, Сергій Шерстюк, Анна Максимець... Німецьке командування швидко зрозуміло, що із студентського батальйону великої користі не буде, а тому його розформували та роззброїли. Студенти повернулися до Відня. Були чутки, що найнепокірніших нацисти хотіли загнати до концтабору. Але серед тих, хто вирішував долю українських студентів, як розповідав Вишиваний, знайшлися люди розсудливі: студентам було дозволено продовжувати студії в Німеччині. Гадаю доклав до цього рук і він сам. У березні 1943 року на мій день народження Вишиваний подарував мені свою поетичну збірку українською мовою "Минають дні", надруковану у Відні 1921 року й присвячену "борцям, що впали за волю України" Пам’ятаю, він з гумором розповідав, як дитиною у батьківському маєтку в Галичині бавився із селянськими дітьми і скоро вивчив чимало слів. Для мами, італійки, українська мова нагадувала її рідну, італійську, батько ж дотримувався думки, що завжди мусиш знати мову людей, серед яких живеш. Захоплення малого принца мовою "русинських розбишак" викликало зловтішні насмішки з боку польських шляхтичів, які жили по сусідству й частенько бували у Габсбургів. Це ображало малого Вілюся й залишилось у його пам’яті на все життя. Студії української мови молодий архикнязь продовжував в австрійській військовій академії у Вінер-Нойштадті, а потім у полку Українських Січових Стрільців, захоплено читав українську художню літературу, вивчав "Малу історію України-Руси" Михайла Грушевського. Вишиваний залюбки розповідав про події визвольних змагань українського народу, в яких брав активну участь. З великою пошаною згадував про свої взаємини з головним отаманом Симоном Петлюрою, авторитет, проникливість розуму якого він високо цінував. Особливо цікаві були спомини Вишиваного про Січових стрільців, про їхню просвітянську діяльність на східних теренах України, де селянство в той час не відзначалося національною свідомістю. Молодого команданта УСС Вишиваного захоплювали жовніри-стрільці, їхня відвага, людяність. Від української вишиванки, яку завжди носив під мундиром, архикнязь Вільгельм і узяв собі прізвище Василь Вишиваний. Спілкуючись із Вишиваним упродовж кількох років, ми часто відвідували у Відні концерти українських митців, зокрема піаністів Тараса Микиши, Дарії Каранович та інших. Бували разом на чайних вечорах у домівці українських студентів. Війна наближалася до Відня, кільце постійних бомбардувань звужувалось. Так звані "бомбові килими" англо-американських військ щільно лягали на житлові квартали, люди залишалися без даху над головою, і таких людей ставало дедалі більше. З’явився офіційний наказ про реквізицію зайвої площі. Я зрозумів, що до мого помешкання можуть когось підселити. Порадившись із господинею, оголосив у товаристві "Січ" про вільну кімнату для дівчини, яка згодна прибирати кімнату сама. Таку умову поставила господиня. Через кілька днів біля церкви св. Варвари, де зазвичай у неділю збиралося чимало нашого брата-студента, мене познайомили з гарненькою дівчиною, яка щойно приїхала з Галичини й одразу, без попередніх оглядин, згодилася поселитися. Дівчина назвалася Лідою Тульчин (мені згадалося місто Тульчин, де колись працював композитор Леонтович). Мій друг юності, односелець Микола Марцинюк, член ОУН, який також прибув до Відня, по секрету сказав, що Ліда працює кур’єром Центру, має безпосередні зв’язки з керівництвом ОУН. Через деякий час я дізнався, що справжнє її прізвище Ганна Прокопович. Родину Прокоповичів у Львові знали: до війни глава сім’ї у великі свята виступав по радіо з хором, якщо не помиляюсь, із Преображенської церкви. Мої взаємини з Вишиваним не були таємницею для багатьох у Відні, скоро про це довідалася і Ліда. Про свою квартирантку я розповів Вишиваному, незабаром він зайшов до мене, аби познайомитися з дівчиною особисто. По якімсь часі Ліда попрохала мене запросити Вишиваного, мав прибути якийсь діяч українського підпілля. Вишиваний погодився, йому було вельми цікаво зустрітися з представником молодого українського політичного покоління. Зустріч за домовленістю відбулася в моєму помешканні. В призначений час появився середнього росту інтелігентний чоловік років тридцяти п’яти, який назвався Мирославом Прокопом - членом Проводу Української Головної Визвольної Ради (УГВР). Більш як три години тривала їхня розмова. Сам Вишиваний вельми схвально відгукувався згодом про пана Прокопа. Інтелектом, широтою світогляду, зрілістю молоде покоління перевершує колишніх політичних українських діячів - таке було його загальне враження від тієї розмови. Як я спостерігав, Вишиваний як для нащадка цісарської династії жив доволі скромно. На невелику суму, яку він щомісячно отримував зі швейцарського банку, знімав мебльовані кімнати у пенсіонерки-вчительки на вулиці Фазангасе, 49. У сестри його господині в цьому ж районі міста знімав кімнату молодий француз Поль Масс. Поль працював на військовому заводі,тде виробляли деталі для секретної зброї "Фау-1". Як висококваліфікованого робітника, Поля привезено до Відня на роботу примусово. Вишиваний мені розповів, що Поль - син французького банкіра з Алжиру чи Марокко, освічений і досвідчений офіцер, а його прізвище - це псевдонім. Неважко було здогадатися, з якою місією він прибув до Відня на секретний завод. Вишиваний влаштував нашу зустріч з Полем у себе дома навесні 1944 року, не проминувши запитати згодом про моє враження про нового знайомого. Йому хотілося, аби українська підпільна організація ввійшла в контакт зі спецслужбами західних держав. Переконував, що це стає необхідністю - створювалася доволі складна ситуація для великого потоку українців - утікачів та емігрантів (їх влітку 1944 року було у Відні вже кілька тисяч). Багато з них, на його думку, змушені будуть шукати притулку й допомоги в Австрії, інших західних державах та Америці. Така співпраця українського підпілля в спільній боротьбі проти гітлерівців дасть свої результати. Я запитав, чи він має якісь конкретні плани, щоби сконтактувати українське підпілля зі спецслужбами союзних держав. - Я б хотів, - сказав він, - аби ви познайомили Ліду Тульчин з Полем Массом. Але треба продумати, як це зробити. Про небезпеку з боку гестапо я не думав. Наближалась неминуча розв’язка, віденці щораз голосніше висловлювали своє невдоволення бомбардуванням та наслідками війни. І ось зовсім несподівано до мене заходить Вишиваний зі страшною звісткою: Поля заарештовано. Почалися тривожні дні. Незважаючи на повний крах, гестапо лютувало - оголошення про смертні вироки з’являлися дедалі частіше. Ранньої весни 1945 року радянська армія перейшла угорський кордон: дорога на Відень була відкрита. Втім, німці залишили місто без бою. 13 квітня його окупували нові "господарі". У будинку, де жив Вишиваний, звільнилося комфортабельне помешкання - колишній пожилець, нацист-баварець подався геть. Власник будинку, на пропозицію Габсбурга, погодився віддати квартиру мені у найм. Тепер ми зустрічалися з полковником Вишиваним щодня. Були раді, що третій район, у яком жили, потрапив до англійської зони. В’язнів, які перебували під слідством, знищити гестапівці не встигли. Незабаром завітав до Вишиваного Поль Масс. Після катувань, які довелося йому перенести в гестапо, на Морцінляц, він ледве тримався на ногах. З’ясувалося, що він потрапив під ковпак агентів абверу через якусь необережну фразу в листі. В абвері обійшлося без фізичного насильства. Тоді Поля передали в катівню гестапо. Він витримав страшні муки, але мовчав, і це врятувало його. Якби Поль заговорив, то Вишиваний, Ліда і я опинилися б у руках гестапівських костоломів. Зустріч повноважних представників французького президента та УГВР відбулася десь через місяць після нашої поїздки на територію французької зони. Аби не виникало жодних сумнівів щодо осіб, які мали вести переговори, на зустріч запрошено також лейтенанта Брієра (після арешту Поля співпрацював з Лідою), Ліду й мене, осіб, котрі були вже знайомі. На зустріч прибув капітан Пелісьє, він був у цивільному. УГВР представляв симпатичний чоловік років тридцяти семи. Тільки через рік я довідався, що то був Микола Лебедь. Розмова Лебедя та Пелісьє тривала кілька годин. Наостанок потрібно згадати ще одне ім’я - Василя Качоровського. Ще до нападу німців на СРСР він юнаком залишив Галичину, був завербований абвером, закінчив курси підготовки розвідників. Випадково, як зізнався сам, довідався про таємну шифрограму, згідно з якою німецький уряд заявив, що про Україну не може бути й мови. Ця звістка змінила його подальші плани: до абверу він завербувався нібито як український патріот у надії, що боротиметься за вільну Україну. Качоровський відмовляється від співпраці з німецькою розвідкою, і його запроторюють до концтабору, звідки звільнився лише 1944 року і разом з іншими українськими студентами-в’язнями повернувся до Відня. З Качоровським я був знайомий, хоч близьких відносин і не підтримував. Тож здивувався, що навесні 1947 року він завітав до мене в гості. Не вдаючись у тривалі розмови, одразу заявив, що знає, куди я торік їздив і з ким зустрічався. Від нього я і довідався, що представляв УГВР на переговорах з французами Микола Лебедь. Навесні 1946 року до Вишиваного звернувся представник французької військової місії у Відні капітан Пелісьє з проханням допомогти розшукати людей з української організації, з якими мав зв’язок Поль Масс. Річ у тім, пояснив Пелісьє, що зацікавився українською справою Президент Франції. Про візит Качоровського я повідомив Вишиваного, який, на свою біду, захотів зустрітися з ним. Це знайомство виявилось фатальним. Згодом я довідався, що на Качоровського полювали агенти "Смершу". Він мешкав в американській зоні і вдома його заарештувати не могли. Якісь невідомі намагалися затягнути його в авто, але високий, фізично сильний, він зумів вирватися. Через деякий час його заарештували підступно, не без допомоги австрійської поліції: затримали нібито за порушення спокою сусідів (спів й танці у день народження). Потрапивши до лабетів "Смершу", Качоровський вирішив урятувати себе зрадою Вишиваного та мене. Дарма: він занапастив і самого себе. Після арешту Качоровського серед студентів, які залишилися у Відні, ходили чутки (без сумніву, інспіровані совєтською агентурою), що Качоровський перебуває у звичайному таборі для репатріантів, звідки легко його можна викупити. Доки збирали гроші на викуп, він, тим часом, у надії на власне звільнення, розповідав у "Смерші" про архикнязя Вільгельма фон Габсбурга, про його зв’язки з УГВР та спецслужбами західних держав.Таємна діяльність Василя Вишиваного у боротьбі з гітлерівцями, прагнення допомогти українській підпільній організації налагодити контакти із західними державами, що мало сприяти визволенню України, закінчились трагічно: ув’язненням 26 серпня 1947 року і смертю у Київській в’язниці 18 серпня 1948 року. Я ж опинився в концтаборі.
