хочу сюда!
 

Оксана

38 лет, телец, познакомится с парнем в возрасте 27-45 лет

Заметки с меткой «русифікація»

Московіти проковтнули телеканал 112.ua

Повзуча русифікація продовжується, і посувається семимильними кроками. Зокрема, й на телеканалах. Звертаю вашу увагу на таку важливу деталь.

            Ще не так давно на інформаційному каналі 112. ua тільки в ранкові години двоє ведучих, починаючи після випуску  ранкових «Новин» об 11.00 три години поспіль (диктори Голованов та Романюк) вели передачу російською. Незалежно від того, який гість у студії  - україномовний чи російськомовний, вони гнули своє – верещали угро-фінською. Всі решта годин до кінця доби  для ведучих були україномовними. Бо ж ми все таки Україна, а телеглядачі – українці, а не потомки золотої орди.  

А ось із недавніх пір (починаючи з 21 березня 2016 р.) частка російськомовного контенту на телеканалі 112. ua зненацька зросла вдвоє. Оскільки керівники студії в вечірні години запустили так зване промо «Вечірній прайм». Це щось начебто нове в яскравій телеупаковці, хоча це ті ж таки діалоги з запрошеними, як правило, нардепами і колишніми політиками першого ряду. Але у найбільш вигідний для слухачів і глядачів час, сказати б,  головні вечірні «забійні» години віддані  «под дорогих тєлєзрітєлєй с «пятой колони» і несравненного руского міра». Не дивно, що  якщо пошукати переклад англійського слова «пройм», то це якраз і виходить – кращий час. Його й віддали під «старшого брата».

І ось починаючи, здається, з 19-ої години до 22-ої вечора тепер української мови на телеканалі 112. ua й не почуєте . Двоє ведучих, як правило – Василь Голованов на пару з Віолетою Триковою, або Анною Степанець щосили ліплять в ефір дурного до плота ненависною мовою окупантів. Не зважаючи на те, що гості студії, як правило люди україномовні. Це ж, схоже, десь когось і злякало, що в Києві почали забувати язик раші. І так же ж стараються, так стараються диктори «закакати» все, щоб нічого українського не було видно та чути. Особливо ж мені шкода в зв’язку з цим ведучу пані Анну Степанець. Толкова, політично й мовно «підкована» в українській студії, вона просто таки блискуче веде там діалоги, використовуючи квітчастості й пишнобарвності мови, як один мій товариш каже: «Мовить, як зозуля кує…». А тут враз, зодягнувши рясу проповідниці проклятого руського міра, виглядає тріскучою, залітною московітською сорокою, з багажем у двісті-триста примітивних слівець – не більше. Гидко слухати й бачити кращу ведучу телеканалу в цій лубочній, примітивній, убогій ролі. Сидиш перед екраном і думаєш: ти знаходишся в Україні чи це вже якийсь Гусь Хрустальний, Мухосранск?

Усе це твориться, зрозуміло, окрім того, що й у ранкові години, по-старинці, ведуться три години передачі мовою окупантів. Кому, скажіть, не зрозуміла українська мова в Україні, що потрібно «вєщати» на язикє раші? Вперто і невідворотно… Я уже не кажу про те, що й до восьмої години ранку мовлення телеканалу 112. ua здійснюється виключно зрусаченою молоддю. Там ні слова не почуєш українською. Як мені казали знаючи люди, туди спеціально підібрали кривулянтів з української.

Іншими словами, розпочалася ще одна прихована "руская вєсна". Через заповзання мовних зміїв до українських помешкань. Поки хохли чубляться за портфелі на Печерських пагорбах, московіти запускають контентну отруту через ними контрольовані телеканали.

Ось чому закликаю народних депутатів України, громадські організації, патріотичні, народно-демократичні сили, які відстоюють інтереси українців на свою рідну мову, телеглядачів-українців звертатись із вимогою до Національної ради з питань телебачення і радіомовлення України, до  Комітету Верховної Ради з питань свободи слова та інформаційної політики, до Міністерства культури України перевірити, чи має телеканал 112. ua право на те, щоб так – ні сіло, ні впало, зненацька вдвоє збільшити студійні передачі мовою окупантів. Чия це є зла, ворожа воля вчинити так саме тоді, коли агресор шаленіє в Криму, тримає у в’язницях наших героїв, щодоби вбиває і калічить наших людей. Бо ж ясно, що самі ведучі тут явно ні при чому: не вони придумали ці новозміни у мовній політиці телеканалу. Моя думка така: нехай в Україні стане менше на одного мовника, ані ж він має всіх нас нахабно й цинічно зрусачувати. Якщо вони, зрозуміло, не вміють виправляти свою мовну політику…

Якщо ми попустимо тут, не відвоюємо захоплення українського ефіру московітською бандою, то завтра, за повелінням хазяїв, які є на побігеньках у Кремля, всі мовники затріщать по-ординськи.

Адреса Національної ради з питань телебачення і радіомовлення України:01601, Київ, вул. Прорізна, 2, тел. (044)-278-75-75. Електронна адреса Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформаційної політики: opetrenko@rada.gov.ua

Оголосимо російську – мовою окупантів у києві

Друзі! Не грузин Саакашвілі, ні пуштун Найєм, не кримський татарин Іслямов, хоча велике спасибі їм за активність і неспокій, мають принести свободу від загарбників і корупціонерів, бандитів усіх мастей Україні, а ми – українці. І насамперед у святій для кожного з нас справі звільнення нашої землі від багатовікового нашестя московітського «языка». Справу цю не маємо ми права відкладати ні на один день. Особливо ж у пору «Великої Вітчизняної АТО», яке справу мови в суспільстві загострило до бойового списа. Ми ж чуємо повсякчас з Кремля, і це було вкотре повторено цими днями параноїком Путлєром, що він буде звільняти «рускоговорящіх» на нашій землі. Відповідь може бути лише одна – немає у нас московітоязиких, Україна – унітарна україномовна держава! Відповідно до статусу ООН – моноетнічна. А такими, нагадаю, є держави, де понад 67 відсотків населення складає корінну, титульну націю. За даними останнього перепису населення 2001 року ця цифра в Україні дорівнювала 77,8%. Нині без окупованого Криму, загарбаної частини Донбасу взагалі сягне, мабуть, 85-88 відсотків, якщо й не більше.

         Звісно, що приклад святого очищення від окупаційної мови має показати насамперед столиця держави – Київ. Тут зосереджена національна еліта держави. Тут знаходиться мозок всього українства. Тому він має проявити, показати себе нарешті. Зорганізуватися  для того, щоб пояснити всім: якщо ти українець – прояви себе звільненням від пут окупаційної мови. Якщо ти не можеш брати автомат і стати на захист своєї Вітчизни в бою, викинь на смітник свій «язык», заговори українською! Погано володієш? Опануй, ти ж не калузький Азіров, не Савік Шустер, який пише, що володіє ледве не десятком мов, а українську не осилить за десять літ гастролювання тут.

         Думаю, що приклад організації українства в столиці мають показати нові депутати Київради, насамперед від націоналістичного ВО «Свобода», від «Самопомочі», «Батьківщини». Та й, мабуть, від «Єдності», «Солідарності» також. Благо, в нинішньому корпусі обранців міськради відверто не заявлено прямодушних ворогів українства, підпряжних московітів. Хоча побачимо, як вони  будуть голосувати невдовзі.

         Що вони можуть трансформувати? Насамперед рішенням Київради дистилювати місто від окупаційномовної реклами. На правах міської влади потребувати припинення оголошення московітською в рухомому транспорті, оповіщень у велелюдних місцях. Але найбільша турбота має розкритися в цьому відношенні щодо вичищення авгієвих конюшень загиджених Табачником і його клікою в школах та вишах. Якщо ти український вчитель, то маєш бути зразком українства! Бо педагог це не просто професія для заробітку, а спосіб життя і мислення. Ось так маємо підходити до цього. І відповідно діяти.

         Більше того, ми всі маємо особливо категорично підкреслити: що ніхто в Києві зовсім не виступає проти росіян, проти повнокровного використання ними своєї рідної мови в побуті, спілкуванні, вихованні дітей. Це їхнє конституційне право. Ми росіян у Києві вважаємо повнокровними українцями, громадянами незалежної і суверенної України, багато з яких героїчно воюють проти московітських загарбників на Донбасі. Дехто з них навіть смертю героїв поліг за нашу рідну Вітчизну. Честь і хвала цим українцям! Ми ж - за раціональне і логічно виправдане, свідоме звуження аж до викорінення мови окупантів з організації життя, господарського ладу в столиці і на всій території держави. Українці мають свою чудову, красну мову, яка тисячоліттями жорстоко придушувалася з Москви. Цьому варварству потрібно покласти край раз і назавжди. І час цей прийшов.

         Діяти саме так наполегливо і рішуче нас закликають і приклади з історії міжнародного державотворення. Нагадаю, що до нападу Наполеона на Росію  1812 року, вся московська знать спілкувалася виключно французькою. Московіти перемогли загарбників, тоді ж вигнали з  міжлюдських своїх зносин і мову осоружних окупантів. Цілком справедливе, непогрішне рішення.

До обрання президентом Чехії Томаша Масарика у 1918 році в державі пануючою була німецька мова. Ситуація складалася один в один подібна до тієї, яка є у нас нині з російською. Але завдяки тому, що рішучий і безкомпромісний патріот глава держави ввів вимогу на державні пости, насамперед в армії, поліції, муніципалітетах, уряді проводити жорсткі конкурси знань державної мови, німці, які ніколи не вчили чеської, або так, як це робив пріснопам’ятний  тов. Азаров українську, були на законних підставах виключені з системи управління державою. Так Чехія при Масарику стала повнокровною національно однорідною державою. Чого потрібно обов’язково добитися й Україні.

         Я написав проект можливого рішення Київради з цього приводу, і спровадив його дещо раніше керівнику  депутатської фракції Київради від ВО «Свобода» Юрію Сиротюку, нижче подам його для прочитання і можливого обговорення, удосконалення всім. Пан Юрій запевнив мене, що робота над ним уже почалася. Але всю справу за перетворення Києва в  моно українське середовище не можна віддавати на відкуп самим лише депутатам. Цю справу має очолити бойовий і конструктивний, громадянський штаб активних, мудрих людей. Я б, приміром, пропонував, аби до нього ввійшли такі діяльні і толкові люди, як Олександр Мирний, Сергій Гусовський, Юрій Сиротюк, Тарас Марусик, Василь Куйбіла, журналіст Олександр Івахнюк. Мабуть же ж, хтось і від заспаної і геть ледачої нинішньої «Просвіти», від Народного руху України, якому теж потрібно уже оживати, від інших політичних, громадських формувань. Той таки директор автопідприємства, який запровадив в своєму рухомому складі україномовні рейси. Де той О. Доній зі своїм гуртом 300-от, здається, підписантів за українську мову? Одне слово, друзі, українці, не проходьте мимо, приєднуйтесь, пропонуйте.

         Мій проект рішення Київради, звичайно ж, не тягне на повноцінний документ. Циркуляри пишуться не такою мовою і не письменниками. Але цей текст може бути канвою для народження справді  вироку для окупаційної мови в Києві. Вчитайтеся. Вдумайтесь. Доповнюйте…

         Якщо ми вирішимо цю проблему в столиці, будьте певні, розпочнеться активне звільнення від огидного московітсва і всієї України. Тільки потрібно цього дуже хотіти. Всяко до цієї роботи потрібно залучати народних депутатів України. Їм, відповідно до висунутих нами вимог, переробляти закону України про рекламу. Отож, читайте: 

         Рішення Київради

Про дерусифікацію укладу життя столиці, викорінення русифікації у діяльності навчальних, медичних закладів, побуті, культурному житті міста, зовнішній та внутрішній рекламі, вивісках, оголошеннях тощо.

         В Україні і її столиці, місті Києві, активно триває процес очисної декомунізації, метою якої є одірвати наше суспільство, її життя, діяльність державних органів та громадських інститутів від страшного і пригнобленого минулого соціалістичної доби, в результаті чого українці понесли мільйонні втрати своїх сестер і братів. Викреслюючи нині з свого життя назви вулиць і площ, які були поіменовані найменнями катів українського народу, убивць наших людей, ми не повинні забувати, що тим самим виконуємо лише частину важкої і невідкладної роботи з нагального очищення рідного дому. Бо провести декомунізацію свого життя, це насправді означає витягнути з в’язкого московського болота лише одну ногу народу. Тоді, коли інша залишається по коліна загрузлою у поголовній, бридкій і потворній русифікації нашого життя.

         Вийдіть на вулиці Києва і ви зіштовхнетеся з диким засиллям російськомовної реклами, вивісок, оголошень, повідомлень мовою сусідньої держави, яка вчинила щодо України, українського народу віроломство, анексувавши територію Криму, захопивши, розгромивши, розтрощивши сотні населених пунктів Сходу Донбасу. Від куль загарбників загинуло понад дев’ять тисяч українців, близько трьох тисяч із них у бойових зіткненнях. А, отже, патріотів держави. І за це прощення варварам не буде.

         Вийдіть на вулицю, до прикладу, Саксаганського, у самому серці столиці, зупиніться на тротуарі біля Будинку кіно. Навпроти через вулицю велика вивіска такого змісту: «ВареничнаЯ». Подібна на бульварі Лесі Українки. Аж три магазини з однаковими яскравими вивісками «КорицА» між станціями метро "Площа Льва Толстого" - "Олімпійська".

         Не важко здогадатися, що всі ці причіпні «А», «Я» є своєрідним викликом нашому суспільству, зухвальству російськомовних фанатів щодо нашої мови, культури, нашого способу життя. Вони явно насміхаються над українцями, тоді, коли їхній біснуватий лідер з мови ординців, менталітету здійснює на очах усього світу відверту агресію щодо України.

         Яскравим прикладом того, як прибічники московітів, користуючись поблажливістю, доброзичливим характером українців агресивно ведуть боротьбу за придушення мови корінної нації в учбових закладах може слугувати ситуація в київській школі №78 (розташована на вулиці Шота Руставелі, 47). Відправивши дитя до навчального закладу з українською мовою викладання, молоді батьки згодом помітили, що їх школярик практично не спілкується нею в школі. Оскільки вчителі, керівництво школи використовують в позакласний час виключно мову окупантів. Важко сказати, як вони ведуть заняття взагалі, оскільки деякі педагоги, практично не володіють українською.

         Справою зайнявся журналіст Олександр Івахнюк. Про це він підготував матеріал, виставив його на сайті «Радіо «Ера», де працює. Але його публікація була тут же знята з Інтернет видання: керівництво редакції заборонило йому займатися справою щодо дискредитації викладання української мови в столичній школі №78. На знак протесту, журналіст подав заяву на звільнення з редакції.

         Це свідчить лише про одне, що московітська воєнщина не обмежується самим лише захопленням ординцями українських територій, убивством наших громадян, патріотів, розграбуванням населених пунктів і об’єктів інфраструктури, а здійснює спроби взяти під контроль свідомість, уклад життя наших людей, підростаючого покоління насамперед. І з цим миритися не можна. Подібні факти, а цей насамперед, мають отримати фахову правову оцінку, всебічний осуд громади міста, повинні переслідуватися відповідно до закону. Київрада з свого боку має поставити адміністративні заслони проникненню мови, культури окупантів в свідомість і побут киян.

         Єдиний і правильний спосіб відповісти на цю маячню загарбникам наочно довести, що Київ насправді це європейське і винятково українське, україномовне місто. А це означає, насамперед прибрати з наших міст усю російськомовну плюгаву рекламу, оголошення, вивіски. Перестати без найменшої потреби використовувати у державних органах, громадських, побутових місцях, насамперед, у навчальних, медичних закладах, у діяльності правоохоронних органів, підприємств сполучення, транспорту російську, офіційно оголосивши її мовою окупантів.  

         Тому Київ, як столиця України, як  головне місто держави має показати приклад викорінення мови ворога з нашого повсякденного життя. Оголосити, що мова окупантів не може використовуватися в діяльності навчальних закладів на території столиці, бути мовою спілкування вчителів та школярів під час занять та в позаурочний час на території школи, окрім дошкільних закладів і шкіл з російською мовою викладання. В медичних, торгових установах, культурних закладах. Уся документація на території міста має вестися виключно державною мовою.

На території Києва російська мова не може використовуватися в рекламах, оголошеннях, повідомленнях на вулицях і площах, у приміщеннях навчальних, медичних, культурних, торгівельних закладів, державних і громадських установах, військових частин, правоохоронних органів, у місцях загального користування багатоквартирних помешкань і будинків. В оголошеннях у всіх видах транспорту, на вокзалах і аеропортах, у громадських місцях.

Встановити, що ті фірми, торгові та інші підприємства, комерційні структури, які попри все одначе бажають мати вивіски, рекламу про свої товари і вироби, приміром, російською мовою, повинні платити ренту від п’ятдесяти і більше неоподаткованих мінімумів щомісячно, залежно від характеру цього посилу. Рівень подібного оподаткування встановлюється окремим рішенням Київради, кошти від цієї операції спрямовуються до бюджету міста.

Заборонити гастролі артистів у Києві, які в своєму репертуарі мають більше двадцяти відсотків творів мовою окупантів.

Такі філологічні обмеження продиктовані особливими умовами життя в час відвертої агресії з боку Російської Федерації, котра особливу увагу в окупації України звертає на проникненні своє антиукраїнської ідеології на розум і душу молодого підростаючого покоління, на розширення культивування в українському середовищі російської мови, культури, традицій, радянських свят. Ми повинні розуміти, що прогинаючись під мовою окупанта, переходячи на неї в спілкуванні, ми тим самим робимо крок до зради своєї Батьківщини.

Виходячи з інтересів київської громади щодо захисту устоїв рідної мови й культури на території Києва пропонується:

1.     За участі громадських організацій, відділам освіти, культури КМДА, відповідним комітетам Київради створити спеціальні комісії Київради з перевірки дотримання даного рішення у навчальних закладах з українською мовою викладання, у медичних закладах і інших культурних установах, громадських закладах. З перевірки дотримання обмежень зовнішньої і внутрішньої реклами, оголошень, повідомлень російською мовою, репертуару виконавців музичних творів з правом складання цими комісіями відповідних актів для накладення відповідних штрафних санкцій. Їх доручаться розробити і відповідно затвердити фінансовому відділу Київради і відповідним комітетам.

2.     Створити спеціальну комісію Київради щодо вивчення ситуації з викладанням української мови в школі №78 і інших освітніх закладах столиці. У разі, коли підтвердяться факти, що заняття проводять викладачі, які не володіють українською мовою, зажадати від відділу освіти КМДА звільнення керівництва навчального закладу.

3.     Оголосити в Києві російську – мовою окупантів.

Факти русифікації України

У світовій історії жодна мова не зазнала такого страшного нищення від сусідів-ворогів, як українська від Польщі і особливо від Росії.

Нам вдалося відшукати низку документів, які у хронологічній послідовності засвідчують нищення української мови поляками, москалями і більшовиками-комуністами.

Перші бібліотеки з'явились на Русі в ХІ ст. Були це збірки грецьких рукописів, а також слов'янські переклади богословської літератури та богослужебних книг. Найбільші книгозбірні мали Києво-Печерський монастир та Софіївський собор, при якому за часів Ярослава Мудрого працювало немало переписувачів. Мали свої бібліотеки й освічені бояри та удільні князі. Все це багатство було знищене комуно-більшовицьким режимом.

1410 рік.

Битва під Грюквальдом. Прапор Львівської землі, з яким ішли галицькі воїни на битву під Грюнвальдом, шабля Сагайдачного, кухоль гетьмана Богдана Хмельницького зберігаються у Кракові. Кілька універсалів Хмельницького - у бібліотеці Польської Академії наук.

1626 рік.

Київський митрополит Іосиф Краковський склав акафіст до св.Варвари. Москва дозволила, але з умовою його перекладу на російську мову. Наказ Синоду митрополитові України позбирати з усіх церков України книги старого українського друку, а замість них завести московські видання.

1627 рік.

Указом царя московського Олексія Михайловича та його батька патріарха Філарета звелено було книги українського друку зібрати і на пожежах спалити із суворою забороною будь-коли в майбутньому купувати українські книги. Так, у Москві спалено 'Учительное євангеліє' Транквіліона-Ставровецького разом з іншими його книгами та 'Катехизис' Лаврентія Зизанія Тустановського.

1669 рік.

Після Люблінської унії - гоніння на українські книги, надруковані на польській території,

1672 рік.

Указ про заборону в усіх містах усіх чинів людям тримати в себе вдома та на території Польщі відкрито чи таємно українського друку книги, а хто їх має, то суворо наказано приносити і здавати воєводі, місцевому правителю.

1677 рік.

Патріарх московський Іоаким наказав з українських книг знищити листки, які мають різницю від книг московських.

1689 рік.

Синод заборонив Києво-Печерській лаврі друкувати І том 'Четьї-мінеї' Дмитра Ростовського.

1690 рік.

Московський патріарх Іоаким указом заборонив усе українське письменство, а І том книги 'Четьї-мінеї' Данила Заточника звелено спалити.

1693 рік.

Лист Московського патріарха до Києво-Печерської лаври про заборону будь-яких книг українською мовою.

1709 рік.

Указ Петра І про заборону друку книг українською мовою, а книги, друковані церковнослов'янською мовою, звіряти з російським виданням, щоб у них ніякої різниці не було.

1720 рік.

Указ Петра І, щоб знову книг ніяких, крім церковних попередніх видань, на Україні не друкувати, а ті старі книги з книгами великоросійського друку зрівняти, щоб ніякої різниці і особливого наріччя в них не було.

20 грудня 1720 року.

Петро І видав указ київському губернському князю Голицину, щоб '- во всех монастырях, остающихся в Российском государстве, осмотреть и забрать древние жалованные грамоты и другие куртиозные письма оригинальные, а также книги исторические, рукописные и печатные'.

1721 рік.

Наказ Синоду надсилати книги з українських друкарень у 'синодальну контору' для виправлення їх згідно з російськими вимогами та вимовою й звірення клеймом цензора.

1724 рік.

Друкарня Києво-Печерської лаври оштрафована на одну тисячу карбованців за друкування книг, не у всьому схожих з великоросійськими. На таку ж суму і за таку ж 'провину' оштрафовано і Чернігівську друкарню, яку перевезли до Москви.

1729рік. 
Наказ Петра І про переписування на Україні державних постанов та розпоряджень з української мови на російську.

1740 рік.

Російська імператриця Анна Іванівна створила правління гетьманського уряду під керівництвом московського князя Олексія Шаховського та запровадила російську мову в діловодстві на території України. 
Переписи 1740 - 1748 рр. свідчать, що в семи полках Гетьманщини на 1094 села припадало 866 шкіл з викладанням українською мовою. У 1804 р. було видано царський указ, який заборонив навчання українською мовою. Результати національного гніту одразу позначились на стані освіти в Україні. Уже перепис 1897 р. показав, що на 100 осіб було лише 13 письменних.

1748 рік.

Наказ Синоду Київському митрополитові Самуїлу Милославському ввести в Києво-Могилянській академії та в усіх школах України російську мову викладання, в результаті чого на Лівобережжі зникло 866 українських шкіл.

1750 рік.

Після скасування Канцелярїї міністерського правління малоросійських справ у м.Глухові з неї вилучені та перевезені до Росії справи таємного діловодства. Документи архіву Запорозької Січі, знайдені під час 'розорення Січі генерал-поручиком Текелією у скрині під престолом січової церкви', опинилися в Московському відділенні загального архіву Головного штабу.

1755 рік.

Синод наказав Києво-Печерській лаврі перекласти на російську мову 'Четьї-мінеї' св.Дмитрія Ростовського та Києво-Печерський патерик.

1763 рік.

Указ Катерини ІІ про заборону викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії.

1764 рік.

Скасування Катериною ІІ українського гетьманства, а з ним - ліквідація українських навчально-культурних закладів та усунення від влади україномовних чиновників.

1765 рік.

Ліквідація Катериною ІІ козацького устрою на Слобожанщині та козацьких шкіл.

1766 рік.

Синод видав суворий указ Києво-Печерській лаврі друкувати лише ті книги, які в московській друкарні друкуються та апробовані Синодом.

1769 рік.

Синод заборонив Києво-Печерській лаврі друкувати букварі українською мовою і наказав відібрати у людей ті букварі, які були вже на руках.

1782 рік.

Катерина ІІ створила комісію для заведення в Росії народних училищ, завданнями яких було запровадження єдиної форми навчання та викладання російської мови в усіх школах імперії.

1784 рік.

Синод наказує митрополитові Київському і Галицькому Самуїлу карати студентів та звільняти з роботи учителів Києво-Могилянської академії за відхід від російської мови.

1785 рік.

Наказ Катерини ІІ по всіх церквах імперії правити службу Божу російською мовою. Російська мова заведена у всіх школах України.

1786 рік.

Синод знову наказує митрополитові Київському контролювати Лаврську друкарню, щоб ніякої різниці з московськими виданнями не було, а в Києво-Могилянській академіі негайно ввести систему навчання, узаконену для всієї імперії.

1789 рік.

У Петербурзі з ініціативи Катерини ІІ видано 'Порівняльний словник усіх мов', у якому українська мова визначається як російська, спотворена польською.

1811 рік.

Закриття Києво-Могилянської академії.

1847 рік.

Розгром Кирило-Мефодіївського братства.

1853 рік.

Покалічено видання 'Літопису' Грабянки.

1859 рік.

'Абеткова війна' 1859 року розгорнулась внаслідок того, що намісник Галичини граф Глуховський запропонував увести в українську писемність латинський алфавіт. Це сколихнуло галицькихукраїнців, посилило боротьбу за національне відродження.

1862 рік.

Позакривано українські недільні школи. Припинилось видання українського літературного та науково-політичного журналу '0снова'.

1863 рік.

Валуєвський циркуляр: 'Української мови не було, немає і бути не може, а хто цього не розуміє - ворог Росії'.

1864 рік.

Тисячі пудів архівних матеріалів вивезли до Москви після судової реформи 1864 року. Згідно з обіжником Міністерства юстиції від 3 грудня 1866 року, туди потрапила велика кількість документів ліквідованих установ із Волинської, Київської, Катеринославської, Подільської, Херсонськоїта Чернігівської губерній.

1869 рік.

Закон чиновникам усіх відомств призначалась значна доплата за русифікацію.

1876 рік.

Емський указ. Заборона ввозити українські книги з-за кордону, заборона підписувати українські тексти під нотами, заборона українських вистав. 
Невипадково хор М.Лисенка змусили співати у концерті українську народну пісню 'Дощик' французькою мовою.

1881 рік.

Закон про дозвіл на друкування словників українською мовою, але за російським правописом, а постановка українських вистав залежить від місцевого начальства.

1887 рік.

Рукопис граматики української мови цензор повернув, не читаючи, відписавши авторові, що нема потреби дозволяти до друку граматику тієї мови, яка приречена на небуття.

1888 рік.

Указ Олександра ІІІ 'Про заборону вживания в офіційних установах української мови та хрещення українськими іменами'.

1889 рік.

У Києві, на археологічному з'їзді, дозволено читати реферати всіма мовами, крім української.

1892 рік.

Російський уряд наказує цензорам суворо стежити за тим, щоб не допустити українських літературних перекладів з російської мови.

1894 рік.

Заборона ввезення українських книг з-за кордону.

1895 рік.

Заборона української читанки та українських книг для дітей.

1903 рік.

На відкритті пам'ятника І.Котляревському у Полтаві не дозволено промови українською мовою.


http://www.refine.org.ua/pageid-4394-1.html

Відео ПР про те, як "мова" пагубно впливає на кримських дітей

В Криму по місцевому телеканалу партія регіонів активно крутить відеоролик, в якому протиставляють російську та українську. Зміст простий, як двері - жінка з дитиною вдома розмовляє російською, в садку цій дитині "нав'язують" мову. Саме мова своїми вкрапленнями у великий та могучий язиг завдає шкоди дитині та їй розвитку, яка, нібито, ніколи не стане розумною і не навчиться розмовляти грамотно, по руССкі. Вони до сих пір хочуть балакати на "родном языке". Дивіться самі:



Ахтунг! Російські націоналісти на території України.

У нас така цікава країна, де все відбувається не так, як це має відбуватись у всьому цивілізованому світі. Тільки у нас президент - зек, прем'єр міністр - не може розмовляти державною мовою, а 73% депутатів ВР не визнають себе українцями... Та і народ у нас такий, що підвищивши ціни на проїзд в маршрутці до 10 грн та хліба до 15 грн, просто вийдуть до ВР, постоять 3-4 години, поскаржаться друг-другу, та поїдуть додому, адже сьогодні в нічну зміну на роботу їхати... Такого просто не має бути в жодній країні світу, окрім країни рабів. Також, що виділяє нашу країну на фоні інших - це значне розповсюдження націоналістів інших держав. У нас це - націоналісти з Росії, мета яких зрозуміла - тотальне винищення культури і мови та загальна русифікація України. Як це сталося з бідолашною Білорусією:

Головна мета, в яку вони свято вірять - це об'єднання України і Росії на користь останньої. Якщо вони б існували просто спільнотами, то багато шкоди не наробили би. Найбільша прикрість, що російський націоналізм значно поширений у вищих рангах правління. Наприклад, спікер АРК Володимир Константинів відкрито заявляє, що його бісить, коли до нього звертаються українською і навіть заборонив це. Російські націоналісти Ківалов і Колісніченко вже повним ходом впроваджують знищення української мови в Україні, а інші націоналісти охоче підтримують їх у ВР. Наш славетний Табачник вже називає мову "Нєнужним язиком". Вони борються з нами, бо ми їх "притісняємо". Вони нас не бояться, як не бояться закону. Вони дивляться на нас, як на рабів, не менше. Але окрім високопоставлених націоналістів є й дрібні об'єднання і партії російської націоналістичної направленості, котрі покланяються Путіну. Попри, здавалось би, незначний їх розмір, шкоди від них не менше. Вони як партизани на лінії вогню. Вони повільно, але впевнено ведуть підривну діяльність в українському суспільстві, зіштовхуючи лобами кацапів і свідомих. Вони - наші вороги, які міцно оселилися на нашій землі. А ворогів треба знати в обличчя. Саме тому я зробив коротку підборку партій та громадських об'єднань, мета яких єдина - тотальна русифікація та руйнування незалежності та суверінитету України:
  1. Дозор. Сайт російських націоналістів з Одеси. Мета - тотальна русифікація України, "патріотичне" виховування молоді. Також є в ЖЖ - dozor_nr
  2. Партія «Русский Блок». Зареєстрована 30 березня 2001 року. Програма партії також оригінальністю не відрізняється: «За русский язык, права и достойную жизнь людей!». На чолі Геннадій Басов. Цікаво, що навіть в Вікіпедії про Русский Блок написано написано лише російською і англійською мовами. Ось такі справи :)
  3. «Русское единство». "Наше будущее - в единстве с Россией!" - пишуть вони, і цим все сказано. Це об'єднання родом з Криму, що не дивно. Об'єднання отримало особливу популярність, коли на 9 травня займались провокаціями на території ворога, у Львові. Також можна завітати до них на сторінку в контакті  або групу. А ще вони на фейсбуці оселилися.
  4. Якась «Славянская партия». Тільки зацініть їхній сайт :) У мене, наприклад, очі повитикали :)  Заснована 3 жовтня 1992 року в Донецьку Олександром Лузаном.
  5. «Русская школа». Всеукраїнське об'єднання, націлене на створенні російських класів та гуртків, де можна вивчати російську мову, літературу, культуру тощо. Вони беруться за найнезахищеннійший шар нашого населення - дітей. Правду каже східна мудрість - "Хочеш перемогти ворога, виховуй вого дітей". Покидьки...
  6. Русское Национал-патриотическое движение. Мало що про них знаю, але виступають за об'єднання Росії, Білорусії та України (без Галичини та Карпат). Сайт працює періодично.
  7. Донецкая республика. Виступають за відділення донецької та луганської області від території України та приєднанні до складу РФ у вигляді автономії. О_о
В Криму знаю існує ще з десяток подібних об'єднань, але вони усі однакові, як під копірку. Ну а так начебто основні спільноти та об'єднання перерахував. Якщо когось незаслужено забув - вибачте і повідомте мне про це. А ось список кількох інтернет-порталів, де тусуються російські нацики з України. Скажімо, тролям присвячується :) 
АльтернативаНовороссияРусские на Украине (саме "на", а не "в"), АнтиоранжОдна Родина.
Також є подібні проекти на ЖЖ, наприклад akinak2000
Як бачимо, іде повне, тотальне притиснення росіян та язика в Україні. В лапках, звичайно, це ж сарказм :) Цікаво, а в Росії є українські націоналістичні партії чи об'єднання? Ні? Ну ось і мораль :) Імперія, розумієте. А усім, хто причасний к тим, про кого я писав вище, а не для звичайних російських громадян та просто російськомовних українців, викладу маленьке послання на їхній, зрозумілій мові (навіть трохи римовано):

Пошли нах*й, пророссийские сраколизы и шлюхи!
Украина будет только наша, а вам - земля пухом!

Ця стаття також доступна у моєму ЖЖ тут.

Бідні бо русифіковані

Від русифікації до бідності

Нав’язування російської мови – лише один з аспектів експорту Росією свого способу життя

Термін, здається, добре знайомий. Нині навіть шкільнийпідручник жваво пояснить вам його сутність: русифікацією, мовляв, єполітика, спрямована на утвердження та зміцнення російської національно-політичної переваги в Україні або інших країнах за допомогою переходу чи переводу осіб неросійської національності на російську мову й російську культуру та їх ню подальшу асиміляцію. Популярне трактування цього явища веде свій родовід іще від рубежу ХІХ–ХХ століть, коли політичне крило національно-визвольного руху боролося проти різного роду обмежень у царині українського слова й друку. Згодом, уже за радянських часів, це трактування видозмінилося у викривальне бичування культурно-освітньої політики СРСР. Утім, русифікаторство від свого початку стосується не лише «солов'їної мови» та вишиванки. Економічна русифікація: снаряди замість масла Здебільшого під русифікацією розуміють насадження й культивування російського, яке має витісняти й нівелювати щось питомо своє, автентичне. Насправді утиски та асиміляція були і є лише частиною русифікаційних заходів. Іншою їхньою функцією є збереження та розвиток тих складових місцевої культури чи соціальних практик, які за визначенням були корисні для метрополії, обіцяючи зміцнювати її вплив на місцях. Русифікацію традиційно й цілком справедливо ототожнюють із поширенням на Україну політичного впливу Росії, коли після Козацької революції ХVII століття та низки воєн із Польщею й Туреччиною дедалі більше українських теренів потрапляли під владу «білого православного царя». Утім, початки русифікаторства попервах стосувалися зовсім не культурно-освітньої сфери, а радше соціальної та економічної. Ревно обстоюючи позитив, що його буцімто привнесли російські завоювання імперської доби в економічне життя України, казкарі ідеологічного фронту повсякчас наголошували на доступності для України зарубіжних ринків збуту продукції (в першу чергу сільськогосподарської), перетворення Півдня та Лівобережжя на житницю Європи тощо. Гірка правда полягала в тому, що всі ці зміни скоріше сприяли консервації економічного аутсайдерства України, яке намітилося вже у ХVIII столітті, аніж виходу з нього. Не секрет, що «доступ» до західних ринків українських купців відбувався не рентабельно виправданими шляхами, як було ще від часів Середньовіччя, а за російським посередництвом і через контрольовані метрополією транзитні центри. Ідеологія російської зовнішньої торгівлі не мала нічого спільного з філософією вільного обміну, притаманного західному світу й була орієнтована винятково на потреби встановлення економічного, а відтак і політичного панування. Шляхом запровадження поступових обмежень на вивіз стратегічно важливих товарів та спрямування торговельних потоків у власні транзитні пункти Росія швидко встановила цілком нові для українців правила гри, де бізнес міг бути успішним лише для «своїх». У недалекому майбутньому в ньому лишилися переважно ті, хто заручився підтримкою та протекцією впливових вельмож або царських фаворитів. Іншим гірким плодом стало входження українських виробників до загальноросійського ринку, оспіване багатьма істориками імперської та радянської доби. Сільське господарство в Україні мало орієнтований на експорт характер. Псевдо-патріотів страшенно тішив статус України як годувальниці Європи, при цьому скромно замовчувалося те, що за кордон продавали переважно фуражне збіжжя, яке йшло не до європейських споживачів, а для реекспорту в колонії. Динамічний розвиток цукроваріння в Правобережній Україні, що так пестив містечкове марнославство, теж став таким собі маленьким «економічним дивом», з тим лише застереженням, що умови роботи на цукроварнях були вкрай важкими, а мережа підприємств аж ніяк не вирішувала проблеми безробіття та низького рівня життя. Попри те що Україну вважали мало не столицею європейського цукроваріння, її середньостатистичний мешканець споживав цукру в рік найменше з-поміж інших сусідів по Європі! Промислове піднесення другої половини XIX століття було чистої води «русскім» проектом, через те що всю інвестиційну сферу контролював уряд, прагнучи використати її не для поліпшення добробуту країни, а заради розбудови стратегічно важливих галузей, орієнтованих на потреби армії та флоту. Бісмарківський принцип «снаряди замість масла» приваблював закордонних інвесторів гарантованим збутом виробленої продукції (гармат, пароплавів, прокату, рейок, вагонів, промислового устаткування), споживачем якого виступала держава. Імперська промислова революція, а згодом радянська індустріалізація сповідували практично однакові економічні пріоритети: переважання видобутку сировини та важкої промисловості над харчовою та легкою. Напередодні Першої світової війни в структурі українського експорту на готову продукцію припадало менш як 20%, решту становили сировина та напівфабрикати. Неоптимальний розвиток промисловості та сільського господарства, запроектований та стимульований в інтересах меншості суспільства, гальмував розвиток внутрішнього споживання. Відсталість імперської моделі економіки фактично законсервувала застарілі форми харчування та побутової культури українців. Надмірне споживання хліба й злаків, які компенсували брак у раціоні білків та жирів, високий рівень споживання алкоголю, що його неявно стимулювала державна монополія, – усі ці рудименти архаїчного повсякдення успішно пережили імперську цивілізацію, ставши одним з основних кодів цивілізації радянської. Відсталість сфери комунікацій, про яку ще Гоголь писав, як про хронічну хворобу Росії, стала для України усталеним фактом. Ірраціональне й мляве будівництво доріг, а згодом залізниць, відсталість технологій та розкрадання коштів назавжди стали виразно російським брендом у цій сфері. Транспортні проекти часто перетворювалися на іміджеві ширми, що прикривали справжню безпорадність держави: сцени закладення Транссибірської залізниці, де майбутній імператор Ніколай ІІ з тачкою в руках, увійшли до всіх гімназійних підручників з історії, а за деякий час реінкарнувалися в пропагандистські плакати іншого потьомкінського проекту імперії, тепер уже радянської, – БАМу. Спільними нотками резонують із ними і теперішні інфраструктурні проекти Євро-2012 пострадянської України Соціальна русифікація: черги замість барикад Найяскравіший вияв соціальної русифікації – участь українських еліт у розбудові російської та радянської імперій – часто використовується як аргумент на користь близькості цих утворень і їхньої ідеології українському менталітетові. Заради точності відзначимо: «хохли»-будівничі імперії – це не лише Розумовські, Безбородьки, Трощинські та Кочубеї, але й сотні тисяч українських селян та козаків, якими Петербург «обрусения ради» заселяв Кубань, Крим, Східний Сибір і Казахстан. Прикметний факт соціальної політики метрополії: усі регулятивні заходи щодо українського суспільства вона спрямовувала тільки на дві соціальні верстви – дворянство й селян. Перші отримували кар'єрні та матеріальні перспективи на імперській службі, втрачаючи натомість соціально-політичну самодостатність (а згодом і ідентичність), других то батогом, то пряником манили до міфічних селянських «землі й волі». Водночас політика імперського та радянського урядів послідовно ігнорувала й маргіналізувала третій стан – середній клас. Права власності в законодавстві імперій для непривілейованих верств завжди лишалися примарними, а політичні свободи були геть відсутні, що взагалі не давало можливості для розвитку буржуазії як носія принципово іншої громадянської релігії, заснованої на індивідуалізмі, незалежності, відповідальності та підприємливості. Натомість соціальна русифікація повсякчас дбала про збереження в суспільстві ієрархічної структури. Верхівку традиційно посідали «обрані» та протеговані політичним режимом чиновники й офіцери, до яких могли долучатися інші категорії «слуг народу». В умовах хронічної неефективності управлінського апарату та економіки, ці категорії мали окрім владного впливу ще й додаткові пільги-преференції – від доступу до західних благ цивілізації до якісного лікування та харчових пайків у спецрозподільниках. Решта суспільства поставала аморфною знеособленою масою, головними моральними цінностями якої були безоглядна покірливість та віра в сильну державу (царя, вождя). Соціальні прагнення скеровувалися не на самореалізацію та самовдосконалення, а на пошук шляхів потрапляння до числа «обраних» і відтак оволодіння дарованими їм пільгами. Особиста свобода в колективістських структурах сільської громади або стаханівської бригади завжди була аномалією й викликом традиційним цінностям. Патерналістські орієнтири й очікування завжди мали своїм наслідком пасивність і добру керованість – найцінніший суспільний результат русифікаційних проектів. Саме вони давали можливість метрополії ліпити нові спільноти не тільки на рівні ідентичностей, але й фізичних людських мас – саме так став можливим феномен «радянського народу», популяції якого лишилися практично в усіх колишніх радянських республіках і понині. Утім, соціальні успіхи русифікації були й лишаються чи не найбільш сумнівними та обмеженими. Причин цьому досить багато – від напрочуд тривкої соціальної пам'яті українців (як-от селян, у яких, як доводять соціальні психологи, інтуїтивна й підсвідома недовіра до влади, спричинена травматичним досвідом голодоморів і колективізації, живе та працює протягом щонайменше 4–5 поколінь) до елементарної незграбності та поверхневості реалізації конкретних заходів. Поклавши чимало часу та коштів на нівеляцію соціальних та етнічних відмінностей поміж «братніми радянськими республіками», небіжчик СРСР, зрештою, зіткнувся наприкінці свого існування з вибухом притлумлених до того «націоналізмів» та відродженням соціально-побутових традицій, які він безуспішно намагався викорінити. Системною вадою русифікації була її неконструктивність. Оглядаючи наслідки русифікації Криму, яка в очах російського суспільства була аналогом цивілізаторства дикунів, російський публіцист Євґєній Марков із невтішною відвертістю зазначав: «Питання про народну вигоду мусить бути вирішене з цілком безсторонньою логічністю й щирістю... Погляньмо справі прямо в очі й, поклавши руку на серце, скажімо відверто, чи справді дали ми кримському татарину краще життя?» Культурна русифікація: «бідні, бо дурні, а дурні, бо бідні!» Культурна площина русифікації здається найбільш видимою. Утім, вона набагато ширша й загрозливіша, аніж валуєвська заборона українських друків 1863 року чи то тріумфальна хода російської попси українським телеефіром. Глобальний результат культурної русифікації – це прищеплення нової системи цінностей і мотивів, передусім у повсякденному житті. Це ті соціальні звички й судження, які промовляють до нас вустами персонажів Сковороди та Нечуя-Левицького: «начальник завжди правий», «не висовуйся», «а мені воно треба?» тощо. Соціальна байдужість та духовна летаргія насправді страшніші за примітивність смаків, що їх плекає маскульт «русского міра». У цьому сенсі наслідки русифікації зараз даються взнаки навіть там, де замість російської лунає українська, але в лікарнях і судах до людини ставляться залежно від її соціальної «сортності» й товщини гаманця. Ще одна, так би мовити, цивілізаційна травма, заподіяна русифікацією, – поява в нашому культурному лексиконі понять «провінція» та «столиця». У дорусифікаційну добу культурний ландшафт на знав такого поділу через питомо європейську гомогенність України – великі міста й містечка творили основний економічний та культурний субстрат регіонального життя, у якому освітні центри та потужні торговельні осередки не конче збігалися з адміністративними столицями й осідками можновладців. Переформатування імперської доби натягнуло над країною нову координатну сітку, у якій ця гомогенність швидко зникла разом зі старими осередками культури й економіки (навряд чи хтось зараз упізнає в Кам'янці-Подільському, Білій Церкві, Коропі чи Новгороді-Сіверському колишні «зіркові» міста). Центри ваги перемістилися в значною мірою штучно визначені новою владою осередки, які так і не спромоглися на самодостатній розвиток, а з’ясування можливостей і перспективності стало визначатися не природними здатностями регіону чи місцевості, а властивим імперії ієрархічним поділом між «центром» і «окраїнами». Тож провінційність стала категорією не географічною, а радше сутнісною, якісною. Імунітет від русифікації Русифікаційні моделі були і є конче необхідними для збереження цілісності та впливу імперії. Але чи є вони такими всесильними та ефективними? Ахіллесовою п’ятою русифікаторства є тотальна байдужість до будь-якої ідентичності, в основу якої покладено суто громадянські цінності (примат прав особи, індивідуалізм, терпимість, соціальна конструктивність тощо). Через те навіть русифіковані громадяни не завжди уживаються із цінностями та умовами «русского міра», навіть якщо вони є етнічними росіянами. Русифікована модель суспільного й культурного устрою пропонує неефективну державу, матеріальну нестабільність і соціальну пасивність, позбаляючи натомість можливості вибору та перезавантаження суспільного розвитку. Ця неприродна модель поступу є перешкодою для повноцінного розвитку не лише Львова, Коломиї чи Луцька, але рівною мірою й Луганська, Джанкоя чи то Херсона. Русифікація та її новітній римейк совок ніколи не матимуть шансів там, де люди воліють бути громадянами, а не підданими. Продовження читайте у журналі «Український тиждень» №23(188)

Геноцид або чому зникають українці...Ч.1.

Петро Вольвач ГЕНОЦИД або чому зникають українці на неосяжних просторах російської Імперії?

В Радянському Союзі владні структури та компартійні ідеологи полюбляли творити легенди і міфи. На одній шостій земної кулі, мабуть, важко знайти галузь людської діяльності, в якій впродовж більшовицького панування не було б створено якогось красивого міфу. Ця міфотворчість стала об'єктом копіткої роботи величезного корпоративного ордена дипломованих псевдовчених, які зосереджувались головним чином на терені суспільствознавчих та історичних наук. Якщо підрахувати кількість «наукових» трактатів та захищених дисертацій, виявиться, що саме в цих галузях витворено найбільше міфів. Широкому загалу добре відомі рожеві міфи про радянський інтернаціоналізм, месіанську роль «старшого брата», добровільне злиття націй та творення якоїсь винятково нової «исторической общности — советского народа», власне, «русскоязычного населения».

Апогеєм злочинної міфотворчості став період сталінсько-брежневської тиранії. Проте, щодо України та українського народу епоху національного нищення та зросійщення започаткували ще перші російські самодержці. Більшовики в цій справі виявилися гідними правонаступниками всіх досягнень царизму. Якщо вірити офіційній компартійній пропаганді, рух народів до радянської імперії та якогось аморфнобезликого «русскоязычного населения», або «советского народа» віддзеркалює об'єктивні інтеграційні процеси, що відбувалися у суспільстві. Проходили вони нібито без модного силового тиску з боку владних структур та без впливу «керівної і спрямовуючої».

В шалі великодержавно-шовіністичної істерії якось забулася навіть нищівно-вбивча характеристика сутності царської імперії, дана самим батьком соціалізму російського зразка та вождем світового пролетаріату. Відомо, що до захоплення влади більшовиками, Ленін досить влучно назвав Російську імперію тюрмою народів. Постреволюційні історики, які прискореними темпами вийшли з червоних робітфаків та виросли зі сталінської шинелі, забули про те, що ще з часів Івана Грозного мілітарна експансія та агресивність стали домінантою зовнішньої політики молодої імперії. Як заповідали духовні пастори Івана Грозного: «Россия неустанно должна расширять свои границы за счет соседей». Тому і не дивно, що впродовж 525 років з XV століття до нашого часу, імперія провела у війнах 329 літ, тобто майже дві третини своєї історії. Вона воювала з 26 сусідніми державами та регіонами. Завдяки мілітарним дійствам, Російська імперія збільшила за цей час свою територію майже у 1000 разів.

Ще у 1462 році площа Московії (Московської держави) становила близько 24 тис. кв. км. А вже в 1914 році Російська імперія займала одну шосту частину земної суші (23,8 млн. кв. км). Територія Росії з XV століття приростала з середньою швидкістю 80 кв. км на день. На це прирощення витрачено величезний економічний потенціал та покладено життя мільйонів.

Сьогодні кожній людині, яка не уражена великодержавним шовінізмом та позбавлена імперських амбіцій, цілком зрозуміло, що вже після падіння царської деспотії в лютому 1917 року, більшість складових частин колишньої імперії знову потрапили до нової більшовицької в'язниці, так званого СРСР, лише завдяки ленінській підступності та при допомозі багнетів.

Стосовно України, перший командуючий Червоної Армії Лев Троцький ще у 1920 році без зайвої дипломатії відкрито заявляв: «Радянська влада протрималася на Україні до сих пір (і протрималася нелегко), в основному силою Москви, великоруських комуністів та Червоної Армії». Незалежність могли здобути лише ті колонії (Фінляндія та Польща), на які не вистачило мілітарної сили. Проте, незабутній Ілліч не міг змиритися з втратою Польщі і вже у 1920 році рекомендував своїм червоним яструбам промацати революційність поляків багнетами. А його вірний учень і соратник Сталін в 1939 році зробив безуспішну спробу знову поглинути Фінляндію.

Лише завдяки протидіям союзників та антигітлерівській коаліції в другій світовій війні не відбулося прямого приєднання до імперії багатьох країн Східної Європи. Але не без втручання радянської імперії в більшості з них все ж таки були встановлені маріонеткові, комуністичні режими. Всі вони безславно скінчили своє існування, майже одночасно з розпадом колишнього імперського Союзу.

Як за часів царату, так і впродовж радянського періоду паростки нашої державності та коріння української культури влада нищила і шалено, і систематично. Для тих, хто ще сліпо вірує в міфи про миролюбне творіння імперії, про «природні» процеси злиття націй, про якусь патологічну відразу українців до своєї мови й культури, про їхнє самоїдство та ностальгічне бажання «слиться в русском море», нагадаємо найбільш значні віхи на шляху нищення генофонду України, руйнації культури та духовності українського народу та його зросійщення. Без їх знання не осягти глибини тої прірви, до якої Україну вели майже 340 років.

1700–1721 роки — масове знищення українського козацтва в Північній війні Росії за оволодіння узбережжям Балтійського моря та у будівництві Ладозького каналу та царської столиці, Санкт-Петербургу.

1708–1709 роки — жорстоке придушення катом українського народу, Петром І, національно-визвольного руху та остаточне нищення залишків української державності.

1720 рік — указ Петра І про заборону книгодрукування українською мовою.

1729 рік — указ Синоду про вилучення в населення українських букварів та текстів з церковних книг.

1768 рік — злочинна змова Катерини II з польською шляхтою для спільного придушення визвольного руху українського народу на Правобережній Україні, що ввійшло в історію під назвою Коліївщина; перша масова депортація українців до Сибіру.

1768–1775 роки — нищення українського козацтва в російсько-турецькій війні.

1775 рік — підступна руйнація посіпаками Катерини II Запорізької Січі, закриття українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях та наступне закріпачення українського народу.

1771–1783 роки остаточна ліквідація української автономії у вигляді Гетьманщини та окремого козацького війська в Україні.

1811 рік — закриття за правління Олександра І Києво-Могилянської академії — центру духовної культури України.

1816–1821 роки — мілітарна окупація України у вигляді 500 тисячного війська у військових поселеннях на українській землі.

1847 рік — розгром Кирило-Мефодіївського братства, політичний терор в Україні за Миколи І.

1854–1855 роки — Російська імперія веде Кримську війну проти союзу Англії, Франції та Оттоманської імперії. Основним постачальником гарматного м'яса для неї стали українські губернії.

1862 рік — закриття за Олександра II українських недільних шкіл, які на свій кошт організувала передова українська інтелігенція.

1867 рік — Ємський указ про заборону ввезення української книги з-за кордону, заборону українського театру й друкування нот українських пісень, закриття українських громад та журналу «Основа».

1877–1878 роки — російсько-турецька війна принесла українському народові величезні економічні збитки та людські втрати.

1884 рік — закриття всіх українських театрів.

1890–1914 роки — масові переселення українських селян до Сибіру й Далекого Сходу, яке позбавило Україну близько 5-млн. людності.

1904–1905 роки — російсько-японська війна між Росією та Японією за панування на Далекому Сході, в якій загинули десятки тисяч українців.

1907–1908 роки — післяреволюційна реакція в Україні, закриття українських періодичних видань, указ сенату про шкідливість культурної й освітньої діяльності в Україні.

1914 рік — указ Миколи II про скасування української преси.

1914–1917 — Україна втягнута Росією в злочинну першу імперіалістичну війну, яка знекровила генофонд нації, - в її полум'ї згоріло життя мільйонів українських солдатів та мирного населення.

1917–1920 роки — більшовицько-білогвардійська навала в Україну, знищення української державності, братовбивча громадянська війна в Україні, спровокована більшовиками та білогвардійцями, розгром українського національного руху.

1921–1922 роки — політика воєнного комунізму та голод в Україні, що забрав життя сотень тисяч людей, жорстоке придушення більшовиками селянських повстань та кривава розправа з робітничими страйками.

1928–1932 роки — колективізація сільського господарства в Україні, що призвела до розгрому села, знищення заможних верств населення та депортації мільйонів селян за межі України.

1929–1930 роки — початок великого політичного терору в Україні, знищення української автокефальної церкви.

1932–1933 роки — штучний голодомор в Україні, інспірований більшовицькою владою з метою знищення непокірного українського селянства. За оцінкою міжнародних експертів, на Україні від голоду загинуло понад 10 млн. чоловік.

1933 рік — телеграма Сталіна про припинення українізації, ліквідація в Україні так званого національного ухилу.

1933–1938 роки — масовий геноцид проти українського народу, тотальне нищення української культури та національної школи.

1938 рік — сталінська постанова про обов'язкове вивчення російської мови.

1939 рік — фінська війна з метою загарбання Фінляндії, економічні збитки та значні втрати української людності.

1939–1940 роки — приєднання Західної України, широкомасштабні репресії проти населення, депортація на Північ та до Сибіру майже півмільйона західних українців.

1941–1945 роки — друга світова війна, розпочата нацистським та більшовицьким режимами, що призвела до повної руйнації економіки України та загибелі кожного з шести жителів України (близько 6 млн. чоловік).

1944–1945 роки — розробка сталінсько-беріївського плану депортації українців з України (приказ № 0078/42 НКВД й Наркомата оборони СССР от 22 июня 1944 года "О выселении в отдельные края Союза ССР всех украинцев".

1946–1947 роки — голод в Україні, від якого загинули десятки тисяч українців.

1947 рік — спільна радянсько-польська широкомасштабна акція «Вісла» по нищенню сотень тисяч українців у Польщі.

1944–1949 роки — нищення української повстанської армії та масова депортація населення Західної України на Північ до Сибіру.

1954–1959 роки — освоєння 10 млн. га цілинних та перелогових земель Казахстану й Сибіру, котре вичерпало з України матеріальні й людські ресурси (з України виїхало близько 3 млн. молодих робочих рук).

1964–1983 роки — доба компартійної реакції в Україні та боротьба з новітнім українським відродженням.

1978 рік — постанова ЦК КПРС про посилення вивчення та викладання російської мови та літератури (брежневський циркуляр).

1983 рік — постанови ЦК КПРС про посилення вивчення російської мови в школах (андроповський указ).

1986 рік — Чорнобильська катастрофа, яка є наслідком компартійного тоталітаризму, безвідповідальності перед народом. В результаті з сільськогосподарського виробництва на Україні вилучено понад 5 млн. га земельних угідь, постраждало близько 3 млн. населення України, генофонд нації уражено на століття. Колишня імперія залишила Україну сам на сам з чорнобильською трагедією.

1989 рік — постанова пленуму ЦК КПРС про єдину офіційну мову, російську, в СРСР (горбачовський циркуляр).

Щодо Криму, то цей сумний перелік антиукраїнських акцій, можуть продовжити прийняті у 1992 році Конституція та Закони про освіту в Республіці Крим, які у цьому регіоні фактично ставлять українську мову поза законом.

Отже, витоки того стану, в якому нині перебувають економіка та духовне життя в Україні, потрібно шукати не в її короткочасній незалежності, а перебуванні в досить тривалому колоніальному ярмі. Досягненням та породженням його є також низька наша національна свідомість, відсутність національної гордості, яничарність та манкуртство, вельми поширених передовсім у південних та східних регіонах України.

Демографічна ситуація в тій чи іншій державі — один з найбільш надійних барометрів її благополуччя. Вона віддзеркалює не лише економічну й політичну стабільність в суспільстві, а є і показником здоров'я нації. Нація, позбавлена природного приросту населення, не має майбуття й приречена на вимирання. Аналіз демографічного стану в Україні впродовж досить тривалого часу перебування її у складі Російської імперії переконливо доводить, що саме українці досягли межі етнічної катастрофи. Можна сподіватися, що чорнобильська трагедія 1986 року в значній мірі загострить цю проблему ще протягом кількох століть. Проте, вже й сьогодні смертність в Україні домінує над народжуваністю. Це перший сигнал, що нація починає вимирати. Українці — одна з найбільш чисельних націй Європи, яка в останні роки стоїть над прірвою.

За статистичними даними, в Україні з кінця XIX по кінець XX століття найнижчі показники природного приросту населення. Так, якщо в 1913 році населення України (без західних областей та Буковини) становило 35,2 млн. чоловік, то в 1939 році, після приєднання цих регіонів до Союзу, в республіці було 40,5 млн. чоловік, тобто за 25 років населення збільшилося лише на 5 млн. чоловік. А в наступні 20 років (з 1939 — по 1959.роки) приріст населення становив лише 1,4 млн. чоловік (чисельність населення в 1959 році -41,7 млн. чоловік).

Першим в Україні почало вимирати село. Як зазначає член-кореспондент АН України Любомир Пиріг, «процес винародовлення в селах розпочався з 1979 року; в містах трохи пізніше — з 1990 року. Ще в 1920 році природній приріст населення України складав більше 300 тис. чоловік. Через десять років цей показник зменшився до 174 тис. чоловік. Причому за цей період спостерігався приріст лише міського населення».

Фахівці не без підстав стверджують, що лише за тридцятиріччя, з 1929 по 1959 рік Україна недорахувалася 14,6 млн. осіб.

З 1979 року по 1989 рік населення в Україні збільшилося на 2 млн. чоловік (51,7 млн.). Це — найнижчий показник приросту по всіх республіках Союзу. Не можна не погодитися з Любомиром Пирогом, який стверджує, «що відплив з України корінного населення, приплив осіб інших національностей, людей, для яких українська земля, її природа, народ є чужими, призводить до руйнації суспільної моралі, до втрати відчуття спільності історичної долі, культури, створює атмосферу нездорового суперництва і навіть ворожості на соціальному й національному грунті». Необхідно зазначити, що наведені дані по приросту населення з 1913 по 1989 рік ще не характеризують справжню демографічну картину. Більш всього вони є свідченням тих нездорових чи то штучних міграційних процесів, спрямованих на русифікацію України та її підступно-мирне завоювання. Основна маса людності (переважно з Росії) мігрувала на Україну вже за Радянської влади. Так, ще у 1923 році в республіці проживало 3 млн. росіян, в 1939 — 4 млн., в 1959 році їх чисельність зросла до 7 млн., а в 1970 — до 10 млн. Сьогодні їх нараховується вже понад 13 млн. Лише в Криму впродовж 1939–1959 р.р. чисельність росіян зросла на 1,1 млн. чоловік.

Цілеспрямована міграція російського населення в Україну особливо зросла після голодомору 1932–1933 року, в період так званої індустріалізації, а в західні регіони — після Вітчизняної війни і в 70–80 рр., в добу творення «єдиного советского народа».

Паралельно з депортацією української людності з України, яку в імперії започаткували ще царі (вона відбувалася під виглядом заслання до Сибіру та на Північ бунтівників, державного переселення селян для освоєння безлюдних територій Росії, освоєння цілини, розподілу фахівців, індустріалізації околиць та «великих строек коммунизма») на материковій Україні проводилася шалена русифікація українського народу. Жорсткі жорна зросійщення в Україні захоплювали кожну людину з перших днів народження (від ярлика з прізвищем у пологовому будинку) й супроводжували все життя, до похоронного ритуалу та хреста на цвинтарі. Над зросійщенням та асиміляцією українців та творенням феномену XX століття — «русскоязычного населения» в імперії працювали могутні державні структури, шкільна освіта, вища школа, всі без винятку органи влади, судочинство, міліція, армія. Тому й не дивно, що кожен наступний перепис засвідчує зменшення чисельності українців, які вважають батьківську мову своєю рідною. Такі сумні реалії в сучасній Україні і в близькому зарубіжжі.

Яка ж доля спіткала тих наших земляків, котрі опинилися поза межами батьківщини. Про тих, кого злидні та сталінський терор закинули в Західну Європу, на американський континент і навіть до Австралії, ми добре знаємо, особливо тепер, коли західна діаспора стала для нас відкритою. Там наші земляки своєю працею здобули повагу до себе інших народів, створили собі добробут і змогли зберегти мову та розвинути українську культуру. А що ж мають українці, які потрапили на гостинний поріг «старшого брата»? Статистика засвідчує, що після створення Союзу та організації більшовиками радянських республік, українці в Російській Федерації посідали за чисельністю друге місце після росіян. В деяких регіонах (Кубань, Ростовська, Саратовська області, Ставропольський та Приморський краї) українці були домінуючим населенням. Тривалий час вважалося, що дані про чисельність українців на теренах СРСР (50 млн.) значно перебільшені і є пропагандистською видумкою націоналістів з-за кордону. На жаль, об'єктивні дані про національний склад населення в радянській імперії для своїх громадян були такою ж таємницею як відомості про її оборонний потенціал. Тому навіть у статистичних установах такої довідкової літератури нема. Нещодавно розсекречені архіви КДБ та МВС засвідчують, що чисельність українців у колишньому Союзі перевищувала 80 млн. чоловік (журнал «Нові дні», грудень 1992р.).

Отже, офіційні дані про чисельність українців в Росії (4,3 млн.) є повною фальсифікацією. Спробуймо це довести на підставі доступних нам матеріалів. Будемо оперувати даними перепису населення, що проводився в Росії у 1897 році, та останнім переписом в колишньому Союзі (1989 рік). Між ними відтинок часу в 92 роки, причому 72 з них припадає на радянський період. Мусимо застерегти, що ми не маємо змоги привести статистичні дані по всіх регіонах Росії. Для прикладу наведемо дані про українське населення лише в деяких областях та краях.

Ще на початку 1930 року за офіційними даними українців в Росії мешкало 6,3 млн. чоловік. Через 50 років, тобто на, порозі 80-х рр., чисельність українського населення в Російській Федерації зменшилося на 2 млн. Загадкове їх зникнення не має ніякого пояснення. Наявні статистичні дані з різних регіонів Росії просто вражають.

Так, у Ставропольській губернії в 1897 році зафіксовано 320 тис. українців (37 % усього, населення), а через 92 роки — лише 69 тисяч, тобто 2,4 %.

У Донській губернії наприкінці минулого століття українців було 720 тис. — 28 % усього населення, а в нинішній Ростовській області українців, згідно з переписом 1989 року, лишилося 178,8 тис. (4,2 %).

У Курській губернії українців наприкінці XIX ст. нараховувалося 530 тис. (23 %), а сьогодні їх там близько 1,7 %. І це при тому, що в результаті сталінської сваволі до Курської області наприкінці 20-х років відкраяли від України кілька районів заселених переважно українцями. Ще разючіша картина по Воронезькій губернії. В царській Росії в 1897 році там налічувалося 930 тис. українців (36 % від усього населення). За радянської влади, не зважаючи на те, що до області з України передали кілька українських районів, чисельність українців у 1989 році зменшилася майже у 8 разів і становила 122,6 тис. (5 %). Враження таке, що українці в цих областях просто вимерли.

За 92 роки значно знизилась питома вага українців у населенні Сибіру. В 1897 році у Тюменській, Тобольській та Єнисейській губерніях українці становили 20 %.

Тепер, за офіційною статистикою, наших земляків там 3,3 %. За переписом 1897 року, в Уссурійському краї було 25 % українців, а в Амурському — 20. В 1989 році частка українців в загальній кількості населення в цих регіонах становила відповідно 6,2 та 8,2 %.

Завдяки українському населенню в значній мірі відбувалось і відбувається нині освоєння та облаштування півночі та східного регіону Росії. За даними М.Якименка, який вивчав роль українців у залюдненні та господарському освоюванні Сибіру та Далекого Сходу з кінця XIX — початку XX сторіччя, у 1917 році за Уралом жило 748,6 тисяч українців. Завдяки тяжкій праці переселенців з України вже на той час в цих регіонах було створено величезні матеріальні цінності. Українці освоїли близько 500 тис. га цілинних земель та заснували декілька тисяч населених пунктів. Українські назви їх збереглися там ще й сьогодні. Переселенці з України принесли до Сибіру та Далекого Сходу способи обробітку грунту, започаткували вирощування там картоплі, огірків, помідорів, цукрових буряків та багатьох інших культур. Українці впровадили на Далекому Сході бджільництво, яке напередодні 1917 року стало значною статтею російського експорту. В тяжкій праці, нестатках та злиднях, від хвороб та незвичного клімату впродовж 1909–1913 р.р. померло більше третини переселенців.

Сьогодні саме ці райони є основними постачальниками нафти, електроенергії, лісу.

(далі є для читання частина 2)

Інформаційна оборона.Висновок про чергову спорбу вбити укр.мову

ВИСНОВОК ЩОДО ЗАКОНОПРОЕКТУ

народних депутатів України С.Ківалова та В.Колесніченка

Про засади державної мовної політики” (№ 9073 від 26.08.2011)

1. Законопроект “Про засади державної мовної політики” майже повністю дублює поданий рік тому законопроект № 1015-3 “Про мови в Україні” Єфремова-Симоненка-Гриневецького, що був негативно оцінений не лише профільними комітетами Верховної Ради України, парламентською опозицією, українськими науковими інституціями і громадськими організаціями, а й Верховним Комісаром ОБСЄ у справах національних меншин та експертами Венеціанської Комісії.

2. Автори нового законопроекту відмовилися лише від одіозної статті 7 старого законопроекту “Російська мова в Україні. Українсько-російська двомовність”. Тепер замість 33 він складається з 32 статей, проте концептуально і структурно відтворює попередній законопроект і тому більшість його ключових положень в своїй основі явно суперечать Конституції України, рішенню Конституційного Суду від 14 грудня 1999 р. № 10-рп/99 у справі про офіційне тлумачення положень статті 10 Конституції України та ґрунтується на свавільному тлумаченні Європейської Хартії регіональних або міноритарних мов.

3. Незмінним залишилося ключове положення законопроекту, яке передбачає застосування заходів, спрямованих на використання регіональних мов або мов меншин, “за умови, якщо кількість осіб, - носіїв регіональної мови, що проживають на території, на якій поширена ця мова, складає 10 відсотків і  більше чисельності її населення” (п. 3 статті 7).

Критерій визначення кількості носіїв регіональних мов – 10 % і більше – є довільним (такого критерію немає в жодному міжнародно-правовому акті) і в практичному плані покликаний забезпечити використання лише російської мови поряд або замість української як державної на більшій частині території України. На це вказують, зокрема п. 2 частини другої статті 5 та частина 6 статті 7 законопроекту, формулювання яких з цією метою були суттєво відкориговані. Якщо в старому законопроекті передбачалось забезпечення всебічного розвитку і функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя  на всій території держави (п. 2 частини другої статті 5), то в новому до цієї чіткої, простої і зрозумілої формули зроблено таке доповнення: “зі створенням можливості паралельного використання регіональних мов або мов меншин на тих територіях і у тих випадках, де це є виправданим” (п. 2 частини другої статті 5).

Якщо в попередньому законопроекті було записано, що регіональна мова “використовується на рівні з державною мовою на відповідній території України”, то в новому йдеться про використання там лише регіональної мови або мови меншини.

У зв'язку з викладеним слід зазначити, що В.Колесніченко того ж дня зареєстрував законопроект “Про заборону звуження сфери застосування регіональних мов або мов меншин України” (№ 9059-1 від 26.08.2011), в якому він пропонує ввести кримінальну відповідальність за порушення права громадян на використання регіональних мов або мов меншин. Зауважимо, що ні згаданий, ні аналізований законопроект Ківалова-Колесніченка не містять статті про відповідальність посадових осіб за порушення їхнього обов’язку вживати державну мову в офіційному спілкуванні. Отже, зазначені законопроекти мають на меті підрив державного статусу української мови.      

4. Ще одна новела законопроекту Ківалова-Колесніченка стосується переліку мов, які підпадають під дію “Європейської Хартії регіональних або міноритарних мов”. В ньому до попереднього списку з 15-ти згаданих у законопроекті Єфремова-Гриневецького-Симоненка додано ще три – русинську, караїмську і кримчацьку. Оскільки русинську говірку лінгвісти вважають діалектом української мови, внесення її до переліку мов меншин суперечить статті 1 Європейської Хартії, в якій зазначено, що термін “регіональних або міноритарних мов” не включає діалекти офіційної мови держави”.

5. Частина 1 статті 4 законопроекту Ківалова-Колесніченка передбачає, що “основи державної мовної політики визначаються Конституцією України, а порядок застосування мов – виключно цим законом”. Проте даний законопроект кардинально ревізує конституційно визначені засади державної мовної політики України, вводячи в правове поле такі, не передбачені Конституцією, поняття і терміни, як “регіональна мова або мова меншини”, “мовна група”, “мовна меншина”, “регіональна мовна група”, “мовне самовизначення”, “носії регіональної мови” (статті 1, 3, 7) і зобов'язуючи місцеві органи державної влади, органи місцевого самоврядування, об'єднання громадян, установи, організації, підприємства, їхніх посадових і службових осіб і, навіть, громадян-суб'єктів підприємницької діяльності та фізичних осіб використовувати регіональну мову (частина 7 статті 7).

По суті, йдеться про підміну Конституції України свавільно виписаним законом. Вельми показово, що пропонований законопроект передбачає внесення суттєвих змін до 32 Законів України, а також Положень про паспорт громадянина України для виїзду за кордон, про свідоцтво про народження, мовні приписи яких сформульовані відповідно до статті 10 Конституції України.      6. Як визначено у згаданому рішенні Конституційного Суду України, положення про українську мову як державну та гарантії вільного розвитку, використання і захисту російської, інших мов національних меншин України містяться у розділі І “Загальні засади Конституції України”, який закріплює основи конституційного ладу в Україні. Поняття державної мови є складовою більш широкого за змістом та обсягом поняття “конституційний лад”. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить лише народові (частина 3 статті 5 Конституції України). Поняття і терміни статті 10, яка визначає основи мовної політики в Україні, як і інших статей розділу І Конституції України, можуть бути змінені тільки у спеціальному порядку, передбаченому статтею 156 Конституції України.

Таким чином, спроби запровадження в Україні статусу мов і порядку їх застосування, не передбачених статтею 10 Конституції України, слід кваліфікувати як порушення Основного закону – зазіхання на засади конституційного ладу України.

7. Принципово неприйнятною є стаття 3 законопроекту, в якій “право мовного самовизначення” сформульоване поза контекстом статусу  української мови як єдиної державної мови, обов’язкової відповідно до статті 10 Конституції України  для офіційного застосування на всій території України у всіх сферах суспільного життя.

Ні Конституція України, ні міжнародно-правові акти, що визначають  стандарти захисту прав людини, включно з рамковою конвенцією Ради Європи про захист національних меншин та Європейською Хартією регіональних або міноритарних мов, не встановлюють право мовного самовизначення в сфері застосування державної мови. В практиці європейських держав цей принцип також відсутній.

Пропоноване у п.2 статті 3 законопроекту формулювання допускає  тлумачення, згідно з яким і державні службовці мають право вільно користуватися будь-якою мовою у суспільному житті, а, отже, і при виконанні ними офіційних функцій. Натомість зі статусу української мови як державної випливає обов’язок державних службовців всіх рівнів та посадовців органів місцевого самоврядування володіти державною мовою та неодмінно використовувати її при виконанні службових функцій.

Отже, положення п. 2 статті 3 законопроекту, яку його автори  вважають ключовою, створює підґрунтя для нехтування державними службовцями і посадовими особами своїм конституційним обов’язком щодо імперативного застосування ними державної мови при здійсненні ними своїх офіційних повноважень. 8. Як визнають автори законопроекту, він ґрунтується не на засадах статті 10 Конституції України, яка є фундаментом державної мовної політики, а на визнанні пріоритету прав людини, зафіксованого у її статтях 3, 21 та 22. Таке протиставлення найнегативнішим чином позначається на якості законопроекту і робить його концептуально хибним. 

9. В законопроекті не враховано якісної відмінності статусу і функцій української мови як державної від інших мов, так чи інакше поширених на території України. Не враховано також і те, що термін ”регіональні або міноритарні мови”, відповідно до Європейської Хартії регіональних або міноритарних мов, застосовується не для визначення статусу цих мов, а лише для окреслення ареалу їх використання в межах держави.

10. Автори законопроекту проігнорували той факт, що мовна ситуація в Україні є результатом цілеспрямованого, насильного і штучного витіснення української мови з ужитку в багатьох сферах суспільного життя в окремих регіонах, і не передбачили заходів захисту щодо української  мови як державної в тих місцевостях, де вона менш поширена, відповідно до статті 3 Європейської Хартії.  

Узагальнений висновок

Законопроект Ківалова-Колесніченка “Про засади державної мовної політики” майже повністю відтворює проект закону “Про мови в Україні”, внесений на розгляд Верховної Ради України рік тому. Його автори внесли до законопроекту певні зміни, проте практично проігнорували принципові критичні зауваження щодо його концептуальної хибності і незбалансованості, висловлені як в “Оцінці та рекомендаціях Верховного комісара ОБСЄ у справах національних меншин від 20 грудня 2010 року стосовно проекту закону “Про мови в Україні” (№ 1015-3), так і у  Висновку Венеціанської комісії щодо проекту закону “Про мови в Україні” від 30 березня 2011 року. Вилучення із законопроекту явно заполітизованих положень і відвертих виокремлень російської мови як такої, що заслуговує на пріоритетну підтримку, не змінили його спрямованості на підрив статусу української мови як державної та її витіснення з ужитку в усіх сферах публічного життя  в більшості областей України.

Прихованою метою законопроекту Ківалова-Колесніченка є легітимізація русифікації України, яка здійснюється нинішньою владою на вимогу Росії.

В разі ухвалення і втілення у життя цього законопроекту ще більшого масштабу набудуть порушення мовних прав українців та представників інших національних меншин України, будуть порушені засади конституційного ладу України, розпочнеться процес її федералізації, виникне серйозна загроза цілісності української держави.

Необхідно розробити концептуально інший, новий законопроект відповідно до Конституції України та принципів європейської мовної політики і практики із залученням фахівців, а не представників окремих політичних сил.

Координаційна  рада з питань захисту української мови при Київській міській організації товариства «Меморіал» ім. В.Стуса
Страницы:
1
2
3
предыдущая
следующая