Українська рицарська поезія початку XVII ст.

Дуже цікаво спостерігати, як в, здавалось  би, прості й зрозумілі сьогодні слова, ще 500 років тому, вкладався абсолютно інший зміст.

Виявляється, в ті часи, славні сини россійського племені  упокоювали Україну від татар та... москви!

Отже, пропоную Вашій увазі зразок українською рицарської поезії початку XVII ст.: вірш на честь славного і вдатного руського-українського рицаря , князя Семена Лика. У 1620 р. він, зокрема, у такий спосіб прокоментував королівський судовий позов, написаний до нього польською мовою: “то страхи на ляхи, а я-м русин. Відаєт король єго милість, жем русин, а позви міні по полску шлеть”. Тільки за це, як на мене, йому потрібно було б в Черкасах поставити пам'ятника!

Въ томъ же року 1621 въ рицерскихъ справахъ досветченый его милость князь Семенъ Михайловичъ Лыко на подстарост†Черкаскомъ, который не былъ преконаный боемъ, але презъ чаровницу тамъ же въ Черкасехъ съ тымъ се светомъ пожегналъ, где забавы и некоторые справы рицерские виршами коротко выписую, чого самъ, при боку его будучи, почасти естемъ сведомъ:

Бо то есть дорогий обычай рицера жаловать

И смерть его своею смертию откуповать;

Такъ чинили оные валечници,

Купуючи Гектора зацного Троянчици:

Золото взаемъ ваги поступили

Тело оное мужне великимъ коштомъ чтили;

Въ кождомъ то давномъ рицерскомъ народе

Мужа до бою золотой даровали свободе

И его рицерские поступки оферовали,

Богу несмертелному за него дяковали.

Такого вожа зыскало российское племе —

Дорогой карбункулъ неошацованое цене,

Зацна кровъ мужного князя Лыка кости

Рыцеръ неошацованый жалости

Князь Семенъ Лыко, вожъ делный,

Цнотъ, уместности и скромности полный.

Егды за его приводомъ замокъ Московскій Белгородъ добывали,

Кгды презъ штурмъ и бой добылъ места и замку, где войско здобывало.

Скарбу немало; потомъ збурилъ Рылскъ, Путивль

Съ подивенемъ всихъ, яко оный князь былъ такимъ рыцеремъ,

Кгды се тежъ на Муравскихъ шляхахъ съ татарами потыкалъ:

Такъ, яко се биютъ воды о скалы

Такъ се князя Лыки войско съ татарскимъ зошло,

Не великостю але моцю его прошло;

А самъ межный князь почалъ своимъ продвовати,

Побивши татаръ, почалъ щасливе триумфовати:

Зачимъ отъ Москвы и отъ Татаръ упокоилъ Украину; тымъ

Здорове людей и местъ Украинныхъ обваровалъ своимъ.

Такую моцъ тотъ зацный мужъ въ словехъ у силе

Мевъ вдячный рицерству и отчизне миле;

Кгды се съ послугою своею где поспешилъ,

Великою учинивши корысть всихъ тешилъ,

Або военымъ способомъ векъ свой увесь травилъ,

Въ поляхъ дикихъ коло шляховъ Муравскихъ татаръ длавилъ.

Часомъ отъ зною, то отъ горачности

Опрочъ хлеба потравъ и безводной млости

Тымъ способомъ веку онъ молодого зажилъ

И рицерской дельности такъ набылъ

Самъ тежъ щасливе въ Олександрове премешкивалъ,

Потехъ своихъ зъ великою радостю заживалъ.