хочу сюда!
 

Ольга

34 года, телец, познакомится с парнем в возрасте 25-45 лет

Заметки с меткой «українська мова»

Мова по новому


Те що витворив Кабінет міністрів Гройсмана разом з супер філологами не пролазить ні в які ворота. Так, мабуть деякі правила правопису як анахронізми і нові поняття можливо і треба було змінювати. А ось викладання інозених слів на хуторянський лад ріже слух і викликає обурення. Наприклад згідно нових правил жінка на посту прем'єра- прем'єрка. На посаді професора- професорка, мера-мерка, посла- послиця, член організації- членкіня та іньше.

Все це розцінюю як інтелектуальну діверсію. І ось чому. Таке застосування іноземних слів більше нагадує рівень мислення якогось бурсака початку 20 сторічча, з хутора на слобожаньщині. У нього куриця-курка, вчитель-вчилка, собака- сучка, повія- проститутка і т п.. Тобто скорочено, нахабно і принизливо І саме цей підхід запропонували і затвердили колишні чиновникі. А ось в англійській, німецькій та іньших мовах жінка президент канцлер прем'єр визначається просто як президент, канцлер, прем'ер без усяких витребеньок Тепер така невідповідність іноземним термінам,зверхність,нахабність до поважних посад людей і термінів поширюються через офіційні видання, радіо, телебачення. і визиває обурення у українців зрощених на українській літературній мові. Треба негайно припиняти це блюзнірство над співучею солов'їною мовою нашого народу.

Закликаю усіх небайдужих підняти свій голос проти цієї інтелектуалної, психологічної диверсіїї, яка ставила за мету насміхатися над українськими висловами дуже поважних понять, і вимогати від Уряду скорійшої відміни таких правил.

Спроби загальмувати новий мовний закон України

30 Серпень 2019, Київ 21:30

Тарас Марусик: «Спроби загальмувати новий мовний закон України є історично безперспективними»



У день набуття чинності закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної» Конституційний суд України ухвалив два знакові рішення – про декомунізацію і про мову освіти. Останнє рішення щодо мовної статті закону «Про освіту», довкола якої поламали чимало списів, зокрема, деякі народні депутати, громадсько-політичні діячі Закарпаття та офіційний Будапешт, пройшло повз увагу більшості, на відміну від ухвали про декомунізаційні закони.

Важливість цього рішення полягає в тому, що КСУ, підтвердивши конституційність освітнього закону, не лише вибив ґрунт з-під ніг популістів і прихованих сепаратистів, але й фактично поширив цю ухвалу на новий мовний закон, в якому стаття про мову освіти майже ідентична до відповідної статті закону «Про освіту». КСУ аргументує так: «У Законі не лише відтворюється зміст і обсяг конституційного права на освіту мовою відповідної національної меншини.., а й передбачається його реалізація у двох формах: навчання рідною мовою (дошкільна і початкова) та вивчення рідної мови (на всіх рівнях загальної середньої освіти)».

Тому не дивно, що саме в липні, а дехто у той самий день 16 липня взялися гальмувати новий мовний закон усіма «підручними засобами».

Перший «підручний засіб» – Верховна Рада. Вже 16 липня, через кілька годин чинності закону, троє товаришів-депутатів Вадим Новинський, Олександр Вілкул та Євгеній Мураєв на парламентському сайті зареєстрували законопроект, яким пропонують скасувати його. Через три дні інший їхній соратник Валерій Писаренко запропонував відтермінувати введення в дію закону.

І це не всі законопроекти ветеранів опозиції до статусу української мови як державної. Раніше, у травні, були зареєстровані ще два законопроекти – «Про мови в Україні» та «Про порядок застосування мов в Україні».

Другий «підручний засіб» – Кремль, який ініціював розгляд нового закону на засіданні Ради безпеки ООН. «Випадково» обговорення відбувалося 16 липня. Незважаючи на гнівні тиради представника Росії про «насильницьку українізацію країни» та на його обурення «тим, що представники інших країн не скористалися цим засіданням для обговорення закону про функціонування української мови», Кремль зазнав фіаско.

До речі, в травні Росія вже добилася розгляду цього закону на засіданні Радбезу ООН, і також безуспішно. Повз увагу експертів не пройшло те, що й у цьому випадку Росія синхронізувала свою вимогу зі згаданими вище двома травневими законопроектами: Василя Німченка й Нестора Шуфрича та Олександра Вілкула й Вадима Новинського.

На цьому тлі команда нового президента України не стала повноцінним третім «підручним засобом» гальмування мовного закону, бо діє гібридно, продовжує в мовному питанні і далі петляти та пробувати суспільство «на зуб», на реакцію.

Перший приклад – голова нової Верховної Ради Дмитро Разумков. Упродовж останнього місяця він неодноразово висловлювався на цю тему. Зокрема, він солідаризувався з керівником Офісу президента Андрієм Богданом, який виступив за дозвіл Донецьку і Луганську користуватися регіональною російською мовою. Разумков не вважає, що Богдан не мав рації, а також переконаний, що друковані видання українською мовою на Сході нерентабельні.

Трохи пізніше він заявив, що в парламенті використовуватиме винятково українську, бо це вимога закону, але повністю на мову не перейде. Це підтвердилося і на засіданні Підготовчої депутатської групи, яке він вів українською мовою і підтримав Ірину Геращенко, що намагалася завадити Вадимові Рабиновичу виступати російською, а також на першому засіданні нового парламенту. Коли «медведчуківець» Олег Волошин спробував виступати російською, йому вимкнули мікрофон.

Заступники Андрія Богдана теж не відмовчуються. Кирило Тимошенко своєю заявою про запуск «українського російськомовного каналу, яким ми зможемо покривати російськомовне населення у всьому світі», викликав різку реакцію в соцмережах. Навіть російськомовні виступили з критикою цих планів, а відомий російський блогер Аркадій Бабченко звернувся до «слуг народу» такими словами: «Ви знову хочете русифікувати Україну, друзі мої».

Керівник передвиборчого штабу політичної партії «Слуга народу» Олександр Корнієнко підтримав пропозицію Кирила Тимошенка створити «свій інформаційний продукт російською мовою, який буде транслюватися на окупованих територіях і весь світ».

Ще один заступник Андрія Богдана Юрій Костюк також вважає, що в рамках інформаційної війни повинен бути створений «російськомовний український контент» і що треба бути готовими до зменшення мовних квот для радіостанцій і виробництва фільмів.

Всі ці приклади, як і виступ Володимира Зеленського на заходах до Дня Незалежності, де він не забув згадати про «україномовних і русскоязичних», свідчать про те, що Зеленський та його збірна повторюють мовну риторику Петра Порошенка початку його президентської каденції, наступаючи на ті самі граблі.

Казус правопису

Гібридні дії нової політичної команди проявилися, наприклад, у позові 12-річної школярки та її мами з Херсона до улюбленого суду Ігоря Коломойського про оскарження нової редакції українського правопису. Бо хіба хтось повірить, що херсонська школярка Юлія Пиргас випадково вибрала Окружний адміністративний суд міста Києва?

Але чомусь анонсоване на 15 серпня судове засідання не відбулося, а на сайті суду незмінно висить застаріла інформація і не оновлюється. Припускаю, що однією з причин стало те, що були якісь інші очікування. Адвокат Дмитро Ільченко, який виступив на стороні позивачів і який безапеляційно заявив, що ніхто «не говорить «проєкт» та не літає в Атени на индиках», також про позов забув. До речі, дописи в його фейсбуці – всуціль російськомовні. Цей виглядає, як потьомкінська українськомовна декорація.

«Правописний» позов зроблений за російськими лекалами 15-річної давності. Тоді Конституційний суд Російської Федерації заборонив суб’єктові федерації – Татарстанові – перейти з кирилиці на латиницю на підставі позову про порушення права російськомовний дітей у Татарстані, який подав батько школяра, юрист із Казані.

Про позитив

Попри такі гібридні виверти президента України та його соратників у мовній сфері маємо гарні офіційні новини. Верховний Суд визнав законним мораторій на публічне використання російськомовного культурного продукту на Львівщині. А Кабінет міністрів, виконуючи мовний закон, затвердив персональний склад Національної комісії із стандартів державної мови.

Навіть міський голова Харкова Геннадій Кернес намагався говорити державною мовою на позачерговій сесії міськради.

Крім того, Давид Арахамія, який 29 серпня 2019 року обраний керівником парламентської фракції партії «Слуга народу», заявив, що в разі спроб перегляду нового мовного закону з боку президента Зеленського він голосуватиме проти.

А молодий дрогобичанин Василь Яворський створив ютуб-канал, щоб витіснити російськомовне наповнення на цій популярній відеоплатформі. «Я зневажаю блогерів, – сказав він, – рідна мова яких українська, але заради популярності вони переходять на російську…»

Отож спроби підважити новий мовний закон, особливо з боку «Українського вибору» та «Опоблоку», ще гальмуватимуть запровадження норм у повсякденну практику, але в перспективі «заслужені» ветерани опозиції до статусу української мови як державної опиняться там, де й повинні, – на смітнику історії. Головне, щоб лукаві «слуги народу» нас не приспали і, перефразовуючи пророка, не розбудили в огні окраденими.

Тарас Марусик – журналіст, публіцист, експерт з питань мовної політики

Тарас Марусик
Заступник голови Координаційної ради з питань застосування української мови в усіх сферах суспільного життя при Міністерстві культури України

Отакі перекладачі:)))

Ось такі перекладачі... "З добавленням".
Одразу помітно, що з російськомовного регіону. Дніпропетровщина.


Про мову українську розмова давня

Анатолій Загнітко: "Бути поза політикою в сучасному світі складно"

Співрозмовник DT.UA — доктор філологічних наук, професор, член-кореспондент НАН України Анатолій Загнітко. До вересня 2014 року — завідувач кафедри української мови і прикладної лінгвістики, декан філологічного факультету Донецького національного університету, нині — завідувач відділу інформатики Українського мовно-інформаційного фонду НАН України.

 Він уже рік живе в Києві. Не запитала, чи мріяв бути киянином у студентські роки, після служби у війську або тоді, коли вперше і назавше вирішив для себе: наука — то його. 

Рік у столиці — не з власної волі. Так сталося. Бо — війна. Рідний Донецьк покинув в один день — після 42 років життя там. Він не жаліється, не нарікає, бо "іншим іще важче"…

Мій співрозмовник — доктор філологічних наук, професор, член-кореспондент НАН України Анатолій Загнітко. До вересня 2014 року — завідувач кафедри української мови і прикладної лінгвістики, декан філологічного факультету Донецького національного університету, нині — завідувач відділу інформатики Українського мовно-інформаційного фонду НАН України. 

— Анатолію Панасовичу, минув рік відтоді, як ви були змушені виїхати з Донецька…

— У Київ ми з дружиною приїхали в липні 2014 року, після того як на трасі була спроба вилучити мене з активного життя. Дивом цього не сталося: почався обстріл, снаряди розривалися поблизу, і ті, хто намагався мене "прибрати", розбіглися... Після того до Донецька ми вже не поверталися, хоча постійно згадуємо його. 

— Поїхали "з порожніми руками"?

— Так. Найбільше шкода, що в Донецьку залишилася моя книгозбірня. Не така вже й велика — трохи більше 12 тисяч томів, але її оригінальний лінгвістичний складник — близько трьох тисяч томів. Більшість із тих книжок існують лише в одному примірнику на Донеччині. Я збирав їх починаючи із 1967–1968 років і до сьогодні. 

Прикро усвідомлювати: найближчим часом, очевидно, мені не вдасться повернути книгозбірню ані в повному обсязі, ані навіть окрему її частину. 

До півтори тисячі книжок, які активно використовував у науково-пошуковому й навчально-дослідному процесах, я зберігав в університеті. Мабуть, ви чули, що всі книжки, які залишися в університетських приміщеннях, у насильницький спосіб кваліфіковано як відчужена власність, тобто тепер вони належать університету... 

— До сьогодні можна чути нарікання на бездіяльність Академії наук у питанні вивезення унікального обладнання з академічних установ Донецька наприкінці травня минулого року. Чи реально було тоді це зробити?

— Коли всі ці події починалися, ми дивилися на них, як на бездарно підготовлений спектакль. Доки… не з'явилася зброя. Дивилися на тих людей у центрі міста і розуміли, що більшість з них не є жителями Донецька: автобуси курсували через кордон як хотіли… 

Ми не знали, хто є постановником цього спектаклю, режисером вуличного псевдодійства. Трохи насторожувало, що правоохоронні органи зовсім не реагували. Навпаки, захищали мітингувальників, які активно виступали проти Української держави. Є люди, з якими можна попрацювати, і багато речей відкриється… Напевно, тому так активно нищаться всі архіви, аби правда не стала доступною широкому загалу. 

Коли група студентів у грудні 
2013-го захотіла зорганізувати мітинг (із жовтня я був в.о. декана філологічного факультету), їх іще на підходах до площі Леніна побили. У побитті брали участь міліціонери. Уже тоді я прогнозував, що ситуація за хвилину може вийти з-під контролю.

Навесні, коли події вже набрали трохи інших обертів, у мене було враження, що сценарій "пішов не в лад", а центральна влада не до кінця розуміла масштаб загрози. І коли почалися розмови про автономію, я утвердився в розумінні, що відбувається вирішення місцевої проблеми під чиїмось політичним прикриттям. У травні (за 3–4 дні до того, як відбувся "експорт" зі Слов'янська до нас) у мене була розмова в університеті з активними колегами, з керівництвом закладу про те, що потрібно готуватися до часу Х, аби вивезти обладнання. Ішлося не про хімічні чи біологічні лабораторії, під які потрібні величезні території, ішлося про вивезення серверів, технічного обладнання тощо. У нас була можливість розташуватися або на території нашого Маріупольського центру, або Костянтинівського, або у Волновасі. Гадаю, якби ми тоді це зробили, то багато чого технічно можна було б вирішити набагато простіше. Хоча, очевидно, з'явилося б багато інших проблем… 

— Як це сприйняли колеги?

— Сказали, що я панікую, песимістично дивлюся на ситуацію…

Думаю, на той час і МОН, і навіть наше найвище державне керівництво не припускало такого розвитку подій. Не було довгострокового і перспективного плану динаміки ситуації. Напевне, був оптимізм щодо активізації населення у приборканні сепаратизму. 

Тому в травні не були готові давати команду вивезти наукове обладнання. Очевидно, це могло створити якісь небажані на той час психологічні настрої. 

— Є відчуття, що недопрацювали в чомусь?

— Мабуть, не все зробили, що могли… Йдеться про запобігання цій ситуації, про недопущення її взагалі. 

Не кажу, що ми нічого не робили… Але не відбулося діалогу: інтелігенція—правоохоронці—адміністрація. На кожному із цих рівнів були люди, котрі на ситуацію дивилися так само, як і ми, і не хотіли того, що трапилося. Потім, коли "ці" засіли в адміністрації, достатньо було б роти — однієї! — навіть не "Альфи", щоб їх усіх звідти викинути. 

Коли на мітинг проти сепаратизму вийшло досить багато, як на той час, людей — понад п'ять тисяч! — і їх почали нещадно бити під захистом правоохоронців спеціалізовані підрозділи, вже було зрозуміло, що йде біда. За всіма ознаками ситуація зовсім почала виходити з-під контролю так званої місцевої влади. 

Іще штрих… Один з останніх: бойовики приїхали в університетський автопарк і забрали весь транспорт. До речі, вони знали і про кількість автомобілів, тракторів, і про їхній технічний стан. Не треба бути аж таким стратегом, щоб оцінити ситуацію, коли в університетські гуртожитки починають селити озброєних людей… 

— Українська мова і Донбас. Ми й досі пробуємо аналізувати цей зв'язок, точніше, намагання його розірвати за всяку ціну (яка виявилася занадто високою). Кандидати в депутати всіх рівнів, ідучи на вибори, маніпулювали статусом російської мови як державної. На перших збіговиськах донецьких антимайданів у 2013-му фігурували ці самі гасла. Ви ж не казатимете, що так "історично склалося"?..

— Про "історично склалося" я написав дуже багато. За переписами населення легко побачити, що до середини 20-х років минулого століття (навіть до того знаменитого перепису, результати якого зникли), до освоєння промислового вуглевидобування як такого українці становили абсолютну більшість на теренах Донеччини. В обласному архіві вдалося знайти матеріали, з яких видно, як змінювалося кількісне співвідношення населення. До речі, нам радили про це не писати і навіть не згадувати… 

Тоді постійно повторювали, що на Донеччині живуть 126 національностей. Такої кількості національностей ніколи не було ні на Донеччині, ні в Україні загалом. Є представники національностей, народностей, етнічних меншин. Можна говорити про такі національності, як українська, російська, румейська чи греко-урумська (греко-татарська), частково німецька, польська і єврейська. Бо всі вони до активного впровадження політики уніфікації на теренах Донеччини мали власні національні школи, створювали власні періодичні видання, активними були їхні культурні громади. 

До національно-мовної уніфікації в 30-х роках ХХ століття були грецькомовний технікум у Маріуполі, грецькомовна друкарня, грецькомовні школи, єврейський технікум і єврейська школа, німецькомовний технікум і німецькомовна школа. Польська громада мала і свою газету. Згодом усе було зліквідовано, а шрифти деяких друкарень вивезено в Азовське море й затоплено. Це справді були національні меншини. Не кажучи вже про релігійні громади, де послуговувалися мовами цих меншин. 

Українство дуже посилилося завдяки тому невеликому відсотку українців, яких у результаті операції "Вісла" було "вмонтовано" в Донеччину. Більшість із того покоління закінчила українські школи. Навіть у Донецьку українські школи становили 30–35%. 

Абсолютний наступ відбувся після ухвалення так званого закону про вибір мови навчання і добровільне навчання національною мовою у 50-х роках. Катастрофічного удару це завдало білоруській та українській мовам. Навіть у Жмеринці більшість шкіл стали російськомовними… Достатньо було, аби п'ятеро батьків з класу ініціювали переведення навчання на російську мову. Якщо більшість класів були російські, то й школа автоматично ставала російськомовною. 

Згодом утворилися цілі анклави поколінь, які не вивчали української мови. 1970 року в Донецьку закрилася остання українська школа. Попереднє покоління не тільки володіло українською мовою, а й навчалося, жило і думало нею. Наступне вже користувалося російською. В Донецьку і прилеглих до нього районах зникли геть усі українські школи. 

У 90-х роках ми створили ініціативну групу, щоб відкрити україномовну школу — №65 у Донецьку. Це окрема історія про те, якої наруги довелося витримати, і як урешті-решт було виділено приміщення для навчання… 

— Наступні українські школи з'являлися швидше?

— Інтервали були дуже великі, не в один рік. Школи з'являлися не так просто, доводилося постійно боротися з численними перепонами. Зазвичай оперували кількістю українськомовних шкіл, а не українськомовних учнів. Бо ці школи були не в густонаселених кварталах і не у промислових містах. Це при тому, що в самій Донецькій області навіть за останнім переписом українці становлять абсолютну більшість. Програма відновлення українських шкіл почала розгортатися тоді, коли міністром освіти був Василь Кремень. 

Нещодавно колега, якому трохи більше 30 років, почав мене переконувати: але ж влада не противилася відкриттю українськомовних шкіл. Так, справді: центральна влада — ні. А от місцева… 

— Ви особисто відчували на собі тиск чи зневагу з боку оточення, коли розмовляли українською?

— У своїй більшості населення досить добре ставилося до української мови. Я кажу про Донецьк. Про села й селища годі й говорити. Є ж цілі автохтонні анклави, наприклад Новосілківський або Мар'їнський, Слов'янський або Олександрівський райони. 

Але були різні випадки. 15 років поспіль на Донецькому обласному радіо я вів щотижневу передачу "Мово рідна, слово рідне…". Листи надходили різні... Писали навіть, що на мене треба накинути зашморг і відвести "куди треба". 

Часто називали "бандерою" — щоправда, без відчутної агресії. Симпатії не проявляли. Часто можна було почути іронічно-зверхнє — "ми йому пробачаємо, бо він націоналіст". 

Але бувало й таке, що людина на пошті, до якої звертався українською мовою, намагалася розмовляти з тобою також українською. 

Переді мною — яскравий епізод, пов'язаний з учителькою мого старшого сина в початковій школі, — Вірою Платоновою. Коли постало питання вивчення української мови, більшість батьків сказали, що не хочуть, аби їхні діти її вивчали. Педагог, сибірячка з Іркутська, на це відповіла: "Я вас розумію. Але це може бути деінде, але не в моєму класі". Її авторитет як учителя був дуже високий — усі хотіли потрапити саме до неї. Діти, які прийшли до Платонової, до самого закінчення школи не просили звільнити їх від вивчення української мови. Це показник того, як можна формувати добре ставлення до рідної мови, будучи представником іншої національності. 

Я й інші приклади бачив. Коли виходець з околиці Донецька, де ви не почуєте російської мови і де панує щось на кшталт суржику зі слабким елементом російської, агресивно вимагав звільнення від української мови. Це дивувало. Зречення свого — це найстрашніше. Доки не навчимося себе поважати, доти й інші нас не поважатимуть. 

— Чи правда, що бажання звільнитися від української в Донбасі жевріло завжди і тільки й чекало на сірник, який і підпалили в 2014-му?.. 

— Ми проводили власне анкетування в різних аудиторіях: гірників, металургів, студентів, школярів, ліцеїстів. Намагалися з'ясувати, наскільки дражливою є для них проблема мови? Це була 15-та, 12-та позиція. Для старшого покоління —10-та, інколи 8-ма. Але ніколи вона не була на першому, другому чи третьому місці. Для молодшого покоління — випускників шкіл, першокурсників, випускників університету — мовне питання взагалі не стояло. Вони якраз сприймали українську як пріоритетну, бо не мислили себе поза українською державністю, українським простором. 

Думка про пріоритет російської мови активно впроваджувалася в уми регіону приблизно з другої половини 90-х років — мовляв, якщо немає другої державної мови, то ви ніби вторинні в цій державі. Робилося це майстерно, особливо двома партіями: Комуністичною і Партією регіонів. Уже на початку XXI століття це набуло, я би сказав, агресивного характеру, буквально наступали на горло: "Ми повинні бути такими, бо ми особливі". 

У цей час на офіційному рівні започатковуються Пушкінські свята. Шевченківські свята місцева влада інтерпретувала як щось неформалізоване, що має ініціюватися й організовуватися якимись громадськими структурами. А на проведення пушкінських виділяла чималі кошти — 2,5 млн грн в 2012–2013 роках. 

Хтось каже, що ситуація зі статусом української мови в Донбасі вибухнула від запаленого сірника… Скажу чесно: все було спровоковано. Пригадую мітинг, коли ухвалювали "знаменитий" Закон "Про засади державної мовної політики" (2012). У ньому брали участь, на жаль, учителі української мови і літератури, котрих звозили з усієї Донеччини. Перед облдержадміністрацією зібрали близько тисячі осіб з відповідними гаслами. Вони вважали, що нічого крамольного не роблять, просто не можуть відмовитися. Так відбувалося посилення компонента російської мови у самоідентифікації особистості. Головною цінністю, що нав'язувалася з другої половини 90-х, було: Донбас — це щось особливе, унікальне, Донбас дає Україні все... 

Тому ідея про другу мову лягла на "вдячний" ґрунт: ви нам — українську, а ми вам — російську. Це було цінністю 15, можливо, 20% населення. Але не абсолютної більшості. Та, на жаль, як сказав голова нинішньої військово-цивільної адміністрації, абсолютно проукраїнської влади на Донеччині дуже мало. Саме регіональної влади. 

— Як ви вважаєте, чи повинні українські вчені вести діалог з російськими науковцями? Чи все-таки наука залишається поза політикою? 

— Як на мене, контакти з російськими науковцями можна підтримувати і, мабуть, треба розвивати. Усе залежить від того, наскільки це відповідає державним національним запитам і наскільки це актуально. Я в жодному разі не вважаю, що ці зв'язки треба зовсім розірвати. 

Скажімо, якщо російський колега, якого я поважаю, у відповідь на мій лист пише, що "ви продалися американцям" тощо, то я можу застосувати дві моделі поведінки. Перша — повністю припинити спілкування. Тоді кожен залишиться при своїй думці. Друга — якщо, розриваючи контакти, я втрачу для національної науки вагомі й актуальні речі, чим порушу певні традиції, я можу сказати так: "Ми залишаємося кожен при своїй думці". А вже після цього ненав'язливо продовжуватиму інформувати колегу про реальний стан речей, і в результаті він зможе зрозуміти більше, ніж якби я активно його переконував. Так трапилося з багатьма моїми російськими колегами, які сьогодні підтримують мене, але, на жаль, не виступають там активно "проти"… 

Ми вже не працюємо над спільними проектами. Але я вдячний, що вони надсилають свої публікації, і я маю можливість ознайомитися з ними. Деякі колеги, зокрема з Московського університету, в нещодавньому листі просили пробачення за те, що писали мені й у чому були на той час справді переконані. Це теж показник. Важливо те, що чимало колег зацікавляться українськими науковими студіями, аналізують їх. 

Мене запрошували на кілька конгресів у Росії, на два симпозіуми, але я не поїхав. Це моя принципова позиція. Я — за контакти, але потрапити в середовище, яке тебе агресивно не сприймає на власній території, — не певен, що сьогодні це необхідно… 

Це ж стосується і білоруських колег. Не так усе просто і в спілкуванні з ними. Не треба видавати бажане за дійсне, я реаліст і реально оцінюю ситуацію. 

— Тобто ви не можете сказати, що наука — поза політикою? Все залежить від конкретних дій і подій?

— Є політика гуманітарного спрямування, як-от історія, література, культура… Багато політиків сперечаються щодо того, як будується національна держава і на чому тримається — тільки на військово-промисловому комплексі, а все інше додається? Чи все-таки національно-культурне середовище є первинним, а ВПК захищає усталені національно-культурні надбання, цю спільноту, яка в колі цивілізованих народів вважає себе самодостатньою і рівною поміж рівних? 

На жаль, так склалося ще з радянських часів, що історію постійно переписували відповідно до "поставленої мети". Це й сьогодні бачимо в наших сусідів, які легко змінюють цінності, історію, переставляють наголоси у прийнятті нашими пращурами християнства… Київ був, є і буде мрією Російської імперії, бо звідси почалося те, що було найпотужнішою державою східного слов'янства, — Русь. У цьому сенсі історія не може бути написана поза політикою. Коли історик каже, що він поза політикою, треба пильно почитати те, що він пише і як розставляє акценти. Бо бути поза політикою в сучасному світі дуже складно.

Щодо оборонного ВПК, різноманітних військових і комп'ютерних технологій — сказати, що вони поза політикою?.. Ми всі бачимо віртуальний простір і розуміємо, якою є присутність українського сегмента в ньому. Хто з нас, тих, що живуть в Україні, не хоче, щоб віртуальний простір читався через нас? Тож чи можна сказати, що ця наука є поза державою, поза національним надбанням? Це та стратегія, яка нині живить державу, а завтра стримуватиме будь-якого агресора. Звичайно, атом літає поза політикою, але служить політиці… 

— Коли виїжджали з Донецька, який вибір у вас був?

— Не було жодних пропозицій — була лише дружня підтримка зі Львова. Але, на жаль, виникли проблеми з житлом, іншими речами, тому не змогли її прийняти. У Києві я звернувся до академіка Володимира Широкова. Я надзвичайно вдячний Національній академії наук України і Б.Патону за можливість мене працевлаштувати. Уже згодом зателефонував ректор Донецького університету і повідомив, що їх евакуйовано у Вінницю, тому чекають на мене. Але ні правила етики, ні правила академічної спільноти не дозволяли мені прийняти цю пропозицію. У Вінниці я маю аспірантів, докторантів, керую науково-дослідною темою, беру активну участь у тих питаннях, які здатен вирішити. Душею я завжди з рідним університетом, який мені дорогий.

— Усяка війна колись закінчується. Які, на ваш погляд, повинні бути перші кроки щодо розвитку мови після війни?

— Пріоритетними завданнями є, по-перше, створення змістовної програми, наприклад, "Український духовний світ", яка б передбачала активний діалог усіх земель Української держави у науковому, культурному та інших вимірах; міжуніверситетський обмін студентами й міжуніверситетські майстер-класи; загальнонаціональні фестивалі студентської науки та багато іншого. 

По-друге — визначення напрямів активізації присутності української мови у віртуальному просторі, що має повноцінно наповнитися національно-державною стратегією. Це дасть змогу належно відповідати на майбутні виклики захисту кіберпростору. 

По-третє — напрацювання Цілісної програми розвитку державної мови в усіх сферах українського суспільства на наступні 10 років. 

По-четверте — визначення стратегічних перспектив української мови в масмедійному просторі держави… 

https://dt.ua/personalities/anatoliy-zagnitko-buti-poza-politikoyu-v-suchasnomu-sviti-skladno-_.html

Прекратите немедленно. Или медленно но.

   Конечно же ,  наш и русский языки не просто родственники , а близкие родственники , русский наш сын ,  когда любимый , когда нет , но все-таки . Да, мы говорим похоже , но думаем -то мы по-разному .   Никогда украинец не скажет Я нэ маю до цёго ниякого ВИДНОШЭННЯ, я скажу Цэ мэнэ  нэ стосуеться . КАлька с русского настолько прочно влезла в нынеший ящик , радио и умы и рты молодой украинской интеллигенции и близких к ней кругов, что просто инцест.  И там , где в русском У меня с ним отношения , по -украински У нас стосункы, а не ВИДНОШЭННЯ .  ПОтому что как " в русском алфавите нет буквы закона" , так и в украиском языке нет слова ВИДНОШЭННЯ. Ну блин. 

ЗЫ. в укр. тоже нет такой буквы . 
ЗЗЫ. О букве закона из КВНа. шутка Владикавказа. 

Нові правила правопису в українській мові

Як чуєш, так і пишеш: у мовному законі України "воскресили" правила столітньої давнини15:05 23.05
Уряд затвердив важливі зміни, які торкнуться кожного українцяЯк чуєш, так і пишеш: у мовному законі України "воскресили" правила столітньої давниниКабінет міністрів України схвалив нові правила правопису, які були розробленій Українською національною комісією з питань правопису. Новий правопис ухвалили у середу, 22 травня.
У постанові зазначається, що рішення ухвалено з метою забезпечення конституційних положень про державний статус української мови та уніфікації вживання правописних норм. 
Головними змінами стало те, що відтепер "пів" з іменниками пишеться окремо, якщо вони вказують на половину: пів Києва, пів хліба, пів огірка, пів відра. Раніше такі слова писалися разом.

У словах грецького походження th передається літерою т. Але в усталених іменах власних і термінах допускається написання через ф.

Схожий принцип діє щодо передачі на письмі звуку h. За новим правописом потрібно писати гінді і Гельсінкі, але в деяких запозичених словах традиційно пишемо х.
Нова редакція Українського правопису взяла за основу українську традицію та повернула деякі особливості правопису 1928 року. Окрім цього, вона також відреагувала на зміни в сучасній культурно-письмовій практиці.
Варто зазначити, що у новому правописі також закріпили тенденцію до утворення фемінативів. Зміни в правопис внесли, тому що вони одержали поширення в громадському, науковому і культурному житті. Уніфікація витіснить з ужитку численні паралельні форми та їх графічне передачі, а також вона повинна подолати суперечності між написанням і мовною практикою.
Нові правила правопису викликали бурхливу реакцію та обговорення у соціальних мережах. Не всі українці оцінили нові зміни, однак були й позитивні відгуки про оновлені правила правопису.
https://znaj.ua/society/234616-yak-chuyesh-tak-i-pishesh-u-movnomu-zakoni-ukrayini-voskresili-pravila-stolitnoyi-davnini?utm_source=iua

Мова – це платформа, на якій будується нація і держава

Президент підписав закон про державну мову: Мова – це платформа, на якій будується нація і держава

15 травня 2019 року - 16:36

Президент підписав закон про державну мову: Мова – це платформа, на якій будується нація і держава

Президент України Петро Порошенко переконаний, що саме мова є тією базою, фундаментом, на якому будуються нації і держави, і Україна не є виключенням. Глава держави підписав закон «Про забезпечення функціонування української мови як державної».

«Я наголошую, що під час підписання закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної» робиться акт, один із найголовніших, для формування української державності. Платформа, фундамент, на якому будується нація і держава - точно є мова», - сказав Глава держави.

«Я скріпляю підписом ретельно збалансований мовний закон. Він вивірений настільки, щоб жодна політична сила не мала підстав ініціювати його перегляд. Не має підстав», - підкреслив Глава держави.

Президент наголосив, що закон має високий рівень підтримки не лише у Верховній Раді, а й в українському суспільстві. «Всі хвилювалися, що закон буде роз’єднуючим, аж ні – виявилося, що закон об’єднує націю. І влада, і опозиція – всі ми рішуче пішли на те, щоб зробити це можливим», - зазначив Петро Порошенко.

«Я сподіваюся, що і нова влада також, ретельно проаналізувавши цей закон, буде імплементувати його норми в життя, бо це є ключова державницька позиція існування Української держави», - сказав він.

Президент підкреслив: «Сьогодні – це історичний день. Для мене висока гордість і висока честь поставити підпис на цьому документі».

Ухвалення закону про мову Глава держави назвав надзвичайною подією, важливою для України та її громадян. «Я можу наголосити, що сьогодні є надзвичайно відповідальний, епохальний навіть день, якого українці чекали багато-багато років», - наголосив Петро Порошенко і нагадав, що в радянські часи прийняття такого документа було неможливим, а необхідність його прийняття напряму була відображена вже за незалежності України у її Конституції.

Президент особливо наголосив, що цей закон жодним чином «не зачіпає жодну мову національних меншин, які проживають в Україні». «Чому? Бо він не про це. Жодним чином там не згадується, не обмежується ні те, що намагається навісити на українців російська пропаганда. Навпаки», - зауважив він.

«Я пишаюся тим, що вдалося зробити за останні п’ять років. Причому зробити без тиску, зробити без примусу, зробити, щоб це законодавче врегулювання аж ніяк не утискало нікого. Ми просто дали право українцям слухати українські пісні на українському радіо, дивитися українські фільми, читати українські книги. Без примусу. Коли люди прагнуть це читати, коли це стало модно, драйвово. І відповідно немодно не знати української мови», - додав Петро Порошенко.

Глава держави також нагадав, що закон про мову має дуже довгу історію ухвалення, але зазначив, що вважає такий порядок його прийняття правильним. «Бо ретельне обговорення, яке було організовано і яке тривало місяцями, якщо не роками – воно точно пішло на користь закону. Там намагалися врахувати думки всіх зацікавлених сторін, якщо вони сповідують державну політику. Єдине, думку кого ми не збирались враховувати – це Кремля чи Москви. Нехай займаються російською мовою», - сказав він.

Так само ретельно документ обговорювався і у Верховній Раді, зазначив Президент. «Це теж було правильно. Бо кожен повинен мати можливість висловити свою позицію і Верховна Рада мала її врахувати», - підкреслив Петро Порошенко.

Він також зауважив, що підтримує той факт, що Верховна Рада прийняла цей Закон після 21 квітня. «Це яскраво демонструє відсутність будь-якої політичної кон’юнктури при врегулюванні цього державницького Закону», - констатував Глава держави.

Глава держави подякував всім присутнім на церемонії підписання документа за їх зусилля, які вони здійснили, аби ухвалення закону відбулося.

Голова Верховної Ради України Андрій Парубій, в свою чергу, подякував Президенту Петру Порошенку за рішення невідкладно підписати закон. Він нагадав, що лише вчора в Парламенті змогли розблокувати його підписання від намірів реваншистів, які домагалися скасування його підписання. «Ваша рішуча позиція з цього приводу є великою державницькою позицією і позицією великої відповідальності», - додав він.

Спікер Парламенту зауважив, що довкола цього закону довгий час точилося чимало дискусій. Андрій Парубій також відзначив позицію громадських діячів та активістів, які доклали багато зусиль для того, щоб цей документ був ухвалений.

«Ми говорили про це роками – мова об’єднує, не роз’єднує. Про те, що мова роз’єднує – це міф, який дали нам з Москви. Мова об’єднує і є фундаментом для будь-якої нації, для будь-якої держави. Мова прошиває націю в її єдності від краю до краю – від Луганська до Львова», - підкреслив Голова ВРУ.

«Мова творить єдиний народ. І мова є наша найгостріша зброя», - сказав він.

Видавець, директор видавництва «А-ба-ба-га-ла-ма-га» Іван Малкович відзначив унікальність сьогоднішньої події, наголосивши, що це фактично «Конституція української мови».

Акторка театру і кіно, громадська діячка, заслужена артистка України Ірма Вітовська-Ванца зазначила, що «мова – це не тільки зброя, мова – це безпека, мова – це маркер, яким ти цікавий іншим країнам». Вона також нагадала, що багато поколінь українців боролися за свою мову.

Засновник всеукраїнської молодіжної громадської організації «Молодий рух» Тарас Шамайда зазначив, що сьогодні для української мови справді історичний, епохальний день. «Наші нащадки через багато поколінь оцінять значення цього закону і цього підпису, який сьогодні ставиться на цей закон», - сказав він та додав, що графіті на стінах тисячолітньої Софії написані майже такою ж мовою, як зараз використовують в Україні. Він підкреслив, що потрібно пам’ятати і тих людей, які поклали своє життя задля збереження української мови

Президент України Петро Порошенко підписав Закон про мову

Президент України Петро Порошенко підписав Закон України "Про забезпечення функціонування української мови як державної"Президент підписав закон про мову

КИЇВ. 15 травня. УНН. Президент України Петро Порошенко підписав Закон України "Про забезпечення функціонування української мови як державної", передає кореспондент УНН.

"Сьогодні підписанням закону про функціонування української мови як державної ми вчиняємо один із найголовніших актів для збереження української державності", - наголосив Президент.

Він зауважив, що закон жодним чином не обмежує прав нацменшин.

"У цей день як Президент України Петро Порошенко маю високу честь і унікальну можливість підписати Закон України "Про забезпечення функціонування української мови як державної", - заявив він.

Нагадаємо, у вівторок голова Верховної Ради України Андрій Парубій підписав закон про забезпечення функціонування української мови як державної під час засідання парламенту.

У той же день, 14 травня, закон про забезпечення функціонування української мови як державної передали на підпис чинному Президенту України Петру Порошенко.

Джерело: УНН

Закон про мову — жуйка для виборців

Як парламент створює ілюзію боротьби за інтереси народу.

До порядку денного Верховної Ради було технологічно «вкинуто» проект Закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної» №5670-д. Депутати внесли більше 2000 поправок і тепер люто обговорюють, хто з них більший патріот. Увесь парламент знає, що мовний закон — зручна законодавча «жуйка», яку можна «жувати» аж до літа, не вирішуючи нагальних питань країни. Усе відбувається настільки нудно, що навіть голова Верховної Ради Андрій Парубій покинув залу для голосування. Його приклад наслідували його перша заступниця Ірина Геращенко та десята заступниця Оксана Сироїд.

Хто закинув на обговорення у парламент мовний закон? Команда президента Порошенко. Виборча кампанія Порошенко горить та тріщить по швах через корупційний скандал в «Укроборонпромі» та ганебно низького рейтингу на фоні Зеленського.




Засідання парламенту йде мляво — депутатам потрібно тягнути час, щоб справа не дійшла до дійсно болючих питань. Чим міг би займатися парламент натомість?


Згідно до соціологічного дослідження «Социс», є три проблеми, які у першу чергу непокоять народ України:

Військовий конфлікт на Сході — 61,4% громадян.

Підвищення тарифів на комунальні послуги — 55,5%.

Низький рівень зарплати чи пенсії — 55,2%.


Проте жодна з них не може бути розглянута парламентом. Військовий конфлікт неминуче ініціює повернення до корупційного скандалу в «Укроборонпромі» та розграбування армії, а Порошенко цього не допустить. Тарифи ЖКХ — це улюблена передвиборча тема Юлії Тимошенко; почати її розгляд, означає, надати їй безкоштовний час для самопіару. А щодо низького рівня доходів громадян, то тут і розглядати нічого. Ані президент, ані парламент не пропонують жодних дій, які б підвищили заробіток та пенсії громадян України. Ось і виходить, що парламенту біднішої країни Європи із багаторічним військовим конфліктом всередині, нічим більше займатись, окрім мови.

Закон про мову ні на що не впливає, а лише піарить «патріотизм» правлячої верхівки. Це і є єдиною та головною метою президента та його фракції, які репетуватимуть найголосніше від усіх. І цей брудний політичний піар є очевидним для Європи. Тому єврокомісар Ради Європи з прав людини зробила заяву, що розгляд мовного питання потрібно відкласти до закінчення виборів президента.




А громадяни України тим часом дивляться цей спектакль по телевізору і геть відмовляються розуміти, що держава їх грабує через величезні податки. 20% податок на додану вартість, 18% на заробітну платню, 22% єдиний соціальний внесок, плюс 1,5% військовий сбір, який цинічно розкрадається. Громадяни України потерпають від податків, і тому вони бідні. Бідність — причина усіх проблем, включаючи військовий конфлікт на Сході країни та високі тарифи ЖКХ.

Парламент до виборів президента паралізований. Він забиває інформаційний простір мовною жуйкою, от которой ни вам, ни мне, ни им самим ни холодно ни жарко, потому что не язык решает 95% проблем граждан Украины. Неважно, на каком языке вы говорите, если у вас нет денег. Бедные народы учат языки богатых стран, потому что там больше возможностей и денег. Money runs the world, empowers economy, brings life to devastated territories, make people satisfied with their lives. Money is a common language for every culture in every country all over the world. Тільки економічна свобода, насичення економіки України грошима, стрімкий обіг грошей в економіці, зроблять нашу країну незалежною та сильною державою 21 сторіччя.

5.10


Українська музика 644






83%, 5 голосов

0%, 0 голосов

17%, 1 голос
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.
Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
26
предыдущая
следующая