хочу сюда!
 

Оксана

34 года, козерог, познакомится с парнем в возрасте 30-45 лет

Заметки с меткой «історія»

Історично - літературна цитата?!

А вещий Олег свою линию гнул,
Да так, что никто и не пикнул, -
Он только однажды волхвов вспомянул,
И то - саркастически хмыкнул: ..........


Володимир Висоцький"Песня о вещем Олеге"


«Здалека про близьке» ч.2 Тарас Кузьо

«Здалека про близьке» ч.2



Панорама українських політичних партій у діаспорі до 1991 року

Тарас Кузьо 

Політичні партії
Українську політичну еміграцію можна поділити за критерієм її ідеологічно-філософської орієнтації; за конфесійно-церковною приналежністю; підтримкою консерватизму; за переважання нації над державою і індивідуальністю; за ставленням до капіталізму і приватної індустрії; за погляди щодо демократії та оборону революційної або еволюційної стратегії визволення. Українські політичні партії на еміграції не мали ніколи можливості діяти нормально серед народу як державні – парламентарні партії, які мусять проходити на «верхи» через виборчі кампанії, що здійснювало б важливий вплив на їх активність серед народу.
Українські еміграційні партії можна поділити на три основні групи: націоналістів, соціалістів і націонал-демократів. Найсильнішою в націоналістичній групі треба вважати Організацію Українських Націоналістів – Бандера (ОУНзч – закордонні частини, а починаючи з 1960-х рр. ОУПр – революціонери), Організацію Українських Націоналістів – Мельник  (ОУНс – солідаристи) та Союз Гетьманців Державників.
До націонал-демократичних груп належать Українська Революційно-Демократична Партія (тепер вже Українська Республіканська Демократична Партія – УРДП); Організація Українських Націоналістів – за кордоном (ОУНз, їх ще називають «двійкарі») разом із Середовищем Української Головної Визвольної Ради (УГВР).
Як випливає із сказаного, ОУН через свої три окремі відділи відіграє в житті української діаспори непропорційну роль. ІІроте, починаючи з 1954 рр. кожна з них стала окремою політичною партією. Тільки три з вище названих (ОУНр, ОУНс і УРДП) мають партійний апарат.

Націоналістичні групи
У «націоналістичній» групі є три партії: ОУНр («бандерівці»), ОУНс (мельниківці) і СГД ( гетьманці).
Під час нацистської окупанії України гетьманці (під керівництвом Павла Скоропадського, який був гетьманом України в 1918 р.) діяли напівлегально. Після його смерти керівництво СГД обняв його син Данило Скоропадський. СГД видав журнал «Державницька Думка» і публікує газету «Батьківщина».
ОУНр (керована С.Бандерою і відтак Ярославом Стецьком) – це майже головно галичани і греко-католики. Базуючись на ідеології Степана Бандери (з 1940-42 рр.) – йти революційним шляхом до незалежности, ОУНр є безкомпромісною авторитарною партією. Змагання ОУНр до контролю суспільного життя, опанування громадських, релігійних і політичних організацій і установ, щоб у висліді довести до монопартійної системи, привело до конфлікту з іншими політичними партіями, які, реагуючи, творять оборонні об'єднання проти ОУНр.
ОУНр оперує великим і сильним партапаратом, має навіть окремий партійний прапор – дві однакового виміру чорна і червона половини (до речі, цей прапор ніколи не був прапором УПА, як деякі люди пробують безпідставно твердити в Україні). Оба провідники ОУНр – С.Бандера і Ярослав Стецько – під час останньої світової війни були ув'язнені, а по війні поселилися в Мюнхені, де на базі ідеології з 1940-42 рр. і писань Дмитра Донцова заснували свою партію. Відстоюване партією гасло – «Україна для українців» – свідчить про те, що дана партія є націоналістичною.
Публікаціями ОУНр є: журнал «Визвольний шлях» (Лондон); газети «Шлях перемоги» (Мюнхен), «Національна трибуна» (Нью-Йорк) і «Гомін України» (Торонто). В Лондоні ОУНр має Видавничу спілку і Українську Центральну Інформаційну Службу (УЦІС). Обидві ці інституції приміщуються під тим самим дахом, що й Музей Степана Бандери. ОУНр публікує екслюзитивно матеріали УЦІСу з України.
У 1960-х рр. усі ті суспільно-громадські і молодіжні організації, які є під контролем ОУНр, охоплено в т.зв. Український Визвольний Фронт (УВФ). Це було зроблено для того, щоб увійти в Світовий Конгрес Вільних Українців (СКВІ), членство в якому надається тільки делегатам-представникам суспільно-громадських організацій (а не політичних партій).
До УВФронту входять такі групи, як Спілка Української Молоді (СУМ), Товариство Студіюючої Молоді ім.М.Міхновського, Ліга Визволення України (Канада), Організація Оборони Чотирьох Свобід України (США) і Союз Українців у В.Британії (СУБ). СУМ видає журнал «Крилаті» .
Під час того, як ОУНр назвала себе ОУНзч, вони сформували Антибільшовицький Блок Народів (АБН), який тепер очолює п.Слава Стецько. Головною нацією в АБН є українці. АБН є складовою частиною Світової Антикомуністичної Ліги, з базою на острові Тайвань, у якій, крім АБН, членами є інші антикомуністичні організації з країн третього світу.
ОУНр створили екзильне Державне Правління, яке бере свій початок від дати 30 червня 1941 року в Львові. Але це «Правління» з іншим екзильним урядом – Державним Центром УНР, на жаль, не співпрацює. Протягом короткого часу (в 1948-49 рр.) ОУНр входила до Української Національної Ради, але з початку 1950 р. ОУНр і СГД є противниками УНРади і екзильного уряду – т.зв. Державного Центру УНР.
В еміграційному націоналістичному політичному спектрі певне місце займають також ОУНс («мельниківці»). Історія першого розлому в ОУНі і його причини є досить добре відома в Україні, і тому не будемо їх тут розглядати. Вистачить пригадати, що в деяких публікаціях в Україні поширилося твердження, що різниця між «бандерівцями» і «мельниківцями» полягає в тому, що ніби останні були більше схильні «колаборувати» з німцями. Це неправда. Різниця між ними є, але полягає вона дещо в іншому.
До речі, членство в ОУНс – також західноукраїнське, але в його складі є значний відсоток вірних УАПЦ, з Волині. Це особливо видно у В.Британії: членами Союзу Українців у В. Британії (СУБ) є майже поголовно галичани і греко-католики, а в Об'єднанні Українців у В.Британії (ОУуВБ) більшість членів православного обряду.
Від довшого часу ОУНс підтримує ДЦ УНР. З 1980-х років голова Проводу ОУНс (ПУН) Микола Плав'юк є одночасно Президентом ерильного ДЦ УНР, в якій, до речі, він зумів об'єднати найбільшу кількість еміграційних політичних партій. Найчисельнішими серед них є власне ОУНс і УРДП.
У жовтні 1941 року ОУНс сформувала в Києві Українську Національну Раду, а в серпні 1942 року відбула Конгрес Українських Націоналістів – факт, з якого ОУНс черпає свою легітимність, особливо ще й тому, що в згаданому Конгресі були учасники з Визвольних Змагань із східних областей України.
ОУНс видає газети «Українське слово» (Париж), «Новий Шлях» (Торонто), «Наш Клич» (Буенос-Айрос) і журнал «Самостійна Україна» (Чікаго). Такі суспільно-громадські організації, як Об'єднання Українців. У В.Британії (ОУуВБ), де є значна кількість членів ОУНс і де вони є домінантними, входять до «Ідеологічно Споріднених Націоналістичних Організацій» (ІСНО). Це для того, щоб, як громадські організації, делегували своїх представників до СКВУ.
До ІСНО входять, таким чином, суспільні, молодіжні, комбатанські і т.п. установи, у тому числі вже згадане ОУуВБ, Українське Національне Об'єднання (Канада), Молодіжне УНО, Фундатація ім.Ольжича, Організація Державного Відродження України (ОДВУ) в США і інш., які творять «одну націоналістичну родину».
До розвитку ідеології ОУНс («мельниківці») особливо причинилися писання полк.Андрія Мельника і Олега Штуль-Ждановича. ОУНс вважає себе традиційним спадкоємцем ОУН полк. Євгена Коновальця, організатора ОУН (в 1929 р.). Треба тут підкреслити, що оба – полковники в Січових Стрільцях.
Ідеологія ОУНс базується на традиціях Конференції ОУНс у Почаєві (травень 1942) і третього Конгресу ОУНс у 1947 р. на еміграції. Напрямні ОУНс були виразно сформульовані на їх XI Конгресі ОУНс в 1987 р.
1. ОУН бачить роль політичних сил в екзилі у підтримці цих напрямних та допомозі визвольним силам на Україні.
2. Ми не боремося за державність, ми боремося за звільнення від окупанта існуючої держави-маріонетки, щоб надати їй належні атрибути суверенної демократичної держави.
3. Ми боремося проти російського імперіалізму, а не проти російського народу. Поділяючи цей нарід на росіян з імперіалістичною та етнічною ментальністю, ми готові з цими останніми пліч-о-пліч боротися за людські права людини та національну суверенність поневолених тим імперіалізмом народів.
4. Борючись проти комунізму, ми виявляємо й підтримку тим комуністам, що борються за людські та національні права, визнаючи суверенність поневолених народів.
5. Стоячи на демократичних позиціях, ОУН визнає засаду політичного плюралізму в українському громадському і політичному житті, пропагуючи ідею консолідації та координації в організованих українських формаціях».
(«Самостійна Україна», ч. 3,1988).

Соціалістичні групи
Т.зв.«соціалістичні» групи в українському еміграційному політикумі тепер майже не існують. Деяку діяльність вони проявили в другій половині 1940-х рр., коли дві еміграційні і дві галицькі партії об'єдналися в Українську Соціалістичну Партію (УСП).
А у висліді розколу в УРДП – менша її частина сформувалася в соціалістичну фракцію під назвою «УРДП-Вперед». Ця фракція видавала орган «Наша боротьба» і «Вперед». Під час 1970-х рр. на грунті «УРДП-Вперед» (головно на терені Півн. Америки) з'явилася українська молодіжна група під назвою «Діалог» , яка видавала журнал з такою ж назвою. Її моттом було – «За демократію і соціалізм в незалежній Україні». Обі ці групи – «УРДП-Вперед» і «Діалог» були близькими до «троцькізму».

Націонал-демократичні групи
Найбільше українських еміграційних політичних партій належить до   національно-демократичної групи. Серед малочисельних і майже неактивних є передвоєнне галицьке УНДО; Союз Земель Соборної України – Селянська Партія (яка до 1978 р. видавала «Українського Селянина» в Мюнхені); Союз Конструктивно-Творчих Сил і Український Національно-Державний Союз (який видавав «Мету» також у Мюнхен)/.
До двох найбільших у цій групі належать – УГВР-ОУНз («двійкарі») і УРДП.
Остання є цілком новою політичною партією, бо була заснована після останньої війни у країнах Західної Європи. Письменник Іван Багряний був творцем її ідеології. Хоч Іван Багряний, як її засновник, не прагнув цього, УРДП стала фактичною партією українців із східних областей України. Тому і формативний досвід є іншим від досвіду українців Галичини, які є в ОУН. Серед членства УРДП є колишні свідки років українізації і відродження УАПЦ в 1920-х рр., а також і сталінського голодомору в 1933 р. УРДП видавав журнали «Наші позиції» та «Український прометей» і видає газету «Українські вісті» (Детройт).
Як подано у «Матеріалах Конгресу Української Вільної Політичної Думки» (число 1, 1972):
«Першоджерелом і початком історії УРДП є епоха великого українського відродження 1920-х років. Звідтіля походять ідейно-політичні і навіть фізичні коріння УРДП. Організаційно вона постала як демократична альтернатива поміж двома тоталітаризмами (комунізмом і фашизмом), які діяли: один – іменем «кляси», а другий – іменем «раси». А оскільки фашизм, як організована сила, був мертвим, а комунізм продовжував діяти і набирати сили, володіючи всіма українськими землями, то було ясно, що боротьбу треба вести «спираючися насамперед на досвіді багатоміліонового народу підсовєтської України» (І. Багряний, 1946 р.).
УРДП є політична організація – революційна за своїм характером та демократична за своєю метою. Вона виключає комунізм, фашизм та всякий тоталітаризм. Ідейно-політично УРДП спирається на соціально-політичну доктрину насамперед, як основну рушійну підойму демократичної революції в СРСР, і на національно-визвольну доктрину, як на другу підойму тої революції, але яка без першої в тих умовах не діє сама по собі. В основі цих доктрин лежить ідея Української Незалежної Держави з демократичним ладом.
У рамках УРДП сформовано молодечу організацію – Об'єднання Демократичної Української Молоді (ОДУМ), членами якого є молодь, родичі якої походять головно із земель східної України. Об'єднання видає журнал «Молода Україна». Крім цього, заходами УРДП засновано суспільно-громадську установу під назвою Демократичне Об'єднання бувших Репресованих Українців Совєтським режимом (ДОБРУС), а також. Легіон ім.Сімона Петлюри – організацію, яка гуртує колишніх вояків УНР. Тому що членство в усіх цих формаціях є поголовно із східних областей України – не диво, що УРДП – партія, яка дає сильну підтримку Державному Центрові УНР.
Організація Українських Націоналістів за кордоном (ОУНз) сформувалася в 1954 р. у висліді розколу в ОУНзч (ОУНр). Лідером ОУНз був проф.д-р Лев Ребет – убитий агентом КГБ в 1957 році. Цей сам агент два роки пізніше (в 1959 році) убив також і провідника ОУНр Степана Бандеру.
Треба перш за все ствердити, що серед трьох-відламів ОУН – ОУНз розвинулася повністю як політична партія, із демократично-виборчою, не авторитарною системою – на противагу Донцовській позиції. Вона вважає себе ідейним продовжувачем тої, т.зв. «бандерівської ОУН», яка в роках 1943-1953 пройшла процеси демократизації. Вони започаткувалися, як вислід рішень ІІІ-го Надзвичайного Великого Збору ОУН (ІІІ НВЗ ОУН) в Україні в 1943 р. і еволюції всередині цієї ОУН, розпрацьованої відтак у другій половині 1940-х років писаннями таких публіцистів ОУН і УПА, як Петро Полтава і Осип Горновий.
Цей (другий) розкол в ОУН мав також інші немаловажні причини. Після арешту С.Бандери і Я.Стецька в 1941 р. керівництво ОУН (Бандери) протягом певного часу було в руках Миколи Лебедя. Але, коли в 1944 р. вже як голова проводу ОУН і як головнокомандуючий УПАрмією ген. Роман Шухевич став одночасно і головою Української Головної Визвольної Ради (УТВР) – М.Лебедь і Мирослав Прокоп були вислані на Захід в ролі Закордонного Представництва (ЗП) УГВР. Тут, власне, виник конфлікт між ЗП УГВР і ОУНзч, передусім на тлі інтерпретації постанов ІІІ НВЗ ОУН в Україні з 1943 року.
Позиції ОУНз у дальшому були уточнені публіцистами ОУН – Л.Ребетом, Анатолієм Камінським і Романом Ільницьким. У вже згаданій публікації «Матеріали Конгресу Української Вільної Політичної Думки» читаємо:
«Організація Українських Націоналістів за кордоном (ОУНз) є безпосереднім спадкоємцем ОУН, яка постала в 1929 р. і діяла безперервно в Україні до половини 1950-х років. Хоча ОУН в Україні була знищена  російсько-більшовицьким  окупантом,  її безкомпромісова боротьба проти всіх окупантів мала великий вплив на зріст національної свідомости, на імперіативну настанову боротися з кожним ворогом-окупантом у всяких умовах, на прагнення до самостійної політичної підметности.
ОУНз повністю визнає Програмові постанови III Надзвичайного Великого Збору ОУН, що відбувся в Україні 1943 р., уточнені і  доповнені Конференцією ОУН на українських землях у червні 1950 р. Ці постанови становлять підставу діяльности ОУНз.
Провід Закордонних Частин ОУН (ЗЧ ОУН), що оформився у післявоєнних роках на чужині (т.зв. бандерівці), не визнав фактично духа і настанови Постанов III НВЗ ОУН у лютому 1954 р. Ті члени, шо повністю визнавали і засвоїли собі Програмові постанови III НВЗ ОУН, сформували ОУНз, яка базує свою діяльність на цих постановах і якої організаційна структура відповідає демократичним вимогам». 
Після 1954 р. пропорційно велика частина інтелігенції перейшла в ряди членства ОУНз. Тому, хоч і значно менша числом, ОУНз, завдяки своєму членству, серед якого є велика кількість індивідуальностей з високим інтелектуальним профілем, має значні впливи серед українського суспільства. Наприклад, публіцисти, які редагують «Літопис УПА», «Енциклопедію Української Діаспори», «Патріархат», «Українське слово», «Церква і життя» чи «Вісті комбатанта», є всі членами ОУНз.
Провідні діячі суспільно-громадського руху, які є близько до ОУНз, належать до Світового Конгресу Вільних Українців (СКВУ) через своє членство у Товаристві Прихильників Визвольної Боротьби України (ТПВБУ).
ОУНз видавала газету і відтак журнал «Український Самостійник» (Мюнхен, 1954-1975), а також «Бюлетень Політичної Ради ОУНз», а зпУГВР мало «Бюро Інформації зпУГВР». У 1954 р. М.Лебедь, як Секретар Закордонного Представництва УГВР, заснував Публіцистичне Видавництво «Пролог» у Нью-Йорку, заходами якого з'явилось велике число аналітично-політичних і дослідних праць, а також часописи «Сучасна Україна» і «Українська Літературна Газета» (Мюнхен, 1951-1960), які в 1961 р. з'єдналися у журнал «Сучасність» (Мюнхен-Нью-Йорк).
Спорідненим із «Сучасністю» був журнал «Віднова», 8 чисел якого з'явилися заходами 4-х українських академіків і суспільно-громадських діячів.
З огляду на те, що в 1947-1950 рр. прибували до Західної Європи вояки УПА, під егідою ЗП УГВР постала місія УПА, яка на початку 1950-х років переформувалася у комбатантську організацію «Об'єднання Бувших Вояків УПА», до якого увійшли майже всі старшини УПА, шо знайшлися на Заході. Об'єднання це обстоює Платформу УГВР, Постанови III НВЗ ОУН і підтримує зп УГВР (тепер – Середовище УГВР). Менша група вояків УПА, які підтримували ОУНзч, створили «Товариство Бувших Вояків УПА». Мимо цього – видавництво, яке публікує «Літопис УПА», має підтримку і співпрацю обох – «Об'єднання» і «Товариства» колишніх упівців. Оскільки голова редакційної колегії і редактор належить до ОУНз-УГВР, об'єднання має більшу і повагу, і впливи.
До цього слід додати, що УГВР була під час війни в Україні багатопартійною політичною установою – як підпільний парламент і, як така, не могла входити в екзильний Державний Центр, який діяв на еміграції. Проте між ДЦ УНР і зпУГВР нема конфронтації.

Політичні блоки
Еміграційні політичні партії для наближення і співпраці між собою сформували низку об'єднань і установ. Серед них – «Конференція Українських Політичних Партій і Організацій» ( КУППО, заснована ОУНс); «Український Демократичний Рух» (УДР – заснований з рамені ОУНз і УРДП/; «Конгрес Української Вільної Політичної Думки» (КУВПД – заснований з рамені ОУНз, УРДП і УНДО). КУВПД публікувала кілька томів під назвою «Матеріали Конгресу Української Вільної Політичної Дум»ки».
Крім цього, у В.Британії, як альтернатива до АБН, засновано Європейську Групу Зв'язку (ЄГЗ). З української сторони, вона має підтримку політичних груп, які входять до ОУуВБ. Не так, як у АБН, в ЄГЗ співпрацюють між собою представники всіх поневолюваних російським імперіалізмом і комунізмом народів, включно з росіянами. Російську делегацію очолює відомий кол. російський дисидент – Володимир Буковський.
Як ми вже вище згадували, кожна українська політична партія має «свій екзильний уряд». ОУНр мають своє «Державне правління»: ОУНс, УРПД і інші менші партії і групи дают свою підтримку «Державному Центрови УНРади». Всі вони діють на терені США, проте майже не контактують між собою.
До УГВР входять ОУНз, незалежні члени і «Об'єднання Бувших Вояків УПА». На відміну від ДП і ДЦ УНР, зпУГВР-ніколи не вважало себе урядом в екзилі. Вважалося, що зпУГВР буде голосом «воюючої України», інформуючи Захід про Україну і організуючи підтримку для опозиції в Україні. Українська Пресова Агенція, яка заснована 1987 р. в Лондоні і має бюро в Києві, також належить до цього середовища і продовжує цю працю, яку започаткував зп УГВР.
Щодо Державного Правління, провідний член ОУНр Петро Мірчук підкреслив, що «УДП від липня 1941 р., а зокрема на еміграції, не існувало, бо ж ні одної відозви чи якогось іншого вияву діяльности від 1945 р. аж до смерти Я.Стецька не було, не порушувати прийнятого в усьому культурному світі закону, що прем'єр не має права призначати сам свого наступника, а заступника прем'єра УДП на еміграції ніколи не було і тоді серйозно подумати про створення еміграційного проводу чи уряду».
В нашому огляді ми умисне не згадували організацію «Пласт». Це тому, що «Пласт» змагає бути нейтральною політичною організацією, не так, як, наприклад, СУМ чи ОДУМ, які є тісно пов'язані з політичними партіями. Молодь у «Пласті» – це переважно діти галицької інтелігенції.
До цього треба додати, що в ряді країн більшого поселення українців існують паралельні суспільно-громадські організації. У США існує «Українська Американська Координаційна Рада» як альтернатива до «Українського Конгресового Комітету Америки» (УККА), який опанований ОУНр і належить до керівного ними Визвольного фронту. У В.Британії існує Союз Українців у В.Британії. В Канаді і Австралії є лише одна суспільно-громадська організація.

Еміграційні політичні партії і їх відношення до України
Немає сумніву, що читачам в Україні буде цікаво знати, як усі ці партії вважають своїм обов'язком допомагати українському народові в його визвольних змаганнях. Але свою роль вони вбачають як допоміжну. Натомість ОУНз-ОУНр змагає не тільки впливати на події і пронеси розвитку визвольного руху в Україні, але навіть скерувати його в бажаному для себе напрямку.
Як бачимо з повищого, нема дива, що ідеологічно найбільшими союзниками ОУНзч-ОУНр в Україні є Українська Національна Партія (УНП), Українська Націоналістична Спілка (УНС), Спілка Української Молоді (СУМ) і Українська Національна Асамблея (УНА). Крім того, просуваючи писання Бандери, Стецька і Донцова (які мають деякий вплив на членів, головно молодшої генерації), ОУНр пробувала зіштовхнути ідеологію Української Республіканської Партії із шляху націонал-демократії на шлях інтегрального націоналізму, щоправда, поки шо безуспішно. СУМ і СНУМ можуть з'єднатися на їхньому конгресі в цьому році.
Тому що ліві еміграційні політичні групи є, на жаль, дуже слабкими, вони навіть не пробують сконтактуватися з відповідними групами, які діють в Україні. Натомість партії політичного центру ніколи не забувають під час всяких оказій деклярувати свою підтримку для національно-демократичної опозиції в Україні як загально, всьому Рухові, так і поодиноко – окремим партіям. Усі вони підтримують Рух, особливо за те, що він зумів об'єднати велике число українських політичних партій в Україні. Проте ці ж партії центру, а також знУГВР і ДЦ УНР відмовляються від контактів з Українською Національною Асамблеєю. Парадоксом цього всього є акція УНА реєструвати людей «громадянами УНРеспубліки» без ніякого доручення від ДЦ УНР.
Українська Народна Демократична Партія на своєму конгресі в червні 1991 р. заявила, що їхніми представниками на заході є ДЦ УНР. Тим часом УНП твердить, що їхній «уряд в екзилі» – Державне Правління. Знову ж УРДП заявила недавно, що вона є ідеологічно споріднена і близька до Демократичної Партії України («Українські Вісті», 5 травня 1991). Відділи ОДУМу вже засновані на східній країні.
І, на закінчення, варто було б поглянути на реакцію окремих еміграційних політичних партій з приводу прибуття на Захід дисидентів з України.
Деякі з них, як, наприклад, Йосип Тереля, Валентин Мороз і Петро Рубан мали дуже зближені погляди до ОУН(зч)-ОУНр. Але дуже скоро – у виспілі персональних і політичних конфліктів – розчарувалися, і кожний з них порвав зв'язки з ОУНр. Оба – В.Мороз і Й.Тереля – видають приватно свої власні журнали в Торонто. В.Мороз – «Анабазис», а Й.Тереля публікує «Хрест». Інший видатний дисидент – Данило Шумук не заангажував себе в будь-якій партії, хоч нерідко пише в УРДПівських «Українських Вістях». Особливо активними, але в Закордонному Представництві УГС, були Леонід Плющ і Надя Світлична, які співпрацювали найближче з «Прологом», зч УГВР і ОУНз. Але з весни 1990 р. зп УГС перестало функціонувати.
Таким чином, ні один з новітніх емігрантів з України не включився у діяльність будь-котрої з українських еміграційних політичних партій.
Це, само собою, щось нам каже?

30-річчя Народного руху України: від Перебудови до Незалежності

30-річчя Народного руху України: від Перебудови до Незалежності

08 вересня 2019,

Дмитро Шурхало



30 років тому – 8-10 вересня 1989 року – в Києві в актовій залі Київського політехнічного інституту відбулися установчі збори «Народного руху України за перебудову». Це була перша громадсько-політична сила, яка стала альтернативою Компартії. Про те, як відбувалася ця доленосна для українського політичного життя подія, Радіо Свобода розповів учасник тих подій – відомий письменник і громадсько-політичним діяч Володимир Яворівський. Він був одним з ініціаторів того зібрання, одним із п’яти членів президії, яка відкривала установчий з’їзд Руху.

- Перебудова тривала десь від 1985 року, а в 1989 році відбуваються установчі збори «Народного руху України за перебудову». Чи це відбувалося з ініціативи і дозволу влади, чи це була громадська ініціатива, а влада лише була поставлена до відома?

– На той момент деякі інші республіки, зокрема балтійські, нас дуже випереджали. І це було природно, адже Україною найбільше пройшовся цей комуністичний каток: колективізація і розкуркулення, страшний Голодомор, сталінщина, війна двічі прокотилася через нашу землю… Через це Україна була важкою на революційний підйом.

Одначе час її не оминав, і в Україні завжди були сили, які не забували і підтримували генетичний код українства. Все починалося не на голому місці. Спершу була Перебудова. Пригадую, я, як письменник і публіцист, виступав з гострими статтями в московській пресі.

А найбільше спричинився до цього Чорнобиль, який пройшов через кожну українську душу. Я, як письменник, провів у Чорнобильській зоні десь півтора місяця, бачив це на свої очі. Написав роман «Марія з полином у кінці століття», який швидко став популярним. Мене тоді обрали народним депутатом СРСР, причому дуже легко. Це були перші конкурентні вибори. До речі, я був першим народним депутатом СРСР, який переступив поріг редакції Радіо Свобода у Вашингтоні – дав перше інтерв’ю з цим червоним значком на лацкані. Раніше депутати ходили із супроводом, а тут біля мене нікого не було. Тридцять років тому мене не просто обрали до президії, а я був головою оргкомітету з проведення установчого з’їзду Народного руху України. Ви питали – чи влада, можливо, допомагала? Навпаки, влада чинила опір і дуже запеклий. Ба більше, коли треба було проводити з’їзд, ми його запланували, а Кравчук, і я вже не кажу про Щербицького та інших секретарів ЦК, категорично не давали нам приміщення. Куди б ми не кидалися, нам не надавали приміщення, а воно потрібне було велике. Бо ми знали, що буде півтори-дві тисячі українського люду.

Розповім один такий пікантний момент, я його нещодавно згадував на посвяті студентів університету «Україна». Вже готові були проводити з’їзд у Балтиці, литовці вже нам давали приміщення.

– Збиралися везти у Балтику усіх делегатів?

– Збиралися везти й жити у гуртожитках, уже про все домовилися. Але тоді Левко Лук’яненко дуже певно сказав: в жодному разі ми не поїдемо за межі України. Не дадуть приміщення – будемо на якомусь майдані або навіть у полі зберемося, як він жартував. Я кілька разів ходив і до Кравчука, і до Івашка, тодішнього секретаря ЦК. Нарешті, вони мене кличуть поговорити. Я знав, що вони капітулюють, але яка була капітуляція! Мене і Петра Таланчука, він тоді був ректором Політехнічного інституту і, так само, як і я, народним депутатом СРСР – змусили підписати таку угоду: якщо у залі підніметься синьо-жовтий прапор, Таланчук зобов’язується закрити з’їзд. Ми прекрасно розуміли, що нікому не вдасться закрити з’їзд. І ми підписали цю «капітуляційну» угоду.

– Але, наскільки я можу судити з фотографій та кінохроніки, там були прапори.

– Спочатку Олесь Гончар взяв маленьке вступне слово і благословив з’їзд, як патріарх, а потім я робив свою основну доповідь, яка називалася «Що ж ми за народ такий». І десь на другій хвилині доповіді, коли пролунала теза про те, що половина нашого народу співала для того, щоб не чути, як друга половина стогне й плаче – відразу піднялися вгору прапори. Тоді вперше з’явився цей винахід – на вудлиськах піднімати прапори. Хтось із чиновників почав шукати Петра Таланчука, але його вже не знайшли, й з’їзд відбувся так, як відбувся.

– Я не просто так питав про ставлення влади. Бо тоді офіційна назва була «Народний рух України за перебудову». Офіційний курс був на Перебудову – і ви також за Перебудову. Тому цікаво з’ясувати: створення «Руху» відповідало чи суперечило офіційному курсу?

– З’їзд став кульмінаційним моментом. Тоді головою Руху, тоді ще громадської організації, обрали Івана Драча. Ясно було, що це з’явилася альтернатива.

Від партійних бонз представником був Кравчук. Він був серед них найгнучкіший, найбільш компромісний, і він сприймався у нашому середовищі. Причому, він дуже розумно побудував виступ на з’їзді. Йому допоміг один чоловік із Кременчука, народний депутат СРСР, який дуже критикував Кравчука, дуже сварив комуністів. Цей виступ був невдалий. І за це зачепився розумний Кравчук, який весь час сперечався не з Рухом, а з цим конкретним чоловік. У такий спосіб він уник конфронтації з Народним рухом України.

– Він був як гість?

– Він був запрошений нами. Ми не цуралися нікого. Хто хотів міг приходити. Приїхали люди з інших республік, які сиділи на балконі зі своїми прапорами. Приїхали грузини, балтійці, поляки.

На з'їзді були присутні як гості діячі польської «Солідарності» і новообрані посли до Сейму Польщі: А. Міхнік, Б. Борусевич, В. Мокрий та інші. На фото зліва направо: керівник делегації польської «Солідарності» Адам Міхнік; український письменник, народний депутат СРСР Юрій Щербак, кореспондент «Літературної газети» Сергій Кисельов і Богуміла Бердиховська (із Польщі)
На з'їзді були присутні як гості діячі польської «Солідарності» і новообрані посли до Сейму Польщі: А. Міхнік, Б. Борусевич, В. Мокрий та інші. На фото зліва направо: керівник делегації польської «Солідарності» Адам Міхнік; український письменник, народний депутат СРСР Юрій Щербак, кореспондент «Літературної газети» Сергій Кисельов і Богуміла Бердиховська (із Польщі)
– Ви перед цим домовлялися з Кравчуком, що не буде синьо-жовтих прапорів – і тут він їх побачив. Як він реагував?

– Він не міг нічого сказати, тому що хтось підійшов і йому на лацкан причепив синьо-жовтий прапорець. І хитрий Кравчук, щоб прилюдно не знімати цей прапорець, зняв піджак і повісив на крісло, а коли вже виходив для виступу, то одягнув піджак, але зняв значок.

Звичайно, були дуже гострі виступи. Адже тоді на з’їзді зійшлися дуже різні сили.

– Починалося як «Народний рух України за перебудову», а невдовзі всім стало зрозуміло, що «Народний рух України» – за Незалежність. Коли відбувся перехід від Перебудови до Незалежності?

– Він був дуже м’яким й був легалізований як рух за незалежність вже на перших українських демократичних парламентських виборах у 1990 році. У 1989 році про це вже почали говорити. Кожен говорив по-різному: дехто – про оновлену федерацію, про новий договір, а дехто говорив відверто.

Але несподівано різні сили і різні люди зійшлися в такому мирі, в дружбі. Це велика когорта людей, які вийшли з-за ґрат – Левко Лук’яненко, Чорновіл, брати Горині… можу називати й називати – це добра сотня людей. Це, як ми себе називали, різночинці – в основному інтелігенти, патріотичні люди, дехто був і комуністом. Приєдналися і донецькі шахтарі. Пригадую, шахтар Микола Побережний виступав на з’їзді українською мовою. Це були дуже різновеликі люди, різновідомі люди, але для них було єдине – Україна. І всі розуміли, що кінцева мета не Перебудова.

Невдовзі Рух охопив дуже багато сфер людського життя, і Компартія зрозуміла, що їхні дні закінчуються. Не всі капітулювали, потім була велика боротьба на першій сесії Верховної Ради демократичної каденції.

Коли влітку 1991 року відбувся цей путч ГКЧП, то перший день був несподіваний. Ми думали, що нас – актив Руху – будуть брати. Але вже на другий день ми всі стояли поруч і всі розуміли, що зламати нас вже неможливо.

– Ви казали, на першому установчому з’їзді 30 років тому зібралися дуже різні люди. Зараз у нас є стійка асоціація, що Народний рух України – це В’ячеслав Чорновіл, а В’ячеслав Чорновіл – це Народний рух України. А тоді на установчих зборах його у президії не було. Як відбувалося сходження Чорновола до лідерства?

– Дуже природно. Іван Драч у розмові якось сказав, що краще було обрати головою Михайла Гориня, який був більш системним. Він був у президії та заступником. Іван був поетом, людиною романтичною. А тут потрібно було, щоб лідером такої кількості дуже різних людей стала якась системна людина. Але Драч гідно пройшов цей свій рухівський шлях.
Найбільша перемога Руху була тоді, коли несподівано український народ, тоді ще не такий як зараз, обрав 140 незалежних народних депутатів. І яких людей!

Чорновіл був головою Львівської обласної ради. Іван Драч за цей час притомився. Відтак відбувся такий м’який перехід. Спершу було три співголови: Драч, Горинь і Чорновіл. А потім обрали Чорновола. Він був найбільш енергійний, найбільш рішучий, він тоді імпонував Рухові. Саме його обрали головою.

Рух потім розколовся, і це було дуже прикро.
Але я хотів би відповісти ще на одне запитання, яке ви мені не поставили. Дехто мене запитує: де той Рух зараз?

– Ви мене випередили. Якраз хотів запитати: що Рух зміг і чого – не зміг?

– А я би в свою чергу також запитав: а де литовський «Саюдіс», який проголосив незалежність, де польська «Солідарність», яка теж, фактично, проголосила демократичну Польщу?..

Хотів би сказати, що Рух виконав свою унікальну історичну роль. Те, що Рух розпався, переживає складну фазу – це закономірно. Натомість замість Руху сьогодні є Україна. Яка вона? Вона не є такою, як ми мріяли тоді. Ми думали: тільки потрібно проголосити Незалежність, Україна стане самостійною, а далі наш дивовижний стожильний народ усе зробить, і ми швидко вирвемося у світові лідери. На превеликий жаль, так не вийшло, але це вже інша розмова. А Рух свою унікальну місію виконав.

Виступ Володимира Яворівського на першому з'їзді Народного руху України із промомовою:

«Здалека про близьке» ч.1

«Здалека про близьке» ч.1

Панорама українських політичних партій у діаспорі.

Тарас Кузьо 



Вступ

Вищенаведена стаття – це спроба розгляду українських еміграційних політичних партій в об'єктивний спосіб. Вже на початку прагнемо утвердити, що, незважаючи на деякі критичні зауваження, всі ті, які активно працюють в українській політичній сфері, роблять це з патріотичних спонук і що всі еміграційні політичні партії стоять на засадах української державної незалежності.

Українські політичні партії сформувалися в основному в 1945 – 1955 рр. насамперед у країнах Західної Європи (де знаходились або були інтерновані колишні українські військовики та робітники), після чого основні центри діяльності перенеслися на терени Північної Америки. Існуючим та багаточисельним представникам російської і польської еміграцій особливо пощастило в 1970-х та 1980-х рр., коли туди прибуло велике число нових емігрантів (серед яких було багато євреїв). Ця найновіша молода еміграція не тільки активізувала вже діючі там організації – вона створювала також нові політичні угрупування, товариства, видавничі установи тощо. Все це, як бачимо, значно змінило еміграцію, а також наблизило її до існуючих обставин і розвитку подій в Росії та Польщі.

У порівнянні з цим розвиток українського еміграційного політикуму відбувався в ізоляції від материка. Навіть більше – деякі політичні групи навмисне агітували проти відвідин України, а також активно знеохочували еміграційну спільноту від контактів з культурницькими групами з України, які мали виступити в країнах поселення українців. Врешті, це привело до самозамикання українствау своєрідних «гетто», ізольованих від дійсності, яка існувала в Україні. І далі – така надмірна концентрація стала ареною внутрішньої  конкуренції та боротьби за вплив у середовищі української спільноти, спричинилась до безконечних конфліктів і внутрішніх роздорів на грунті персональній і т.д., і т.п. Як наслідок – тільки незначна частини молодшої генерації включається в діяльність українських політичних партій на еміграції.

Не треба забувати, що переважна кількість українських емігрантів, які знайшлися після 1945 року за кордонами України, – це греко-католики та галичани. На це є різні причини. Найголовнішою з них був т.зв. Ялтинський договір, де одним із параграфів було вирішено, що всі українці, які до 1939 року були громадянами СРСР, мали бути репатрійовані до СРСР. І тому багато українців із східних областей України, щоб уникнути примусової репатріації, подавали себе як громадяни західних областей. Мимо цих заходів, біля 80% української діаспори – це греко-католики, що має важливий вплив як на розвиток, так і на структуру політичних груп, їх взаємне співвідношення і поставу щодо ситуації в Україні. Все-таки треба підкреслити, що взаємини між вірними обох церков – УАПЦ та УГКЦ – є дружніми.

Українська діаспора складається з багатьох політичних партій. Перед приходом до влади Горбачова підсовєтська преса змальовувала їх найчорнішими фарбами, прозиваючи всіх (включно з авторами цих рядків) «бандерівцями». У споминах українських правозахисників – Леоніда Плюща і Данила Шумука – читаємо, що в 1970-х і 1980-х рр. у таких українських містах, як Київ чи Одеса, вистачало промовити якесь речення по-українськи, і це було загрозою, що даній людині автоматично причеплять ярлик «бандерівця». І нині в цілому ряді східних областей України ця небезпека ще існує.
До речі, це термін, який до сьогодні створює плутанину понять серед багатьох, і тому не диво, що у висліді руху відродження – в умах і розумінні суспільства – ім'я Степана Бандери стало реабілітованим, без сумніву, якраз тому, що КГБ і компартія перетворили його в символ. Отож тому, коли йде мова про т.зв. бандерівськии рух, в нього включаються всі, без винятку, групи і формації, які боролися за визволення України. Зате на Заході «бандерівці» – це дефініція на означення порівняно вузької української еміграційної політичної партії. Наприклад, широковідома стаття «Хто такі бандерівці і за що вони борються?», написана упівським публіцистом Петром Полтавою у 1948 році, майже нічим не нагадує ідеологію політичної партії, яка на еміграції себе називає «бандерівцями».

Богдан Гордасевич: Досить давно написано, але тим і цікавий, на мою думку, цей матеріал, що дає особливий "погляд на вигляд"

Подружжя Розенберг.

Джуліус та Етел Розенберг, засуджені за передачу американських атомних секретів Радянському Союзу. 
1953 рік. Перед стратою.

Які були ми молоді...

"Как молоды мы были,
....
Как верили в себя..."  /пісня /            Історичні фото.

Пра медічі, євреїв та банки.


архитектура, друзья, не возникла из ничего на восьмой день, вовсе нет. первые люди особо не заморачивались над внешним видом своих построек — три палки, обтянутые целлофаном и живи себе поколениями (подобное можно и сейчас наблюдать в бирме, идеальном месте для жизни с точки зрения поклонников веганства, сортировки мусора, велосипедистов и прочих борцов со здравым смыслом). но со временем ситуация изменилась.

разросшиеся культы выманивания ништяков из примитивного населения требовали новаторского подхода в сооружении зданий, они должны были внушать благоговение, а это, согласитесь, никак не шалаш из говна и не глинобитка с камышовой крышей. именно тогда появились специальные люди–архитекторы, которые натурально заморачивались с конкретными строительными материалами вроде камня и способами его укладки таким специальным образом, чтобы все в округе охуевали от источаемого храмами величия и несли туда последнюю жменю крупы и всякие гобелены.

так и повелось в европе — внушающие благоговение замки и соборы, а вокруг шалаши да глинобитки. и так бы оно и было до сих пор (кроме бирмы, там всё ещё жопа), но в европу приходит ренесанс. а где ренесанс, там и медичи. а медичи занимались богомерзским ростовщичеством, но платили налево и направо, потому что не хотели гореть на костре, а денег у них было завались. и в какой–то момент медичи подумали "а чойта только храмы и соборы, почему бы не построить клёвый такой дом?". наняли архитектора и построили.

первый этаж дома был сделан в виде неприступного замка, где они своим ростовщичеством барыжили, а пара верхних была сделана в стиле типа дворец, где они жили. и вот в эту крепость первых этажей сбоку вела такая специальная дверь, куда впускали жаждущих кредитов флорентийских торгашей, или кто там ещё до бабла был охоч. и так популярен был этот сервис от медичи, что вскоре перед входом начали выстраиваться очереди. а компьютеров тогда не было, и каждая ростовщическая операция занимала довольно много времени. очередь традиционно бухтела и на итальянский манер нервничала.

тогда кто–то из медичи и говорит: "послушайте, мы же клиентоориентированное ростовщическое предприятие? клиентоориентированное. так давайте придумаем, как улучшить наш сервис для ожидающих. может, прорубим в стене ещё пару дверей, наймём ещё пару евреев и увеличим обороты? да ну нахуй, просто поставьте перед входом пару скамеек, чтобы торгаши не стояли, а сидели в ожидании. только попроще, такие, из трёх жердей, да как же она, мать её, называется... ну бля, которая la banca, вот такую". и с тех пор жаждущие богомерзских ростовщических сервисов флорентийцы так своим и говорили "собираюсь пойти к la banca у дома медичи, если вы понимаете, о чём речь" и многозначительно подмигивали.

а потом уже и ростовщические сервисы переименовали в банковские услуги. (с)

08\08\08

Цей день не можна забути! Саме сьогодні - 08/08/08 - розпочалася російська агресія проти миролюбної Грузії.

Після Угорщини-56, Чехословаччини-68, Афганістану-80, Молдови-92 світ ще раз побачив імперську сутність кремлівської політики. Побачив, але заплющив очі на порушення Росією норм і принципів міжнародного права, суверенітету, незалежність і кордонів найближчого сусіда.

Політика умиротоворення агресора ні до чого доброго не призвела. Лише розпалила його апетит. Перевіривши червоні лінії Заходу, Кремль пішов далі і розв'язав війну проти України.

Лише непохитна трансатлантична єдність і солідарність у протидії агресору здатні повернути мир і безпеку. Як я вже неодноразово говорив: “Москва слезам не верит". Боротьба за збереження і зміцнення міжнародної коаліції на підтримку України - головне завдання української влади. І всіх політиків.

Але при цьому чіткою має бути позиція самої України. Це війна, де одна країна напала на іншу. Росія - агресор. А її керівництво несе повну відповідальність за кожний снаряд і кожну кулю, які прилітають на українські позиції. І пекельна машина війни, і ключі від миру - у Москві. А сталі і довготривалі гарантії безпеки і України, і Грузії - це вступ до НАТО.

Світлина від Петро Порошенко.

10 міфів про УПА

10 міфів про УПА: чи були батальйони Нахтіґаль, Роланд та дивізія Галичина каральними підрозділами СС? 
3 квітня 2017, 11:25
 
 3449

Хор батальйону Роланд, 1941 рік

Фото: Надано Українським інститутом національної пам’яті

Нахтіґаль та Роланд не входили до структури СС, їхні вояки не мали есесівських звань і виконували допоміжні функції, а Галичина використовувалася передусім як бойова частина. Чому ж їх звуть каральними?

10 міфів про УПА. Як було насправді? — спільний проект, мета якого — спростовувати міфи, що існують у колективній пам’яті щодо діяльності Української повстанської армії

Попередні матеріали проекту 10 міфів про УПА читайте тут

Міф 2: Батальйони Нахтіґаль, Роланд та дивізія Галичина були каральними підрозділами СС

Цитата-міф: Ізраїль готовий надати документальні докази звірств батальйону Nachtigall SS під командуванням Шухевича.

Комуністична партія України,

заголовок повідомлення на офіційному сайті

7 грудня 2007 року

Суть міфу

Під час Другої світової війни німці створили з українських націоналістів батальйони Нахтіґаль, Роланд, а також дивізію Галичина. Ці підрозділи комплектувалися з нацистських колаборантів, входили до структури СС, підпорядковувалися її керівництву та мали есесівські звання. Нахтіґаль, Роланд та дивізія Галичина були створені для винищення мирного населення на окупованих територіях.

Факти стисло

Нахтіґаль та Роланд діяли у складі Вермахту, ніколи не входили до структури СС, а їхні вояки не мали есесівських звань. На початку німецько-радянської війни обидва батальйони виконували допоміжні функції, а восени 1941 були переформовані у 201-й охоронний батальйон поліції порядку.

Дивізія Галичина, створена у 1943 році, належала не до загальних СС, а до військ СС, і використовувалася передусім як бойова частина.

Бійці батальйону Нахтіґаль Фото: надано Українським інститутом національної пам’ятіБійці батальйону Нахтіґаль Фото: надано Українським інститутом національної пам’яті

Факти докладніше

Цей міф сформувався за радянських часів. Відповідно до нього, всі учасники українського визвольного руху під час війни були зрадниками батьківщини та маріонетками на німецькій службі, які радо виконували всі забаганки «хазяїв». Німці ж довіряли їм лише найбруднішу роботу — проведення каральних акцій проти неозброєного цивільного населення.

Здебільшого автори подібних «сенсацій» не розуміють різницю між військовими формуваннями, що діяли на території України у роки війни. Тому й у пересічного глядача, зазвичай, не виникає запитань, коли він чує з блакитного екрана про «батальйон СС Нахтіґаль». Але факти свідчать про інше.

Батальйони Нахтіґаль та Роланд ніколи не були підрозділами СС. Ініціатором їх створення був не райхсфюрер СС Гіммлер, а ОУН, спільно з офіцерами Вермахту, зокрема з військової розвідки (Абверу).

Утім, кожен з ініціаторів створення батальйонів переслідував власну мету. Оунівці розглядали ці два батальйони як певною мірою основу для майбутньої української армії. Адже на початку 1941 року керівництво ОУН знало про підготовку до війни Німеччини та СРСР і розраховувало, що саме у момент початку війни вдасться підняти повстання на території України і створити незалежну державу.

Для підготовки повстання і подальшого утримання території були потрібні люди з військовим досвідом та зброя. Однак у тій ситуації, у якій опинилася ОУН після анексії Західної України Радянським Союзом, отримати військовий вишкіл її члени могли лише у лавах однієї армії — німецької. Країни Західної Європи не готові були сприймати ОУН як самостійного гравця і не надавали їй допомогу. А перемовини із головним ворогом — СРСР тим паче були неприйнятні.

У переговорах із керівництвом Абверу представники ОУН домагалися створення спеціальних підрозділів, у яких члени організації мали пройти військовий вишкіл, а згодом — стати основою для формування нової української армії.

Німецька сторона мала дещо інші плани. Нахтіґаль і Роланд керівництво Абверу розглядало як розвідувально-диверсійні батальйони, які під час війни мали влаштовувати диверсійні операції проти радянських військових частин, а також забезпечувати безпеку пересування німецьких частин, роззброєння залишків Червоної армії, охорону ешелонів з полоненими та боєприпасами.

Завдання, які ставили перед батальйонами як керівництво Абверу, так і ОУН, суттєво відрізнялися від задач, які мало виконувати СС на окупованих територіях.

Рядові та частина командирів батальйонів були українцями. Вони носили військові, а не есесівські звання, а їхні командири з німецького боку також були з Вермахту. І Нахтіґаль, і Роланд жодним чином не підпорядковувалися командуванню СС.

Незважаючи на сподівання ОУН, участь обох батальйонів у бойових діях була обмеженою. Роланд улітку 1941 року перекинули на територію Молдови та Одеської області, де його особовий склад кілька тижнів перебував у очікуванні наказу, а потім підрозділ знову повернули до Австрії.

Батальйон Нахтіґаль у складі німецької армії брав участь у зайнятті Львова та дійшов до Вінниці. Вже у серпні 1941 року його відкликали з фронту, а 16 вересня обидва батальйони переформували.

Геть іншою була історія дивізії Галичина. Її створення почалося майже через два роки після створення батальйонів Нахтіґаль та Роланд — навесні 1943 року, на території Східної Галичини, яка тоді входила до складу німецького Генерал-губернаторства.

Поручник дивізії Галичина Володимир Козак. Зверніть увагу на петлиці: замість есесівських рун у галицькій дивізії носили «левик» — стилізований герб Галичини Фото: надано Українським інститутом національної пам’ятіПоручник дивізії Галичина Володимир Козак. Зверніть увагу на петлиці: замість есесівських рун у галицькій дивізії носили «левик» — стилізований герб Галичини Фото: надано Українським інститутом національної пам’яті

Хоча в офіційній назві формування до квітня 1945 року була присутня абревіатура СС, від самого початку дивізія була суто військовим формуванням. Тому вона входила до структури не загальних СС (Allgemeine SS), а до так званих військ СС (Waffen-SS). Таких дивізій існувало більше сорока, в основі половини з них був особовий склад із населення окупованих і союзних Німеччині держав (хорвати, латиші, естонці, угорці, французи тощо). Дивізія Галичина була призначена для бойових дій на фронті поруч з Вермахтом.

Рядовий та найнижчий командний склад комплектувався з українців — переважно вихідців з Галичини. Командні посади від командиру батальйону та вище до 1945 року переважно обіймали німці, хоча траплялися і українці, наприклад, одним із командирів дивізіону був Микола Палієнко.

Українці вступили до лав дивізії, маючи різні мотиви. Частина розглядали перебування у Галичині як можливість здобути військовий досвід та зброю для того, аби у подальшому перейти до УПА, яка на той час не мала можливості вишколити та озброїти таку кількість вояків. Інші сподівалися, що дивізія стане основою для формування українських військових частин для боротьби з СРСР, нехай навіть на боці німців. Були й такі, що вступали до лав дивізії, аби уникнути примусового вивезення на роботу до Німеччини чи не залишитися на території, на яку мали невдовзі прийти радянські війська. Певну частину вояків до Галичини мобілізували примусово.

Офіційно ОУН(б) виступала проти формування дивізії та навіть поширювала заклики до українців не вступати до лав Галичини. Однак фактично певна кількість членів Організації опинилися у її складі. Вони так само мали на меті здобути вишкіл та зброю, а також слугувати «зв’язною» ланкою між вояками дивізії та УПА з тим, аби у потрібний момент організувати їхній перехід до українського підпілля. Натомість ОУН(м) навпаки закликала молодь вступати до лав дивізії, розглядаючи це формування як можливість для збройної боротьби проти СРСР.

Дивізія Галичина брала участь у боях проти наступу Червоної армії. Улітку 1944 року дивізію перекинули під місто Броди на Львівщині у розпорядження 13-го армійського корпусу в складі групи армій Північна Україна, де вона зайняла другу лінію оборони. Під час бою дивізію оточили і розбили. З 11 тисяч вояків вийшли з оточення лише близько 3 тисяч, з яких близько 1,5 тисячі на чолі з генералом Фрайтаґом відступили у напрямку Закарпаття. Решта або загинули, або потрапили у радянський полон, або приєдналися до УПА. Загалом дивізія тоді втратила до 70% особового складу.

Після перекомплектування дивізію відправили до Словаччини, де вона брала участь у боротьбі зі словацькими партизанами. У січні 1945 року її перекинули до Югославії для боротьби проти комуністичних партизанів Йосипа Броза Тіта.

Побутує міф про те, що дивізія Галичина начебто здійснювала придушення Варшавського повстання у серпні — вересні 1944 року, однак це не відповідає дійсності .

У квітні 1945 року дивізія деякий час воювала на фронті поблизу замку Ґляйхенберґ в Австрії. Наприкінці квітня її вивели зі складу військ СС та присвоїли нову назву — 1-а українська дивізія Української національної армії.

Після капітуляції Німеччини вояків дивізії інтернували у британській та американській окупаційних зонах, а після 1948 року вони роз’їхалися по всьому світу — у США, Канаду, Австралію, Аргентину та інші країни. У 1985 році для розслідування фактів можливої присутності у Канаді воєнних злочинців, в тому числі вихідців з України та країн Балтії, була створена так звана Комісія Дешена. За результатом вивчення архівних матеріалів та допиту свідків у Канаді та Західній Європі Комісія підготувала звіт, в якому жоден з емігрантів — колишніх учасників дивізії Галичина — не був визнаний винним у скоєнні воєнних злочинів під час Другої світової війни.

Автори тексту — Олеся Ісаюк, Центр досліджень визвольного руху, Сергій Рябенко, Український інститут національної пам’яті

10 міфів про УПА. Як було насправді?— спільний інформаційний проект НВ,Українського інституту національної пам’ятіЦентра досліджень визвольного руху та Видавництва КСД, мета якого — спростовувати міфи, що існують у колективній пам’яті щодо діяльності Української повстанської армії.

Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
66
предыдущая
следующая