хочу сюда!
 

Лена

39 лет, стрелец, познакомится с парнем в возрасте 38-45 лет

Заметки с меткой «історія»

Історія України та міфи Росії

Історія України та міфи Росії: слова Путіна є промовистими
21 Січень 2019, 22:35
Кам’яні баби на околиці міста Ізюм Харківської області. Навпроти них прапор України та монумент жертвам Голодомору-геноциду на вершині гори Кременець. А ліворуч християнський храм
Кам’яні баби на околиці міста Ізюм Харківської області. Навпроти них прапор України та монумент 

Починаючи з перших років незалежності в Україні точилися часто природні, а незрідка й спровоковані дискусії про те, яка візія історичного минулого потрібна самостійній державі. Були високопосадові прихильники збереження російсько-радянської історичної парадигми, найяскравіший представник – Дмитро Табачник, були прихильники патріотичної візії, були і промоутери нібито компромісного варіанту. Останній уособлював колишній секретар Донецької міської ради (нині широко представлений на багатьох московських телеекранах) Микола Левченко. Він пропонував залишити кожному регіону України право на власне історичне бачення, на власний пантеон героїв і на власні оцінки минулого безвідносно до решти України.

Отже, йшлося про декілька зовсім різних варіантів історичної пам’яті, на кожному з яких мала сформуватися з часом окрема національна ідентичність. Саме тому на Донбасі стверджувався культ російсько-комуністичних героїв (за цілковитого несприйняття власне українських, над усе борців за самостійну Україну), постійно відтворювалася ностальгія за Радянським Союзом і нав’язувалася ідеологема особливого «народу Донбасу». Російські війська прийшли в 2014 році на вже добре підготовлений ґрунт у роки незалежної України за байдужості, а інколи прямого сприяння офіційного Києва. Життя продемонструвало, що національна єдність передбачає спільну історію і спільний пантеон героїв, єдину політику національної пам’яті. Плюралізм у цій сфері не дає позитивних перспектив. Так чи інакше два різні пантеони героїв, дві різні історичні пам’яті неминуче призведуть до утворення різних націй і країн.

Фрагмент обкладинки брошури, виданої Національним музеєм «Меморіал жертв Голодомору» до 85-х роковин геноциду
Фрагмент обкладинки брошури, виданої Національним музеєм «Меморіал жертв Голодомору» до 85-х роковин геноциду

Активісти модної ідеї «зшивання країни» також пропонували мирне співіснування різних історій в Україні, забуваючи, що різні історичні наративи не є однаково українськими. Один із них справді український, а протилежні йому сформовано колонізатором і нав’язано українцям. Тому тривале співіснування несумісних концепцій не є можливим, бо є чимось протиприродним. Адже радянська і російська історична візія на сході України цілком закономірно призвела до виникнення сепаратистських так званих «республік» під цілковитим контролем Кремля. Зрозуміло, що не тільки вона, але ця візія виступала могутнім ідеологічним супроводом радикальних антиукраїнських дій. А події 2014 року поставили суспільство України перед необхідністю чіткого вибору і розмежування з агресором, проведення демаркації між «своїм» і «не своїм» в історії.

Єдність національна і єдність імперська

Нещодавно на запитання: «Де закінчуються кордони Росії?» – Володимир Путінвідповів так: «Кордони Росії не закінчуються ніде». Так, імперії страшенно не полюбляють чітких кордонів і меж, вони завжди готові до розширення їх. Саме тому РФ відмовлялася від прикордонної демаркації акваторії Чорного і Азовського морів, від облаштування російсько-українського кордону на суходолі. Але історія потребує чіткого розмежування не менше, ніж території і геополітика.

Плакат на акції протесту проти агресії Росії стосовно України. Вашингтон, 6 березня 2014 року
Плакат на акції протесту проти агресії Росії стосовно України. Вашингтон, 6 березня 2014 року

СРСР, а нині РФ накидали і накидають Україні своє тлумачення української історії, спекулюючи на деяких діячах українського походження в Росії і російського походження в Україні під гаслом: «Та ми ж так переплетені, змішані, ми практично один народ». Спекулюючи і на тому, що чимало українців волею історії були змушені брати участь в розбудові Російської імперії. Але то не було добровільним вибором (за певними винятками). Древні євреї до виходу з Єгипту брали участь у будівництві пірамід, але їхні нащадки не вбачають тут підстав для гордості й задоволення. Єгипетський полон – то справді був полон, неволя, рабство. Тому досі пам’ятають знамениту фразу, сказану єгипетському фараону від імені єврейських учасників будівництва: «Відпусти мій народ!»

А багатьох українців досі не відпускають імперські історичні міфи…

Поміж українських будівничих російських «пірамід» було чимало видатних, талановитих, а часом і геніальних синів України. Згадаймо Корольова, Глушка, Челомея, Янгеля (і це лише у сфері космонавтики і ракетобудування). Звісно, такі факти можуть гріти українську душу, приємно лоскотати національне самолюбство. Можна згадувати національні українські сентименти цих людей, українську мову, яку вони не забували, українські пісні, які вони любили. Проте вони будували саме російські «піраміди»… Вони працювали на імперію, на її силу і велич. Де в усьому цьому Україна? Вона аж ніяк не була бенефіціаром зусиль цих діячів.

Згадаймо тих українців, що робили з дикої Московії європеїзовану Російську імперію і здобували там високі посади, звання і регалії: головного ідеолога реформПетра Першого і колишнього Київського митрополита Феофана Прокоповича, вихованця Києво-Могилянської академії канцлера Російської імперії графа Безбородька і фактичного предстоятеля РПЦ Стефана Яворського – яка користь Україні від їхньої справді титанічної діяльності на чужій ниві? А елементи спільної історії метрополії і колонії є у будь-якої в минулому колоніальної країни – Ірландія, США, Індія мають чимало таких спільних моментів із Британською імперією. Україна тут не унікальна. Проте Україна повинна чітко бачити свої кордони не тільки на землі, в повітрі й на морі, а й у власному історичному минулому.

Київ. Пам’ятник Київській княгині Ользі, яка у 957 році прийняла християнство, Святому Апостолу Андрію Первозванному і творцям слов'янської азбуки Кирилу і Мефодію
Київ. Пам’ятник Київській княгині Ользі, яка у 957 році прийняла християнство, Святому Апостолу Андрію Первозванному і творцям слов'янської азбуки Кирилу і Мефодію
Небезпека російського варіанту «спільної» історії

2014 року Російська Федерація в Криму і на Донбасі активно використовувала неструктуровану, нечітку, розмиту і хаотичну свідомість значної частини місцевого населення, що не знала жодного культурного та й політичного кордону між українським і російським. Те населення щиро сприймало озброєних іноземців з-за «поребрика» як «наших». Цьому сприяла багаторічна специфічна місцева, а часом і загальнодержавна політика історичної пам’яті. Зокрема гучні свята на честь перемог російської зброї, на честь звитяг сталінської Червоної армії, на честь царських і радянських генералів і адміралів. Завдяки цьому зникала здатність розуміти, що військові з Росії є громадянами іншої держави, що вони незаконно перебувають на чужій території. В Україні 22 роки нищили не лише армію і ВПК, а й систему національно-культурного і національно-політичного розпізнавання «свій-чужий». Нині, між іншим, така ситуація сформувалася в сусідній Білорусі зусиллями перш за все її президента, вона в будь-який момент може створити цій державі великі проблеми.

Отже, українська візія історії не повинна об’єднуватися з антиукраїнськими візіями, вона має їх перемагати і вже перемагає. Колись гасло: «Слава Україні! – Героям слава!» вважали західноукраїнським, пов’язаним лише з боротьбою ОУН-УПА. Нині воно стало всеукраїнським, його можна почути в Краматорську, Слов’янську, Маріуполі, причому не лише від українців але й від етнічних росіян, євреїв, кримських татар, білорусів і багатьох інших. Це ще раз перекреслює вигаданий «за поребриком» міф про «декілька різних Україн»... А творцям усіляких кабінетних концепцій варто пам’ятати: не треба об’єднувати те, що не об’єднується і синтезувати те, що не синтезується. Як казав незабутній Іван Плющ: «Ну то чого ж його пхати, як воно не лізе?»

Ігор Лосєв, кандидат філософських наук, доцент кафедри культурології НаУКМА


Доведеться вибирати, дітки

А ЯКЩО ТАМ І СПРАВДІ ЩОСЬ НЕБЕСНЕ...

Коли ми були маленькими, нас частенько дурили. 

І не заради якоїсь користі, а просто так: потішно, коли говориш дитинчаті що завгодно, а воно тобі вірить.

Отак нам говорили що завгодно, а ми все вірили. Потім вже, підростаючи, починали ми розуміти, що існує в житті така річ, як обман. 

Попервах це нас ображало. Потім, у відчаї, починали ми підозрювати, що все, що нам говорять, - то якась неправда. Ще далі - намагалися удавати з себе таких собі тямущих, які начебто розуміють, про що йдеться насправді. 

А що залишалося нам робити? - ми були маленькими, а всі навкруги були більшими за нас.

Але ж з часом, з літами, набираючись життєвого досвіду, ми навчалися сяк-так влаштовуватися в цьому світі брехні. Навчалися орієнтуватися в мірах і різновидах неправди, ба навіть відчувати себе в цьому світі як удома. 

Ще б пак! - нас, тертих і стріляних, вже задешево не купиш і з пантелику не зіб’єш…

Проте лишилася все ж таки одна тема, в якій ми так і не навчилися орієнтуватися, так і не зрозуміли, як відрізнити в ній брехню від правди. І називається ця тема - “щастя”.

Нас тут, як і колись, дуже легко обвести круг пальця. 

Перш за все, зрозуміло, тому, що нам так і не вдалося з’ясувати достеменно, що ж воно за штука - щастя. І не через те, що ми аж ніколи не відчували в житті нічого схожого на те, як нам його змальовують.

Звісно що не через це. 

Просто - “широка вона, людина”, як сказав Мітя Карамазов. 

Настільки широка, що постійно жевріє в ній підозра, - а що як там, за межами того кайфу, в якому я зараз купаюся, там он, за тим он гайком, є щось таке небесне і ніколи не ким не куштоване, що опинись я там, - дивився б на себе, який ось зараз хлюпається тут, як на безмозку худобину.

 

І ВСЕ Ж ЇМ ВДАЛОСЯ ЗБИТИ НАС З ПАНТЕЛИКУ

Ну, то воно ще б і не біда, з нашими відчуттями ми так-сяк розберемося. 

Але ж як нам, пливучи річкою життя, як оця ось дітлашня на малюнку, зорієнтуватися б вчасно, і не пристати зненацька до якогось не того берега? 

А проблема ускладнюється ще й тим, що і до того і до іншого берега нас вабить, і від того, і від іншого з душі верне.

Тобто огида бере і від закликів “борися! в боротьбі здобудеш!” - бо ж напврочуд багато грошей іде на відео-друко-інтернет-радіо-телереклами, що провокують нас: ну, ще ривок, ще спроба, ось воно, щастя, хапай його за хвоста! Клікни на банер, зателефонуй, прийди, подолай свою нерішучість, лінощі і недовіру! Придбай це, купи се - і буде тобі щастя!

Проте і від іншої сторони, що виглядає як щастя в єднанні з іншими, у віддності загальній справі, у взаємній допомозі й братерстві, - також нас відштовхує якась внутрішня сила. Та власне й зрозуміло, - яка. 

Занадто багато було в історії прикладів оманливої, а то й примусової “дружби”. Починаючи з племінних об‘єднань до соціалістичних держав. Прикладів єдності тимчасової, комусь потрібної, коли ми “один за одного”, а хтось тим часом - за наш рахунок… 

А потім ці “хтось” призначають нам інших друзів та інших ворогів. І знову - братайся з цими, бий тих, - і тільки через те, що комусь це потрібно. І знову - ми один за одного, а вони верхи на нас. 

А іноді нас просто зганяли докупи, і - “палицею до щастя”. Ну скільки ж можна?..

Хоча людину, за її природою, завжди тягне до єднання з іншими. Відчуття “ми” надає їй сили й наснаги. 

Просто потім, коли, через кілька днів, або років, або й поколінь, подивишся на те, що ті “ми” накоїли, узнаєш паскудну сутність тих, хто нас “згуртовував”, - хочеться піти кудись і побути там поза межами усіляких “єднань”, просто самому. Наодинці.

Але ж і це - не вибір. Поодинці нас і обдурити легше, і передушити як тарганів. 

Так що, як не крути, а доведеться нам вибирати, дітки. Усе життя на латаному надувному плоті не проживеш. Та й були б сякі-такі острови на річці життя, а то ж так… марева одні. 

Доведеться нам приставати до одного з двох берегів.

Карикатура нашого життя, ілюстрація нашого вибору.


Як виглядав Львів у 1772 році

Як виглядав Львів у 1772 році: над унікальною реконструкцією працювали 10 років

У польському місті Вроцлав знаходиться мініатюрна історична реконструкція міста Львова

Її створив інженер Януш Вітвіцький. Він готував плани та креслення близько десяти років. У панорамі відображене місто станом на 1772 рік.

Януш Вітвіцький вперше висунув ідею побудови моделі Львова XVIII століття в 1928 році. Це відбулось під час його досліджень в Парижі та під впливом виставки моделей військової архітектури. Після повернення додому він почав вивчати архітектуру XVIII ст., проводити вимірювання топографії Львова.

львов, история

Це дозволило намалювати сотні малюнків будівель в масштабі 1:50 та серію точних проекцій, що показують макет міста. У 1932 році була побудована перша демонстративна модель Льовова XVIII ст. в масштабі 1: 500, що називається «Мала панорама».

 Сьогодні панорама Львова авторства Януша Вітвіцького зберігається у місті Вроцлав у національній бібліотеці, куди її передали дружина та діти інженера Вітвіцького. 

львов, историяльвов, история

Розташована серед лісового масиву Підгородцівського лісництва. Входить до складу Державного історико-культурного заповідника “Тустань”.

На зламі Х—ХVІ століть на скелях розташовувалась середньовічна оборонна фортеця-град і митний пункт на важливому соляному шляху, що вів з Дрогобича на Закарпаття та до Західної Європи.

До нашого часу дерев’яна фортеця не збереглась. Під час археологічних досліджень Тустані, археологи зібрали понад 25 тисяч історичних знахідок. Дерев’яні елементи забудови, металеві вироби, кераміка, скло, шкіряні вироби.

Зокрема хрестик-енколпіон, щиток перстня з гравірованим рисунком птаха, бронзова булава, кувалда, сокира, наконечники арбалетних стріл і лучних стріл, наконечники списів, кресала, шпори, сердечники дзвоників, різці по дереву, голки, застібки до книжок. 

Як видно з чорно-білих світлин, 100 років тому жінки також віддавали перевагу сукням білого і кремового кольорів. На голові у молодої обов’язково мав бути вельон, і чим довший – тим краще. А, якщо ні, то хоча б капелюшок з вуаллю.

Звісно, мода на вбрання, аксесуари, зачіски, форму брів і макіяж (а точніше його відсутність!) того часу дуже відрізняються від нинішньої. Але є й дещо, що за 100 років не змінилося – величезна кількість живих квітів на весіллі.

https://politeka.net/ua/news/regions/lvov/869575-kak-vygliadel-lvov-v-1772-godu-nad-unykalnoi-rekonstruktsyei-rabotaly-10-let-foto/

Мовне питання

Не хочу влаштовувати ніяких "холіварів" чи "підгорань" як люблять говорити в інтернеті, просто викладаю подію і своє бачення.
        Частина1. Подія
Їду в метро з колегою по роботі. Вона сидить, а я стою, щоб сиділи жінки, діти і т.д. Спілкуємося. Російською, так на роботі склалося. Поряд сидить вусатий дідок і щось ніби коментує. На станції, коли стає тихіше, розрізняю наступні його слова: "Спілкуйтеся пошепки своєю мовою, вона тут нікому не потрібна..." З цікавістю дивлюсь в його бік, ніби, що це було, дідок дістає якусь брошуку з нотами і текстами пісень, втуплюється в неї, ми продовжуємо свою розмову. Інколи чую з боку дідка нерозбірливі коментарі зі словом "Україна". Виходжу, прощаюсь з колегою. Через вайбер дізнаюсь, що вслід мені пролунало від суб'єкта: "Слава богу, один ворог пішов!" Антракт.
        Частина 2. Міркування. 
Думаю, про моє ставлення до української мови викладати  тут зайве. Хоч в родині радянського офіцера спочатку навчився говорити російською, але державною володію не гірше, люблю її звучання у гарному виконанні. Враховуючи всі історичні події з утисків мови, позицію дідка можна прийняти, але не поведінку.
       Скажу коротко тезами: Якщо довбойоб виявився патріотом, від того він не перестає бути довбойобом. Якщо патріот виявився довбойобом, це прикро в першу чергу для інших патріотів, які не є довбойобами.
       А тепер детальніше. Людина поважного віку, з патріотичних міркувань поводиться наче посміховисько. Звісно, сила дії антиукраїнської пропаганди викликає силу протидії, але ж сумно являти собою інерційну несвідому дію без вектора і корисної дії. Якщо ви пливете бездумно за течією, ви або труп, або лайно.
       Сліпа категоричність міркувань то окрема тема для дискусії, але я маю що сказати, щоб розхитати позицію подібну до згадоної вище.

1. Серед добровольців, які стримували ворога на Донбасі, поки регулярна армія чухала потилицю, багато російськомовних, але вони люблять Україну не менше за базікал у вишиванках, і зробили значно більше для країни. То може не зовсім в мові справа?

2. Така поведінка може легко викликати агресію у відповідь і наврядчи є патріотичною за результатами діяльності.

3. Російська мова. Її, штучно сформовану протягом розвитку т.з. третього Риму, розвивали в тому числі і багато українців, оскільки грамотних людей аж до ХІХ ст. в Московії катастрофічно бракувало. Тож, на їхню мову ми маємо не менше прав, аніж вони самі, то чому би російською для різноманітності й не користуватися.

4. А ще такі агресивні шукачі ворогів є підозрілими, бо найголосніше "тримай злодія" зазвичай волає злодій.

Наче, все. Миру у ваші домівки і голови.

Німецька хроніка міста на Дніпрі. 1941 рік

Завод КОМІНТЕРН

Амурський міст, правий берег.

Зняте для заміни авто-дорожнє покриття мосту



ЦУМ

Елеватор на правому березі.

Видно зруйновані прольоти мосту.

Переправа, яку довелось побудувати в районі вулиці Павлова.

Діброва — тисячолітнє місто попередник Львова

Діброва — тисячолітнє місто попередник Львова
Данило Галицький на правах завойовника та руйнівника "подарував" руїни Діброви сину Леву.

Походження міста Львів оповито пеленою великих таємниць... Ці таємниці народжені у період так званого "заснування" міста Данилом Галицьким та пов'язані з міфом про побудову нового міста на чистому місці та пафосного найменування такого на честь князівського сина Лева...

Міфічність цієї історії не збігається з даними археологіїї, яка визначає початок культурного слов'янського життя у старовинній частині міста щонайменше 3-5 ст.н.е. Культурний шар у таких місцях сягає 6,5-7,5 м. і він погано вивчений...

Фото розкопок у ЛьвовіФото розкопок у Львові

Цікавим фактом є те, що князь Данило Романович у традиціях пізніх Рюриковичів, маючи амбітні плани власного вивищення, таємно ставши католиком, заохочений Ватиканом та його орденами, не отримавши заперечень від своїх сюзеренів (монголо-татарів), зруйнував і спалив одне з давніх та головних сакральних і вільнодумних слов'янських міст на Розточчі, яке тисячоліттям до того займало пагорби довкола давнього православного та рахманського центру на Високому Замку (місто звалось Дібровою).

Саме за це Рахмани краю, які духовно очолювали рух за збереження давнього слов'янського світогляду (знань Прави), у період монголо-татарської навали та початку проникнення різних орденів на Розточчя (за сприяння Данила), прокляли рід Романовичів як відступників і зрадників.

Між тим, Данило на правах завойовника та руйнівника "подарував" руїни Діброви сину Леву (призначив керівником охоронної залоги) з однією метою — запобігти поверненню Рахманів та волхвів на Високий Замок і завадити відродженню головного рахманського центру у майбутньому (у такому стані ця залога діяла десятиріччями). Сам же Данило, ховаючись від гніву роського народу, обрав своєю "столицею" далекий і північний Холм.

Стає очевидним, що на території навколо Високого Замку (нині це майже центр Львова), у різний час, існувало два міста, різних за значенням і духом:

1) давнє тисячолітнє слов'янське місто, засноване десь у II-III ст. н.е. Старотцями-Рахманами Розточчя (власне, місто Діброва), яке було знищене Данилом Галицьким 1256 року (район вулиці Кривоноса, площі Старий Ринок, Підзамче).

2) пізніше — Львів, яке спочатку було охоронною залогою, а як місто — широко розбудовувалось лише у XV-XVI ст., в основному руками запрошених з Європи переселенців — німців, поляків та інших (район площі Ринок).

Запрошення іноземців до розбудови Львова було пов'язане з відмовою місцевого роського населення Розточчя впродовж довгих століть брати участь в усвідомленій нарузі над святими рахманськими місцями (Рюриковичі захопили та розграбували рахманський замок та рахманський центр) та пам'яттю шанованих предків — Святих Отців Розточчя...

Що ж до покатоличеного роду Данила Галицького, то після проклять православних Рахманів він виродився та повністю зійшов з політичної арени у XIV-XV століттях.

Рисунок древнього ЛьвоваРисунок древнього Львова

Розвиток Рахманського центру на Високому Замку і, власне, Діброви, їхня загибель від рук духовних зрадників, ймовірно, міг мати такий сценарій:

Етап 1. Руйнування готами у VI ст. до н.е. тисячолітнього рахманського центру на Високому Замку, який входив у систему святих місць Артанії;

Етап 2. Нова поява Рахманів на Розточчі, спроби відновлення духовного рахманського контролю над горою Високий Замок та Розточчям у IV-II ст. до н.е.;

Етап 3. Відновлення рахмансько-волхвівського скиту у II-I ст. до н.е. на місці колишнього Рахманського центру, підтримка з боку значної частини місцевого населення;

Етап 4. Переростання рахмансько-волхвівського скиту у I-II ст. н.е. у новий Ростоцький Рахманський центр, зростання його духовної ролі;

Етап 5.  Розбудова Ростоцького Рахманського центру у III-IV ст. н.е., поява міста Діброви, де живуть роси — духовні послідовники волхвів та Рахманів;

Етап 6. Розквіт та активна просвітницька діяльність Рахманського центру і Діброви у V-XII ст. н.е., широка допомога росів Прикарпаття (більшості його населення) у просвітництві на Балканах та Подунав'ї, заснування там нових центрів;

Етап 7. Руйнування та спалення Діброви та Ростоцького Рахманського центру Данилом Галицьким та його сином Левом 1256 року, спроби побудови авторитарної держави Рюриковичів. Прокляття Рахманами роду Данила (Рюриковичів) за зраду, осквернення святого місця і службу ворогам — татарам та папі;

Етап 8. Припинення повноцінного життя на місці спаленої Діброви на 100—150 років. Створення Рюриковичами біля Високого Замку охоронної залоги-фортеці (для недопущення відновлення Рахманського центру).

Картина, штурм середньовічного містаКартина, штурм середньовічного міста

Стосовно ж етапів будівництва, а далі й руйнування Рахманського центру (замку) та міста Діброви, то вони могли складатись приблизно так:

1. На початковому етапі розбудови Рахманського центру та Діброви, на горі Високий Замок на місці скиту постало нове дерев'яне укріплення, яке з часом зростало і міцніло. Навколо гори, по її периметру (по всьому колу) будувалось дерев'яне місто росів, із власною оборонною системою, яке обслуговувало та захищало Рахманський центр.

 

Схема плану Рахманського замку до його спалення Данилом Галицьким та його сином Левом у 1256 роціСхема плану Рахманського замку до його спалення Данилом Галицьким та його сином Левом у 1256 році

2. З часом укріплення на горі стало виглядати як замок, бо у ньому з'явились перші кам'яні споруди.

Так цей замок, на думку дослідників, міг виглядати у X-XIII століттях, до моменту його руйнування Данилом Галицьким:

3. Уже значно пізніше, ймовірно, у XV-XVI століттях, у часи розбудови Української держави на Волині, замок поновили, дерев'яні споруди замінили кам'яними.

Як повністю кам'яний, замок набув іншого вигляду, зафіксованого пізнішими гравюрами:

4. У XVII-XVIII століттях, у період перебування земель Прикарпаття та Розточчя у складі Речі Посполитої, інтерес до замку падає, і на гравюрах ми бачимо, що він тихо руйнується:

5. Завершальним етапом для замку стає його повна ліквідація за часів Австро-Угорщини, через умисне будівництво з його залишків 1869 року Копця — кургану на честь 300-річчя Люблінської унії, "перемоги" орденства і масонства над українським Рахманством у регіоні.

Цікаво, що цей Копець дуже нагадує збудований у Кракові 1820-1830 років і котрий зветься Копцем Костюшка.

Варто також зауважити, що нині у Кракові існує аж 4 копці різних часів!

Фото, копець Костюшка у КраковіФото, копець Костюшка у Кракові

 

Поляки у такий спосіб намагаються підтримати власний дух та позначити свою присутність на місцях, де зводять копці.

А от чому не шанують святих місць українці, особливо там, де тисячоліттями жили давньоукраїнські Отці-Рахмани?

Ось цитата зі статті Наукового товариства ім.Т.Шевченка до 750-річчя першої писемної згадки Львова, яка носить назву "Археологія найдавнішого Львова":

"...Довкола Знесіння і Високого Замку простежуємо потужний пласт старослов'янських топонімів. Так, урочище "Світовидове Поле" на вершині хребта над церквою Вознесіння своєю назвою зобов'язане, мабуть, давньослов'янському божеству Світовиду, описаному Саксом Граматиком...".

Дослідження вела група археологів у 1985-87 рр. Розкопки не були завершені через трагічну загибель керівника експедиції Олександра Овчіннікова...

Карта археологічних досліджень Світовидового Поля у ЛьвовіКарта археологічних досліджень Світовидового Поля у Львові

Сьогодні ж ці поняття для більшості українців є закритими. Сталось таке через руйнування Рахманської системи, правдивого просвітництва у XVI-XVIII століттях єзуїтами, масонами, магнатством, шляхтою, орденами, Московією, царатом.

Свою перемогу над правдивим просвітництвом, українством, рахманством Розточчя ідейні вороги відобразили у потужних символах. Так, на Високому Замку у Львові з матеріалу самого замку 1869 року за часів Австро-Угорщини був споруджений потужній курган із символічною назвою Копець.

Копець — символ 300-ліття Люблінської унії та початку широкого ідейного наступу на Україну.

Курган Копець побудований на Високому Замку у Львові 1869 року до 300-ліття Люблінської уніїКурган Копець побудований на Високому Замку у Львові 1869 року до 300-ліття Люблінської унії

Чи не надто важка ноша на рахманських могилах?

Чи не символ це нашого безпам'ятства?

Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
64
предыдущая
следующая