хочу сюда!
 

Елена

41 год, овен, познакомится с парнем в возрасте 45-52 лет

Заметки с меткой «історія»

"Умом Росію не пойнять..."


 надибав в інеті таку ось інформацію.

 це у цьому списку ще не показаний внесок українців:
Піддубний, Сікорський, Корольов, Хрущов та інші...
 
Чомусь не згадується німкеня Катерина Друга.

Соборність України як вона є історично ч.2

У Львівському університеті з 1894 році за рекомендацією професора Київського університету Володимира Антоновича, почав викладати Михайло Грушевський, який народився в «підросійській Україні». На Галичині друкувалося чимало авторів із Наддніпрянщини.

Четвертий том (1903 року) оригінального видання десятитомної монографії «Істория України-Руси» в Державному меморіальному музеї Михайла Грушевського. Львів
Четвертий том (1903 року) оригінального видання десятитомної монографії «Істория України-Руси» в Державному меморіальному музеї Михайла Грушевського. Львів

Ідея Соборності наддніпрянців та галичан знаходила вияв навіть на рівні приватного життя. Відомий галицький діяч Іван Франко свідомо одружився з Ольгою Хоружинською, яка походила з Харківщини. Такий шлюб сприймався багатьма українцями як уособлення духовної і політичної єдності Західної й Східної України.

Іван Франко з дружиною Ольгою Хоружинською в день шлюбу. Київ, 1886 року. Світлину зробив Влодзімеж Висоцький в його фотоательє
Іван Франко з дружиною Ольгою Хоружинською в день шлюбу. Київ, 1886 року. Світлину зробив Влодзімеж Висоцький в його фотоательє
Втілення ідеї

Не дивно, що після розпаду Росії й Австро-Угорщини та створення на уламках цих імперій УНР і Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), постало питання про об’єднання цих двох українських держав.

Тому Акт їхньої Злуки 22 січня 1919 року не з’явився просто так. Він мав, як бачимо, довготривалу історію.

Акт Злуки УНР і ЗУНР від 22 січня 1919 року
Акт Злуки УНР і ЗУНР від 22 січня 1919 року

На жаль, цей Акт проіснував недовго. Уже вкінці 1919 року очільник УНР Симон Петлюра почав переговори з поляками, погоджуючись поступитися землями Західної України на їхню користь. В таких умовах керівництво Західних областей УНР (ЗОУНР) пішло на денонсацію Акту Злуки, відновивши ЗУНР.

У силу різних обставин, після Першої світової війни українські землі були розділені між чотирма державами – Союзом Радянських Соціалістичних Республік (СРСР), Польщею, Румунією й Чехо-Словаччиною.

Поштова листівка із зображенням мапи України «Carte de L’Ukraine». Червоним кольором позначено територію, яка потрапила до складу СРСР. Ця листівка була видана в Бельгії у 1930-х роках
Поштова листівка із зображенням мапи України «Carte de L’Ukraine». Червоним кольором позначено територію, яка потрапила до складу СРСР. Ця листівка була видана в Бельгії у 1930-х роках

Однак ідея єдності цих земель жила. Свідченням цього є постання Карпатської України в 1938–1939 роках – спочатку як автономного утворення, а потім як незалежної держави. Створивши цю державу, мешканці Закарпаття дали зрозуміти, що вони є частиною українського народу і прагнуть возз’єднатися з іншими його частинами. В організації державних структур Карпатської України взяли участь українці з інших земель. На Карпатську Україну в той час дивилися, як на терен, звідки почнеться відновлення соборної Української держави. Тому Угорщина, Польща й СРСР, аби цього не сталося, доклали зусиль для знищення Карпатської України.

Командир Організації народної оборони «Карпатська Січ» Дмитро Климпуш (у чорній шапці) разом з іншими військовими організації. Хуст, березень 1939 року
Командир Організації народної оборони «Карпатська Січ» Дмитро Климпуш (у чорній шапці) разом з іншими військовими організації. Хуст, березень 1939 року

Можливо, це виглядає парадоксально, але об’єднання більшої частини українських земель в складі однієї держави відбулося під час Другої світової війни, в 1939, 1940, 1944–1945 роках, коли землі Волині, Галичини, Буковини й Закарпаття увійшли до складу СРСР.

Звісно, «батько Сталін» не переймався любов’ю до українців і не дуже рахувався з їхніми прагненнями. За межами Української Радянської Соціалістичної Республіки, як частини СРСР, залишалися деякі українські етнічні території – Кубань, Берестейщина, південне Підляшшя, Холмщина, Лемківщина, Пряшівщина, Мармарощина, Південна Буковина, Придністров’я тощо.

Карта 1918 року. Повна назва мапи: «Загальна карта України. Зладив М. Дячишин. Заходом i накладом час. „Свобода”, орґану Українського Нар. Союза в Америцї». (Щоб відкрити мапу у більшому форматі, натисніть на зображення. Відкриється у новому вікні)
Карта 1918 року. Повна назва мапи: «Загальна карта України. Зладив М. Дячишин. Заходом i накладом час. „Свобода”, орґану Українського Нар. Союза в Америцї». (Щоб відкрити мапу у більшому форматі, натисніть на зображення. Відкриється у новому вікні)

І все ж під час Другої світової війни ідея Соборності України по-своєму спрацювала. З нею довелося рахуватися Сталіну.

Зрештою, ця ідея дала знати про себе в часи, коли Україна виборювала незалежність. 21 січня 1990 року Народний рух України, напередодні річниці Акту Злуки, провів свою найбільшу акцію – «Живий ланцюг», коли мільйони людей, взявшись за руки, з’єднали низку західноукраїнських міст із Житомиром і Києвом. Тим самим було продемонстровано, що українці прагнуть жити в своїй єдиній незалежній державі.

Тобто ідея Соборності стала нашим важливим національним символом. Актуальною вона лишається й нині, коли стоять питання деокупації Донбасу й повернення Криму. Адже це теж питання єдності України!

Петро Кралюк – голова Вченої ради Національного університету «Острозька академія», професор, заслужений діяч науки і техніки України

"Украдене ім'я" Євгена Наконечного ч. 10


X. ЗБЕРЕЖЕНІ ТРАДИЦІЇ
Віками українці зберігали на етнічній території свою стару назву “Русь”, “русини”. Так себе називали і у великому князівстві Литовському і тією ж назвою “Русь” або офіційно “Руським воєводством” іменували поляки загарбану в XIV ст. Галичину. У XV ст. Руське воєводство складалося із Львівської, Перемишльської і Сяноцької земель; від кінця XV або з початку XVI ст. до нього належала і Холмська земля. Назва “Русь” мала повсякчас і офіційний, і народний характер. “Вони хочуть нас усіх Русь на польську віру перехрестити”, – скаржився один міщанин 1511 р. . Доктор Ф. Скорина в передмові до виданого ним 1517 р. псалтиря, пише, що він цей переклад зробив для того, щоб “мої браття, Русь, простий народ,  коли читатиме, міг би краще зрозуміти” . Тоді ж Скорина видає Святе Письмо, називає його “Біблія Руска”. “Він не назвав її “білоруською”, з чого виходить, що тогочасна білоруська інтелігенція, духівництво і шляхта вважали себе руським, а не білоруським народом” .
Кальвіністський пастор Будний видав 1562 р. староукраїнською мовою протестантський катехізис “для простого люду, народу Русі і християнських руських дітей” . Інший протестант Василь Тяпинський пише у передмові до перекладу Євангелія 1570 р., що він працював для руського народу . У написаному на початках XVI ст. в монастирі Супраслі біля Білостока панегірику читаємо похвалу руському князеві Костянтинові Острозькому за те, що він побив “силу велику московську”. Як бачимо, “предки українців і білорусів називали себе русинами, але не признавали за русинів москалів” . У третій редакції Литовського Статуту з 1566 р. вміщено відому вказівку, яка зобов’язує всіх писарів знати руську мову і всі службові документи лише цією мовою писати: “А писарь земський маєть по руску литерами і словы вси листи, выписы и позвы писати” . У своїй заяві у березні 1593 р. Львівське братство вказувало: “Обновилася давня ворожнеча в польському народі проти народу руського… Хочуть це місто Львів, найголовніше в руському повіті (країні), церкви і людей, цехи і ремісників до свого папського послушенства повернути і до нового календаря народ наш руський примусити” . Скарга 1595 р. на Львівську міську раду подається від імені “всього народу руського грецької релігії” . Львівський єпископ Гедеон Балабан у листі 1598 р. писав про гноблення “ненависних ворогів і супостатів наших – ляхів, які пильно стараються, щоб наш руський бідний народ унівець повернути і зовсім викоренити” . У львівських міських книгах з 1599 р. засвідчено термін “руська нація” (Natio Ruthenica) . У “Ламенті” послів Львівського братства на Варшавський сейм 1609 р. мова йде про “старожитній, натуральний (тубільний) народ наш руський” . Львівські ремісники в своїй заяві 1599 р. підкреслювали: “Ми не є пройдисвіти, але в землі нашій рідній руській живемо” . В іншому документі міщани дорікають польським загарбникам, що  “до нас, Русі, прийшовши, з нами, Руссю, Русі за давніми правами і фундаціями, звичаями та порядками не хочуть жити” .
1517 р. виходить латиномовний “Трактат про дві Сарматії” польського вченого-гуманіста Матвія Меховіти. “Дотримуючись слідом за західноєвропейськими гуманістами птоломеївської ономастичної традиції, Меховіта називає Східну Європу “Сарматією”, а в ній виділяє “Русь” і “Московію” як різні етноісторичні утворення. Відповідно “русами” або “рутенцями” він називає українців, а росіяни виступають у нього під назвою “москів” або “московітів” . Така етнонімічна система поглядів на Східну Європу міцно утвердилася в Литовсько-Польській державі XVI ст.
І в козацьку добу українці продовжували називати свою землю старою назвою Русь, а себе русинами, тому що не було й не могло бути, як твердять історики, прірви між києво-руським та козацьким періодами історії. Наукові факти неспростовно свідчать, що матеріальна культура козацької України безпосередньо виросла з культури Русі. Це стосується традиційної української кераміки, житла, церковної архітектури, народного одягу. Козацтво було спадкоємцем дружинних традицій Русі. Їх пов’язують лицарський кодекс поведінки, родинний принцип влаштування ватаг, культ меча, шаблі, коня, святі-покровителі (Божа Матір Покрова, св. Юрій-змієборець), зовнішність (оселедець, вуса, гоління бороди) та інші ознаки. У меморіалі православних владик до польського уряду з 1621 р. стверджувалося: “Щодо козаків – то про сих рицарських людей знаємо, що вони наш рід, наші братя і правовірні християне… Вони мають природжений дотеп і Богом дарований розум, і ревність та любов до віри, побожності і церкви між ними живуть і процвітають, певно, здавна. Се ж бо те плем’я славного народу Руського, з насіння Яфетового, що воювало Грецьке цісарство морем Чорним і сухопутне. Се з того покоління військо, що за Олега, монарха руського, в своїх моноксілах по морю й по землі (приробивши до човнів колеса) плавало і Константинополь штурмувало” . Богдан Хмельницький називає себе 1649 р. “князем Русі”, “гетьманом запорозьким і володарем усієї Русі” . Свій народ він називає “руський” і мріє визволити “всю Русь” від польського панування . Він вказав: “Бог дав мені те, що я є єдиновладним руським самодержавцем” . У свідомості тогочасних письменників-полемістів (Станіслава Оріховського, Яна Вислицького) Корона (власне Польща) і Русь чітко етнічно розмежовувалися. “Мовні, віровизнаннєві й культурно-історичні відмінності між Руссю і Польщею не згладжувалися і в наступні століття. Вони привели до появи в XVIII ст. політичного угрупування шляхти, яка самоокреслювалася як “нація руська” .
Так, наступник Хмельницького гетьман Іван Виговський веде 1658 р. переговори з поляками щодо утворення федерації Польщі, Литви і України, остання мала називатися Велике князівство руське. Текст Гадяцького трактату з 1658 р., написаний за тодішнім звичаєм макаронічною польсько-латинською мовою, пересипаний термінами: “земля руска”, “народ руский”, “військо руске”, “язик руский”. Усі ці терміни стосуються України й українців, російського царя називають “цар московський”. “Головні точки Гадяцької угоди такі: Україна над Дніпром, себто землі, що становили тодішні воєводства: Київське, Чернигівське і Брацлавське, творять Велике Князівство Руське” . У кінці Гадяцького трактату стоїть підпис Івана Виговського: “Jan Wyhowski Hetman woysk ruskich, reka wlasna”, тобто: “Виговський гетьман військ руських власною рукою” . Гетьман Петро Дорошенко під час переговорів з поляками 1669 р. говорить про відокремлення від Польщі всіх земель, де проживає руський народ, в автономну козацьку державу. Він докладно окреслює кордони цієї майбутньої держави (від Путивля до Перемишля), які цілком співпадали з українськими етнічними межами . Цю територію українська шляхта усвідомлювала своєю батьківщиною. Українська родова шляхта у XV – першій половині XVII ст. берегла традиції давньої політичної відрубності, незалежно від віровизнання, називаючи себе “руським народом” .
Назва “Русь” на означення теперішньої України віками зберігалася в практичному ужитку по всій Західній Європі, поки там ще твердо дотримувалися латинської термінологічної традиції. У Гільдеслейській хроніці під 1030 р. говориться про смерть під час полювання Імріха (Емерика – сина угорського короля Стефана I), якому дають титул “dux Ruizorum”, тобто “воєвода русинів”. Літописець Лямберг під 1075 р. розповідає про зустріч імператора Генріха IV з вигнаним із Києва великим князем Київським Ізяславом-Димитрієм і називає його Ruzenorum rex Demetrius (правитель, князь русинів Дмитрій) .
В іншому літописі під 1089 р. ідеться про одруження імператора Генріха IV з дочкою Ruthenorum regis (правителя, князя русинів) . Пізніший літописець, відомий під псевдонімом Анонім Гал (XI – поч. XII ст.), теж користується цими назвами: Ruthenorum rex (правитель, князь русинів), regnum Ruthenorum (князівство русинів).
У книзі Vita Chuonradi про зальцбурзького архієпископа Конрада під 1131 р. записано, що, коли посол від Конрада прибув до угорського короля, останній перебував тоді in marcha Ruthenorum, тобто в країні русинів. Цю ж назву знаходимо в англійського енциклопедиста XIII ст. Бартоломея: Ruthenia magna opulentaque terra (Рутенія велика і заможна країна).
У Monumenta Germaniae говориться про короля русинів Лева: Leonem regem Ruthenorum (Лев – король русинів).
Папа Климентій VIII з нагоди Берестейської унії 1596 р. велів вибити срібну медаль з написом “Ruthenis receptis 1596” (Медаль з нагоди повернення). Відомі слова і Папи Урбана VIII: “O mei Rutheni, per vos ego Orientem convertendum spero (О мої русини, я сподіваюся, що завдяки вам схід навернеться)”. Зауважимо, що назва “Rutheni” проходить не лише в папських буллах, “а в усіх західноєвропейських літописах і документах, які лише займалися Русинами” .
З XIV–XV ст. назва “русини” – Rutheni часто з’являється в латинських хроніках польських авторів (“Historia polonicae” Я. Длугоша (т. 9, кн. 6) та інших). Коли ми вже згадали про поляків, то треба пам’ятати, що з XV до XIX ст. у польській історичній, художній та публіцистичній літературі, а також в урядових актах побутували терміни “Москва”, “московський”, “москаль”. Досить сказати, що найбільший польський поет Адам Міцкевич постійно вживав такий етнонім. Навіть свій вірш, нібито присвячений О. С. Пушкіну, назвав “Do przyjaciol moskali”, тобто “До приятелів-москалів”. Неофіційно етнонім “москаль” широко побутує серед поляків донині.
Новопостала Московія в очах тодішніх західних європейців аж ніяк не могла ототожнюватися з добре знаною їм Рутенією, а московити – з рутенцями. “Треба сказати,  що іноземці, які відвідали Росію в другій половині XVII ст. (Павло Алеппський, А. Мейерберг, А. Олеарій та ін.), вважали Московію і Україну різними державами, населеними відмінними народами, кожний із своєю власною мовою, побутом, правами” . У Великому князівстві Литовському, а також у Річпосполитій вживалися тільки терміни “Московська держава”, “Московське князівство”, “Москва”. “Під впливом тривалого спілкування з послами Речі Посполитої термін Московське государство вжив Іван IV у своєму посланні англійській королеві Єлизаветі І 1570 р. Така самоназва утворилася у Смутні часи, точніше в 1612–1617 рр., коли територія Російського царства залишалася усіченою, її північно-західні землі, новгородські землі, перебували під владою шведів, а в зв’язку з цим вибрання першого царя із династії Романових відбулося лише на престол Московського государства” . Так що іноземці з XV ст. і аж до кінця XVII ст. знали і вживали термін “Московське государство”, а не “Русь”. Коли Іван III захотів надати своєму титулу “великий князь всія Русі” не почесне, а юридичне значення, це стало предметом гострої дипломатичної боротьби з Великим князівством Литовським .
Західні дипломати повсякчас “називали царських послів “les Ambassadeurs Moscovites”, бо Московія прибирає назву “Россія” аж за царя Петра I” . Про практику вживання іноземцями терміна “Русь” так пише Костомаров: “Назва русь за нинішнім південно-руським народом перейшла і до іноземців, і всі стали називати Руссю не всю сукупність слов’янських племен материка тодішньої Росії, а власне південно-захід Росії, населений тією частиною слов’янського племені, за яким тепер утверджується назва південноруського або малоруського” .
Герберштейн, посол цісаря Максиміліана II до Москви, публікує 1549 р. “Rerum Moskoviticarum commentarii” (“Записки про московські справи”), де виразно відокремлює Московію від Русі, тобто від України, західні кордони якої, за його твердженням, проходять поблизу Кракова.
Герберштейн застерігає австрійського ерцгерцога Фердінанда не титулувати в своїх вірчих грамотах “московита” імператором всія Руссії . Подібне знаходимо в замітках Міхалона Литвина з 1550 р. “De moribus tartarum lituanorum et moschorum” (“Звичаї татар, литовців і московитів”). Італієць Гуагніно видає 1581 р. відому працю “Sarmatiae Europae descripto” (“Опис Сарматії і Європи”), в якій теж чітко розмежовує назви “Polonia, Russia, Livonia і Moschovia”. На гравюрі німецького картографа Себастіана Мюнстера “Пані Європа”  з XV ст. біля Лівонії, вище Скіфії, зазначена Московія (Moscovia). В описі європейської гравюри з 1650-х рр. зазначається, що Україна подається як окрема держава,  а окремо Московія . Як свідчить хоча б величезний резонанс “Трактату про дві Сарматії” (1517) польського гуманіста М. Меховіти чи “Нотаток про Московію” (1549) німецького вченого С. Герберштейна, описи Східної Європи, зокрема Московії, викликали в гуманістичних колах Європи не менший інтерес, ніж описи недавно відкритої Америки. Наприкінці XV і на початку XVI ст. пекучою проблемою для географів Європи було знайти зручний шлях до казкової Індії й таємничого Китаю. Про кулястість Землі їм вже стало відомо. Пошуки звернулись на північний схід, сподівалися саме тим шляхом вийти до Індії та Китаю. Так уперше в поле зору картографів потрапляє новопостала Московія. Тоді ж виготовлено декілька карт, але географічна вірогідність їх вельми низька. “Московія була дуже погано відома в Західній Європі: карта Мартина Вальдзеємюллера 1516 р. з її змішанням неправильно зрозумілих купецьких маршрутів із застарілими даними Клавдія Птолемея явно свідчила про безпорадність північноєвропейської картографії. Навіть у сусідній з Росією Польщі вчені дуже невиразно уявляли собі глибини російських земель: наприклад, ректор Краківського університету Матвій Меховський вважав (1518 р.), що Волга впадає у Чорне море” . Московію не сприймали за частину Європи. “В XV ст. для західних картографів було очевидним, що “Велика Тартарія” – тобто Московська Русь – розміщена поза Європою” . 1575 р. відомий в ті часи французький придворний географ Андре Теве видав “Всесвітню космографію”, одну з перших у Європі взагалі. Він виразно відрізняє Русь-Україну від Москви й Польщі. “Стародавні географи раніше, ніж інші чужі книжники, починають вживати на картах замість книжних народні назви міст, річок, країв та ін. До цього їх у великій мірі спонукали практичні потреби. В давні часи купці, дипломати, посланці і інші подорожували на конях і мусили розпитувати шлях у місцевого населення” . До XVII ст. картографи називали Московію Татарією. 1690 р. в Голландії відомий географ Ніколас Вітсен склав карту Московщини, яку назвав “Нова Ландскарта Північної і Східної Татарії 1687 року”, а згодом написав книжку “Північна та Східна Татарія”, яку присвятив Петру I .
У 1591–1592 рр. у Римі вийшла книжка Ботеро “Універсальні реляції”. Книжка багато разів друкувалася італійською та іншими європейськими мовами. Ботеро, розповідаючи про походження православ’я, підкреслює, що його прийняла “вся Московія, вся Русь, вся Литва” . В італійському описі з 1553 р. “Relazione dell' Imperio oDucato di Moscovia” (“Відомості про Московську державу”) говориться, що на сході Московія межує з татарами, а з Россією (la Rossia) і Литвою біля Дніпра .
Славнозвісна книга французького інженера Гійома Лєвассера де Боплана, написана на початку 50-х рр. XVII ст., називає усю Україну по-латині “Ukraina”, а частини її (Поділля, Волинь, Київщина, Брацлавщина і т. д.) – “pars Ukrainae” . Про простір її території Боплан пише, що “depuis les confines de la Moscovie jusqu'aux limites de la Transilvanie”, тобто “від меж Московії до кордонів Трансільванії”. Український народ він цілком відокремлює від поляків і московців, яких зве московитами. “До 18 століття Московія на чужинецьких географічних картах пишеться тілько Московією, а ні Русью, ні Росією не зветься і за них не вважається. Назва Московії Росією спочатку з пояснюючими додатками починається з 18 віку” . У дослідженні, присвяченому західноєвропейським публікаціям про Козаччину, розглядається, приміром, твір визначного італійського історика XVII ст. Майоліно Бізаччіоні “Історія громадянських війн останнього часу”, який вийшов 1653 р. Цей твір є першою цілісною і завершеною монографією про Визвольну війну, включену в широку панораму тогочасної європейської історії. Відповідно до прийнятої на Заході ономастичної традиції Бізаччіоні українські землі називає Руссю (Russia). Щодо Російської держави, то він, як, зрештою, й абсолютна більшість тогочасних західноєвропейських авторів, іменує її “Московією”, а Білорусь постійно виступає у нього під назвою “Литва” . 1716 р. в Нюрнберзі видано “Atlas novus”. “Ціла область назначена в тексті від Сяну аж до Дніпра яко “Russia Rubra”, котрій відповідає подана зараз рівнобіжне під нею назва “Ukraina” в противенстві до північних земель, названих там “Russia Moscovitica” .
У словнику “Baudraud”, виданому в Парижі 1701 р. під назвою “Ukraine i Russie”, читаємо про Україну-Русь від Чорного моря до Львова. Московія зветься тут “Moscovita”.
1600 р. у Франкфурті виходить збірна праця під назвою “Rerum Moscovitarum autores varii” (“Різні автори історії московитів”), теж з відповідними розмежуваннями назв. “Щодо італійських і французьких пам’яток другої половини XVII ст., то вони дотримуються старої ономастичної традиції у визначенні України і Росії, тобто першу вони називають “Руссю”, а другу “Московією”. Форма “Малоросія” (Kleinrussland, Petite-Russie, Piccola Russia тощо) починає зустрічатися в західних пам’ятках лише із XVII ст.” .
Подібних прикладів можна навести безліч. Подамо ще один перелік творів західноєвропейських авторів, виданих у самій Росії, де постійно вживається термін “Московія”: Корб Іоан Георг – “Дневник путешествия в Московію (1698–1699)” (перевод і примечание А. Малеина, СПб., 1905); Плейер Оттон – “О нынешнем состоянии государственного управлення в Московии (1710 г.)” (Чтения в Обществе истории и древностей Росийских. 1874 , кн. II); “Путешествие через Московию Корнелия де Бруина при Петре Великом” (Чтения в Обществе истории и древностей Российских. 1872, кн. І, II, V, 1873, кн. І); “Письма и донесения иезуитов о России конца XVII и начала XVIII века” (СПб., 1904). В останньому творі постійно зустрічається: “москвитяне”, “Московія”, “Московское государство” і т. п. Відзначимо ще такі твори: Берберини Рафаэль – “Путешествие в Московию Рафаэля Берберина” в кн. “Сказание иностранцев о России в XVI и XVII веке” (СПб., 1840); Витсен Николаас – “Путешествие в Московию. 1664–1665: Дневник” (СПб., 1996); Гейденштейн Р. – “Записки о Московской войне 1578–1582 гг.” (В 5 кн., СПб., 1889); Майерберг А. – “Путешествие в Московию” (М., 1874); Олеярий А. – “Описание путешествия в Московию в Персию и обратно” (СПб., 1905); Рейтенфельс Я. – “Сказания светлейшему герцогу Тосканскому Козьме Третьему о Московии” (М., 1905); Исак Масса – “Краткое известие о Московии в начале XVII века” (М., 1937). У збірнику реляцій дипломатів за період правління царів від Івана Грозного до Олексія Михайловича постійно зустрічаються терміни “Московія”, “московити” .
“Московія, Московітія, – стверджує їхня ж енциклопедія, – назва, прийнята у всій Західній Європі для русского государства, переважно часів князів і царів Московських до кінця XVIII століття” .
1716 р. в німецькому місті Гамбурзі платними агентами московського уряду був підступно викрадений племінник гетьмана Івана Мазепи – полковник шведської гвардії Андрій Войнаровський. Його перевезли в Московщину в каземати Петропавловської фортеці, а звідти після тортур заслали в Сибір, так що слід за ним загубився. Підступне викрадення Войнаровського справило велике враження на західноєвропейське суспільство. Чимало тодішніх газет у Німеччині, Франції та Англії обурювалися варварським способом розправи “московського” уряду над політичним противником. Ми наведемо тут тільки уривок з ноти цісарського амбасадора фон Курцрука магістратові Гамбурга: “Його Цісарська Величність з великим сумом дізнався про те, що Високоповажний магістрат по односторонній царській заяві порушив азиль імперської території супроти кавалера Войнаровського, що шукав захисту на цій території. Високоповажний магістрат не тільки заарештував Войнаровського, але залишив в оселі московитського (Moscowitischen) резидента під охороною московитів” .
Навіть після перейменування Петром I 1721 р. “Московського царства” в “Россійскую імперію” в Західній Європі ще довго трималися старі традиційні терміни “Московія”, “московити”. Ще 1869 р. французький політик К. де Лямар писав: “В Європі існує народ, забутий істориками, – народ русинів: 121/2 млн – під російським царем і 21/2 млн – під Австро-Угорською монархією. Народ цей такий же численний, як народ Іспанії, втричі більший за чехів і рівний за кількістю всім підданим корони святого Стефана. Цей народ існує, має свою історію, відмінну від історії Польщі та ще більше відмінну від історії Московщини. Він має свої традиції, свою мову, окрему від московської і польської, має виразну індивідуальність, за яку бореться. Історія не повинна забувати, що до Петра I той народ, який ми називаємо рутенами, звався руським, або русинами, і його земля звалася Руссю і Рутенією, а той народ, який ми нині звемо руським, звався москвинами, а їх земля – Московією. В кінці минулого століття всі у Франції і в Європі добре вміли відрізняти Русь від Московії” . Видатний сучасний французький історик Фернан Бродель у своїй фундаментальній праці “Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм, XV–XVIII ст.” постійно називає допетрівську Росію терміном Московія. На карті, яка показує маршрути вірменських купців у XVII ст., територія Росії називається “Московією”, а територія України – “Рутенією” . Шарль Монтеск’є у творі “Про дух законів” (1748) постійно вживає термін Московія . У Європі вважали, можливо, і не безпідставно, що лише Катерина II “височайшім повелєнієм” дарувала московському народу ім’я “русскіє” і заборонила йому вживати ім’я “московитяни” . Достеменно відомо, що саме Катерина II першою гостро виступила проти офіційного вживання етноніма “москалі”: “Ім’я Московія, Москов, Москаль, Москвич зовсім недавно (!) від сутнього незнання або ж від сусідньої зависті (!) прийнято”, – повчала німкеня із санкт-петербурзького трону .
На християнському Сході так само не ототожнювали московитів з русинами аж до XVII ст. Сирієць Павло Алеппський означає у своєму знаменитому описі подорожі до Москви в 1654 р. Русь як Україну, а населення колишнього Залісся називає московитами .
1659 р. вірменські купці дарують цареві Олексієві трон з таким написом: “Potentissimo et invicatissimo Moscovitarum imperatori Alexio… Anno D. 1659” (“Наймогутнішому і найнепереможнішому імператорові московитів Олексію… року Божого 1659”). А ось вагомі у своїй красномовності фрази з листа Єрусалимського патріарха Досифея до царя Петра I: “Аще пріидуть отсюда или Сербы, или Греки, или от иного народа туды, аще бы и случайно были мудрейшія і святейшія особы, Ваше державное и богоутвержденное царствіє да нікогда сотворить митрополитом или и патріархом Грека,  Серба или Русянина, но Московитянов, и не просто Москвитян, но природных Москвитян”. І далі: “Аще великое твое царствие имеет намерение учинити избрание патріарха, да повелит, чтоб не учинилось избрание особых из Козаков и Россіян и Сербян и Греков… но да повелит быти избранию особы из самого Москвича” .
Такими були історично-термінологічні традиції до кінця XVII ст. Наскільки довготривалими були термінологічні традиції серед поляків, можна судити хоча б з того факту, що коли в червні 1917 р. в Києві відбувся з’їзд польських організацій, то назвали вони себе “З’їздом польських організацій на Русі”, а не в “Україні”, як пропонував дехто з делегатів. Стара етноніміка ще зберігала свою силу.

"Украдене ім'я" Євгена Наконечного ч. 9

IX. ПОЯВА МОСКОВІЇ
Назва “Москва” за своїм походженням (етимологією) є назвою не слов’янською, а угро-фінською . Мовознавець А. Преображенський висловив припущення, що це радше “мерянське слово, бо Владимирська, Ярославська і вся Московська губернії складали колись область Мері” . Існують три чудськомовні версії тлумачення цієї назви. За однією з них, назва походить від мерянського москa авa – медведиця (моска – медвідь і ава – мати, жінка). За другою – із фінського musta – чорний, брудний і va – вода, тобто “брудна вода”. За третьою – моска – корова і ва – вода, тобто “коров’яча калюжа” . М. Фесмер твердить, що останнє тлумачення набрало широкої популярності завдяки авторитетові В. Ключевського, який вважав його найбільш достовірним . Відомі інакші етимологічні варіанти цієї назви. Наприклад, назва річки, яка дала ім’я Москві, перекладається з бурят-монгольської мови як “закручене русло”.
Від угро-фінської назви столиці Москва, що вперше як невелике село згадується лише в середині XII ст. (1147 р.), пішла назва всієї держави. “Як колись від Візантії майже вся Греція називалася Візантією, від Риму –  вся Римська імперія – Римом, і навіть весь світ, так від Москви… всю велику Росію йменували Московією” .
Поминаючи дещо надмірну пишноту порівняння, зазначимо, однак, що цитований автор правильно вказує на причини виникнення назви новопосталої держави. Стосовно ж населення, “то з політичним об’єднанням його з Москвою, в ньому запанувало спеціальне ім’я москвичів, московських людей, московської держави (Московії)” . Правитель цієї держави називає себе князем (згодом великим князем, а пізніше – царем) московським, а своїх підданих – московськими людьми. Так, наприклад, Василь Васильович у “посланії” до Константинопольського патріарха називає себе “великим князем московським” . У грамоті Земського собору на вибір 1613 р. першого царя із роду Романових Михайла Федоровича читаємо: “И все православные крестьяне всего Московского государства от мала до велика и до сущих младенцев, яко едиными устами, вопіяху и вызываху глаголяще: что быти на Володимірском, и на Московском, и на Новгородском государствах, и на царствах Казанском, и на Астраханском, и на Сибирском” . Коли скинули з трону Василя Шуйського, то до претендента на трон духівництво поставило таку вимогу, щоби: “был из Московских родов, а Литовского и Немецкого Короля и Королевичев на Владимирское и на Московское Государство не избирать” . Ця епоха (XV–XVIII ст.) в усіх російських історіях має назву “Московської”. “Словосполучення “Московське царство” міцно ввійшло у вжиток сучасників, а потім публіцистів і вчених пізнішого часу. Вислів “в епоху Московського царства” зустрічаємо нерідко у Леніна” . Не вдаючись з цього питання у зайві деталі, відзначимо, що аж до 1721 р. назви “Москва”, “Московське государство”, а  не “Русь” і “Россія”, були офіційними урядовими назвами держави.
Ось, наприклад, витяг із договору з Туреччиною, підписаного 3 липня 1700 р.: “А понеже государство московское самовластное и свободное государство есть, дача которая по се время погодно давана была крымским ханам и крымским татарам, или прошлая или ныне впредь да не будет должна от его священного царского величества московского даватись…” . Далі в статті 12 цього договору вказується: “Московского народа мирянам и инокам иметь вольное употребление ходить во святой град Иерусалим…” .
Наведемо ще уривок з першої московської газети “Ведомости о военных и иных делах, достойных знания и памяти, случившихся в Московском государстве и в иных окрестных странах”, де в першому номері за січень 1703 р. повідомляється: “Из Казани пишут. На реке Сожу нашли много нефти и медной руды, из той руды медь выплавили изрядну, отчего чают немалую быть прибыль Московскому государству” .
Для всієї Європи, від Литовсько-Руської держави, Польщі аж до Англії, для країн Сходу, турків і арабів, існувала тільки одна офіційна назва: Московське князівство (царство), Московія або просто Москва. Цитована вже нами історична енциклопедія змушена визнати: “Сусіди називали країну Московією” . Її жителів називали московитами, московитянами або москалями, і, як побачимо далі, ця назва – Московщина, Московія (з відповідно похідними термінами) – була єдино виправданою традиційною науковою назвою.
Тут треба згадати про пропагандивно галасливе святкування теперішньою Російською православною церквою 1000-ліття запровадження християнства на Русі в Москві, яка 988 р. навіть за назвою ще не існувала, що змусило українських церковних ієрархів виступити із заявою, де, зокрема, говориться про вживання етноніма “Русь” у часи Московії.
“Московське князівство (пізніше імперія) виступає на арену Східньої Європи щойно в XVI сторіччі.  Ця молода держава була знана як Московія, а її мешканці московіти-москалі, це дійсно предки сьогоднішньої Росії, й вони створили дійсну базу пізнішої російської держави. Расово з переважливими угро-фінським і зокрема монгольським кровозмішанням і впливом Москва розвинулась у могутній фактор і піднесла претензії на гегемонію у Східній Європі, виступивши як спадкоємець давньої Українсько-Київської держави.
Держава засвоїла собі у зміненій формі дотеперішню народню назву Українців: Русь, та не лише на підставі тої зміни назви, або радше грабунку, Москві вдалося історично обгрунтувати своє могутнє становище. Багато сприяла цьому ще розпропагована неіснуюча “близькість” всіх “русских”: Великорусів, Малорусів і Білорусів. У дійсності, однак, ідеться тут про різні народи: український, білоруський і московський” .
Наприкінці XV ст. після розгрому Тамерланом Золотої Орди  на історичну арену виходить нове державне утворення – московське. Ці події російська історіографія подає в зумисне перекрученому вигляді. “Інколи езопівська мова стає настільки темною, що її справжні думки неможливо зрозуміти. Так, більшість консерваторів постійно писала про Куликовську битву (1380 р.), як про поворотний пункт російської історії. На Куликовому полі московський князь Дмитро Донський розбив татарське військо; однак ті, хто вивчав російську історію, знають, що битва зовсім не була вирішальною. Татари повернулися, сплюндрували Москву й утримували руські князівства під своєю владою ще понад сто років” . Після битви на Куликовому полі Москва через два роки була вщент розгромлена і спалена ординським ханом Тохтамишем. Роздувати міф про вирішальну Куликовську битву потрібно для того, щоб затьмарити значення іншої вирішальної битви з татарами, яка відбулася на 18 років раніше Куликовської, а саме битви під проводом литовського князя Ольгерда на Синіх Водах 1362 р., яка звільнила територію сучасної України від татар.
Майже трьохсотлітнє татарське “іго” наклало, очевидно, значний відбиток на новопосталу Московію. “І в очах росіян, і в очах татар цар Московський був законним спадкоємцем Золотої Орди, главою колишнього Північно-східного улусу, причому із розпадом імперії Чингісхана він один міг претендувати і на його спадщину” . Російський дослідник князь Трубєцкой категорично наголошує: “Московська держава виникла завдяки татарському ігу. Російський цар був спадкоємцем монгольського хана. “Свержение татарского ига” звелося до заміни татарського хана православним царем і до перенесення ханської ставки до Москви. Навіть персонально значний відсоток бояр та інших служилих людей московського царя складали представники татарської знаті. Російська державність… походила від татарської, і навряд чи мають рацію ті історики, які закривають очі на цю обставину або намагаються применшити її значення” .
Цікава з цього приводу думка пролетарського класика – самого Карла Маркса: “В кривавому болоті монгольського рабства доводиться шукати колиску Московії. А сучасна Росія лише метаморфоза колишньої Московії” .
В іншому місці К. Маркс писав: “Отже, Москва виросла і розвинулась в огидній і паскудній школі монгольського рабства. Своєї могутності вона досягла тільки тому, що, будучи сама рабинею, стала віртуозом в мистецтві поневолення. Навіть після свого звільнення Москва продовжувала ще грати свою традиційну роль раба в якості пана. Лише Петро Великий зумів нарешті поєднати політичну спритність монгольського холопа з гордим стремлінням монгольського пана, якому Чингісхан в своїй останній волі заповів завоювання світу” .
Думку К. Маркса частково підтверджують сучасні дослідники: “Московські князі першої половини XIV ст. родичалися з ханами і в повній згоді з ними піддавали спустошенню землі своїх суперників на Русі” .
Подібно висловився модний нині російський історик Л. Гумільов: “Москва не продовжувала традиції Києва… замінивши її іншими нормами поведінки, запозиченими найбільше в монголів” . Цікавою є точка зору Президента Республіки Татарстан Мінтімера Шаймієва: “Завдяки Золотій Орді руські князівства,  що займалися міжусобною боротьбою, об’єдналися навколо Москви. Не будь хана з його жорсткими законами, системою комунікацій і поголовним обліком населення – не було б і Великої Росії… Імперії виникають і розпадаються. Така ж доля судилася Золотій Орді, на базі якої виникли Казанське, Астраханське, Сибірське, Кримське, Касимовське ханства і Московія, яка об’єднала навколо себе руські князівства” .
Узагалі про роль монголо-татар у процесі утворення Московії серед російських істориків панують розбіжні оцінки. Частина з них (Болтін, Соловйов та ін.) не надає цій ролі великого значення. Інші (Ключевський, Платонов, Покровський і особливо т. зв. “євразійці”), навпаки, підкреслюють вирішальну роль монголо-татар у формуванні Московської держави. Карамзін вважав, що Москва піднеслася завдяки ханам. Костомаров посилення Москви пояснював татарською допомогою: запозиченням у них ідей самодержавства. Бестужев-Рюмін вважає, що спілкування московських князів з ханами виробило в них особливу спритність і такт. У всякому разі роль ця була доволі значною. “При сприянні ханів, тобто при оперті на їх силу і завдяки використанню для політичних цілей релігійної влади митрополита “всея Руси”, який мав свій “стіл” у Москві, утворилося сильне ядро із Московського князівства” .
Великий князь московський (титул з 1462 р.) Іван Васильович, за намовою Папи Римського, який прагнув таким чином досягти поєднання церков, одружується з осиротілою племінницею останнього візантійського імператора емігранткою Софією Палеолог. На той час Візантійська держава під ударами турків припинила своє існування. “Ця царівна, відома тоді у Європі своєю рідкісною повнотою, привезла у Москву дуже тонкий розум і здобула тут вельми поважне становище. Бояри XV ст. приписували їй всі неприємні їм нововведення, які з того часу появлялися при московському дворі” .
Про видатну роль “Грекулі” Софії Палеолог  у московській історії загальновідомо: завдяки їй запрошені італійські майстри М. Руффо і П. Соларі, замість примітивних земляних валів, зводять з цегли кремлівські мури і вежі та Грановиту палату для прийомів. Тоді ж Арістотель Фіораванті споруджує Успенський собор, а Бон Фрязін – дзвінницю . Завдяки Софії Палеолог візантійський двоголовий орел стає московським державним гербом, і саме під її впливом Іван III приймає титул великого князя “всея Русі” після смерті митрополита “Київського і всея Русі” Іони. “Поява візантійської царівни на російському престолі склала цілу епоху в історії Москви. З цією подією пов’язують багато фактів пізніших часів – і звільнення російської землі від татарського ярма, і територіальний ріст держави Івана III, і внутрішню боротьбу політичних сил, і, зрештою, художній прогрес Москви. Разом із Софією Палеолог прибули греки та італійці. Вони принесли з собою нові ідеї” . Італійці (їх називали “фрязами”), звичні до блискучої архітектури своєї батьківщини, до пишноти папського Риму, взялися перебудовувати хаотичну збиранину вбогих осель, якою була досі резиденція московського князя. До речі, згодом, знову ж переважно італійські архітектори, побудували нову царську резиденцію в Петербурзі. Однак вплив греків з кортежу Софії Палеолог на долю Росії був значно глибшим, ніж італійців. Греки прищепили Москві історичну ненависть до Заходу, зокрема до Папи Римського і католицької церкви, ненависть, яка живе в Росії і досі. За словами сучасного автора, “спроби нав’язати західноєвропейське розуміння нового світового порядку не мають під собою будь-якого грунту, не відповідають релігійно-етичній системі цінностей російського народу” . Саме тоді утвердилося московське відгалуження візантійської цивілізації – протиставне і вороже  західному світові. Тому до XVII ст. Московщина жила майже відокремлено від Європи, завівши деспотичний лад на зразок загиблої Візантії. Традиційна російська свідомість за своєю сутністю орієнтувалася на стійке несприйняття культури Заходу як чужої, ворожої і надзвичайно небезпечної, що йде від диявола. Такою вона залишилась досі.
“Здивована Європа, яка на початку царювання Івана III ледве підозрювала про існування Московії, затиснутої між Литвою і татарами, – була ошелешена раптовою появою величезної імперії на її східних кордонах” . 1523 р. до папського престолу прибув московський посол Герасімов. В оточенні Папи Климента VII перебував знаний лікар і письменник Паоло Йовій. Зі слів московського посла, він написав книжку “Libellus de legatione Basilii magni Principis Moschoviae ad Clementeni VII...”, успіх якої був надзвичайний. Протягом XVI ст. вийшло понад двадцять її видань і багато перекладів. Ось так у Західній Європі відбулося географічне відкриття досі не знаної Московії . Державний лад цієї новопосталої держави принципово відрізнявся від Київської держави. “Київська держава відзначалася наступною знаменною прикметою: вона поєднувала переважно східню, греко-візантійську релігійну й культурну традицію з переважно західньою суспільною й політичною структурою. Багатозначний факт, що політичний візантизм залишився цілком чужий Київській Русі. Візантійська теократія згодом прищепилася в Московському царстві, в часи його піднесення, де вона сполучилася з державною організацією, сформованою на зразок орієнтального деспотизму Золотої Орди. У домонгольській Русі, як на середньовічному Заході та на відміну від Візантії й Москви, державна й церковна влади були не злиті, а розділені, причому кожна з них була автономною у своїй власній сфері. Державність Києва носила на собі виразну печать духа свободи. На це склалися наступні чинники: суспільний лад, що його характеризували договірні відносини; пошанування прав і гідности індивідума; обмеження монархічної влади князя боярською радою й народним вічем; самоуправне життя міських громад; територіальна децентралізація на квазіфедеративний кшталт. І цей свободолюбивий, європейський по своїй суті, дух притаманний і українським державним організаціям пізніших епох” . З 1458 р. Руська православна церква остаточно поділилася на дві митрополії: київську та московську. Київські митрополити титулуються як “митрополит Київський, Галицький і всієї Руси”. Глава новозаснованого Московського патріархату, щоб не виглядати нижчим перед митрополитом Київським, теж починає вживати у своєму титулі формулу “всея Русі”.
У свою чергу, Іван III, щоб не виглядати нижче патріарха, починає титулувати себе “великим князем Московським і всея Русі”. Цей титул зберігся і в його наступників, але до назви країни він не був причетний. “Проте вони, – пише про наступників знаний дослідник історії російського права В. Сергеєвич, – не обмежуються титулом “государя всея Русі”, а додають до нього старий титул “великого князя Володимирського, Московського, Новгородського і проч.” . Це зрозуміло. Для московських митрополитів титул “всея Русі” зовсім не відповідав дійсності.
“Уперше “государем и самодержцем всея Руси” Іван III був названий в “Извещении о пасхалии” митрополита Зосими (1492 р.). А 1497 р. на великокнязівській печатці вперше з’являється двоголовий орел – візантійський і імперський державний герб” .
У такому становищі перебували великі князі московські. “Вони нічим не володіли на Русі Придніпровській і аж ніяк не були князями всіх руських людей” . Доречно буде тут відзначити, що ще 1246 р. титул “всія Русі” отримав разом із королівською короною з рук легата Папи Римського Інокентія IV Данило Романович, який справді тоді панував над усією Руссю у стародавньому етнографічному розумінні цього терміна.
Саме на тому факті, що Іван III Васильович прийняв тодішній суто церковний титул “всея Русі”, який, повторюємо, до сьогодні зберігається у вжитку в київській і московській православних церквах, побудовані всі спекуляції російських істориків про перейменування Залісся у Русь. Насправді ні держава Івана III, ні держава його наступників, аж до 1721 р., ніколи офіційно не іменувалася Руссю. Зрештою, якщо говорити точно, назва “Русь” як назва держави після загибелі Київської імперії ніколи ніде не поновлювалася, якщо не враховувати строф царського гімну. 1833 р. Микола І розпорядився написати російський гімн. До того з 1816 р. в Росії офіційно використовувався англійський гімн. Новий гімн, де перша строфа “Боже, царя храни” є точним перекладом англійського гімну, має такі слова:
Перводержавную Русь православную,
Боже, царя, царя храни!
З’явилася “Русь”, що виглядало зовсім архаїчно, і в тексті сталінського гімну: “Союзом незламним республіки вільні навік об’єднала Великая Русь”.
Старі князівські традиції збереглися тільки на землях Русі-України. У відновленій українській державі відновлено староруський геральдичний знак св. Володимира – тризуб. Синьо-жовті кольори так само свідчать про старі традиції князівських часів. Між іншим, для довідки, голландські національні барви: червоно-біло-синя – стали з часів Петра І російським державним прапором.
“Коли на престол вступив Іван III, Велике князівство Московське було порівняно невеликою державою. Її територія не перевищувала 430 тис. кв. км” . Після загарбання просторих земель Великого Новгорода, які доходили аж до Білого моря та Уралу, територія Московії зросла до понад 2 млн. кв. км, тобто збільшилася відразу в шість разів! Це стратегічно зміцнило Московську державу, розпалило її агресивні апетити до інших слов’янських земель. Якраз тоді, при Іванові III, почалося оформлення повного титулу князя “всія Русі”. “Титул “государь всея Руси” не можна було, – пише англійський історик, – обґрунтувати ні історією, ні політичною реальністю. Він належить до тієї самої категорії, що й претензії англійських королів на Францію. В 1490-х роках, через два з половиною сторіччя по тому, як зникли всі сліди єдиної Київської Русі, цей титул мав такий самий ступінь вірогідності, яким тішився б і король Франції, якби, воюючи з Німецькою імперією, проголосив себе “володарем усіх франків”. Під ту добу цей титул суперечив окремій ідентичності, якої набули “русини” Литви, відрізняючись від “росіян” Москви. І справді, цей титул видався литовцям таким нереальним, що вони погодились його визнати як мізерну ціну за Іванову прихильність. Тоді вони ні про що й не здогадувались, хоча відступили ідеологічний наріжний камінь територіальних амбіцій, які росіяни потім утверджуватимуть півтисячоліття” . Титул “всія Русі” став незабаром для правителів Московії підставою для виношування анексіоністських планів. Загарбницьку політику середньовічної Московії у російській історіографії часто маскують поняттям “собирания русских земель”.
“У політичній історії Московської Русі назбиралася сила-силенна нічим не підтверджених “загальних місць”, фальшивих знань і уявлень, навіть слідів прямих фальсифікацій, що здавна ввійшли в шкільні підручники і широко популяризуються в літературі та мистецтві” . Серед них – міф про так зване “собирание русских земель”. Мовляв, Русь розсипалася і московські князі почали збирати її знов. “Але ми вже знаємо, що говорити про єдину “руську державу” в київську епоху можна лише через явне непорозуміння. Вислів “руська земля” знаний з літопису і з поетичних творів того часу: ним означували київську область, поскільки Києву належала гегемонія у всій південній Русі. Із Новгорода або Владимира їздили “в Русь”, однак ні Новгород, ні Владимир Руссю не були. Розсипатися було нічому – отже, нічого було і “збирати” .
Від свого виникнення і протягом сторіч Московія залишалася для своїх сусідів грізною агресивною силою, постійно націленою на загарбання щораз нових і нових земель. “Москва була воєнною монархією” . Корені агресивності тягнуться, – як відзначає  відомий білоруський правозахисник Зенон Пазьняк, – “ще із часів Золотої Орди і монгольського ярма, з ідеології та вчення цезаропапізму (підпорядкованість церковної влади державі), перейнятих у Візантії разом із східним християнством, котрі якнайкраще відповідали деспотичному способові мислення. Наприкінці XV ст. Росія перейняла не лише візантійські символи, а й основні принципи візантійської імперської політики (на відміну від римської її робили “чужими руками” – розколювали суспільства сусідів, нацьковували одного сусіда на іншого). В історичному розвитку з’єднання цих принципів із жорстокістю монголо-ординських традицій дало жахливі результати: спричинені петровщина, аракчєєвщина, муравйовщина, сталінщина, ленінізм. Утворився особливий тип жорстокого імперського суспільства з необмеженою сервільною свідомістю, де особистість не захищена нічим, ні перед ким і ні перед чим. Особистість – ніщо перед державою. Приниження людської особистости стало способом самоутвердження у цій державі” .
Розташоване на головному водному шляху “із варяг у греки”, торговельне місто Новгород одвічно підтримувало тісні зв’язки з Києвом. Хто княжив у Києві, той володів Новгородом. Із середини XII ст., після смерті Володимира Мономаха, в період княжих міжусобиць, Новгород з прилягаючими землями (“пятинами”) відокремився у незалежну республіку – “Господин  Великий  Новгород”.  Однак тісні зв’язки з Києвом не переривалися, можливо, тому, що “новгородці були південного походження” . Російський етнограф Д. Зеленін, услід за видатним російським лінгвістом О. Шахматовим, вважав населення Новгорода приналежним до окремого, четвертого (попри росіян, українців, білорусів) слов’янського народу на Сході Європи. З етнографічної та з мовно-діалектної точки зору, на погляд цих авторитетних дослідників, “северорусский народ” був різко відмінний від народу Суздальщини . Подальший розвиток “северорусского народа” трагічно обірвала брутальна агресія Москви. Загарбавши 1478 р. Новгородську республіку, Іван III обклав населення грабіжницькою контрибуцією, провів масові екзекуції і депортував 72 тис. душ у Московію. Масові екзекуції та депортації, викликані антимосковськими настроями новгородців, відбувалися і пізніше.  Жителі  Новгорода ще довго проявляли свою відмінність від московців. “Коли вперше, – писав Костомаров, – я почув новгородський говір, я сприйняв мовника за малоросіянина, що наче силкується говорити по-великоросійському” . За спостереженням Костомарова, населення Новгородщини навіть у XIX ст. вживало чимало слів, яких не знала російська мова, як, наприклад, “коваль”, “парубок”, “шукать”, “жона”, “дівиця”, “травиця”, “що” замість “что” і т. ін. Основним типом сільського поселення на Заліссі була “деревня”, а в Новгороді основний тип сільського поселення називався “селом” .
Історія республік Великий Новгород і Псков, які стали об’єктом московської агресії, завершилася трагічно. Новгородсько-псковська нація була Москвою ліквідована й асимільована дощенту . К. Маркс, до речі, розглядав московське загарбання Новгорода як реакційний акт . “Іван III не задовільнився зняттям дзвону і знищенням віча та звання посадника – Іван знищив  Новгород до кореня, переселив його жителів у різні краї, підпорядковані Московській державі та замінив первісне населення новим, чужим до місцевих спогадів. Спустошення Новгородської землі здійснилося в надзвичайній мірі та було значнішим, ніж звичайно припускають” .
1570 р. за Івана Грозного було знову проведено масові екзекуції, великі конфіскації майна та депортації. Останній новгородський літописець описав ці московські звірства. Подаємо уривок: “И повелел государь приводити из Великого Новаграда владычных боляр, и иных многих служивых детей боярских, и гостей, и всяких градских и приказных людей, и изрядных и именитых торговых людей, и жен их и детей, пред себя. И повелел государь их пред собою горце и люте и безчеловечне различными муками мучити, и по многих неисповедимых горких различных муках повеле государь телеса их некоею составною мудростию огненною поджигати, иже именуется поджар; и своим государевым детем боярским повелевает государ тех мученых и поджареных людей за руки и за ноги и за главы онако вязати, различно, тонкими ужищи, и привязывати их повеле по человеку к санем, и повели их быстро за санми влещи на великий Волховский мост и метати с мосту в реку Волхов. А жены их и дети, мужеский пол и женский, повеле государь привозити их на великий Волховский мост и возводити на высоту, иже ту устроено место, и вязаху за руци и за ноги онако назад, а младенцев к матерем своим вязаху, и с великия высоты повеле государь метати их в воду в реку Волхов. И иные в ту пору государевы люди, дети боярские и воинские люди, в малых судех ездаху по реке Волхову со оружием, с рогатыни и с копьи и с багры и с топоры: и которые люди, мужи и жены и всяк возраст, из глубины речной вверх на воду спловет, и они, прихватывая багры, тех людей копьи и рогатынями прободаху, и топоры секуще во глубину речную без милости сурово погружаху, предающе их лютой и горцей смерти” .
Етнографи та діалектологи донині відрізняють жителів колишніх Новгородської, В’ятської, Вологодської та інших північних губерній від жителів Рязанської, Тамбовської, Тульської та інших центральних губерній Росії. Тобто досі існує різниця  між нащадками  новгородців та населенням колишньої Московії. Костомаров уважав, що в новгородській землі “було своє наріччя, близьке південно-руському. Близькість ця дотепер ще вражаюча для уродженця південної Русі” .
Як уже відзначалося, титул “Государя всея Руси” Іван III прийняв 1493 р. після завоювання Новгородської землі. З давнім населенням цієї землі пов’язані епічні пісні княжої доби, що їх в XIX ст. назвали “билини” (народна назва – “старини”). Билини поділяються на цикли. Найзначнішим є героїко-патріотичні “богатирські”, київського циклу, образи й сюжети яких пов’язані з Києвом, а також з Галицько-Волинською та Чернігівською землями. На думку українських дослідників, билини зникли з української народної пам’яті в XVII ст., коли нові бурхливі історичні події спричинилися до створення героїчного епосу козацьких дум. Відсутність билин в Україні дала привід для спекуляцій щодо причетності Москви до київської спадщини. “Стосовно фольклору, то ми відзначимо лише один чудовий яскравий факт: билини Київського циклу, де фігурують історичні київські князі серед степової природи українського півдня, були потім забуті на своїй батьківщині, але добре збереглися у братерського народу – великоруссів… Факт надзвичайно рідкісний в історії народів!” .
Дослідження географічного розповсюдження билин показало, що билини “зосереджені в основному на Європейській Півночі, в Архангельській та Олонецькій губерніях… Нічого подібного немає в інших губерніях Росії” . А потрапили билини на Північ у зв’язку з новгородською колонізацією. “Усе це дозволяє припустити, що билини, які дійшли до нас, в минулому – це надбання виключно Новгородської землі, звідки пізніше розповсюдилися з колонізаційним потоком” . На території Залісся, як встановили дослідники, в XIV–XV ст. і пізніше билини не побутували. Отже, билини збереглися тільки серед залишків знищеного Москвою новгородського етносу. “Великорусси” до них абсолютно не причетні.

"Украдене ім'я" Євгена Наконечного ч. 8

VIII. “КРЕСТЬЯНЕ”
Великий київський князь Ярослав Мудрий, вмираючи, поділив Русь, як ділять власне майно, між своїми п’ятьма синами і шостим онуком. З цього часу процес роздріблення Київської держави прискорився, і вона незабаром розпалася на 15 земель. В аналогічний спосіб, поділена між трьома онуками, розпалася на окремі землі інша середньовічна імперія в Європі – держава Карла Великого. Занепад Київської держави, зрозуміло, був зумовлений сукупністю розмаїтих причин. Проте насамперед розпадом етнічної системи, що відобразилося у тривалому антикиївському союзі володимиро-суздальських князів із половцями. На Заліській землі формувався новий етнос зі своїм окремим політичним та суспільним ладом, зі своїми сепаратистськими антикиївськими устремліннями. Яскравим представником нового етносу був син половчанки Андрій Боголюбський (прізвище від місцевості Боголюбово) – “справжній північний князь, істинний суздалець-заліщанин за своїми звичками і поняттями, за своїм політичним вихованням” .
1169 р. Андрій Боголюбський зібрав велику армію і рушив походом на Київ. “Узятий же був Київ місяця березня у дванадцятий день, у середину другої неділі посту. І грабували вони два дні увесь город – Подолля, і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помиловання анікому і нізвідки: церкви горіли, християн убивали, а других в’язали, жінок вели в полон, силоміць розлучаючи із мужами їхніми, діти ридали, дивлячись на матерів своїх. І взяли вони майна безліч, і церкви оголили од ікон, і книг, і риз, і дзвони познімали… – пише літописець.  –  І  всі святині було забрано. Запалений був навіть монастир Печерський святої Богородиці поганими, але  Бог молитвами святої Богородиці оберіг його од такої біди. І був у Києві серед усіх людей стогін, і туга, і скорбота невтишима, і сльози безперестаннії. Се ж усе вдіялося за гріхи наші” .
Ніхто до того так жорстоко не плюндрував столицю Русі. Київський погром свідчив про втрату серед населення Залісся почуття етнічної та державної єдності з Руссю. “1169 р., захопивши Київ, Андрій віддав місто на триденне розграбування своїм ратникам. До цього моменту на Русі було прийнято поводитися подібним способом тільки з чужоземними містами. На руські міста ні при яких міжусобицях подібна практика ніколи не розповсюджувалася. Наказ Андрія Боголюбського показує, що для нього і його дружини 1169 р. Київ був настільки ж чужим, як який-небудь німецький або польський замок” . Нещодавно архієрейський синод Російської православної церкви проголосив Андрія Боголюбського святим.
Вищенаведену фразу літописця, що суздальські грабіжники “взяли майна безліч, і церкви оголили од ікон, і книг”, тлумачать у той спосіб, нібито тоді  з  Києва до Залісся забрано князівські літописні хроніки. Або часто твердять, що ці літописи потрапили на Залісся після татарської навали. “Як у науці, так і в популярній літературі, чужій і нашій, поширена концепція про те, що татарська інвазія спричинила втечу культурно-активних елементів з України на північ, до Суздальсько-Московської землі. При тому ті діячі забирали звичайно із собою свої культурні цінності. В такий спосіб дійшло до того, що Москва перейняла Київську культурну спадщину, доказом чого  є  заховані на Московщині рукописи літописів та інших культурних цінностей, які в Україні не збереглися. На прикладі долі рукописів найважливішого твору княжої доби “Іпатського Збірника (Літопису)” можна тепер довести, що дана теза не має ніякого обгрунтування” .
Насправді, як дослідив О. Пріцак, Іпатіївський список потрапив у Московщину не раніше XVII ст., а інші списки “Руського літопису” потрапили з України до Москви і Петербурга на початку XIX ст.
Ослаблена міжусобною боротьбою із Заліссям Руська держава зробилася піддатливою на зовнішні агресії. У першій половині XIII ст. вона зазнала катастрофічної монголо-татарської навали. На курултаї (з’їзді монгольських старшин-нойонів) у Каракорумі 1235 р. вирішено було здійснити завойовницький похід на захід. Для улусу (володіння) старшому синові Чингізхана Джучі було призначено землі “найбільш віддалені на захід від власне Монголії” . На Русі монголи (їх тут називали татарами) з’явилися 1223 р. й, розгромивши русько-половецьке військо над річкою Калкою, повернулися у далекі монгольські степи. Вдруге татаро-монголи прийшли 1237 р. під проводом Батия і завоювали Залісся. Через два роки, 1240 р., “орди Батия пішли вже на Русь, зруйнували Київ і пішли далі на Захід. Згуртоване, добре організоване і численне татарське військо завдавало свої смертельні удари розрізненим руським дружинам” . Протягом чотирьох століть (з початку IX до середини XII) Руська держава зі столицею у Києві була серцевиною історичного розвитку Східної Європи. Тепер настав її занепад. Татари, спустошивши Польщу, Угорщину й північні Балкани, повернулися над нижню Волгу, де утворили державу Золота Орда (Улус Джучі). Завойовані татарами руські землі не ввійшли безпосередньо до складу Улусу Джучі – татарські хани розглядали ці землі  як васально залежні. Хани стали видавати руським князям “ярлики” – грамоти на князювання. Для цього вони викликали князів у Сарай, до своєї ставки, і, залежно від довір’я, яке викликав той чи інший князь у хана, від розміру подарунків та хабарів, видавали “ярлик”, не рахуючись ані з його традиційними правами на престол, ані з волею підданих. Усі завойовані татарами народи зобов’язані були платити їм данину. Згідно із законами (яси) Чингізхана, від оплати данини звільнялося тільки духівництво, яке мало право на імунітет. Монгольські хани цінували православну церкву як вагому політичну силу, використовуючи її впливи в своїх інтересах. У церквах відправлялися молитви за благополуччя ханів, і це мало сприяти примиренню населення  з татарською владою . Щоб надійніше контролювати візантійсько-руську церкву, 1261 р. в Сараї організовано спеціальну руську єпископію. Руські митрополити мусили отримувати від хана “ярлик” на право виконувати свої функції.
Татарське панування, або “іго”, як його називали на Русі, призвело до повного відчуження Заліської землі від етнічної Русі. Політична історія цих двох територій пішла відтоді остаточно відмінними шляхами, а щодо етнічної історії, то вона, як ми бачили, з самого початку була відмінною.
Після сепарації Залісся від Руської держави, в часи, коли воно стало Західним улусом Джучі, назва “Русь” на цій території була лише напівзабутим відгуком на колишні зв’язки, відгуком, що побутував головним чином серед церковних книжників, для яких назва “руська церква” служила синонімом до православної церкви. Цим відгуком живився претензійний гонор панівної верхівки, що складалася на початку переважно зі слов’янських колоністів. При татарському сприянні на Заліссі продовжувалося політичне роздріблення території на невеликі князівства, які постійно ворогували між собою. Найбільш відомими заліськими князівствами були Ростовське, Тверське, Костромське, Ярославське, Білоозерське, Можайське, Дмитровське, Коломенське. Московське князівство належало до найменших, і це сподобалося ханам. Монголи дотримувалися принципу “розділяй і пануй”, і тому підтримували найбільш слабкі князівства. У цьому причина успіху Івана Калити. Великим величав себе тільки той князь, якому татари дозволили той титул вживати.
Колоністи Залісся намагалися хоч якоюсь мірою бути причетними до блискучої спадщини київської культури. Цьому сприяла і політика монголо-татарських завойовників. Жорстокий і підступний, вірнопідданий монгольський васал і ретельний слуга, князьок маленького тоді Московського князівства на Заліссі Іван Калита за виняткові заслуги отримує від хана Узбека 1328 р. титул великого князя “всія Русі”. В авторитетному російському виданні подана така характеристика Івана Калити: “Иван Калита был раболепным слугой ордынских ханов, воевавший  по их  приказанию против Твери, Пскова, Смоленска” . Характеризуючи Івана Калиту, який проводив політику включення себе і своєї держави в систему татарської держави, а не політику протиставлення їй, Карл Маркс пише: “Варто було тверській лінії проявити хоча б найменше домагання національної незалежності, як він поспішав до Орди з доносом” . На погляд видатного англійського історика, московські князі, “тішачись ласкою хана Золотої Орди, дістали ярлик, що давав їм право бути головним збирачем данини для монголів, вони відповідали за виплати й за борги решти князів. Іван I (правив 1325–1340), відомий як Калита, більшу частину свого князювання провів не в Москві, а в дорозі до Сарая. Карл Маркс писав, що він поєднував “риси татарського ката, блюдолиза і головного раба” .
З особою Івана Калити пов’язаний міф про так звану шапку Мономаха. Згідно із твором “Сказание о князьях владимирских”, ця шапка (субститут корони) була подарунком візантійського імператора  Костянтина Мономаха (1042–1055), що мало символізувати передачу влади візантійських імператорів великому київському князю Володимиру Мономаху і його спадкоємцям. Насправді Івану Калиті її подарували в татарській Орді. Відомо, що “шапка Мономаха була виконана середньоазіатськими майстрами, і з XIV ст. зберігається в московській казні” .
Та  “всія Русь”  Івана Калити – то вся Русь татарська, тобто та частина Монгольської імперії, де існувала руська (православна) церква, на відміну від непідвладної монголам території Русько-Литовської держави, до якої входила сучасна Білорусь та українські землі. Таким чином, з ласки Сараю з’явився на Заліссі термін “всія Русі” в значенні “головний татарський васал”, головний татарський збирач податків на Заліссі. Так цей термін розуміли сучасники, і ніхто тоді й не надавав йому того значення, якого він набув пізніше. З часом цей термін забувся і знову почав вживатися при Іванові III. Тоді титул з’явився у внутрішньополітичних взаєминах із Новгородом .
Князі Галицько-Волинської держави продовжували іменуватися, за традицією королів Романа та Данила, князями і господарями “Руської землі” або “усієї Руської землі”: duces totis terrae Russiae в 1316 р., dominus terrae Russiae в 1320 р., dux et dominus Russiae в 1334 р., а на печатках продовжував фігурувати титул короля Руссії (Reх Russiae) – грамоти 1316, 1325, 1334, 1335 рр.  Галицького князя Романа Мстиславовича літописець називає “самодержавцем усеї Руси” . За те, що він зібрав усі етнічні землі русинів.
На вимогу монгольського хана 1299 р. у Залісся, в його улус, перебирається Київський митрополит Максим, за походженням грек. Цей митрополит, вибраний і рукоположений у Константинополі 1283 р., відразу після прибуття в Русь подався в Орду за “ярликом” для свого затвердження ханом. Митрополити-греки спиралися на “два засадничі принципи візантійського християнства – цезаропапізм і антилатинізм, які зумовлювали психологічну мотивацію переходу київських митрополитів під покровительство ханських васалів – володимиро-суздальських та московських князів” . Церква ввійшла в союз з Москвою, бо дружба з Москвою означала дружбу з Ордою .
Руська православна церква підлягала ієрархічній владі Константинопольського патріарха – глави всіх православних християн. На чолі її з 1051 р. стояв митрополит, якого, згідно з церковним (канонічним) правом, особисто висвячував на цю посаду сам Константинопольський патріарх. Столицею митрополії став “матір городів руських” Київ, а митрополит мав титул “Київський і всієї Русі”. Сама церква означувалася як “руська”, бо були ще грецька, болгарська, сербська та інші православні церкви.
Треба сказати, що аж до XV ст. майже всі митрополити і переважна більшість єпископів були грецького походження. Засилля греків у Руській церкві дратувало сучасників, їм докоряли, що нерідко сильніше дбають про збір коштів для Константинопольського патріарха, ніж про справи Руської церкви. Митрополитам-грекам, звичайно, був чужий руський патріотизм, і це неодноразово проявлялося. Відірвані від своєї батьківщини Візантії, яка вважалася на той час однією з найбільш цивілізованих країн світу, живучи у варварській, за їх уявленнями, Руській державі, вони ставали своєрідними космополітами, піклуючись не про Русь, а лише про інтереси православної церкви. Коли, на їхню думку, ці інтереси не співпадали з інтересами Русі, то тим гірше було для Русі. “Митрополит грек у Києві уважав себе практично царгородським амбасадором, який у першу чергу підлягав політичним інтересам Царгородського імператора, а на другім місці церковним директивам Патріарха, який також був вповні залежний від імператора” . Для розуміння історії з перенесенням митрополії та ряду інших тогочасних церковних подій ці обставини треба мати на увазі.
За канонічним правом київські митрополити мусили повністю підпорядковуватися візантійському патріарху. “Показується, однак, що вони стояли немов під душевним примусом – не залишатися у Києві, не залишатися навіть на Русі, а мандрувати по чужих неруських північних землях, шукати там пристановища в Заліськім Переяславі, суздальськім Володимирі, Твері чи вкінці, з конечности, в малозначущій тоді закутині, в Москві. Москва була тоді, напевно, меншим городом, ніж навіть поруйнований Київ. Митрополити Кирило і Петро робили це під моральною пресою патріярха. Головною причиною, чому візантійські патріярхи вибрали на осідок київських митрополитів північ, зокрема суздальсько-московські території, було їх переконання, що там візантійське православ’я має найсильнішу опору та що київські митрополити полишаться там вірними Візантії. Така постава Візантії була останнім, смертельним ударом по Києві за його часту опозицію до Візантії, за його самостійну християнську індивідуальність та його християнську вселенність. Ці прикмети Руси-України хотіли візантійські патріярхи знищити і зробити з Руси своїх політичних та релігійних підданих” . Ось, для прикладу, як Теодосій-грек повчав наших князів: “Не прилучайтесь до латинської віри, не держіть їх обичаїв, втікайте від їх причастя і всякого їх учення, бридьтеся їх звичаїв, а доньок своїх бережіть і не давайте за них, ані не беріть їх; не братайтеся з ними, не кланяйтеся, не поздоровляйте; не їджте з одної з ними посудини, ні не пийте, ані страв від них не приймайте” . Це означало ізолювати Русь від усього культурного світу та заганяти її в повну залежність тільки від Візантії.
Боротьба Візантії проти “латинян” і “латинства” перетворилася для московських церковників у боротьбу не стільки проти католицизму, скільки взагалі проти всієї європейської культури, що переживала добу блискучого піднесення і відродження . “Живі взаємини Київської Русі з іншими християнськими націями мали, попри культурні впливи, і ту користь, що змушували наш народ усвідомлювати себе частиною європейського людства, підтримували в нього деяке, хоч на перших порах дуже слабеньке, почуття всесвітньої солідарності. Для московської держави замість тих благотворних впливів стали важкі та принизливі відносини з хижацькою монгольською ордою” .
Переселившись на Залісся, київські митрополити і там продовжують називатися руськими. Одні з них іменують себе митрополитами всея Русі, інші – Київськими і всея Русі. Характерно, що в утворенні окремої митрополичої кафедри в Заліссі (Суздальщині) спільно брали участь як Константинопольський патріарх, так і хан Золотої Орди. “Одним з яскравих прикладів використання  Ордою руської церковної ієрархії з метою зміцнення своєї влади на Русі є комплекс подій, пов’язаних з боротьбою руських князівств початку XIV ст. за того чи іншого кандидата на посаду митрополита всія Русі, боротьбою, в якій найбільш діяльну участь брали не лише ординська дипломатія, а й константинопольський патріархат” . Не без поради лукавих візантійців, які затято ненавиділи римський католицизм, татари відхилили пропозицію військового та церковного союзу, що її передав 1253 р. посол Людовика IX, монах Рубрук. Зате серед татар набирав поширення іслам. На початку XIV ст. монгольський хан Узбек приймає мусульманство. Між іншим, від імені Тайдули – дружини цього видатного хана – походить назва відомого російського обласного міста Тула.
Підкорене немусульманське населення вимагало якогось спеціального означення. Його мусульманські правителі стали називати “райат” (християни, піддані), в значенні “людської отари”. Немусульманське населення Залісся отримало з XIV ст. від монголо-татар іншу назву – “крестьяне” . Походження цього слова прозоре – “крестьянин”, християнин, означає охрещену людину. До появи татар це слово іншого значення не мало. “Магометанин-татарин вважав себе вищою расою у порівнянні з християнином. Християнин зробився символом приналежності до чорної кості. Так з’явився і потім втримався у Північно-Східній Русі цей термін” . Термін “крестьянин” зберігся у російській мові до наших днів і означає тепер хлібороба, селянина. Віросповідальний сенс слова, отже, перейшов у соціальний. Наприкінці XIV ст. термін “крестьянин” означав увесь російський народ, на противагу до монгольських загарбників . “Коли ж разом з татарською владою на Русі над масою російського християнського населення нависла верства переможців, терміном “крестьянин” стала означуватися основна маса російського населення… Але і самі російські люди міцно трималися за цей термін, підкреслюючи ним свою відмінність від татар” .
Із XV ст. термін “крестьянин” зробився на території Залісся загальновживаним. Російська мова, вважає дослідник, мабуть, єдина мова, “в якій віросповідальне означення “християнин” (“крестьянин”) стало правдивим синонімом селянина, землероба, хлібороба” .
З часом назву “крестьянин” намагалися замінити новотвором “колхозник”. У побутовому мовленні, на щодень, зробилося народним дещо нечітке поняття “мужик”. Проте назва “крестьянин”, на татарське означення хлібороба, в російській мові залишилася навічно.

"Украдене ім'я" Євгена Наконечного ч. 7

VII. ОСОРУЖНИЙ ЕТНОНІМ
Попередньо вже говорилося, що політонім “Русь” не вимагав якогось додаткового уточнення. Русь була одна, і всі знали, що під цією назвою розуміти. Жодного разу в руських літописах не виступає, так поширене зараз, історично некоректне словосполучення Київська Русь. “Назва “Київська Русь” є штучною, вигаданою російськими істориками, як антитеза “Московській Русі” .
Не менш зумисне заплутаним є етнічне ім’я титульного народу Русі. Коли вірити підручникам, а саме з них отримує інформацію про минуле більшість людей і, взагалі, націю формують підручники з історії, то титульне населення Київської держави називало себе інколи “рус”, а інколи “русси”.
Саме цей широко вживаний з XIX ст. царськими істориками термін “руссы” наполегливо пропагується в сучасних шкільних підручниках, буцімто він є стародавнім узвичаєним терміном ще з часів Київської держави. Ось як, наприклад, це робиться:
“Перші історичні відомості про Русь, про народ “рус” або “рос” належать до XI ст. н. е. – у Середньому Придніпров’ї, де в Дніпро впадає річка Рось, і розміщувалось слов’янське плем’я русь.
Не будемо непокоїтися тим, що в назві цього народу постійно змінюються букви “о” та “у” (“рос”, річка Рось і “рус”, Русь) – так змінювалися ці букви і в середні віки (“Русская земля”, “Правда Роськая”), і в наш час ми теж говоримо двояко: “русский язык”, “Российская республика”. Про русів VI ст. пишуть, що це “мужі величезного зросту”. Пізніше, у IX–X ст.ст., описували русів так: “Руси мужні й хоробрі… Плем’я русів очолювало союз придніпровських слов’янських племен. До IX ст. під владою русів опинився цілий ряд слов’янських племінних союзів” .
Автори підручника закликають не “непокоїтися, що в назві цього народу змінювалися букви”, бо яка тут нібито дрібна різниця. Насправді різниця принципова. Терміни “русси” або “руси” є за походженням східними (арабськими, перськими). У фонетичному оформленні східних мов назва головного народу Русі звучить перекручено. Неточною є і візантійська за походженням назва “роси” .
“Візантійські греки замінили в імені Русь звук “у” звуком “о” і називали руських народом Росс або Россами, а їх країну – Россією. Цьому знаходять два пояснення: або греки, по вченому домислу, ототожнювали Русь зі згадкою пророка Езекіля про народ Рош, або вони перейняли вимову від якогось тюрко-татарського племені, наприклад, від хозар, бо “у” тюрко-татари вимовляють часами як “о” .
На Русі в княжу епоху і пізніше таких назв не вживали. “Інколи в літературі зустрічаємо термін “руссы”, вигаданий вченою історіографією: в джерелах невідомий” . Отже, етнонімічні відомості, що їх подає російський шкільний підручник, є неправдиві. А на такому баламутстві виховуються покоління школярів. Усі ці жонглювання назвами чиняться для того, щоб не назвати дійсний етнонім титульного народу Русі. Цим етнонімом, про що підручник навіть не згадує, було слово “русин”.
Різноплемінне населення Русі, – найбільшої на той час в Європі держави, – етнічно ділилося на дві частини: на “русинів” і на решту народностей. Вважається, що сама назва (етнонім) “русин” походить від назви країни “Русь”, хоча можлива зворотна послідовність. Коли під державне поняття “Русь” входила вся територія, що підлягала княжій владі, з головним осередком у Києві, то під етнічне поняття “русин” – тільки населення Подніпров’я (земля полян), а згодом воно поширилось на населення прилеглих земель. На населення Залісся цей термін ніколи не поширювався. Через те етнонім “русин” для російської історіографії є осоружним. “Перекладаючи на російську мову старокиївські літописи, наявний в оригінальному тексті етнонім “русин” перекладався як “русский”! У той же час вживання стосовно доби Київської Русі понять “українці”, “український” вважалося виявом “буржуазного націоналізму” і суворо переслідувалося” . У середньовічних часах етноси звичайно, повсякдень називали себе розмаїто: “людьми”, “тутешніми”, “мужиками”, а як збірним іменем – “громадянами”  або  “підданими” – приналежними  до  конкретного державного зв’язку. Міжнародні угоди вимагали іншого – точної етнічної назви. Тому вперше, і це не випадково, етнонім “роусинъ” у літописах зустрічається у статтях міжнародних договорів Русі з Візантією 911–945 рр. Наприклад: “аще кто оубисть кртыя на русинь” (тут русин – представник Русі, не християнин; християнин – грек), “или християнин русина” (стаття четверта договору 912 р. за Іпатіївським літописним списком). Або: “аще ли ключится оукрасти русину от грек что, или гречину от русина” (з договору 945 р.) . “И еще оубьєть крестянин русина или русин крестыяна” (стаття тринадцята договору 945 р. за Іпатіївським літописним списком). Або, вже за Лаврентійським літописним списком: “аще оударить мечем или копьем или кацем любо оружьем русин гречина или грьчинь русина” .
Отже, у міжнародному договорі Олега з греками 911 р. термін “русин” згаданий сім разів, у міжнародному договорі Ігоря 944 р. – шість разів.
Християнство прийшло на Русь з Візантії, і протягом довгого періоду вища руська церковна ієрархія складалася з присланих греків. Коли з’явився нарешті перший автохтонний Київський митрополит, то про нього літописець з гордістю сказав: “Митрополитъ Иларионъ Русинъ”. З головного духовного центру Русі – Києво-Печерського монастиря – вийшли перші кадри автохтонного єпископату. Завдяки діяльності Києво-Печерського монастиря у Руській церкві “до середини XI ст. більшість архієреїв складали “русини” . У Густинському літописі під 1225 р. записано: “В тож літо посвящень бысть митрополит Кієву Кирил Русин, ученый і побожный”. Під 1355 р.: “Посвящен бысть на митрополію Кыивскую Алексій Русин от Філофея патріярха”.
Як походження хороніма “Русь”, так і походження етноніма “русин” має переважно двояке тлумачення: існує норманська теорія і розмаїті версії, що цю норманську теорію заперечують. Що ж до практики вживання етноніма “русин” в епоху Київської держави, серед дослідників розбіжностей немає. Всі сходяться на тому, що русин – це південець (южанин) із полян . “Русь – се земля полян, Русини – се поляне” . Або що русин – взагалі корінний житель південної Київської Русі . “Русин” – киянин, наприклад, митрополит Іларіон, “в розумінні, звичайно, не варяго-русса, а уродженця Києва або Подніпров’я” . “Русин” – житель Київщини, “згадка про русина в “Новгородській Правді” природна при тому спілкуванні, яке існувало між Новгородом та Києвом в X–XII сторіччях” . Словник староукраїнської мови, наводячи відповідні приклади, стверджує: “Русин – назва українця феодальної доби” .
У  наших  найближчих  історичних  сусідів – поляків – щодо вживання етноніма “русин” теж немає невизначеності. У польській науковій літературі, як і в побутовому мовленні, етнонім “русин” протягом століть вживався і вживається у значенні сучасного терміна українець. І, як відзначає польський дослідник, “належить до тих виняткових етнічних назв, які не вміщують у собі нічого насмішкуватого або образливого” . Для українців поляк був “ляхом”, іноді “ляшком”, часами “ляшурою”. Для поляків українець завжди був тільки “русин” . Перші польські літописці – Мартин Галь, а за ним Кадлубек – називають країну на схід від кордонів Польщі – Ruthenorum regnum (королівство русинів). Єпископ краківський Матвій писав 1150 р. Бернардові з Клєрво: “Gens ruthena multitudine innumerabili ceu sideribus adequata” (плем’я русинів своєю безчисленною кількістю адекватне зорям). Отже, в епоху Русі етнонім “русин” вживали як самі жителі теперішньої України, так і суміжні народи.
У Західній Європі вже в другій половині XI ст. в латиномовних джерелах з’явився переклад назви “русин” у формі Rutheni. З латини Ruthenia перейшла на означення русинів до німців,  французів,  англійців – Ruthenen, Ruthenes, Ruthenians. Вислів Ruthenus є латинською формою грецького Routhenos, що передає слово “русин”. У новогрецькій вимові th (theta) відповідала звукові s, а e (eta) – звукові i. Русин – грецьке Routhenos. У латинській транскрипції th (theta) передавалось через  th, а  e (eta) – через  e, – звідси Ruthenus.
Процес визначення терміна “русин”, наповнення його етнічним, релігійним, політичним та культурним змістом постійно стимулювався нашими західними сусідами, які виходили з практичних міркувань – треба було розрізняти чужий народ. “Це почуття спільноти проявлялось дуже скоро у загальновживаній спільній назві “русин”. Цю назву прикладало до себе все наше етнічне населення у зносинах назовні, хоч у внутрішних взаєминах задержано ще довго місцеві або племінні назви. Ця назва “русин” прийнялась була твердо серед етнічно наших племен і областей, а особливо сильно на пограниччях, щоб зазначити й підкреслити противенство до державно, культурно й етнічно чужих елементів” .
Російські історики, неспроможні заперечити термін “русин”, що утворений цілком закономірно за правилами слов’янського словотвору: роус + инъ (литвин, мордвин тощо) і який зберігає наголошений у західноукраїнських діалектах початковий склад слова русин (один з двох стародавніх наголосів), заперечують його множинну форму – “русини”. На початку множиною до слова “русин” була Русь. “Збірне ім’я народу – Русь,  як Чудь, Сербь, а  одиничне – Русин, як Чудин, Болгарин, Сербин, або Серблянин” . Але згодом від однини “русин” утворюється, за законами української мови, множина “русини”. Подібно утворюється множина, наприклад, в словах: син-сини, сестра-сестри, він-вони, пан-пани, млин-млини тощо.
“Є беззастережним фактом, що Суздаль і Новгород виразно відмежувалися від назви “Русь” у XII–XIII століттях і пізніше, а також є беззаперечним фактом, що росіяни ніколи не присвоїли собі етноніма “русин”, який існував безперервно на українських територіях від IX по XX століття” . Щоб нейтралізувати осоружний етнонім у старих текстах, російські дослідники фальшують, переробляючи термін “русин” на притаманну їхній мові прикметникову форму “русскій”. Таким зразком “може служити переклад “Ларионъ русинъ” з літопису 1051 р. як “Иларионъ русский родом” (“Повесть временных лет” под ред. В. И. Андрияновой-Перетц, М.-Л., 1950). Тут поняття  гранично точне замінено половинчастим, бо “русинъ” – визначає члена комплексу, що обіймає рід, плюс територію, плюс свідомість зв’язку з ним. Тим часом “русский родом” може народитись і в Китаї” .
Як видаються чи, точніше, видавалися у Радянському Союзі історичні тексти, написав акад. Я. Ісаєвич: “На Україні розцінювалося як “націоналістичний”, тим самим і найважчий, злочин користуватися словами “український” і “українці” для доби Київської Русі, натомість російські історики вільно вживали “русский” як синонім терміна “давньоруський”, а давніх русинів ідентифікували з росіянами. Наприклад, у найбільш поширеному перекладі “Повісті временних літ” слова “положити ряд межю Русью й Грекы” (тобто між Руссю і Грецією) перекладено “установить договор между греками й русскими”. Далі в тексті слово “русин” також послідовно перекладається як “русский”. Такий переклад став вважатися обов'язковим; пильнували цього дуже суворо. Одного разу, коли рецензенти і редакція наукового збірника, виданого під егідою АН СРСР, недодивилася, що автор однієї зі статей вжив слово “русин” стосовно населення Київської Русі, то перед випуском у світ до всіх примірників була вкладена карточка – Errata: “Надруковано “русины”. Має бути “русские”. Прикладів ідентифікації у російських наукових виданнях понять “давня Русь” і “Росія” можна було б навести безліч” .
Одним зі способів затемнити факт існування у Київській державі етноніма “русин” є його заміщення книжною назвою “русич”. У нашу суспільну історико-культурну свідомість, завдяки передусім школі, міцно ввійшла псевдоетнонімічна назва “русич”. Термін “русич” відомий із “Слова о полку Ігоревім” . Про цю поему доречно буде сказати, що “класичним прикладом абсурдних претензій на культурну спадщину України-Руси є проголошення “Слова о полку Ігоревім” найдавнішим твором “давньоруської літератури”, незважаючи на те, що події твору відбуваються більш як за півтисячі кілометрів на південь від російських етнічних земель, на прабатьківщині українців. Поза всяким сумнівом, українськими є не тільки місце дії, а й історичні реалії, лексика, художні образи, літературна форма твору. Абсурдність твердження стає ще яснішою, коли згадати, що саме під час антиполовецького походу південних русичів на чолі з князем Ігорем Володимиро-Суздальщина була найближчим союзником половців у боротьбі з Києвом. Отже, ні здійснити військовий похід на половців, ні оспівувати його суздальці не могли, а значить проголошувати “Слово” продуктом творчості росіян немає жодних підстав” .
Здибуваний у “Слові о полку Ігоревім” термін “русич” зустрічається лише там. “Це, – пояснюють, – авторське слово, своєрідна формула високого стилю староруського поета” . Якщо не брати до уваги поетичних та публіцистичних опусів, то цей термін в якості етноніма ніколи практично не вживався. Цікаво, що слово “русич” не має жіночого роду, на відміну від етноніма “русин” – “русинка”. Відомий французький дослідник Анрі Мазон і російський вчений Зимін, які виступають проти давньоруськості “Слова”, вважаючи його стилізацією, написаною в XVIII ст. вихованцем Київської духовної академії Іваном Биковським, посилаються якраз на термін “русичі” як на аргумент неоригінальності твору. Вони посилаються на той факт, що термін “русич” не засвідчений у жодних інших староруських текстах . “Чудернацька назва “Русичі” із “Слова о полку Ігоревім”, на нашу думку, походить не від Русь, а від легендарного князя Руса, що його вигадали польські літописці. Якраз оці “Русичі” є одним з доказів неавтентичності “Слова”, бо легенда про князя Руса з’явилася лише в XV–XVI в.в.” .
Прискіпливий аналіз терміну “русичі” навів дослідників на думку про можливу тут помилку в написанні. Відомо, що у “Слові” багато темних місць. Виникло припущення, “що в “Слові о полку Ігоревім” замість міфічного “русичі” більш коректно читати “русьци” . Отже, улюблений поетами і публіцистами “русич” втрачає свою непевну роль замінника етноніма “русин”. Термін “русин”, як побачимо далі, віками вживався на українській етнічній території.

"Украдене ім'я" - Є.Наконечний ч.6/2

Як не намагалися великодержавнi iсторики, як не шукали, але не знаходилося переконливих доказiв масової мiграцiї населення Київщини на далеку Пiвнiч i масової мiграцiї населення Карпат до Поднiпров’я. Нi письмовi джерела XIV cт., нi археологiчнi факти, нi данi етнографiї та лiнгвiстики не пiдтверджували вигадки Погодiна-Соболєвського. “Од благодатного чорнозему, – глузував російський археолог О. Спiцин, – до глини й пiску, од степу – до лiсу, од тепла – до холоду, од добрих урожаїв – до поганих, од вола – до коня, од хати – до iзби, од великих сел – до “починкiв” (окремi селища), од легкої роботи – до важкої працi – ледве чи хтось пiде добровiльно” . За влучним спостереженням Я. Дашкевича, “пiкантним, однак, залишається висновок з погодiнської гiпотези, що українцi – за своєю етнiчнiстю – вже були i до монголо-татарiв, лише займали Галичину i Волинь” . Художньою ремiнiсценцiєю погодiнської туги за київським первородством служить оповiдання сучасного сатирика, в якому зустpiчаємо такий пасаж: “Указ Президиума Верховного Совета об упорядочении наименований исторических центров страны. Городу Киеву с целью упрочения его значения как исторического центра всех славянских народов и против украинских буржуазных националистов – присваивается наименование Москва” .
Сучасні росiйськi iсторики тепер згоднi, що версiя про велике переселення є все-таки непереконливою. “Пiд великим секретом зiзнаємося: Русь – таки нiкуди не переїжджала” .
Пiд впливом критики М. Грушевського частина вiдомих росiйських вчених, таких, як О. Шахматов, О. Прєсняков, М. Любавський, В. Пiчета, стали переглядати догми “звичайної схеми”. За справжню вихiдну точку росiйської iсторiї вони не брали Київську Русь, а Володимиро-Суздальське князiвство, так як не беруть Рим за вихiдну точку iсторики Францiї, Iспанiї, Португалiї, Румунiї тощо.
Пiсля більшовицької революцiї, здавалося, росiйська iсторична наука, проголосивши рiшуче iдейне та методологiчне вiдмежування вiд старої монархiчної iсторiографiї, зречеться карамзiнського мiфу. Iсторики-марксисти зi школи акад. М. Покровського тодi гостро виступили проти росiйського iмперiалiзму та шовiнiзму i стали дослiджувати етнiчнi процеси в Київськiй державi з рацiональної позицiї iсторiографiчної логiки М. Грушевського. “Ця теорія, яка зводила весь сенс російської історії до утворення величезного… державного тіла, названого Російською імперією, і яка знайшла свій вираз в “Истории” Карамзіна, ця теорія застаріла вже, можна сказати, в день своєї появи” . Це не суперечило тодiшнiй офiцiйнiй iдеологiчнiй лiнiї. Кремлiвськi марксисти, мрiючи про свiтове панування, вважали Росiю лише засобом для досягнення цiєї мети. Як тiльки марксистськi iлюзiї про “пожар мировой революции” розвiялися, треба було повертатися до старих мiфологем. В iдеократичнiй країнi значущi iсторiографiчнi проблеми розв’язують не вченi, а полiтичне керiвництво. А полiтичному керiвництву стало вигiдно спертися на історичний шовiнiзм.
1934 р. за пiдписами Сталiна, Кiрова, Жданова опублiковано “Замечания по поводу конспекта учебника по “Истории СССР”. У полiтично тенденцiйних зауваженнях найвища партiйна верхiвка країни вказувала iсторикам, що надалi не слiд розглядати росiйську iсторiю без урахування даних по iсторiї України i Бiлорусiї. “Нам нужен учебник истории СССР, где бы история Великороссии не отрывалась от истории других народов СССР” . Таким чином, у легко завуальованiй формi пpозвучала настанова повернутися до карамзiнської “схеми”. Потреба часу вимагала повернення до великодержавного шовiнiзму. “Iнтернацiональнi гасла було залишено лише як димову завiсу, яка прикривала справжню сутнiсть держави, що вiдверто стала на шлях продовження не лише полiтики, а й iдеологiчних традицiй Росiйської iмперiї” . Почалася змiна iдеологiчних акцентiв – Пушкiна перестали називати царським камер-юнкером, Олександра Невського – класовим ворогом трудящих, Наполеона – визволителем селянства з пут феодалiзму, Льва Толстого – помiщиком, юродствуючим во Христi, кириличний алфавіт – пережитком класової графіки. “Сталін зробив ставку на російський шовінізм. Свідченням цього була праця російського історика Б. Воліна “Великий русский народ”. Саме в ній вперше всеосяжно проповідується місіонерська роль російського народу в СРСР, з якого повинні брати приклад і в усьому його наслідувати інші народи Радянського Союзу, а в майбутньому – всього світу” . Сучасні російські історики про це пишуть так: “Iмперський свiтогляд у радянський перiод продовжував посилюватися. Нацiоналiзм сталiнської iсторiографiї був завжди сильнiшим вiд її вульгарного марксизму, бо в тих випадках, коли два цi критерiї оцiнки приходили в зiткнення, завжди перемагав патрiотизм” .
Один з органiзаторiв голодомору 1933 р., зоологiчний українофоб Постишев, який зруйнував Михайлiвський золотоверхий собор i Десятинну церкву, спецiальною ухвалою на листопадовому пленумi ЦК КП(б)У 1934 р. узаконив великодержавну “схему” Карамзiна у викладаннi в українських школах.
Iнша “высочайшая” постанова щодо iсторiї з’явилася 1936 р. знову за пiдписами голови уряду Молотова i “батька народiв” Сталiна. У нiй наголошувалося, що “iсторична освiта має важливе значення для справи нашої держави, нашої партiї i для навчання пiдростаючого поколiння”. Наслiдком цiєї постанови був, зокрема, остаточний розгром марксистської iсторичної школи М. Покровського. Можна ще пригадати горезвiсну постанову “Про полiтичнi помилки i незадовiльну роботу Iнституту iсторiї України АН УРСР”. Українських iсторикiв повсякчас напучували: “Працi В. I. Ленiна i Й. В. Сталiна, вказiвки ЦК ВКП(б) i радянського уряду про вивчення iсторiї, постанови ЦК ВКП(б) з iдеологiчних питань мають вирiшальне значення для вивчення iсторiї народiв СРСР” . Один з тогочасних українських iсторикiв згадує: “У часи радянського панування у вiтчизнянiй iсторичнiй науцi виникла i ствердилася дуже дивна концепцiя, суть якої становило переконання, що минуле можна конструювати на свiй смак i розсуд; що iсторичною iстиною є директиви начальства” .
У серединi 30-х рp. з’явилися i новi шкiльнi пiдручники з iсторiї. “У них замiсть попереднiх проклять “царськiй Росiї – тюрмi народiв” проголошувалися iдеї, вiд яких повиннi були перевернутися в гробах старi революцiонери: всi завоювання росiйських царiв оголошувалися прогресивними i такими, якi вiдповiдають iнтересам самих завойованих народiв” .
За таких обставин партiєю та урядом ревно плекався найцiннiший, найвагомiший, найулюбленiший мiф росiйської iсторiографiї, який набрав у сталiнськi часи характеру полiтичної догми, – мiф про успадкування полiтичного та культурного надбання Київської держави Росiєю, або iнакше: “Москва – спадкоємиця Києва”. Хоча, зазначимо, сам факт iснування українського народу, який займає територiю лiтописної “руської землi”, є найкращим промовистим запереченням цьому. До речi, теперiшнi росiйськi iсторики скаржаться на “гнiтюче протирiччя, з яким вже зiткнулися автори новiтнiх пiдручникiв: “Русь, мовляв “Київська”, а Київ уже п’ятий рiк “як закордон”, i вiд цiєї раптом вiдкритої реальностi нiкуди сховатися” .
Вiдкинута гiпотеза Погодiна-Соболєвського непомiтно зникла з наукового обiгу. Доля цiєї гiпотези показала, що антинаукова “звичайна схема” принципово не може мати переконливого обгрунтування в iсторичних реалiях. Вихiд знайдено в перемiщеннi питання з iсторичної площини в площину лiнгвiстики, точнiше – етнонiмiки.
Замiсть заяложених аргументiв з генеалогiї династiй, замiсть бездоказової теорiї масових мiграцiй, основним захисником “схеми” виступила двозначнiсть етнонiмiки. Грунтуються великодержавнi етнонiмiчнi спекуляцiї на пiдмiнi за формою i змiстом термiнологiї: замiсть слова “Русь” – нововигаданим термiном “Древнерусское государство”, замiсть етнонiма “русин” – нововигаданою назвою “древнерусская народность”. У росiйськiй iсторiографiї вiддавна стало звичним перекручувати схiднослов’янськi етнонiмiчнi назви на свiй лад. За влучним спостереженням О. Толочка, використовується тут “прийом переназивання”. “У такий напрочуд економний спосіб створюється потрібна ілюзія. Переназивання є лише частковим способом більш загального прийому присвоєння” . Ось, для прикладу, часто вживанi назви, що стосуються епохи Київської держави в росiйськiй науковiй лiтературi: “Киев – первая русская столица”, “единый русский народ киевских времен”, “тысячелетие русской литературы”, “начальный период русской истории”, “русские племена”, “Русская земля”, “русское государство”, “русский народ”, “русский язык” i т. д. Ще В. Ключевський покаянно визнавав, що цi термiни є некоректними, але “привычными словоупотреблениями”. “Однак щодо “привычных словоупотреблений”, то не такi вже вони i безневиннi. Термiни вживалися росiйськими вченими цiлком свiдомо з метою формувати загальну громадську думку про споконвiчнiсть неподiльностi схiднослов’янського, а значить росiйського суспiльства в його iмперських межах. Це вiдповiдало полiтичним iнтересам iмперiї” .
Характерно, що в росiйськiй мовi вiдсутня стародавня лiтописна форма “руський”, замiсть нього користуються новою грецькою, за фонетичним оформленням, назвою “русский”, а як вже говорилося, за невеликими графiчними розбiжностями ховаються iстотнi етнiчнi розбiжностi. Iншими словами, в росiйськiй мовi вiд слiв “Русь” i “Росiя” утворюється один прикметник – “русский” а слово “Русь” вживається як синонiм сучасної Росiї. Слова “древнерусский” i “русский” сприймаються як визначення одного i того ж народу на рiзних iсторичних етапах, а вiдмiннiсть слiв “давньоруський” i “український” створює враження, начебто йдеться про рiзнi етноси. Термiн “давньоруська народнiсть” застосовується “лише в україномовнiй лiтературi, але немає досi адекватного вiдповiдника в росiйсько- та чужомовнiй лiтературах, у яких термiн “древнерусская” ототожнюється з термiном “русская” . “Насправді, російські теоретичні і практичні політики не мають сильніших аргументів на користь того, що українці (малороси) – “тот же русский народ”, як не завжди щире, а ми скажемо – навмисне  жонглювання словами “Русь”, “русский” .
“Прийом переназивання” особливо відчутний в мовознавстві. “Омонімія визначень руської і російської мов, руського і російського народів (рос. русский язык, русский народ і аналогічно в інших мовах), що звичайно не усвідомлюється як така (яскрава і повчальна ілюстрація впливу мови на свідомість!). Звідси недиференційоване оперування терміном русский у двох об’єднувальних значеннях: а) “руський і російський” (пор., напр., “Словарь русского языка XI–XVIII вв.”) і б) “східнослов’янський” .
Про “древнерусскую народность” першим заговорив iсторик В. Мавродiн, якого справедливо називають iдеологом росiйського сталiнського iмперiалiзму . Однiєю з причин висунення iдеї  “давньоруської народностi” стало небажання далi дотримуватися тези: Київська Русь – спiльна колиска трьох братнiх народiв. “Для того, однак, щоб на практицi не урiвноправити три народи, було придумано твердження про єдину давньоруську народнiсть, мову, культуру” . Схiднi слов’яни в IX–XIII ст., на погляд Мавродiна, становили єдиний народ, одну “давньоруську народнiсть”, яка є спiльним предком росiян, українцiв, бiлорусiв – нових народiв, що виникли внаслiдок розпаду цiєї “давньоруської народностi” в XIV–XV ст. “Лише пiсля монгольського завоювання i наступного полiтичного роз’єднання окремих частин Русi видiлилися iз єдиної “русской” народностi, приблизно в XIV столiттi, самостiйнi народностi – українська, бiлоруська i великоросiйська” . Найчiткiше ця теорiя викладена в академiчних “Очерках истории СССР”, що вийшли на початку 50-х рp. “Iз окремих слов’янських племен склалася древньоруська народнiсть: iз неї згодом виросли великоруська, українська, бiлоруська, iсторична i мовна основа яких була єдиною (древньоруська народнiсть). Провiдна роль у цьому процесi належала росiйському народовi” . Незрозумiло, навiщо було виконувати росiянам провiдну роль у процесi утворення “давньоруської народностi”, щоб потiм її покинути? Чи предки лемкинь iз Пряшiвщини належали колись до того самого народу, що баби з Рязанi, або предки карпатського гуцула i мезенського “крестiянiна” – однi i тi ж? Iсторичнi факти заперечують мавродiнську концепцiю. “Крiм голослівних тверджень, Мавродiн не дав нiяких доказiв на пiдтримку своєї теорiї” . Науковi факти свiдчать “про глибоку iсторичну самобутнiсть українського народу, своєрiднiсть його культурно-етнiчного розвитку, який не зливався з росiйською етнiчною iсторiєю нi в другiй половинi I тисячолiття, нi на генетичних шляхах слов’ян у першiй половинi II тисячолiття. Усе це iстотно пiдриває теорiю “давньоруської народностi”, яка залишається без власних генетичних джерел у слов’янськiй iсторiї I тисячолiття нашої ери, доводить грубу полiтичну тенденцiйнiсть тлумачення схiднослов’янської iсторiї 6–13 ст. як росiйської, “русской” . Непереконливi причини розпаду “давньоруської народностi” через татарську навалу. “Сам результат розпаду Київської Русi, що остаточно визначився пiсля монголо-татарського завоювання i привiв до утворення бiлоруського, росiйського i українського народiв, вказує на те, що етнiчнi процеси в середовищi окремих культурно-мовних груп, навiть у перiод iснування одної держави, були мiцнiшими i дiяли стабiльнiше, нiж загальнi полiтико-економiчнi. Схiднi слов’яни, розкиданi на величезних просторах, роз’єднанi природними бар’єрами (непрохiднi лiси, болота, брак сухопутних шляхiв), нiколи не почували себе одною етнiчно-мовною спiльнiстю i нiколи її не вiдстоювали” .
1951 p. у Москвi вiдбулася теоретична конференцiя на тему “давньоруська народність”. Провiднi фахiвцi з руської iсторiї В. Зимiн, В. Пашуто, Б. Рибаков, О. Сидоров та iн., якi виступили тодi на нiй з доповiдями, вiдкидали теpмiн “давньоруська народнiсть”. Один iз дискутантiв О. Санжаєв висловив їх спiльну думку: “У Київськiй Русi iснували три окремi схiднослов’янськi єдностi, якi в наступнi вiки дали початок трьом братнiм слов’янським народностям: росiйськiй, українськiй та бiлоруськiй. Якби в Київськiй Русi племiннi вiдмiнностi та дiалекти стерлися до нiвелюючого рiвня, то жодна монгольська навала, жодне феодальне роздрiблення не змогло б привести до виокремлення iз єдиної давньоруської народностi трьох хоча  й  спорiднених, але вiдмiнних народiв” .
Iснування єдиного схiднослов’янського народу як “спiльного предка” означало б, що цей “народ” генетично повнiстю увiйшов до складу всiх схiднослов’янських етносiв. Однак навiть ортодоксальнi росiйськi вченi визнають, що не вся сукупнiсть схiднослов’янських племен є фiзичним предком кожного з трьох народiв, а лише окремi частини її. Тобто кожний iз трьох сучасних народiв має свої окремi родоначальнi племiннi угруповання, якi й стали його фiзичною основою.
Теперiшнi iсторики говорять, що “теза про iснування в епоху раннього середньовiччя єдиної давньоруської народностi викликає ряд заперечень… Звертають увагу на труднощi розвитку iнтеграцiйних процесiв на такiй великiй i порiвняно мало заселенiй територiї, як Схiдноєвропейська рiвнина, на iснування помiтних вiдмiнностей у матерiальнiй культурi населення окремих районiв, на те, що мовнi вiдмiнностi мiж окремими групами схiдних слов’ян були, мабуть, значно глибшими, нiж це припускали ранiше. Серед iнших доказiв не останнє значення має i той факт, що в лiтописаннi домонгольських часiв термiном “Русь” означається i в цiй якостi протиставляється iншим схiднослов’янським землям, територiя середнього Поднiпров’я” . Учасники московської дискусiї 1951 p. доказували, що не мiг iснувати єдиний давньоруський етнос, якщо територiя Київської держави сягала на пiвднi Чорного моря, на заходi  –  Вiсли, на пiвночi – Балтiї, а на сходi – Клязьми. Окрiм того, до складу Київської держави входила велика кiлькiсть неслов’янських племен. “Дивно i непереконливо звучить поширене навiть у науковiй лiтературi твердження, що київська культура була рiвною мiрою витвором усiх схiднослов’янських племен вiд Тмутараканi на пiвднi до Бiлого моря на пiвночi, вiд Карпат на заходi до Верхньої Волги на сходi. Тобто, в твореннi канонiчних зразкiв київської архiтектури (Десятинна церква, Софiя Київська), лiтописання (“Повiсть минулих лiт”), лiтератури (“Повчання дiтям” Володимира Мономаха, “Слово о полку Iгоревiм” тощо) XII ст. київська метрополiя вiдiграла не бiльшу роль, нiж слов’янськi колонiсти, якi на той час з’явилися у глухих лiсах Пiвночi Схiдної Європи. Абсурднiсть цього твердження ще очевиднiша, коли врахувати той неспростовний факт, що переважна бiльшiсть вищезгаданих шедеврiв творилася безпосередньо в Києвi або в iнших мiстах Пiвденної Русi. У канонiчних зразках давньоруської лiтератури фiгурують iсторичнi та культурнi дiячi, а також простi мешканцi саме руського Пiвдня” .
Найслабшим доказовим мiсцем “давньоруської етнiчної спiльноти” є час її розпаду. Цей розпад мусив вiдбутися лише в межах XIV–XV ст., а докази на пiдтвердження цього вiдсутнi. I зовсiм незрозумiло, “чому утворилося лише три народи, а не стiльки, скiльки було князiвств” .
Пiдступний iсторичний мiф Мавродiна схвалили Сталiн i секретар з iдеологiї Суслов, а це тодi означало, що термiн “давньоруська народнiсть” зробився полiтичною догмою. 1954 р. опублiковано схваленi iдеологiчним вiддiлом ЦК КПРС “Тези про 300-рiччя возз’єднання України з Росiєю (1654–1954)”. Це був канонiчний варiант партiйної версiї iсторiї України. У тезах говориться, що українцi та росiяни – братнi, єдинокровнi народи,  якi походять вiд спiльного кореня – “давньоруської народностi”, яка в IX ст. створила їхню спiльну колиску – Київську Русь. За “Тезами”, всi три схiднослов’янськi народи мали на старокиївську спадщину однаковi права. На практицi в росiйських публiкацiях цi права iгнорувалися. Курси iсторiї лiтератури пiд назвою “древняя русская литература” без застережень об’єднували письменство Київської держави IX–XIII ст. з московським XIV–XVII ст. Те ж стосується iсторiї мистецтва, права, мови тощо. “Тези” не мали нiчого спiльного з марксистським поглядом на класову боротьбу як на рушiйну силу iсторiї. “Це було своєрiдне резюме української iсторiї, написане з цiлком телеологiчних позицiй: довести, що iсторiя України до 1654 р. була пiдготовкою до “возз’єднання з Росiєю”, а пiзнiше становила перехiд вiд “дружби двох великих слов’янських народiв” до “непорушної дружби народiв СРСР”, очолених росiйським “старшим братом”. “Тези” стали обов’язковими для всiх радянських марксистiв, але лише в Українi їх розглядали як незаперечну до найдрiбнiших подробиць директиву, важливiшу навiть вiд висловлювань Маркса i Ленiна” . Через засоби масової iнформацiї, школу, наукову, популярну i художню лiтератури їх широко, наполегливо та невпинно розповсюджували, щоб перетворити у невiд’ємний елемент iсторичної свiдомостi. Українською та бiлоруською мовами не мiг з’явитися найменший текст стосовно Русi, без згадки про освячувану тезами мавродiнську давньоруську народнiсть. “Адмiнiстративно насаджувана концепцiя давньоруської народностi, що начебто була далекою попередницею єдиного радянського народу, пiдживлювала iлюзiю органiчної єдностi росiйської держави, приховуючи її iмперську суть. При цьому експансiя Москви на українськi землi набирала “пристойного вигляду” возз’єднання “єдиного руського народу” . Як цілком слушно зауважує дослідник М. Рябчук: “Російські колонізатори трактують український народ як “побічний продукт історичного розвитку”, таке собі “історичне непорозуміння”, результат “зовнішньої інтриги” (польсько-німецько-австрійсько-угорсько-жидівської), тимчасом як росіяни є коли не єдиним, то принаймні головним спадкоємцем Київської Русі, “великим народом” (“богоносцем” в царські часи), “оплотом світового революційного руху” в часи совєтські, тобто народом зі спеціальною історичною місією – об’єднати довкола себе усіх слов’ян (“слов’янофільство”), європейців і азіятів (“євразійство”), весь світ (більшовицька “світова революція”)” .
Хоча давньоруську народнiсть проголошено спiльним етнiчним предком трьох слов’янських народiв, але “насправдi вона квалiфiкується лише як росiйський етнос – “русские”, “русский народ” i т. д. “Єдиний корiнь” (“давньоруська народнiсть”) виявляється на практицi не нашим коренем, а “спiльний предок” – зовсiм не спiльним, а лише предком росiйського народу” .
На початку 70-х рp. минулого століття секретар ЦК Компартiї України Маланчук заборонив згадувати термiн “Київська Русь”. У шкiльний курс iсторiї в Україні вводився новий термiн “давньоруська держава”. Новий термiн нав’язувався українським школярам i студентам, щоб не залишити в їхнiй iсторичнiй свiдомостi навiть спомину про iснування якоїсь окремої Київської Русi та її народу. Так вiд високопоставлених придворних монархiстiв Карамзiна та Погодiна до високопоставленого комунiста Маланчука простяглася iдеологiчна лiнiя заперечення iснування українського народу в княжу Київську добу.
Директор Iнституту етнографiї СРСР iсторик М. Бромлей вигадав на зразок термiнiв “югославський народ”, “чехословацький народ” ще iнший етнонiмiчний термiн “радянський народ”. Мав цей “народ” утворюватися з рiзних етносiв, але спiльним для нього мала бути, зрозумiло, росiйська мова. Тобто, як “давньоруська народнiсть”, так i “радянський народ” мав бути, по сутi, синонiмом росiйського народу. Пропагандивний мiф про “нову етнiчну спiльність радянський народ” постав  як  спроба iдеологiчно обгрунтувати асимiляцiю передусiм українцiв та бiлорусiв. Узагалi, термiн “давньоруська народнiсть”, за задумом його авторiв, забирав в українцiв та бiлорусiв минуле, а термiн “єдиний радянський народ” – майбутнє. У річищі цієї ідеологеми українцям викладалась історія (своя і російська, а точніше – російська з відповідно підібраними й проінтерпретованими домішками своєї), з’ясовувалась сучасність (колоніальна залежність як щасливе “братерство”) й окреслювалось майбутнє (точніше – відсутність майбутнього, зникнення чи, пак, “злиття” як верховне благо для химерної “недонації”)” .
Спираючись на псевдонаукову теорiю давньоруської народностi як колиску трьох схiднослов’янських народiв, “дехто в Москвi i тепер вважає Київську Русь першою Росiйською державою, а українськi землi – невiд’ємною частиною єдиної i недiлимої iмперiї” . Взагалі, певні кола в тій самій Москві досі вболівають за радянською імперією. “Ота російська “тоска” за величною та могутньою імперією, ота ностальгія за втраченою великодержавністю,  оте  голосіння над так званими “осколками” (саме так росіяни дивляться на колишні свої “республіки”) міфічного свого “тысячелетнего государства” (адже Московщину навіть із великою натяжкою не можна було б назвати сьогодні спадкоємицею нашої Київсько-Руської держави), – усе це, на жаль, розгортається нині не просто на психологічному рівні. Психологічну певну якусь “розгубленість” росіян можна було б у цьому контексті навіть якось по-людському збагнути (згадаймо, якою травмою для свідомості німців обернулася втрата ними колоній після I-ої світової війни та Версаля). Однак у даному разі ідеться про ту російську “ностальгію” за втраченою імперією, котра безпосередньо проектується на площину кремлівської політичної пракстології та стратегічних інтенцій Кремля” . Посилаючись на колись нiбито єдиний давньоpуський наpод, сучаснi пpихильники “єдиної та недiлимої” намагаються збеpегти iмпеpiю, за pекомендацiями О. Солженiцина, бодай в межах її слов’янського ядpа. Згадуються тут слова Леніна: “Черносотенцы и их лакеи называют Россию великой славянской державой вероятно только потому, что в этой великой державе практикуется самое великое угнетение славянских народностей” . Як пише сучасний київський дослідник, “передусім варто звернути увагу на живучість класичного імперського міфу про Київську Русь як таку собі прото-Росію, та про єдиний “(давньо)руський” народ, від якого несприятливі історичні обставини відкололи українську і білоруську гілки – котрі, однак, весь час прагнули і досі прагнуть з’єднатися знову з “загальноруським” деревом – усупереч своїм “націоналістичним” елітам. У незалежній Україні цей міф перестав бути офіційним і значною мірою втратив впливовість, хоч і не зник остаточно. У полегшеному, утилітарно-пропагандистському вигляді він побутує ще серед частини еліт  –  у розмаїтих квазі-політологічних концепціях на кшталт “православно-слов’янської спільноти”, “євразійського простору”, “інтеграції  в  СНД” тощо” .  Пpоте, очевидно, за pозвалом Радянського Союзу i кpахом комунiстичної iдеологiї pано чи пiзно надiйде поpа вiдкинути iмпеpський мiф пpо вигадану давньоpуську наpоднiсть.
Однак цей процес проходитиме непросто, оскільки в сучасній російській історіографії уже виразно сформувалася тенденція, відповідно до якої українцям і білорусам відмовляється в їх етнічній самобутності, а, отже, і в праві на створення національних суверенних держав. Яскравими виразниками цієї тенденції є московські науковці С. Самуйлов  і О. Дугін . Щоправда, й українські вчені не залишаються в боргу, свідченням чого є грунтовна монографія Василя Кременя і Василя Ткаченка “Україна: шлях до себе” , в якій доказово і переконливо розвінчуються українофобські інсинуації і перекручення.

"Украдене ім'я" - Є.Наконечний ч.6/1

VI. “ДРЕВНЕРУССКАЯ НАРОДНОСТЬ”
Скориставшись послабленням царської цензури, Михайло Грушевський 1904 р. опублікував свою знамениту розвідку “Звичайна схема “русскої” iсторiї й справа рацiонального укладу історії східного словянства” . У цій невеликій за обсягом праці здійснено “сміливий i ґрунтовний нарис розмежування великоруського та українського історичних процесів” . Тема розмежування вказаних процесiв належала i досі належить до найвагомiших проблем української історіографії. “Ключовою проблемою історії Східної Європи взагалі та України i Росії зокрема є культурно-історична спадщина великокняжого Києва. Об’єктивне вирішення цього питання – обов’язкова передумова побудови міцного iсторичного фундаменту незалежної України” .
У своїй розвiдцi М. Грушевський пiддав рацiональному аналiзовi традицiйну “звичайну схему” iсторiї Росiї, або, точнiше, iсторiї Схiдної Європи, яку на початку XIX ст. систематизував лiтератор, журналiст i офiцiйно придворний iсторiограф М. Карамзiн. Великодержавна схема нащадка татарського мурзи – Карамзiна – значною мiрою спиралася на мiфологiчнi уявлення московських церковних книжникiв XV–XVI ст.  Передусiм на уявленнях митрополита Макарiя, викладених у мiфотворчiй компiляцiї “Книга Степенная царского родословия” . Великий вплив на Карамзiна мав “Синопсис” Iнокентiя Гiзеля. З особистих кон’юнктурних мiркувань у “Синопсисi” Гiзель “зобразив московське царство спадкоємцем Київської Русi” .
“Схема” Карамзiна, побудована на середньовiчнiй генеалогiчно-династичнiй iдеї панiвної верхiвки та на постiйному змiшуваннi етнонiмiчних понять “Русь” i “Россiя”, мала величезний вплив на подальший розвиток росiйської iсторiографiї . Майже двiстi рокiв основнi її догми через белетристику, пресу, а головне – через школу, церкву, армiю втовкмачувалися у свiдомiсть як росiян, так i українцiв i бiлорусiв. На “звичайну схему” орiєнтувалися i продовжують безкритично орiєнтуватися iноземнi iсторики. “До цiєї схеми через довге уживання звикли, а шкiльна традицiя її скрiпила” . М. Карамзiн виробив не умоглядну кабiнетну концепцiю, а дiйовий мiф росiйської державної iдеологiї. Фактичний бiк справи не привертав його особливої уваги – Карамзiна цiкавив лише заданий загальний хiд подiй . Для росiйської iсторiографiї, попри драматичнi державнi і полiтичнi пертурбацiї, схема Карамзiна загалом залишається i досi недоторканою “священною коровою” . Відомо, що панівнi кола Росiї постiйно намагалися iмперсько-iсторичними мiфами впливати на душi поневолених народiв, зокрема українського. Полiтологи вiдзначають, що росiйська держава протягом вiкiв мала iдеократичний характер, тобто влада в Росiї спиралася не на систему законiв, а на певну систему iдей: самодержавство, православ’я, панславiзм, марксизм-ленiнiзм, євразійство тощо. Iдеократична держава вiдводить чiльне мiсце iсторiографiї: остання має навчати, пояснювати й виправдовувати дiї полiтичного режиму. Багатотомна карамзінська “История Государства Российского” була написана саме в потрiбному царизмові iдеократичному дусi. Свою працю Карамзін вiрнопiддано присвятив “Государю императору Александру Павловичу, самодержавцу всея России”, а передмову розпочав пiдлещувальним зворотом: “Всемилостивейший Государь!”. На вихiд “Истории” Карамзiна свого часу вiдгукнувся дошкульною епiграмою Пушкiн:
В его “Истории” изящность, простота
Доказывает нам, без всякого пристрастия,
Необходимость самовластия –
И прелести кнута.
Княжу Русь М. Карамзiн, не вагаючись, декларативно оголосив першою росiйською державою. “Праукраїнська за канонами європейської iсторiї держава Київська Русь була оголошена iмперськими iсториками першою росiйською державою” . Сам Карамзiн, як i тогочасний росiйський дворянський стан, нi українцiв, нi бiлорусiв не визнавав окремими народами. Такий погляд, як вiдомо, панував офіційно до кiнця царської iмперiї. “У зовсiм винятковiм становищi знаходилися в Росiї українцi, саме iснування яких як народу владою заперечувалося” .
“Звичайна схема” – цей “возвышающий обман” – грунтується на засновках, що правонаступницею полiтичної та культурної спадщини Київської держави була Москва та що назви “Русь” i “Росiя” означають одне i те ж. Грушевський, аналiзуючи карамзiнську схему, встановив, що вона є комбiнацiєю кiлькох суперечливих понять: iсторiї державної органiзацiї Росiї, iсторiї того, що вiдбувалося на територiї Росiї, iсторiї трьох схiднослов’янських народiв i, нарештi iсторiї росiйського народу . Сконструйована “звичайна схема” в алогiчний, химерний спосiб: спочатку розглядається iсторiя Середнього Поднiпров’я та прилеглих причорноморських степiв i Криму за двi тисячi рокiв, до другої половини XII ст. Вiдтодi хiд подiй у Поднiпров’ї зненацька обривається, iсторична сцена раптово мiняється i до розгляду, за висловом Грушевського, несподiвано “пришивається” Залiське Межирiччя. Iнша земля, iнша природа, iншi етноси. Iнтерес до Поднiпров’я стрiмко згасає, подiї на цiй територiї стають для Карамзiна другорядними i малоцiкавими.
Для офiцiйного придворного iсторiографа, яким був М. Карамзiн, об’єктом iсторичного вивчення були передусiм панiвнi династiї. У Руськiй державi панувала княжа династiя Рюриковичiв. Одна з гiлок цiєї розгалуженої династiї (молодшi Мономаховичi) стала з 1150 р. правити на Залiссi аж до остаточного її припинення 1598 р., коли помер цар Федiр Iванович. На абстрактнiй генеалогiчнiй iдеї, пiдкреслює Грушевський, на iдеї династичної спадковостi Рюриковичiв побудованi всi претензiї “звичайної схеми” на полiтичну та культурну спадщину Київської держави. Поняття народностi пiдмiнено тут династичним принципом. За такою логiкою, австрiйцi та iспанцi це – “габсбурзька народнiсть”, з єдиною iсторiєю, бо в Австрiї та Iспанiї столiттями панувала та сама Габсбурзька династiя.
Змiшавши рiзнi територiї та рiзнi етноси, “схема” залишає усi три схiднослов’янськi народи без достовiрної iсторiї своїх коренiв, зокрема, “зiстається без початку й iсторiя українсько-руської народностi” . А iсторична доля бiлоруського народу залишається взагалi поза рамками карамзiнської “схеми”. Важливою пiдставою “схеми” є недиференцiйоване поняття “Русь-Россiя”. За графiчною розбiжнiстю у написаннi цих двох слiв прихована істотна етнiчна розбiжнiсть.
Грушевський, а за ним майже всi українськi iсторики вважають етнiчний фактор важливiшим вiд династично-полiтичного.
Аналiзуючи претензiї “звичайної схеми” на спадщину Київської держави, Грушевський подає таке образне порiвняння: “Володимиро-Московська держава не була анi спадкоємницею, анi наступницею Київської, вона виросла на своїм коренi, i вiдносини до неї Київської можна скорше прирiвняти, наприклад, до вiдносин Римської держави до її гальських провiнцiй, а не преємства двох народiв в полiтичному життi Францiї” . Iсторик Домбровський зробив iнше порiвняння: “Включення доби Київської Руси до московсько-росiйської подiбне до того, як би, теоретично беручи, португальськi iсторики починали iсторiю Португалiї вiд заложення Риму легендарним Ромулем i Ремом тiльки тому, що територiя пiзнiшої Португалiї належала до колонiй античного Риму” .
Як Стародавнiй Рим романiзував свої варварськi провiнцiї, так княжа Русь русинiзувала свої пiвнiчнi землi. Потужний вплив Риму на периферiю iмперiї спричинився до утворення романомовної групи народiв. Аналогiчним був вплив київської метрополiї. “У Київськiй Русi культурнi впливи метрополiї поширювалися на провiнцiї державною церковнослов’янською мовою. Нею ж провiнцiї сприймали з Києва державну релiгiю – православ’я” . Подiбнi порiвняння серед росiян викликають гостре несприйняття, на межi шоку, бо спричиняють кризу нацiональної свiдомостi. “Страшно, что Россия – что-то другое, не то, что мы себе напридумали”, – вирвалось якось у Солженiцина . “Багатьом iз читачiв-великоросiв точка зору М. С. Грушевського може здатися парадоксальною, тому що руйнує звичне уявлення про “єдину” iсторiю “єдиного русского народа” . Вiдомо, що “росiйська iсторiографiя, росiйська наукова та популярна лiтература нiколи не вiдмежовують iсторiї росiйського народу вiд епохи Київської Руси та попереднього перiоду – не вiдмежовують нi термiнологiчно, нi концепцiйно” .
Якщо визнати Київську державу Русь – за державу предкiв не росiйського, а українського народу, то офiцiйна росiйська полiтична iдеологiя, культурнi стереотипи, православно-церковна доктрина вимагатимуть докорiнної переоцiнки, з вiдповiдними наслiдками. У відриві від Києва вся російська культурна традиція втрачає свої корені. Зовсiм iншого тлумачення набирає тодi процес формування росiйського народу, iнакшим буде тодi початок росiйської державностi, церкви, росiйської мови, росiйської лiтератури, мистецтва, права тощо. Тодi росiянам доведеться, так би мовити, переписати свою метрику, помiняти паспорт i скласти нову бiографiю.
Хоча “звичайна схема” М. Карамзiна була для великодержавникiв вельми привабливою, але з плином часу “саме життя зробило в нiй прориви” . На зламi XIX ст. iсторiографiю i загалом гуманiтарнi науки, а також лiтературу та мистецтво охопив новий плодотворний iдейний рух Європи – романтизм. В iсторiографiї принципи романтизму поставили в центр уваги народ як найважливiший об’єкт iсторичного розгляду. Не iсторiя панiвних династiй, не генеалогiї князiв, царiв та iмператорiв, як було в Карамзiна, а iсторiя народу стала для дослiдникiв романтичної школи предметом вивчення. Романтики вважали, що сучасний стан кожного народу є продуктом повiльного i тpивалого iсторичного розвитку, а тому необхiдно вивчати своєрiднiсть кожного народу, його мову, культуру, побут, ментальнiсть. Людство складається з народiв, проголосили романтики, а кожен народ є витвором Божим, кожен народ має священне право на власну державу. Тому iдеалом справедливого полiтичного облаштування для романтикiв були не багатонацiональнi iмперiї, а окремi нацiональнi держави, а сама нацiя – найвищою природною формою об’єднання людей. Романтизм захоплювався народною творчiстю, народними звичаями, народним мистецтвом, переказами, iсторичними пiснями. У науковому світлі етнографії та фольклористики самобутність та окремішність українців від росіян, поляків, угорців, румунів і т. д. стала для романтиків дедалі більш очевидною. Микола Костомаров згадував ту епоху: “Любов до малоросійського слова все більше і більше захоплювала мене; мені було прикро, що така чудова мова залишається без будь-якої літературної обробки і зверх того зазнає зовсім не заслуженої зневаги. Я всюди чув грубі вибрики і насмішки над хахлами не тільки від великорусів, але навіть і малорусів вищого класу, які вважали дозволеним знущатися над мужиком і його способом виразу. Таке ставлення до народу і його мови мені здалися приниженням людської гідності” . Україна з її багатющим фольклором, героїчним минулим стала для романтикiв втраченою ідилічною Аркадiєю. Зачарованість чужинців небаченою красою і неймовірним багатством нашого фольклору створила в XIX ст. в польській і в російській літературах своєрідні напрями, які умовно назвали саме “українськими школами”. Знаменитий німецький теоретик романтизму, ідеолог руху “Sturm und Drang” Йоганн Гердер в “Щоденнику подорожі” (1846) натхненно провіщав: “Україна стане новою Грецiєю – в цiй країнi чудовий клiмат, щедра земля, i її великий музично обдарований народ прокинеться колись до нового життя. Її кордони будуть простягатися до Чорного моря і звідтам по всьому світу” . Польський поет Адам Мiцкевич назвав Україну “столицею лiричної поезiї, звiдси пiснi розходяться на всю Слов’янщину” .
Започаткований романтиками бурхливий розвиток порiвняльних етнографiчних дослiджень привiв до того, що вiдмiннiсть українського фольклору, а за ним i укpаїнського народу вiд росiйського зробилася очевидною.
Відомим українським діячем доби романтизму був Пантелеймон Куліш – письменник, історик, етнограф, літературний критик, публіцист і громадський діяч, автор українського правопису. Він належав до Кирило-Мефодіївського братства, дружив із Шевченком, Костомаровим, Гулаком та іншими братчиками. 1858 р. Куліш написав приватного листа до слов’янофіла С. Аксакова, в якому розкриває справжні погляди на російсько-українські взаємини свого оточення. “Слова мои кажутся иногда резким криком потому, что им не предшествовали свободные объяснения с читающим обществом; что свободы слова мы, Малороссияне, лишены более, нежели какая-либо народность в Русской Империи; что мы поем свою песню на земле чуждой… Мы имеем против себя не одно Правительство, но и ваше общественное мнение. Мы имеем против себя даже собственных земляков-недоумков. Нас горсточка, хранящих веру в свою будущность, которая, по нашему глубокому убеждению, не может быть одинакова с будущностию Великорусского народа. Между нами и вами лежит такая же бездна, как между драмой и эпосом: и то и другое великие создания божественного гения, но странно желать, чтобы они слились в один род! А ваше общество этого желает и в это слепо верует. Ваше общество думает, что для нас клином сошлась земля в Московском царстве, что мы созданы для Московского царства, а пожалуй, что Московское царство создаст нашу будущность… Да если б можно было писать по-искендеровски, то каждая оскорбляющая вас фраза превратилась бы в биографический, этнографический или социальный трактат, и целая литература образовалась бы из нашего несогласного с вашим воззрения на то, что теперь обсуживается в назидание всей Русской земли по-Московски и Петербургски. Это время настанет-таки, но настанет тогда, когда нас не будет уже на свете… мы храним завет свободы нашего самостоятельного развития” .
Інший діяч епохи романтизму, приятель Шевченка і Куліша, видатний історик М. Костомаров в “Автобіографії” писав про свій шлях через романтизм до патріотизму: “Меня поразила и увлекла неподдельная прелесть малорусской народной поэзии: я никогда и не подозревал, чтобы такое изящество, такая глубина и свежесть чувств были в произведениях народа, столько близкого ко мне и о котором я, как увидел, ничего не знал” .
Українськi дiячi доби романтизму опублiкували таку кiлькiсть праць з етнографiї, фольклору, мовознавства та iсторiї, що сумнiви щодо iснування окремого українського народу серед інтелігенції розвiялись остаточно. “Під впливом романтизму, що розбуджував любов до рідної старовини, народного побуту і рідної природи, наприкінці XVIII сторіччя в Малоросії з’явився українофільський рух, першопочатково далекий від політики, який не йшов далі ідеалізації малоросійського народного побуту і малоросійської старовини” . Як зауважив О. Прiцак, саме пiд впливом романтизму в середовищах Харкiвського та Київського унiверситетiв виникла як iнтелектуальна iдея новiтня концепцiя окремiшностi українського народу .
Вважати неiснуючим народ, який створив понад триста тисяч пiсень, зробилось неможливим. “Наша пісня свідчить усьому світові про високу духовну культуру нашого народу, вона свідчить про окремішність нашої нації та про її відмінність від сусідніх народів, з чого виходить, що наш великий нарід, будучи окремішним і маючи власну високу культуру, має повне право на своє власне державне життя” . Iз середини XIX ст. для не заслiплених офiцiйною пропагандою росiйських учених наростало розумiння, зокpема на тлi нових полiтичних подiй (дiяльнiсть Кирило-Мефодiївського товаpиства, українофiльський pух), що “малороси” – це окремий народ, з власною iсторiєю. А раз нема карамзiнської “общеруської народностi”, то не було общеруської iсторiї. Постало питання про час виникнення “малоросiв” i “великоросiв”, про мiсце в їхнiй спадщинi Київської держави. Порушення цих питань з появою “Iсторiї Русiв” поклало початок гострим дискусiям. Для прихильникiв “схеми” Карамзiна неприємним вiдкриттям став i той факт, що основна етнiчна територiя Київської Русi збiгається з українською (“малоруською”) етнiчною територiєю, аж нiяк не з росiйською. “Яким чином у рамках російської історії пояснити той парадоксальний факт, що серцевинні землі Русі без усяких видимих причин були втрачені і політичний центр держави перемістився далеко на північно-схід?” . Зi шкiльної лави знали, наприклад, що Київ, Чернiгiв, Переяслав споконвiку були росiйськими. Тепер з подивом i збентеженням з’ясували, що цi мiста – українськi. Ці подив i збентеження існують і досi. Сучасна вологодська туристка “щиро дивується, милуючись золотоверхою Софiєю: ”I как ето хахли iзловчiлiсь захватiть наш iсконно русскiй город?” .
Щоб врятувати ситуацiю, продовжити справу Карамзiна, iсторик М. Погодiн (згодом приєднався мовознавець О. Соболєвський) винайшов оригiнальний хiд, схожий на рокiрування у шаховiй грi. Вiн створив теорiю, згiдно з якою корiнними жителями Київщини проголошувалися саме росiяни (“великоруси”). Цих росiян, мовляв, пiсля 1240 р. витiснили на пiвнiч монголо-татари, а спорожнiлi землi заселили натомiсть українськi прибульцi з Волинi й Галичини . Виходило, що росiяни в сучасному етнiчному виглядi iснували вже у Київськiй Русi, а українцi нiбито не мають жодної пpичетностi до київського перiоду iсторiї. За своїм полiтичним змiстом ця концепцiя була вiдкрито великодержавною i вповнi вiдповiдала полiтицi царського уряду стосовно Малоросiї .
Для пiдтвердження зв’язку мiж Київською державою та Росiйською iмперiєю уже не вистачало династичного аргументу про спiльних Рюриковичiв. “Погодiнська гiпотеза була викликана хвилею “народности”. Вона стала потрібною в тiй добi, коли “народнiсть” треба було додати до православiя й самодержавiя, як третiй рiвнорядний елемент” . Полемізуючи з М. Максимовичем, Погодін заперечував проти визнання малоросійським того, що, мовляв, належить великорусам споконвіку . “Тим самим він свідомо чи ні визнавав саму можливість такої дільби і заперечував, по суті, концепцію безумовної єдності “трех русских племен” .
Погодін, який бачив поширення визвольних ідей, лякав українців, що коли вони здобудуть незалежність, то “Малороссиянам с каким-небудь Хмельниченком или Голопупенком ничего не останется делать, как, почесывая затылок, обратиться к тому же москалю, к тому же кацапу, и, поклонившись низко, сказать: помоги, братенько! Ляхи, вражии дети, одолевают нас; мы виноваты перед тобою, сдурили; впередь не будем, слуги твои, братья и други” .
Незважаючи на свою недоречнiсть, гiпотеза Погодiна-Соболєвського була такою привабливою для росiйських iсторикiв, що її прийняли загалом без особливих застережень . У дискусiї, яка за iнiцiативою українських вчених, розгорнулася навколо погодiнської гiпотези, взяли участь М. Максимович, Б. Антонович, П. Житецький, А. Кримський, I. Ягiч, О. Шахматов та iн. О. Шахматов дав цiй гiпотезi нищiвну оцiнку: “Ми повиннi якнайрiшучiше вiдкинути думку, нiби Київщина була в старовину заселена не предками сучасних малоросiв, а предками сучасних представникiв iнших руських народностей. Шукати в X–XI сторiччях над Днiпром великорусiв цiлком даремне, бо великоруська народнiсть – нового походження” . Проти погодiнської теорiї гостро виступив Т. Шевченко в поезiї “Стоїть в селi Суботовi”.
Треба сказати, що вiдмовити гiпотезi Погодiна в оригінальностi не можна, однак iнакше стоїть справа з доказами. “Враховуючи вiдсутнiсть суцiльних мiграцiй протягом IX–XIII ст. i загальну сталiсть населення, при якiй лише в окремих та обмежених хронологiчно районах мали мiсце частковi зрушення i перемiщення, можна твердити, що в процесi етнiчної агломерацiї традицiя генетичної спадковостi мала значення основного фактору, i що, отже, предками кожного з трьох сучасних схiднослов’янських народiв було передусiм населення тих земель, якi в пiзнiшi часи утворили їх етнiчнi територiї” .
Отож, те, що переселятися з Півдня на Залісся не було жодної рації, випливає з тодішньої історичної ситуації. Завоювавши Залісся, щоб зміцнити своє панування, монголи робили часті спустошливі походи на цю територію. Упродовж перших 20–25 років монголо-татари провели чотирнадцять походів на Залісся. “У сукупності свідчень письмових джерел і археологічних матеріалів виникає картина вкрай тяжких наслідків монголо-татарської навали XIII ст. для сільських місцевостей Північно-Східної Русі. “Татарські раті” спустошували сільські місцевості. У вогні наскоків гинуло населення, руйнувалися сільські господарства. Жителі гинули від татарських шабель, вмирали від голоду і хвороб. Чимало домонгольських поселень у районах, які зазнали наскоків “татарської раті”, стали обезлюдненими. Рілля заростала лісом. Археологічно це явище підтверджується масовим спустошенням у XIII ст. домонгольських поселень на території Північно-Східної Русі” .

Украдене ім'я - Є.Наконечний ч.5

V. “СТАРШИЙ БРАТ”
Вислів “старший брат” донедавна в історіографії та публіцистиці треба було сприймати як псевдонім або синонім слова “росіянин”. Як засіб ідеологічної шовіністичної пропаганди вислів “старший брат” став у СРСР широко розповсюджуватися з 1936 р., а з 1938 р. розповсюдили вислів “великий русский народ” . У праці російського історика Б. Воліна “Великий русский народ” стверджується: “Народи СРСР пишаються своїм старшим братом, першим серед рівних у братерській сім’ї народів” . Москва доклала чимало зусиль, щоб міцно з’єднати словосполучення “старший брат” з російським етнонімом. “Партійні вожді полюбляли маніпулювати словами з родинної сфери – найбільший тиран XX ст. називався “батьком народу”, російський народ був для всіх інших “старшим братом”, комуністична партія іменувала себе “рідною” . Цікаво, що першим, хто вжив метафору “родные братья” стосовно українців та росіян, був жандармський полковник барон Корф . Проголошувалася рівність трьох “єдинокровних” східнослов’янських “народів-братів”, але цензура суворо стежила, щоб перелік цих народів йшов не за абеткою: російський “старший брат” завжди мав бути на першому місці . Як відзначив Р. Кісь, “братні слов’яни (“родные поколенья”) бачаться Москвою не в одній площині з нею, а ієрархічно “по вертикалі”, на безумовно нижчому щаблі” . Стосовно українців ідеологам “старшобратства” потрібно було зробити такі три кроки: “Спочатку росіян виділити з числа інших етнічних меншостей, зробити поряд з українцями титульною нацією. Потім надати російському народу роль “старшого брата”, “першого серед рівних”. І лише на третьому етапі зробити російську мову та культуру панівною в Україні” . Через те, що поняття “старший брат” тісно поєднане з перебігом формування російської етнічної спільноти та з відповідними процесами в білорусів і українців, то не можна уникнути розгляду деяких малознаних широкій публіці, але принципових для розуміння історії питань етногенезу східних слов’ян. В етногенному аспекті термін “старший брат” реально означав, що українці та білоруси, в званні “молодших братів”, є похідними від росіян. Іншими словами, етногенез українців та білорусів начебто відбувався пізніше від російського.
Насправді історична хронологія свідчить якраз про протилежне.
“Дослідження походження окремих східнослов’янських народів належить до числа найбільш заполітизованих в історії Східної Європи. На жаль, воно формувалося і вирішувалося переважно політиками, а не науковцями. Як наслідок, історична істина виявилась настільки викривленою, що наймолодший серед східних слов’ян етнос був проголошений “старшим братом” .
Питання формування трьох східнослов’янських народів є винятково актуальним і сьогодні. “Актуалізація цієї проблематики посилюється також позицією певних кіл, які виступають за реінтеграцію України в рамках пострадянського співтовариства. Ряд московських авторів намагається довести існування “первинної держави”, первинної Русі, із якої нібито виокремились згодом три східнослов’янські держави, і дати, таким чином, якесь історичне обґрунтування ідеї реанімації СРСР, політичної інтеграції трьох східнослов’янських народів. З цією метою обґрунтовується міфічне старшинство російського народу – “старшого брата” . Українські історики доцінювали політичну вагу питання етногенезу східних слов’ян. “Це питання має такі далекосяглі практичні наслідки політичного характеру, що ця суто наукова історична проблема була впродовж довгих літ живим доказом на те, як історична правда може бути жертвою політичного натиску з боку заінтересованого режиму” .
Самі російські історики скаржаться, що питання про походження російського народу не має достатнього розв’язання. “Здавалося б, що зовсім необхідно утворення російської держави зв’язати з утворенням російського (великоруського) народу не лише в монографічній літературі, а й в загальних оглядах та навчальних підручниках. Звичайно справа обмежується тим, що в підручниках вказується на виникнення не великоросійського народу, а українського та білоруського. Читачеві, очевидно, пропонується зробити висновок, що якщо вже утворилися український та білоруський народи, то повинен виникнути і великоросійський. Але як, за яких умов і коли відбувся цей дуже важливий факт, про це не говориться” .
1725 р. в Петербурзі було засновано Академію наук під назвою “Академія наук і курйозних художеств”. Жартуючи, пізніше казали, що ця дивна назва пояснюється тим, що від російських учених-природознавців вимагається наука, в той час як від учених-гуманітаріїв і передусім істориків – “курйозні художества”. Як вже говорилося, за браком власних кваліфікованих наукових кадрів до Академії широко запрошуються іноземці – головним чином німці. На зміну українському культурному впливу XVII ст. приходить хвиля німецького культуртрегерства. Справа доходить до того, що перший російський історичний журнал, який стала видавати Академія з 1732 р., видається німецькою мовою (“Sammlung Ru?ischen Geschichte”). Німецькі історики Міллер, Шлоцер і Стріттер чомусь відразу засумнівалися у слов’янському походженні росіян. Проти такої позиції гостро виступила цариця Катерина II, яка сама в цій справі взялася за перо. По відповідних державних установах було розіслано таємний циркуляр, в якому урядово запевнювалося, що росіяни, як: весь, меря, мурома, є слов’янами і походять від стародавніх Роксолянів, тобто народів розсіяних, від чого, мовляв, і виникли назви Россія, росіяни. Далі в цьому указі-циркулярі цариця писала: “Спокусливим (соблазнительным) видасться усій Росії, а ще приймете тлумачення пана Стріттера про походження російського народу від фінів” . Після такого монаршого окрику наукове дослідження російського походження надовго загальмувалося.
Аж в XIX ст. з науковою об’єктивністю став розглядати етногенез росіян професор Петербурзького університету Костянтин Кавелін. Свого часу його “єретичні” твердження викликали хвилювання серед російської громадськості. І неспроста. Кавелін писав: “Розкриймо перший наш літопис, який писаний в усякому разі не пізніше XI сторіччя. Укладач його знає малоросіян і перечисляє різні відділи цієї галузі руського племені; називає північно-західні галузі того ж племені: кривичів (білорусів) і слов’ян, згадує ще радимичів і в’ятичів, які походять від ляхів; але навдивовиж великорусів він зовсім не знає. На схід від західних руських племен, де тепер живуть великоруси, живуть, за літописом, фінські племена, частково існуючі і зараз, частково вже зниклі. Де ж були тоді великоруси? Про них в переліку племен, які живуть в сучасній Росії, не згадується ні словом… З іншого боку, ми знаємо, колонізація фінського сходу почалася з XII сторіччя. Таким чином, ми маємо всі підстави припускати, що великоруси склалися в окрему галузь не раніше XI сторіччя” . Концепцію К. Кавеліна про виникнення росіян у XI сторіччі підтверджують новітні дані археології, антропології та етнології. Згідно з цими даними, слов’янські племена, що заселяли територію сучасної України (волиняни, деревляни, поляни, білі хорвати, уличі, тиверці, сіверяни), нікуди не переміщувалися і стали предками українського народу. Племена, що займали територію сучасної Білорусії (дреговичі, кривичі, радимичі), стали предками білоруського народу. “Верхнє Подніпров’я та області сучасної Білорусії, як виразно свідчать матеріали гідроніміки та археології, до приходу слов’ян були заселені балтомовними племенами. Ці племена не покинули місць свого проживання і поступово були асимільовані слов’янами” . Ільменські словени утворили окремий псково-новгородський етнос, який у XV–XVI ст. був частково знищений, а частково насильно асимільований Москвою. А в Заліссі на основі змішування слов’янських колоністів з фінами утворився з часом наймолодший східнослов’янський етнос – росіяни.
В інкубаційному періоді етногенезу росіян на Заліссі виникла низка князівств, серед них найвідоміше – Владимиро-Суздальське. Земля Владимиро-Суздальського князівства була заселена великим фінно-угорським племінним об’єднанням меря. “Колонізація цього краю, яка почалася наприкінці X ст., привела до обрусіння мері та формування тут згодом великоруської народності” . Обрусіння мері полягало в прийнятті християнської віри і мовної асиміляції. Це підтверджують археологічні та зокрема антропологічні джерела. “Справа Волго-Окського басейну вирішується порівняно просто. Слов’янський елемент у добу середньовіччя у фізичних рисах населення дуже невеликий. В сучасну епоху співвідношення фінно-угорського і слов’янського населення змінюється на користь слов’янського. Однак різкої зміни населення тут не було” . Відомий російський вчений і громадський діяч П. Мілюков ствердив: “Всі ми на око готові визнати фінські риси в типі великоруса” .
Деякі автори полюбляють говорити, що від мері залишився тільки прикметник “мерзький” як синонім чогось плюгавого, обридливого, а сам “народець” в якийсь чудесний спосіб раптом щез. Таким способом намагаються обійти “сором’язливе” питання про роль мері та інших чудських племен (мордва, весь, мурома) у формуванні росіян. “Літописець, який спочатку згадує про мерю, згодом ніби про неї забуває. Якби меряни виселилися в іншу область або були б знищені на місці, літопис знав би про це, та зникнення цього племені для руських людей здійснилося зовсім непомітно. Проте змішування руських поселенців з фінськими тубільцями не пройшло безслідно для росіян” .
З цього приводу Б. Греков висловився так: “Слов’янська культура виявилася стійкішою і перебувала на значно вищому рівні, ніж мерянська. Цим пояснюється факт щезнення мері та злиття її з руським населенням Ростово-Суздальської землі” .
К. Кавелін висунув знамениту тезу, що якраз “обрусіння фінів складає інтимну, внутрішню історію російського народу, яка досі залишається якось у тіні, майже забута; а проте, саме в ній і лежить ключ до всього ходу російської історії” . У подібний спосіб висловився В. Ключевський: “Питання про взаємодію русі і чуді, про те, як обидва племені, зустрівшись, вплинули один на одного, що одне плем’я запозичило в іншого і що передало іншому, належить до числа цікавих і важких питань нашої історії” .
Участь мері в етногенезі росіян російськими істориками, як правило, не заперечується. “Особливі властивості говору теперішнього Великоросійського населення губерній Ярославської, Костромської і Владимирської, племінний характер цього населення, його побут, звичаї, простонародні свята, обряди і повір’я, в яких багато рис, що відрізняють населення цієї місцевості від інших місцевостей Росії, дають право припускати, що колись чудський народець Меря, який проживав у межах цих губерній, пропав не безслідно: дають право припускати, що рештки цього народця живуть у сучаснім населенні краю” . Засвідчує роль мері в етногенезі росіян і Є. Горюнова: “Сучасне великоросійське населення Владимирської, Івановської і особливо Ярославської і Костромської областей зберегло у вигляді етнографічних пережитків багато рис культури давнього місцевого населення Мері” . Відзна-чається ще участь у формуванні росіян угро-фінської мордви. “Тамбовська і Пензенська губернії – обрусіла мордва: переконує зовнішний вигляд тамтешніх селян і географічні назви” .
Корифеї російської історії М. Соловйов та В. Ключевський вважали, що говорити про сформований російський етнос можна лише з другої половини XII ст., тобто з часу Андрія Боголюбського. “В особі Андрія великорос вперше виступив на історичну арену”, – писав В. Ключевський. Бо саме тоді “переселенці з різних областей старої Київської Русі, поглинувши тубільців-фінів, утворили тут компактну масу, однорідну й діловиту, із складним господарським побутом і дедалі складнішим соціальним складом, – ту масу, яка стала зерном великоруського племені” . З таким твердженням погоджується більшість дослідників. “Населення Північно-Східної Русі, яке утворилося через змішування, взаємну асиміляцію слов’ян лісової смуги і фінів, перетворюється в особливу народність “великоруссов” . Отже, в XI–XII ст. молоді східнослов’янські етноси (псково-новгородці, білоруси і росіяни), відгалузилися від провідного русько-українського етносу Київської імперії. Нові молоді етноси постали в процесі слов’янізації, а точніше – русинізації лісових обширів Східної Європи, споконвіку заселених балтами та фінами. Зі сказаного випливає, що росіяни аж ніяк не мають підстав називатися “старшим братом”. Якщо йти за логікою історії, “то саме “старший брат” повинен був оволодіти родовою, основною спадщиною – Києвом, а молодші брати шукати свою долю десь в інших місцях. Власне український народ став беззаперечним спадкоємцем Київської держави” . Таким чином, росіяни вважають за колиску своєї народності не свої автохтонні землі, а територію колишньої метрополії, звідки прийшли колонізатори. “Оскільки російський етнос з’явився на історичній арені не раніше XII ст., то претензії офіційної Москви на Київську Русь як на першу російську державу виглядають абсурдними. Адже виходить, що російська держава з’явилася раніше самих росіян” . Народ, який вже з IX ст. називався “Руссю”, не мав “нічого спільного з московським народом, оскільки виникнення московського народу відноситься найраніше до XII ст.: чотири сторіччя розділяють ті два народи вже на початку історії” .
Наявність в епоху розквіту Київської держави на території Залісся автохтонного чудського населення ставить великодержавних істориків у клопітливу ситуацію. З одного боку, зробити з цього належний висновок їм не можна, бо розхитуються основи офіційної історичної доктрини, а з іншого – факти, як відомо, річ уперта, і говорять самі за себе. Влучно охарактеризував це двоїсте становище академік М. Покровський: “Отож, те, що фіни складали корінне, осіле і більшою чи меншою мірою культурне населення майбутної Московії… щодо цього, по суті, не було розбіжностей у буржуазних істориків. Але російські історики, – продовжує М. Покровський, – подавши цілком переконливий матеріал, просили потім свого читача не робити з цього матеріалу висновків, які вони внутрішньо, без жодного сумніву, робили, – цей комічний прийом не може, звичайно, нікого обдурити, як не обдурював він, зрозуміло, і читачів-сучасників. Можливо, що саме це й наштовхнуло найновіших авторів на іншу тактику: або повного замовчування самого сюжету, або безсоромного підсовування читачеві (і за дурня його вважають!) висновків, прямо протилежних фактам” .
Ще Ломоносов колись писав, що чудь з давніх часів “в єдиний народ з нами совокупленна” . Ми вже згадували сучасника Ломоносова, імператорського історіографа Міллера і його пронорманський твір “Origines gentis et nominis Russorum” (“Походження племені та імені російського”). У цій праці Міллер доводив, що корінним населенням Московії є фінські племена, і за те його твір був заборонений, а надруковані примірники майже всі знищені . І корифеї російської історії, і всі об’єктивні дослідники, так чи інакше, визнають вплив чуді на російський етногенний процес (К. Кавелін, Д. Корсаков, М. Любавський, М. Покровський, І. Третьяков, Є. Горюнова, Л. Гумільов та ін.) . Характерним є таке висловлювання: “Великоросійська народність утворилась із змішання різних слов’янських племен, що розселилися у Східній Європі, між собою та з інородцями, переважно фінського кореня” . Один із найвидатніших російських істориків С. Соловйов пише, що росіяни сформувалися як народ із двох, за його словами, племен: “слов’янського і фінського” . Аналогічно висловлювався і М. Костомаров: “Слов’янські пришельці змішалися з тубільцями східно-фінського племені, і з такої суміші утворився великоруський народ” . М. Покровський, розглядаючи способи завоювання чудського Залісся руською дружиною, зробив знаменний висновок: “Російську імперію називали “тюрмою народів”. Ми знаємо тепер, що цієї назви заслуговувала не лише держава Романових, а й її попередниця, вотчина потомків Калити. Вже Московське велике князівство, не лише Московське царство, було “тюрмою народів”. Великоросія побудована на костях “інородців”, і ледве останні багато втішені тим, що в жилах великоросів тече 80% їх крові” . Приголомшливе твердження Покровського про 80% чудської крові руйнує основні засади великодержавної історіографії, зокрема, робить міфічною ідею панславізму і “старшебратства”. “На території Суздальського, Владимирського, Московського князівств основним населенням були фінські племена – меря, весь, мурома та інші. Вони були поглинуті пришельцями з півдня, християнізовані, втратили свою мову і стали говорити мовою колонізаторів. М. Н. Покровський, ортодоксальний марксист, що не надавав значення національним проблемам, вважав, що великоруси є етнічною сумішшю, в якій фінам належать 4/5, а слов’янам – 1/5” .
Спробу нейтралізувати твердження М. Покровського зробив етнограф Д. Зеленін. Він категорично заперечував будь-яку помітну роль угро-фінів в етногенезі росіян . 1927 р. в Берліні він видав німецькою мовою етнографічну працю “Russische (ostslavische) Volkskunde”, в якій обґрунтував свою позицію. Цікаво, що в російському перекладі, який появився аж 1991 р., слово Russische зникло. Залишилася назва “Восточнославянская этнография”, начебто існує якийсь єдиний східнослов’янський народ. Етнографію народів Східної Європи Зеленін розглядає цілісно, змішуючи все докупи. “Автор перемішав багато термінів без усякого розмежування, не зазначаючи, який термін кому належить, не зазначаючи, чи є між ними і український термін, чи ні, очевидно, з цілком ясною ціллю: затерти в очах європейського читача всякі ріжниці між східнослов’янськими націями” . Зеленін використовує простий метод: усе, що створено слов’янськими народами колишньої Російської імперії, він оголошує російським “незалежно від того, яка насправді етнічна група створила це” . Зарубіжних дослідників Зеленін повчає, що з думкою про те, “ніби російський народ появився в результаті змішування слов’ян і фіно-угорських племен… ні в якому разі не можна погодитися” . Погляди Зеленіна свого часу піддавалися в самій Росії нищівній критиці. На початку 30-х рр. XX ст. більшовики ще допускали критику великодержавних ідеологів. Наприклад, С. Толстов писав, що твердження Зеленіна “є антинауковою спробою тенденційно інтерпретувати факти” в намаганні створити “наукову” базу для розвитку російського шовінізму . Проте незабаром Зеленін отримав можливість публічно обізвати своїх критиків “бухаринцями” і “ворогами народу”. Саме тоді з допомогою органів НКВД розпочався тотальний розгром “школи М. Покровського”: російська історіографія у СРСР повернулася на старі великодержавні позиції. Покровський був завзятим викривачем російського імперіалізму, російського колоніалізму, російського самодержавства. Для Покровського “московський імперіалізм” існує вже в XVI ст., коли “був захоплений південний кінець великого річкового шляху із Європи в Азію, від Казані до Астрахані і почалася спроба захопити північний кінець, вихід на Балтійське море. Покровський викриває пороки російських царів: сифілітика Петра I, недолюдка Івана Грозного” . Майже одночасно з публікацією Зеленіна з’явилася робота мовознавця та етнографа, емігранта князя Трубєцкого “К проблеме русского самопознания”. У цій роботі наголошується, що російська народна (етнографічна) культура “є особлива зона”, в яку, крім самих росіян, входять ще угро-фінські “інородці”, разом з тюрками волзького басейну” .
Трубєцкой стверджує, що народний костюм росіян є не слов’янським, а радше угро–фінським. “В русском-финском костюме есть несколько характерных общих черт (лапти, косоворотки, женский головной убор), неизвестных романогерманцам и славянам” . Окрім неслов’янського лаптя, князь Трубєцкой вказує ще на неслов’янську п’ятитонову гаму народних російських пісень і певні інші неслов’янські ознаки фольклору, що належать до обрядовості (відсутність русального циклу, колядок, культу Перуна, наявність фінського культу берези замість індоєвропейського дуба і т. д.). До цього можна додати характер пам’яток архітектури, які свідчать, що основним архітектурним типом були шатрові будівлі й храми та зрубні і багатозрубні будови з “подклетями и крыльцами” – будівлі, які трапляються лише на чудській етнографічній території. Зовсім незнані в Росії ні коляда, ні веснянки, ні Русалчин Великдень, ні Купало і т. д. Варто зазначити, що після приєднання Західної України цей же Зеленін змушений був написати, що такий тип одягу, як “сарафан” і “лапті”, чужий для українців. “Назва “сарафан” – нова, перська. Сарафан першопочатково був чоловічим, а не жіночим одягом; він мав рукави, які потім втратив. Російським національним костюмом сарафан зробився вже в якості дворянського московського костюма, а не раніше. Не дивина, що цей тип одягу чужий українцям… На Україні не було лаптів, плетених з деревної кори… їх розповсюдження серед росіян пояснювалось винятково недостатністю шкіри і взагалі надзвичайною бідністю населення” . Проблема участі угро-фінів у російському етногенезі ніколи в Росії не була суто науковою: надто домішувалися тут політичні інтереси. У другій половині XIX ст. польський публіцист, етнограф і історик Ф. Духінський виступив зі своєю скандальною теорією, яку, між іншим, доброзичливо сприйняв Карл Маркс. Ф. Духінський намагався доказати, що “москалі” не належать не тільки до слов’ян, а й до індоєвропейців взагалі. У “москалів”, – на погляд Духінського, – панує неєвропейська за типом, деспотична форма правління, побутує азіатська колективістська община, існує нахил до кочівництва. Як плем’я “туранське” вони незаконно привласнили собі назву “Русь”, яка по праву належить тільки українцям. Мова росіян, за твердженням Духінського, – це зіпсована церковнослов’янщина, а тому ця мова позбавлена чітко виражених діалектних рис, на відміну від усіх решта слов’янських мов . Схожих поглядів дотримується англо-польський історик Г. Пашкєвич. Росіян він має за майже чистих угро-фінів, які після християнізації прийняли слов’янську мову, але не ввели до свого складу якогось істотного компонента праслов’янського населення .
Духінський, Пашкєвич та їх однодумці спиралися на відомий засновок, що етногенез (походження народу) і глоттогенез (походження мови) рідко збігаються. Це – різні процеси. Поширений погляд, що етнос і мова є тотожними, як показують історичні приклади, не відповідає дійсності. “Якщо це було б справді так, поняття етносу взагалі не потрібне – досить було б поняття мови” . Зрештою, це підтверджується багатьма доказами. Наприклад, унаслідок іспанізації аборигенів Центральної і Південної Америки зародилися численні іспаномовні етноси: мексиканці, аргентинці, чилійці, кубинці, венесуельці, колумбійці та ін. Захоплення Португалією величезної частини Південної Америки привело до утворення там португаломовного бразилійського народу. Заморська експансія англійців привела до утворення ряду англомовних народів: американського, канадського, австралійського, новозеландського та ін. У результаті арабського завоювання багато народів Північної Африки і Передньої Азії перейшли на арабську мову. В арабського полководця Амра ібн аль Аса, який завоював у VII ст. багатомільйонний Єгипет, було всього три з половиною тисячі вершників. Через сто п’ятдесят років увесь Єгипет заговорив арабською мовою. Аналогічні процеси відбувалися під час утворення тюркської сім’ї мов, монгольської сім’ї мов тощо. Припускають, що за таким взірцем, шляхом князівсько-військової та монастирської колонізації, було асимільоване тубільне чудське населення Залісся.
Можна відзначити, що існує група російських мовознавців (Б. Серебренніков, В. Литкін, П. Кузнєцов, А. Челіщев та ін.), які пояснюють деякі специфічні особливості російського фольклору та мови саме чудськими впливами. Мовознавець Е. Леві висунув теорію фінно-угорського субстрата (мовної підоснови) російської мови.
Фінно-угорськими впливами пояснюють таке, наприклад, явище російської мови, як акання, нерозрізнення “а” і “о” в ненаголошеному положенні: “вода-вада”, “Москва-Масква”. Паралель знаходять у мордовській мові. Фінно-угорськими впливами пояснюють цокання, нерозрізнення “ц” і “ч”. “Російська мова, на відміну від інших індоєвропейських і слов’янських мов, – пише В. Журавльов, – не лише не скоротила число відмінків, а навпаки, в нас спостерігається тенденція збільшення їх числа: з’являються ніби два родові відмінки (вкус чая и стакан чаю) і два прийменникові (живу в лесу и пою о лесе). А з усіх мов світу саме фінно-угорські характеризуються великим числом відмінків: угорський – 21–22, пермський – 17–18, фінський – 15–17. Це дає певну підставу бачити тут фінно-угорський вплив.
На відміну від інших слов’янських мов, російська мова послідовніше ліквідувала розрізнення роду у формах множини, а в деяких говірках “розчиняється” категорія середнього роду. І в цьому бачать фінно-угорський вплив на російську мову, бо фінно-угри не знають категорії роду” . До фінно-угорського мовного впливу лінгвісти зараховують поширені в розмовній мові вирази з частками -“то”, -“ка”. Наприклад, “а рыба-то жареная”, “взгляни-ка!”. Конструкції “я маю” в інших індоєвропейських і слов’янських мовах відповідає російська конструкція “у меня есть”. “Цей зворот властивий фінно-угорським мовам і його розповсюдження в російській мові пояснюють їх впливом” . Є ряд інших мовних явищ у фонетиці та синтаксисі, які пояснюються фінно-угорськими впливами. Як би там не було, такі впливи простежуються виразно, так що не можна не погодитися, що тут існують взаємовпливи. З розряду взаємовпливів наведемо такий приклад: 1960 р. на зустрічі з французькою делегацією М. Хрущов пообіцяв показати Заходові “русскую кузькину мать”. Навколо цього скандального висловлювання розгорнулася бурхлива дискусія на тему, що цей фразеологізм означає. А походить “кузькина мать” із чудської мови, де слово “кузьо” означає лісового чорта (лешего) . Сукупність вищевикладених даних дала підставу Я. Пастернакові зробити такий висновок: “Археологічні, антропологічні, історичні та етнографічні матеріали доказують, що окремішність українського народу від московського існувала по всі часи. Вона виявляється в окремому стилі життя, в духовній та матеріальній культурі, в психіці, духовній структурі та в глибоко відчутній національній індивідуальності… Зовсім іншим шляхом, з іншого кореня, під впливом інших кліматичних умовин та географічного положення йшов розвиток московського народу. Його найдавнішою етнічною базою були праугорські бродячі племена звіроловів та збирачів” . Навіть російські націоналісти визнають, що “фінська по натурі та крові складова частина російського населення характеризується короткоголовістю, широким лицем, випнутими вилицями, малими очицями, середнім зростом, короткими ногами, світлим волоссям і світлими очима” .
Згідно з українською історичною традицією (М. Грушевський, В. Щербаківський, М. Чубатий), зараз істориком Я. Дашкевичем розроблена врівноважена, логічна і переконлива концепція етногенезу східних слов’ян. В основі її лежить ідея неодночасного та незалежного розвитку окремих народів та теорія субстрату (підоснови). Я. Дашкевич, щоб уникнути “спротиву в етнонімії”, уводить символічні позначення, які визначають окремі нації. “Альфа” – символізує українську націю, “бета” – новгород-псковську, “гамма” – російську, “дельта” – білоруську. Всі нації мають домішки іноетнічних субстратів: “альфа” включає іранський субстрат та норманський суперстрат, “бета” – балтський субстрат і норманський суперстрат, “гамма” – угро-фінський субстрат, “дельта” – балтський субстрат . Формування українського етносу (“альфа”) відбулося раніше, ніж інших східнослов’янських народів (“бета”, “дельта” і “гамма”). Такої ж думки дотримуються деякі молоді вітчизняні історики. “Про українців, як етно-культурно консолідовану цілість, можна говорити з утворенням першої української держави Київська Русь, тобто з Х ст. Наскільки лондонці, парижани, пражани чи мешканці Гнєзно X–XIII ст. були відповідно англійцями, французами, чехами чи поляками, настільки сучасні їм мешканці Києва, Чернігова, Галича були українцями” . Європейська історія свідчить, що більшість великих народів Європи починають власну національну історію з постання своїх незалежних держав у IX–X ст. Після X ст. етнічний склад середньовічної Європи більше істотно не змінювався внаслідок чужоземних вторгнень. Предки поляків, угорців, чехів, німців розселилися в тих самих регіонах, які й нині належать їхнім нащадкам.
У підсумку можна сказати: як не існують у природі “єдинокровні” народи, так росіяни аж ніяк не є для українців “старшим братом”.

Украдене ім'я Є.Наконечний ч.4

IV. ЗАЛІССЯ
З епохи неоліту на території Європи, за даними археології, виступають три різко відмінні расово-етнічні утворення. Різний був і їх спосіб життя: одні займалися хліборобством, другі – скотарством, треті – мисливством. У Східному Сибіру і прилеглих степових краях кочували пастуші племена. Це були предки численних монголо-тюркських народів. Територію південно-східної Європи займали хліборобські племена індоєвропейців (предків греків, латинян, слов’ян, германців тощо). Мисливські племена північно-східної Європи, Зауралля та Західного Сибіру стали засновниками третього етнічно-культурного угруповання Євразії – фінно-угорського.
Історична доля фінно-угрів порівняно з індоєвропейцями чи монголо-тюрками складалася менш сприятливо. Тисячоліттями вони вели безбарвне, непомітне життя, і коли войовничі монголо-тюрки стали для багатьох народів “Божою карою”, то про якусь зовнішню активність фінно-угрів історії майже нічого розповісти. В той час, як індоєвропейських хліборобів вабили родючі землі і помірне підсоння, фінно-угорські мисливці заглиблювались в холодні похмурі заболочені пущі Євразійського континенту, чимраз більше віддаляючись від вогнищ древніх цивілізацій.
Руські літописці називали фінно-угорські племена загальною назвою “чудь” . Назва “фінни” є назвою німецькою і означує мешканця болотистої, вологої низовини, а самоназвою чуді є слово суомалайн. Протягом двох тисяч років, як свідчить археологія, ареал розселення чудських племен у Східній Європі залишався незмінним. До нього належало північне і середнє Приуралля, уся територія на північ від верхньої Волги, все середнє Поволжжя, аж до північної частини території сучасної Саратовської області та область Волгоокського межиріччя – центр сучасної Росії. “Фіни, Suomalainen, мандрували субарктичною тайгою зі свого вихідного пункту в Сибіру. Вони зайняли землі між Балтійським морем і верхів’ям Волги, що згодом стали серцем Росії” .
У давнину лісові дебрі становили надійну перепону і, звичайно, служили кордоном між різними етнічними групами населення. Величезний непрохідний праліс, залишки якого донині відомі як Брянські (стародавнє дебрянські) ліси, відокремлював чудь від індоевропейського світу . Ця межа була “свого роду китайською стіною, навіть неприступнішою, ніж остання” . На Русі, в Києві та Чернігові, територію між Волгою та Окою називали Заліською (“Залеська земля”), тобто такою, що міститься за лісом . Іноді Залісся називали “Верхньою землею”. У Новгороді, виходячи з власної географічної точки зору, її називали “Пониззям” .
Назва “Заліська земля” трапляється у “Задонщині”, де Дмитро Донской звертається до своїх воєвод зі словами: “А идет к нам в Залесскую землю”. Залісся у “Задонщині” має своїм центром вже Москву: “Пойдем… во свою Залесскую землю к славному граду Москве” .
Точну дату прилучення Заліської землі до сфери впливу Руської держави встановити важко, в усякому разі це відбулося досить пізно, десь не раніше X–XI ст.  Про цей період маємо надто скупі та уривчасті дані, тому що київських літописців не цікавили події в глухій північно-східній провінції. Досить сказати, що лише “з двадцятих років XI століття дають наші старі літописи деякі відомості про російський північно-схід” . Якщо раніше й проникали сюди окремі слов’янські групи, то це проникнення мало капілярний характер і не відігравало жодної істотної ролі.
У монографії, присвяченій цій темі, Є. Горюнова підкреслює, що “на території Межиріччя поки що невідомий ні один слов’янський пам’ятник раніше X ст. н. е.” . Тривалий час Заліська земля була малопривабливою для київських князів. “Відзначаючись суворим кліматом, населена бідними фінськими племенами (Весь, Меря), вона вважалася найостаннішим уділом” . Київські князі дивилися на Залісся як на дику та майже чужу країну, як на щось – за порівнянням Голубинського, – “вроде Туркестана” .
До кінця XI ст. Залісся було глухим закутком на задвірках Руської держави. Віддаленість від тодішньої основної артерії Східної Європи (Балтика – Дніпро – Чорне море) робила Залісся політичним і економічним загумінком. “Глухий закуток між Окою і Волгою… був віддаленою від великих торгових шляхів глушиною” .
Розкидані по лісах, між болотами, заліські поселення довго зберігали свої первісні неслов’янські риси. “На початку російської історії, в X сторіччі, ми бачимо, що ще вся область пізнішої Ростово-Суздальської землі, колиски великоруської держави, була заселена фінськими племенами” . Етнічну своєрідність Залісся Ключевський охарактеризував так: “Це була країна, яка лежала поза старою корінною Руссю і в XI ст. була скорше чужорідною, ніж руською країною” . З “Повісті временних літ” та з інших стародавніх письмових джерел, а також за даними археології, етнографії, топоніміки, гідроніміки, відомо, що чудське плем’я меря проживало на верхній Волзі, чудське плем’я мурома – на річці Ока, чудська весь населяла район Вологди, а мордва проживала на середній Волзі. “А на Ростовьском озере Меря, а на Клещине озере Меря же. А по Оце реце, где потече в Волгу же Мурома язык свой” .
Таким чином, територія, яка стала потім етнічним ядром, де сформувався російський народ, першопочатково була землею угро-фінських (чудських) племен.
З кінця XI ст., після з’їзду князів у Любечі (1097 р.), Заліська область відокремилась і стала окремішним князівством. “Вже в древній період у цьому віддаленому краї паралельно існували два центри: Ростов і Суздаль. У XII ст. до них додався третій – Володимир. Тому і сама земля має у літературі звичайно подвійну назву – Ростово-Суздальської або Володимир-Суздальської Русі. Древні пам’ятки не знали штучних назв, а іменували всю землю, яка лежала в межиріччі Волги й Оки, просто Заліською” . М. Воронін стверджує, що термін Залісся вживався до міст межиріччя Оки та Волги і в XIII–XV ст.  Подібне знаходимо в історичній енциклопедії: “Лежавший на окраине Киевской державы 3алесский край с его древними городами Ростовом и Суздалем” . Нерідко, відхиляючись від офіційної ідеології, російські енциклопедії містять найбільш вірогідні дані, зокрема стосовно ранньої історії Московщини.
Якщо назви міст чомусь фонетично співпадали, як, наприклад, Переяслав, що на Київщині (з 1953 р. – Переяслав-Хмельницький), із Переяславом у Ярославській області, то до останнього обов’язково додавалось означення Заліський. Те ж спостерігаємо з назвою Володимир (тепер Владімір). Йдеться про обласний центр на р. Клязьмі – на відміну від Володимира, що на Волині, який тільки 1792 р. увійшов до складу Росії. Теперішнє зайве додаткове означення нашого міста – Волинський – встановлене російською адміністрацією в XIX ст.
Однакові, на перший погляд, або схожі топоніми Залісся і Русі залюбки тлумачаться, за існуючою традицією, як чи не найголовніший доказ перенесення руськими колоністами з півдня на північний схід пам’яті своєї колишньої батьківщини. Твердять, наприклад, що “переселенці з Київської Русі принесли на північну україну і назви дорогих їх серцю залишених міст, селищ, річок і навіть ярів” . Подібні висловлювання постійно зустрічаються в російській популярній історичній літературі. “При цьому аналізом таких топонімів серйозно не займалися, а обмежувалися тільки звичайним переліком їх” . Такі топоніми, наприклад, як Дунай, Либедь, Оболонь, Плетена, Рудка, Почайна, Звенигород, Вишгород, Білгород тощо, аж ніяк не можна вважати перенесеними. Лінгвістичний аналіз показує, що вони мають питоме місцеве походження. Існує традиція вважати назви міст “Переяславль Залесский” (сучасне місто Переяславль-Залесский у Ярославській області) та “Переяславль Рязанский” (сучасне місто Рязань) перенесеними з Русі, з назви міста Переяславль (сучасне місто Переяслав-Хмельницький Київської області). “Лінгвістичний аналіз трьох цих назв та історична ситуація появи цих міст дає підстави вважати, що перенесення назви як такого не могло бути” . Схожі назви цих міст виникли самі по собі. Прискіпливий лінгвістичний аналіз показує, що тільки деякі, одиничні назви могли, і то навряд, бути таким чином перенесені. У більшості випадків так звані “перенесені топоніми” є звичайними мовними співпадіннями. Одночасно ті ж історики, що так захоплюються домислами про якісь буцімто “перенесені назви”, ігнорують той факт, що майже всі річки, озера, урочища та більшість населених пунктів на території колишнього Залісся мають донині не слов’янські, а фінські назви. “На обширному просторі від Оки до Білого моря ми зустрічаємо тисячі неруських назв міст, сіл, рік та урочищ. Прислухаючись до тих назв, легко помітити, що вони взяті з якогось одного лексикону, яким колись на всьому тому просторі звучала одна мова, якій належали ці назви, і що вона рідня тим наріччям, на яких розмовляє туземне населення сьогоднішньої Фінляндії і фінські інородці середнього Поволжя, мордва, череміси. Так, і на цьому просторі, і в східній смузі Європейської Росії зустрічаємо багато рік, назви яких закінчуються на “ва”: “Протва”, “Москва”, “Силва”, “Косва” і т. д. В одної Ками можна нарахувати до 20 приток, назви яких мають таке закінчення. “Vа” по-фінському означає вода. Назва самої Оки фінського походження: це – обрусіла форма фінського “jok”, що означає “ріка” взагалі” . На основній території Московської держави за актами XIV–XVI ст. “можна вказати доволі велике число окремих селищ і населених місцевостей (волостей і станів) із самостійними, не запозиченими від рік, озер та інших урочищ, не російськими назвами” .
Як не змінювалася мовна ситуація, географічні назви, втілені в слово, продовжували жити. “Географічна номенклатура має величезне значення не тільки для історичної географії, а й взагалі для вивчення історичного життя народів; це значення завжди усвідомлювалося – завжди відчувалося, що земля є книга, де історія людства записується в географічній номенклатурі” .
Уже поверховий огляд сучасної географічної карти центральної Росії (і то незважаючи на післяреволюційну манію перейменувань) показує, що цей край насичений дивними і незрозумілими, явно неслов’янськими географічними назвами. Навіть назва Москва чудського походження, чудськими є назви Суздаля (Суждаль), Рязані (Ерзя), Костроми, Пензи, Тамбова, Пермі та багатьох інших російських міст. “Скажемо лише, що майже половина географічних назв, які зустрічаються в північній половині Європейської частини СРСР, за своїм походженням фінно-угорські. А таких топонімів тисячі. Всі вони входять у словниковий фонд російської літературної мови: Вологда, Рязань, Онега, Кама, Холмогори, Вичегда, В’ятка і т. д.” .
Особливо зберегли своє первісне найменування річки та озера, які густо розсіяні на тих теренах. Щоб не впасти у монотонність, для ілюстрації наведемо з класичного дослідження А. Уварова гідронімічні назви лише з Ярославської та Костромської губерній.
В Ярославській губернії. Озера: Караш, Гадш, Сурмоє, Ягорба; річки: Пулохма, Гда, Печегда, Сара, Воржа, Шула, Сулесть, Векса, Ішна, Вашка, Ухтома, Лахость, Шопша, Мокза, Волга, Шерна, Курба, Пахна, Туношна, Телга, Нора, Толгобола, Вокшера, Урдома, Войга, Марма, Нахта, Інопажь, Ухра, Редьма, Лушна, Іода, Юхоть, Уткошь, Кукімка, Конгора, Улейма, Воржєхоть, Кісьма, Ворсма, Молога, Жабня, Сіть, Вєрєкса, Яна, Удрусь, Пушма, Сога, Согожа, Енглень, Кларь, Лама, Сєбмя, Шексна, Корожічна, Ільть, Обнора, Соть, Уга, Шарна, Пєскольдишь, Кульза, Касть, Кельноть, Сахманда, Шачеболка, Соєкша, Єшка, Доманка, Конша, Пєлєнда, Коргатка, Кєрома, Шельша, Музга, Мякса, Вєтха, Кєштома, Шаготь, Сегжа, Тулша, Пєртома, Конглісь, Солмазь, Цина, Шелекма, Патра, Ушлома, Сохоть, Пурновка, Кухолка, Моса, Маравка, Єга, Ладейка, Кєма, Пачєболка, Коржа, Іть, Матлань, Щиголость, Чемузьє, Вонгірь, Лать, Лехта, Шула, Лєхоть, Кутьма, Ліга, Вонога, Кучебеж, Учара, Шірєнга, Пєра, Согма, Лута, Вонгіла, Вонгіль, Сундоба, Ушлома, Рума, Пєноуза, Шуйга, Раха, Волготня, Сонгоба, Вага; селища: Бікань, Чєнці, Корес, Караш, Чашніци, Рюміно, Інери, Деболи, Вауліха, Тара, Шеманіха, Мєрєковіци, Вексіци, Шурскала, Пужбала, Шулєц, Шугарь, Годєново, Шєндора, Кустеря, Карагачєво, Чуфарово, Рохово, Воржа, Сулость, Угожь, Рєльци, Чухолзи, Карачуг, Пура, Согіла, Сегальск, Соломишь, Воєхта, Комцово, Полуєво, Клівіно, Побичєво, Редріково, Корєєво, Булово, Тархово, Жєчлово, Тавіно, Шахлово, Рєдкошово, Лахость, Пурлово, Желаховко, Копор’є, Унімерь, Шопша, Коурцово, Каргаш, Рахма, Хозніци, Курби, Туношка, Толгобола, Гавшінка, Куксєнка, Кочєльна, Чілчаго, Чіріха, Сігорь, Ховарь, Поймаш, Жабня, Маймори, Реліщі, Кальякі, Лохово, Куліви, Короша, Будтакі, Учма, Карєхоть, Вокшера, Тенгола, Гєбєвца, Гєкма, Кіндякі, Яхробола, Чучкі, Шєльшєдом, Сора, Бубякі, Бабайкі, Когурово, Хохдай, Пєткі, Тюмба, Ворокса, Учєнжа, Согожа, Карачіно, Вологдіно, Кочєвастік, Лувеньє, Шерна, Копріно, Лушма і т. д. 
У Костромській губернії. Річки: Ликішіка, Луха, Сельма, Тутка, Пустая, Шача, Корєга, Монза, Соть, Вєкса, Тєбза, Покша, Мєра, Пістєга, Мєза, Тома, Сєндєга, Корба, Кілєнка, Мєдоза, Надога, Нєрєхта, Шурма, Шуя, Інгарька, Пєста, Пасма, Номза, Пєза, Томга, Ноля, Андоба, Локма, Вога, Солдога, Кусь, Нємдохта, Кочуга, Пєчєнга, Шурмша, Міча, Шірмокша, Шміля, Узола, Кержєнєц, Кільна, Лєкома, Шайма, Піжма, Тунбал, Шуда, Суртюг, Іма, Какша, Вєхтома, Унжа та ін.; поселення: Галич Мерський, Кострома, Кінєшма, Шунга, Чухлома, Тємта, Хомкіно, Бакі, Урень і т. д.  
Спостерігаючи за річками, що мають назви з угро-фінськими суфіксами -ма і -ва, що означають “потічок”, “річка”, “вода”, “доходимо висновку, що плем’я, яке давало ці ймення, розповсюджувалося колись з північного сходу Великоросії далеко на південний захід, включаючи Костромську, Калузьку, Владимирську, Московську губернії і звідси переходячи навіть у басейн Дніпра, а саме в область його верхів’їв і лівих приток, закінчуючи Десною” . Стосовно населених пунктів, то їх, особливо після революції, багато перейменовано.
Прикладом манії перейменувань може служити доля однієї загальновідомої у Росії місцевості. До 1725 р. вона мала чудську назву Саарська Миза. З 1725 р. – Царское село. З 1918 р. – Детское село. З 1937 р. місцевість перейменували в місто Пушкін.
Якщо місцевість до решти позбавляється свого населення, то не можуть затриматися ті ж назви, які побутували колись. Назва може втриматися лише при безперервній спадкоємності населення, при безпосередній передачі назв з уст в уста. Збереження чудської номенклатури для дрібних озер, рік і малопомітних урочищ (як гора, поле) свідчить про “збереження самого тубільного населення, від якого переймали слов’яноруські новосели всі ці чужі руській мові імена” . Як стверджує М. Покровський, “щоби створити свою географічну номенклатуру для цілого краю, треба було сидіти в цьому краю дуже густо і дуже довго. Слов’янські колонізатори врізались у цю гущу маленькими острівками всупереч твердженню, що лише залишки, “острівки” тубільного населення збереглися на загарбаних слов’янською колонізацією територіях” . За словами історика східнослов’янської географії Барсова, “географічні назви залишаються пам’ятником тому зниклому населенню, яке створило їх, і в тому розумінні їх свідоцтво про населення та етнографічне нашарування цієї чи тієї землі незаперечне і безсумнівне” .
На переконливі сліди, залишені чудськими племенами в географічних назвах, звертає увагу Ключевський. “На широкому терені, – пише він, – від Оки до Білого моря ми зустрічаємо тисячі неслов’янських назв міст, сіл, рік та урочищ. Навіть племінні назви Мері і Весі не щезли безслідно в центральній Великоросії: тут зустрічається багато сіл і річок, які мають їхні назви. Отже, – робить висновок Ключевський, – фінські племена були споконвічними мешканцями в самому центрі нинішньої Великоросії” . Таким чином, заліське межиріччя Оки і Волги протягом тривалого часу належало до чудського мовного світу. До виникнення Руської держави “фінські племена заселяли суцільно всю область Оки і Верхньої Волги. Це якраз та область, яка в теперішній час вважається корінною Великоросією” .
Спочатку з Русі їздили на Залісся далеким окружним шляхом – через Новгород. Тільки набагато пізніше проклався шлях через Смоленськ. Природною особливістю Залісся була сильна заболоченість території. Величезна кількість озер і боліт, густо порозкиданих по всьому краю, становила серйозну перешкоду для розвитку хліборобства і викликала значні труднощі при спорудженні сухопутних шляхів сполучення. “До половини XII ст. не помітно прямого сполучення далекого Залісся з Києвом” . І до цього часу Залісся не становило осібного уділу, а входило до складу Чернігівського та Переяславського князівств.

Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
69
предыдущая
следующая