хочу сюда!
 

Людмила

39 лет, рак, познакомится с парнем в возрасте 40-50 лет

Заметки с меткой «історія»

Польський шпигун

 Ця хата ще збереглася на самій околиці нашого селища. Після війни, коли я приїжджав додому на канікули, раза три заходив сюди, дивився. Майже нічого не змінилося з тих пір, оце тільки може зіщулилася якось, вікна перекосилися, двері похилились, замазка на шибках відпала.

      Мамо казали, що там тепер живуть прикомандировані. Ну, звісна річ, не шкодують чуже добро.

      А тоді, перший раз, коли я несподівано об’явився у їхньому дворі, усе сяяло чистотою і затишком. А біля входу в хату на зеленому килимку з книжкою в руках лежала Параска, дядьки Микифора єдина дочка. Вона з дитинства була хвора на ноги, не ходила.

      Сонечко якраз збиралося сховатися за хату і я, мружачи очі, дивився на неї. А вона, не поспішаючи, натягнула на себе ковдру і я бачив її відкриті маленькі груди. Вона засміялась:

  • Чого, дурненький, ізлякався?

Дядько Микифор її дуже любив, навіть з-за неї другий раз не оженився. Жінки на нашій вулиці завжди їм допомагали по домашньому господарству.

  • Як тебе звати? – спитала вона.
  • Петром… - відповів я.
  • Це ти тітки Марійки старший син?
  • Угу… - знову відповів я, червоніючи.
  • Ну, йди! – відпустила вона мене і чомусь зітхнула.

Коли починалися дощі, то Параска весь час знаходилася в хаті, і тільки з приходом зими дядько Микифор виносив її на двір, щоб вона подихала свіжим повітрям.  Але Параска не любила цього, їй не хотілось, щоб хтось бачив її на руках батька.

Якось я заскочив у хату, в нас була сусідка, тітка Мотря, розмовляла з мамою:

  • Шкода дівчини, оце живе, поки у неї батько.

Мати побачила мене і перевела розмову на щось інше. А моє серце стиснулось, я здогадався про кого це вони. Дядько Микифор, щоб вилікувати Параску, возив її до всіх лікарів, про яких тільки взнавав. Але кожного разу поїздка закінчувалася нічим.

  • Тато, досить, нема чого витрачати гроші, - казала після кожного повернення додому Параска, - мабуть, я буду отака довіку.
  • Ні,ні, доця, - уперто хитав головою дядько, обережно несучи дочку додому і вкладаючи її у ліжко, - наступного разу обов’язково лікар вилікує тебе.

І його віра надихала і підтримувала і дядька і дочку, не давала померти останній надії. І він таки знайшов отакого лікаря, який міг би вилікувати Параску. Тітка Мотря розповіла, що чула у місті про лікаря, молодого, але тямущого, ставить людей на ноги, гроші не бере.

  • Ну, да? – не повірив дядько Микифор, - всі беруть…

І повіз Параску до нього. Той ретельно обмацав дівчину, щось надавив у її спині, та так боляче, що вона знепритомніла а потім і каже:

  • Я все зробив. Тепер їй треба повірити у себе.
  • Господи, - сказав дядько Микифор і заплакав, - та я для вас… - і почав тицяти лікарю у руки гроші.
  • Не треба, - насупився лікар, а потім засміявся, - от коли вона вийде заміж , то запросите мене на весілля.

І дядько Микифор тільки низенько згинався у поклоні, авжеж, запросимо.

  • Ну, що, тату? – спитала на другий день Параска батька, - що сказав лікар?

Дядько Микифор дивився на неї а очі в нього сяяли:

  • Доцю… лікар казав… що ти… той… повинна… сама … вставати…
  • Ну, скажеш таке… - злякалася Параска і сховалася під ковдру по самі очі.

Але коли батько пішов на роботу, вона довго дивилася на свої ноги, спробувала опустити їх на підлогу, але нічого не вийшло. «Мабуть, лікар такий самий, як і всі інші!» - вирішила вона.

А за дві неділі до Нового Року за дядьком Микифором прийшли, обшукали все в хаті, нічого не знайшли і забрали його з собою.

  • Мене не можна забирати, в мене дитина хвора! – намагався пояснити дядько.

Але ті, в зелених кашкетах, засміялись:

- Давай… давай… пошли…

- Тату… - почув дядько Микифор, обернувся і завмер. Параска, його дочка, зробила крок, другий, до нього і вхопилася за край стола.

З тим він і пішов, тільки наостаннє сказав дочці:

  • Натруси кабанчику сіна.

Вона дивилася на батька широко відкритими очима. Він же сам продав кабанчика, щоб були гроші для лікаря.

Я якраз пізно ввечері вийшов з хати по нужді і бачив, як виводили дядька Микифора, сховався за тин і спостерігав. На другий день жінки ходили до Параски і заспокоювали її, і дивувалися одночасно, вона сиділа за столом і плакала.

Так вона почала ходити. Спочатку обережно по хаті, потім по подвір’ю, а потім якось зайшла і до нас. Ми якраз сиділи, вечеряли, чуємо, грюк у двері і вона на порозі. Я мало не вдавився.

І загадка з татовими словами розкрилась, Параска у сажі під дверима знайшла схованку з револьвером.

  • Петре, - спитала вона мене, - а ти стріляти вмієш?
  • Вмію, - відповів я, - я ж ворошиловський стрілець. В школі краще за мене ніхто не стріляє.
  • А ти тайну мою нікому не розкажеш? – спитала вона мене.
  • Ні, - відповів я і подивився на її груди.

Вона мені показала револьвера, а я розказав їй як треба з нього стріляти.

А потім до неї прийшов один з тих, хто заарештовував її батька і вона його вбила. Ми якраз знову вечеряли і почули постріл. Батько схопився і кинувся на двір в ми всі за ним. А вже через перелаз спішила Параска, вона була бліда і в руці тримала торбинку.

  • Приставав… - сказала вона.

Батько відвіз Параску на станцію і вона нічним потягом виїхала. Більше я її ніколи не бачив. Ті, в зелених кашкетах, довго опитували усіх сусідів, але ніхто нічого не сказав. Бо любили дядька Микифора. Всі показали, що вона не ходить і тим збили зеленокашкетників зі сліду.

А через місяць, це ми потім взнали, дядька Микифора розстріляли, як польського шпигуна. Бо прізвище у нього було Янушевський, як, до речі, і у половини нашого селища до війни.

                          24.12.2000р.

Опубліковано з дозволу автора: Виченд Тутс Запорожье  http://h.ua/story/442302/#3364164

Історичні знахідки і відкриття

Історикам передали архів ОУН і УПА зі Львівщини. ФОТО
28.12.2017
Версія для друку

До Архіву Центру досліджень визвольного руху передали архів із документами підпілля ОУН і УПА.

Про це написав на своїй сторінці у "Фейсбуці" президент Благодійного фонду "Літопис УПА" Микола Посівнич.


"Нарешті закінчилася майже місячна епопея із пошуком і поверненням архіву ОУН-УПА знайденого біля Радехова. Дякую за підтримку у його повернені усім небайдужим друзям та інформаторам, які дали інформації про цю знахідку. Особлива подяка: голові ОДА Олегу Синютці, голові УСБУ полк. Олександру Ткачуку, начальнику обласної міліції ген. Валерію Середі та начальнику управління державної пенітенціарної служби України у Львівській області Михайлові Дзюдзю", - повідомив історик.

 
 
 

За його словами, архів досить добре зберігся. Документи датуються 1944-1946 роками. Серед них: звіти, печатки, бофони (підпільні облігації), касові книги, листи втрат. За своїм змістом документи хоплюють території сучасних Сокальського і Радехівського районів Львівської області.

 

Архів передали на реставрацію, зберігання й опрацювання Центру досліджень визвольного руху.

Нагадаємо, у Львові на будівлі в’язниці "Бригідки" 23 грудня відкрили меморіальну таблицю на честь бойовиків ОУН Василя Біласа і Дмитра Данилишина. 

ЗМІ в історії людства


 

Як виявили дослідники, засоби масової інформації існували в світі з давніх давен. Наприклад, прізвище «Сміт» вірніше має писатися як «ЗМІт», тобто прізвище з цим ключовим сполученням літер веде своє походження від представників ЗМІ, які хоч чимось, але прославилися на ниві журналістики. ГолдЗМІт, БлекЗМІт, просто ЗМІт – це нащадки славетних журналюг, що спотворювали світ за багато років або століть раніше за нас. Кажуть, що іноді деякі первісні ЗМІ були незалежними. Так це чи ні – ми зараз можемо лише здогадуватися.

Звичайно, що самою незалежною від влади та олігархів були ті ЗМІти, що видавали свої творіння на заборах, стінах та інших загальнодоступних та письмо придатних поверхнях публічного розгляду. Але навряд чи вони могли заробляти цим своїм писанням на життя, бо їхні опуси часто-густо не перевищували об’ємом трьох літер, які навіть тоді знали й неписьменні читачи первісних ЗМІ. Першими постраждалими журналістами були саме ті, хто писав на заборах та стінах – власники означених поверхнів відловлювали майстрів ху.дожньо- заборного слова та жорстоко били. Своїм обмеженим світосприйняттям власники не розуміли, що таким чином здійснюють кривавого тиску на свободу слова. Але, незважаючи ні на що, заборно-стінова журналістика дожила й до сьогодення завдяки велетенським зусиллям аматорів прози та поезії, що вони розміщують на різноспрямованих рівних поверхнях в самих неочікуваних для цього місцях. Прошу зауважити, що живопис теж має походження від заборно-стінової літератури та й досі може з нею поєднуватися в одних майстрів.

Велич заборно-стінової літератури полягає в її лаконічності. Достатньо трьох-п’яти літер, і все, що хотів сказати автор, відкривається у своїй багатогранності, що свідчить про неабиякий талант до ху.дожнього слова у письменника (на жаль, вони частіше за все є анонімами). Але я зараз навіть не про це. Після перегляду трилогії «Матриця», стає зрозумілим, що сюжет фільму полягає в протистоянні маргінальних помиїв суспільства проти стабільної структури традиційно-роботизованого суспільства, основою якого є саме ЗМІ. Не дарма ж головного героя трилогії звуть «Агент ЗМІт», якому протистоїть якийсь там «Нео». Але ось в чому, власне, і таємниця сюжету, прихована від стороннього глядача з єзуїтсько-масонською хитрістю: Neo = New, Neo = One. Тож цілком логічно постає словосполучення New One чи то One New.

Що з цього виходить, стає зрозумілим з сюжету. Тобто, Агент ЗМІт не дає працювати Вані Нью (чи то Нью Вані). Бо Агент ЗМІт є рупором провладної корумпованої олігархії, а Нью Ваня є унтерЗМІтом не менш корумпованої, але далекої від влади тієї ж олігархії.

Все, що далі трапилося – є лише рекламою Нью Вані та вихвалянням могутності Агента ЗМІта (власне, тих сил, що за ними стоять). Кінцем трилогії є порозуміння Агента ЗМІта з Нью Ванею шляхом фактичного злиття обох тих початкових версій суспільства в одне.

Власне, залишилося одне питання – коли корумповані провладні олігархи приймуть до себе не менш корумпованих, але олігархів не при владі, то вони всі стануть провладними. ЩО ТОДІ БУДЕ З СУСПІЛЬСТВОМ?

На цій приємній ноті я закінчую свій репортаж з домашнього кінотеатру, бо писати стільки літер на заборі мені впадло, тож катуйтеся через інтенет.

 

В. Тамбовський, душелюб та людовєд, дохтурь ненормативних наук, проффесор кафедри ізячної словісності Солсберійського державного університету. 

10 маловідомих фактів про Степана Бандеру

Провідник Організації українських націо­на­лістів народився 1­січня 1909 року в селі Старий Угринів — тепер це Калуський район Івано-Франківської ­області.

Пропонуємо Вашій увазі 10 маловідомих фактів про нього.



1. Бандера ніколи не ходив до школи.
Дитинство майбутнього провідника ОУН припало на Першу світову війну, коли школи в селах не діяли. Окрім того, хлопець хворів на ревматизм суглобів, тому не міг нормально ходити.

“Навчання в обсягу народньої школи я дістав у домі батьків, разом з сестрами й братами, користаючи з несистематичної допомоги домашніх учительок”
— згадує в автобіографії. ­Попри це 10-річним зміг вступити до Стрийської гімназії. А на четвертому році навчання вже давав лекції гімназистам.

Ревматизм давав про себе знати й надалі. Через хворобу довго не міг стати членом скаутської організації “Пласт”. Туди Бандеру прийняли з третьої спроби.

2. Перші псевда — “Сірий”, “Лис”, “Баба”.
Він низенького, маленького росту, худорлявий, лице молодого хлопчика, темноволосий, пострижений, одягнений в чорне вбрання”, — описує ­Степана Бандеру газета “Батьківщина” під час судового ­процесу ­1934-го. У поліційній ­анкеті вказано, що в 19 років він мав зріст 159 см. У дорослому віці — 162 см.

3. До першого арешту 1934 ро­ку Бандеру близько десятка разів затримувала поліція.
Уникнути розправи допомагали, зокрема, й акторські здібності. Його співмешканець Григір Мельник згадує літо 1931-го. Тоді ОУНівці в центрі ­Львова застрелили Євгена Бережницького, поліційного донощика. Влада затримала сотні українських студентів. Зокрема ­Бандеру.

“При першому переслуханні його запитали, чи знає він, за що його арештовано, — пише Мельник. — Степан тільки здвигнув плечима: мовляв, звідки йому це знати, але як треба, то треба. Тоді його поінформували, що ось українці замордували порядну людину Бережницького. Степан з удаваним задоволенням сплеснув долонями і з усмішкою висловив свою опінію: “То мусили бути мурові хлопаки! Ви знаєте, що то був за хрунь?” Переслухуючі поглянули на себе, здвигнули й собі раменами і по короткій шептаній розмові відпустили Степана як до нічого не причасного. Натомість чимало перестрашених маминих синків допитували цілими тижнями”.

4. У 27 років поляки засудили Бандеру до двох довічних ув’язнень.
Підсумком підпільної діяльності стали два гучні процеси, що відбулися у Варшаві та Львові в 1935–1936 роках. Їх назвали “справою Бандери та товаришів”. У Варшаві Бандеру засудили до смертної кари. Згодом її замінили на довічне ув’язнення. У Львові отримав ще один довічний присуд.

Коли Бандеру — тодішнього крайового провідника ОУН на Західній Україні — ввели до залу суду, підсудні встали і привітали його традиційним окликом “Слава Україні!” Спантеличені оборонці, судді та присяжні також підвелися.

“Поводиться свобідно й починає зізнавати зрівноваженим голосом, — описує “Батьківщина” його виступ у суді. — Думки виявляє у ясній формі, з них видно, що це інтелігентна людина. Його зізнання роблять помітне враження. Цілий зал із зацікавленням слідкує за зізнаннями Бандери. Відчувається, що ця людина цілком не подібна до більшості підсудних. На запит Бандера відповідає: “До вини не почуваюся. Свою революційну діяльність я вважав тільки сповненням мого обов’язку”.

5. Під час сповіді в тюрмі передавав таємні записки.
“Я сидів у в’язницях “Свєнти Кшиж” коло Кельц, у Вронках коло Познаня і в Берестю над Бугом до половини вересня 1939 року, — пише Бандера в автобіографії. — П’ять і чверть року я просидів у найтяжчих в’язницях Польщі, з того більшу частину — в суворій ізоляції. За той час провів три голодівки — по 9, 13 і 16 днів. Одну з них спільно з іншими українськими політичними в’язнями, а дві — індивідуально, у Львові й Бересті”.

Інформацію від проводу ОУН отримував під час сповіді через капелана в’язнів — отця Йосифа Кладочного. Той також передавав олівці, всередині яких замість графіту були мініатюрні записки — “ґрипси”.
“Від него била сила волі і стремління поставити на свойому. Якщо є “іберменш” (надлюдина. — “ГПУ”), то він власне був з такої рідкісної породи. І він був тим, який ставив Україну понад усе”, — згадує Кладочний.

6. Гроші на втечу з тюрми дала американська діаспора.
У травні 1938 року в Роттердамі радянський агент вбиває провідника ОУН Євгена Коновальця. Харизматичний Бандера — найкраща кандидатура на його посаду. В цей час він перебуває у в’язниці міста Вронки — за 9 км від польсько-німецького кордону. Роман Шухевич організовує втечу майбутнього провідника. Кошти на це — 50 тис. злотих — виділяє українська діаспора в США.

Наглядачам тюрми дають аванс — по 500 злотих. В останній момент акцію скасовують. Ключник в’язниці, коли втратив можливість заробити велику суму, почав зазирати в чарку. Під час посиденьок зізнався про плани втечі. Як наслідок — поліція арештувала понад 80 осіб.

7. Брати загинули від рук нацистів, а сестри відбували покарання в радянських таборах.
Під час радянської окупації Бандера двічі намагався вивезти батька-священика і трьох сестер з України. Проте отець Андрій передав через зв’язкового: “Від втечі з краю відмовляюся, народ залишити не можу”. Більшовики розстріляли його в Києві 10 липня 1941 року. Сестер ув’язнили.

Двоє братів — Василь та Олекса — загинули в концтаборі Аушвіц у липні 1942-го. Василя побили, а потім дали смертельну ін’єкцію в таборовій лікарні. “Його обсипали вапном, били до непритомности і кидали в бочку з водою, щоб він відійшов, а потім знову це кількакратно повторяли”, — описує очевидець Василь Пасічняк. Через кілька днів до Аушвіцу привезли третього брата — Олексу. “Два дні безперервно тортурували його капи й форарбайтери, поки непритомного не відвезли тачкою до кранкенбав — лікарні”, — свідчить Петро Мірчук.

Молодший брат Богдан у складі Похідних груп ОУН пішов на південь України. Найімовірніше, загинув від рук гестапо в Херсоні 1943-го.

8. У нацистських концтаборах підтримував конкурентів-“мельниківців”.
В лютому 1940 року відбувся розкол ОУН. Більш радикальна частина націоналістів підтримала Степана Бандеру. Помірковані — Андрія Мельника. Згодом гестапо ув’язнило обох керівників.

“Мельниківець” Дмитро Андрієвський згадує, що саме Бандера поінформував його про загибель ще одного члена ОУН (м) — поета Олега Ольжича. При цьому запропонував провести солідарну хвилину мовчанки по впавшому другові: “Бандера відразу виявив товариськість супроти мене. Він питав про моє здоров’я, чи дістаю пакунки, чи маю досить їсти і чи не бракує грошей. Ініціа­тива зносин з Бандерою і далі мала лишатись в його руках”.

9. Наталя Бандера до 13 років не знала, що її батько — провідник ОУН.
Після війни за Бандерою влаштують полювання радянські спецслужби. До 1948 року сім’я шість разів змінювала місце проживання. Зокрема, мешкали в одинокій хаті без води й електрики на краю лісу. Пізніше переїхали до Мюнхена під вигаданим прізвищем Попель.

Наталя Бандера випадково дізналася, ким насправді є її батько: “У 13 років я почала читати українські газети, і читала там багато про Степана Бандеру. З бігом часу, на підставі різних обсервацій, постійної зміни прізвища, як теж через факт, що навколо мого батька завжди було багато людей, в мене виникли певні здогади. Коли раз один знайомий проговорився, то я вже була певна, що Степан Бандера — це мій батько”.

“Мені довелося двічі випадково бачити його в Мюнхені в дещо незвичайному вигляді, — згадує публіцист Василь Гришко. — Одного разу у вигляді типового баварця — в коротких шкіряних штанцях та в зеленому піджачку й капелюсі з метілкою. Другого разу — в вигляді типового польського єврея з тих дахавських кацетників (в’язнів концтабору. — “ГПУ”), яких тоді було багато в Мюнхені, в кепці й характеристичному плащі старомодного крою”.

10. Про своє вбивство дізнався напередодні.
—Дякую! Смертний вирок приймаю, — заявив Степан Бандера у 1950-х, після чергового обрання провідником ОУН. Доти радянські спецслужби здійснили на нього кілька невдалих атентатів — замахів.

—Повідомили мене із служби безпеки, що буде атентат, але це не вперше, — цитує його слова 14 жовтня 1959 року охоронець Василь Шушко. — Застерігають мене як малу дитину, пригадують мені. Але коли, і хто, і де, і в який спосіб — все під знаком запитання. Цього разу дуже серйозно попереджували, і я вчора зробив несподіванку, покликав усіх хлопців із друкарні на вулицю, щоби продемонструвати свою присутність.
Бандера відмовився від супроводу охорони. ­Наступного дня агент Богдан Сташинський застрелив його з пістолета, наповненого отруйним газом.


Про Леона Василевського варто знати зараз

Коли історія могла піти по-іншому…

Було б історично справедливо перейменувати вулицю Ванди Василевської на честь її батька - найбільшого польського українофіла початку ХХ століття - Леона Василевського.



В історії кожного народу є особистості, котрі уособлюють певний альтернативний шлях історії. Особистості, чиї ідеї з тої чи іншої причини не були реалізовані. 

Сьогодні такі особистості та їхні ідеї не лише дають підґрунтя для роздумів "а що якби…", а й часто є символами героїчної боротьби та, що найважливіше, можуть давати нам уроки на майбутнє. 

В нашій країні такими особистостями, безумовно, є ряд громадських, політичних діячів та мислителів початку ХХ століття, кожен з котрих мав свою візію і до певної міри реалізовував ідею незалежної України — це і Симон Петлюра, і Павло Скоропадський, і Євген Петрушевич, і Михайло Грушевський. Та тоді жодній з їх ідей про незалежність не було дано стати реальністю, і Україна ще понад сімдесят років була поневоленою. 

У 1918 році по-іншому склалися обставини для Польщі — після 123 років поневолення польська держава знову з'явилася на мапі Європи. Одним з перших питань, котре постало перед керівництвом відтвореної держави, — яким чином будувати Польщу? Чи це має бути мононаціональна країна, де має проводитися політика асиміляції національних меншин, чи все ж Польща може бути багатонаціональною країною. Саме цю другу ідею пропагував та був її концептуальним архітектором перший міністр закордонних справ Польщі в ХХ столітті, випускник Львівського Університету, історик, котрий спеціалізувався на українській тематиці та справжній українофіл Леон Василевський. 

Він народився у 1870 році в тодішній столиці Російської Імперії — Санкт-Петербурзі, де його батько був органістом в Костелі святого Станіслава. Вдома родина Василевських розмовляла виключно польською мовою, батьки привили Леону патріотизм, волелюбність та навичку самонавчання. Василевський мав лише мінімальну формальну освіту, але він дуже швидко визначився з колом своїх зацікавлень та постійно вчився чомусь новому. Одна за одною молодий Леон Василевський поглинав книги з історії, літературу слов'янських народів та нові мови. Він був справжнім поліглотом — крім польської та російської, володів українською, білоруською, хорватською, чеською, німецькою та англійською мовами. Не дивно, що ще в юному віці він почав співпрацювати з окремими петербурзькими часописами. Саме тоді почав глибше цікавитися українською тематикою. В цей період виходять перші статті Василевського про українців в Галичині. Також він поглиблюється у вивчення української політичної думки.

У 1893 році 23-річний Леон Василевський переїжджає до Львова, де стає студентом філософського факультету Університету. Там він знайомиться особисто з низкою представників української інтелігенції, серед яких був Іван Франко. 

Львівського Університету Василевський не закінчив, переїхавши наступного року у Прагу. Його схильність до самонавчання робила майже неможливими спроби вписати його в певну освітню систему. Ось що пише про Василевського політолог Барбара Стошевська: "Він ранньої молодості розвивався інтелектуально дуже самостійно та незалежно. Можна сказати, що створив свій власний університет, аудиторіями котрого були редакції часописів та салони, а професурою там були, між іншими, такі люди як Іван Франко та Томаш Масарик". 

Паралельно Василевський починає цікавитися популярними в той період соціалістичними ідеями. На хвилі цього зацікавлення, у 1894 році Василевський починає листування із засновником українського соціалізму Михайлом Драгомановим. А наступного року у Празі Василевський видає польський переклад брошури Драгоманова, про стосунок соціалістів до релігії. Ще за два роки Василевський стає членом Польської соціалістичної партії (Polska Partia Socjalistyczna, PPS) та знайомиться з Юзефом Пілсудським. 

З того часу Василевський активно починає займатися не лише науковою діяльністю, а й політикою. Дуже швидко він показує себе як грамотного організатора, палкого оратора та далекоглядного політика і стає одним із впливових членів PPS. Членом Польської соціалістичної партії Василевський залишатиметься до кінця свого життя. 

Втім, попри активну політичну кар'єру, Василевський не кидає і своєї наукової діяльності, та продовжує займатися в тому числі й українською тематикою. У 1912 році публікується фундаментальна історична праця Леона Василевського "Україна і справа українська", в котрій він описує всю історію України, починаючи він слов'янських племен на майбутніх українських територіях і аж до початку ХХ століття. Окремий розділ в цій праці Василевський присвячує українській культурі. Він розповідає про творчий спадок Івана Нечуй-Левицького, Панаса Мирного, Івана Карпенко-Карого, про значення українського театру, а також публікує повну бібліографію Тараса Шевченка. 

В той же період почала формуватися ідея, котру згодом почнуть називати федераційною ідеєю Пілсудського, хоча й реальним її автором був Леон Василевський. Та час цієї ідеї настав тільки у 1918 році, коли після Першої світової війни Польща врешті отримала незалежність, але визначеним був лише її західний кордон. Саме тоді розгорталися палкі дискусії між прихильниками федераційної ідеї Пілсудсього та інкорпораційної ідеї його головного опонента Романа Дмовського. Архітектором федераційної ідеї був власне Леон Василевський, чиї численні опрацювання зрештою стали частиною програми PPS. Ця ідея базувалася на тому, що в інтересах Польщі є підтримка та виникнення незалежних України, Білорусі та Литви та міцного, передусім, військового союзу між цими країнами для опору агресивній Радянській Росії. Сама ж Польща, згідно з ідеями Василевського, мала стати багатонаціональною державою, де будуть враховуватися та шануватися права національних меншин, передусім, українців, білорусів та поляків. Натомість в інкорпораційній концепції Романа Дмовського говорилось про те, що головна загроза для Польщі — не Радянська Росія, але Німеччина. На Росію ж Дмовський дивився як на потенційного союзника та вважав, що Польща має бути виключно мононаціональною країною, де національні меншини мали б полонізуватися та асимілюватися. 

В першому польському уряді після відновлення незалежності у 1918 році, Леона Василевського було призначено міністром закордонних справ. Зрештою, це говорить не лише про авторитет Василевського, а й про настрої тогочасної польської еліти відносно східних територій. 

Втім, міністром Василевський пробув лише без одного дня два місяці. Після зміни першого, тимчасового уряду, змінився й міністр. Та Василевський залишився працювати в Міністерстві закордонних справ. Як делегат від Польщі він брав участь в Паризькій мирній конференції, а у 1920—1921 роках був послом Польщі в Естонії. 

Тим часом тривала кривава радянсько-польська війна. Польща мала стати першою країною, котрій безумні більшовицькі бандити хотіли нав'язати свій варіант кривавого комунізму. Втім, "Диво на Віслі" та польські солдати, в союзі з армією УНР на чолі з Симоном Петлюрою не дали цьому відбутися. 

А в 1921 році відбувся фактичний крах ідей Василевського. І відбувся він в Ризі, де у складі польської делегації на підписанні мирного договору після радянсько-польської війни, був і сам Леон Василевський. 

До того часу, після низки кривавих воєн, значно поміцнішали позиції націоналістично налаштованих польських політиків. Фактично ціла польська делегація у Ризі, крім Леона Василевського та Генрика Страсбургера, належала до прихильників ідей Романа Дмовського. Тому майже одразу польська делегація визнала як учасників переговорів не УНР, а УРСР. Фактично цією дією був покладений кінець ідеям про незалежну Україну на початку ХХ століття. 

Важко сказати, чи могла польська делегація поступити інакше. Польське суспільство та армія були виснажені тривалими війнами, тоді як Радянська Росія залишалася великим, агресивним та небезпечним ворогом. Після визначення східних кордонів Польщі, стало ясно, що федераційній ідеї був покладений край. 

Після підписання Ризького мирного договору Леон Василевський майже припиняє політичну діяльність, залишаючись при цьому членом PPS. Але він активно продовжує займатися науковою діяльністю, друкує статті та праці, між іншими — і щодо українського питання. У 1924 році Василевський стає головою Інституту досліджень новітньої історії Польщі. 

Після травневого перевороту та повернення у владу Юзефа Пілсудського у 1926 році, Василевський на цей раз не приєднується до нього, займаючись лише науковою діяльністю. 

Ідеї Леона Василевського в певній мірі стали джерелом для концепції Єжи Ґедройця та Юліуша Мєрошевського, котра була сформована в 1970-х роках та стала концептуальною основою для визнання та прихильної політики Польщі по відношенню до України, після реального отримання двома країнами незалежності. 

Таким чином, хоч ідеї Василевського не збулися і не могли відбутися за часів його життя (Василевський помер у 1936 році), вони стали фундаментом для приязних польсько-українських стосунків наприкінці ХХ століття. 

Саме тому, у важкі часи у відносинах між Польщею та Україною, ми можемо та маємо згадувати про людей, котрі протягом усього життя працювали задля примирення та мирного співіснування двох народів. 

Зараз в рамках декомунізації у Києві має бути перейменована вулиця, названа на честь дочки Леона Василевського — польської радянської письменниці Ванди Василевської. Можливо, було б доволі креативно та головне історично справедливо перейменувати цю вулицю на честь, мабуть, найбільшого польського українофіла початку ХХ століття — Леона Василевського.

Олександр Шевченко
https://dt.ua/personalities/koli-istoriya-mogla-piti-po-inshomu-263573_.html

"А ми тую червону калину підіймемо..."

Страсті нагнітаються шаленими темпами

Це вже очевидно:

- слід негайно зміцнювати західні рубежі України відповідно до принципу - SI VIS PACEM, PARA BELLUM;

- слід негайно видворити з України польського консула в Луцьку за реваншистські заяви щодо відсутності в українців національної державності у 1918-1921 роках;

- працівникам СБУ слід негайно допитати і відсторонити від керівництва Львовом очільника партії «Самопоміч» Андрія Садового – за ведення ним таємних переговорів із міністром ЗС Польщі, який на той час відверто проявив свою українофобію;

- слід негайно готувати звернення від парламентарів України до керівництва ЄС та до президента Польщі з приводу деструктивної діяльності варшавського МЗС, заручившись підтримкою Литви (до якої Польща теж висловлює низку неадекватних претензій);

- слід негайно розпочати процес відновлення історичної справедливості щодо визнання тяглості сучасної Української Держави від рівно століття тому – 7 листопада (за старим стилем) 1917 року – проголошеної Української Народної Республіки, та визначити Днем Незалежності і Соборності України 22 січня. Адже саме того дня 1918-го року було затверджено ІV Універсал Української Центарльної Ради, який проголошував самостійність УНР, а 22 січня 1919 року відбувся Акт злуки УНР і ЗУНР в єдину Українську Народну Республіку.

Слід усвідомити, що 24 серпня було, по-суті, задекларовано Акт ВІДНОВЛЕННЯ Української державності (як і 30 червня 1941 року), народженої у вирі Української національної революції 1917-1918 років.

Таким чином, якщо влада в Україні проголосить 22 січня наступного року Днем сторіччя Української Незалежності, то захланні сусіди України автоматично втратять всі свої недолугі аргументи щодо надуманих територіальних претензій, а наша держава отримає юридичне право на моральні та матеріальні компенсації від країн-окупантів.

 

Історія України та її сусіди


Історія України та її сусіди – Польща і Росія. «Волинь» vs «Катинь»

Листопад 2017 р.



Директор Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович у Галузевому державному архіві СБУ

Понад півстоліття головним історичним символом для поляків була Катинь. Підступний розстріл чекістами полонених офіцерів, військової еліти польської держави був під суворим табу комуністичного режиму. Проте про нього потай розповідали в сім’ях, писали в підпільному самвидаві. Тому «Катинь» стала однією з опор антикомуністичних, чи навіть ширше, антитоталітарних, настроїв у ПРЛ (Polska Rzeczpospolita Ludowa (Польська Народна Республіка) – ред.)

Боротьба за відкриття правди про «Катинь» була невід’ємнии елементом боротьби за іншу, демократичну, вільну від комуністичного диктату Польщу. «Катинь» нагадувала про одвічну підступність Росії, яка навіть після падіння комунізму приховує правду про трагедію 1940 року.

Здавалося, після пов’язаною з «Катинню» Смоленською трагедією 2010 вона стане ще потужнішим символом, який єднатиме минуле і сучасність. Але на той момент «Катинь» вже активно витіснялася із суспільної свідомості іншою історичною темою – «Волинь».

Події польсько-українського конфлікту в роки Другої світової (зведені до простої формули «Волинь-43») стали головною темою спочатку історичної публіцистики, а відтак – історичної політики. Саме їх висвітленню приділялися передовиці газет, репортажі на ТВ та фільми.

Вже перші появи нової теми в публічному просторі засвідчили її різницю з попередньою. Головним ворогом поляків тут ставали не совєти/комуністи/Росія, а українські націоналісти, а згодом просто українці. Головною втратою за якою були не люди (імена яких так дбайливо встановлювали у випадку Катині), а території (тому так легко розкидаються цифрами вбитих від 100 до 500 тисяч, тому часто на пам’ятниках не імена людей, а назви населених пунктів).

«Катинь» була відважним викликом сильній радянській чи потім російській владі. «Волинь» є спробою дошкульно вдарити слабшого сусіда, який воює з тим хто, ще недавно, вважався головним ворогом Польщі. «Катинь» пробуджувала прагнення свободи, «Волинь» – ксенофобні настрої.

«Волинь» стає інструментом зближення Польщі з Росією

Найразючіше різницю між символами «Катинь» і «Волинь» (в їхній етиці та естетиці) демонструють однойменні фільми Вайди і Смажовського. Перший трагічний, але світлий і життєствердний, показує негідників, але й героїв. Другий – похмурий, депресивний, злий і сповнений ненавистю.

«Волинь» витісняє із пам’яті польського суспільства «Катинь», представляється найстрашнішим злочином проти поляків саме тоді, коли в Росії знову не лише заперечують розстріл польських офіцерів, коли реабілітовують і реанімовують комуністичний режим в цілому. Коли ця реабілітація стає ідеологічною платформою для нової російської агресії проти сусідньої держави.

Тема «Волині» стає інструментом зближення Польщі з Росією. Риторика, яка починається із засудження українського націоналізму і переходить в засудження боротьби українців за свободу, починає звучати в унісон на схід і на захід від України.

Нинішні видання та заяви про УПА в Польщі нагадують те, що говорилося і писалося на цю тему в ПРЛ, і те, що говорить і пише Росія. Зрештою обидва сусіди України з однаковою наполегливістю вимагають від українців переглянути їхню історію, той самий період історії, та ще в тому ж напрямку. А пам’ять про «Катинь», яка була запобіжником від смертельних для Польщі марень про спільний кордон із Росією вивітрюється.

Володимир В’ятрович – Голова Українського інституту національної пам’яті, член наглядової ради Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького». Голова вченої ради Центру досліджень визвольного руху (2008–2014), директор Архіву Служби безпеки України (2008–2010), працював в Українському науковому інституті Гарвардського університету (2010–2011), Українському католицькому університеті, Львівському національному університеті імені Івана Франка та Національному університеті «Києво-Могилянська академія». Публіцист, громадський діяч. Кандидат історичних наук.

Українські прикраси

https://uain.press/photos/top-10-starovynnyh-ukrayinskyh-prykras-foto/
window.addEventListener("message",function(msg){ if (msg.data.type=="isTopEqSelf") { window.postMessage({type:"isTopEqSelf_FromPage",result:window.self==window.top},"*"); } });

Карта Поділля

http://harvard-cga.maps.arcgis.com/apps/Time/index.html?appid=a2917cef2a8b4cdfa4e35f89bcf2038f
window.addEventListener("message",function(msg){ if (msg.data.type=="isTopEqSelf") { window.postMessage({type:"isTopEqSelf_FromPage",result:window.self==window.top},"*"); } });
Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
58
предыдущая
следующая