хочу сюда!
 

Natali

25 лет, стрелец, познакомится с парнем в возрасте 25-50 лет

Заметки с меткой «історія»

П'ять швейцарських послів в Україні її не забули

Британське почуття гумору і перші наслідки помаранчевої революції. П'ять швейцарських послів розповіли, чим їм запам'ятався Україна 
25 Травня, 2017 р.
Колишні посли Швейцарії розповіли НВ про свої враження від України
Фото: Hans / pixabay.com

Колишні посли Швейцарії розповіли НВ про свої враження від України

До 25-ї річниці встановлення дипломатичних відносин зі Швейцарією журнал Новое время розпитав п'ятьох колишніх послів альпійської республіки в Україні, чим вона їм запам'яталася.

Анн Боті

тимчасовий повірений у справах Швейцарії в Україні (1992-1996)


Фото: povilionis.lt
Фото: povilionis.lt


Відкриття України у 1992 році стало для мене чистим задоволенням. Всі двері були відкриті для нас, а біля входу у скромне Міністерство закордонних справ тоді сиділа лише одна чергова.

Зміни наставали швидко в усіх сферах.

В українців відмінне почуття гумору, британського типу, навіть самозневажливе. Я пам'ятаю епізод у маленькому селі недалеко від Києва, де повинна була контролювати вибори із групою спостерігачів від ОБСЄ. У цей час нас запросив на обід місцевий мер, який відразу ж завів тему: "До 1992 року у нас було все чудово, у нас було абсолютно все, що ми хотіли, ми були сильними, ми літали в космос..." Наш український водій перебив його і запитав захопленим голосом: "О, ви самі літали в космос?" Усі ми вибухнули реготом, не смішно було лише меру.

Жан-Франсуа Каммер

посол Швейцарії в Україні (2000-2004)


Фото: ambassadorsconcerts.cz
Фото: ambassadorsconcerts.cz


Моїм першим враженням від країни, яке підтверджувалося потім кожного дня, стала її різноманітність.

Проїжджаючи Львів, Одесу, Харків та Донецьк, ви легко можете собі уявити, що бачили міста, які належать різним країнам.

У листопаді 2004 року, під час так званої Помаранчевої революції, отруєний майбутній президент Ющенко регулярно зустрічався у своєму штабі із представниками країн-однодумців, у тому числі зі мною.

Ще одна історія сталася у 2002 році. Колишній президент Леонід Кучма публічно оголосив, що його офіційний намір — зробити країну повноправним членом ЄС до 2020 року. Наступного дня не дуже натхненні брюссельські чиновники Проді і Ферхойген [на той час президент Єврокомісії Романо Проді і європейський комісар з питань розширення Гюнтер Ферхойген] прокоментували слова українського президента: “Прийняти в ЄС Україну? З таким же успіхом ми могли б прийняти в ЄС Нову Зеландію".

Крістіан Феслер

посол Швейцарії в Україні (2005-2006)

 

Пропрацювавши в Україні від початку 2005 року до кінця 2006-го, я мав можливість побачити перші наслідки помаранчевої революції.

Це був період великих надій. Але подальші політичні події показали, що історія у випадку України — важкий тягар, який є перешкодою для створення сучасної демократичного та ліберальної держави.

Я щасливо одружений з українкою, ми разом виховуємо її дочку тут, у Швейцарії.

Для мене Україна була не стільки країною смішних або екстраординарних подій, скільки країною великих річок, красивих пейзажів і постійних відкриттів.

Водночас не може не шокувати глибокий контраст із похмурими індустріальними містами на сході або мертвим містом Прип'ять.

Георг Цублер

посол Швейцарії в Україні (2007-2011)


Георг Цублер (третій зліва) на відкритті Будинку матері та дитини Чернігівської виправної колонії № 44, де утримуються жінки - спільного українсько-швейцарського проекту Жінки та матері з дітьми в ув’язненні / Фото: cg.gov.ua
Георг Цублер (третій ліворуч) на відкритті Будинку матері і дитини Чернігівської виправної колонії № 44, де утримуються жінки - спільного українсько-швейцарського проекту Жінки і матері з дітьми в ув'язненні / Фото: cg.gov.ua


Коли я приїхав в Україну на початку 2007го, помаранчевій революції виповнилося два роки. Ця знаменна подія викликала безліч очікувань і надій у місцевому та європейському співтоваристві.

За роки мого перебування в Україні цей ентузіазм і віра людей у реформаторство нової влади поступово танули. Все більш інтенсивні внутрішні чвари в таборі Ющенка стали таким розчаруванням, що лише через шість років після помаранчевої революції повалений тоді кандидат у президенти зміг повернутися.

Тому роки, проведені в Україні, залишаться у моїй пам'яті чимось на зразок емоційних американських гірок: від надії на сталий розвиток демократії і ліберальних цінностей до зростаючого розчарування щодо внутрішньої політики влади й укорінених економічних інтересів певних еліт, які створюють все більш серйозні перешкоди для реформ в Україні.

Крістіан Шененбергер

посол Швейцарії в Україні (2011-2015)


Фото: прес-служба ГПУ
Фото: прес-служба ГПУ


У роки мого перебування Україна пережила визначальний момент своєї історії. Восени 2013го президент Янукович зупинив процес асоціації з ЄС. Це викликало великий протестний рух.

За кілька місяців до цього дипломати, які працюють в Україні, як і я сам, не вірили, що такий розвиток подій можливий. Уряд неухильно створював апарат безпеки і, здавалося, тримав жорсткий контроль над усіма державними структурами. Народ, розчарований у владі після помаранчевої революції, здавався пасивним, майже байдужим. Більшість дипломатів готувалася до років стагнації. Але почався Євромайдан.

У підсумку президент Янукович втратив владу, Росія незаконно анексувала Крим, почалася війна на сході України. У цій ситуації роль Швейцарії як голови ОБСЄ полягала в тому, щоб найкращим чином використовувати цю організацію для зменшення насильства і страждань.

Звісно, неможливо точно оцінити вплив проведеної роботи на ситуацію. Але, дивлячись на війну у Сирії, можна припустити, що конфлікт в Україні і навколо неї міг мати значно гірший розвиток, якби не активна присутність ОБСЄ та інших міжнародних гравців.

Незабаром після заняття моєї нової посади у посольстві Швейцарії я висунув кілька простих принципів, яким повинні були слідувати мої співробітники. Я сказав їм: "Дійте за інструкцією, дійте без інструкції або проти інструкції, але дійте на благо посольства".

Минуло близько двох років, і я не згадував про ці принципи довгий час. Але, судячи з усього, вони залишалися в пам'яті моїх співробітників. Одного разу до мене підійшов літній джентльмен і сказав, що він щойно пішов проти інструкції, але на благо посольства. Йому, мабуть, нелегко було це зробити. Для мене це був знак сердечної довіри.

Повний текст матеріалу читайте в новому номері журналу Новое время - №19 від 26 травня.


Правда і брехня про Степана Бандеру

Правда  про Степана Бандеру





Брехня про Степана Бандеру (теж варто знати і порівняти)


Московія вкрала історію у Києва, в українців.



05 лютого 2013 року.
     Володимир Білінський у середині 1980-х почав писати книжку "Країна Моксель". У ній, на основі численних фактів, заперечує слов'янське походження росіян та правдивість "літописних зводів". Називає їх фальшивкою цариці Катерини. Вважає Росію наступницею Золотої Орди — держави, заснованої монголами у XIII ст., що утримувала в залежності більшу частину Русі. Вийшов тритомник "Країна Моксель" та два томи "Москва Ординська".

Із Володимиром Броніславовичем домовляємося зустрітися в київському видавництві ім. Олени Теліги, що на вул. Мазепи. Він проводить у кабінет директора видавництва.

Твердження, що росіяни шовіністи — це стереотип?

— Росіянин ніколи не відповість вам українською, навіть якщо знає мову. Навпаки захоче, щоб ви перейшли на його мову. Бо вважає себе господарем. Не тому, що він поганий, так його виховали.

Чому багато україномовних, які приїжджають до Києва, переходять на російську?

— Це не українці, а хахлуї. У них у крові сидить раб. Вони не розуміють, що рідна мова — це та, яка йде споконвічно від рідної землі, нею можна звертатися до Бога. Так виховала російська імперія наших людей. В столиці була поширена думка,  що завдяки російській українець стане "городським". Імперії вже немає. Мойсею довелося водити людей пустелею 40 років, щоб видавити з них рабство. Вони не мали впливу ідеологічного середовища.

Як викорінювати наші комплекси?

— Треба мати свою національну гордість. Мова, церква, сім'я — це святі поняття, якими не можна поступатися. Не потрібно від чиновників чекати, що вони дадуть цю гордість. Радянська влада виховувала людину так, що ти ні про що не думай — квартиру, роботу, освіту держава дасть. 3-річних дітей забирали в садочки, щоб виховувати по-своєму, а батько з матір'ю мусили ходити на роботу. Особистістю не треба було бути. Треба було злитися з масою і не висовуватися.  Я колись теж був патріотом Радянського Союзу. Все змінила Караганда. Приїхав туди 1959-го. Працював начальником дільниці. Там саме утворили радгоспи з колишніх в'язнів таборів. Бригаду монтажників у мене очолював старший лейтенант радянської армії Федотов, який дійшов до Берліна. А зварників — один з офіцерів Української повстанської армії на прізвище Зелінський. Кожного ранку на планьорці мусив їх заспокоювати. Проте коли Федотов ішов на відповідальний монтаж, брав за зварювальника тільки Зелінського. Там я і переосмислив значення людської особистості в житті.

Як ставитеся до російськомовних українців?

— Таких не повинно бути. Є носії або української культури, або російської. Українець, який з дитинства чує російську мову, згодом тягнеться до російського, як до свого рідного. Я не мирюся з людьми, які на українській землі насаджують російську точку зору. Не подобається тобі українське -- Їдь у Росію і живи там у повній душевній гармонії.

Чи Росія зараз така ж небезпечна для українців, як за часів Російської імперії чи СРСР?

— Треба розділяти російський народ і російську владу. Люди там такі ж, як і наші. А їхня влада становитиме для нас небезпеку до тих пір, поки не зміниться її світогляд. Російські політики досі хочуть відродити Російську імперію. Без поняття імперії Росія не зможе існувати у такому вигляді, як тепер. Якщо відняти придумані історичні міфи, від неї залишиться тільки Московське князівство.  Москва, Твер, Рязань були окремими улусами Золотої Орди.

З чого ви робите висновок, що Росія продовжувач традицій Золотої Орди?

— Там і зараз діють ті ж правила: ти начальник — я дурак. Це стовідсотково ординська традиція — гнути голову перед сильнішим. Слухав промову президента США Барака Обами. Він сказав, що кожна людина — творіння Боже. І не важливо, що одна з них є президентом, а інша — двірником. Усі вони — багатство Америки. В Росії жоден президент такого не скаже. Тому її доля визначена. Вона, якщо не зміниться, розвалиться на ті держави-ханства й князівства, з яких колись починала складатися.

В Україні можливий сценарій розпаду?

— Ні. Куди нам валитися? Геродот писав, що кордони Скіфії тягнуться від Дністра до Дону. Так було завжди і так буде. Інша справа, що нас довго привчали, що ми — зайди, що слов'яни прийшли на цю землю в V-VI століттях. Це придуманий міф. Ми на цій землі корінне населення і це треба пам'ятати.

Україна теж неоднорідна. Кажуть, що в Центрі й на Заході — ментальність Київської Русі, а на Сході та Півдні — кочова.

— Я б окреслив проблему інакше. На Заході й у Центрі живуть більші індивідуалісти. А в промислових районах Сходу й Півдня переважають люди зі стадним мисленням. Вони звикли триматися гурту й воліють забути про свою індивідуальність. Чому нинішня влада на всі ключові посади тягне донецьких? Що, в Києві, в інших регіонах немає фахівців? Бо стадний рефлекс. Однак процес зламу впевнено йде на Південь і Схід.

Україна пройшла точку неповернення до Радянського Союзу?

— З погляду народу — так. Проголошення незалежності і є точкою неповернення. А чи влада пройшла — залежить від самої влади. Теперішня з президентом Януковичем думає, що їй краще  з Росією. Якщо рухатимемося на Схід — це ломик, кувалда. Якщо на Захід — "мерседес", комп'ютер. Молодь уже вибрала Захід. У моїх рідних Дунаївцях Хмельницької області за Союзу більшість говорили російською. Тепер там її не почуєш. Зламалася ситуація і в обласному центрі. Він теж швидко українізується. А минуло 20 років. Зміниться два-три покоління, і українці забудуть про імперію. Цей процес прискориться, якщо буде патріотичний президент, а не проросійський.

Російська імперія можлива без Закавказзя, Прибалтики, Середньої Азії. Але, кажуть, неможлива без України. Чому?

— Бо імперія прив'язана до української історії і стоїть на придуманих історичних міфах. Російська історія починається із Києва. А чому не з Москви?  Хіба важко історикам написати, як хан Менгу-Тимур заснував 1272 року Московське князівство? А далі все піде як по маслу. Але цього не роблять, тому що тоді Москва буде прив'язана до Золотої Орди.  Тому воліють красти історію у Києва, в українців.

1945 року Росія повернула собі землі, втрачені після Першої світової війни. Вона здатна здійснити чергові завоювання?

— Після втрати земель імперії все важче зібратися на нове завоювання. Це потребує колосальних зусиль і буде мати негативні наслідки.  У 1945 році Росія майже відновилася в царських кордонах, але Фінляндію вже не повернула. Польщу вже не повернула. Потім програла холодну війну й втратила ще 15 колишніх республік. Далі буде. Зараз Красноярському краю лишають 11 відсотків валового продукту, решту забирає Москва. Ви думаєте, в Красноярську з цим миритимуться вічно? Підірвали вертоліт із генералом Лебедем, який про це говорив. КДБ такого не вибачає.  Але проблему не вирішили, її вкотре загнали всередину. Це російські методи. Інакше імперія не вміє.

"Казаха з мене не вийшло"

     Володимир Білінський народився в місті Дунаївці на Хмельниччині. Навчався в Дніпропетровському університеті на кафедрі мостобудування. 1959 року отримав направлення в Казахстан — місто Караганда. Починав працювати майстром мостопоїзду. Збудував близько сотні мостів у Казахстані та Сибіру. На пенсію йшов із посади першого віце-президента об'єднання "Казліспромбуд". Зараз йому 76 років.  У 1999 році приїхав в Україну на зустріч випускників, після якої і залишився на Батьківщині.  Дружина Любов Сергіївна — росіянка. Закінчила Карагандинський медуніверситет. Працювала лікарем. Мають сина та онуку.

"Казахстан будує свою національну державу. Я їм всіляко допомагав. Але казаха з мене не вийшло", — сміється Володимир Броніславович.

 


Финский опыт не поможет




Холодным мартовским утром солнце светило солдатам в спину. Под ногами скрипел снег. Финская армия уходила на запад, оставляя за собой холодные стены Виипури. В марте сорокового года Финляндия потерпела самое страшное поражение в своей истории. Сегодня о нем рассказывают как о победе.

Я набираю в поисковике три слова: «финский опыт Украина». Иногда речь идет об энергоэффективности или системе бухгалтерского учета. Но большая часть ссылок посвящена успешному противостоянию Финляндии Советскому Союзу во время «Зимней войны» и тому как нам его перенять. Но успешному ли?

В марте 1940 года Финляндия подписала мирный договор с СССР. Представим, что Украина подпишет аналогичный договор с Россией сегодня. Может быть воображение и нарисует кому-то победную картину бегущих оккупантов, парада победы в Киеве и возвращенного Крыма. Но к той реальности, в которой после войны оказалась Финляндия, это не имеет ни малейшего отношения.

Украина в роли Финляндии 1940 года это:

– Окончательный отказ от Крыма, всей Донецкой и части Луганской областей;

– Передача оккупанту второго города страны – Харькова (финны отдали Виипури, сегодняшний российский Выборг);

– Потеря своих домов 12% населения Украины;

– Свободный транзит российской армии через Украину;

– Новая граница обустраивается с учетом российской военной доктрины;

– Российская военная база под Одессой.

Чрезмерно много? Финны рассудили точно также и была неудачная «война продолжения», когда Финляндия попыталась вернуть утраченное, заключив сделку с дьяволом. Как и всякая сделка такого рода, союз с Гитлером закончился плохо. После Второй Мировой Финляндия пошла на новые уступки:

– Внешняя политика, полностью регулируемая из Москвы;

– Внеблоковый статус страны;

– Запрет критики советских порядков внутри страны;

– Выдача политических беженцев.

И те, кто предлагает Украине «финский опыт», то не просто плохо знают историю, страшного в этом ничего нет. Страшное в том, что  – это закончится попыткой перенести финские военные реалии в условия наших боевых действий с закономерным «финским» финалом. Страшным финалом. Красная армия не пришла в Хельсинки, но Финляндия была унижена и разгромлена.



Итак, финский опыт Украине не подходит. Нам нужна победа, а не поражение с хорошим пиаром. Финны действительно смогли остановить врага. Но не его аппетиты. Кормить восточного соседа пришлось досыта, всей страной и с большими потерями.

Человек так устроен, что он всегда ищет пример, если не для подражания, то хотя бы для сравнения. Финляндия многим кажется хорошим и очевидным примером, но у меня плохие новости: побеждать придется без примера. Украина создаст свою собственную школу победы и будущие поколения смогут говорить, об украинском опыте войны.

Потому что учиться нам не у кого. Украина приняла удар на себя в жестких и неблагоприятных условиях Финляндия готовилась к войне два десятилетия, у нас два десятка лет занимались непонятно чем, хотя враг всегда стоял у ворот.



Однако, чем тяжелее схватка, тем с большей честью из нее можно выйти. Мы смотрим в лицо страшному врагу и советы давно умершего Маннергейма уже не помогут. Зато наша победа станет не только победой Украины, а эталоном победы, о которой потом писать и говорить как об «украинском чуде».

Достижение Финляндии в том, что, несмотря на все грозные события двадцатого века, угрозу независимости и десятилетия оглядки на могущественного соседа – страна устояла. Сегодня Финляндия – это богатая, красивая страна, которая значительно превосходит своего «победителя». А вот это достижения повторить нужно обязательно. Иначе к чему тогда все?

Андрей Кемаль,

http://firstsocial.info/analiz/finskiy-opyit-ne-pomozhet

Чеченська війна в РФ - 3

ЗНАЙ СВОЮ ИСТОРИЮ. «Мы расскажем вам о тех днях, стараясь придерживаться правды...»

Часть 3

За 3 с лишним года свободы чеченцы преобразились, и надо отметить немалая заслуга в этом была Джохара Дудаева и его соратников по ОКЧН.

Были разрушены психологические барьеры, которые имперская пропаганда десятилетиями насаждала среди покоренных народов. Дудаев будил у чеченцев историческую память и чувство достоинства. Часто повторяя, что позорно покоряться русским крепостным рабам, у которых нет ни религии, ни чести, ни морали.

Объяснял просто и доходчиво. Дудаев говорил, какие бы названия русский не придумывал для себя: «спецназ», разного рода «береты», «альфа» и далее по алфавиту, это только лишь названия, которые ни на йоту не меняют суть русского – он как был, так и остается тем же самым жалким, безропотным рабом.

Люди поверили в себя, в свои силы и право отстаивать свою религию и свободу, защищать свою землю.

В то время произошел интересный случай, ставший самой обсуждаемой новостью. 5-6 сельских охотников из села Саади-котар наткнулись в лесу на спецгруппу русских кафиров «Скорпион», засланную в Чечню для диверсионной работы.

Сделав предупредительные выстрелы, охотники предложили им сложить оружие. Подумав, что попали в засаду, группа спецназа из 40 человек сдалась сельским охотникам. Спецоружие, которое у них изъяли, доверху заполнило телегу.

«Танки горят как спичечные коробки», - говорил Дудаев. Многие воспринимали это, как шутливое преувеличение, чтобы подбодрить народ перед будущим столкновением.

Однако 26 ноября чеченцы убедились воочию, что танки действительно горят как спички.

Более того они могут разрываться так, что башня оказывается на пятом этаже и станина перелетает на соседнюю площадь. По воле Аллаха, по Его мудрости это бесславное танковое вторжение оппозиции, и ее позорный провал подняло дух чеченцев и их готовность к сражению.

И привело это к тому, что 31 декабря 1994 года народ не испугался и не разбежался при виде танковых колон. Более того, танки превратились в мишени для чеченских гранатометчиков. И впервые за многие десятилетия российские генералы убедились, что вводить танковые колонны в город – большая ошибка. Во всяком случае, вводить танки в Грозный точно было ошибкой.

И все же, говоря «народ не испугался», необходимо сделать уточнения. Народ до последнего момента надеялся, что возможен какой-то мирный исход, какие-то мирные переговоры. Но когда стало известно, что начался штурм Грозного, сердцами большинства людей овладели печаль и страх.

Даже многие из тех, кто приобрел оружие и готовился выйти на джихад, сидели у себя в селах, прислушиваясь к грохоту канонады. А грохот этот был слышен и в отдаленных селах Чечни.

И только, когда на следующий день по местному телевидению выступил Джохар Дудаев, и была показана сгоревшая российская бронетехника и трупы агрессоров, люди воспрянули духом. Значит, идет сопротивление, значит, идет сражение! И в Грозный начали подтягиваться добровольцы, группами и отрядами из разных сел.

Три первых барьера страха.

Все прибывающие в Грозный тогда скапливались на площади «Минутка» в южной части города. Здесь уже реально ощущался запах войны, так как в близлежащих жилых комплексах, хотя и изредка, но долетали танковые снаряды. Но вся основная канонада доносилась из центра города. Большинство было без оружия. У некоторых были лимонки, у некоторых охотничьи ружья. Вооруженных автоматами и гранатометами было мало.

Прибытие в город, можно было оценить, как преодоление 1-го барьера страха. Но подвигнуть людей пойти в центр города, где шла битва, было трудно. Масхадов присылал своих помощников, чтобы призвать собравшихся прийти в главный штаб.

Представитель Масхадова обращался к группам ополченцев и затем направлялся с теми, кто решился на сражение, в центр города. Главная улица, по которой шли к центру, обстреливалась минометами. По пути часть добровольцев отставали и незаметно сворачивали в проулки и подъезды. Так что, пока доходили к мосту через Сунжу были случае, когда от группы оставалось 5-7 человек, и их можно было причислить к тем, которые преодолели 2-й барьер страха.

Оставалось пройти мост, чтобы попасть на площадь, где справа стояло здание совета министров (совмин) и слева на другой стороне площади президентский дворец, где и находился главный штаб.

Мост, который называли «совминовский», простреливался из БМП и крупнокалиберных пулеметов со стороны республиканской библиотеки. И тот, кто решался пройти через него, преодолевал 3-й барьер страха.

Перед мостом, прячась за стенами ближайших домов, скапливалось по нескольку десятков человек. Изредка, кто-то их них, прочитав молитву, срывался с места и, пригибаясь, пробегал через мост. Но многие не решалось на это, и продолжали стоять, прижимаясь к стенам домов.

Один раз туда подошел Шамиль Басаев. Он стал на середину моста, повернулся к ополченцам, развел руками и громко позвал: «Посмотрите на меня,… видите, я стою,… видите, со мной ничего не случилось,… давайте братья, вперед! Идите за мной!». Часть добровольцев прислушалась к Шамилю и перебежала по мосту.

Того, кто преодолев себя попадал на позиции, ждал уже другой уровень испытаний. Здесь враги били по позициям прямой наводкой из танков, БМП, гаубиц, накрывали подступы минометным огнем. И, естественно не все это выдерживали… и искали причины покинуть позиции.

Некоторые снимались из-за легкого ранения. Другие, присоединялись к группе, которая вывозила шахида домой, и число сопровождающих иногда превышало 7 человек. Тем самым позиция практически оголялась. Третьи уходили без причины.

Но были и такие, которые показывали чудеса храбрости и дерзости. Они громили бронетехнику врага, в упор расстреливали его пехоту, минировали подступы к позициям, делали вылазки в поисках вражеских групп.

Как правило, таких бывает мало. Но достаточно для того, чтобы своим примером разбудить решительность и стойкость у окружающих. Через короткое время молодежь обретала уверенность в своих действиях и быстро училась азам войны. И уже через пару недель боев число участников обороны увеличилось, а в народе ожила и утвердилась ответственность за общее дело.

Была еще одна категория участников джихада. Они были спокойные, неприметные, мало говорили, никогда не покидали позиции и выполняли возложенные на них поручения. Односельчане удивлялись, когда они становились шахидами или с ранениями попадали домой. Удивлялись, потому что никто не думал, что они способны выйти на войну. Но теперь люди смотрели на них другими глазами.

Среди сил сопротивления дерзкие и храбрые исчислялись сотнями, нерешительные и слабые тысячами. В самом центре города, оборону на подступах к президентскому дворцу держали не более 100 муджахидов. И это не выдумка. Этот факт подтвердят те из участников городских боев, кто еще до сих пор жив.

100 воинов против двух русских дивизий. Даже если эти дивизии в условиях города не могли развернуться в полную силу, такая диспропорция в соотношение противоборствующих сил поражала.

Описывая те дни, мы старались не отклоняться от реальной картины и старались передать дух того времени. И теперь читатель сам может сделать определенные выводы. И все равно, чтобы объяснить фиаско блиц штурма обыденное мышление будет подтасовывать «данные уравнения».

Мы уже говорили об этом. К примеру, уменьшить силу российской армии, преувеличить несогласованность действий генералов, оторванность передовых подразделений от вторых эшелонов, отсутствие хорошей связи и так далее. Одновременно можно преувеличивать стратегический потенциал чеченского сопротивления.

Во все времена отдавали дань уважения стойкости и храбрости воинов. И такие факты имели место у сил обороны Грозного, что зафиксировали многочисленные иностранные журналисты. Но все же и этим не объяснить провал штурма.

Единственное правильное объяснение тех событий только в одном – провал этого штурма был ПРЕДОПРЕДЕЛЕН.

Даже если бы российские генералы бросили бы на штурм еще больше живой силы, еще больше техники, результат был бы тот же – российские войска завязли бы в Грозном на те же 54 дня и понесли бы те же потери.

Что касается чеченцев, которые вышли на джихад против неверных, им достаточно было ПРОСТО ЗАЙТИ В ГОРОД. Просто зайти в город с любым оружием, которое у них было под рукой…. Главное было зайти,.., зайти даже без оружия.

Потому что у чеченцев было на то время САМОЕ МОЩНОЕ ОРУЖИЕ В МИРЕ – дуа всего мусульманского мира за своих братьев в Чечне.

Российские войска несли чудовищные потери, - потери, которые они скрывают и будут скрывать, пока не сгинет кремлевский режим. Позиции и дислокации российских подразделений периодически накрывались шквальным огнем из каких-то крупных орудий. И все эти случаи относили за счет ошибок и несогласованности российских войск, «накрывали огнем своих».

На войне такое случается. Но таких случаев было очень много, а так часто военные ошибаться не могут, даже если это российские генералы.

Один из участников и свидетелей тех событий рассказывал. Его захватили в разрушенном доме и повели на территорию бывшей республиканской больницы, чтобы затем этапировать в Моздок на так называемый фильтропункт.

Во дворе больницы заставили обхватить столб руками и надели наручники. Находилось там около 50 солдат, которые расположились обедать. Вдруг начался беспрерывный обстрел двора, напоминающий минометный. Все снаряды ложились точно в пределах двора.

Большинство было убито, не спасали никакие канавки, никакие укрытия. Осталось в живых чуть больше десяти солдат. Раненных не было. «Меня не коснулся ни один осколок, хотя я был на открытом пространстве».

И еще один важный момент о котором знают все жители Чечни. С первого же дня штурма Грозный накрыло странное темно-синее облако, которое создавало серьезные проблемы для русских самолетов. В то же время вокруг Грозного лежал снег, и было солнечно целый месяц.

Но когда входили в черту города, было ощущение, что наступили вечерние сумерки. Это облако над Грозным держалось 54 дня и исчезло после того, когда последняя группа муджахидов вышла из города.

Бои в Грозном стихли, но война не закончилась….

Шамсуддин Нашхоев, участник войны
Кавказ-Центр
http://www.kavkazcenter.com/russ/content/2016/12/03/113741/znaj-svoyu-istoriyu--my-rasskazhem-vam-o-tekh-dnyakh-starayas-priderzhivatsya-pravdy---.shtml

ЧОРНІ ЗАПОРОЖЦІ продовжують традиції славного полку армії УНР

19 березня 2017 року відбулась презентація книжки Романа Коваля

“Чорні перемагають.
Спомини про прадідів козацтва 72-ї бригади”.

Книжка стала восьмою в бібліотечці Історичного Клубу «Холодний Яр»
(серія «Воєнна мемуаристика»).
Редактор-упорядник Роман М. Коваль.
Видавець – “Українська видавнича спілка ім. Юрія Липи”.

В основу книжки «Чорні перемагають...» лягли спогади козаків та старшин Армії УНР. Епіграфом стали слова легендарного командира полку Чорних запорожців Петра Дяченка – “Сміливі завжди мають щастя”.

http://nezboryma-naciya.org.ua/show.php?id=1674



Українська міфологія: у що вірили наші предки?

Головними героями, зазвичай, є батько-господар, мати-господиня, їхні діти, худоба та поля. Характерною особливістю української міфології є пантеїзм, тобто філософсько-релігійне вчення, за яким Бог ототожнювався з природою. Тому боги та міфічні істоти були близькими та рідними для наших предків, які жили в повній гармонії з природою.


ТОП-5 автентичних українських костюмів

Приклади автентичного вбрання Рівненської, Тернопільської, Івано-Франківської, Одеської та Полтавської областей.


Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
56
предыдущая
следующая