О сообществе

Для всіх, хто цікавиться історією України, а також задумується над її майбутнім, яке не можна уявити без свободи і справедливості.

Топ участников

Вид:
краткий
полный

Свобода і справедливість

Трагедія під Волновахою три роки тому

Трагедія під Волновахою: В окупованому Докучаєвську розвісили проукраїнські листівки
36685 ПЕРЕГЛЯДІВ
 
Субота, 13 січня 2018, 22:27

В річницю трагедії під Вохновахою, коли від обстрілу бойовиків автобуса на блок-пості загинули 12 людей, в окупованому Докучаєвську розвісили проукраїнські листівки.

Про це повідомив у Facebook журналіст Андрій Цаплієнко.

"Сьогодні в Докучаєвську, який контролює "ДНР", з’явились ці листівки. З пробаченнями в скоєному злочині. З нагадуванням, хто це зробив. На чиїх руках кров земляків. Що це - каяття чи спецоперація?", - написав Цаплієнко.

На листівках з фотографією автобуса написано: "Волновахо, вибач за вбивство!".

 
 
 

"Я маю лише три фотодокази. Але листівок було багато. На стінах "хрущовок", на парканах, на порталах офіційних будівель. Їх бачили на Театральній та Центральній, на Леніна, на Жовтневій та Незалежності. Бойовики поспіхом зривали їх на Мельникова, Куйбишева та Свердлова. Марно. Люди встигли не те, що прочитати їх, а навіть сфотографувати", - додав він.

Також Цаплієнко зазначив, що невідомо, хто саме розвісив ці листівки.

Як відомо, 13 січня 2015 року бойовики завдали артилерійського удару по блокпосту сил АТО і влучили в автобус із мирними жителями. В результаті обстрілу загинули 12 людей, з яких, п'ятеро чоловіків і сім жінок.

Українська правд

З тарифами в Україні вже наведено порядок

Нацкомісія ввела RAB-тарифи для "Укренерго"
СЕРЕДА, 10 СІЧНЯ 2018 
 

Рішення Національної комісії, що здійснює держрегулювання в сфері енергетики і комунальних послуг, необхідні для переведення НЕК "Укренерго" на стимулююче регулювання, вступлять в силу з 11 січня 2018 року.

Постанови №№973-980 від 27 липня 2017 року, що формують нормативну базу для переведення "Укренерго" на RAB-регулювання, оприлюднені в газеті "Урядовий кур'єр" 10 січня 2018 року, передає "Інтерфакс-Україна".

Регуляторна норма доходу визначена на рівні 12,5%.

"Це повний пакет для впровадження стимулюючого тарифоутворення для магістральних електричних мереж, для державного підприємства "Укренерго", - відзначав в липні глава НКРЕКП Дмитро Вовк.

"Урядовий кур'єр" також оприлюднив постанови №№964-967, якими затверджується процедура та порядок формування тарифів на транспортування тепла по магістральних і розподільних мережах на принципах стимулюючого регулювання.

Регуляторна норма доходу для таких компаній встановлена НКРЕКП на рівні 12,5% для першого регуляторного періоду.

"Ми практично завершили формування нормативної бази, проте необхідно ще працювати спільно з іншими органами влади, щоб повний пакет був готовий", - заявив Вовк.

Він звернувся до компаній у сфері теплопостачання з проханням активізувати роботу з переходу від системи "Витрати+" до стимулюючого тарифоутворення.

"Після проведення відкритих слухань конкретними компаніями комісія розглядатиме перехід від системи "Витрати+" до стимулюючого регулювання", - зазначив Вовк.

"Укренерго" здійснює експлуатацію магістральних і міждержавних ліній електропередач, а також централізовану диспетчеризацію об'єднаної енергосистеми країни.

НЕК є державним підприємством, перебуває в підпорядкуванні Міністерства енергетики та вугільної промисловості, але буде перетворено в закрите акціонерне товариство.

Як зазначалося, НКРЕКП підготувала нормативну базу для переведення енергокомпаній на RAB-регулювання.

Голова комісії Дмитро Вовк заявив, що перехід на стимулююче регулювання дозволить енергокомпаніям залучати інвестиції, підвищити енергоефективність, надійність та якість послуг, а в довгостроковій перспективі і знизити тарифи.

Виходячи з документу, комісія збирається закласти в так зване RAB-регулювання дохідність для обленерго на рівні 12,5% річних на нову базу (йдеться про інвестиції в нові активи) та так само 12,5 річних дохідності на стару базу (наявні активи компаній).

На думку експерта з енергетики Андрія Геруса, це дасть можливість власникам обленерго отримувати близько 30 млрд грн щорічно, оскільки "такий RAB-тариф збільшить тариф обленерго у 3 рази".

Також він наголошує, що "cтара база" активів обленерго була оцінена за новою методикою і через це їх вартість зросла удвічі.

Крім цього, він вважає, що ставка 12,5% на нову базу не буде спонукати обленерго  інвестувати в розвиток мереж (наразі банки пропонують близько 15% річних для вкладів - ЕП).

Стимулююче тарифоутворення або RAB-регулювання – система довгострокового тарифоутворення, основною метою якої є залучення інвестицій у розвиток та модернізацію електричних мереж. Ця система широко застосовується в Європі.

Читайте також: Що відбувається по той бік розетки: репортаж з диспетчерської "Укренерго

У справі Сергія Колмогорова

Справа Колмогорова: про баланс між обвинуваченням і захистом
Сергій Колмогоров. Фото: tsn.ua
Сергій Колмогоров. Фото: tsn.ua
Сергій ЯРОШ14.11.2017 р.
Вирок у справі прикордонника Сергія Колмогорова не можна вважати ані законним, ані справедливим

Нещодавно генеральний прокурор України Юрій Луценко зробив заяву про те, що у кримінальній справі прикордонника Сергія Колмогорова доведеться знайти баланс між обвинуваченням і захистом. Як юрист я повністю підтримую цю точку зору генпрокурора, однак у мене виникли запитання. Чому «доведеться»? Тобто органи прокуратури в принципі не бачать необхідності в такому балансі, але змушені його шукати саме в цій конкретній справі? Чому цей баланс необхідно шукати тільки у справі Колмогорова? Хіба в інших кримінальних справах немає такої потреби?

На мою думку, головна проблема правової системи України — наявність системного конфлікту між законністю і справедливістю. Врегулювання цього конфлікту і є основним завданням держави та суспільства. Саме це завдання мало бути наріжним каменем усіх проведених в Україні реформ. На жаль, це питання практично навіть не обговорюється.

Тому подібна заява, зроблена саме генеральним прокурором України, є вкрай важливою. Вона може стати тим камінчиком, який нарешті зрушить з місця лавину змін у кримінальному процесі. Якщо це станеться, то Юрій Луценко назавжди залишить свій слід в історії права України, незалежно від інших його досягнень або невдач.

Одна з основних проблем, пов'язаних з правовою реформою в Україні, — вкрай односторонні підходи до її вирішення в основних учасників процесу. Правоохоронці нав'язують свою точку зору, адвокати — свою, бізнес — свою, громадські активісти та політики — кожен свою. При цьому практично ніхто не намагається оцінити ситуацію системно — з погляду балансу між обвинуваченням і захистом, хоча такий підхід міг би вирішити багато спірних питань.

У зв'язку з цим виникла ідея написати цикл статей, в якому буде проаналізовано найбільш спірні моменти у сфері кримінального права і процесу саме з цього погляду.

Таких питань багато, але буде справедливо, якщо ми почнемо саме зі справи Сергія Колмогорова.

Наприкінці жовтня 2017 року група прикордонників пікетувала Вищий спеціалізований суд, вимагаючи скасування вироку у справі свого товариша по службі Сергія Колмогорова. Ця подія інтенсивно висвітлювалася у ЗМІ, які повідомили публіці таку версію: перебуваючи на бойовому посту в зоні АТО, прикордонник Сергій Колмогоров отримав наказ зупинити підозрілий легковий автомобіль, який рухався в його бік. На накази зупинитися і попереджувальні постріли водій не реагував і продовжував рух, створюючи загрозу бійцям. По автомобілю було відкрито вогонь, внаслідок якого загинула жінка-пасажир. Стріляло кілька осіб, але саме Колмогорова звинуватили у навмисному вбивстві, засудивши до 13 років ув'язнення.

Справа набула великого суспільного резонансу. Народний депутат Дмитро Тимчук заявив про необхідність перевірити суддів у справі на предмет їхньої прихильності ідеям «русского мира», а генпрокурор Юрій Луценко зробив заяву, яка стала приводом до написання цієї статті.

Вищий спеціалізований суд України вирок скасував і спрямував справу на новий розгляд.

Справа є безумовно цікавою як з професійного, так і з суспільного погляду. Однак, як лікар не може ставити діагноз, не опитавши й не оглянувши хворого, так і юрист не має робити висновки, не ознайомившись з усіма обставинами справи. На жаль, не опубліковано жодних подробиць. Було зовсім незрозуміло, чому суд виніс такий вирок, якщо все відбувалося саме так, як це описували ЗМІ (стан української юридичної журналістики проаналізуємо іншим разом).

Рішення Приморського районного суду м. Маріуполя в Єдиному державному реєстрі судових рішень виявилося засекреченим. Незрозуміло чому, адже за законом таке рішення не підлягає обмеженню в доступі.

На щастя, Апеляційний суд Донецької області виявився ліберальнішим, і його ухвала у справі є у відкритій частині реєстру.

Спробуймо сформувати неупереджену думку у справі виходячи з інформації, яка є в цій ухвалі. Ми не бачили матеріалів справи, не досліджували особисто докази, не чули свідків і не можемо самостійно оцінити правдивість їхніх свідчень. Давайте просто візьмемо на віру висновки суду з цих питань і вважатимемо, що всі описані у вироку обставини дійсно мали місце.

Моя особиста думка: під час розслідування справи та розгляду її судом мали місце системні помилки, які роблять винесений вирок як мінімум несправедливим, а як максимум — незаконним. Безумовно, така думка є суб'єктивною і не може вважатися істиною в останній інстанції, проте не можу не поділитися нею.

Для початку слід викласти суть справи так, як вона виглядає в описі апеляційного суду (природно, все максимально спрощуючи й узагальнюючи).

7 вересня 2014 року близько 21.30 в Маріуполі з боку зони бойових дій в'їжджав легковий автомобіль, в якому перебували чоловік з дружиною. За кермом був чоловік. Автомобіль зупинився на узбіччі. Особливістю цього автомобіля було те, що при включенні запалення на кілька секунд спалахували фари. Подружжя курило в машині й для відкриття вікон включало запалювання. Тому в автомобілі, що стояв, кілька разів спалахували й гасли фари. (Саме через це автомобіль здався бійцям підозрілим — подавав сигнали!)

Надалі автомобіль почав рухався в бік поста прикордонників, який не був відповідним чином освітлений і обладнаний. Знаків, що зобов'язують водія зупинитися, не було. Наказів зупинитися і попереджувальних пострілів водій не чув і чути не міг — вогонь на ураження було відкрито, коли автомобіль був у 68 м від поста.

Більшість випущених куль потрапило по мотору і колесах, але кілька потрапили по лобовому склу та вбили жінку-пасажира. Куль не знайшли, але експертиза встановила, що вони прилетіли з того місця, де займав позицію і вів вогонь Сергій Колмогоров.

Суд встановив, що водій автомобіля не скоював жодних правопорушень, не міг чути наказу зупинитися, не мав можливості зрозуміти, що попереду є правоохоронці й не становив для них загрози (суд відхилив доводи захисту про те, що автомобіль швидко рухався в бік поста, оскільки стан дорожнього покриття був поганим і на вулиці практично не було освітлення).

Суд визнав, що, відкривши вогонь у такій ситуації, Сергій Колмогоров перевищив свої посадові повноваження і вчинив умисне вбивство, оскільки, відкриваючи прицільний вогонь з автомата по лобовому склу автомобіля, він свідомо допускав можливість смерті осіб, які перебувають у ньому. Суд зробив висновок, що стану необхідної оборони у Сергія Колмогорова не було, адже з боку водія і пасажира автомобіля не було жодної загрози ані для нього особисто, ані для інших осіб.

Скоріш за все, багато хто з юристів погодиться з такими висновками суду (за умови, що всі зазначені факти дійсно були підтверджені належними доказами). Подобається це комусь чи ні, але такий вирок повністю відповідає чинній судовій практиці. Подібних справ і вироків у країні величезна кількість (не за фактичними обставинами, а за підходами слідства й суду до розслідування і розгляду подібних справ). Водночас сам вирок виглядає несправедливим, та й до його законності є певні запитання.

Сергій Колмогоров
Сергій Колмогоров

Розгляньмо ситуацію детальніше.

Перше запитання: що прикордонники робили в Маріуполі? Хіба державний кордон України проходить тут? Чи мали взагалі прикордонники право встановлювати будь-які блокпости на в'їзді в місто?

Згадаймо ситуацію. Початок вересня 2014 року. Щойно завершилися події під Іловайськом. Офіційної лінії розмежування немає. Місто Маріуполь хоча й не розташоване безпосередньо в зоні бойових дій, але однозначно перебуває в зоні ризику. Бойові дії тут можуть початися в будь-який момент. За день до події було розстріляно українські прикордонні катери. Офіційно було оголошено про проведення антитерористичної операції, але воєнний стан не введено. Керівництво АТО дезорганізоване й не має необхідних організаційних і матеріальних ресурсів.

Навіть не вивчаючи питання, впевнений: розташування та обладнання поста прикордонників на околиці Маріуполя не відповідало чинному законодавству. Таких ситуацій ним просто не було передбачено. Якщо підходити формально, то ані Сергій Колмогоров, ані решта бійців узагалі не мали права перебувати в тому місці й тим більше не мали повноважень зупиняти машини. Тобто сам факт їх виходу на цей пост вказує, що і бійці, і ті, хто їх послав, порушили закон. При цьому не має значення, стріляли вони в когось чи ні.

Чому ж щодо цього нікому не було пред'явлено жодних обвинувачень? Відповідь очевидна: це дії в стані крайньої необхідності (ст. 39 КК України). Під час організації поста були явно порушені вимоги законодавства, але ці порушення очевидно мали вимушений характер і були допущені з метою запобігти більшій шкоді, тому не розглядаються як злочин.

Питання друге. По автомобілю стріляло кілька людей. Чому обвинувачення пред'явлено одному тільки Сергію Колмогорову? У чому різниця в їхніх діях? У тому, що він випадково влучив, а решта випадково не влучили? Якщо його звинуватили в умисному вбивстві, тоді чому всіх інших не звинуватили в замаху на умисне вбивство?

Суд намагався обґрунтувати, що Сергій Колмогоров прицільно стріляв по лобовому склу, а решта — тільки по капоту і колесах. На мою думку, цей висновок не витримує критики: о 21.30 у вересні в Маріуполі якщо ще не зовсім темно, то вже глибокі сутінки (горять ліхтарі, машини їдуть з фарами). Уявіть собі: як можна в темряві вести прицільний вогонь з автомата на дистанції близько 70 м?

Але питання не в цьому. Якщо Колмогоров стріляв неправомірно, то неважливо, куди він цілився: сам факт відкриття ним вогню — вже злочин, а це означає, що інші стрілки скоїли такий самий злочин. Однак головне питання в іншому. П. 2 ч. 1 ст. 91 КПК України передбачає, що в кримінальному провадженні підлягають доказуванню умисел, мотив і мета вчинення злочину. І якщо умисел ще так-сяк наша правоохоронна система якось намагається доводити, то в більшості справ мотив і мета злочину просто ігноруються.

Справа Сергія Колмогорова не виняток. Звинувачуючи його в умисному вбивстві, ані слідство, ані суд так і не довели: який же саме мотив був у нього для умисного вбивства потерпілої і яку мету він переслідував, відкриваючи вогонь?

Здавалося б, не встановлено мотив і не треба — яка різниця? Але це тільки на перший погляд. Мотив і мета злочину — це ті обставини, які можуть обтяжувати або пом'якшувати вину, а в деяких випадках можуть змінювати кваліфікацію або навіть бути підставою для звільнення від кримінальної відповідальності.

Який мотив і яка мета могли бути у Сергія Колмогорова, якщо виходити з описаного судом фактажу? Та такими ж самими, як і у решти бійців — відбиття нападу і затримання злочинців.

Уявімо: початок вересня 2014 року. Чіткої лінії розмежування немає. До зони боїв близько 30 км, але саме місто в зоні ризику. Всіх турбує питання — захоплюватимуть росіяни Маріуполь чи ні. У такій ситуації їде автомобіль, який поводиться підозріло (постояв — моргнув фарами, потім поїхав). На крики з вимогою зупинитися і попереджувальні постріли не відповідає. У крові адреналін — страшно. Досвіду немає, часу на роздуми теж немає. Дорога погана, машина, начебто, не повинна їхати швидко, але в темряві здається, що вона мчить з величезною швидкістю. Могли в такій ситуації бійці сприймати автомобіль, що їде в їхній бік, як загрозу? Мені здається, так. Тому й стріляли усі. Своя життя дорожче за якісь інструкції із застосування зброї.

Пізніше з'ясувалося, що стрілки помилилися й насправді автомобіль не становив загрози. Жодного реального нападу не було, але ж це стало відомо вже пізніше.

Яке це має значення для справи? Та пряме. У КК України окрім ст. 36 про необхідну оборону є ще й ст. 37, яка дає визначення уявної оборони, тобто стану, коли людина помилково вважає, що відбувається напад, якого насправді немає. Особа, яка завдала шкоди в стані уявної оборони, залежно від обставин або повністю звільняється від кримінальної відповідальності, або несе відповідальність як за шкоду, заподіяну з необережності.

Ми не знаємо матеріалів справи й не можемо стверджувати, що Сергій Колмогоров діяв у стані уявної оборони. Проблема не в цьому. Проблема в тому, що слідчі, прокурори та судді зобов'язані були перевірити наявність у діях обвинуваченого ознак уявної оборони, однак не зробили цього. У вироку суд мотивував, чому дії обвинуваченого не є необхідною обороною, але не згадав про уявну оборону. Саме з цих причин вирок у справі не можна вважати ані законним, ані справедливим.

Фото: facebook.com / Андрій Ляшенко
Фото: facebook.com / Андрій Ляшенко

Мені здається, якби суд визнав дії Сергія Колмогорова уявною обороною і засудив його навіть до максимального строку за вбивство з необережності, то ця справа не мала б резонансу. Ба більше, цілком імовірно, що обвинувачений сам визнав би свою провину і весь тривалий судовий процес був би не потрібен.

Якщо ж докази у справі вказують на відсутність уявної оборони, то суд мав на ці докази послатися і встановити справжній мотив і цілі дій як Сергія Колмогорова, так і інших, хто стріляв. Якщо всі стріляли по машині для відбиття загрози, нехай і уявної, то це одна ситуація. Якщо ж стрілки розуміли, що цей автомобіль не становить загрози, і стріляли сп'яну заради розваги — це принципово інша ситуація.

У першому випадку запитання — чому засуджено Сергія Колмогорова, у другому — чому не засуджено решту бійців, які стріляли.

Чому ані прокуратура, ані суд не звернули уваги на ці аспекти справи? Відповідь зрозуміла: це практика роботи правоохоронної системи, що склалася за багато років. По-перше, доводити мотив і цілі обвинувачених складно, тут хоча б наявність умислу довести. По-друге, якщо в кожній подібній справі встановлювати істинні мотиви й цілі обвинувачених, то їм же потім потрібно буде давати оцінку у вироку, а вони можуть істотно змінювати кваліфікацію дій обвинуваченого. По-третє, українські прокурори та судді в принципі дуже рідко застосовують норми закону про крайню необхідність і необхідну оборону — що в такій ситуації казати про якусь уявну оборону. Можливо, багато хто з суддів і прокурорів після завершення навчання навіть і не пам'ятають про те, що поняття уявної оборони взагалі існує.

Крім того, слідчі й прокурори зацікавлені в розкритті резонансних справ. Розкрите умисне вбивство — це гарний статистичний показник, просування по службі, піар та інші позитиви. Розкрите вбивство з необережності, а тим більше справа, закрита на підставі ст. 36, 37, 38 або 39 КК України, таких результатів не принесуть.

То навіщо брати на себе відповідальність — закривати справу чи перекваліфікувати її? Якщо є підхожий труп і потенційний обвинувачений, то з імовірністю 99% йому буде інкриміновано саме умисне вбивство, незалежно від фактичних обставин. Якщо є обопільна бійка з тілесними ушкодженнями, то один учасник обов'язково буде злочинцем, а інший — безневинною жертвою, і ніяк інакше. Для нашої правоохоронної системи в принципі характерний чорно-білий підхід.

Підіб’ємо підсумок. У справі Сергія Колмогорова баланс між обвинуваченням і захистом знайти дуже легко — просто потрібно виконати вимоги закону і встановити справжній мотив і мету його дій і тим самим або підтвердити, або спростувати наявність у нього стану уявної оборони. Але робити це слід у всіх подібних справах.

Для цього у генерального прокурора України є унікальний інструмент — згідно з п. 9 ч. 1 ст. 9 закону «Про прокуратуру» він має право видавати методичні рекомендації для всіх нижчих прокурорів.

Тож попросімо шановного Юрія Віталійовича, щоб він «порекомендував» усім прокурорам України під час складання та спрямування до суду обвинувальних актів обов'язково вказувати в них мотиви та цілі дій обвинувачених, а також перевіряти наявність у діях обвинувачених ознак крайньої необхідності, необхідної оборони або уявної оборони.

Де 15 і де 2-3 тисячі! Не перекручуйте, ЗМІ-їсти!

На Львівщині тих, хто не з’явився у військкомат, близько 15 тисяч - їхні списки уже розмістили на сайті відомства.

Тож про осінній призов говорили у розмовній студії «Правди. Наживо» із полковником, заступником військового комісара Львівського обласного військового комісаріату Анатолієм Божкевичом.

«Ми вивісили списки – це запрошення з’явитися у військовий комісаріат, нехай уважно прочитають заголовок списку. Справа в тому, що там приблизно 15 тисяч осіб, але ухилянтів серед них – не більше ніж 2-3 тисячі. Повістку спочатку вручають через відповідні органи за місцем проживання чи роботи. Якщо вони не можуть їх сповістити, тоді працівники військового комісаріату зобов’язані перевірити, чому так», - пояснив він.

Кримінальну справу порушують лише проти тих людей, які злісно ухиляються від призову, запевнив Божкевич:

«Для того, щоб порушили справу, потрібно злісно ухилятися від призову – це стаття 335 ККУ. Якщо всі засоби для того, щоб людина прийшла в військкомат, вжиті, то матеріали передають у відповідні інстанції. Після цього поліція відкриває справу, або не відкриває».

Проте, за словами полковника, в армію беруть не усіх. Звільнити від служби можуть, наприклад, за станом здоров’я.

«Люди, що не підпадають під  проходження військової служби – це ті, які непридатні за станом здоров’я. Це або інваліди, які мають відповідні документи. Або людину скеровують у медзаклад на обстеження, і лише після надання відповідних документів комісія ухвалює рішення. Також це люди, яким надають «відтермінування» через навчання. А ще – особи із певною професійною діяльністю, наприклад, педагоги в загальноосвітніх навчальних закладах, священнослужителі…», - зазначив Анатолій Божкевич.

http://vgolos.com.ua/news/spysky_na_sayti_komisariatu__tse_zaproshennya_video_291653.html

Комент БГ: Вкотре українські ЗМІ показали свою псевдо-поінформованість: опубіковано було не список з 15 тис. чоловік, що ухиляються від призову до армії, а яких запрошують до Львівського військового комісаріату, бо ті не проживають за адресою прописки.


УДІ 3. Україна – держава сталого економічного зростання.




3. Україна – держава сталого економічного зростання.

Немає потреби доводити, що тільки економічно сильна держава може мати сильну армію та бути впливовою в Світи, це можливе тільки за умови сталого економічного зростання – іншого не буває. Водночас маємо чітко усвідомлювати, що економіку країни створює не її керівництво: ні Президент з його адміністрацією, ні депутати ВРУ і обраний ними Прем’єр і Уряд – вони нічого не виробляють, а тільки документально-юридично оформляють економічні процеси. Творцями економіки є реальні виробники продукції та послуг, тобто маса робочого люду та бізнесмени малі, середні та великі, як організатори економічних процесів. Тому оті сподівання на обрання видатного генія на посаду президента чи прем’єра, як панацею економічного добробуту для всіх є величезною помилкою в першу чергу тому, що за будь-яких варіантів працювати потрібно буде всім, хто внизу! Саме робочим та селянам, як прямим виробникам товарів та послуг. І саме тому головним принципом економічного устрою в державі має бути дотримання принципу, що економіка існує для людей, а не люди – для економіки. Це є основа! І звідси йде головний посил зробити в процесі виробництва особливий наголос на максимальному рівні заробітної платні безпосередніх виробників продукції, а не посередників та реалізаторів, як є зараз в Україні. 
Є дуже точне визначення, що: бізнес – це мистецтво привласнювати чужі гроші. Але це є мистецтвом за наявності в процесі моральної складової, тобто можливо чесного розподілу прибутку, бо в інакшому випадку то не мистецтво, а злочинний грабунок і елементарне «кідалово». Водночас у нас занадто люблять нарікати, що то або то погано, але майже ніхто з таких нарікаючих людей нічого не робить для покращення ситуації суто сам і від себе. Винуваті держава, уряд, вся влада, олігархи і ще хто завгодно, але не він сам! І не подумайте, що то виключно як кажуть: пересічні громадяни. Зовсім ні! Я ось постійно чую у виступах голови міста Львова Андрія Садового такий словесний пасаж, що  вони успішно роблять те і те, а ось держава – нічого не робить, або: держава не допомагає і тому подібне. В такі моменти мені стає цікаво: виходить, що Андрій Садовий не ототожнює себе на посаді голови міста і його інфраструктури складовою часткою Української Держави, а вона – окремо, а він і його підлеглі – то окремо, поза державою. І ми ще дивуємося, що в державному управлінні такі негаразди, якщо державні чиновники за статусом (!) на таких посадах протиставляють себе державі. Якраз коли всі від найвищого чиновника до пересічного громадянина відчують єднання в тому, що: Держава – це Я! Що це і твій особистий обов’язок виправляти негаразди в державі – тільки тоді у нас буде порядок і суспільний добробут. Без того маємо те, що маємо.
Є ще один дуже точний вислів: кожен народ має ту владу, на яку заслуговує. Щиро тішуся, що нарешті в Україні є така влада, якою можна пишатись як розумною і достойною. Значить український народ сам багато чого вартує, якщо має таку добру владу. Добра ця влада не для всіх, тому і чути від різних «ображених» нею корупціонерів, що вона погана, але український народ сам розуміється, хто чого вартий. Особисто мене дико злять виступи представників «Опозиційного блоку» з жалями щодо жахливого стану економіки та убогості народу, тому що хочеться гаркнути в писок тим Бойку, Шурмі, Королевській тощо просте: – Так це ж ваших рук доробок! Це ж ви, подонки, були при владі й такого наробили! Масове зубожіння народу, тотальна корупція на всіх рівнях, страшна економічна криза, анексія Криму і війна на Донбасі – це в першу чергу вина тих людей, що згрупувалися в «Опоблоку» і коло них в так званій парламентській опозиції, бо той же Олег Ляшко понад 20 років при владі в різних варіантах, але з нього відповідальність за те, що він зараз так гаряче критикує в державі, – як з гуски водичка.  А всі мільйонні статки зароблені Олегом Ляшком чесно одним місцем, бо ж недаремно «Радикальна партія Олега Ляшка» одна з найбільш посидючих фракцій у ВРУ. Інші навпаки при владі є новенькими, як фракція «Самопомочі», але з чим вони прийшли?! З «Реанімаційним пакетом реформ»! Реанімувати можна того, хто є присмерті! А хто у нас такий? Таким здихаючим напівтрупом у нас є економічна модель держави під абревіатурою УРСР з понад 3-ма тисячами її збиткових державних підприємств. Взагалі, на моє переконання, особливо після блокади на Донбасі, «Самопоміч» завуалювала справжню назву, бо їх діяльність більше наводить на думку, що вони керуються «Реакційним пакетом реформ». Пишу це не заради якось принизити, а заради висвітлення правди, оскільки без того не можна рухатись далі. Навіть в Святому Писанні сказано: «Судіть по-ділах, а не по-словах». На 4-му році після Революції Гідності вже досить ясно видно, де є діла і хто зумів замість підготовленого з боку РФ та її поплічників дефолту в Україні навпаки вчасно виплачувати зарплати і пенсії, потрошку збільшували їх й перейти врешті до економічного зростання в державі, а за ким є тільки слова, слова, слова.
На завершення цього обговорення, я рекомендую ознайомитись з працею Генрі Гезліта «Економіка в одній лекції». Вона дуже проста для сприйняття і дуже корисна для ліквідації економічного незнання щодо елементарних речей та процесів. Але одну цитату я наведу зі вступу: 

«Доводиться з сумом констатувати, що погані економісти подають
свої помилки публіці краще, ніж добрі економісти висвітлюють
правильні погляди. Можна почути нарікання: демагоги вміють
викликати більшу довіру, виступаючи з економічними нонсенсами, ніж
чесні люди, які намагаються показати їх хибність. Чому так діється, цілком зрозуміло: те, що пропагують демагоги і погані економісти, є напівправдою. Вони передбачають лише негайні ефекти запропонованої політики або ії вплив на окрему групу. Звичайно, вони можуть мати певну рацію. Але у відповідь на це потрібно довести, що запропонована політика матиме триваліші й менш бажані наслідки, або принесе користь одній групі за рахунок інших. Напівправду треба доповнити і виправити. Однак, щоб розглянути всі головні наслідки пропонованого курсу для всього суспільства, часто потрібний складний і нецікавий ланцюг міркувань. Здебільшого люди вважають, що стежити за таким ланцюгом міркувань надто важко і втомливо. Погані економісти використовують цю інтелектуальну слабкість. Вони намагаються запевнити, що не обов'язково стежити за міркуваннями або мати свій погляд про їх цінність. Адже це, мовляв, тільки «класична економіка»...»

УДІ 2. Наскрізна і багатоваріантна глобальна мілітаризація Украї




2. Наскрізна і багатоваріантна глобальна мілітаризація України.

Коментар БГ: не варто довго пояснювати, що в світових реаліях існує тільки одна головна дієва річ – сила. Хто сильніший – той і більше правий. Таким є споконвічний стандарт міжнародних відносин, який Україна добряче відчула на собі у 2014 році під час загарбання Криму з боку РФ. На той момент міжнародна опінія була повністю на боці керівництва РФ, а головною темою перемовин було не засудження злочинної анексії Криму одним з головних гарантів збереження кордонів та державного суверенітету України за так званим «Будапештським меморандумом», а щоб війська РФ не заходили на материкову частину України. І вся подальша міжнародна контрдія і всі санкції проти РФ скеровані були не для захисту України, а для захисту себе! Захисту суто своїх країн від явного порушника міжнародних норм права і злісного агресора – від РФ. Варто порівняти міжнародну реакцію на анексію Криму ЗС РФ з абсолютно аналогічною анексією Іраком сусідньої країни Кувейту 2 серпня 1990 року, яка була діаметрально протилежною реакції щодо України. Під егідою рішень ООН і домінантою ЗС США була проведена в січні 1991 року відома військова операція «Буря в пустелі» і Кувейт було звільнено. Доречно зауважити, що блок НАТО прийняв дуже активну позицію щодо звільнення Кувейту, хоча той і не був членом альянсу. З мого погляду це не є так звані «подвійні стандарти», а просто різні інтереси. Воювати з РФ через Україну ніхто не бажає і це цілком слушна позиція. У тому числі і всіх інших країн-гарантів, які підписали і пізніше приєдналися до «Будапештського меморандуму». На завершення цього аналізу додам, що якби спецслужби США справді інспірували Помаранчеву революцію 2004-2005 років чи Революцію Гідності 2013-2014 років, то можна бути певним, що реакція на агресію з боку РФ щодо  України була значно і значно активнішою від тої нікчемної, яку продемонстрував тогочасний Президент США Барак Обама. На моє тверде переконання: США не мали і дотепер не мають жодного інтересу щодо України. Саме тому на перемовинах Трампа з керівництвом РФ не може йтися про те, щоб «віддати Україну» вже тому, що США її не брали і не збираються цього робити – Україна не є серед кола стратегічних інтересів США. Все написане вище є обгрунтуванням того, що скажу далі стосовно глобальної мілітаризації України. 
Україна приречена самостійно протистояти Російській Федерації, яка буде  довічно загрожувати і втручатися в наше державне буття, допоки існуватиме. Водночас розвал РФ також не полегшить ситуації на східних кордонах України через навалу і легальних, і нелегальних емігрантів та біженців з пост-рефівського простору, як і будуть різні військові напади або воєнізованих банд-формуваннь тощо. Це означає, що глобальна мілітаризація всього суспільного життя в Україні є тривалою необхідністю для нас. Варто зауважити, що потужний Військово-промисловий комплекс є важливою складовою загального економічного зростання для України, але тут має бути витримана одна умова, що кожна область буде мати свою визначену згідно кількості населення частку від ВПК як постійний економічний чинник свого щорічного бюджету. В жодному разі не варто створювати окремі поліси-конгломерати ВПК в одиничних областях. Основна частина ЗСУ є виключно професійна і не надто чисельна, але дуже технологічно передова в усьому і зі значними резервами на випадок війни. Технічний персонал не має належати до ЗСУ. Військовими є тільки ті, хто або воює, або перебуває на бойових навчаннях та маневрах, а не канцеляристи чи різні підсобні працівники. Дуже важливою є наявність потужної мобілізаційної системи в  Україні та добре підготовлені й організовані резервісти 1-ї, 2-ї, 3-ї черги тощо. Також на моє тверде переконання вся молодь має проходити піврічний державний військовий вишкіл (ДВВ) як хлопці, так і дівчата. Інша справа, що це не повинен бути дикий насильницький принцип муштри і приниження, а різні варіанти, які має обирати собі призовник, як і час вишколу він може обумовити в комісаріаті. Щодо тих, хто буде уникати ДВВ, то не ганятися за ними, а карати їх просто не приймаючи на держслужбу та блокувати інші контрактні стосунки з державою, а при участі в політичному житті країни відсутність ДВВ стане чи не найвищою причиною обструкції такого політика. Ще на мою думку потрібні окремі добровільні територіальні воєнізовані підрозділи, які мають очолювати фахові бойові ветерани, де основним завданням має бути захист місцевого населення за надзвичайних обставин, зокрема, застосування зброї масового знищення або чогось подібного. Наголошую, до у ДВВ важливим є власний вибір рівня вишколу хлопця чи дівчини, але водночас варто для жіночої частини пропагувати теми Цивільної оборони, бо матері найчастіше оберігають дітей і мають бути фахово свідомі щодо дій порятунку за тих чи інших надзвичайних обставин. Також я особисто вважаю потрібним створення поза державними джерелами забезпечення, але за пильним державним контролем, окремої армії за принципом найманців-добровольців, щось на осучаснений варіант Січі. Добрі військові ті, що мають постійну практику, отож всім звільненим в запас та резервістам хочеться роботи за фахом, тому нехай буде в Україні легальна установа їх організації, вишколу, кооптації та взаємодопомоги як найманців в гарячі точки планети, де потрібні фахові військові. Зрозуміло, що тут багато важить моральний аспект, бо ми вже були свідками, як створенні з добрими намірами «добробати» ставали несподівано мародерами і кримінальними «бандобатами». Для того й потрібен багаторівневий вишкіл військових не тільки за фізичними параметрами, але і моральними, духовними якостями. З описаного вище стає сповна зрозумілим зміст глобальної мілітаризації України – це багаторівнева і комплексна військова підготовка і праця, що охоплює значну частину населення, причому на добровільних засадах, бо як правильно сказано: примус малораціональний скрізь, але в моменти бою – найбільше.  Примус продуктивно творить дезертирів та зрадників, тому добровольці – найкраща людяність для війська.  На завершення ще зазначу, що вважаю  за військовими на службі право мати політичні уподобання, зокрема під час голосування, але я вважаю нонсенсом участь в політичних акціях людей у військових одностроях. Щоб глобальна мілітаризація не  перетворила Україну в мілітарну державу має діяти твердий принцип: у військовому строї посеред війська, у цивільному вбранні поза військом. Головне для війська і всіх силових структур забезпечити повноцінне існування правової демократичної держави України, де насправді діє сила права і ніколи не постане право сили.

УДІ 1. Тотальна боротьба з «5-ю колоною» та корупцією в Україні.



1. Тотальна боротьба з «5-ю колоною» та корупцією в Україні.

Коментар БГ: жодне військо не отримає перемоги, допоки серед нього є ворожі шпигуни і власні продажні зрадники, як би добре все не було підготовлено для боротьби. Коли ворог всі таємниці і задуми вашого війська знає – перемога над ним більш ніж сумнівна. Так само неможливо мати правдиву сильну економіку, як і правову демократичну державу, де відсутній справедливий суд і цивілізований політичний устрій вцілому через глобальну корупцію на всіх рівнях державного апарату. Тому всім спецслужбам України потрібно послідовно «тихою сапою» викрити і знищити ворожу агентуру та всіх внутрішніх зрадників зі «5-ї колони», які підривають державну стабільність України на догоду її ворогам. Коли хтось говорить, що в таборі Михайла Саакашвілі під ВРУ є порядні люди, то я на це відповім просто і однозначно: серед тих, хто підриває державну стабільність, порядних людей бути не може. І на тому – крапка! Об'єктивна критика  української влади і боротьба проти неї всіма засобами – це діаметрально різні речі. Перше скероване на покращення діяльності влади для блага народу і держави, а друге – на її повалення і є конкретною дією на користь ворогів України, впершу чергу – РФ і тим все сказано. Для того, щоб держава Україна мала позитивне майбутнє – вся ворожа агентура разом з «5-ю колоною» та всіма корупціонерами має бути знищена максимально. І це повинен бути постійний процес! Подібно до боротьби зі шкідниками та паразитами з комах: не тоді, коли забагато розвелося, а так, щоб взагалі не було. Щоб такої наволочі в Україні взагалі не велося!

Універсальні Державні Імперативи для України

Універсальні Державні Імперативи для України



Вступне слово

Ідея Універсальних Державних Імперативів запозичена мною з одного романа-фентезі, а особливість їх переліку полягає в тому, що подальші Імперативи неможливі до виконання без виконання всіх попередніх Імперативів, які автоматично продовжують діяти як складові наступних Імперативів. Тобто всі Імперативи не мають вичерпний характер одноразово зробленої і закінченої дії, а є постійно діючими  факторами державного функціювання. Мною зроблено адаптацію Універсальних Державних Імперативів до України в сучасному її становищі. Пропоную вважати це інтелектуальною грою для кращого розуміння реалій сьогодення і свідомої корекції нашого майбутнього. Зокрема, я подаю до кожного УДІ свій коментар, який не є остаточним, а буде далі доповнюватись змістом, тому що в тому весь задум проекту: активація інтелектуального поступу в Україні. Щоб постало Діло – спочатку має бути Слово. Думка передує справі, а не навпаки. Варто наголосити, що всі Імперативи мають суто матеріальний зміст і не торкаються духовної та моральної сфери життя в Україні. Об’єктивна реальність має обумовлену парадигму щодо конкретних  об’єктивних параметрів її творення чим ми і займемось. З Богом!

Загальна кількість Універсальних Державних Імперативів – 7 і вони такі:

1. Тотальна боротьба з «5-ю колоною» та корупцією в Україні.

2. Наскрізна і багатоваріантна глобальна мілітаризація України.

3. Україна – держава сталого економічного зростання.
4. Зростання добробуту населення в Україні та відповідна антиміграційна політика як взаємозалежні фактори.

5. Безпека життєдіяльності в Україні, а особливо автодорожній травматизм.

6. Культура, освіта, дозвілля, туризм та спортивна сфера в Україні. Контрпропаганда екстремальним і небезпечним заняттям.

7. Наука і творення майбутнього України, нанотехнології, космічна експансія і все тому подібне.

Чому дітям вчитись нецікаво? (ч.2)

ЗМІНИТИ АВТОРИТАРНИЙ СТИЛЬ НА ДЕМОКРАТИЧНИЙ. ДЛЯ ЦЬОГО ДОВЕДЕТЬСЯ РАДИКАЛЬНО ЗМІНИТИ КАДРИ
 
БОГДАН ОЛЕКСАНДРУК,

засновник і керівник приватної школи ThinkGlobal

– Як ви вважаєте, чому діти не хочуть вчитися і в чому причини такого феномену?

– Я пропоную подивитися під іншим кутом – а чому вони мають хотіти вчитися? Чому вони мають хотіти вивчати те, що ми їм пропонуємо як вчителі, як дорослі, як система освіти, і те, у який спосіб ми пропонуємо?

Тут, мабуть, варто розглянути кілька аспектів. Перший – чи є для них актуальним те, що ми їм пропонуємо? Чи відповідає це їхнім інтересам, їх схильностям, їх потребам? Чи говорить воно про те, що є реально актуальним у світі, актуальному для них? Чи має відповідь сам викладач для себе на питання – навіщо він взагалі навчає тим чи іншим речам?

Наприклад, ми зовсім маленьким діткам в садочку пропонуємо завдання –допоможи їжачку пройти лабіринт. Ми формулюємо певну проблему, певних суб'єктів цієї проблеми – комусь треба допомогти, в чомусь покращити частинку світу. Ми пропонуємо дітям місійність і діти із задоволенням це роблять.

Але коли ми переходимо до школи, коли їжачок та лабіринт мав би трансформувався у щось більш серйозне – то ми не пропонуємо дітям цю месійність. Замість цього ми пропонуємо школярам виконувати якісь операції без жодних пояснень навіщо.

Ми не пропонуємо їм конкурентний виклик чи проблему, не пропонуємо їм те, в чому вони могли і хотіли би покращити світ. Відповідно без цього у дітей лишається тільки тактична мотивація – зараз на зараз виконати якесь завдання без додаткового сенсу.

Другий важливий аспект – діти не будуть хотіти вчитися, якщо головне, що вони отримують в школі, це чергова порція стресу.

Одна з причин цього стресу – сама модель відносин в школі, яка є авторитарною. Є викладач – дорослий, і є майже підлеглий – дитина. А діти зараз живуть вже в новому соціо-культурному середовищі, де авторитарні відносини в цілому не дуже прийняті.

Коли діти раптом потрапляють в таке авторитарне середовище, вони його відторгають набагато сильніше, ніж це було років 40 чи 50 тому.

Модель суспільних відносин змінилася, а школа залишилася музеєм, який законсервував модель ще, мабуть, 60-х років, а то і раніше. Власне, це гігієнічний фактор для навчання. Діти точно не будуть хотіти навчатися в стані стресу, у відчутті авторитарної моделі відносин в класі.

Другий серйозний чинник стресу – це конкурентність. Дитина потрапляє не в спільноту, де вона інтегрується, де вона є частиною, де їй прикольно. Вона потрапляє в ніби вороже середовище, де вона має відстрілюватись, перемагати або не бути гіршою.

Ще один фактор стресу – той спосіб, в який впроваджується система оцінювання.

Вважаю, що без усунення таких факторів гігієнічного рівня, як стрес у навчанні, неможливо переходити до розмови про мотивацію дітей вчитися.

– Як ви вважаєте, що потрібно робити для того, щоб змінити цю ситуацію?

– Питання в тому – робити де, на якому рівні? Ми говоримо про державні школи чи про появу інших ініціатив?

В державній освіті фактично управлінська культура завжди йде з голови і вона є віддзеркаленням відносин людей на різних її ланках.

Без зміни взаємовідносин між викладачем і школою, між школою і управліннями освіти і взагалі всією вертикаллю системи управління освітою, без зміни авторитарного стилю неможлива зміна на демократичний стиль в самому низу. Це має відбуватися з голови і до низу.

Велика частина освітніх кадрів вже має поважний вік, в цьому віці людям доволі складно дається трансформація на такому глибинному рівні – тобто перегляд своєї культури і моделі відносин з іншими людьми. Тим, хто багато років звикав до авторитарної культури, дуже складно зробити перехід до демократичної.

Тому гадаю, що радикальна трансформація усієї системи освіти може відбутися тільки з радикальною зміною кадрів, як це не звучить прикро. Або з формуванням зовсім іншого профайлу кадрів, як у випадку з Новою поліцією.

І, коли сформована певна критична маса людей з зовсім іншим культурним кодом, тоді до них можна поступово приєднувати деякі старі кадри, які здатні до трансформації.

З поліцією також колись здавалося, що це неможливо. Але фактично за кілька років цей проект зробили, скільки би критики в адресу проекту не було, однак це приклад трансформації. Так, це не ідеально, це не трансформація за один крок і вона потребує ще наступних кроків. Але зроблено значний крок. Тому я гадаю, що в освіті подібна модель також має спрацювати.

Головна ідея – змінити авторитарний стиль на демократичний. Це ключовий гігієнічний фактор, без якого неможливе навчання в сучасному світі в принципі.

А далі виникає дуже багато задач, які стоять перед шкільною освітою. І перша задача – це визначитися з сенсами. Яка функція освіти, на які цілі ми працюємо, що ми хочемо отримати на виході? Взагалі яка мета у освіти?

– Чи знаєте ви приклади системного вирішення цього питання в Україні? Чи спроби?

– На системному рівні в Україні питання навчальної мотивації не вирішено.

Хоча насправді ми маємо численні приклади конкретних окремих шкіл, які намагаються вирішити питання навчальної мотивації. Ці школи насправді пішли на кілька кроків вперед.

Як не прикро, але частина з них не буде існувати через певний час.

З іншого боку альтернативні ініціативи створюють первинний еволюційний бульйон, з якого потім будуть формуватися більш системні освітні структури.

В принципі, зараз ми знаходимося в точці початку освітнього прориву, за кілька років ми побачимо набагато більше системних проектів.

– Може, ще є якесь запитання, яке могло б краще розкрити тему небажання дітей вчитися?

– Я би ще раз повернувся до питання сенсу освіти. Це питання я би адресував вчителю, школі, системі освіти. Яка мета – навіщо ви навчаєте дітей тим чи іншим речам?

Доки ми не матимемо досить якісної відповіді на це питання, завжди будемо сперечатися про способи навчання, більш чи менш вдалі, про методики, про підручники, ручки і так далі.

Але ми не зможемо дати якісну відповідь, яка створить якісну мотивацію –довгострокову мотивацію в учнів.

[ Читати далі ]

На вшанування пам’яті жертв політичних репресій

Виступ Президента на церемонії вшанування пам’яті жертв політичних репресій у Національному історико-меморіальному заповіднику «Биківнянські могили»

21 травня 2017 року



Шановні пані та панове!

Високоповажні представники дипломатичного корпусу!

Дорогі українці!

Вчора пізно вночі я повернувся з Берліну. Позитивно і по-доброму вражений тривалою, багатогодинною, дружньою, відвертою та змістовною розмовою з Канцлером Німеччини Ангелою Меркель. Це надзвичайно важливо, що в особі цього видатного європейського лідера Україна має надійного друга й партнера.

Після переговорів українська делегація завітала до Оранієнбурга, до меморіального комплексу на території колишнього концтабору Заксенгаузен. Там ми вшанували пам’ять жертв нацизму – тих українців, тисяч українців, так само як і представників інших народів, які там утримувались. За свідченнями, ще навість досі остаточно не встановленими, там загинуло від вісьмидесяти до ста тисяч.

Це саме той табір, де закатували Олега Ольжича, де утримувалися Ярослав Стецько та Степан Бандера.

Неначе  місток у часі: батько Степана Бандери, греко-католицький священик отець Андрій, як стверджують історики, похований саме у цьому лісі. Тут наприкінці 30-х років минулого століття московсько-комуністичний режим на п’яти гектарах землі влаштував справжнє пекло. Тут більшовики протягом чотирьох років замордували десятки тисяч людей.

Символічно, що після закінчення Другої світової табір Заксенгаузен не закрився, він перейшов у розпорядження НКВС,  проіснував після війни ще цілих п’ять років. Утримували та мордували там не лише колишніх членів нацистської партії, але й німецьких соціал-демократів, і просто незадоволених впровадженням комунізму у Східній Німеччині… І навіть своїх – колишніх радянських військовослужбовців, які пройшли полон і очікували черги на Сибір, куди їх прирік Сталін.

Побувавши вчора в Заксенгаузені і стоячи сьогодні тут у Биківні, ще і ще раз усвідомлюю, відчуваю кожною клітиною  людожерську подібність нацистського та сталінського режимів.

Нагадаю, парламентська асамблея ОБСЄ вісім років тому ухвалила дуже важливу резолюцію про їхню тотожність. Вона навіть запропонувала запровадити спільний день пам’яті жертв сталінізму та нацизму.

Ось чому, якщо хто не зрозумів, протягом останніх років в Україні і було проведено декомунізацію.  Ось чому відбувся так званий «ленінопад». Ось чому очистилася карта України від імен її катів та душогубів. Ось чому оновилися таблички з назвами вулиць.  Комуністичним ідолам нема і не буде місця в нашій країні.

І без підконтрольних ФСБ-КДБ соціальних мереж мій український народ теж здатен прожити. І, до речі, закон про заборону георгіївських стрічок я теж підпишу, щойно він надійде до мене із Верховної Ради. Чому? Тому, що це не є символікою Другої світової, це символіка  - символ агресії проти України 2014-2017 років. Тому що обвішані цими стрічками бойовики вбивають наших воїнів кожного дня і ночі. І прямо зараз, поки ми з вами тут, вони теж цілять в українських воїнів! Врешті-решт, на жаль ця Росія своєю політикою по відношенню до України сама поставила стрічку поза законом.

Дорогі українці!

Як Президент вже втретє відвідую Національний історико-меморіальний  заповідник «Биківнянські могили». Раніше бував тут як народний депутат і просто громадянин. Але місце таке, що кожного разу хвилюєшся і переживаєш як вперше.  А тепер – і поготів. Адже нині ми відзначаємо вісімдесяті роковини масових політичних репресій 1937-1938 років.

Ще не встигли українці вийти з коми після влаштованого Сталіним геноциду-голодомору, як Кремль розпочав нову екзекуцію, котра в історію увійшла під назвою Великого терору в СРСР. 

Биківнянський ліс – далеко не єдине місце в Україні, де виконувалися і перевиконувалися так звані ліміти на масове знищення людей – на розстріл або на ув’язнення в таборах ГУЛАГу. Але це чи не найбільша братська могила в Україні, де спочили десятки й десятки тисяч невинно убієнних. Сюди розстріляних привозили прямо вантажівками, іноді цілими колонами. В архівах збереглися покази одного із працівників НКВС, які той дав вже наприкінці восьмидесятих. Він розповів як ночами в Київському обласному управлінні НКВС розстрілювали людей у підвалах внутрішньої тюрми, а вночі «вантажили на машини, спеціальними кліщами брали за шию та за ноги, закидали в кузов з бортами». Потім накривали брезентом і вивозили на поховання до Биківні. Мертві тіла гасилися вапном, присипалися ґрунтом. Для чого вони це робили? Вони думали, не буде жодних слідів злочину.

Десятки років Радянська влада приховувала страшну таємницю Биківні.  А тим часом знаходилися відчайдухи, які навіть в умовах радянської диктатури насмілювалися вимагати правди. Так як це робили наші шістдесятники Лесь Танюк, Алла Горська та Василь Симоненко. 

Горська та Симоненко були вбиті. Танюк пішов від нас нещодавно, на двадцять п’ятому році незалежності. Лесь Степанович залишив спогади про те, як від шкільного завуча із Биківні вони дізналися, що ж тут насправді сталося. Як втрьох пішли оглядати місцевість. Як Василь Симоненко побачив, що малі і несвідомі діти грали у футбол, тут на цьому місці, простреленим у потилицю черепом. І як дорогою назад Симоненко читав вірш: «На цвинтарі розстріляних ілюзій уже немає місця для могил».

Влада намагалася списати цей злочин на нацистів, ніби тим своїх бракувало. Та навіть брехлива версія була маловідома широкому загалу. Чергову спробу прорвати завісу мовчання, того разу вже вдалу, в середині восьмидесятих зробив київський журналіст Сергій Кисельов. Його доволі смілива як на той час, стаття в «Литературной газете» викликала шквал публікацій в українській пресі, додала енергії та наснаги іншим громадським діячам, які вимагали визнання злочину, покарання та покаяння.

Україна має знати імена особистостей, які боролися за правду і справедливість, тому мій обов’язок – говорити про них. 

Сьогодні я не можу не згадати ще про одну людину. Буквально днями відійшов у вічність Євген Грицяк, царство йому небесне. Він – один із очільників легендарного Норильського повстання в таборах ГУЛАГу, яке політичні в’язні підняли невдовзі після смерті Сталіна. Його подвижницьке життя доводить, що серед українців завжди були герої, здатні чинити опір найжорсткішій диктатурі. Цитую спогади: «Коли почався штурм військами МВС захоплених в'язнями табірних зон, і солдати та офіцери поливали повстанців свинцем з автоматів й кулеметів, українські патріоти відбивалися камінням. А коли й воно закінчилося – заспівали свій гімн «Ще не вмерла Україна».

Вони вірили в нашу майбутню незалежність. Ми здобули її в 91-му, ми захистили її 2014-му, ми боронимо її зараз. Ми остаточно порвали з радянським і пострадянським минулим, впевнено тримаючи європейський курс.

Точно так, як показував компас Миколи Хвильового: «Геть від Москви! Дайош Європу!»

Днями в офіційному віснику Європейського Союзу очікується офіційна публікація рішення про запровадження  безвізового режиму для українських громадян. А опівночі на 11 червня перший українець, в паспорті якого не буде візи, перетне державний кордон в напрямку однієї з європейських країн. В тому числі, звичайно ж, і дружньої нам Польщі.

Биківнянський ліс – місце нашого спільного болю з поляками. І сьогодні я так само схилю голову і покладу квіти до пам’ятного знаку польських поховань. Тут разом з українцями спочивають і тисячі польських патріотів, розстріляних за наказом Сталіна.

Прошу вшанувати пам’ять всіх, хто лежить і тут, і в численних братських могилах та табірних цвинтарях по всій колишній імперії – всіх жертв політичних репресій. Оголошую хвилину мовчання…

Слава Україні!

http://www.president.gov.ua/news/vistup-prezidenta-na-ceremoniyi-vshanuvannya-pamyati-zhertv-41502

Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
10
предыдущая
следующая