хочу сюда!
 

Антония

35 лет, телец, познакомится с парнем в возрасте 30-45 лет

Заметки с меткой «незалежність»

Браво ГУГЛ !


Зверніть увагу як прикрасився ГУГЛ до нашого свята!
День Независимости Украины 2018

Радивилів опинився на крутозламі: тільки факти

Минає 27 років з часу проголошення неза­лежності України. Чим далі час відноситиме нас від того історичного 1991 року, тим більше в підростаючих поколінь викликатиме інтерес питання: а як усе відбувалося? Про події загальноукраїнського значення можна прочитати в книжках. Наприклад, у книзі бродівського історика, народного депутата України кількох скликань Дмитра Чобота “Як проголошували незалежність України” (редактор радивилівець Володимир Ящук). Але тоді творилася історія і в регіонах, у маленьких містах, у таких райцентрах, як Радивилів (Червоноармійськ), як Червоно­армійський район.

Партійне всевладдя скінчилося

Уже відзначення 340-річчя Берестецької битви в 1991 році викликало небувале національно-патріотичне піднесення. Села Пляшева, Острів Червоноармійського району, а точніше – острів Журавлиха, урочище Монастирщина скликали сотні тисяч людей з усіх усюд. Маєво національних синьо-жовтих знамен, рішучі виступи на мітингу при відкритті пам’ятника козакам та селянам-повстанцям не залишали сумніву: спинити рух до утвердження України як самостійної держави вже нікому не вдасться. А ще ж перебували при владі органи компартії, проте їхні спро­би розвінчувати Народний рух України, пов’язувати національну символіку зі злочинами успіху не при­но­сили.

У своєму виступі при відкритті пам’ятника коза­кам та селянам-повстанцям Голова Верховної Ради Леонід Кравчук зазначив: “Ми маємо відвоювати суверенність нашої Укра­їни. Ми відвоюємо, заво­юємо її, тому що вона нам належить по праву. Але ми маємо бути всі разом, ми маємо бути разом для того, щоб пройти цю велику й складну дорогу”. Текст виступу було повністю надруковано в районній газеті “Прапорі перемоги” за 20 червня 1991 p. (ніде більше не публіку­вався).

Незважаючи на делікатність формулювань, він цілком пройнятий думкою про неминучість дальшої суверенізації України. Під час виступу та по його закінченні над натовпом пронеслося скандування: “Україні – волю!”, “Ні – союзному договору!” Хтось пробував підігріти пристрасті й образливими вигуками на адресу Л.Кравчука.

Дев’яностап’ятилітній Патріарх Київський і всієї Руси-України Мстислав зауважив: “Я вірю тим синьо-жовтим нашим кольорам, там є радість, там є надія, там є творчість. Хотів би потиснути руку й нашому Президентові Леонідові Макаровичу… Своїм ділом покажемо, що ми таки дбаємо про великі справи”. Кравчук відгукнувся на це реплікою: “Треба всім працювати разом на ту ціль, яку маємо”.

А тим часом на засіданні бюро райкому компартії відзначається: “…Останнім часом послаблено вза­ємодію райкому з первинними осередками, зміст багатьох рішень вищестоящих органів не доходить до комуністів, що звужує їх можливість вірно орієнтуватися в обстановці, породжує думку, що партійні органи не відчувають складних процесів…” Епоха комуністичного всевладдя завершувалася. Свого роду символічною стала смерть 28 червня 93-річного члена КПРС з 1919 року, персонального пенсіонера союзного значення О.Тихончука, у некролозі якого було записано й таке: “З 1923 по 1939 рік працював за рекомендацією партійних органів в районних і міських відділах НКВС…” У липні на 81-му році життя помер член КПРС з 40-річним стажем А.Маламанюк. Їм не судилося побачити заборони КПРС, розвалу Союзу РСР.

День незалежності… без незалежності

У районній газеті друкуються замітки, вже самі заголовки яких указують на нові реалії життя: “Допомагають комп’ютери”, “Наркомани у районі”, “Бензиновий дефіцит”, “Зерно коштуватиме до­рожче”, “І знову про купони”… До першої річниці про­голошення Декларації про суверенітет України депутат Верховної Ради УРСР від тутешнього округу, голова Дубнівської міської ради народних депутатів Василь Білий висловив у “Прапорі перемоги” своє бачення майбутнього: “…власність народу України на все, що на її території, національний банк з власною грошовою одиницею, своя митниця, національні збройні сили, правоохоронні органи і самостійна зовнішньоекономічна діяльність”.

16 липня 1991 року відзначалося як День незалежності України. Номер “Прапора перемоги” вийшов святковий. Було вміщено гімн Павла Чубинського “Ще не вмерла Україна…” Поряд друкувалися статті голови районного осередку Руху Ігоря Киричука, першого секретаря райкому КПУ Анатолія Олесницького, голови правління районної організації Товариства української мови імені Т.Шевченка “Просвіта” Миколи Мошкуна та інших, ділився думками в інтерв’ю заступник голови райвиконкому Василь Ралець. В опублікованому зверненні учасників пленуму райкому КПУ гово­рилося: “16 липня ми вперше відзначаємо державне свято республіки – День незалежності”. З нагоди свята в Червоноармійському і Бродівському районах пройшла міжреспубліканська велогонка.

Райвиконком схвалив “Програму розвитку укра­їнської мови та інших національних мов у районі на період до 2000 року”. Зокрема, передбачалося “розвивати функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя як державної і як мови міжнаціонального спілкування”. Частина православних віруючих у райцентрі порушила клопотання про реєстрацію громади Української автокефальної православної церкви. Прохання влада задовольнила. Під церкву було освячено будинок по вул. Леніна (нині Почаївська).

Відомо, що 1 грудня 1991 року було проведено рефе­рендум на підтвердження Акта проголошення незалежності України. Але нині вже забулося, що ще 5 липня Л.Кравчук підписав Постанову Верховної Ради УРСР “Про вибори Президента Української РСР”. Ці вибори було призначено саме на 1 грудня. Заколот у Москві, що назрівав, мав лише прискорити революційні процеси. У Червоноармійську на стенді Руху з’являються емоційні листівки, спрямовані проти райкому, представників влади.

Неприємні дні серпня

Ще на початку серпня районна газета надрукувала статтю “Неприємні” дні”, де вказувалося, що несприятливим за геофізичними чинниками буде й понеділок, 19 серпня. Саме цього дня група путчистів спробувала усунути від влади Михайла Горбачова, над СРСР нависла тінь фашистської хунти. Ідеї цієї хунти знайшли підтримку в теперішнього Кремля.

Наш район мовби завмер у вичікуванні. Газета “Прапор перемоги”, якою тоді керував заступник редактора Володимир Ящук (редактор, перебуваючи у відпустці, був за межами району), не вмістила в ті серпневі дні 1991 року жодного документа заколотників на чолі з Янаєвим. Не було з цього приводу пропозицій і від секретарів райкому партії А.Олесницького, І.Кеди, В.Кушинського. Мало того, за радіоповідомленням (!) було прийнято й опубліковано в районці “Заяву Президії Верховної Ради УРСР”, де говорилося: “…на території Української РСР надзвичайний стан не запро­ваджується”. Уже навіть 20 серпня “Прапор пере­моги”, використовуючи підтекст, закликав: “Всім нам пора навчитися відрізняти зерно від полови, аналізувати десь почуту або прочитану інформацію”, “нині необачно довіряти одному джерелу – мудрість полягає в тому, щоб їх зіставити, а вже потім прий­мати рішення”. Це було написано журналістом Василем Семеренком у той час, коли радіо й телебачення раз у раз озвучували документи заколотників. Після провалу путчу відгукнулися в газеті звинуваченнями на адресу компартії депутат міськради Дмитро Кравець і активіст Микола Патрикеєв у статті “Марні сподівання”.

Дуже важлива віха в історії

Акт проголошення незалежності України, прийнятий Верховною Радою 24 серпня 1991 pоку, був сприйнятий у районі з піднесенням. У Червоноармійську на центральній площі відбувся багатолюдний мітинг, організований місцевими осередками Руху й Української республіканської партії. Виступали керівники, депутати районної та міської рад, активісти партій.

26 серпня у зв’язку з наявністю матеріалів, які свідчили про участь органів компартії у державному перевороті 19 – 21 серпня, з метою забезпечення умов розслідування справи Президія Верховної Ради України припинила діяльність компартії. У Червоно­армійському районі створили комісію райради з 7 чоловік, яка відповідно до Указу Президії Верховної Ради України “Про тимчасове припинення діяльності Компартії України” та постанови Президії Верховної Ради “Про власність Компартії України та КПРС на території України” опечатала кабінети й приміщення райкому КПУ, прийняла на баланс ради його майно. Незадовго до цього деякі документи райкому знищили його працівники.

Саморозпустилися парторганізації райвідділу міліції, відділення комітету держбезпеки, райви­конкому, трохи згодом – райвійськкомату. Розпоряд­женням голови райвиконкому Михайла Сердюка було зобов’язано завідуючих відділами виконкому забезпечити припинення діяльності організацій політичних партій у відділах, підпорядкованих їм установах та організаціях.

30 серпня Леонід Кравчук підписав Указ Президії Верховної Ради України “Про заборону діяльності Компартії України”.

Відбулося освячення місця в Червоноармійську, де мав будуватися храм Української автокефальної православної церкви (нині храм Різдва Пресвятої Богородиці). Разом із тим район жив звичними турботами: проведенням польових робіт, підготовкою до нового навчального року.

Районка “Прапор перемоги” в номері за 3 вересня вмістила під заголовком “Ідеї, які проводила в життя газета, утверджуються” ряд цитат із публікацій різного часу. Тут були представлені народні депутати України Юрій Гнаткевич і Василь Білий, депутати обласної ради Микола Мошкун і Микола Герасимчук, депутати райради Вадим Дорощенков і Мар’ян Голендер.

Незаконно? Але все-таки правильно!

31 серпня відбулося чергове засідання “постійної комісії із соціалістичної законності та охорони громадського правопорядку” райради, яка визнала факт самовільного встановлення націо­нального синьо-жов­того пра­по­ра й знят­тя то­дішньо­го дер­жав­ного на при­мі­­щенні райради під час мітингу 28 сер­пня 1991 pоку як “ігнорування за­кон­но обраних органів вла­ди в районі”. Ра­зом а тим було за­про­поновано черго­вій сесії райради внести у порядок денний питання про вста­новлення синьо-жов­того прапора по­ряд із державним (черво­но-синім). Але найці­ка­віше таке по­ло­ження документа: “Враховуючи сус­піль­но-політичну си­ту­ацію в районі, з ме­тою недопущення конфронтації різних політич­них сил, ре­ко­мендувати рай­ви­конкому зали­шити…” Одне сло­во, зроблено було незаконно – а залишилося на­зав­жди.

Позачергова се­сія міськ­­ради (раду очолював Віктор Місюк) роз­глянула пи­тання про вста­новлення на бу­динку міськради по­ряд із дер­жав­ним націо­нально­го синьо-жовтого прапора, про по­вернення місту його історичної наз­ви, про пере­йменування ву­лиць Леніна (нині Поча­ївська), К.Мар­кса (Креме­нецька), Кому­ніс­тичної (Паркова) й центральної площі. Було вирішено демонтувати пам’ятник Леніну і “пе­редати його на збере­ження в музей”. Пам’ятник (після його “стояння” на площі впродовж 13 років) демонтували 4 вересня і перемістили на територію комунального підприємства (де як матеріал для переплавлення він зберігається досі). Газета запроваджує рубрику “До питання про назву райцентру”. Тут були аргу­ментовані публікації історика Гурія Бухала, краєзнавця Федора Бортника, журналіста Євгена Белея та інших авторів. Уже 14 вересня репортаж зі свята міста районна газета озаглавила “Радивилів святочний”.

Сесія райради створила комісію з питань поновлення прав реабілітованих, розглянула питання про символіку на приміщенні райради, про референдум щодо назви райцентру. У вересні було урочисто відкрито будинок культури в Крупці.

Обласна рада ухвалила рішення “Про діяльність посадових осіб, державних органів та громадських організацій в період державного перевороту 19 – 21 серпня 1991 року”, у якому було висловлено суворі оцінки на адресу тих, хто своїми діями підтримали заколотників, було піддано осудові засоби інформації в області, які надрукували без коментарів звернення ДКНС (ГКЧП). І хоч ніхто з Червоноармійського району не називався, це служило застереженням від подальшої “політичної незрілості”. У жовтні освятили Свято-Покровську церкву в Михайлівці.

Ми і в цьому майже одностайні!

Розгортається кампанія з підготовки до Всеук­раїнського референдуму на підтвердження Акта проголошення незалежності України та до виборів Президента України.

У редакції газети “Прапор перемоги” на початку жовтня відбулася зустріч “за круглим столом”, матеріали якої, озаглавлені “За Україну незалежну”, зайняли сторінку в номері за 8 жовтня. Думками ділилися депутати рад, громадські активісти Микола Мошкун, Дмитро Кравець, Іван Ручкін, Михайло Рев­ко, Ігор Киричук, Богдан Підгірняк, Сергій Олієвсь­кий і журналіст Володимир Ящук.

Радивилів, 1991, КРУГЛИЙ СТІЛ

На цьому фоні на­віть ще не відмінене свято 7 листопада минає в ра­йоні непомітно. У листо­паді в міському парку відбувся мітинг під гаслом “Самостійна Україна та її Президент”, який проводили районні організації УРП і Руху.

1 грудня 1991 року на території району взяли участь у Всеукраїнському референдумі майже 28,5 тисячі чоловік, або 96 відсотків від числа виборців. Своє “Так” незалежності України сказали 97 відсотків від числа тих, які взяли участь у референдумі. Проти незалежності голосували всього 317 чоловік. Кандидатуру Л.Кравчука на президентський пост підтримали 10,5 тисячі чоловік, В.Чорновола – 7,8, Л.Лук’яненка – 7,7.

Жителі району (понад 80%) висловилися за повернення місту його історичної назви – Радивилів та за перейменування району з Червоноармійського на Радивилівський. Рішення щодо міста Верховна Рада затвердила аж 3 березня 1993 року – Постановою № 3044-XI.

Ось таким непростим був той достатньо далекий від нас рік 1991-й, який назавжди увійшов в історію України.

(Газета “Прапор перемоги”, 10.08.2018).

Йому сьогодні 26-ть: Всеукраїнський референдум 1991

Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 року 
Результати референдуму 1991 року.

Всеукраїнський референдум 1991 року — загальнонаціональний референдумна території колишньої УРСР щодо проголошення незалежності України. Відбувся 1 грудня 1991 року. На референдум було винесено одне питання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?». Текст Акту, ухвалений Верховною Радою 24 серпня 1991 року, було наведено у виборчому бюлетені. Громадяни України висловились на підтримку незалежності. У референдумі взяли участь 31 891 742 особи — 84,18 % населення України. З них 28 804 071 особа (90,32 %) проголосувала «За».

Організація[ред. • ред. код]

Всеукраїнський референдум 1991 року був організований Верховною Радою та урядом УРСР.

Перебіг[ред. • ред. код]
Бюлетень для голосування.

Для проведення референдуму по всій Україні було створено 34 093 дільниць для голосування[1]. 37 885 555 осіб було внесено до списків громадян, що мали право проголосувати[1]. 31 943 820 осіб або 84,32% тих, хто мав право голосувати, отримали бюлетені для голосування[1]. З них взяли участь в референдумі 31 891 742 осіб або 84,18%[1].

Одночасно з референдумом проходили перші в історії незалежної держави Україна вибори Президента України.


Всеукраїнський референдум 1991 - сьогодні 26-та річниця

Всеукраїнський референдум 1991

Першим загальнонаціональним референдумом був референдум щодо проголошення незалежності України, який було проведено 1 грудня 1991 р. На референдум було винесено одне питання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?». Текст Акту проголошення незалежності України, прийнятий Верховною Радою 24 серпня 1991 року, було наведено у виборчому бюлетені. Громадяни України висловились на підтримку незалежності. У референдумі взяли участь 31 891 742 особи — 84,18 % населення України. З них 28 804 071 особа (90,32 %) проголосувала за, відповівши «Так».

Результати референдуму 1991 року[1]
Ukr Referendum 1991 Gen.png
Ukr Referendum 1991.png
Ukr Referendum 1991 No.png
діаграма«Так»«Ні»

«Чехословацький сценарій» для України

Поляки, угорці та румуни не просто так активізувалися на західних кордонах України саме в останні роки, під час російської агресії на сході. А такі закиди і звинувачення, які зараз лунають з боку наших сусідів, не дозволить собі жодна цивілізована держава, налаштована на мир та діалог.

Західний фронт?

Хто чув ще п'ять років тому про угорські претензії до України на рівні міністрів та глави уряду? Хто чув про польські закиди та звинувачення до українських органів влади? Хто б міг уявити, що Будапешт оголошуватиме про блокування української євроінтеграції, а польські міністри заявлятимуть, що «з Бандерою до Європи не увійдете!»? Безумовно, антиукраїнські настрої ще в 1990-х роках мусувалися серед угорських маргіналів та на побутовому рівні серед поляків, проте в Києві цього навіть й не помічали. Але коли запалало в Криму та на Донбасі, звинувачення в бік України прозвучали голосніше й різкіше. При цьому такі звинувачення, які жодна демократична країна на дипломатичному рівні не оголошує сусідній державі.

Чи хтось з українців часто бачив у новинах, щоб, приміром, Франції хтось з сусідніх країн вказував на неправильний закон про освіту й засуджували за обов'язковість вивчення французької мови? Або, наприклад, щоб якась держава шантажувала іншу погрозами блокувати євроінтеграцію та зовнішньополітичні ініціативи? Чи щоб від якоїсь країни вимагали відмовитися від вшанування національних героїв? Щоб від італійців хтось вимагав відмови від популяризації римської культури та історії, бо римляни були кривавими окупантами й розіп'яли Ісуса Христа? Чи щоб від шведів та датчан вимагали припинити популяризувати історії та саги вікінгів, які були жорстокими середньовічними завойовниками? Жодна країна не висуває нікому претензій щодо історії, а Україну чомусь раптом в 2014 році почали звинувачувати. Ніхто не звинувачує демократичні й національно-терпимі країни в «дискримінації польськомовного населення», тим більше, якщо такого в Україні майже не існує.

Виняток становить лише РФ, яка регулярно звинувачує українців в фашизмі, нацизмі, поїданні російських немовлят та всіх можливих гріхах, проте в Москви є для цього чітка підстава – РФ веде проти України війну, тому й оббріхує противника. Чому ж до України раптом вчепилися з усіх трьох сторін західного кордону наші так звані «європейські партнери»? Адже просто так дипломати гучних звинувачень не озвучують і сусіднім країнам не погрожують. Вся ця ситуація відповідає лише ознакам однієї стратегії – початковій фазі інформаційної війни, яка, в свою чергу, є початковою фазою справжніх бойових дій та силового сценарію.

Інформаційну війну не так просто почати, особливо на порожньому місці, коли з мирної, толерантної і терпимої країни треба зробити образ ворога та агресора. Якщо росіяни розпочали масовану фазу інформаційної війни проти України ще за 10-15 років до військового вторгнення в Крим та Донбас, то угорцям, полякам і румунам треба швидкими темпами переконувати своє населення в тому, що Україна раптом почала їх ненавидіти і пригнічувати етнічні меншини на своїй території. Швидко робити з України ворога потрібно саме тому, що кращого моменту, аніж теперішня слабкість України та війна з РФ на Донбасі, може й не бути. Перед шовіністичними силами Угорщини та Польщі стоїть складне завдання: за кілька років мобілізувати й переконати абсолютну більшість свого населення, що окупація частини території сусідньої України буде не лише легітимним, але й справедливим кроком, – поверненням історичних територій.

Саме тому всі заяви, дипломатичні демарші, загострення відносин й погрози, які звучать щодо України із заходу – це перші інформаційні стусани та розхитування українського противника. Звісно, українці у відповідь й самі зроблять декілька рішучих заяв, які тут же будуть використані польською та угорською пресою для підтвердження агресивного характеру України – «бачите, як вони проти нас налаштовані?»

На західному фронті серйозні зміни

Після початку російської агресії проти України наш сусід та «адвокат у Європі» – Польща  почала різко змінювати своє ставлення до українців. Більше того, Польща стрімко перетворюється з «адвоката України в ЄС» на обвинувача українців у вигаданих історичних злочинах. При тому, що сучасні покоління українців загалом нічого поганого про Польщу й на думці не мали: для українців – це країна, в яку всі хотіли б поїхати на закупи, на заробітки чи на навчання, й для багатьох наддніпрянців було дивним дізнатися, що поляки мають історичні антипатії до нашого народу. Вістря боротьби сучасних українців було спрямоване винятково на захист від русифікації, але аж ніяк не проти Польщі. Не кажучи вже про угорців, яких в незалежній Україні жодним чином ніколи не дискримінували.

Однак з 2014 року в Польщі спостерігається стрімкий сплеск антиукраїнської риторики, почастішали напади на українських робітників, а українофобські заяви почали озвучувати найвпливовіші польські політики, до того ж, із правлячих партій. Через 60 років після Другої світової війни в Польщі раптом згадали про «геноцид» на Волині і про «злочини» українців у 1943 році. Притому, що 60 років ні про який геноцид не говорили, а тут раптом знайшли привід зробити закид українцям. Виокремлювати з історії Другої світової,  наскрізь пронизаної жорстокістю, якісь «факти» злочинів одного народу проти іншого – це вже тенденційність, адже жорстокість проявляли усі, а найбільше  німці. Але польських шовіністів цікавлять лише українці.

Розігріте шовіністичними колами і фільмом «Волинь» польське суспільство зараз не хоче навіть чути українську позицію. З початком цієї істерії польсько-українське примирення під гаслом «пробачаємо і просимо пробачення» – відкинуте поляками в односторонньому порядку. Українців прийнято вважати лише вбивцями, садистами, варварами, які на колінах повинні каятися перед «святим  і непогрішимим польським народом», який, як люблять казати поляки, був колись, немов Ісус, розіп'ятий між трьома імперіями.

Далі – більше. Польський міністр МЗС вже почав говорити, що «українці з антипольськими поглядами не зможуть потрапити до Польщі». За словами очільника польського МЗС, люди, які «демонстративно» носять мундири СС «Галичина», не зможуть проїхати через кордон. Хоча яке має право Польща відмовляти у перетині кордону ЄС людям, які вдягають те, що їм подобається? Як можна переслідувати іноземних громадян за їхні політичні погляди? А скоро дійде до того, що українцям, які їдуть через територію Польщі, заборонять проїзд через наявність на їхніх акаунтах у соцмережах червоно-чорного прапора чи статті про Бандеру, бо це не подобається полякам.

Те ж саме стосується й Угорщини, яка захлинається хвилями антиукраїнської істерії. За особистою вказівкою міністра Пейтера Сійярто, угорська дипломатія перешкоджатиме Україні в реалізації важливих для неї справ на міжнародній арені. А 25 вересня Угорщина навіть без попередження зупинила реверсне постачання газу до України. Нібито з технічних причин, але натяк зрозумілий.  А враховуючи, що Україна зараз купує російський газ в Угорщині та Словаччині, Будапешт починає тиснути на життєво важливі артерії для України. З боку Угорщини, це вже навіть не інформаційна агресія.

Чому Україну б'ють?

Зрештою, це навіть не дивно, що Україну зробили хлопчиком для биття на міжнародній арені, адже наша держава за останні роки всіляко цей статус підтверджує. Крим Україна залишила без єдиного пострілу й вивела з півострова війська, спасувавши перед «зеленими чоловічками» без розпізнавальних знаків. Найбільші міста Донбасу разом з антрацитовими шахтами Київ втратив й залишив сепаратистам. Навіть після активної фази бойових дій, Україна втратила Дебальцеве й донецький аеропорт. Українці демонструють своїм сусідам, що відправивши кілька банд на українську територію, можна легко відібрати яку заманеться частину цієї країни, особливо за умов неоднорідного етнічного чи мовного складу населення. То чому б не взяти те, що давно в минулому було твоє, а тепер погано лежить?

А коли поляки й угорці заявили, що їм не подобається український закон про освіту, міністр освіти України поїхала до «європейських партнерів» шукати консенсусу й компромісу, питалася: чим ще можна «догодити» нашим сусідам? Ми готові узгоджувати з сусідами, як виховувати наших дітей! Враховувати їхні пропозиції та зауваження! Міністр освіти України готова узгоджувати це з сусідами й шукати компромісу та консенсусу щодо положень українського закону «Про освіту». Нас обізвали й плюнули в обличчя, а наша влада обіцяє знайти в цьому питанні компроміс. Україну намагаються зробити новою Чехословаччиною зразка 1938 року, звинувативши її у «порушення прав національних меншин» та розірвавши на шматки за допомогою міжнародних угод та рішень судів.

Між іншим, ще один західний «партнер» України – Румунія – вже успішно випробувала таку стратегію й відсвяткувала невелику перемогу над Україною. У вересні 2004 року Румунія передала на розгляд Міжнародного суду ООН питання про делімітацію континентального шельфу і виняткових економічних зон між двома країнами, де розташоване родовище на 10 мільйонів тонн нафти і 70 мільярдів кубометрів газу. Україна відстоювала позицію, що Зміїний має кваліфікуватися судом як острів, і тому повинна існувати 200-мильна економічна зона навколо нього: на Зміїному дійсно розташоване селище, діє церква, державні установи.

Але тоді, коли Україна поклалася на розсудливість та цивілізованість міжнародної спільноти, Міжнародний суд порушив межі повоєнних кордонів в Європі на користь Румунії. Україна отримала всього лише 12 миль акваторії замість очікуваних 200. В результаті розмежування шельфу під контроль Бухаресту перейшло близько 70-90% перспективного родовища «Олімпійське». Воно й не дивно, адже кого мав би підтримати суд, розташований в європейській країні – члена ЄС і НАТО чи сторонню державу? Вже тоді українці мали б переконатися, що не варто доручати міжнародному суду вирішувати домагання сусіда щодо приналежності власної хати.

У межах цих процесів пригадується й озвучена російським радикалом Володимиром Жириновським пропозиція Кремля розділити Україну між Росією та Польщею. Польські політики тоді повідомили в пресі про таку пропозицію Кремля, і зазначили, що відмовилися. Однак політика трьох західних сусідів України – Польщі, Угорщини та Румунії, засвідчує, що пропозиція їм видалася спокусливою. Для України, яка знову проґавила початок інформаційної війни, цього разу – із Заходу, це привід задуматися як над обороною західного кордону, так і над переглядом зовнішньополітичної орієнтації.

Валерій Майданюк, політолог, спеціально для «Вголосу»

Токмаччина і незалежність

9:00 Збір патріотів Токмаччини біля птаха з двома крилами-прапорами УССД і Народної Армії. Знамена синьо жовте і червоно-чорне свіжі, оновлені. Українці радо вітаються, розподіляють прапори по машинах. Кожен висловлює власний погляд на маршрут і скоро виїздять по узгодженому маршруту. Сьогодні колону веде Віктор.

Хвилина пам’яти застала колону на трасі.

Вшанували всіх полеглих захисників України у Московсько-Українській війні.

Провідали ветерана Московсько-Української війни, Апанасовича. Зробили фотосесію.


Люди нас радісно вітали. К@цапи казилися. Все як зазвичай.

Зі святом, вас друзі! При таких козачатах - ворог не страшний!

Тому бути! 
                     Змиють зливи
Чужорідний пил в рівчак
І народить край цнотливий
Незрадливих козачат.
Згинуть чорні сили Мари
Й знов загляне у віконця
Крізь легкі ранкові хмари
 
Перший промінь Бога-Сонце!

Україна, стародавня держава!  

Тобто, нинішні українці – які в 1991 році повернули собі стародавню суверенність і сьогодні святкують 26 років незалежності – це могутній сплав вільнолюбивої древньої енергетики і міцності духу багатьох народів та племен…    

Витоки нашої історії беруть початок із прадавніх часів.  Так, нам відомо з письмових свідоцтв античних віків, що на наших землях існувало декілька протодержавних утворень. Де в добросусідських відносинах та міжплемінних союзах, формувалися та гартувалися першооснови української державності. З плином часу з тимчасових союзів кимерійців-неврів-савроматів-масагетів-таврів-гелонів-гіперборейців… почали народжуватися перші українські прадержави.

Процес державотворення подовжився виникненням  древніх царств скіфів та сарматів, та завершився  утворенням державних утворень  хазар, готів, половців та словян…

І ця, вікова трансформація одного виду української державності в інший, проходила доволі бурхливо та безжально.  Бо пройти тяжкий тисячолітній відбір йдучи від епохи неоліта, бронзи до нової ери – не всі народи здатні до цього.   Це далеко не вимощений бруківкою та осипаний квітами, вільний від перешкод альтруїстичний шлях. І той хто його проходить – той повинен мати високу мету, сакральну віру Предків, наснагу та природні енергетичні сили Роду…

І наші далекі предки мали ці ознаки сильної характерної особистості. За свідоцтвами Геродота – в їхніх жилах, текла гаряча лісо-степова кров і не всякий завойовник бажав зустрічі з ними. В тогочасних грецьких та перських хроніках – дуже високо оцінювалось бойове мистецтво тогочасних українців.  Швидкість, хоробрість та войовничість, гонор та  бунтарство – основні психологічні характеристики  наших тогочасних арійських предків…

Йшли віки, одні держави руйнувалися – інші виникали. Під ударами віків, розвалилася могутня держава античного світу – Римська імперія. Яка доволі мирним шляхом розділилася на Рим та Візантію.

В той же час, на наших правічних орійських землях почалося формування нової супердержави раннього середньовіччя – Русі.  Яку потім деякі просто недалекі, або нещирі та лукаві історики, спробували  перейменувати на Київську…

Тисячу років позаду не існувало ніякої Київської Русі!  Була одна велика та могутня держава – РУСЬ!

Треба розуміти, що Русь – як держава – створила себе сама. Бо ніколи і ніхто – не дарував, і ніколи не буде дарувати народам державність та суверенність!  Держави створюються народами в тяжких герцях по захисту своїх земель, та бойових походах на знахабнілих ворогів…

Ось таким чином – в суворому двобою з кочовими племенами, та іншими тогочасними сусідами-агресорами – наші предки створили свою могутню державу з стольним градом Києвом…

Бо розуміли, що не тільки вікова  шалена любов до Свободи – дозволяє народам бути вільними від зазіхань ворогів. Розуміли, що найкраще може захистити народ тільки рідна держава, і те – що бездержавні люди – це потенційні раби.

Розуміли, що тільки вільні, мужні люди можуть чинити опір як зовнішньому ворогу – так і абсолютній владі своїх князів-царів-архонтів-каганів…

Тобто головна мета кожного народу – створення та захист рідної держави. Той хлипкий безпам’ятний народ – який цього не розуміє – зникає, розчиняється в вирі часу…

А сильний та мужній народ, який має історичну пам'ять – буде до кінця захищати свою Батьківщину всіма можливими засобами та потугами. Що і відбувається з нашою державою нині…

зі… тож друзі, пам’ятаймо тих воїнів, які віддавали та нині віддають своє життя за Свободу рідної землі!  Та поздоровимо нашу рідну неньку Україну з відновленням суверенітету! 

Поздоровимо, та побажаємо незламності духу та волі до перемоги!  Хай живе рідненька ненька!  Будьмо, братове ! 

Слава Україні!

24.08.17

26-та річниця Незалежності України

День Незалежності: про злами і нові виклики для Української держави

Три роки були складними, але українці довели, що спроможні боротися за власну державу
Три роки були складними, але українці довели, що спроможні боротися за власну державу / 24 Канал
 

26-та річниця Незалежності – чималий термін, але викликів перед державою стає все більше. Українці часто перебувають в апатії і суперечливих настроях. Але оптимізму не втратила переважна більшість громадян.

Чого досягла Україна за останні три роки війни, що змінилося в баченні українцями своєї держави і яким шляхом рухатися далі, – в матеріалі сайту "24".

Консолідація нації і більша орієнтація на Європу

Як свідчать результати соціологічного опитування, проведеного Інститутом соціології НАН України за підтримки фонду "Демократичні ініціативи" ім. Ілька Кучеріва, переважна більшість населення України (близько 63%) пишається тим, що вони є громадянами України. Причому цей відсоток істотно зріс з 60% у 2014 році до 63% в 2017-му.

Читайте також: Волкер зробив заяву щодо війни на Донбасі після зустрічі з Сурковим

Також примітний ще один показник – ідентифікація себе як громадянина України. 57% опитаних вважає себе насамперед громадянами України. Близько 25% вважають, що головною є ідентифікація з містом чи селом проживання. Лише 6% ідентифікують себе з регіоном проживання.


Попри скепис, Україна отримала "безвіз" і підписала Угоду про асоціацію з ЄС

Звичайно, такі зміни настроїв населення відбулися, в першу чергу, через війну з Росією. Цей же фактор спричинив зріст позитивної прихильності до Євросоюзу – із 42% в 2013 році до 54% в 2017-му. Можливо, також свою роль у зростанні симпатій до ЄС зіграло отримання Україною "безвізу" в цьому році і підписання Угоди про асоціацію з Євросоюзом, в що не вірили навіть деякі представники владної еліти нашої держави.

Також, як підкреслюють соціологи, радикальні зміни сталися й у ставленні до вступу України до НАТО. Якщо в 2013 році позитивно сприймали таку перспективу 14%, негативно – 54%, то в 2017 році позитивне ставлення суттєво переважає  40% проти 36%. Хоча, якщо враховувати російську агресію, це не надто високий показник. І чимало наших співгромадян продовжують вважати Росію "дружньою", а все, що відбувається на Донбасі – "непорозумінням". Але потрібно врахувати ментальність українців, особливо тих, що проживають на Сході і Півдні держави, які протягом багатьох поколінь перебували під впливом радянських і пострадянських стереотипів і російською пропагандою.

Тому, попри всі негаразди, українське суспільство поступово змінюється. Як зазначає директор Центру суспільних відносин Євген Магда, українці вистояли в умовах несподіваної і підступної агресії з боку Росії. Цей факт позитивний, і про нього не треба забувати.

Україні часто закидали, що незалежність нам впала просто з неба, і українці на неї не заслуговують. Протягом останніх трьох років українці довели, що вони спроможні боротися за власну державу,
– переконаний Магда.

Водночас, як вважає політичний експерт Андрій Вігірінський, перед Україною, в першу чергу, стоять ментальні виклики. Зокрема – перебудова свідомості українців. Тому що, зазначає політолог, ми хотіли європейських цінностей, переваг, але не зовсім готові до європейських правил життя, тобто зобов’язань, які за ними стоять. Ми, говорить він, звикли жити ще не в європейському і капіталістичному світі, а все ж у постсовковому. І це – виклик як для громадян, так і керівництва держави.

Потрібно починати працювати над собою і громадянам, і владній еліті. Побороти корупцію, відкати, схеми тощо і починати думати, що політика – не спосіб заробляння грошей, а служіння народу,
– наголошує Вігірінський.

Знову на старті незалежності

Якщо українці ментально все більше відчувають себе єдиною політичною нацією, то на побутовому рівні ситуація інша. Як свідчать результати соцопитування, серед основних страхів у 2017 році превалюють економічні: зростання цін – 81%, безробіття – 73%, невиплати зарплат та пенсій – 61%. З цим складно сперечатися. Хоча економічне падіння за останні три роки трохи призупинилося і розпочався мінімальний зріст, українці його не відчули. Поки більшість думає про виживання, особливо, якщо врахувати, що постійно зростають ціни, тарифи тощо.


Економічний зріст надто повільний

Влада рапортує про позитивні зміни і проведення реформ, але економісти з цим не згодні. Як зазначає виконавчий директор Міжнародного фонду Блейзера Олег Устенко, очікування урядом економічного зростання в 2017 році на рівні близько 1,5%, в той час, коли Європа виросте на більш ніж 2%, а світ в цілому – на 3,5%, свідчать про те, що Україна ризикує ніколи так і не досягти такого бажаного нами європейського рівня життя.

Хоча Україна росте, її відставання від основного локомотива світу продовжить збільшуватися. Коли "поїзд" світової економіки мчить зі швидкістю майже вдвічі більшою, ніж у нашої "електрички", то на станції "хорошого і ситного життя за європейським зразком" ми взагалі ризикуємо ніколи не опинитися. Адже для цього швидкість повинна бути істотно збільшена. В ідеалі – в рази 3-4,
– пише Устенко на своїй сторінці Facebook.

Тому, підкреслює економічний експерт: реформи і ще раз реформи. За його словами, саме неякісний бізнес-клімат – це "завали" на шляху проходження "електрички". Але, зазначає Олег Устенко, багато хто не хоче розгрібати їх.

Розібравши ці "завали", багато політиків і бюрократів просто виявляться непотрібними. Чи повинно нас дивувати те, що вони або намагаються їх не помічати, або вкидати тези а-ля "а у інших завали не менше, й нічого, якось їдуть"?
– зазначає експерт.


Корупція, як і раніше, найбільше гальмує розвиток держави

На думку Андрія Вігірінського, перед Україною сьогодні зараз значно більше викликів, ніж 26 років тому.

Або ми станемо країною третього світу, яка не має промислового і індустріального, тобто лідируючого, потенціалу у світі. Або починаємо ламати себе у всьому. Систему освіти на сьогодні потрібно переробляти повністю. Медицина – без слів. Соціальна інфраструктура – теж зруйнована. І це реформування не відбудеться швидко. В 1991 році у нас був значно кращий базис. В певному сенсі ми знову стоїмо на старті Незалежності,
– переконаний Вігірінський.

Справді, питань до ефективності проведення реформ, особливо що стосується боротьби з корупцією, багато не тільки в українців, а й в західних партнерів, які не раз на це вказували владі України. А притягнення до відповідальності високопосадовців за корупцію дедалі більше схоже на фарс. Частина з них або втікає з України без особливих перешкод, або звинувачення з них згодом знімають.

Скандальне затримання глави ДФС Романа Насірова закінчилося тим, що його відпустили під заставу. Народні депутати – фігуранти "бурштинової справи"Розенблат і Поляков перебувають під слідством, але парламент не погодився проголосувати за їх затримання і арешт. Одіозного екс-регіонала Михайла Добкіна теж відпустили під заставу. І цей список дуже довгий.

"Для перемоги зроблено недостатньо, якщо зроблено не все"

Не менше економічного страху наші громадяни переживають за військовий конфлікт на Донбасі. Власне, багато хотіли б отримати від влади відповідь на питання: коли завершиться війна і наші воїни перестануть гинути? Хоча вже давно зрозуміло, що простого вирішення не буде. І далеко не все залежить від влади України.


Дощ підмочив репетицію ЗСУ до Дня Незалежності, але за три роки українська армія зміцніла, як ніколи

З одного боку, як свідчить опитування, нападу зовнішнього ворога боїться майже половина українців – 43%. Звичайно, цей страх різко зріс у 2014 році після анексії Криму і гібридної війни з Росією. З іншого, як наголошує Євген Магда, один із головних здобутків за останні три роки – постання такого елементу державності, як українське військо. При цьому, на його переконання, українцям треба навчитися сприймати реальність з певною глибиною. Не як чорно-білу картинку, а свого роду 3D зображення.

Життя більш об’ємне, складне і ставить багато викликів. Не все зроблено, чого б хотілося. Але треба усвідомлювати, що серйозні перетворення в державі не здійснювалися 20 років. Тому те, що зроблено за кілька років, в хорошому сенсі, вражає. Хоча відомий вислів: "Для перемоги зроблено недостатньо, якщо зроблено не все", актуальний,
– наголосив Євген Магда.

На думку Андрія Вігірінського, війна на Сході роз’єднала українців, як ніколи. Суспільство, вважає він, стало дуже полярним. Можливо, не по лінії Дніпра, а трохи східніше. І це серйозний виклик. Тому не одне покоління повинно прожити, за умови завершення збройного конфлікту, щоб зрозуміти, що Україна має бути суверенною і унітарною.

"Соціальне розшарування в суспільстві стало дуже сильним. На це вплинула і війна на Донбасі, і економічні наслідки цього. Два мільйони внутрішніх переселенців – це гуманітарна катастрофа. Для багатьох в Донецькій і Луганській областях за три роки Україна стала більш чужою, ніж у 1991 році. Там інша пропаганда, інші правила життя. І інтегрувати цих людей надзвичайно складно. Хоча вони були такими самими українцями, як більшість громадян сьогодні. Але держава не змогла їх захистити", – переконаний Вігірінський.

Загалом, попри всі складнощі і суперечності, за останні три роки Україна як держава стала міцнішою. Злами в свідомості, потяг до більш розвинутих демократичних суспільств – помітні. Загрози з боку російського "брата" залишаються і применшувати їх значення не треба. Навпаки – ще активніше разом боротися з ворогом. Соціологи називають українців "недовірливою нацією" через те, що наші громадяни постійно всім незадоволені. В першу чергу, владою, яку самі й обирають. Але, можливо, в цій недовірливості і полягає наш шлях до розвитку.

Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
14
предыдущая
следующая