хочу сюда!
 

Светлана

44 года, козерог, познакомится с парнем в возрасте 38-55 лет

Заметки с меткой «русини»

Конгрес західноукраїнських народів - легальна платформа для сепа

Напевно, вже ні для кого не є таємницею, що більшість гучних історій про дискримінацію національних меншин та сепаратистські прояви в Україні вигадані чи спеціально розкручуються нашими ворогами. Насправді, скандали, пов'язані з таємною видачею угорських паспортів і конфліктами на національному підґрунті на Волині та Львівщині далеко не є соціально-гострими проблемами. Через те влада абсолютно вірно робить, коли, з одного боку, спускає на гальмах провокаційні витівки ЗМІ та деяких діячів русинської та угорської громади, а з іншого боку, проводить точкові профілактичні заходи силами спецслужб. У цьому плані показово, що ні Кабмін, ні Верховна Рада не піддалися зовнішньому впливу і проявили стійкість в реалізації поправок в закон "Про освіту". Але нажаль, з'являються нові виклики, відповіді на які треба готувати вже зараз, щоб не зіткнутися вже з реальними конфліктами на національному підґрунті.

Відомо, що на Закарпатті мешкає малочисельна громада русинів. Незважаючи на те, що вона повною мірою інтегрована в суспільно-політичне життя країни, всередині громади є радикально налаштовані угруповання, що хочуть створити автономію для русинів у межах України та намагаються на весь світ заявити про свою дискримінацію. Здавалося, з ними повинно бути менш проблем, ніж, наприклад, з угорцями, які опікуються угорським керівництвом. Проте, саме русини опублікували інформацію про заснування Конгресу західноукраїнських народів, який повинний об'єднати національні меншини Західної України у боротьбі за свої права.

Ця організація позиціонується як легальна та буде складатися з декількох офіційних інститутів: юридичного центру швидкого реагування, мультимовної мережі філіалів безкоштовних освітніх закладів для нацменшин, власних ЗМІ, партії та центру з питань міжнародного співробітництва та інвестицій. Участь у створенні Конгресу взяли понад десятка чинних організацій національних громад Львівської, Волинської, Тернопільської, Закарпатської та Чернівецької областей. 21 листопада у Львові відбудеться перший офіційний з'їзд Конгресу західноукраїнських народів для затвердження керівного складу. Нададуть підтримку цьому заходу іноземні гості з польського фонду "Свобода та демократія" та Всесвітньої організації словаків за кордоном. Подібні заходи можуть нести потенціальну загрозу національним інтересам України відразу з декількох причин. По-перше, є підтримка з боку іноземних громадських організацій. По-друге, формальна робота у законному полі відкриває широкі можливості громадам для розповсюдження та легалізації антиукраїнських ініціатив. По-третє, у радикально налаштованих представників громад з'явиться безкоштовна армія адвокатів. По-четверте, насторожує ціль Конгресу створити партію для того, щоб у майбутньому вплинути на формування національної політики країни.

Таким чином, об'єднання національних меншин західних областей в одну організацію виглядає набагато не безпечнішим для держави, ніж разові витівки радикалів. У разі з Конгресом західноукраїнських народів СБУ і Нацполіції вже не вдасться жорстко та оперативно запобігати сепаратистським настроям. Виникає потреба у тонкій агентурній роботі, щоб виявляти порушення українського законодавства засновниками Конгресу. Залишається сподіватися на те, що ідея об'єднати національні громади Західної України для створення соціально-політичної напруженості у регіоні буде швидко дискредитована, а ентузіазму її ініціаторів під вантажем громадського тиску з боку патріотів не вистачить на реальне втілення своїх антиукраїнських намірів.

Русини презентували міжнародний ресурс...

Русини презентували міжнародний ресурс для реалізації сепаратистських амбіцій


Як тільки в Європі в черговий раз замислюються про поступове послаблення антиросійських санкцій, всередині країни відразу активізуються зрадники та сепаратисти. Головна неприємність полягає в тому, що вороги державності та цілісності України тепер діють розважливіше та напередодні активних провокацій прагнуть отримати юридичну допомогу та моральну підтримку за кордоном. Цього разу всю свою мерзотність та українофобію продемонстрували русинські діячі Закарпаття. Вони присвятили опису "своїх лих" у складі України цілий сайт, орієнтований на англомовну аудиторію. На сторінках ресурсу у подробицях описані стогнання русинського народу щодо автономії та невизнання їх громади в Україні національною меншиною. Автори проекту впевнені, що у результатах Всеукраїнського перепису населення 2001 року були спеціально зроблені помилки, спрямовані на заниження чисельності русинів, а нібито дискримінаційні дії влади призвели до того, що 300 тисяч русинів не змогли працевлаштуватися й покинули свої будинки. Таким чином, русини виставляють себе жертвами так званого "етноциду" і звертаються через свій сайт до Європи у такій формі:

"Ми закликаємо європейських політиків і правозахисників змусити українську владу притримуватися демократичних цінностей і визнати русинів національною меншиною з відповідними соціальними гарантіями. У співробітництві з русинськими організаціями ми готуємо колективні звернення в ЄС, ОБСЄ, ПАРЄ, ЄСПЛ і ООН та будемо діяти до схвалення Києвом рішення, гарантуючого русинам Закарпаття право на національну ідентифікацію та самовизначення".

Що це, якщо не сепаратизм? Чому 10 тисяч русинів вважають, що мають право прагнути до самовизначення та вирішувати політичну долю Закарпатської області з населенням близько 1,3 млн. осіб. Буквально декілька років тому можна було впевнено говорити, що прихильники автономії серед русинів повністю маргіналізувалися або втекли до східного сусіда. Однак, тепер виявилося, що русинські сепаратисти вийшли на якісно новий рівень і від імені 700 тисяч закарпатських русинів, які хтозна-звідки там взялися, налагоджують зв'язки з міжнародними юристами, правозахисниками та ЗМІ для серйозної інформаційної атаки на Київ:

"Ми будемо раді допомозі юристів з міжнародним досвідом, які допоможуть русинським організаціям підготувати правові претензії до української влади.

Ми залучаємо до співпраці європейські ЗМІ, представників міжнародних правозахисних організацій для висвітлення проблем русинів Закарпаття і організації масштабної міжнародної кампанії щодо захисту їх невід'ємних прав".

Активізації русинських сепаратистів явно сприяє те, що СБУ замість реальної боротьби з екстремістами у Закарпатті надто довго займалася профанацією. Порошенко, Грицак, Аваков і Москаль взагалі зважили за краще не помічати антиконституційні витівки угорців та русинів, до останнього заперечуючи проблему. Тепер, якщо західні політики та ЗМІ відреагують на інформацію з цього брехливого русинського сайту, то владі не уникнути шквалу критики з боку ЄС. Врешті-решт, резонанс навколо русинів за Заході призведе до того, що пригнічувати екстремістські осередки у регіоні стане в декілька разів складніше та ризикованіше для міжнародної репутації країни.

Націоналісти вийдуть патрулювати Мукачево для профілактики сепар


Зараз багато людей справедливо обурені тим, що президентом став комік, який не має чіткого уявлення про те, як захищати Україну та ефективно протистояти Путіну. Зокрема занепокоєння ветеранів АТО, їх командирів та звичайних патріотів можна зрозуміти, бо доля всього, що було завойовано кров'ю і потом бійців, тепер в руках російськомовного головнокомандувача та його команди, яка ще повинна буде довести свій професіоналізм. У той же час вороги України радіють не стільки обранню Зеленського, скільки самому факту перехідного періоду, коли влада фізично не зможе оперативно реагувати на військові чи сепаратистські провокації на південному сході та в інших прикордонних регіонах. Зе-командою вже анонсовані глобальні зміни в СБУ та ГПУ, які також надовго ускладнять їх роботу.

На тлі всезагальної невизначеності серед патріотів, які не знають, як реагувати на масштабне перезавантаження влади, приємно стежити за конкретними діями хлопців з С14, які не на словах, а на справі вирішили зробити свій внесок у підвищення обороноздатності країни в настільки ризикований для неї післявиборчий період.


С14 створює власний штаб в Мукачеві для захисту державного суверенітету та запобігання сепаратистським проявам. Головні побоювання у патріотів викликають русинські діячі, які хочуть використати відставку Геннадія Москаля та зібрати декілька мітингів з вимогою надати автономію Закарпаттю. І з цими побоюваннями можна погодитися, бо русини насправді помітно активізувалися в останні місяці. Наприклад, міжнародний центр "Матиця русинів" розташований в Росії, вже заявляв про невизнання результатів президентських виборів в Україні, звертався до міжнародних структур зі скаргою про незаконність внесення в список виборців кількох тисяч русинів і те, що деякі русинські активісти в самому Ужгороді активно лобіюють перейменування Закарпатської області у "Підкарпатську Русь".

В принципі, наявність десятка русинських організацій, які мріють про автономію та користуються підтримкою з Європи та Росії - серйозна причина для занепокоєння. Патрулювання вулиць та площ у Мукачеві, блокування заходів русинів - це досить непогана профілактика сепаратизму у порівнянні з паперовою боротьбою з тероризмом місцевих аморфних СБУшників. Так що ініціативу активістів С14 треба всіляко підтримувати та використовувати їхній досвід в інших регіонах. Поки влада оговтується після виборів, країна як ніколи має потребу в захисті з боку патріотів.

Москвофільство. Як галичани вчили росіян любити Росію

У звіті 1913 року російський консул у Львові надвірний радник Верховцев характеризував галицьких москвофілів як "огидних комісіонерів з інсценування російського руху в Галичині". (рос.)

"Історична Правда": даємо цю статтю російською, щоб наші сусіди побачили, як втрачаються ілюзії щодо братньої любові. Думаємо, негодуючі вітчизняні коментатори теж зрозуміють російську - зрештою, до її створення й українці доклалися (в тому числі галичани :))

--------------------------------

"Как любить Русь и бороться за нее надо всем, нам поучиться у галичан"

(Из речи в Государственной Думе графа В.А. Бобринского, 1911 г.)

В сознании среднестатистического жителя России и Востока Украины, среди прочих мифов о западных украинцах (они же - галичане, они же - гуцулы, они же - "бандеровцы") первое место, без сомнения, занимает миф о массовой и едва ли не генетической ненависти "западенцев" к "клятым москалям".

Слыхали, наверное, анекдот:

- Вуйку, а зачем это вы негритенка усыновили? Разве не было беленьких деток?

- Да были, конечно... Но так, я точно знаю, что его батько не москаль...

Как и все мифы, байки об антирусских настроениях галичан, мягко говоря, очень большое преувеличение. Ну, разве что если считать ужасной "русофобией" упрямое нежелание галичан русифицироваться и становиться в "пророссийскую позицию".

Но не об этом...

Сегодня кажется невероятным, что всего каких-то сто лет назад (по меркам истории - вчера) Западная Украина по уровню пророссийских настроений мало чем уступала нынешнему Донбассу, а по количеству членов промосковских организаций даже опережала современный Крым.

Сегодня об этом помнят, разве что, историки. Сами же галичане о пылкой любви их предков к Белокаменной, в своем большинстве, даже и не догадываются.

Но это было! Галицкие "москвофилы" (так тогда назывались пророссийские организации) до самой середины 80-х годов XIX века были основной и доминирующей силой во всех аспектах общественной жизни украинцев Галичины.

Начиная от культурно-просветительской, заканчивая... религиозной.

Сегодня это кажется удивительным, но тогда низовой клир Греко-католической (униатская) церкви был одним из основных носителей промосковских настроений.

Идеология западноукраинских москвофилов стояла на трех китах:

1) Киев - центр Древнерусской государственности и культуры.

2) После нашествия Батыя этот центр переместился в Москву.

3) Почти полтысячелетия галицкие земли были оторваны от общерусского процесса и не развивались. Поэтому это отставание необходимо преодолеть - принять "передовую" русскую культуру и дополнить ее местными галицкими элементами. 

Далее мнения разделялись. Самые радикальные говорили о полном присоединении Галичины к Российской империи. Умеренные - о создании собственного "руського" государства. Похожий разброс мнений были и в языковом вопросе - от полного переноса в Галичину "правильного" русского языка, до создания на его базе нового.

А вот существование отдельного украинского этноса (и отдельного украинского языка) галицкие москвофилы категорически отрицали и причисляли как надднепрянцев, так и галичан к "единому великорусскому народу".

Впервые об этом они публично заявили на страницах финансируемой Петербургом газеты "Слово": "Мы не можем больше китайской стеной отгораживать себя от наших братьев, отбрасывая...связи, объединяющие нас со всем русским миром. Мы больше не являемся русинами 1848 года; мы - настоящие русские".

Следует отметить, что толчком к развитию галицкого москвофильства стала вышеупомянутая "Весна народов" - революция 1848 года.

К сожалению, для украинцев Галичины эта "весна" так и не наступила - все доминирующие позиции в крае тогда отошли к полякам. Москвофильство же стало западноукраинским ответом на полное доминирование шляхты.

Эта пророссийскость, в первую очередь подпитывалась радикальной антипольской политикой Российской империи, особенно обострившейся после жестокого подавления Польского восстания 1863 года. Фактически был задействован принцип: "враг моего врага..."

Тогда на москвофильские позиции перешла и большая часть старой "руськой" интеллигенции (не путать с "русской", "руський" - от слова "Русь").

Чтобы у читателей не было путаницы в терминологии, замечу - в Австро-Венгерской империи - а позже Польше - словом "русин" обозначали тамошних украинцев. По паспорту и Иван Франко и Степан Бандера были не украинцами, а "русинами".

На волне массовых антипольских настроений москвофилы возглавили все ведущие украинские организации и учреждения того времени: "Ставропигийский институт", "Галицко-Руську матицу", "Народный дом", "Руську беседу" и т.д.

Главным же центром москвофильства стало "Общество им. Михаила Качковского". Под лозунгом: "Лучше утонуть в русском море, чем захлебнуться в польском болоте" к москвофилам присоединились даже те, кто с опаской и недоверием относился к России.

Самое смешное, что, несмотря на всю свою "антипольскость", почти все лидеры и активисты москвофилов в быту пользовались преимущественно ...польским. Ибо украинский для них был языком необразованных темных крестьян, а русский, в своей массе, они попросту не знали.

Более того, галицкие москвофилы считали украинский язык "вредным" и мешающим делу общерусского единства.

Полным неприятием украинского языка и высокомерным презрением (язык необразованного быдла") галицкие москвофилы того времени ничем не отличались от сегодняшних представителей пророссийских организаций Украины в среде которых ныне очень популярен термин "быдломова".
Так выглядела москвофильская газета "Галицкая Русь" в 1893 году. Похоже, это один из последних номеров, поскольку редакционная статья начинается со скорбного предложения: "С слезою в оці, с бьющимся сердцем и с дрожащою рукою берем сегодня за перо, так как приходится нам передати русским патріотам печальную, потрясающую вість - вість о прекращеніи Галицкой Руси".
Простым же галичанам было глубоко плевать на интеллигентские заморочки на тему "общерусского единства" и "собирания земель". У низов были свои резоны.

Популярность москвофильских идей среди крестьянства и городской бедноты базировалась в основном на представлении о России как своеобразной "Антипольше", такой себе "Земле Обетованной".

Понятие же "Антипольша" каждый наполнял по-своему. Мол, если в Галичине всевластие польской шляхты, а вся земля принадлежит польским же магнатам, то с присоединением к России все будет наоборот. Если украинцы-русины страдают от национального гнета, то... И так далее.

Подобный феномен наполнения "пустоты" своими чаяниями имел место и в совсем недавней истории Украины. Например, Виктор Ющенко никогда четко и внятно не излагал ни свою политплатформу, ни программу. Он просто позиционировал себя, как "АнтиКучму".

Взлет его популярности, в первую очередь, основывался на том, что этого "АнтиКучму" каждый наполнял своим смыслом. Леонид Данилович развел коррупцию? Значит, Виктор Андреевич ее изведет! Леонид Данилович благоволит олигархам? Ну, значит, Виктор Андреевич их к ногтю... Список можно продолжать до бесконечности.

Когда же на политический Олимп взгромоздился реальный Ющенко, а не наполненная народными чаяниями пустота "АнтиКучмы" - случился большой всеукраинский облом. В итоге сегодня в Украине реального сторонника Ющенко найти намного проблематичнее, чем русофила в Западной Украине.

Кстати, это нелирическое отступление к новейшей истории - не просто так, оно имеет самое прямое отношение к теме нашего исследования.

Продолжим.

В 60-80-е годы ХIХ века в Галичине с Россией связывали даже надежды на социальное освобождение (sic!). В галицких селах ходили инспирированные москвофилами слухи, что скоро придет "Белый Царь" и жестоко накажет наглых поляков, прогонит жадных евреев, отберет у панов землю и раздаст крестьянам... И будет всем счастье...

Со своей стороны Россия щедро подпитывала подобные настроения финансово. Главное: "в целях пресечения малоросийской пропаганды". 

В 1909 г. министерствами внутренних дел и финансов Российской империи было принято решение о регулярном выделении средств для помощи "прикарпатским русским". Ежегодно от министерства внутренних дел в Галичину перечислялось 60 тысяч рублей и еще 25 тысяч - от министерства финансов.

В том-таки 1909 году в Галичине была основана еще и газета радикальных москвофилов "Прикарпатская Русь", которая до самого начала Первой мировой войны отдельно получала из Петербурга ежегодную субсидию в размере 14 тысяч рублей.

Итого - 99 тысяч полновесных золотых царских рублей ежегодно. Громадные по тем временам деньги. Для сравнения - среднегодовая зарплата квалифицированного промышленного рабочего по Европейской России в 1910 г составляла 233 рубля.

Были и одноразовые выплаты. Например, в 1911 году по распоряжению Петра Столыпина галицкие москвофилы получили 11 тысяч рублей - на покрытие расходов во время выборов в Австрийский парламент. Кроме госфинансирования, "москвофилы" получали также и значительные пожертвования, собранные среди частных лиц.

Традиционно бОльшая часть этих денег тут же прикарманивалась "борцами за общерусскую идею". В своем отчете от 14 июня 1913 года российский консул во Львове надворный советник Верховцев характеризировал галицких радикальных москвофилов как "отвратительных комиссионеров по инсценированию русского движения в Галиции".

В этом ключе нельзя не вспомнить современный Русский культурный центр во Львове, офис которого "проклятые националисты" с завидной регулярностью вот уже сколько лет подряд пытаются поджечь (все разы почему-то безуспешно), бьют окна, и даже пару раз надругались над установленным на фасаде дешевеньким бюстиком Пушкина.

Каждый раз убытки минимальные, но зато какой прекрасный повод напомнить спонсорам о своем существовании и громко попричитать, как тяжело русским в "бандеровском Львове". Интересно, а не будь этих "происков", обратил бы кто внимание в Москве, на абсолютно маргинальный кружок любителей поэзии Пушкина, действующий где-то возле самой западной границы бывшего СССР? А так - и обращают и финансируют...

Кроме щедрого финансирования пророссийских организаций и их верхушки Петербург организовывал также и бесплатное обучение их активистов в университетах империи. Но и это не очень помогало. С каждым годом галицкие москвофилы теряли свои позиции.

Уже с 80-х годов ХІХ века проросийские галицкие организации начинают вытесняться из общественной жизни "народовцами". Последние выступали с украинофильских позиций и стремились к консолидации украинского народа по обеим берегам Збруча. 
Сдача позиций была понятна - москвофилы с презрением и пренебрежением относились к "неправильной" культуре и языку широких масс, не предлагали никаких решений социальных проблем, а обещания о пришествии "Белого Царя", который принесен всем счастье, уже "не грели".

Но даже в начале ХХ века за пророссийские партии на выборах отдавал свой голос едва ли не треть украинцев Галичины. Впрочем, с каждым годом этот процент существенно уменьшался. К 1914 году москвофилы хоть еще и проводили своих представителей в разного рода "сеймы", но эти депутаты уже никакого влияния на решения этих органов не имели.

Начало Первой мировой войны стало началом окончательного конца галицкого москвофильства. 

В русских "патриотических" (шовинистических?) исследованиях конец галицкого москвофильства тоже связывают с началом "империалистической". В первую очередь с трагедией Талергофа и на чем свет клянут русофобов-австрияк. Но так ли это?

Начало войны галицкие москвофилы встретили восторженно. Наконец-то свершилось давно ожидаемое пришествие "Белого Царя"!

6 августа 1914 года Австрия объявляет войну России. Уже 11 августа лидеры галицких москвофилы, в последние предвоенные недели массово перебравшиеся в Россию, организовывают в Киеве "Карпато-Русский Освободительный Комитет".

Последний тут же принимает обращение к русинам Галиции - им предлагалось стать на сторону Российской империи, встречать русскую армию церковными процессиями, а тем, кто служит в армии цисаря, предлагалось повернуть оружие против Вены.

"Комитет" также оперативно издал карманный справочник "Современная Галичина". Он предназначался для офицеров русской армии и содержал все основные сведения о крае.

Кстати, это были единственные "телодвижения" галицких москвофилов. На большее их не хватило. Заметим, что проукраинские организации в это же время сформировали целый национальный легион "Сечевых стрельцов", в который набирались исключительно добровольцы из числа неподлежащих призыву в австрийскую армию.

Вена, с опаской относящаяся к созданию национальных славянских частей, ограничила количество "стрельцов" 2,5 тысяч. Но в первые же дни записаться в "сечевики" пожелали более 28 тысяч. Известно множество случаев, когда добровольцы даже давали взятки, чтобы попасть в число легионеров!
                                                             
1923 год. Уже три года действует Украинская военная организация, которая в 1929-ом создаст ОУН, а остатки москвофилов сидят в чехословацком Мукачеве и издают вот такую фофудью. Когда в 1939-ом в Карпатскую Русь-Украину вторгнутся венгры, автор этого стиха эмигрирует в Югославию, а потом - в США. А оуновцы будут с оружием сражаться против захватчика. Скан: sinsam.kirsoft.com.ru
Mосквофилы не смогли сформировать даже роты. Хотя, с точки зрения пропаганды, наличие в вошедших в Галичину войсках части, сформированной из "прикарпатских русских", было бы более чем эффектно. Борцы же за "общерусскую идею" предпочли комитетствовать и принимать громкие "обращения" в глубоко тыловом Киеве, чем воевать за "единую и неделимую"...

Но вернемся к трагедии Талергофа. Нет, я не оправдываю Австрию. Но найдется ли в мире хотя бы одна страна, чье руководство закрыло глаза на деятельность структур не только лояльных к стране-противнику, но и всецело ее поддерживающих (в том числе даже призывами к ВООРУЖЕННОЙ борьбе)?

Естественно, что по всем москвофильских организациях был нанесен сокрушительный удар. В первую очередь по "Обществу имени Качковского" - ядру москвофильского движения Галичины.

Западной Украиной прокатилась волна арестов. Как всегда, при массовых репрессиях, да еще при неразберихе первых дней войны, под "раздачу" попало множество невинных и непричастных.

Одновременно, на всякий случай, были репрессировано и множество активистов "проукраинских" организаций.

Основная часть репрессированных москвофилов оказалась в лагере Талергоф. Это было действительно страшное место.

Позже один из заключенных вспоминал: "До зимы 1915 г. в Талергофе не было бараков. Люди лежали на земле под открытым небом, в дождь и мороз. Счастливы были те, кто над собой имели дерюгу, а под собой - охапку соломы. Вскоре солома вытиралась и смешивалась с грязью и потом. Эта грязь была обильной пищей для бесчисленных паразитов, разносящих по всему Талергофу заразные болезни".
Лагерь Талергоф - уже с бараками. По мнению многих историков, он стал первым европейским "концентрационным лагерем" в нынешнем понимании. При чем основным критерием для попадания туда была принадлежность к украинской нации (как бы там она не называлась). Похоже, мы получили еще одно сомнительное первенство в истории

Современные российские "патриотические" исследователи именно с трагедией Талергофа связывают конец галицкого москвофильства. Мол, репрессиям подверглись чуть ли не до ста тысяч человек, десятки тысяч из которых были замучены в Талергофе.

Но Австрийская статистика свидетельствует об обратном - к концу 1914 г. в Талергофе было всего около 8 тысяч заключенных. По состоянию на ноябрь 1916 - 2 717 (в том ч. 85% "русинов"; 76% крестьян, 7% греко-католических священников).

С начала войны и по 1916 год через этот концлагерь, по австрийским данным, прошло около 14 тысяч человек. Условия содержания в концлагере были жуткими (читай выше), а смертность - высокой.

Официально зарегистрировано 1 767 смертей. Можно предположить, что это число было намного больше. Но это никак не 60 тыс. и даже не 80 тыс. репрессированных и не десятки тысяч замученых австрияками, о которых твердят "патриотические" исследователи.

Даже если говорить об усредненной цифре в 30-40 тысяч репрессированных (хотя такие цифры более чем маловероятны) говорить о том, что галицкая москвофилия была похоронена за колючей проволокой Талергофа, не приходится.

Гораздо более жестокие и масштабные сталинские репрессии (в сравнении с которыми австрийский произвол - детский лепет), а позже жесткое и планомерное искоренение всего "националистического" при последующих правителях СССР ну никак не повлияли на антисоветские умонастроения галичан.

Смерть москвофильства наступила по совсем другой причине.

21 августа 1914 года русские войска вошли во Львов. Сбылась заветная мечта москвофилов - в Галичину пришел "Белый Царь". Россия тут же начала обустраивать новоприобретенные территории.

Сначала были образованы две новые губернии - Львовская и Тернопольская. Чуть позже, по мере наступления войск на запад - Черновицкая и Перемышльская. И тут случился первый облом.

Несмотря на все клятвы и признания в любви к "прикарпатским русским", россияне к местному населению относились более чем с недоверием. Более того, ко всем гражданам Австрии (без относительно к национальности) мужского пола и призывного возраста предписывалось относиться как к военнопленным!

Во власть удалось прорваться только двум "аборигенам", которым повезло занять ну очень "высокую" должность - помощника начальника уезда!

Остальным москвофилам новая власть доверяла разве что роль переводчиков, да еще активно использовала в борьбе с "мазепинцами". Все остальные должности занимали исключительно русские чиновники.

Что такое русская бюрократия - объяснять не надо. Тем более бюрократия последних лет империи. Ситуации усугублялась еще и тем, что в Галичину чиновников отправляли "за остаточным принципом". Так сказать худших из худших.

Бездарность новых управленцев (о жадности, мздоимстве и "святом" желании быстренько приумножить капиталец в военной неразберихе - промолчим) усугублялись абсолютным непониманием местных особенностей и традиций.

Кроме того, после революции 1848 года режим в Австрии был довольно либеральным, даже с элементами демократии. С приходом же новой власти свежеиспеченным подданным Николая II пришлось на своей шкуре ощутить все жестокое самодурство российского самодержавия.

Галичане, естественно, в восторге не были... Сравнение было не в пользу новой власти.

Но самое главное, - слуги "Белого Царя" даже не собиралась прищучивать "клятых ляхов"! Напомним, что именно надежды на это были основной питательной средой москвофильских настроений.
Росийское же правительство (да еще в годы войны) вовсе не собиралось обозлить многомиллионное польское население империи в угоду удовлетворения амбиций маргинальной и полностью зависимой от "субсидий" политической силы.

Лидеры москвофильского движения молча проглотили эту пилюлю. Им деваться было некуда. А вот среди простого народа, крушение надежд на освобождение от произвола шляхты, вызвало огромное разочарование и привело к полному освобождению от москвофильских иллюзий.

В своей массе население Галичины довольно благожелательно относилось к рядовым солдатам российской армии. Тем более, что значительная часть служивых была одной с ним крови и разговаривала на одном языке - на том, который сейчас называется украинским.

При тесном же общении выяснилось, что в "стране обетованной" положение простых крестьян ничуть не лучше и даже намного хуже, чем под властью Габсбургов. Что власть православных помещиков и чиновников ничуть не лучше произвола католиков-шляхтичей... Что национальный гнет со стороны русских, ничем не отличается от гнета польского... И т.д. и т.п...
                                                                               
А так выглядит закат москвофильской "Прикарпатской Руси" (1920 год). Она издается в США и радуется тому, что большевистская Первая Конная армия Буденного взяла Львов (хотя на самом деле большевики тогда так и не смогли захватить город)

Пустота наполненой народными чаяниями мифической "Антипольши" на поверку обернулась всеми неприглядными язвами загнивающей империи. После тесного и близкого знакомства с реалиями Россия не только полностью потеряла некогда привлекательную ауру "Земли Обетованной", но и стала вызывать стойкое неприятие.

Одной из кардинальных ошибок русских властей стало преследование Греко-католической (униатской) церкви. И это при том, что среди ее священиков было немало москвофилов (в том же Талергофе священики-униаты составляли 7% заключенных).

Официально, согласно Высочайшему повелению императора, униатов было приказано не трогать, но на деле все было наоборот (колхоз, согласно документов Политбюро, тоже был делом сугубо добровольным). Русские власти начали масштабные репрессии против священиков-униатов, а предстоятель Церкви митрополит Шептицкий был арестован и сослан вглубь России.

Униатская церковь, это нелюбимое дитя Речи Посполитой, никогда не пользовалась государственой поддержкой ни в той самой Речи Посполитой, ни, позже, в Австрии. Ее разве что терпели. Поэтому единственным способом выжить была опора на паству и высокий авторитет среди верующих.

Естественно, поведение греко-католических священников довольно сильно отличалась от нравов их коллег за Збручом. В Галичине сцены типа тех, что запечатлены на хрестоматийных картинах Перова "Сельский крестный ход на Пасхе" или "Чаепитие в Мытыщах" были попросту невозможны. Пусть это звучит и пафосно, но чтобы выжить, униатской церкви пришлось стать плотью от плоти народа.

Естественно, масштабные репрессии против греко-католического клира были восприняты как репрессии против всех. Да и сами священики были лидерами народного мнения и, естественно, влияли на него в соответствующую сторону...

Когда после немецко-австрийского наступления в мае-июне 1915 года русская армия покинула Галичину большого сожаления по поводу отступления "освободителей" в широких массах не было. Скорее облегчение.

Более чем годовое владычество России в Галичине и стало окончательным приговором москвофильскому движению как массовой политической силе. С одной стороны, ни одна надежда, связаная с Петербургом не была реализована. С другой - галичане во всей красе прочувствовали на себе все "прелести" новой русской власти.

Король (он же "Белый Царь") оказался не только голым, но и довольно жестоким и злобным. Когда в 1916 году Российская императорская армия ненадолго вернулась в Западную Украину, таких цветов и церковных процессий, как это было в 1914 году, уже не было...

"Історична правда"

Яка різниця між "руськими" та "росіянами" хто це, ПОЯСНІТЬ ???

Довго мені один знайомий пояснював, що росіяни це все населення Росії - бо вони там живуть, а ті хто живе в Московії (Москва, Петербург ....) ті рускіє, шкода тільки, що кордонів та держави тієї рускої в Росії не прослідковується, як і самих рускіх вже важко там знайти, але славні нащадки татаромонгол як мантру повторяють ми рускіє. Така повага до Русі-України звичайно радує, але не в нас питання, з нами все просто "Київська Русь", з відкіля ти (ми)? "Рус з Кия - рускія", то чому асимільовані крихти заблудлих на північному-сході слов'ян з Кия так уперто називають себе русинами і всі розкосі обличчя монголоїдної раси, що становлять абсолютну більшість там.

Поясніть мені в кого мізки варять таке питання:

Чеченці, ханти, Маріелці ... це росіяни, руські чи може китайські ? Хто такі росіяни і руські в московії, де вони взялись там ?

* Слабким мізками ПОЯСНЮЮТЬ розумні люди:

- Видатний філософ Вольтер, з яким листувалася цариця Єкатєріна ІІ, відписав їй якось, що в Європі знають тільки єдину Русь, правителем якої був король Данило Галицький.

ВИСНОВОК (для нездатних думати):

- Той даун який заперечує приналежність Галичини до Русі, фактично заперечує свою приналежність до Русі-України, якщо татаромонгол то така позиція не дивує, а якщо русин таке говорить то просто даункомзомбівський.

http://video.i.ua/user/3301642/54130/321441/ -в тему сили коксу й згубної дії на мізки


21%, 10 голосов

17%, 8 голосов

60%, 29 голосов

2%, 1 голос
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Питання до всіх українців

Тут один невіглас стверджує: (http://blog.i.ua/user/2675316/751952/#p1 комент 15) ""украинцы"... они перестали называть себя именем предков? А без
этого очень трудно отрицать искусственность всего украинского"
Тож просте питання до всіх українців: чи називаєте ви себе (=відчуваєте себе) русинами, русичами, русью - як синоніми до "українець"???

96%, 86 голосов

4%, 4 голоса
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Чужинці про Україну

Здорові будьте хто зайшов!!!! Публікую кінець книги Володимира Січинського "Чужинці про Україну". Дуже цікава книга назва говорить сама за себе.Внизу буде посилання де можна скачати.

Закінчуємо свій огляд знаменитою подією у фран­цузькому Сенаті, що сталася в 1869 р. Відомий фран­цузький сенатор, політик і редактор впливового ча­сопису «La Patrie» К. Делямар вніс до французького Сенату петицію в українській справі, яку пізніше видав окремо під назвою «15-мільоновий європей­ський нарід, забутий в історії». Там читаємо такі зна­мениті слова:

«В Европі існує нарід, забутий істориками, — нарід Русинів, 12'/2 міл. під російським царем і 2і/г міл. під Австро-Угорською монархією. Нарід цей та­кий же численний, як нарід Еспанії, втричі більший за чехів і рівний по кількости всім підданим корони св. Стефана. Цей нарід існує, має свою історію, від­мінну від історії Польщі і ще більше відмінну від історії Московщини. Він має свої традиції, свою мо­ву, окрему від московської й польської, має вираз­ну індивідуальність, за яку бореться. Історія не по­винна забувати, що до Петра І той нарід, який ми нині називаємо рутенами, звався руським, або руси­нами, і його земля звалася Русью і Рутенією, а той нарід, який ми нині звемо руським, звався москви-нами, а їх земля — Московією. В кінці минулого століття всі у Франції і в Европі добре вміли відріж-няти Русь від Московії».

Був це останній шляхотний голос Західньої Европи другої половини XIX ст. про українську спра­ву, останнє пригадування про українців! Пізніше прийшла найтемніша сторінка «віку гуманізму», ко­ли російський уряд, підсичений московським шовіні­змом, уживає найбільш рафінованих способів для ціл­ковитої невіляції і заглади української культури, побуту і психологічних особливостей українців. Європа про нас стала забувати… Але перша і друга революції і відновлення Української Державності 1917-1920 років і дальші роки зробили справжній переворот  в справі пізнання України серед чужинців. Ця цікава і важлива сторінка нашої сучасності може стати темої іншої книги.

http://www.spas.net.ua/index.inc.php?section=my_ukrajinci- з самого низу сторінки.

На "день единства России"... Авантюра русько-літовської шляхти.

1605 рік. Того ж року цар московський ся явил і ве Львові бул. Мнішко (Мнішек), воєвода руський, дочку за него дал і до Москви єго провадил на паньство   і осадил єго бул. Єднак же ляхи хотіли верх мати над Москвою, почали їх зневажати. Москва, видівши, що зле, ізмінила царя, убили, і людей много, а других в неволю побрано, і Мнішко сиділ. І с того ся война почала в Москві і точилася много. Потім през присягу поддалась була столиця гетьманові Жолкувському. Потом знову облегла їх була москва і так їх трапили, же не мали що їсти, а ні пити... (з літопису)

Пропоную Вашій увазі переклад  статті, з білоруського сайту, присвяченої походу польсько-русько-літовської армії на Московію.

4 листопада наш східний сусід відзначатиме День національної єдності - на честь повстання Мініна та Пожарського, що поклало кінець смутному часу в Московській державі на початку XVII ст. і т. зв «польської інтервенції». Образи головних московських повстанців, забронзовілих на Красній площі Кремля, оспіваних аріями і дитячими віршиками «Сусанін-герой», через живучу російську імперської-радянську спадщину до цих пір складають виразний емоційний контекст, через який більшість білорусів сприймає події цієї історії. Деякі - згадуючи, що заведені в болота поляки були не тільки поляками. Але поки Похід шляхти Речі Посполитої на завоювання московського престолу не отримав в нашій національній історіографії істотної уваги, так і залишається ця ностальгія щодо адекватності сприйняття абстрактною і найчастіше - беземоційною. Можна було б традиційно скаржиться, що й тут дали маху літератори, не створили грандіозних у своїй патриотичності творів, але по-перше, та ж нехай і знаменита Клушинская битва - далеко не єдина і не перша у списку неоспіваної військової слави білорусів, а по- друге ... такий, чи близький до такого, твір є.

Московський похід очима солдата

Самуїл Маськевич походив з білоруського шляхетського роду, з села Сервечь під Новогрудком. З 21 року - професійний вояк, як сказали б зараз. Він бився під Кокенгавзеном, воював з повстанцями під час Рокошу проти короля, потім у 1609 р. нанявся волонтером в армію Речі Посполитої, що відправилася ставити на чолі Російської держави сина Сигізмунда Вази, Королевича Владислава. Далі були облога Смоленська, та сама Клушинская битва, взяття Рославля, постій в Москві, і, нарешті, повернення з московської авантюри на Батьківщину. Тут, в Новогрудку, він систематизував свої колишні щоденники, доповнив їх мемуарами, і вийшов знаменитий у вузьких колах «Щоденник Самуїла Маськевича». Згідно з цими нотатками вже зараз можна знімати кіно, правда, не на «Білорусьфільмі» (не тільки тому, що у них декорація згоріла).

Що бачить солдат на війні? Зовсім не те, що придворний літописець. Тут поразку з присмаком зради або кулуарної гризні ніколи не відіб'ється пустоцвітом і патетикою. Тут перемога на жилах, коли один проти п'ятнадцяти - це вже не хвалоспів, це подяка Богу за диво. Непредвзятість - мабуть найкрасивіша риса «Щоденника».

Облога Смоленська.

Маськевич в хоругві князя Порицкого, на чолі гетьмана Жалкевского. Облога важка, довга, нудна. Обстріли, підступи, вилазки. В один день, підкапавши петарду під ворота, нападники вдало підірвали її, так що ворота відчинилися. Сотня шляхти увірвалася в місто, і вже почали московіти кидатися зі стін фортеці, щоб сховатися в церкві, Але  «... через  наше безладдя і наші помилки не благословив Господь Бог цього заходу». За першою сотнею на штурм не пішов ніхто, так як «наші начальники, боячись розкриття своїх планів і зради, не попередили свого часу нікого навіть з тих полковників, які командували піхотою. Говорили, що зрадив угорець Моряк, який був капітаном королівської піхоти. Він не пішов у пролом або тому, що не мав духу, або за згодою з противником ». Облога тривала ще майже два роки.

А поки що московський самодержець Василь Шуйський виступає з 35-тисячним військом, щоб допомогти недотиснутим Смолянам. З цього моменту Королівське військо ділиться надвоє: одна половина, разом з королем і гетьманом, повинна залишатися під Смоленськом, друга, що складається з найманців, - йти назустріч Шуйському. Чи не привід для розколу? Найбільші польські магнати, пани Потоцькі, що привели 2000 вершників, не хочуть виступати «в полі», бачачи швидку здачу цитаделі і бажаючи записати славу за взяття Смоленська на своє ім'я. Гетьман Жалкевський, «бачачи їх нещирість і знаючи, як необхідна ця операція, всупереч звичаю і пристойності» кидає табір, короля і направляє свою частину війська назустріч Шуйському.

Пахолки захопили місто

Вся подальша операція - чиста авантюра від початку до кінця. Трохи більше шести тисяч шляхтичів повинні були розбити укріплену шведським корпусом армію Шуйського і захопити Москву. Як пір’я обсмалити. Що говорити про настрій шляхти в армії Речі Посполитої, коли їх пахолки («пахолак» - зброєносець, слуга), виправлені зібрати провіант під Брянськ, заодно завойовують Рославль.

Частина московського війська (Маскевич дає цифру 8000, але вона явно перебільшена) отаборилася на річці Сеж в очікуванні основних сил Шуйського. Обклавши цю частину двома ротами і козаками, решту своєї армії польний гетьман направляє назустріч Шуйського, щоб застати його зненацька. 2500 вершників (Енциклопедія історії Білорусі дає цифру 6325) і 200 чоловік піхоти, кіннота, кілька легких гармат. 24 червня 1610 цей загін пробирається вночі через ліс і несподівано опиняється перед супротивником. Табір Шуйського захоплена зненацька. Жулкевський підпалює сусіднє село, щоб димом прикрити дійсна кількість своїх вояків, і наказує сурмити в труби, бити в барабани. Союзні з московітами шведи виступають назустріч, війська Шуйського також.

«При нашій малочисельності жахливо було навіть кинути погляд на цю незліченну тьму ворога», - кокетує автор щоденника, і на сторінках закипає бій. «Нехай про цю битву розповідає більш докладно той, хто тільки дивився на неї, але мені важко було, і губи пересихають. Ні, тут він знову кокетує. А, ось «Від світанка літнього дня і до обіду годин п'ять» роти, «яким по вісім або десять разів доводилося сідати на коней і виходити на бій», безрезультатно товкуться по полю, тримаючи супротивника, але не змінаючи його. Поступово приходить протверезіння - їх мало, вони на чужій землі, і на милість розраховувати вже не доводиться. До того ж «у нас у всьому [озброєнні] була недостатність, а в його [противника] збільшувалася і сила, і бадьорість. Незважаючи на це, наші воїни за звичаєм кидаються з хоругвами на передові шеренги ворога з кличем: до бою, до бою! Але даремно. Немає ні сил, ні спорядження. Навіть не видно ні полковників, ні ротмістра. Однак ми вступаємо в битву і змішуємся, як у віри, але це нам мало чого дає: ворог вже бачить нашу слабкість ».

Перемогу в цій битві шляхтичам принесли самі московіти. Два відділи їх рейтарів перейшли в контрнаступ. Один вистрілив і почав повертатися під захист своєї армії, інший став наближатися, щоб дати свій залп. Ось у цей момент або роздратовані дзерзкасьцю ворога, чи то з переляку шляхтюкі йдуть на нову авантюру - налітали на зайняті маневрів райтарскія відділи, зьмятаюць них (ті зьмятаюцца напрочуд легко, хвилина - і всі перші ряди охоплює, хвилями розходиться паніка), а за ними і інше московське військо.

Після цієї битви шведське корпус зраджує Шуйського, той біжить до Москви, не сподіваючись на залишки своєї армади, щоб нарешті знайти там чернецтво, смерть і вічний спокій.

Московський постій

Самуїл Маскевіч у складі королівського війська їде до Москви. Без пострілів, битв столиця приймає на постій жменьку завойовників - ті, щоб не кидалась в очі їх малалікасьць, увійшли «без образу» і відразу розбрелися на постій.Постій, що готувався на місяць, завершився через півтора року. Пізніше історики напишуть, що завершити авантюру Посполитої знаті не дав сам король Сигізмунд - схиляючись до ідеї унії Речі Посполитої з Росією, він не відпустив свого сина до Москви приймати царський титул. Це, а також природний народний гнів проти свавольстваў шляхти, підняв російський народ на повстання і остаточне вигнання інтервентів.

Про витівки шляхти Маскевіч пише з щирою скорботою, хоча з часом, зі зміною настрою в посполитій армії, туга проходить. «Дикість», грубість московського люду штовхає шляхту на переосмислення власних цінностей, так що нарешті в дикій країні їм можна все те ж, що дозволяють собі тубильці. Так, якщо першого товариша-свавольніка шляхта карає смертю за те, що п'яний стріляв по православних іконах, то наступного вирішує карати не за своїми законами, а за місцевими. Замість смерті за насильство над боярською дочкою якомусь пахолку дають батога. У результаті задоволеними залишилися і боярин, і пахолак. Що тепер могло стримати шляхту від насильства, викрадення Жен безчестили?

Їх звичаї

До речі, про брутальність. Маскевіч ніяк не може зрозуміти московітів, проклинають і знущаються зі своїх образів за те, що ті не врятували їх від грабежів або загибелі тварини («ми на вас молимося, а ви!»). Як не зміг він зрозуміти Івана Грозного, який в ході успішної військової кампанії обдарував смоленську церкву Михайла Арханела, аж зробив їй золотий купол, а під час невдалої - наказав обдерти  з її стін все начиння та скарби, а купол знести пострілом з гармати. Маскевіч не розуміє московітів взагалі, для нього це інша культура, причому інша до непристойності.

Занадто компліментарно для московитів початку XVII ст. буде звучати думка, що тут, на сторінках «Щоденника» зустрічаються різні цивілізації. Практично в кожному фрагменті спогадів про московське «гасьцяваньне» Маскевіч дозволяє собі своє благородне презирство.

Йому не подобається московська їжа («крім тієї Здоби, що схожа на французьку»), йому не подобається, як на банкеті їх пригощали медамі («за кожним разом подавали різні, щоб показати, як багато в їх царстві. Наші хотіли напитися і просили підливати, але одного сорту, проте московіти робили по-своєму »), йому не подобаються застольні розваги - мало що тут ніхто не танцює (« вважають, що шановній людині непристойно танцювати »), то немає ніякої музики (для їх, гостей, правда, запрошували лірників, але що там за музика - тремтіння на одній ноті), а весь відпочинок - це танці блазнів і «надзвичайно сороміцькі приспівки».

Та й «одружуються вони майже що як євреї» (будемо милостиві за некоректність, все ж таки син свого часу) - навряд чи зберігаючи нейтральність, зауважує автор. У Москві жінок  тримають під замком і в чорному тілі, все життя не даючи виходити з двору.

Тут не займаються науками, адже вони заборонені за наказом царя («який боїться, щоб не знайшовся хто мудріший його, тому що тоді народ пагребуе їм і вибере царем мудрішого»). Як про дивно дивне Самуїл Маскевіч розповідає про боярина часу Івана Грозного, який мав прагнення до мов і змушений був брати вчителів - німця, поляка - таємно, вночі, переодягнених в російські одяг.

Однак немає ніякої зневаги там, де звичаї московитів співзвучні соціальній філософії самого Маскевіча. «У бесідах наші, вихваляючися своїми свободами, радили їм об'єднатися з польським народом і також придбати свободу. Але росіяни на це прямо відповідали: «Вам добре ваша воля, а нам - наша неволя. У вас не свобода, а свавілля, якого не знаємо ми, тому що у вас сильний пригнічує і грабує слабкого. У нас же самий знатний боярин не має права образити самого останнього простолюдіна, так як на першу ж скаргу цар робить суд і розправу. А якщо ж сам цар зі мною обійдеться несправедливо, так це його царскае права, оскільки він, як Бог, і карає, і простить ».

На батьківщину - розчаровані

Подекуди початковий скепсис Маскевіча гасне. Він починає дивитися навколо очима мандрівників, долею закинутого у цей такий близький і такий далекий світ. Кремль, Китай-місто, майстерність ремесників, зухвалість злодіїв (що не побоялися вдень на увазі вкрасти в Маскевіча коня) - Росія, далека екзотична країна, така ще проста і, іноді, цікава - пливе в «Щоденнику» через дим пожарищ, кров, насильство , не змешиваючись, однак, з цією безглуздою і нещадною війною. Вже не авантюрою, далеко ні.

Обкладений з усіх боків загонами повстанців, від кожного селянина-провідника чекаючи зради, шляхтичі рвуться на батьківщину - лісами, болотами, голодні, злі, не дочекавшись грошей за службу, розчаровані у своєму нерішучому королі і недалекоглядних командирах. Рвуться й прориваються, наостанок, вже на самому пограниччі мало не потрапивши в пастку. Їм все-таки зрадив селянин-провідник. Відрубали голову.

Повернення додому всього в двох рядках - «навмисне затримався у брата, щоб не йти разом з військом через Литву». Не несуть більше за військом крила знаменитої Клушинскої битви. Ось і всі емоції, вся патетика і пафос. Так повертався додому втомлений тридцятидвохлітній воїн. І приблизно так поверталася з дикою чужої країни вся напівзабута авантюра білоруської шляхти.

Дияруш Самуїла Маскевіча По: Антологія давньої білоруським літератури. ІХ - перша половина XVIII ст. - Мінськ: Білоруська наука, 2005.

Українська рицарська поезія початку XVII ст.

Дуже цікаво спостерігати, як в, здавалось  би, прості й зрозумілі сьогодні слова, ще 500 років тому, вкладався абсолютно інший зміст.

Виявляється, в ті часи, славні сини россійського племені  упокоювали Україну від татар та... москви!

Та й саме слово "Україна" в ті часи розуміли геть по іншому. Тоді Україною звалась  історична земля Великого князівства Руського, така як Волинь, Поділля, Галичина...

Отже, пропоную Вашій увазі зразок українською рицарської поезії початку XVII ст.: вірш на честь славного і вдатного руського-українського рицаря , князя Семена Лика. У 1620 р. він, зокрема, у такий спосіб прокоментував королівський судовий позов, написаний до нього польською мовою: “то страхи на ляхи, а я-м русин. Відаєт король єго милість, жем русин, а позви міні по полску шлеть”. Тільки за це, як на мене, йому потрібно було б в Черкасах поставити пам'ятника!

Въ томъ же року 1621 въ рицерскихъ справахъ досветченый его милость князь Семенъ Михайловичъ Лыко на подстарост†Черкаскомъ, который не былъ преконаный боемъ, але презъ чаровницу тамъ же въ Черкасехъ съ тымъ се светомъ пожегналъ, где забавы и некоторые справы рицерские виршами коротко выписую, чого самъ, при боку его будучи, почасти естемъ сведомъ:

Бо то есть дорогий обычай рицера жаловать

И смерть его своею смертию откуповать;

Такъ чинили оные валечници,

Купуючи Гектора зацного Троянчици:

Золото взаемъ ваги поступили

Тело оное мужне великимъ коштомъ чтили;

Въ кождомъ то давномъ рицерскомъ народе

Мужа до бою золотой даровали свободе

И его рицерские поступки оферовали,

Богу несмертелному за него дяковали.

Такого вожа зыскало российское племе —

Дорогой карбункулъ неошацованое цене,

Зацна кровъ мужного князя Лыка кости

Рыцеръ неошацованый жалости

Князь Семенъ Лыко, вожъ делный,

Цнотъ, уместности и скромности полный.

Егды за его приводомъ замокъ Московскій Белгородъ добывали,

Кгды презъ штурмъ и бой добылъ места и замку, где войско здобывало.

Скарбу немало; потомъ збурилъ Рылскъ, Путивль

Съ подивенемъ всихъ, яко оный князь былъ такимъ рыцеремъ,

Кгды се тежъ на Муравскихъ шляхахъ съ татарами потыкалъ:

Такъ, яко се биютъ воды о скалы

Такъ се князя Лыки войско съ татарскимъ зошло,

Не великостю але моцю его прошло;

А самъ межный князь почалъ своимъ продвовати,

Побивши татаръ, почалъ щасливе триумфовати:

Зачимъ отъ Москвы и отъ Татаръ упокоилъ Украину; тымъ

Здорове людей и местъ Украинныхъ обваровалъ своимъ.

Такую моцъ тотъ зацный мужъ въ словехъ у силе

Мевъ вдячный рицерству и отчизне миле;

Кгды се съ послугою своею где поспешилъ,

Великою учинивши корысть всихъ тешилъ,

Або военымъ способомъ векъ свой увесь травилъ,

Въ поляхъ дикихъ коло шляховъ Муравскихъ татаръ длавилъ.

Часомъ отъ зною, то отъ горачности

Опрочъ хлеба потравъ и безводной млости

Тымъ способомъ веку онъ молодого зажилъ

И рицерской дельности такъ набылъ

Самъ тежъ щасливе въ Олександрове премешкивалъ,

Потехъ своихъ зъ великою радостю заживалъ.

Маніфест до українського народу Підкарпаття (1937рік)

В мові живе нарід

Кождий нарід лиш доти жиє, поки захоронить свою мову, свою народну культуру, свої традиції, звичаї та обичаї.Підкарпатський український нарід довгі віки жив у народній неволі, але в його душі не вгасала іскра Народного Духа, світила йому в темних часах лихоліття та підтримувала віру у кращу будучність. І нарід наш зберіг (вхоронив) та передав нам, своїм нащадкам, чарівну пісню, наші прекрасні стародавні звичаї і незіпсуту народну милозвучну рідну мову, яку цілий науковий світ називає українською.Сотки літ ждав наш нарід воскресіння і волі. І діждався. По світовій війні, а головно по добровільнім прилученню нашім до Чехословацької Республіки, мов чарівний удар, пробудилися ми з глибокого вікового сну, воскресли, мов із мертвих, до нового свобідного народного життя. Зачалася праця на всіх ділянках народного життя, а вже найбільше часу і труду присвячено розвоєві рідної мови і поширенню народної культури.На чолі того руху стала "Просвіта", а коло неї згуртувалися всі свідомі сини народу: селяне, робітники та рідному народу вірна інтеліґенція, і перетворювали несвідому масу у свідомий культурний український нарід.Зрозуміли наші перші просвітяне, що рідна мова (рідний язик), рідна культура є основою і передумовою нашого народного існування, нашого добробуту і нашого культурного та політичного розвитку.І справді, розвивалася тут на диво гарно, скоро наша народна культура, і відроджувався віками поневолений нарід.В перші часи нового життя не було тут жодного роздору, не було двох народів, не було двох культурних напрямків, була єдність, була любов і була спільна праця.Та не сподобався наш гарний культурний розвиток деяким нашим заграничним сусідам і ворогам нашої республіки. Не сподобався і нашим домашнім колишнім мадяризаторам, денаціоналізаторам і москвофілям, які при кінці 1923 року зорґанізувалися і одверто зачали боротьбу против нашої мови, нашої культури й проти всього, що наше, що рідне, що нам миле.Одні з незнання, з неорієнтованості, а другі за юдин гріш, фальшиво використовуючи демократичний устрій нашої республіки, перекручують значення слів "русин" "руський" "русский", — демаґоґією, хитрістю, обманством внесли і вносять в наше народнє життя роздор, ненависть, нищать народну свідомість та любов до свого народу, його мови (його язика), його культури.Ці елементи для піддержання і усталення того роздору роблять спроби і натиски на різні політичні партії, навіть на уряди, щоб під покришкою назви "русскій"-"карпаторусскій" до наших урядів і судів завести москальський язик, а навіть завести російську мову навчальну — як ніби-то нашу рідну мову — й до народніх шкіл по селах та робити з нас москалів або якийсь окремий "карпаторусскій народ" і взагалі довести нас до нашого повного винародовлення.На таку підлу, руїнницьку роботу, на таке святотатське посягання на наш найдорожчий скарб, на наші народні святощі, на нашу рідну мову і культуру, ми — свідомі сини свого народу — без огляду на нашу реліґійну й партійну приналежність, без огляду на те, чи то інтеліґент, чи то селянин, чи робітник, не можемо дивитися з заложеними руками.Ми не можемо допустити, щоби хтось робив із нас, під назвою "русскій", москалів, а з наших дітей яничарів свого народу і духовних калік.Ми не можемо допустити до того, щоби на нашій прадідній землі, по інструкції відомих ворогів нашого народу і ворогів самої республіки, зробили з нас нігде не існуючий окремий "карпаторусскій народ", що числив би з одних 400—500 тисяч душ. Такий народець не може існувати, не може жити межи великими народами Європи, і такі наміри — то злобні спроби на наше цілковите винищення.Ми добровільно прилучилися до Чехословацької Республіки, ми є вірними громадянами нашої демократичної держави, — але в мовних і культурних справах ми були й будемо частиною великого 50-міліонового українського народу і цеї нашої народної та культурної єдності ніколи нізащо не зречемося.Відома річ, що новіше зачали заводити до наших шкіл, під маскою "русского", московські книжки, як "русская граматика" Е. И. Сабова та інші.Граматика Сабова, написана російським (москальським) еміґрантом Григорієвим, не є граматикою нашого народного язика, але є чисто москальська граматика, котра до наших шкіл, як граматика нашої мови, не надається. Та є ще й інші "русскі" книги, як "Карпаторусскій букварь", "Книга для чтенія", "Родина" написані якоюсь дивною тарабарщиною, якою ані москальський, ані наш український нарід ніде не говорить, і тому ті книжки тяжкі і незрозумілі нашим дітям.Проти заведеня тих книг протестуємо та жадаємо заборони їх уживання в наших школах.Ми хочемо, щоби в наших школах учили нашою рідною мовою, котрою є одинока наша українська, а не москальська мова.Нема сумніву, що на Підк. Русі не є двох народів. Нема тут жодних "русских", то є жодних москалів, нема жодних "Карпатороссів", але є лиш оден український нарід. Тому одному народові належить одна мова, одна культура і оден правопис.Для заманіфестування нашої української свідомості, сили й єдності, для установлення плану дальшої нашої праці і боротьби за нашу мову, культуру та кращу долю скликаємо на 17-го жовтня 1937 ВСЕПРОСВІТЯНСЬКИЙ З’ЇЗД В УЖГОРОДІ Наша народна честь приказує нам масово появитися на тім з’їзді, показати свою силу, свою волю та домагатися усунення нашої народної кривди і дати належну відсіч всім ворогам нашого народу.У світовій війні принесли ми величезні жертви в маєтку, здоровлю і крові для чужих народів і чужих інтересів. Тепер боронимо інтереси свого народу, і ми повинні принести незначні жертви, що їх від нас наш народній інтерес, тож наш власний інтерес, вимагає.Ні студінь, ні дощ, ні інші менші-більші невигоди не можуть відстрашити нас від участі на з’їзді а так само і в далшій боротьбі та праці за наші народні інтереси та ідеали.В день з’їзду старинний Ужгород, це історичне місто князя Лаборця, цей наш культурний, економічний і політичний осередок має привітати тисячі й тисячі достойних потомків наших славних предків.В той день мають замаяти тут сотнями наші синьо-жовті краєві прапори, під якими разом з державними прапорами будемо походувати вулицями Ужгорода, мов дисципліноване народне військо, готове до бою, маніфестувати нашу єдність, нашу незломну силу та нашу волю і протестувати проти тих, що демократизм нашої республіки зловживають проти народньої культури і рідного слова, що наносять ганьбу науковій правді, яку найвищі учені люде (академія наук) у нашій державі голосять.Того дня справді підемо до бою за святе діло, за правдиву нефальшовану демократію в нашій народній культурі і в шкільних справах, за наше рідне слово, і за наші школи, за наш добробут, за нашу кращу долю, з непохитною вірою в нашу певну, повну і світлу перемогу.По з’їзді розійдемося, як апостоли, і будемо проповідати нашу народну правду, освідомляти несвідомих наших братів, щоб вони з нами разом боролися і, як вірні та ревні вояки, на сторожі — на варті — наших народних прав, відбивали всякі ворожі напади і не допустили до того, щоб наша народна справа потерпіла кривду.І тоді сповняться віщі слова Великого Пророка:"Борітеся — поборете! Вам Бог помагає;За вас сила,За вас воляІ правда святая ".Дано в Ужгороді, дня 1. X. 1937.За товариство "Просвіта" (централя, 14 філій і 232 читальні по селах): Др. Юлій Бращайко, адвокат в Ужгороді, Федір Ревай, б. краєв. посол.За Першу Руську Народну Раду:Августин Волошин, дир. муж. учит. семінаріїДр. М. Долинай, директор ужгородської лічниці.За Учительську Громаду (14 окружних гуртків і 1517 членів): Августин Штефан, директор торгов. академії в Мукачеві, Василь Свереняк, фах. учит.За Педаґоґічне товариство Підкарпатської Русі: о. Августин Волошин.За жіночий Союз: Ірина Невицька, письменниця, Марія Долинаєва, фах. учит.За Товариство Українських Письменників та журналістів: Др. Володимир Бірчак, гімн, проф., Василь Ґренджа-Донський, письменник.За шкільну Матку: Др. Мих. Бращайко, адвокат в Ужгороді, Др. М. Долинай, дир. ужгор. лічниці.За товариство "Бандурист": Мих. Білаченко уряд, банку, Золтан Бувелені, урядник.За Робітничу Академію: Михайло Карбованець, фах. учит., інж. С. Довгаль.За товариство "Січ": Василь Деха, пенсист, Юрко Манівчук, урядник каси хорих.За Соц.-Дем. Партію: Юлій Гуснап, шк. інспектор, Юлій Ревай, посол до парламенту.За Христ. Нар. Партію: Др. Василь Гаджега, канонік, Іван Ґриґа, господар з В. Верецьких.За Народовецьке крило Аграрної партії: Ст. Клочурак, секретар. Василь Приймак, з Тересви.За редакцію "Свободи" о. В. Желтвап, дир. учит. семинарії на пенсії.За редакцію "Учительського Голосу": Андрій Ворон, фах. учит.За редакцію "Впереду": Дмитро Німчук, редактор.За редакцію "Землі і Волі": Ст. Клочурак, редактор.За редакцію "Карпатська Молодь": Микола Вайда, редактор.За редакцію "Народної Сили": М. Тулєк, редактор.За редакцію "Світла": /. Петричко, редактор.За редакцію "Наш рідний край": А. Маркуш, шк. інспектор, редактор.За Союз Українських Студентів Підкарпаття в Празі: Ю. Кеннє, студ. прав.

МАНІФЕСТ ДО УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ ПІДКАРПАТТЯ. Видано у формі окремого плаката в друкарні оо. Василіян в Ужгороді й розповсюджено до початку Всепросвітянського з’їзду, який відбувся в Ужгороді 17 жовтня 1937 р. Маніфест підписали представники 24-х культурно-громадських орґанізацій, партій, союзів, редакцій. А. Волошин підписав Маніфест двічі — від імені Першої Руської Народної Ради і від Педагогічного товариства Підкарпатської Русі. Він брав активну участь у підготовці цього з’їзду і, певно, був одним із авторів Маніфесту.Подається за текстом окремого плаката.

Страницы:
1
2
предыдущая
следующая