«Лакомства ради нещасного»: головні недоліки української інтеліг

…Хоч і мала українська нація, як стверджують, індивідуальний характер розвитку, але приповідка «гуртом і батька краще бити» була не за останній з постулятів організації міжусобної та «клясової» боротьби. До того ж, як свідчить історія, прогресом, чи пак просвітництвом, більшовизмом, політикою, літературою, філософією цікавились аж ніяк не селяни, які не йшли в партію добровільно, і не аристократія, що вірила в традицію, а саме інтелігенти, що, не будучи прив'язані ані до землі, ані до родового маєстату, залюбки сприймали будь-який «прогрес» і будь-яку антинародну заразу на кшталт соціялізму-комунізму.

У своїй доповіді, виголошеній на відкритому засіданні науково-літературного відділу Товариства їм. Г.  Квітки-Основ'яненка у Харкові 6 грудня 1915 року, Гнат Хоткевич зокрема зазначив:

«Отже, головними недоліками української інтелігенції постають:

а) сварливість – що її прояви подибуємо як у князівських міжусобицях, розбратах гетьманів, полковників, сотників козацького війська тощо, так і у взаєминах діячів останнього часу;

б) дріб'язковість, що заважає за дрібними інтрижками здебільшого „шкурного“ характеру, або за інтересами дрібногруповими, одностайно іти шляхом загальнонаціональних ідеалів;

в) грошоробство, що заважає ідейній роботі, а також тяжіння до теплих містечок, що посівши їх, українські інтелігенти „страха ради юдейська“, старанно замітають сліди перебування в будь-якій, навіть просвітницько-культурній організації;

г) відсутність  гарячої любови до свого рідного, чого не подибуємо в інших слов'янських націях, наприклад у чехів, поляків тощо. Поклоніння Шевченкові в масі інтелігенції – традиційне, не щире: лише то є добрим, що „схвалено москалем, або німцем“.

д) найбільша схильність „псуватися“ за наявности влади над іншими – схильність, що притаманна всій Нації (“доти був чоловіком, поки соцьким не зробили»), як народу, так і верхам його.

Тими причинами, що зробили українську інтелігенцію власницею згаданих вище негативних рис, постають:

а) «міжкультурність» її, коли ще з дитинства українство не дає в родині дитячої радости, що залишається пам'яткою на все життя, розваги цього віку відбуваються поза родиною, рідною культурою тощо; Українські традиції в сім'ї відсутні, поодинокі зусилля особистостей на цей напрямок мусять бути занадто великі, аби постала можливість боротися з впливом чужої культури і двоїтися по відношенню до дітей все життя, слухаючи українську мову раз на тиждень де-не-будь в громадській організації. Звідси й походить відсутність любови до всього рідного.

б) не маючи  власної культури  в усіх формах її прояву, українська інтелігенція, працюючи в російських організаціях, мала на тому ґрунті торовані шляхи й широкі перспективи, що були розроблені іншими; виконувала і виконує деталі не свого програму, її представники виступають здебільше статистами (мало не добривом чужих культур), а тому, набравшись поверхового «досвіду», вносять вони у свої організації багато дріб'язковости за відсутности творчого, в широкому масштабі, розмаху, що є необхідним при засадах виконувати власний обов'язок;

в) людина, що втратила свободу, стає дуже дріб'язковою, невживчивою, тому Українці, які перебувають на положенні пасинків своєї батьківщини, мусять бути дріб'язковими;

г) гора Ельбрус не заважає бути Землі круглою, так само, як наявність Толстого серед російської інтелігенції не заважає нам вважати російську інтелігенцію порівняно із західноевропейською за менш культурну в широкій масі. А остання служить зразком для масового українського інтелігента, що уподібнившись дикуну, схильний більш до запозичення негативних сторін сусідньої культури, ніж позитивних.

По тому, маючи сумнів до теперішнього покоління української інтелігенції, можна сказати, що зростає інтелігенція нова – із самого народного середовища, яка створить свою культуру. І все, що буде нею зроблено, надалі матиме риси індивідуального характеру, а не буде копіювати чи наслідувати кого-небудь, і в тім є запорука на прийняття їхньої творчости до скарбниці загальнолюдської культури.

Український інтелігент мусить бути лицарем своєї ідеї, щоб не зраджувати її «лакомства ради нещасного», І не думати, що достатньо тільки пропагувати Ідею (навіть оголошуючи її), а не проявляти хоч деякі самопожертвування на її користь, якщо не мучеництва Шевченка, Франка і деяких інших українських діячів".

Галина Гордасевич на сайті дисидентів України

ГОРДАСЕВИЧ ГАЛИНА ЛЕОНІДІВНА

 505820.05.2005

автор: Овсієнко Василь

(нар. 31.03. 1935, м. Кременець Тернопільської обл. –  11.03. 2001, м.Львів).

Репресована за безпідставним звинуваченням у звязках із повстанським підпіллям. Поетеса, учасниця руху шістдесятників, громадська діячка.

Мати Г. закінчила учительську, а батько духовну семінарію в Кременці. Батько мав парафію в с. Язвенки, потім у с. Парахонськ на Пінщині, відтак у Дібровиці на Рівненщині. Уникаючи переслідувань німців, потім більшовиків, перебрався в с. Городець, потім Кричильськ, де за відмову порушити таємницю сповіді був у липні 1946 р. заарештований і увязнений за ст. 54-1"а" у Сибіру на 10 р.. Повернувся в Україну  аж 1959 р. Помер 15.09. 1990 р., похований у с. Михайлівка під Черкасами біля церкви. 

Г. 1950 р. з похвальною грамотою закінчила сьомий клас у с. Кричільськ і без екзаменів вступили в Острозьке педучилище. Як така, що приховала правду про батька, потрапила під безпідставні підозри НКВД у звязках з підпіллям. Жила впроголодь, лише на стипендію. Щоб бути ближче до бабусі, на другий курс перевелася в педучилище у м. Костопіль. 13.03. 1952 була затримана міліцією на три доби за провокативним звинуваченням у крадіжці. При обшуку виявили щоденник і вірші, справу передали до Рівненського обласного управління КГБ, де від 16-літньої дівчинки домагалися зізнання в антирадянських настроях. Єдину з групи її не приймали до комсомолу.

Щоб виправдати марні витрати на дворічне стеження, 20.06 1952 Г. заарештували. Слідчий Шустов розумів безпідставність звинувачень, співчував підслідній, навіть підгодовував її, але справу про “антирадянську агітацію” за ст. 54-10 таки сфабрикував. У справі фіґурувала єдина листівка, яку Г. спровокувала написати подруга, та вірші типу "Зазеленіла ружа в полі, а я, всміхаючись, іду назустріч невідомій долі". Радянські люди знають, що треба йти до комунізму. 31.07. 1952 Рівненський обласний суд присудив Г. 10 р. увязнення. Коли Г. зачитали вирок, вона подякувала, що не 25.

 Як неповнолітню, її не відправили за межі України, утримували під Черніговом у таборі для жінок-інвалідів. У звязку з беріївською амністією звільнені були майже всі жінки – карні вязні, тому дівчат, яким виповнилося 18 р., 29.04. 1953 перевели в Одесу, щоб там не зупинилася фабрика, яка шила білизну для солдатів.  Коли кримінальні повернулися в зону з новими термінами, політичних у вересні 1953 перевели в Куйбишев, де вони працювали на заводі будівельних деталей. Г. доводилося також розвантажувати баржі з цементом (мішки по 50 кг).

За Указом 1954 р. Г. як малолітній і за добру роботу зняли судом 2/3 терміну. Звільнена 24.12. 1954 р. Оскільки мати і сестра поїхали на Сибір до батька, Г. не було куди повертатися. У Рівному її не прописали. Зупинилася в Костополі в бабусі, а через кілька днів завербувалася на Донбас, у Сталіно. Працювала різноробочою на будівництві, жила в гуртожитку, пішла у вечірню школу, щоб поступити згодом на фізичний факультет політехнічного інституту. Але оскільки паспорт був виданий на підставі довідки про звільнення, то звернулася до Верховної Ради України з проханням зняти судимість. Виявилося, що судимість уже знята Верховним Судом. Одержала новий паспорт. Однак увага КГБ до Г. не слабла. Вчилася, працювала в друкарні. Одружилася, перша дитина померла. 1961 р. народила сина Богдана. З чоловіком, чужим по духу, розлучилася.

З вересня 1963 р. відвідувала літературне об'єднання "Обрій" при газеті "Комсомолец Донбасса", яким керував Йосип Курлак. Там познайомилася з Василем СТУСОМ, Василем Захарченком, Володимиром Міщенком, Леонідом Талалаєм, Анатолієм Гарматюком. У тюрмі не написала жодного вірша, а тут вони пішли потоком. Г. зрозуміла, що її покликання – література, а не фізика. Що розмовляла з сином українською мовою, то 1965 року біля експериментальної школи на неї звернули увагу художники, які створювали мозаїчні панно, зокрема, Григорій Синиця, Алла ГОРСЬКА, Віктор Зарецький, Надія СВІТЛИЧНА, з якою Г. подружила.

1965 р. Г. вступила на заочне відділення Літературного інституту ім. М.Горького У звязку з підготовкою до друку книжки віршів "Веселки на тротуарах" (ред. Володимир Підпалий) 13.12. 1965 Г. приїхала до Києва, і Н.СВІТЛИЧНА познайомила її з Олесем Сергієнком, Оксаною МЕШКО, Вячеславом ЧОРНОВОЛОМ, Іваном СВІТЛИЧНИМ та Євгеном СВЕРСТЮКОМ на його дні народження, потім з Іваном ДЗЮБОЮ. Прочитала працю І.Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”..

Кагебісти робили спробу завербувати Г., щоб доносила на своїх нових друзів, навіть послали її з групою шахтарів до Польщі, та вона категорично відмовилася. 1968 року у видавництві “Донбас” знімають з виробництва підписаний до друку рукопис нової збірки поезій, 1971 року у київському видавництві “Молодь” знищують верстку наступної книжки. Донецькі письменники влаштовують обструкцію “затятій націоналістці і бандерівці”: до Спілки письменників її прийняли аж через 17 років.

У 80-х роках Г. писала листи В. ЧОРНОВОЛУ на заслання та в якутській табір.

1988 р. Г. включилася в громадську діяльність: була одним з організаторів Товариства української мови на Донеччині, НРУ, “Меморіалу”, ДемПУ.

1990 р. переїхала до Львова. Виступала як публіцист, повістяр, поетеса, вела передачі на радіо, кандидувала до Верховної Ради. Тричі була лауреатом літературного конкурсу “Шістдесятники”, лауреат премії ім. Олександра Білецького, премії ім. В. Марченка. Вийшло понад 30 її книжок, зокрема, “Степан Бандера – людина і міф”, “Нескорені берегині” – про українських жінок-героїнь, політвзенок. Працювала натхненно, до знемоги. Задумала видати 15 збірочок поезії, та встигла видати лине 7, решту готує син Богдан – філолог.

Бібліоґрафія:

І.

 Московський детектив. Найзагадковіша пригода мого життя, розгадати яку пропоную читачам // Літературна Україна, 1992. – 13 серпня.

Гордасевич Галина. Не від миру сього. – Літературна Україна – № 2 (4619).– 1995. – 12 січня (і добірка віршів Л. Тереховича).
Степан Бандера: людина і міф. – Львів: В-во „СПОЛОМ”, 2000 – 192 с., з іл.
Архів ХПГ: Інтервю з Г.Гордасевич 3.02. 2001 р. http://archive.khpg.org/index.php?id=1185442425&w
Соло для дівочого голосу. Автобіографічний роман. – Львів: Добра справа, 2001.
Галина Гордасевич, Богдан Гордасевич. Нескорена Берегиня. Документальна антологія-мартиролог про українських жінок-політв’язнів у СРСР. – Львів: Піраміда, 2002.
ІІ.
Клавдія Бачинська. Згасла зірка Волині. – Українське слово, ч.20 (3072), 2001. – 17 травня.
Петро Гоць. Галина Гордасевич серед нас. – Шлях перемоги, ч. 13 (2500), 2002. – 21 березня.
Надія Романюк. „Жила. Любила. Плакала. Сміялась”. – Дзеркало тижня, № 314 (389), 2002. – 13 квітня.
Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 1. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”, 2006. – C. 151–154. http://archive.khpg.org/index.php?id=1185442425&w
Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – С. 157–158; 2-е вид.: 2012 р., – С. 173–175.
31 липня 1952 року неповнолітню Галину Гордасевич засуджено до 10 років таборів:
http://maidan.org.ua/2016/08/31-lypnya-1952-roku-nepovnolitnyu-halynu-hordasevych-zasudzheno-do-10-rokiv-taboriv/
Сидір Кіраль. «…Слово бере Галина Гордасевич – українка…» Штрихи до біографії й творчості // Українська літературна газета, ч. 12 і 13 (174 і 175). – 2016 р.

 Василь Овсієнко, Харківська правозахисна група. 2.03.2004. Останнє прочитання 4.08. 2016. 

На відзначення 62-ї річниці загибелі Степана Бандери

На відзначення 62-ї річниці загибелі Степана Бандери 15 жовтня 1959 р. у Мюнхені від руки московського ката.


Посмертна маска з обличчя Степана Бандери

ГАЛИНА ГОРДАСЕВИЧ  "СТЕПАН БАНДЕРА: ЛЮДИНА І МІФ" глава з книги
ХОДІННЯ ПО ЛЕЗУ НОЖА

12 жовтня 1957р. у Мюнхені на сходах будинку № 8 на площі Карла було знайдено труп Лева Ребета. Медична експертиза не встановила будь-яких ознак насильницької смерті і поставила діагноз, що він помер від серцевої недостатності. Може, так би воно й залишилось в історії, якби не дві події, що сталися пізніше з відступом у два роки кожна. Але зараз ми повернемося в минуле і коротко нагадаємо деякі епізоди з життя все того ж Степана Бандери.
Отже, ми вже знаємо, що на процесі у Варшаві 13 січня 1936р. він був засуджений до смерті і уникнув петлі лише завдяки амністії.
Іван Білас у своєму двотомнику документів наводить такий:

№ 1970с 
5 декабря 1942 г.
Товарищу Сталину И.В.

По сообщению Сабурова, в лесах Полесья, в районах Пинск, Шумск, Мизочь имеются большие группы украинских националистов под руководством лица, законспирированного кличкой «Тарас Бульба». Мелкие группы партизан националистами разоружаются и избиваются.
Против немцев националисты устраивают отдельные засады.
В листовках националисты пишут: «Бий кацапа москаля, гони його видциля, вин тоби не потрибен».
Крупный националист Бендера немцами расстрелян.
П.Пономаренко

Як писав у такому випадку американський гуморист Марк Твен: «Чутки про мою смерть дещо перебільшені». Бандера і на цей раз залишився живим. Але ж він не міг знати замірів німецького керівництва, і кожен день перебування в Заксенгаузені міг для нього стати останнім.
Після закінчення війни, згідно з домовленостями Сталіна-Рузвельта-Черчілля на Ялтинській конференції, всі громадяни СРСР, які в ході війни опинилися в інших країнах, мали бути депортовані «на родіну» навіть у примусовому порядку. Підлягали депортації навіть ті, що емігрували після революції. Відомо, що донські козаки, яких разом з сім’ями вантажили на пароплави, в дорозі вчиняли масові самогубства. Був виданий навіть генерал Краснов, який ніяк не був радянським громадянином, і його повісили у 1947р. Не подивилися навіть на те, що йому вже було 78 років. Очевидно, Сталін ніяк не міг йому забути боїв під Царицином у 1918р., де, згідно з радянською історіографією, Червона Армія під мудрим керівництвом товариша Сталіна здобула блискучу перемогу над білою контрреволюцією.
6 лютого 1946р. на засіданні першої сесії Генеральної Асамблеї ООН у Лондоні представник делегації УРСР, – а ним був поет Микола Бажан, – виступив з вимогою видати українських політичних діячів, які перебували на Заході, і в першу чергу – Степана Бандеру «як злочинця проти людяності». На цей раз вимога не була задоволена, але є дані, що військова поліція в американській зоні окупації отримала наказ затримати Степана Бандеру. Сам він розповів про такий випадок. У 1947р. в Мюнхені поліція зупинила його автомашину і зажадала документів. Бандера вийняв посвідчення часопису «Українська Трибуна». Побачивши на червоній обкладинці білі літери «Ргеss», поліціянти махнули рукою, що він може їхати, і посміялися з того, що його стареньке авто ніяк не хотіло заводитися.
У радянських спецорганів були всі підстави люто ненавидіти Службу Безпеки ОУН, оскільки вона працювала на високому рівні і виявила цілий ряд агентів, засланих у повоєнні роки в Західну Німеччину.
У 1947р. з завданням убити Степана Бандеру до Мюнхена прибув агент Ярослав Мороз, але був викритий.
На початку 1948р. з Польщі прибув Володимир Стельмащук, якому вдалося встановити перебування Степана Бандери в лісовій хатині (саме про неї згадувала Наталя Бандера), але також був викритий і встиг утекти.
Восени 1952р. у Мюнхен прибули два агенти з Чехословаччини з документами на ім’я Лєгуди і Лємана. Проте західні розвідки, в свою чергу, мали агентів у радянських спецслужбах, отож Лєгуда і Лєман були арештовані і суджені за шпигунство, хоч основним їх завданням було вбивство Степана Бандери.
У 1953р. в Мюнхен прибув німець з Волині Степан Лібгольц (інше прізвище Ліппольц), який намагався видати себе за прихильника визвольних змагань і нав’язати контакти з колами, де б він міг зібрати дані про місцеперебування і спосіб життя Степана Бандери. Служба Безпеки з’ясувала його дійсну роль і вела за ним нагляд, аж він помітив, що перебуває «під ковпаком», і втік до Східної Німеччини.
У 1957р. стало відомо, що особою Степана Бандери і його сім’єю цікавиться Никифор Горбанюк, емігрант, який жив у Мюнхені ще з 1923р. Про Горбанюка було відомо, що він підтримував зв’язки зі спецслужбами повоєнної Чехословаччини. В жовтні 1958р. Горбанюк, вийшовши вранці зі своєї квартири, зник безслідно. На початку 1959р. у Мюнхені кілька разів з’являвся такий собі Вінцік, який начебто був працівником однієї чеської фірми і намагався дізнатися адресу школи, в якій вчився 13-річний син Бандери, Андрій. Зрештою, Вінцік був арештований німецькою кримінальною поліцією.
Тоді ж Проводу ЗЧ ОУН стало відомо, що Москва готує вбивство Степана Бандери таким же чином, як було вбито у 1926р. Симона Петлюру. Як відомо, Симона Петлюру на вулиці в Парижі застрелив єврей Шварцбард, який на суді заявив, начебто зробив це з помсти за єврейські погроми, що за наказом Петлюри вчинялися в Україні. Якщо польський суд у Львові в 1933р. за вбивство з подібних мотивів засудив Миколу Лемика на довічне ув’язнення, то французький суд у 1926р. виправдав Шварцбарда. Тепер Степана Бандеру мав убити поляк, родом з Волині, під приводом, ніби під час війни УПА замордувала його рідних. Але до здійснення цього плану не дійшло.
Був і такий випадок, про який розповідає Степан Мудрик-Мечник, який з 1951 року був начальником розвідки ЗЧ ОУН:
«Другого жовтня я мав зустрітися з чоловіком, що працював у КГБ. ...Ним займалося СБ і розконспірувало його. Потім ним довелося займатися мені. Ми не вірили йому, і він це знав. Ідучи на розмову з ним, я завжди мав надійну охорону...
Далі Зажицький повідомив, що КГБ в Москві з найвищої інстанції отримало доручення за всяку ціну фізично ліквідувати Степана Бандеру, Ярослава Стецька, Степана Ленкавського і Степана Мудрика, а Івана Кашубу треба затримати і живцем привезти до Східньої Німеччини. На Бандеру замах може відбутися кожного дня, все вже підготовлено. Вони хочуть з ним покінчити. Я запитав, які в нього докази, що все це правда. Він без надуми відповів, що увійшов у конфлікт зі своїм начальством і хоче залишитися на Заході. Має там жінку, котру любить. Має все приготоване, щоб її перевезти на Захід, але потрібні гроші. На запитання, скільки хоче, відповів, що кілька тисяч. Я йому відказав, що справ фінансових не рішаю, мушу про це говорити в Проводі. Тоді Зажицький сказав: «Пам’ятайте, що в рахунок входять такі технічні засоби, яких світ не знає.»
Повернувшись до Мюнхену, Мудрик-Мечник доповів у вузькому колі проводу про свою розмову з «Зажицьким». Прийшли до висновку, що Бандері необхідно бодай на якийсь час зникнути з Мюнхену. Спочатку він відмовився, аргументуючи тим, що всі вони наражені на смертельну небезпеку, але через кілька днів уліг наполяганням друзів і погодився виїхати. Мудрик-Мечник 15 жовтня 1959 року приїздить у Бонн і зустрічається з відомим німецьким політиком, до якого мав листа від Бендери (ім’я його Мудрик-Мечник не називає, але коли пригадати, як свого часу в радянській пресі доводили, що в смерті Степана Бандери був зацікавлений Оберлендер, можна припустити, що йдеться саме про нього). Цей політик потелефонував міністрові внутрішніх справ (бо йшлося про те, щоб Бандері і його сім’ї виробити документи, ясна річ, на якесь інше ім’я). Далі знову нехай розповідає сам Мудрик-Мечник:  
«З міністерства внутрішніх справ було прислано двох панів, які мене забрали зі собою. В кімнаті, куди мене припровадили, був пан, мабуть, років п’ятдесяти. Вони втрійку почали розмову зі мною. По їх обличчях я зрозумів, що вони ставляться з недовірою до того, що чують. Перед 13-ою годиною вони сказали, що до години 14-ої робимо перерву. Перше, що я хотів зробити, найти телефонну будку і потелефонувати до Мюнхену. Знайшовши телефон, я викликав Мюнхен, наше бюро, до телефону зголосився Ярослав Бенцаль, я просив, щоб він викликав Провідника. Він мені сказав, що, мабуть, хвилин десять тому Провідник поїхав додому на обід... Бенцалеві я сказав, що він має Провідникові від мене переказати. Бенцаль розповів, що у них на Цепелін була таємна німецька поліція, питали, де Мудрик, чи ми вислали його до Бонну... Було для нас зрозуміло, що німці до цієї справи ставляться дуже обережно. Після обіду мені німецькі урядники ставили низку запитань, наприклад, звідки ми те, що я їм оповідаю, знаємо. Чи маємо свою розвідку і контррозвідку? Відповідь моя була коротка, що я не уповноважений про ці справи говорити і сподіваюся, що вони мене зрозуміють і для Бандери і його родини дозволять зробити документи».
А що ж у цей час відбувалося в Мюнхені?
Зрештою, Степан Бандера весь час був насторожі. Не ходив без зброї (тут йому могло стати в пригоді, що він був, як уже згадувалося, лівшею). Його завжди супроводжували один-два охоронці. І все ж... Постійне усвідомлення небезпеки притупляє гостроту відчуття.
15 жовтня 1959р. Степан Бандера зібрався поїхати на обід додому. Охоронця десь не було, Бандера не став його чекати, але попросив секретарку поїхати з ним на ринок і допомогти зробити деякі покупки. З ринку Бандера вже сам поїхав додому за адресою: вул. Крайтмара будинок № 7. Завів машину в гараж, відкрив власним ключем двері в під’їзді будинку. Через кілька секунд почувся крик, який змусив сусідів виглянути з дверей. На сходах лежав чоловік, якого вони знали як мешканця цього будинку Степана Попеля. Поруч з ним лежала сумка з помідорами. Через два роки вбивця пам’ятатиме, що помідори були червоні. Дітям їх їсти не довелося.
Бандера був без свідомості, але ще живий. Помер по дорозі до лікарні. Перший діагноз був – пролом підстави черепа в результаті падіння. Але чого він упав? Може, так, як і у випадку з Ребетом, було б встановлено параліч серця (ми вже говорили про те, що в дитинстві Бандера хворів на ревматизм, отже, повинен був мати хворе серце). Лікарів зацікавило невелике поранення на верхній губі: звідки воно могло взятися? Зрештою, було проведено відповідні аналізи і виявлено в організмі синильну кислоту. Сумнівів не було – вбивство. Вбивство, організоване московськими спецслужбами.
Наступного дня Провід ЗЧ ОУН видає таке повідомлення:

«З великим смутком і глибоким болем повідомляємо членство ОУН і все українське громадянство, що 15 жовтня 1959р. о 1-й годині дня згинув з ворожої руки великий син українського народу і довголітній керівник революційної боротьби за державну незалежність, Голова Проводу Закордонних Частин Організації Українських Націоналістів сл. п. Степан Бандера, народжений 1 січня 1909р., Член Української Військової Організації з 1927р., Член Організації Українських Націоналістів з 1929р., член Крайової Екзекутиви ОУН з 1931р., а згодом до 1934р. її Провідник і одночасно Крайовий Командант УВО та з 1933р. член Проводу Організації Українських Націоналістів. Голова Проводу Українських Націоналістів з 1940р., Голова Бюра Проводу всієї ОУН з 1945р. Довголітній в’язень польських тюрем, засуджений на кару смерти, замінену на досмертну тюрму, та в’язень німецьких тюрем і концтаборів з 1941 по 1944рр.
Похорон у Мюнхені 20 жовтня 1959р. о 9 год. Заупокійна Служба Божа в церкві св.Івана Хрестителя при Кірхенштрассе. 15 год. панахида й похорон на Вальдфрдгоф.
Жалоба триватиме два місяці – від 15 жовтня до 15 грудня 1959р.
Вічна і Славна Йому Пам’ять!»

Над могилою Степана Бандери, окрім його побратимів, виступили грузинський князь Нікашідзе, болгарин Вальчев, туркестанець Велі Каюм-Хан, словак Покорни, румун Еміл’ян, хорват Біліч, англійка Віра Річ.
На другий день усі західнонімецькі газети подали докладний звіт про похорон, підкреслюючи, що в ньому взяли участь представники всіх політичних груп. В одній із газет було написано: «Виглядало, немов би між українцями на еміграції зовсім не існувало сварки». Найменше про цю подію знали на батьківщині Степана Бандери: адже радянські газети про це не повідомляли, закордонні газети передплачувати в ті часи не можна було, закордонні радіопередачі старанно глушилися та й слухання їх вважалося злочином, за який можна було отримати тюремний строк.
Дещо в іншій ситуації були українці, які, щоправда, були виселені зі своїх рідних земель (лиховісна операція «Вісла»), але відправлені не в Радянський Союз, а на так звані «зємє одзискане», тобто на побережжя Одри, звідки, в свою чергу, були виселені німці.
Ось що з цього приводу розповідав польський журналіст Олександр Омілянович. Коли після смерті Бандери він опублікував ряд статей у «Газеті Білостоцькій», в редакції з’явилася делегація з українського села біля м.Баня Мазурска з вимогою, щоб автор обов’язково приїхав до них на зустріч з селянами. Зустріч почалася хвилиною мовчання в пам’ять Степана Бандери, а потім пролунали палкі виступи на захист його доброго імені. Пам’ятаймо: це було в 1959р. у вже (чи ще?) «нашій» Польщі.


Галина Гордасевич у спогадах друзів по долі й недолі

Колега Арсена Каспрука поетеса Галина Гордасевич
Дата публікації 20 Червня, 2018 | Автор kaspruk

img395img396

Галина Гордасевич

Галина Леонідівна Гордасевич (31 березня 1935, м. Крем’янець на Тернопільщині — 11 березня 2001, м. Львів, похована у Крем’янці) — відома українська поетеса, член Спілки письменників України, співзасновниця Донецького Товариства української мови та Донецького Крайового Руху. Борець за незалежність України у ХХ сторіччі.

Нагороджена почесною відзнакою-хрестом «За заслуги в боротьбі за волю України» від Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих, орден «За вірність» ім. В. Стуса від товариства «Меморіал» (посмертно).

Народилася 31 березня 1935 року в м. Кременці на Тернопільщині в родині священика і політв’язня Леоніда Гордасевича (1912–1990) та Олени (1912–2000) з родини Хомчуків. Дитинство письменниці пройшло на Волині, де вона жила і вчилась у с. Городці, м. Дубровиці, с. Кричильську, м. Острозі, м. Костополі.

Після закінчення 7-річки навчалася в Острозькому педучилищі. У 16 років була арештована і засуджена на 10 років таборів, як було написано у вироку: «… за антирадянську агітацію серед студентів».

Звільнилася через неповних 3 роки і приїхала на Донбас, де починала з різноробочої на будівництві. Навчалася в школі робітничої молоді. Вступила до Донецького індустріального інституту, потім на театральне відділення культосвітнього училища. Працювала в Макіївці (тоді народила сина Богдана[2]) на труболиварному заводі, керівником драмгуртка в Ханжонково, друкарем у Донецькій обласній друкарні.

У середині 1960-х років знову почала писати вірші, трохи пізніше — прозу і критичні статті. 1971 року закінчила Літературний інститут ім. Горького у Москві.

У серпні 1989 р. була членом «ініціативної трійки» зі створення Товариства української мови на Донбасі. Як делегат Всеукраїнського установчого з’їзду ТУМ в січні 1990 р. була обрана до Великої Ради. В червні 1990 р. стає членом оргкомітету зі створення Народного Руху України; в серпні 1990 р. — учасник установчого конференції зі створення НРУ в м. Донецьку, де була обрана до обласного Проводу; у вересні 1990 р. — учасник Установчого з’їзду НРУ в м. Києві. У 1991 р. послідовно член оргкомітету зі створення Демократичної партії України, делегат Установчого з’їзду ДемПУ, де була обрана до Національної Ради.

Автор поетичних збірок: «Веселки на тротуарах» (Радянський письменник, 1966), «Наречена сонця» (Донбас, 1976), «Високе полум’я дня» (Радянський письменник, 1980), «Слід зірниці» (Радянський письменник, 1986), книжок прози «Вицвіла шипшина» (Радянський письменник, 1974), «Твій тихий дім» (Донбас, 1980), «Двадцять років і один день» (Радянський письменник, 1984 та Донбас, 1985), «Прекрасні імена жіночі» (Донбас, 1990), а також публіцистичної книжки «Письма к другу» (Донбас, 1989) і літературних портретів українських поетес «Силуети поетес» (Радянський письменник, 1988). Автор публіцистичних та критичних статей у ряді українських журналів. Лауреат премій ім. О. Білецького та ім. В. Марченка. Галина Гордасевич була активним громадським і політичним діячем — у 90-х роках вона була членом багатьох новітніх громадських організацій України, народжених демократією.

Цікаве про Рясне у Львові

Пам'ятник орлятам у Рясному
Історія найстарішого пам’ятника Рясного

Восени 2018 року влада і громадськість Львова відзначали соту річницю заснування ЗУНР. Серед інших заходів було відкриття декількох пам’ятників: на вулиці Городоцькій, на розі вул. Огієнка та Листопадового Чину, і через кілька місяців на вулиці Польовій.

Відтак, одним і тим же подіям у Львові присвячено три пам’ятники. Втім, це не вперше у новітній історії львів’яни встановили рекорд за кількістю пам’ятників присвячених подіям що відбулись у 1918 році. Але у міжвоєнний період це зробила тогочасна польська частина населення міста.

Так, у 1924 році на Персенківці відкрили гранітну колону на честь поляків-учасників боїв за Львів. В 1925 році – пам’ятник Орлятам у подвір’ї «Львівської політехніки». Їх обох не стало у часи СРСР. Крім того, є відреставрований Меморіал Орлят на Личаківському кладовищі. Але до наших днів у Львові таки зберігся іще один, маловідомий пам’ятник Орлятам. Він стоїть на вулиці Брюховицькій, 178 у мікрорайоні Рясне, у його частині, що в народі досі називають Рясна Польська, за назвою колишнього села. І це невипадково, адже буквально через дорогу від пам’ятника є невеличкий римо-католицький костел Божого Милосердя, де проводять богослужіння українською і польською мовами.

Проїжджаючи автомобілем доволі довгу Брюховицьку можна і не зауважити цю сіру малу архітектурну форму, бо найближчими сусідами є цегляний паркан приватного двору, електричний трансформатор, кілька дерев і водостічна канава. Пам’ятник висотою близько 4 м складається з двох чотиригранних частин: постаменту і тумби. На передньому фасаді постаменту помітна порожня ніша прямокутної форми, – у ній раніше була таблиця зі списком полеглих у 1918 році поляків-вихідців Рясної-Польської. На чотирьох гранях тумби – крилаті лицарі зі закритими заборолами й мечами у руках. Увінчує пам’ятник декоративна гірлянда і чотири скульптури орлів на кутах. На верхівці первісно був невеликий хрест, від якого залишився отвір.

Донедавна про історію цього пам’ятника було відомо вельми мало. Так, дещо він «розповідає» сам: на його лівій грані тумби можна прочитати рік та одного з авторів: «1932 B.Sotys». Це автограф Броніслава Солтиса (1869-1942) – львівського скульптора. Архітектор проєкту – Вітольд Равський (1893-1962), який також є співавтором схожого пам’ятника спорудженого колись у дворі «Львівської політехніки».

Підпис Б.Солтиса у нижній частині

Більше фактів з історії споруди можна дізнатись у тогочасній пресі. Замітки та фотографії з тих часів знайшли та оприлюднили нащадки тодішніх жителів Рясної Польської. У грудні 2017 р. вони заснували y Facebook групу «Rzsna Polska i okolice Lwowa. Potomkowie rodzin i sympatycy», де вони діляться відсканованими фотографіями Рясної Польської з приватних родинних архівів.

Нещодавно саме там вдалось знайти відскановані замітки з газет «Wiek Nowy» I «Gazeta Lwowska».

  • Замітка у газеті Wiek Nowy
  • Замітка у газеті Wiek Nowy
  • Замітка у газеті Wiek Nowy

Так, з «Wiek Nowy» зафіксував чимало фактажу і фотографію пам’ятника, який на момент виходу тиражу газети ще не відкрили. У замітці йдеться, що урочиста подія приурочена «чотирнадцятій річниці звільнення Львова від української окупації». Комітет, що ініціював його спорудження, запрошував на урочистість учасників боїв за Львів 1918-19 років. Впродовж двох років комітет вів діяльність, до нього ввійшли: директор місцевої школи, місцеві жителі, очолював їх селянин Станіслав Пешко. Ще одною фактологічною деталлю є перелік вісімнадцяти загиблих, яких увіковічнили на дошці, що була на постаменті, – найімовірніше вони поховані на «Цвинтарі орлят». Доля цієї дошки достовірно невідома, як і хреста з верхньої частини, швидше всього їх демонтували у часи радянської окупації, тим паче що за 200 м від пам’ятника за часів СРСР була сільрада Рясного,- орган влади, що відповідав за ідеологічно правильну символіку на вулицях села. Втім, у наші часи, мабуть, завдяки цій газетній замітці польська діаспора у Львові знайшла на Меморіалі польських Орлят поховання частину згаданих у цій таблиці вояків.

Замітка у Gazeta Lwowska

«Gazeta Lwowska» пишучи про факт відкриття пам’ятника зазначала, що подію приурочили до річниці здобуття незалежності Польщі (відзначають 11 листопада), й увіковічнили всіх учасників змагань «за цілісність та незалежність Польщі з 1914 до 1920 рр., в яких загинуло біля сотні вихідців з Рясної Польської». Між іншим, серед нагород, які вручали полякам-учасникам українсько-польської війни, є відзнака «Захисникам Рясної Польської»

орден Захисників Рясної Польської (фото: allegro.pl/)

За часів незалежності України як польська діаспора, так і влада, проявили до нього зацікавленість, відтак це позначилось на його зовнішньому вигляді впродовж 2010-их років. Весною 2011 року крім лампадок на пам’ятнику можна було побачити біло-червоні стрічки та записку – доказ того, що ним опікуються харцери (польська скаутська організація). Проте стан споруди був плачевним.

  • Картка польських скаутів на пам’ятнику в 2011 р.
  • Картка польських скаутів на пам’ятнику в 2011 р.

Втім, восени 2014 року Польське товариство охорони військових поховань за підтримки Генерального консульства Польщі у Львові провело часткову реставрацію пам’ятника і благоустрій місця довкола нього. Про це йшлося на сторінках часопису польської діаспори «Кур’єр галицький».

Та ще у 2010 році один з депутатів Сейму Польщі Войцех Шарама почав кампанію присвячену зміні його розташування, що на переконання парламентаря, мало б вберегти пам’ятник від руйнування. І для цього він вважав доцільними два місця, одне з яких — у Польщі. Третє місце для перевезення пропонувало також Міністерство культури й національної пам’яті Польщі. Запити В.Шарами та відповіді на них є доступними на офіційному сайті польського парламенту. З цих документів можна дізнатися не лише плани політика, а й інші факти про пам’ятник.

У 2010 році депутат Сейму скерував Міністру культури та національної спадщини Польщі запит «Про відсутність необхідних заходів щодо збереження пам’ятника, присвяченого пам’яті боїв на захист Львова у Рясній Польській».

«28 січня 2010 року я звернувся до міністра з депутатським запитанням щодо ініціативи передачі Польщі пам’ятника, присвяченого боям на захисті Львова в 1918-1920 роках. У своєму запиті я згадав пропозицію Товариства шанувальників Львова та Південно-Східних прикордонних територій, спрямовану на перенесення пам’ятника з Рясної Польської до Битома.» Не дивно, що з-поміж польських міст він пропонує рідне – Битом, і обґрунтовує тим, що це «місто, населене багатьма львів’янами та їхніми нащадками». Варто зазначити, що раніше в історії Львова була схожа ситуація, коли у 1950 р. зі столиці Галичини до Польщі вивезли пам’ятник королю Яну Собєському.

Друга пропозиція була перенести його на подвір’я костелу, що поблизу.

Відповідаючи на запит В.Шарами, міністр Богдан Здруєвскі стверджував: “Рада з питань захисту пам’яті про бойові дії та мученицьку смерть за консультацією з Генеральним консульством у Львові зараз докладає зусиль отримати необхідні дозволи від компетентних органів України, що дозволяють змінити місце розташування пам’ятника, що знаходиться на приватній території. Пам’ятник перенесли б на площу поруч із прилеглою парафіяльною церквою. Рада із захисту пам’яті боротьби та мучеництва також має намір профінансувати оновлення пам’ятки, захистивши її від повного знищення. Вочевидь тут згадується про подвір’я згадуваного вище костелу Божого Милосердя.

У документах наголошується, що будь-яке рішення щодо перенесення пам’ятника, потребує погодження різних українських інстанцій. Серед них: Міжвідомча комісія з вшанування жертв воєн та Репресій у Києві, управління охорони історичного середовища Львівської міської ради (як зазначав польський міністр в одній з відповідей Войцеху Шарамі, керівниця УОІС Л.Онищенко давала згоду на перенесення), архієпископ і митрополит Львівський, голова Римо-католицької церкви в Україні Мєчислав Мокшицький (у частині встановлення його у дворі рясненського костелу), інші.

Третя пропозиція була у відповіді міністра Богдана Здруєвського Войцеху Шарамі від 21 жовтня 2013 р. Міністр писав: «Я також хотів би згадати, що виникла ідея перенести пам’ятник з Рясної Польської на меморіальне місце в Задвоже (Польські Термопіли). Вшанування пам’яті стане важливою частиною такого важливого місця в нашій історії через відсутність інших оригінальних елементів довоєнного вшанування пам’яті в Задвоже. Первісні переговори з цього питання ведуть Рада з питань захисту пам’яті про бойові дії та мученицьку смерть.» Йдеться про с.Задвір’я Буського району Львівщини, – там щороку вшановують учасників польсько-радянської війни, полеглим у важливій битві, що відбулась у серпні 1920 р. Зараз на цьому місці є меморіальне кладовище і курган з пам’ятником.

Втім, жодна з ідей, наразі, не є реалізованою. Та варто зазначити, що інколи до пам’ятника приїздять офіційні делегації. Так, у вересні 2018 р. тут побували представники польських громадських організацій, духовенства та генерального консульства Республіки Польща у Львові. Тоді ж висловлено наміри відновити хрест на верхівці споруди та продовжити реставрацію інших його частин.

В Україні неможливий авторитарний режим

Українське громадянське суспільство настільки сильне, вільне й демократичне, що поява «дракона» в Україні неможлива – Президент

3 вересня 2021 року - 09:03

Українське громадянське суспільство настільки сильне, вільне й демократичне, що поява «дракона» в Україні неможлива – Президент

В Україні неможливий авторитарний режим, адже існує сильне громадянське суспільство, яке цього не допустить, заявив Президент Володимир Зеленський під час спілкування з викладачами та експертним середовищем Стенфордського університету в межах візиту до США.

Відповідаючи на запитання, чи не боїться він, убивши «дракона», стати «драконом», Глава держави сказав: «Щодо «вбити дракона», то я Президент України два роки. У ваших знайомих (у Росії. – Ред.) ситуація складніша, але це – внутрішній вибір вашої країни. А українське громадянське суспільство настільки сильне, вільне й демократичне, що хто б що не хотів, хто б собі що не придумав, «дракону» з'явитися в Україні неможливо. Крила підріжуть».

Володимир Зеленський відзначив фільм «Убити дракона» режисера Марка Захарова. Він наголосив, що українці та росіяни мають спільні періоди історії та перемоги, водночас державна політика Російської Федерації відрізняється від української державної політики й спрямована на те, щоб щось забрати, а не дати.

«Ми читали сигнали Російської Федерації – нібито Україна не хоче закінчити війну. Дивно. Війну не ми почали. Ми то із задоволенням хочемо закінчити. Але ми її не починали», – наголосив Президент.


ч.1 http://blog.i.ua/community/662/2334486/

ч.2 http://blog.i.ua/community/662/2335051/

ч.3 http://blog.i.ua/community/662/2338392/


Книга-мартиролог «Нескорена Берегиня»


Дмитро Донцов і Олена Теліга

Книга-мартиролог «Нескорена Берегиня»
Приватно оповім про окремі невідомі деталі у виданні Мартиролога "Нескорена Берегиня": насправді реальною ініціаторкою цього видання була виключно пані Марія Негрич, яка суто особисто вирішила профінансувати підготовчу роботу і видання книги про жінок-героїнь України, що загинули від радянської комуністично-тоталітарної влади. Вона звернулася зі своєю пропозицією до пані Володимири Лучків, що була на той час секретарем Світової Федерації Українських Жіночих Організацій (СФУЖО), але сам проект йшов цілком самостійно і то я особисто наполіг для більшого пієтету видання зазначити в якості авторитету загальний патронат СФУЖО і, як виявилося, дуже помилився, оскільки через окремі процеси оплати весь тираж забрало до себе правління СФУЖО в діаспору, де і продало цю книгу, яку ми видавали для передачі у всі обласні та вузівські бібліотеки України повністю безкоштовно. З того всього для України залишився невеличкий авторський тираж у 30 примірників Мартиролога "Нескорена Берегиня", що розійшовся суто по Львівщини. Мої сподівання на швидке перевидання Мартиролога «Нескорена Берегиня» не знайшли підтримки ні у видавців, ні у спонсорів як в Україні, так і в діаспорі, тому ось мушу поширювати через Інтернет частинками і прошу робити свої примірники книги за бажанням через принтери або електронним архівом.
Всі опубліковані тут матеріали належать до вільного поширення і використування, а хто спроможний сам зробити перевидання - надам усі матеріали. Братися самому до перевидання я не дуже хочу, але якщо буде хтось як пані Негрич - постараюся поновити працю, яка забрала велику частину життя моєї мами. Коли Галина Гордасевич працювала над відновленням пам’яті про жінок-посестер з політичних репресованих, то почувалася дуже значимою з того і навіть можна сказати, що щасливою. Як і я дуже тішуся, що довів її працю до логічного завершення у вигляді друкованого видання. Шкодую, що до бібліотек України то не дійшло, отже і до маси українського загалу, але на все свій час і потреба. Також шкодую, що залишилося ще чимало напрацювань, які не увійшли до цього видання, бо сподівалися на продовження. І продовжуємо сподіватися.
Богдан Гордасевич
19:23 13.08.2021

ПЕРЕДНЄ  СЛОВО  ВІД  УПОРЯДНИКА
Книга-мартиролог «Нескорена Берегиня» трагічна як за своїм змістом, так і за долею її творення. Дві видатні жінки пішли з життя під час роботи над нею: Ніна Строката-Караванська та Галина Гордасевич. Вічна їм пам’ять і честь.
За своїм змістом книга «Нескорена Берегиня» являє собою такий величезний згусток болю та емоційної напруги, що варто зробити застереження від можливих нервових стресів під час її читання. Трагічні долі 115 жінок-героїнь, які стали жертвами репресивної системи, породженої комуністичною владою під час її панування в Україні, – не можуть не схвилювати кожного, хто має душу і чуття. Але про все це потрібно знати, щоб таке більше ніколи не повторилось.
Всю повну історію створення і процесу роботи над книгою-мартирологом «Нескорена Берегиня» мала написати Галина Гордасевич у своєму вступному слові та, на превеликий жаль, вона не встигла цього зробити. І в даному випадку їй заміни нема. Тому берусь зробити щодо книги всього кілька пояснень виключно технологічного характеру.
Структурно книга поділена на три частини.
Вступну, до якої увійшли передмови та Мартиролог «Нескорена Берегиня». Слово «мартиролог» вжито в його первинному значенні як «перелік мучеників». Світлини в його оформленні без підписів, тому що вони використані в біографічних довідках.
Основна частина «Найкращий цвіт розп’ятого народу» укладена в хронологічному порядку згідно з датою першого арешту кожної з жертв репресій, окрім декількох винятків, які спричинені змістом текстів. Цей підхід «на момент арешту» стосується також прізвищ: дівоче або по чоловікові, якщо після одруження його змінювали. В окремих випадках подано обидва прізвища через дефіс.
Кожен розділ книги починається біографічною довідкою, укладеною згідно з  розробленою Галиною Гордасевич анкетою: 1. Ім’я та прізвище; 2. Дата та місце народження; 3. Імена батьків; 4. Освіта, де навчалась; 5. Заняття до арешту; 
6. Дата і місце арешту; 7. Дата і місце суду; 8. Вирок: стаття, строк; 9. Де відбувала покарання; 10. Час звільнення; 11. Одруження: дата і з ким; 12. Діти: імена і рік народження; 13. Дата смерті і місце; 14. Інші дані: нагороди, підпільні і літературні псевдоніми, репресії проти членів сім’ї тощо.
Особливу увагу приділялось переліку літературних джерел, тому що більшість матеріалів подано в скороченому варіанті або у вигляді уривка з твору.
За своїми літературно-художніми якостями та жанрами всі матеріали дуже й дуже різнопланові і різноманітні, що зумовлено самим завданням книги: відобразити тогочасну епоху. Концепція творення книги полягала в максимальному збереженні авторського варіанту в стилістиці і навіть орфографії.
Значне місце приділено творчому доробку героїнь книги, що значно поглибило її естетичну якість у загальному масиві документально спрощених спогадів та дописів. Також доволі обмеженим був вибір ілюстративного матеріалу, тому деякі світлини використано двічі. Цифрами в тексті позначено місця, до яких є коментарі та доповнення. В кінці основної частини подано словник скорочень.
До третьої частини книги «Нескорена Берегиня» увійшли коментарі та доповнення до основної частини і додаткові матеріали, які за своїм обсягом не могли бути включені в основний текст, але без яких книга не мала б повної ваги свого значення, як книги-свідка, книги-звинувачення тоталітарного московсько-комуністичного режиму. І, без сумніву, як величної Книги-Пам’ятника всім відомим і невідомим героїчним жінкам-політв’язням України. Нехай славляться їхні імена нині, повсякчас і во віки віків. Молімось до Господа, щоб він зглянувся на муки всіх цих жінок, на минулі страждання українського народу і благословив Українську Державу і нас, в ній живущих, на щасливе погідне майбуття. 
Богдан Гордасевич
МАРТИРОЛОГ  «НЕСКОРЕНА  БЕРЕГИНЯ»

Прізвище та ім’я місце арешту рік вирок            

1. Антонів Олена Львів 1986 Загинула трагічно
2. Арабська Оксана Львів 1949 10 років
3. Бабенко Віра Дніпро 1921 Розстріл
4. Бандера-Давидюк Володимира Борислав 1946 10 років
5. Бандера Оксана Тростянець 1941 Пожит. спец.посел.
6. Бандера Марта Тростянець 1941 Пожит. спец.посел.
7. Барвінська Наталя Львів 1948 10 років
8. Бардин Ганна Львів 1945 Спец псих.лікарня
9. Беноні Павліна с. Капустинці 1946 10 років
10. Біднова Любов Дніпро 1929 3 роки умовно
11. Блавацька Олександра Львів 1945 10 років
12. Бондар Євдокія с. Вереміївка 1932 5 років
13. Борисова-Косач Ізідора Київ 1937 8 років 
14. Будник Євдокія Почаїв 1945 10 років
15. Венгрин Марія  с. Бунів 1950 10 років 
16. Вірченко Ніна Київ 1948 10 років
17. Войцехович Омеляна Дрогобич 1949 25 років
18. Воронович Ірина Полтава 1943 10 років 
19. Вульчин Марія с. Бокачеве 1949 10 років
20. Галан-Геник Ганна Харків 1937 розстріл
21. Годяк Ольга Дрогобич 1945 15 років
22. Голояд Галина Львів 1950 25 років
23. Гордасевич Галина Костопіль 1952 10 років
24. Горська Алла Васильків 1970 Загинула трагічно
25. Гошко-Кіт Ганна Івано-Франківськ 1951 25 років
26. Грабець Галина Коломия 1947 25 років
27. Гребенюк Мирослава Львів 1948 25 років
28. Грицина Ірина Львів 1947 25 років 
29. Грушевська Катерина Київ 1938 8 років
30. Гусяк Дарія Львів 1950 25 років
31. Дейнега Тетяна с. Забороль 1949 25 років
32. Дидик Галина Білогорща 1950 25 років
33. Дучимінська Ольга Львів 1949 25 років 
34. Жешко Ганна Харків 1937 8 років
35. Заглада Неоніла Київ 1938 розстріл
36. Зарицька Катерина Ходорів 1948 25 років 
37. Зваричевська Мирослава Львів 1965 8 місяців
38. Ільків Ольга Львів 1950 25 років
39. Кавун-Цимбалюк Марія Крем’янець 1939 8 років
40. Калинець Ірина Львів 1972 6 років
41. Камінська Оксана с. Острів 1945 15 років 
42. Капніс Марія Батумі 1941 10 років
43. Кобрин Володимира Перемишляни 1947 10 років
44. Комар Ліда Львів 1940 5 років
45. Комар Люба Львів 1940 розстріл (не викон.)
46. Корпан Віра с. Бишки 1945 7 років 
47. Костищів Жанет Львів 1950 10 років
48. Котова-Журлива Олена Москва 1939 3 роки
49. Коць Лідія Львів 1950 10 років 
50. Крижанівська Ярослава Львів 1948 25 років
51. Крушельницька Володимира Харків 1935 розстріл
52. Кузнєцова Євгенія Київ 1965 4 роки
53. Кузьменко-Махно Агафія Берлін 1946 8 років
54. Кульженко Поліна Київ 1946 10 років
55. Кушпета Марія с. Засади 1949 25 років 
56. Левчанівська Олена Гродно 1939 пропала безвісті
57. Лемеха Віра Львів 1948 розстріл (замін.25 р.)
58. Лук’яненко Зінаїда Вільнюс 1945 20 років
59. Лядська Ольга Краснодон 1943 15 років
60. Мажак Стефанія с. Кавчий Кут 1950 10 років 
61. Макогон-Дужа Марія Львів 1948 10 років
62. Малільо Софія Львів 1948 10 років 
63. Мартинюк Ганна Варшава 1951 10 років
64. Марунчак Ганна Станіслав 1946 10 років
65. Матусевич Ольга Київ 1980 3 роки
66. Мацелюх Ольга Львів 1952 25 років
67. Менкув Ярослава Львів 1965 25 років
68. Мешко Оксана Київ 1980 5 років
69. Михайленко Ганна Одеса 1980 спец.психлікарня 
70. Міхненко-Махно Олена Берлін 1946 5 років засл.
71. Могилянська Лідія Київ 1937 розстріл
72. Мороз Ольга Пташин 1948 25 років
73. Мошковська Вікторія Умань 1937 розстріл
74. Мудра Надія Львів 1947 10 років
75. Музика Ярослава Львів 1949 25 років
76. Налепинська-Бойчук Софія Київ 1937 розстріл
77. Павловська Марія Львів 1945 10 років 
78. Пальчак Марія Тернопіль 1960 15 років 
79. Петлюра Марина Полтава 1937 розстріл
80. Петлюра Феодосія Полтава 1937 розстріл
81. Петраш Стефанія Івано-Франківськ 1947 10 років
82. Попович Наталія Львів 1949 10 років
83. Попович Оксана Івано-Франківськ 1974 8 років (відб. 10 р.)
84. Потикевич Марія Рівне 1946 10 років
85. Руденко Раїса Київ 1981 5 років
86. Свєнціцька Віра Львів 1948 25 років
87. Світлична Надія Київ 1972 4 роки
88. Северин Олена Івано-Франківськ 1947 25 років
89. Сеник Ірина Львів 1945 10 років
90. Скрентович Марія с. Саджава 1945 15 років
91. Сосюра Марія Київ 1948 10 років
92. Старік Валентина Київ 1946 10 років
93. Степанів Олена Львів 1949 10 років
94. Стец Ольга с. Верба 1944 25 років
95. Стожук Катерина Рівно 1952 25 років
96. Строката Ніна Нальчик 1971 4 роки
97. Суровцева Надія Харків 1927 5 років
98. Тарасенко Марія Київ 1922 розстріл
99. Терещенко Софія Київ 1929 4 роки і дов.заслан.
100. Тулуб Зінаїда Київ 1937 10 років
101. Хоткевич Платоніда Прага 1946 10 років
102. Ченцова Валентина Чернігів 1944 10 років
103. Черняхівська Вероніка Київ 1937 розстріл
104. Черняхівська Людмила Київ 1929 5 років
105. Чорна Валентина Дніпро 1945 10 років
106. Шабатура Стефанія Львів 1972 5 років 
107. Шарандак Галина Одеса 1946 10 років
108. Шишкова Тамара Київ 1945 6 років
109. Шпота Олена Дніпро 1938 1 рік
110. Шульгіна Лідія Київ 1938 розстріл
111. Шухевич Наталія (сестра) Львів 1940 10 років
112. Шухевич Наталія (жінка)   с. Біличі 1945 10 років
113. Ясень Лідія с. Дермань 1944 15 років

Всесвятість Вселенський Патріарх Варфоломій



Його Всесвятість Вселенський Патріарх Варфоломій та Блаженнійший Митрополит Епіфаній разом з членами Всеукраїнської Радою Церков та релігійних організацій висадили на Володимирській гірці поряд із Михайлівським Золотоверхим собором клени. Кисень, який вони даватимуть, насичуватиме кров, затінок рятуватиме від спеки, а гілки милуватимуть око киян та гостей столиці.

Сьогдні Успіння Богородиці



mytropolyt_epifaniy Приснодіва стала Матір’ю Господа, Який вказав нам праведний шлях і Який помер на хресті за наші гріхи, перемігши смерть, аби ми змогли знайти в Бозі своє Спасіння. І Вона ж, прийнята на небесах Своїм Сином та поставлена вище ангелів і архангелів, стала нашою милосердною Заступницею, що молить за нас Господа, звертає увагу на нужденних та посилає їм Свою допомогу.

Тому день, коли Діва Марія завершила Свій земний шлях, день Її Успіння ми зустрічаємо не з сумом та болем, але зі світлою радістю. Адже Богородиця не зазнала смертних мук, а перейшла до вічного життя на небесах, де продовжує молити Господа за нас, невтомно опікується нами й оберігає. Звертаймо до Неї свої молитви, і нехай Її смиренне й святе життя надихає кожного йти праведною стежкою, аби пізнати блаженне життя у вічності.

Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
275
предыдущая
следующая