хочу сюда!
 

Юлия

42 года, рак, познакомится с парнем в возрасте 36-51 лет

Заметки с меткой «суспільство»

Шоу чотирьох президентів і проблеми моралі



Ну, добре – Леонід Кравчук. Ясна річ, Леонід Кучма. Але щоб Віктор Ющенко отак узяв і прийшов до Віктора Януковича привітати його з першою річницею перебування на посаді та попити чаю за дружньою бесідою...

Не знаю, чи втратить після цього "шоу чотирьох президентів" голова партії "Наша Україна" ті 0,5% чи 0,9% виборців, які його досі підтримують, чи ні – зрештою, запеклі фанати третього президента будуть з ним до останку, на них жодні аргументи не діють, як і на будь-яких фанатів.

Проблема в тому, як тепер повинні почуватися ми, тобто всі ті, хто був переконаний – попри всі політичні ідіотизми Віктор Ющенко все ж у моральному плані істотно відрізняється від інших представників політбомонду, бо в ньому не згасла традиційна етнічна моральність, і керується він християнською етикою.

Виявляється, ми глибоко помилялися. І це слід визнати прямо і чесно, не шукаючи собі пом’якшуючих обставин. Віктор Ющенко виявився людиною без морального стрижня, без внутрішнього самостояння, і це, боюся, ще не раз дасться взнаки, не раз буде використано маніпуляторами певного штибу.

Добре, всі ті "Бандитам – тюрми!", "Фальсифікаторів – до відповіді!" та "На зрадь Майдан!" були не більше, ніж виборчими технологіями. Добре, у політиці немає постійних друзів, є лише постійні інтереси. Але ж бодай мінімальна моральна складова повинна бути присутньою якщо не в політиці, то в душі самого політика, якщо він, звісно, не Путін і не Каддафі.

Для нормальної країни така зустріч чотирьох президентів була б цілком нормальною. І для України вона могла б стати прийнятною, якби не кілька обставин. Бо ж хіба Віктор Андрійович прийшов у гості не до того, хто фальсифікував вибори 2004 року, хто готовий був тоді кинути війська проти Майдану, наслідком чого неминуче стала б велика кров?

Не до того, хто намагався вчинити 2007 року державний переворот, зібравши конституційну більшість підкупом та залякуванням у Верховній Раді й усунувши з президентської посади Ющенка?

Не до того, хто зараз заявляє, що був 2004 року законно обраний на президентську посаду, отже, якийсь там Ющенко – не більше, ніж самозванець? Хіба цього нічого не було, і можна вільно ходити чаювати на Банкову?

Та головна із зазначених обставин інша, і це – наявність новітніх політв’язнів (чи, як делікатно висловлюється дехто, "жертв вибіркового правосуддя" – під останнє поняття, до речі, можна й жертв Голокосту підвести, була б охота...).

А серед цих новітніх політв’язнів – осіб, які тоді, в 2004 році, ризикували своїм життям, щоб захистити чесні вибори, а відтак здобути президентське крісло для Віктора Андрійовича...

Я не знаю подробиць біографій, але переконаний, що серед тих радикальних націоналістів, хто зараз перебуває за ґратами і тих, хто може в будь-який момент туди потрапити (за пам’ятник Сталіну чи ще за щось, реальне чи вигадане) є й активні учасники Помаранчевої революції. Тієї самої, що посіла своє місце "незавершених і недоконаних революцій" (Ґрамші) Європи.

І так само за ґратами – за вердиктами закритих засідань "реформованого" вітчизняного суду – перебуває й один із чільних "польових командирів" Майдану Юрій Луценко, котрого, якщо хтось ще не зрозумів, нинішня влада ніколи (ще раз: ні-ко-ли!) добровільно на волю не випустить.

Принагідно зауважу для певної категорії читачів, що автор цих рядків із грудня 2004 року з Юрієм Луценком, з котрим був тоді на "ти", жодного разу не бачився, не розмовляв по телефону й іменної зброї не одержував...

І от В.А.Ющенко йде і п’є чай на вулиці Банковій. І ми знаємо про це чаювання тільки те, що милостиво зволило дати нам знати офіційне Інтернет-представництво президента України: "Віктор Янукович обговорив зі своїми попередниками питання сьогодення і майбутнього Української держави".

Судячи з фотографій, з усміхнених облич, в тому числі і Ющенкового, обговорення відбулося в дружній атмосфері...

Ні, зрозуміло, в політиці завжди присутній цинізм, і, ймовірно, йти пити чай на Банкову таки треба було. Але чом би ПЕРЕД (обов’язково перед, а не після події, бо опісля можна що завгодно розповідати) цим походом не заявити – з обов’язковим оприлюдненням на партійному сайті – що от так і так, хлопці, любі друзі, я йду до Януковича не для того, щоб слухати його балачки, а щоб висунути жорсткі вимоги.

Якщо вони не будуть прийняті, ми здіймемо грюкіт по всій Європі, використовуючи для цього наше членство у Європейській Народній Партії.

А фактаж мені дав Андрій Парубій, наш заступник голови політради, котрий якраз 24 лютого з’їздив до Запоріжжя, щоб особисто перевірити ситуацію з політичними в’язнями у тамтешньому СІЗО, чи справді піддають їх тортурам Оце би було морально, це було би зроблено по-християнському.

А так виглядає, наче Віктор Андрійович прийшов подякувати Вікторові Федоровичу за те, що той дозволив пожити йому на державній дачі у Конча-Заспі до кінця літа.

Чи, можливо, домовлятися про якісь владні посади для себе чи однопартійців в обмін на підтримку ініціатив чинного глави держави?

Бо ж зараз головне – вчасно домовитися: ну, не буде голосувати на парламентських виборах за "Нашу Україну" більше, ніж один відсоток громадян – так два з гаком відсотки їй за гарну поведінку елементарно "намалюють", чи не так?

Отож постає банальне запитання: а як же цьому персонажеві вдалося так успішно надурити стількох нас, тих, хто завжди тверезо оцінював політичні здатності його особисто та його оточення, але мав ілюзії стосовно моральності третього президента?

Це дуже болісне питання, і головна проблема не в тому, щоб покаятися за нашу дурість, а в тому, щоб більше не допустити таких ляпсусів. Відсутність внутрішнього морального стрижня – це все ж таки надто загальна відповідь.

Можливо, Ющенко тримався у певних рамках, поки була жива його матір Варвара Тимофіївна, яка могла сказати: "Не ходи, Вітю, до тих людей"?

Можливо, важливу роль відіграє вплив старшого брата Петра, який здавна позиціонував себе як прихильник тісної співпраці з Партією регіонів і зараз цілком міг сказати: "Ти ж президент, а там збираються усі президенти!"?

Не знаю. Але відповідь має бути знайдена, інакше ми й далі ловитимемося на гачок – навіть не політичних технологій, а власних бажань бачити країну кращою.

P.S. Коли вже ця стаття була дописана, в Інтернеті з’явилася інформація: виявляється, на зустрічі чотирьох президентів Ющенко говорив із Януковичем про потребу затвердити великий герб України, внісши зміни до Конституції.

Ясна річ, великий герб – справа важлива. Куди важливіша, ніж здоров’я і життя тих людей, котрі мали дурість підсадити його у президентське крісло. І ніж рештки якщо не поваги, то бодай якогось співчуття з боку тих, хто вважав його одним із небагатьох бодай відносно моральних політиків.

Сергій Грабовський, для УП

Розподіл свободи

До чого ж важко промовчати, коли тебе не запитують!

Якось давненько попалася мені (http://blog.i.ua/community/662/404527/?p=1#comments - оригінал російською, переклад компі сайта) праця Абубакара Самбиева. [ далі ]

Лише початок.

Ростислав Павленко 

Українське суспільство демонструє готовність до активних організованих дій, яким владі нічого протиставити, окрім міліцейських щитів .

Події 24 серпня в Києві засвідчили: в Україні з’являються ознаки того, що ситуація може розвиватися за сценарієм пробудження та організованої дії суспільства. Ще важко судити, коли саме і в який спосіб суспільство «прорве» стан справ, який нікого не влаштовує. Однак процес пішов, і намагатися зупинити його силою небезпечно для влади. Організований протест можна відвернути надзвичайним насильством – масштабу більшовицького терору або подій на площі Тяньаньмень у Пекіні, але в українських очільників немає на це ані можливостей, ані ресурсів, ані авторитету (навіть серед силових структур, які мали б відповідні накази виконувати). Протесту також можна запобігти, «відкривши» режим: відмовившись від закручування гайок, припинивши політичні репресії, створивши для людей легальні канали захисту своїх інтересів як у бізнесі, так і в політичному чи громадському житті, але це потребує від керівництва держави свідомого руху в напрямку, протилежному до того, яким воно йшло останні півтора року.

Революційна ситуація

Американський суспільствознавець Джеймс Девіс ще в 1960-х звернув увагу на закономірність, яка притаманна практично всім революціям. Вони настають зазвичай не тоді, коли ситуація постійно погіршується, бо люди в такому разі здебільшого переймаються виживанням. Недарма знедолений люмпен, який тяжко працює за «біологічну норму», – запорука безпеки олігархічних режимів. Натомість якщо в суспільстві з’являється надія на краще й громадяни з активною позицією розуміють перспективи самореалізації – і раптом вони руйнуються, масові протести й навіть революції стають цілком реальними. Суперечність між очікуваннями і дійсністю може викликати в багатьох апатію і зневіру, однак з часом в активної частини населення формується думка про те, що «треба щось змінювати». Якщо вони не знаходять легальних механізмів захисту своїх інтересів, створюється ґрунт для протестів. Опитування громадської думки в Україні фіксують швидке розчарування людей у нинішній владі і зростання протестних настроїв. Розмивається навіть електоральна база нинішнього керівництва країни у «своїх» регіонах, не кажучи вже про столицю, від початку налаштовану до нього щонайменш скептично. Більшість молоді готова до акцій протесту, а в інших вікових групах цей показник ненабагато нижчий.

Влада пиляє гілку

Невиконання можновладцями передвиборчих обіцянок підриває довіру до них; тим більше що падіння рівня життя українців відбувається на тлі демонстративних витрат влади на своє благополуччя і розкіш – від спецлікування до вертольотів. Вона перетворює на опонентів чи навіть ворогів верстви, які здатні стати основою для опору: бізнес потерпає від здирництва і зазіхань на власність, студенти – від сваволі керівництва вишів, що з подачі профільного міністерства вигадують дедалі нові способи обмежити їхні права та стягнути кошти. Утиски свободи слова і політичні репресії налаштовують проти очільників держави «формувачів думок»: журналістів, експертів, знакових для певних галузей особистостей. З історії 2004 року (а раніше – з досвіду оксамитових революцій у Центральній Європі) відомо, що, навіть поставивши таких громадян на службу, режим не може бути впевнений у їхній лояльності, якщо суспільство відмовляє владі в довірі й активно заявляє про це.
Таке поєднання настроїв і позицій, обтяжене власними помилками влади, небезпечне для неї. Достатня кількість громадян, здатних до активних дій, не бачать іншого виходу, ніж тиснути на керівництво держави. Таких людей стає дуже багато, і походять вони з надто великого кола різних соціальних груп, аби їх можна було просто задушити чи залякати. Наступним етапом стане їхня самоорганізація, яка виллється в постійний масовий тиск на владу. А низький рейтинг останньої означає, що її нікому буде захищати.
Це твердження стосується також і тих, хто вважається опорою режиму, зокрема правоохоронних і силових органів. Вони також складаються з людей, які відчувають на собі і умови життя, і ставлення до них у суспільстві. Будь-яка влада спирається не тільки на силу, а й на згоду достатньої кількості людей визнавати її. Як тільки абсолютна більшість громади відмовляє їй у такій згоді, падіння стає питанням часу.

Роль політичної опозиції

У прогнозах щодо майбутнього України чимало уваги приділяється політичній опозиції – політикам і партіям, які є альтернативою чинній владі. За ідеєю, вони мали б очолювати протест, домагатися її зміни. На словах так і відбувається. Однак процеси в суспільстві засвідчують, що політична опозиція не виконує своїх функцій.
Незважаючи на гучні гасла, опозиційні партії не спромоглися на системні мобілізаційні дії навіть серед киян. Утім, мітинг, скажімо, у День Незалежності зібрав до 10 тис. учасників. Їх могло би бути більше, але за відсутності мобілізаційної здатності політиків і наявний результат є показовим. Тим більше що зібралися не маргінали чи проплачені «майдан-арбайтери» (їх завжди добре видно; тож політичним силам, які збираються і далі на них ставити, треба або відмовлятися від цієї практики, або готуватися до електоральних втрат). 24 серпня на протестний мітинг у Києві вийшли здебільшого люди зрілого віку, які здатні спокійно оцінювати ситуацію, не піддаватися на провокації, але за потреби діяти рішуче. Вони є основою принципових зрушень, подібних до оксамитових революцій.
Понад те, будучи залученими до суспільно-політичного процесу, ці люди менш схильні вірити обіцянкам політиків і «відпускати» їх, залишивши без контролю. Тож можна сподіватися, що, коли українське суспільство остаточно прокинеться (якщо відзначені тут тенденції набудуть подальшого розвитку), владу безвідносно до кольорів очікуватиме пильний контроль громади.
Це не означає, що політична опозиція не потрібна. У будь-якому випадку доведеться діяти і на політичному полі. Однак у разі пробудження суспільства політики не «ведуть за собою націю», а виконують належну їм роль: представництва, участі у виборах, організації політичних заходів. Але завжди пам’ятаючи, що цілковитої свободи від суспільного контролю вже не буде.

Вибір шляху

В Україні поки що з’являються лише перші пагони, з яких може вирости повномасштабний організований протест. Спроби їх затоптати лише заженуть проблему всередину – і громада вибухне згодом, коли з’явиться привід для мобілізації, але тоді переговорів та компромісів не буде.
Намагання «забалакати» протест, використати потенціал суспільства для реалізації короткострокових цілей нинішніх опозиційних діячів призведуть до відчуження громадськості й політиків як таких, що загрожує хаотичністю змін і створенням поживного ґрунту для того, щоби його результатом скористалися негідники, як було в 1990-х.
Відтак уже протягом найближчих місяців конкретний перебіг змін, які визрівають в Україні, визначатиметься поведінкою кожної з дійових осіб, від яких залежать конструктивність і змістовність суспільно-політичного процесу. Якщо влада запропонує громадянам діалог, а не ховатиметься за міліцейськими щитами, то ще матиме шанс залишитись учасником української політики, принаймні завдяки підтримці свого «ядерного електорату». Якщо політичній опозиції вдасться налагодити контакт із суспільством і стати провідником його інтересів, а не лише борцем за власне місце у владі, вона зможе розраховувати на переконливіші результати, ніж просто підтримку своїх нинішніх прихильників. Зрештою, якщо українська інтелектуальна, ділова та громадянська протоеліта спроможеться стати повноцінною елітою: запропонує програму дій і виробить механізми контролю влади (безвідносно до персоналій та партійних кольорів), аби змусити її цю програму виконати, суспільний протест зможе нарешті привести до системних змін у країні.

Наталія Катеринчук: Програма Княжицького та інше ТВІ.

Наталія Данькова 18-08-2011

Заступник директора ТВі про новий сезон на каналі: проекти за участю Томенка, Найєма, Рахманіна.

Новий сезон на ТВі стартує 5 вересня. Осінь канал розпочне з запуску ранкового шоу, розширення новинного мовлення, з новою технікою та новими обличчями. На українському медійному ринку ТВі бачить себе альтернативою загальнонаціональним каналам, які посилюють розважальне мовлення. ТВі розважальних проектів не планує, натомість зніматиме документалістику, шукатиме журналістів для розслідувальних проектів і запустить лінійку тематичних програм у постпраймі.

 Про те, які проекти в новому сезоні вестимуть Сергій Рахманін, Марія Бурмака, Віталій Гайдукевич, Мустафа Найєм та Микола Томенко, «Телекритиці» розказала заступник генерального директора ТВі Наталія Катеринчук.Зауважимо: розмова відбулася до того, як Нацрада оголосила результати конкурсу на цифрові мультиплекси, за результатами якого ТВі позбавили ефіру.

 - Пані Наталіє, які зміни чекають на ТВі у новому сезоні? Чи оновляться новини: хронометраж, кількість випусків?

- 5 вересня ми стартуємо з новим сезоном. Зараз очікуємо прибуття нового обладнання. Це система Dalet. Нею користуються багато європейських каналів, в Україні - канал «Сіті». Вона дає можливість журналісту на своєму робочому місці не тільки писати текст, а й начитувати його і самостійно монтувати відео. З найсуттєвіших змін - запуск ранкової програми. Це буде інформаційний ранок. Його вестимуть Юлія Банкова та Андрій Сайчук. Вони мають змогу робити проект, виходячи з власного відчуття світу. Ми не ставимо їм жодних серйозних форматних обмежень. Єдине - зранку щопівгодини виходитимуть новини. Теми, які підніматимуться, будуть серйозними, суспільно важливими - економічні, політичні, про культурне життя. Тобто вони говоритимуть про реальність, яка нас оточує і яку ми інколи можемо розглядати з нестандартних точок зору.

 - Цей проект буде схожий на ваш інформацій ранковий проект на «1+1»?

- Не буде. «1+1» - великий канал з ширшою аудиторією. До того ж, кожен продукт роблять живі люди. Ведучі ранку на «1+1» і ведучі ранку на ТВі зовсім різні. Але я думаю, що цей проект буде більш упливовим. Ми орієнтуємось на те, що матимемо змогу давати більш ексклюзивну реальну інформацію, якої сьогодні, на жаль, не можуть давати в ефірі інші канали.

 - Гості у студії будуть?

- Так. Гості, експерти, будемо використовувати Skype, Facebook та інші соціальні мережі. Для того щоби зрозуміти, що цікаво людям і що б вони хотіли на цю тему почути.

 - Це буде не надто серйозний формат для ранкового проекту?

- Я думаю, ми знайдемо ту частину аудиторії, яка хоче вранці отримувати серйозну інформацію. Людей, які вважають, що вранці, вдень чи ввечері вони витрачають свій час на телевізор для отримання інформації. Ми не заперечуємо того, що є частина аудиторії, якій важливо вранці знати, як вивести пляму, де вигуляти собаку та де що дешевше купити. Кількість таких людей, напевно, більша за мислячу аудиторію. Але ми розраховуємо на останніх - активних людей, яким не байдуже, що відбувається у країні, яке її майбутнє.

 - Яку ви хочете частку для цього проекту?

- Не менше 2%.

 - Окрім цього проекту, які ще зміни відбудуться з новинами?

- У нас збільшиться кількість випусків. Зокрема, з'являться новини в 23:30. О 18-й буде годинний випуск : півгодини новин вестиме Ілона Довгань і півгодини - інтерв'ю на тему дня. Інтерв'ю проводитиме Мустафа Найєм. Тут ми орієнтуємось на те, що це буде не стільки авторський проект, скільки новини з авторським обличчям. Тобто щодня з понеділка по п'ятницю друга половина випуску - це гість на тему дня.

 - Розкажіть детальніше про відповідальність. Наскільки ведучого задіяно в підготовці та редагуванні випуску?

- На 100%. Випусковий редактор є, але робота ведучого та випускового редактора у тандемі завжди ефективніша. Ведучий бере участь у плануванні, сам пише тексти підводок, спілкується з журналістами і намагається зрозуміти, в чому суть кожної новини.

 - Чи зміниться основний випуск новин?

- Новини залишаться незмінними. Але ми хочемо ввести експертну думку в цьому випуску. Експертами ми запросили Віталія Портникова, який уже працює на каналі (він відомий публіцист, і до його думки прислухаються), і Сергія Рахманіна - журналіста, заступника головного редактора «Дзеркала тижня». Вони даватимуть аналіз подій, які вважатимуть важливими й такими, які необхідно прокоментувати. Це авторська історія, це їхній погляд на події, людей. Їхня оцінка і можливість висловитися.

 - Цей проект якось називатиметься?

- Наразі розглядається кілька варіантів назв. Незабаром одну з них буде затверджено.

 - Раніше Микола Княжицький розказував про наміри запустити в новинах блоки з елементами сатири та гумору. Це будуть окремі проекти?

- Так. Над цим ми працюємо. Але у вересні вони в ефір точно не вийдуть. Коли ми матимемо готові пілоти, тоді зможу розказати детальніше. Ми хочемо, щоб це був якісний гумор, можливо, сатира плюс авторське бачення. Тому це доволі складно. Ми з багатьма людьми спілкуємось, і я сподіваюся, матимемо результат. 

 - Чи плануєте збільшувати число корпунктів у регіонах?

- В традиційному розумінні цього слова корпунктів ми не створюємо. Ми працюємо з фрілансерами і збільшуємо їхню кількість. На сьогодні задіяно більшість регіонів України.

 - Чи зміняться ведучі новин? Нещодавно до вас прийшов Віталій Гайдукевич...

- Віталій Гайдукевич вестиме підсумковий недільний випуск новин. Якщо змінюється ведучий випуску, то випуск набуває нових рис. Ми ніколи не ставимо жорстких рамок.

 - У такому разі, Володимир Павлюк іде з каналу?

- Павлюк іде, він має альтернативні пропозиції. На цьому життєвому етапі це для нього важливо.

 - Але ж він хотів поєднувати роботу на ТВі та СТБ...

- В реальному житті це важко робити. Я не заперечувала проти такого поєднання під час літніх канікул, коли його програма не виходила. Але він сам розуміє, що поєднувати - це означає дві роботи виконувати не зовсім добре. І це його теж не влаштовує, в першу чергу.

 - Чи будуть інші зміни у складі ведучих?

- Можливо, будуть. Тоді ви їх побачите. Життя не стоїть на місці, приходять нові цікаві люди. Я останнім часом, дякуючи соціальним мережам, через Facebook знайомлюся з людьми, про існування яких навіть не мала уявлення. Вони самобутні, цікаві, перспективні, і ми, чесно кажучи, постійно думаємо над тим, щоби збільшувати їхню кількість у нас, запускати нові проекти. З вересня запускаємо музичну програму.

 - З Марією Бурмакою?

- Так. Вона нині трактується. Я думаю, це буде явище.

 - Колись Олександр Богуцький казав, що хотів би запустити програму про музику, але формат, який би викликав інтерес у глядача, знайти дуже складно...

- Через якийсь час ви зможете запитати в Богуцького, чи побачив він такий формат на ТВі. Це будуть музиканти з власним поглядом на майбутнє, на музику, на розвиток культурного середовища у країні. Також буде жива музика в ефірі, і вона складатиме суттєву частину програми, тому що розмови з музикантами без музики - це ніщо.

 - Тож для цієї програми вам потрібна нова студія?

- На цей момент ми працюємо в нашій студії, вона на 70% дозволяє це робити. Я думаю, коли настануть кращі часи і ми зможемо стати самоокупним каналом, і коли отримаємо свої частоти назад, то інвестуватимемо цей проект.

 - Якщо вам вдасться перемогти в суді, про який ви згадали, які плани в каналу щодо виходу на самоокупність, які ви ставите собі терміни?

- При фізичному збільшенні покриття канал автоматично буде самоокупним. Програми, які на сьогодні в нас виходять, (я не кажу, що всі і щодня) мають рейтинги і частку, співмірні, а інколи й більші у рази, ніж на Першому національному, який фактично має 100%-ве покриття. Програма Княжицького інколи має більшу частку, ніж програма Шустера на Першому. Ми вважаємо, що за умови розширення покриття ми матимемо дуже хороші показники, тому що фізично люди зможуть нас дивитись. Я нещодавно була в батьків на Івано-Франківщині, і там люди у горах купують тарілки, щоб налаштувати канал ТВі, бо вважають, що тільки там зможуть почути правду.

 - Минулого року за 18-54, «50 тис.+» ви мали частку 1,02%. Який показник хочете на цей рік?

- У нас наразі в середньому 1,5%, вона вже зросла.

 - Але за перше півріччя показник нижчий за 1%.

- Я маю на увазі не показник за півроку. Якщо зараз взяти історію минулого тижня, то наші показники зросли на 10%.

 - Це за рахунок ситуації у країні.

- Моя позиція така: якщо інформація буде потрібна людям, то частка і рейтинг зростатимуть до фізичної можливості, умовно кажучи, «до стелі», яка є при нашому покритті.

 - Окрім цих шоу, про які ви згадали, які власні проекти вийдуть в ефір?

- Ми хочемо запустити лінійку програм різного спрямування власного виробництва о 21.30. Наприклад, у понеділок у цьому слоті виходитиме «Знак оклику», у вівторок - «Альбертейнштейн», у середу програма Бурмаки, у четвер «Вечір із Княжицьким», щодо п'ятниці ми розглядаємо можливість запуску власної документалістики. Просто через появу нової технології нам потрібен час, щоб усе це увійшло в автоматичний режим. Після цього в нас звільняться монтажки для складного монтажу, ми використовуватимемо їх у виробництві документалістики.

 - Хто з команди займатиметься документалістикою і яка буде тематика?

- Думаю, займуться наші журналісти, які вже мають певний досвід у розслідуваннях. Тематика не виходитиме за межі загальної ціннісної ідеї, яку хоче втілювати в життя канал. Ми плануємо розпочати цей процес у жовтні, а в ефір проекти вийдуть у новому році.

 - Розкажіть про вашу співпрацю з Миколою Томенком та його проектом «7 чудес України». Раніше він співпрацював із телеканалом ICTV, де у новинах виходили серії сюжетів про пам'ятки України. Якою буде ваша програма?

- Знімальна група нині перебуває на зйомках. Томенко не тільки автор ідеї, він щороку реалізовує цю ідею на власному ентузіазмі. У нас це буде 21 програма про 7 чудес у кожній сфері. Ведучим програми буде Томенко. Він виступає в різних ролях. Думаю, це буде дуже цікаво. Принаймні, знімальна група, яка працює над проектом, роботою Томенка абсолютно задоволена.

 - Коли він стартує? І який формат програми?

- Поки що точно не можу сказати. Не раніше вересня. Це будуть документальні фільми про надзвичайно красиві з багатою історією пам'ятки України, подані через людський фактор. Міфи, легенди, історичні факти із залученням цікавих інтерв'юерів, які живуть цим і знають до дрібниць кожен із закутків палаців, фортець; із перевтіленням Миколи Томенка в історичних персонажів. Це не наукові фільми, де наголос робитиметься тільки на історичних фактах, це життя. І наше базове завдання - в тому, щоб через день після того, як ви подивитесь цей фільм, ви взяли рюкзак і туди поїхали. Бо це наша з вами історія: інколи славна, інколи не дуже. Ми хочемо допомогти українцям та іноземцям побачити більше і захотіти там бути.

 - Тобто у Миколи Томенка буде роль актора...

- Він не актор, він насправді цим живе. Тому він нікого не гратиме, крім себе. Всі знають Томенка-політика, а тут вони побачать цікаву і захоплену чимось людину. Займаються цим проектом дуже хороші, енергійні люди. Режисер Оля Крайнік, оператор Льоша Попов та інші.

 - Більшість телеканалів нині шукають кадри і наголошують на тому, що знайти професіоналів важко. Наприклад, на СТБ відкривають по 130 вакансій на місяць. Чи складно шукати кадри ТВі?

- Люди самі приходять. Вони відчувають, що ми робимо те, що їм імпонує. Такої проблеми немає. Може, інші канали роблять проекти, неспівзвучні з бажаннями тих людей.

 - Чи будуть на вашому каналі якісь розважальні проекти?

- Ні.

 - Тобто, ви хочете бути повною альтернативою каналам, які нині біжать у розважалівку?

- Так. А куди їм діватись?

 - Посилення конкуренції між однотипними розважальними проектами незабаром вичерпає себе...

- Все правильно. Ви думаєте, що люди, які змушені цим займатися, цього не розуміють? Але яку б сферу реального життя ти не зачепив, ти зіткнешся з «цього не показуй, цього не роби, а це припини». Щоб не мати зайвих проблем, або, точніше, щоб виконувати вимоги власників, люди змушені так чинити. Про що їм робити документальні проекти? Про якісь побутові речі, наприклад, - немає води? Але ти зробиш серію, дві - і що далі? Тільки копнеш глибше - натрапиш на губернатора, копнеш в іншому напрямку - наштовхнешся на якісь схеми. Корупція пронизує життя з низу до верху. Одні корупціонери заступаються за інших. Тому, я думаю, це важко робити, щоб не натрапити на якісь проблеми.

 - Хто на вас найбільше чинить зараз тиск?

- Мені, Портникову та Княжицькому відмовили у здобутті ліцензії...

 - Будете подавати заявку повторно?

- Ми хотіли зустрітися з членами Нацради публічно. Але наразі такої зустрічі немає. Ви ж розумієте, що поки Нацрадою керуватимуть з Банкової, іншого результату не буде.

 - Ви зверталися до них із офіційною пропозицією щодо такої зустрічі?

- Принаймні, мені ще ніхто не казав, що така зустріч відбудеться.

 - На якому етапі нині справа у суді?

- Після того, як Національна рада відмовила у видачі супутникової ліцензії «Інфо24», наша компанія подала три позови до Окружного адміністративного суду Києва. Зокрема, в першій із вказаних справ, де ми оскаржили відмову в розгляді нашої заяви на видачу ліцензій, відбулося вже перше засідання, і наступне призначено на 29 серпня. Показово, що в цій справі Національна рада поки не зуміла назвати суду хоча б якісь причини, чому вона вирішила вчинити з нашим каналом саме так - не розглядати заяву, повернути її телекомпанії без будь-якого обґрунтування. Ще одну справу призначено на 15 вересня - в ній ми просимо скасувати рішення Нацради, яким визначено перелік документів, що їх має надати компанія для отримання ліцензії. Звісно, ми сподіваємося на перемогу в цих справах, адже діяльність Національної ради не має розвиватися якось відірвано від закону: закон має бути однаковий для всіх, і Нацрада не повинна бути винятком.

  - Будете збільшувати кількість спецпроектів, телемарафонів, як-от щодо арешту Тимошенко?

- Так. Ми плануємо створити серйозний розслідувальний формат і запрошуємо до співпраці журналістів, які хочуть займатися розслідуваннями, хочуть це робити об'єктивно, неупереджено, але не мають змоги робити це на інших каналах.

 - Розкажіть, як виглядатиме ваш прайм у проміжку між новинами.

- Ми хочемо запустити показ фестивального документального авторського кіно, українських фільмів. Тобто це буде все те, що на сьогодні називається «неформат». Ми працюємо над тим, щоб пояснити глядачам, чому це цікаво, чому це обов'язково треба побачити. Прайм, як і весь канал загалом, буде проукраїнським, патріотичним і євроорієнтованим.

 - А вашим власникам вистачить ентузіазму на такі проекти?

- В тім-то й річ, що ТВі - це, як на мене, унікальне явище. Я працювала з багатьма медіавласниками у своєму житті. Цій людині альтруїзму вистачає, принаймні поки що.

Фото - Павла Довганя

 

Певно існують народи-близнюки...

          ...тобто народи, що в певному вузькому розгляді дуже нагадують близнюків...
Така промайнула в мене думка, коли я не дочитав ще й до половини нижчеподаного тексту. Викладаю, його тут повністю, бо він цікавий для роздумів. А ще тексти (разом з веб-сторінками) часом можуть зникати безслідно...
Отож, автор Robert Nielsen, джерело тексту, переклад тексту розміщено туточки... Поїхали...

          Данці мають данську мову, французи говорять французькою, словаки розмовляють по-словацьки, а ірландці говорять не ірландською, а англійською. Майже всі нації і народи мають свою мову, але ірландці є однією з небагатьох націй, мовою якої володіє мізерно мале число ірландців. Ірландія одна з кількох країн Європи, основною мовою якої є мова іноземної країни. Фактично, в Ірландії в повсякденному спілкуванні польською говорить набагато більше людей, ніж розмовляє ірландською (в потилицю польській в Ірландії дихає французька). Коли я перебуваю за кордоном, мене часто запитують, чи взагалі існує така мова як ірландська, або чи хтось ще говорить ірландською. Тому, хто володів би тільки ірландською мовою і не знав англійської, дуже важко було б навіть проїхатись Ірландією. Але чому це так?
          Перш, ніж розпочати, є два моменти, які варто прояснити. По-перше, педанти люблять сперечатися над назвою мови. Істотно, що ірландці називають свою мову ірландською, тоді як більшість іноземців називають її гельською або ірландською гельською мовою. Деякі ірландці не люблять назви гельська мова, але це неправильно, це просто позначає таких людей як невігласів. По-друге, ірландське слово для назви своєї мови Gaeilge абсолютно відрізняється від слова, яким ірландці називають свій народ ireannach. Це цікава відмінність від англійської, оскільки в ірландській мові назва мови відокремлена від назви національності, таким чином, щоб бути ірландцем людині не обов’язково говорити ірландською.
         Тепер як уявляється поточне становище ірландської мови? За даними перепису населення 2011 року 1 млн. 770 тис. людей в Ірландії заявили, що вони можуть говорити по-ірландському, тобто це 41 % всього населення. Хоча це виглядає вражаюче на папері, перепис нічого не говорить про рівень володіння ірландцями ірландською мовою, або про повсякденне використання ірландської. Більш показовим є число людей, котрі вказали, що повсякденно говорять ірландською, а це лише 77 000 осіб, що є менше 2 % населення країни. Ці люди переважно живуть на західному узбережжі (у районах, відомих як гелтахти) – в найбільш віддалених селах та містечках країни. Найгірше ж в цій історії, що вже давно немає людей, які володіли б лише ірландською як материнською мовою (моноглотів), навіть з дитинства ірландомовні ірландці володіють англійською мовою на рівні рідної.


Стан ірландської мови у 2011 році

           В теорії, ірландська мова є державною мовою Республіки Ірландії, і люди мають право послуговуватися ірландською при зверненні до державних органів. Законодавство приймається двома мовами, якщо ірландська версія Конституції суперечить її англомовній версії, то ірландська версія має переважну силу. Ірландська мова є обов'язковим предметом для всіх студентів, котрі народилися в Ірландії, і Ви повинні скласти іспит з ірландської для того, щоб вступити до коледжу. У школах ставиться основний акцент на вивченні трьох предметів: ірландської мови, англійської мови та математики. Уряд популяризує ірландську мову багатьма способами, до прикладу, через ірландські радіо- та телеканал, тематично присвячені ірландській мові.
            Проте на практиці панує англійська. Кожен, хто народився в Ірландії, вільно володіє англійською мовою. Англійська це мова телебачення, радіо, газет, бізнесу та торгівлі. Практично весь ринок праці послуговується англійською. Політики іноді роблять символічні жести, такі як виголошення початку промови ірландською, проте швидко переходять на англійську, тому що, як багато вважає, політиків ірландською не зрозуміють. Якщо ви не живете в одному із гелтахтів, то говорити на людях по-ірландському вважається чомусь жлобством і вас попросять перейти на англійську. Говорити ірландською в більшості випадків сприймається як ознака бунтарства або принциповості, адже чого ти спілкуєшся ірландською, чого б просто не говорити англійською? Практично по всій країні єдине місце, що відведено ірландській мові - в шкільних класах на уроках ірландської.
             Але як так сталося? Як і в багатьох аспектах ірландського суспільства, можна звинувачувати англійців. Більшу частину ірландської історії Ірландією правили англійці, але ірландська мова почала поступатися місцем англійській після 1600 року, коли останній з гельських правителів зазнав поразки. Хоча в той час ірландська мова ніколи не заборонялася і безпосередньо не переслідувалася, все ж сприяння завжди надавалося англійській. Англійська мова була офіційною мовою державних установ і торгівлі, і ніхто ніколи не підтримував ірландську мову та культуру. Ірландська мова поступово була витіснена англійською, особливо на сході та в столиці Дубліні, тоді як ірландська залишалась відносно поширеною лише на заході. До 1800 року Ірландія за числом носіїв мов стала розділена приблизно порівну.
            Далі відбулися дві великі події, що фактично знищили ірландську мову. Перша – Великий Голодомор (1845-50 р.р.), який найбільше вразив Ірландію на заході. В країні з населенням 8 мільйонів загинуло приблизно 1 мільйон люду, а ще мільйон емігрували. З того часу еміграція стала інтегральною частиною ірландського суспільства, оскільки величезне число ірландців щороку виїжджали з країни, в основному до англомовних країн, таких як Британія та США. Це означало, що більшість ірландців мали говорити по-англійському через високу ймовірність ситуації, коли вони будуть змушені полишити свої домівки і переїхати до інших країн. Ірландська мова для ірландців виявлялась непотрібною в США, бо необхідністю була англійська. Англійська мова була мовою майбутнього та економічних можливостей, ірландська мова – мова минулого і мова бідного острову, який нічим не міг підтримати ірландців.
            Другою великою подією стала поява обов’язкової освіти. Починаючи з 1830-х р.р. в Ірландії створювалися загальнонаціональні школи, в яких навчання здійснювалося лише англійською, а ірландська була категорично заборонена. Проте нічого не можна було зробити щоб заборонити ірландцям спілкуватися ірландською вдома. Ірландську виставляли як примітивну селянську мову, тоді як англійська подавалась як мова шляхетства та багатства. Бідні селяни говорять ірландською, а багаті та успішні бізнесмени розмовляють англійською. Католицька церква та національні політики, навіть такі як Даніель О'Коннелл, теж просували лише англійську мову. Англійська мова стала мовою міст, тоді як ірландська перетворилася на мову найбільш віддалених і економічно нерозвинених частин країни.

Стан ірландської мови у 1871 р.

            [ Читати далі ]

Спільноти

Проглянув тільки що інформацію по спільнотам на цьому порталі. Дуже багато таких, в яких всього одна, дві, ну три людини... Навіщо було їх створювати? просто щоб забити назву? чи це просто черговий прояв манії величі: "От я створю і одразу всі почнуть спілкуватись, обговорювати і дякувати мені за створення спільноти"???
Групу не можна просто директивно от так взяти і створити, її як вибагливу рослину потрібно люблячи вирощувати...

Люди ніби трамваї

Більшість людей мені хотілось би назвати трамваями. Рухаються життям ніби колією, завжди незмінним напрямком, будь-який крок ліворуч чи праворуч для них табу. Та які там кроки, коли навіть погляди в інший бік для них неможливі. Не хочуть, не можуть, не знають, що так можна, та й взагалі, що можливо…

Колії це відшліфовані установки. Заздалегідь прокладена дорога. Століттями виходжена стежина, поколіннями відполіровані задирки. Все рівно й просто. Аж настільки, що будь-який вим’яток на шляху настільки неочікуваний, що перебільшується до тера вимірів та здається бідою.

А я, так, ніби стою на узбіччі цієї крихітної колії у величезному світі і збоку споглядаю на трамваї. І бачу настільки більше і так багато, що захоплює подих, і всередині калатає від щастя та від передчуття прекрасної подорожі.

Тільки трамваї ці у відповідь мені мерзенно тріщать, аби не заважала проїзду до їхнього сірого монотонного, завжди однакового життя…