хочу сюда!
 

Лара

36 лет, рак, познакомится с парнем в возрасте 32-42 лет

Заметки с меткой «дурість»

Як хитрий дядько Сем російського ведмедя надурив

Історія одного штату: як хитрий дядько Сем російського ведмедя надурив
   
 

Хитрий дядяко Сем

30 березня виповнилося точнісінько 150 років з того моменту, як Російська імперія продала свою колонію, Аляску, Сполученим Штатам Америки. Це був, певно, найдурніший російський гешефт, якого уклали за одну-єдину ніч.

Колись давно, як той казав, "за царя Гороха, коли землі було трохи, та за царя Панька, як була земля тонка", були часи в Америці, коли кандидатів на посаду президента насправді перевіряли на відповідність посаді. Поважна комісія вивчала риси характеру, а претенденти мали проходити інтерв‘ю, ніби кандидати на роботу в якійсь фірмі – доводити знання про свою країну та про навколишній світ, аби мати змогу бодай отримати шанс стати лідером нації.

Екс-губернаторка Аляски та кандидатка від Республіканської партії на посаду віце-президента на виборах 2008 року, Сара Пейлін, також мала складати такий іспит. На питання, які знання вона має, аби, скажімо, мати справу з Росією, пані політик з американської "Далекої Півночі" відповіда:

Росіяни – наші найближчі сусіди, з Аляски Росію можна побачити неозброєним оком.

Великого знання зовнішньої політики ця відповідь в собі, звичайно, не несе, але правда в ній є: Росія та Америка блимають одна на одну через Берингову протоку, а відстань між російським островом Великий Діомед та американським островом Малий Діомед – лише чотири кілометри.

І справді, ніде, принаймні, в історичному розрізі, зв‘язки між Сполученими Штатами та Росією не є такими тісними, як в 49-му штаті. Тому що Аляска була колись російським форпостом в Новому Світі та належала протягом більш ніж століття до Російської Імперії.

Втім, 150 років тому, 30 березня 1867 року, Росія продала свою колонію на американському континенті Америці. О четвертій ранку, в суботу, міністр закордонних справ САСШ Вільям Сьюард та російський посол Едуард фон Штоккель, після безсонної ночі, проведеної в переговорах, домовилися про ціну. Чек американської скарбниці (тобто, міністерства фінансів), якого передали царю, містив суму 7,2 мільйони доларів – це зараз десь близько 120 мільйонів. Дрібничка тай годі.



Переговори між США і Росією щодо продажу Аляски / Архівне фото

За рибу – гроші

Що ж придбали Сполучені Штати за таку жалюгідну, навіть за тодішніми мірками, суму?

Штат Аляска займає більш, ніж шосту частину США – близько 1,7 з 9,8 млн квадратних кілометрів. Водночас, в цьому найбільшому в світі ексклаві живуть лише трохи більше, ніж 710 тисяч людей (для порівняння – в усіх Сполучених Штатах проживають близько 323 млн людей). Сьогодні Росія та Америка розділені морем, а якби цар не продав Аляску (яку тоді називали "російською Америкою"), то Росія (або ж СРСР) мала б спільного сухопутного кордону з Канадою, та ще й величенького – 2477 кілометрів. Певно, тримала б там військові бази, морські порти чи навіть ядерні ракети...

У ті часи газета The New York Times писала, що перемовини про продаж Аляски тривали лишень 5 годин, після чого Сьюард та фон Штоккель поїхали до Білого дому та поклали угоду на стіл президентові Ендрю Джонсону. Він підписав її того ж дня, точніше – опів на третю, а вже ввечері угода була доправлена до Сенату. Ну, американці таки вміють швидко обертатися, коли мова заходить про вигідні гешефти, чи не так?

Узбережжя Аляски було відкрите близько ста років до продажу, в 1741 році, славетним данським мандрівником Вітусом Берінгом, який його й наніс на географічну мапу. Його ім‘ям назвали протоку, яка відокремлює Америку від Азії. Експедиція Беринга була споряджена на завдання та коштом Російської імперії, таким чином, після відкриття цієї землі та встановлення, що вона не має сухопутного сполучення з Азією, вона стала належати Росії.

Валіза без ручки

Вже за чотири роки потому до Аляски в пошуках звірячого хутра прибули перші російські мисливці-промисловики. Щоправда, сперш вони обмежували свої походи Алеутськими островами, але в 1783 році вони вже заснували перше постійне поселення на американському континенті. В 1799 році цар Павєл Перший надав Російсько-Американській компанії виключну торгову монополію в Алясці.

Проте, справжній інтерес до цієї землі в росіян так і не прокинувся. Пушний бум тривав недовго: пушні тварини, перш за все – морські котики, були просто варварськи винищені, після чого кількість мисливців скоротилася хіба ж не до одиниць, а кількість поселенців не зросла. Навіть в найліпші часи там жило не більш ніж 800 осіб: мисливців за хутром, трапперів... а також православних попів-місіонерів, які навертали туземців-алеутів та ескімосів до рук РПЦ (до речі, російський православний діоцез на Алясці існує й досі, до нього належать майже 50 тисяч вірян).

До далекої колонії просто ніхто не хотів їхати. Подорож туди з Санкт-Петербургу тривала більш, ніж півроку – все одно, чи доводилось плисти повз мис Горн чи повз мис Доброї Надії. Таким чином, постачання колонії виявилося буквально "золотим", а зиск з хутра не міг його повністю виправдати.

Наприкінці 1850-х років інтерес до Аляски в російських можновладців повністю пропав, та й кошти скінчилися. Росія щойно програла Кримську війну союзу Великої Британії, Франції та Османської імперії і саме цей конфлікт продемонстрував стратегічну вразливість Аляски: росіяни просто ніколи не змогли б захистити таку віддалену територію, якби тодішня морська супердержава, Британія, захотіла б її анексувати. До того ж, після тієї війни Росія доконче потребувала грошей. Тому, з дозволу царя, його дипломати в 1859 році таємно виставили ту "валізу без ручки" на продаж.

Зараз Аляска не лише промислова територія, але й туристичний рай

Британці від цієї пропозиції просто відмахнулися, а от в Вашингтоні нею зацікавились. В ті часи між Вашингтоном та Санкт-Петербургом існувало те, про що, певно, донедавна мріяв Дональд Трамп: грунтовна згода в важливих стратегічних питаннях, одним з яких була спільна уява про Велику Британію, як про суперницю. Тому росіяни не вельми й засмутилися відмовою Сполученого Королівства придбати Аляску: вони так чи інак ліпш хотіли б мати сусідами на своєму Далекому Сході не гордих бритів, а веселих ковбоїв, тож залюбки відгородилися від Британської Канади новими сусідами – американцями. На ті часи таке рішення взагалі вважалось наймудрішим, стратегічно вигідним: поставити між собою та сильними британцями "дурних янкі", які, мовляв, повелися на ту дику, нікому не принагідну територію, мов той віслюк на моркву.

Експансіоністи ж в Америці, в свою чергу, мріяли про єдине американське узбережжя від Сан-Дієго аж до самого Полярного кола. Щоправда, ці мрії зійшли нанівець з початком Громадянської війни в США (1861), але по її закінченню вони знову ожили. Позаяк росіяни, як вже було зазначено, терміново потребували грошей (вони їх потребують й досьогодні, але через власну загарбницьку поведінку та запроваджені через неї санкції їм вже ніхто їх не дає), цар Олександр Другий в 1866 році надіслав фон Штоккеля до Вашингтону з пропозицією про продаж Аляски. Історичні документи зазначають, що початкова ціна становила взагалі лише п‘ять мільйонів доларів, але вправний царський гендляр "докрутив" її до семи. А міністр Сьюард, сам – затятий експансіоніст, вже з власної щедрості докинув ще 200 тисяч, аби партнер "не передумав".
"Нє валяй дурака, Амєріка!"

Щоправда, за таке чудове надбання американці своєму Держсекретареві дякувати не поквапились. Навпаки – вони підняли його на кпини. Преса назвала угоду "Сьюардовим льодяником", а деякі газети – так і взагалі, "Сьюардовою дурістю". Журналісти та, як би зараз сказали, експерти заходилися лаяти уряд за дурне розтринькування мільйонів – тому що економічна перспектива щойно придбаного величезного регіону, на їх професійну думку, дорівнювала нулю.

Про велетенські поклади аляскінської нафти тоді ще ніхто не здогадувався. Про золото – теж. Єдину користь з Аляски вбачали лише в якості зручної бази... для китобоїв. Ну, й, звичайно, в якості стратегічного військового плацдарму. Тому та ж New York Times 7 квітня 1867 року писала з цього приводу: "Насправді, проти того, аби отримати у власність цю велику територію, яка досі називалась Російською Америкою, нема сенсу заперечувати". Таким чином, вважала газета, можна відвернути загрозу того, що Велика Британія опанує всім тихоокеанським узбережжям на північ від США. За два дні, 9 квітня, Сенат схвалив цю угоду переважною більшістю голосів.

18 жовтня 1867 року росіяни покинули поселення Сітку, яке вважалось на той час своєрідною столицею колонії. Прапора з двоглавим орлом було знято, а на його місці замайорів Stars and Stripes, у супроводі гарматного салюту американських військових кораблів на рейді.

І це, власне, на довгий час й стало найбільшою подією в житті Аляски. Кількість жителів Сітки протягом кількох років скоротилася з 2,5 тисяч до пари сотень. Лише в 1896 році, з початком "золотої лихоманки" на Клондайку, до Аляски почали повертатися люди – протягом одного лише року сюди приїхали більш ніж 100 тисяч осіб, всі – в погоні за золотом та дурними грошима. Щоправда, через це вони не розселялись по всій території, а, діставшись портів на південно-західному узбережжі, вирушали навпростець до Клондайку, до канадського кордону.

Більш ніщо в Алясці їх не цікавило. Вона то перебувала під управлінням військових, то – під управлінням міністерства фінансів, а згодом – під управлінням знову ж таки військових, але вже моряків. В 1912 році Аляска отримала статус території США, її в Конгресі став репрезентувати власний конгресмен. Справжню стратегічну цінність Аляски американці збагнули лише під час Другої Світової війни, коли їм довелося великою кров‘ю звільняти від японців Алеутські острови. Після 1945 року почалась Холодна війна. Військові бази на Далекій Півночі стали найближчими до росіян, які встигли перетворитись із союзників на затятих ворогів.


"Кримнаші" мріють про повернення Аляски

І саме на ці часи припадають перші спроби перетворити Аляску на повноправний американський штат. Але це вдалося лише після того, як в середині 1950-х років тут, на захід від Анкориджу, були знайдені перші великі поклади нафти. 3 січня 1959 року колишня Російська Америка була офіційно визнана 49-м американським штатом, найбільшим за територією й найменшим за щільністю населення. Щоправда, й це визнання не дало поштовху для справжнього розквіту. Економічний бум розпочався лише після 1968 року, коли на 70-й паралелі (тобто, в 400 кілометрах північніше Полярного кола!) були знайдені поклади нафти, які були визнані найбільшими в США. Аляска з найбіднішого американського штату стрімко перетворилася на чи не найбагатший – разом з усіма своїми жителями, тому що уряд Аляски заснував окремий фонд, так званий Permanent Fund, який фінансується з доходів від видобутку нафти, "важить" наразі 55 мільярдів доларів та з 1976 року сплачує кожному жителю Аляски дивіденди. Наприклад, в 2015 році аляскінці отримали більш ніж 2000 доларів кожен – просто за те, що там живуть. Навряд чи хтось ще назве цю територію сьогодні "Сьюардовою дурістю"...

Й, можливо, саме тому нині російські націоналісти відкрито мріють про повернення "Російської Америки". Вони теж вважають Аляску "дурістю", але не Сьюарда, а Олександра Другого, вони шаленіють від відомої пісні групи "Любе" про "отдавай-ка родімую взад", а їх аргументація, чому Аляска має належати Росії, нагадує аргументацію арабів-палестинців, які бажають повернути собі землі, продані колись євреям: ми, мовляв, продавали задешево безплідні солончаки та торфяні болота, а хитрі євреї нас надурили та зробили ці землі плодючими та цінними. Тож тепер нехай повертають.

Щоправда, улюблений співак Путіна – Микола Расторгуєв, який співає росіянам свої ультрапатріотичні пісні, живучи в німецькому Баден-Бадені, може вимагати повернення Аляски, як той казав, хоч до бабиного весілля. Це ж вам не Крим, якого можна відібрати в ослабленого сусіда та проголосити "скрєпним" та "ісконним". Американці трохи сильніші за українців: напасникові можуть і довбешку відкрутити. Тому, коли самого Путіна два роки тому під час його традиційної телевізійної прес-конференції спитали – мовляв, чи нема конкретних планів "повернути Аляску Росії"? – він замахав руками: "Нащо вам та Аляска?". Й справді – нащо?

Автор: Борис Немировский

http://24tv.ua/ru/istoriya_odnogo_shtatu_yak_dyadko_sem_rosiyskogo_vedmedya_naduriv_n800316

Крим і стрічка

Рано спілкувалася скайпом з родичами.
Всі працівники державних та бюджетних установ, а також учні та студенти у Криму зобов'язані носити георгіївські стрічки з 1 по 11 травня включно. Це не жарт. 
Вчора у Феодосії дитину без стрічки не пустили до школи. 

Малюнок з інтернету прийшовся в тему podmig



Міазми маразму



1

Широковідомій у вузькому колі ВРУ диригент об'єднаного оркестру кнопкодавів з фракцій ПР та КПУ із долученням тушкованих лабухів гаспадін Чечетов щиросердечно заявив на прес-конференції, що: "Опозиція зараз знаходиться по вуха у лайні".
Важко з цим не погодитись, бо гаспадін Чечетов реально знає, про що говорить: парламентська зала ВРУ справді нагадує діжку, а в її наповненні переважають вже вказані фракції ПР та КПУ і різна тушкована наволоч, тому опозиція серед скупчення цього лайна справді змушена перебувати аж по самі вуха - обставини змушують. Які? Як показали події 4 квітня - це лайно має небезпеку розтікатись, тому опозиція ВРУ взяла на себе нелегку долю чопа до бочки з лайном, про що і оповів світу дуругент Чечетов.

2

Ще одною темою класичного совдепівського маразму є організований владою рух антифашистів по Україні. Дуже цікаво дізнатись, що розуміють і чи розуміють організатори цього дійства, які реальні ідеї вони відстоюють, бо значення термінів фашизму і антифашизму досить знакові.
Ось що означає слово "фашизм" за своєю етимологією: ФАШИНА - Faschine від лат. fascis - «зв'язка, пучок» - зв'язка прутів, пучок хмизу, перев'язаний скрученими прутами або дротом. Похідне від цього слово ФАШИЗМ - італійське fascismo - пучок, зв'язка, об'єднання, з'єднання.
Тобто якщо фашизм є "об'єднання" то антифашизм за змістом частинки "анти" з латинської як "проти" дає значення "протиоб'єднання", або дослівно "проти єднання",  "роз'єднання", "розпорошення" тощо.
Важко зрозуміти, як люди лівих переконань одночасно як комуністи (слово походить від французького commune, а те від латинського communis -  спільне) самі ідейно виступаючи за тотальне єднання і колективізм, що і є як бачимо за змістом синонім терміну "фашизм", можуть і одночасно закликають бути "антифашистами", тобто самостійниками чи навіть анархістами. Саме це і свідчить, наскільки всі так звані антифашисти мають серйозні розлади зі здоровим глуздом, що яскраво засвідчує весь їх пришелепкуватий рух.

3

Звичайно, що не можна інакше кваліфікувати як міазми маразму ідею влади щодо "часткового продажу мережі ГТС у власність Газпрому РФ", особливо якщо започаткований тою ж владою рух антифашистів буде зреалізовано, тобто пучок-в'язка на ймення Україна справді розв'яжуть і він розсиплеться і роз'єднається.
Якщо Галичина набере самостійності, то як відомо: значна частина мережі ГТС знаходиться саме на її території включно з газовими сховищами. Отже як Слобожанщина продасть свою частину ГТС - її справа, а ми свою частину зі боку Соду заклепаємо наглухо, а газ качати будемо з Європи, бо то значно дешевше... А як і дорожче, то най так і буде, аби спокій, аби той дурний мамаскаль відчепився. Хай качає навколо, аж лусне.

(наведений перелік міазмів маразмів від сучасної умовно української влади є неповним і не остаточним)

Упорядник - Богдан Гордасевич
м.Львів

13%, 4 голоса

84%, 27 голосов

3%, 1 голос
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

постноворічне (

В таких випадках я не знаю, в якому кутку моєї душі видобути співчуття, при всьому бажанні бути людяним і відчувати бодай крихту жалю. Тут, здається, Бог знає, що робить. Має ж існувати якийсь природний процес самоочищення людства від людського "сміття".

Але можна піти далі і запитати, на чиїй совісті це огидне закінчення цього повністю позбавленого сенсу "життя". Адже навіть життя (та специфічний спосіб його завершення) мусульманки-смертниці має більше сенсу.

Так само, як не схильний жаліти, я в найменшій мірі схильний винуватити цю молоду особу у власній смерті. Просто в цьому випадку наше квітуче суспільство з його "демократичними" інститутами, прогресивними радіо-телебаченням, інтернетом, виявилося вправним учителем. А Вікторія - напрочуд старанною ученицею у засвоєнні нелюдського модусу життя. Що ж, лишається привітати її, не знаю, чи з першою, але певно з останньою перемогою у цій науці.

А ось кого мені шкода.
Живих, що марнують життя у подібний спосіб. Поки що живих...

Опа! - далеко ще Європа!



Місто Львів не даремно в Україні вважають як наші "Золоті ворота в Європу", що цілком відповідає реаліям. За своєю 758-річною історією та архітектурою Львів є містом європейським окрім двох часових винятків у 1914 -1915 та 1939 - 1991 років, коли Львів належав окупантам з Азії. На жаль, навіть через 20 років волі від неволі ми не можемо позбутись азіатщини в собі, хоч і дуже намагаємось демонструвати які ми у Львові вже супер-пупер європейці. Блефуємо, панове, блефуємо, бо ось що трапилось в новорічну ніч з шановним Богданом Бо у "європеському" Львові.
Звичайно, що новорічна ніч не є таким значним святом як Різдво Христове, але в ньому є своя принада простого дружнього єднання всіх з усіма. Один рік закінчився, а інший - розпочався: гарна причина для веселого спільного громадянського свята, щоб всі старі проблеми та чвари лишити в минулому році, а новий рік почати з чистої сторінки з надіями на нове щастя. В моєму розумінні свято Нового року є святом пригод, несподіваних радісних новин, подарунків, знайомств, забав тощо. Своєрідне карнавальне дійство, де всі радіють просто тому що хочуть цього - веселитись. Простіше кажучи: хочеш свята? - то зроби його собі сам!
Не буду розписувати причин, але у новорічну ніч я мусів знаходитись сам в центрі міста, тому вирішив зустріти новорічний момент о півночі коло головної ялинки Львова, що встановлено перед театром Опери та балету ім. Соломії Крушельницької, а щоб якось підвищити тонус і цікавість, то узяв собі в супутники нашого державного синьо-жовтого прапора з гарним тризубом на полотнищі. За чверть години до півночі я вийшов у мандрівку, яку розпочав коло фігури Матінки Божої, звідти пройшов і постояв хвильку коло пам'ятника Тарасові Шевченку, а тоді вже підійшов до ялинки. Люду вже зібралось чимало і найперше, що вразило: зачинені ятки новорічно-різдвяного ярмарку. Розумію, що всі хочуть святкувати, а не робити в новорічну ніч, але ж це "новорічний ярмарок" як не як і влада має домовлятись наперед, щоб його учасники працювали цілодобово на Новий рік та Різдво. Проте це був тільки початки неприємних див, бо найбільше мене здивувала новорічна ялинка: це було щось загадково-темне, тому що ілюмінація на ялинці була вимкнена. "Ага! - намагався я пояснити причину темноти:- Коли настане північ - ялинку включать для більшого ефекту! Славетне: ялинко засвітись! Гарно задумано!" Можете уявити моє розчарування, коли пролунав опівнічний бій годинника на львівській Ратуші, а новорічна ялинка так і залишилась чорною горою-потворою, що зловісно зависла на натовпом обнадієного люду...
Ще одною чорною глибою зависла над людьми сцена, порожня і темна, а по ній тинялось кілька постатей-привидів з шукачів екстріму, тому що можна було не догледіти країв сцени і добряче навернутись.
Ясна річ, що злітали феєрверки раз по раз, але це все були явно принесені публікою пускові установки, тому що якими мають бути справжні феєрверки я побачив по телевізору наступного вечора в інформаційних репортажах. Власне під час цього перегляду новин, де в Парижі, Берліні, Лондоні мільйони люду зустріли новорічну мить разом на площах, щоб подивитись організовані владою грандіозні феєрверки - саме тоді я і промовив саркастичну фразу: "Опа!- далеко ще Європа!"
Не знаю, скільки ще клепок треба додати до голів наших владних голів міста, щоб вони опанували європейську ментальність і зріклися азіатщини у любому мені Львові... Наразі, влада любить і шанує тільки себе, рідну...
Навпаки захоплююсь нашими людьми, бо попри всі владні дурості та прикрощі, як відсутність організованого комунального транспорту в новорічну ніч, зачинені ятки ярмарку і неувімкнену новорічну ялинку, відсутність  якісного феєрверку, новорічного концерту та інших веселих імпрез, які личать святу  -  наші люди дають собі раду і зробили собі свято, за що їм моя щира шана. Вся надія на наших громадян у мене і щодо проведення Євро-2012, бо з такою місцевою владою і радою прийдуть всі на футбол, а м'ячів-то і нема... Хто не здогадався чому, того попрошу перечитати цей матеріал.
Єдині, кому можу сказати слова вдячності з діяльності державних структур у новорічну ніч - це працівникам міліції. Особисто був свідком як моментально було припинено міліцією якийсь конфлікт між підпилими молодиками, хоча в основному все було спокійно.
Як я помітив, то переважно центром міста і коло ялинки збиралась молодь, а ще досить помітно було наявність чисельних туристів. Загалом людно було, але не надто і я вже розумію чому, бо теж і сам не захочу, й іншим не пораджу зустрічати новорічну ніч коло ялинки в центрі міста Львова - кому потрібна ця нудьга? Чорна-чорна ялина на тлі чорної порожньої сцени...
Хіба коли побачу з новин, як новорічну ніч відзначали у Парижі, Берліні, Лондоні, Києві, Львові - і не помічу значної різниці, ось тоді я знову вирішу зустріти новорічну мить в центрі Львова.

Богдан Гордасевич
4 січня 2012 р.



Не поспішав публікуватись, тому що свята і нема чого нудьгу вже наганяти, проте і замовчувати взагалі не годиться, тому що я певен у тому, що наша влада міста навіть не знає про цей стан речей і не включену вчасно ялинку.
Як каже народна мудрість: "Вміли, матко, готувати, та не вміли дати"

... стих ...

Я жить пожил,
Но жизни я незнал.
Ни разу не любил,
Но много я влюблялся.

И образ сказочной любви
Мне стал смешным.

Я может гений -
Которого не знали,
Но я дурак -
Которого еще свет незнал.