хочу сюда!
 

Юна

34 года, стрелец, познакомится с парнем в возрасте 35-60 лет

Заметки с меткой «роздуми»

Роздуми

Середина літа. Ужгород, липень 2018-го. У Греції горять ліси. І на Стокгольмщині. Шведи вогонь вже бомбами гасять…   А  українські зливи перетворили Київ на Венецію. Лише по Києву замість гондол – сміття…

А в Ужгороді дрібні дощі не дають дозріти помідорам… Парке повітря просить пива і я з ним  (з тим повітрям) солідарний. Пиво  -  як  каталізатор!

 А під пиво добре думається, файно згадується, вимальовується ретроспектива… 

І я уже далеко-далеко… Перед очами стара Станіславщина.   Товмачик.  Під лісом з однолітками пасемо корови. Відповідальне завдання – аби скотина не зайшла в колгоспну конюшину, бо поштрафують маму на кілька трудоднів. Або аби теля не загубилося в зелених лазах…  Вказівки мамині  - жорсткі.

Але шести – семирічних пацанів свербить зайнятися своїм. Над картами ми з другом-однолітком просиділи півночі. При тьмяному світлі каганця. Він малював вуса валетам, а я -  корони королям.  І от карти жваво перемішуються, роздаються,  присвоюють то одному  - то іншому гравцеві звання дурака.

А над толокою висить жайворонкова трель… Нескінченне тьохкання і щебетання. Спів високо над землею небезпечний - робить польового співака дуже вразливим. Сокіл  не має  кращої мішені, ніж захоплений співом жайворонок... Врятувати маленького соліста  може тільки його стрімке падіння каменем на землю.  Та все ж безліч самців гине саме в розпал їхніх арій. 

Жайворонки  двічі за літо висиджують   пташенят. Самці замовкають  в липні, коли другий виводок сходить з гнізда. А коли на полях закінчуються жнива, можна побачити зграйки пташок, що дочікуються часу відльоту на зимівлю.

І відлітають. В чужину.  Назустріч невідомому. Але назад сюди вони обов»язково  повернуться!!!

Ще ковток прохолодного пива підсилює орнітологічні роздуми.

Не знаю чи лунають сьогодні жайворонкові трелі над  сільськими толоками .  Давно вже не зустрічав схід сонця  разом з малими пастухами  на пахнучих полином і чебрецем  зарінках.  Але куди поділися жителі чагарників і парків сороки? 

Ці гомінкі, розумні птахи стайками  осідло живуть в облюбованих місцях.  Памятаю голосні і метушливі  лютневі сорочі «весілля», що супроводжувалися шумом, танцями, погонями. У березні білобокі починали вити гнізда або ремонтувати старі.

Сороки , як лісові  вартові.   При наближенні людини або тварини, починають голосно скрекотати. Це не просто «Сороча балаканина», а сигнал тривоги для інших птахів.

А де вони тепер, ці дозорні скрекотухи? Вже декілька років поспіль не чую їхнього скрекотання,  не бачу їхніх  кулеподібних колючих  гнізд.  А малі діти скоро будуть вважати сороку-білобоку взагалі казковим персонажем.

Куди ж подівся один із живих  народних символів України  - ластівка?  Весняна пісня  ластівки  провіщує  пробудження природи.  Птаха  щебече  переливчастими тонами, а закінчує спів свистом і тьохканням. Співає  білогруда у польоті і під час відпочинку, сидячи на дахах і телефонних дротах.  

Це — Божа пташка.  Розорити гніздо ластівки чи вбити її — тяжкий гріх . Але за останні  кілька років не видно глиняних ластів»ячих гнізд в під»їздах,  на балконах людських осель.  Видно люди чимось дуже завинили.  Існує повір»я - якщо ластівки раптово відлітають з якої-небудь місцевості, то там слід неодмінно чекати біди…

Сказати хочу!!!

Добрий вечір, шановне панство!
Почитала стрічку блогів та накрило мене хвильою ностальгії. Та такою, що не можу не висловитися.
Колись у далекому 2010 я відкрила для себе розділ приколів на нашому сайті ай.юа. Особливо вподобала картинки, бо їх так зручно було вставляти в презенетації. Але прийшов день, коли для збереження картинок необхідна була реєстрація на сайті, тому я була змушена завести нік та імейл. Трохи згодом почала щось постити сама. Крім розділу "приколи", відкрила для себе ще "блоги", але вони мене особливо не зацікавили. Мої так звані "замітки" коментувало півтора землекопи, але то мене не обходило.
Прийшов буремний 2013, політика модераторів почала мінятися, багато моїх проукраїнських приколів видалялося, найлегші адмінами перекидалися у блог. Я випадково щось наклікала й вийшла на стрічку блогів, побачила інших різних жителів народу. І читала. Здебільшого мовчки.
На початку 2014 мене перевели на підвищення до столиці, це було за кілька днів до розстрілів на Майдані. Тепер уявіть собі стан тієї 33-річної жіночки: на роботі все по-новому, в столиці своя специфіка, керівництво ближче, підлеглі нові, і кожен з них сам хотів посісти це місце, шалені столичні затори, навігатор тупить, за 500 км від мене закінчує 4 клас рідненька донечка, і моє материнське серце дуже сумує, і на додачу до всього в центрі омріяного Києва "Плине кача по Тисині", якісь виродки в Криму та казна-що в рідному Дніпрі. Забула додати, що близьких друзів я в Києві не мала. Єдиним звичним був сайт ай.юа. І блоги зі звичною сторінкою. Мене тоді дуже підтримали люди. Віскарь, Хельга, АльКазлов, Мідна Феєчка, Золотко, Лана Скала, Гала, Любомирчик, Татоша, Помадка, Ланц, ще були люди, і багато, перепрошую, якщо раптом когось забула. Коли мені подобався чийсь коментар - я тикалася в друзі, зазвичай ніхто не відмовляв. Звісно, нікому не скаржилася на самотність, але в ті 3-4 міс айка замінила мені сім'ю та друзів.

..................

Тепер блоги стали іншими. І я не про інформаційне наповнення, бо інформацією стрічку наповноюємо самі хто чим хоче.
Блогери стали інші, ми з вами, ти і я, і вона, і він. Коли це сталося, дорогенькі? Ви ж нормальні були: гостинні, привітні, позитивні. І я теж на масовій хвилі міркую, френдити ту жіночку з обмеженими можливостями чи ні... Мені що, шкода місця у френд-листку? Ну буде діставати - завжди ж можна видалити. Це через засилля "нових-старих" незрозуміло яких особистостей, що не зізнаються, ким були раніше? Чи через Змєєловів, що зробили зухвале матюче хамство майже трендом? Чи через Мілєдь ми зачерствіли? Боїмося, що нас зурочить по інтернету тьотя-ексгібіціоністка з діабетичною енцефалопатією?

Дякую, що прочитали. Всі питання з попереднього абзацу риторичні та спрямовані перш за все до себе. Написала й відпустило.

А взагалі-то мій вечір сьогодні отакий
http://photo.i.ua/user/4959475/490057/15127768/
Розігнала всіх по таборах-чергуваннях та відпочиваю.
Тим, хто сюди дочитав, бажаю гарних вихідних. Я знаю, ми білі та пухнасті, просто прихворіли чомусь трохи.
ПиСи. ДЯКУЮ, що свого часу прийняли мене такою, як є!

Яка модель республіки потрібна Україні?

Яка модель республіки потрібна Україні?
Сергій Шебеліст, 3 травня
 
Реформа Конституції не належить до переліку проблем, які найбільше хвилюють українців. Наших громадян, як свідчить соціологія, насамперед турбують війна на Донбасі, корупція та безробіття. Натомість мешканців політичного Олімпу питання внесення змін до Основного Закону ще й як цікавить. Надто ж напередодні президентських і парламентських виборів 2019 року. Від них залежить не лише доля держави, збереження її внутрішньо- і зовнішньополітичного курсу, але також і політичне майбутнє багатьох представників правлячих кіл. Саме тому вони так переймаються і проймаються темою конституційної реформи.

Хроніки колотнечі

В Україні це питання постає на порядку денному не вперше. 1996 року, коли була ухвалена Конституція, її називали однією із найкращих в Європі. Принаймні, на рівні задекларованих у ній принципів: людина – найвища соціальна цінність, носієм суверенітету і єдиним джерелом влади є народ.

Вона ж заклала систему поділу влади, наділивши президента чималим обсягом повноважень. При цьому й парламент був далеко не декоративною інституцією. Один зі спікерів Верховної Ради Олександр Ткаченко якось назвав себе «не першою, але і не другою людиною в державі».

Президентсько-парламентська форма правління проіснувала до 2004 року, допоки її не вирішили змінити на парламентсько-президентську. Цю новацію активно просували напередодні президентських виборів, ставки на яких були надзвичайно високими. Вибір стояв доленосний. А оскільки кандидат від опозиції Віктор Ющенко мав високі шанси на перемогу, його як потенційного нового главу держави хотіли максимально послабити інституційно.

З іншого боку, «партія влади» (в широкому сенсі) сподівалася і розраховувала, що в разі ухвалення змін до Конституції Леонід Кучма зможе посісти крісло прем’єра – замість того, аби піти на «третій» президентський термін. Таку можливість «освятив» своїм рішенням Конституційний Суд, порахувавши, що 1+1=1. Мовляв, перша каденція Леоніда Даниловича не рахується, бо її початок припав на той період, коли ще не було Конституції.

Такий поворот подій навряд чи був би схвально прийнятий суспільством, яке дедалі частіше вигукувало: «Кучму – геть!», і світовою спільнотою. Тому «кучмісти» шукали прийнятніших й легітимніших способів збереження себе у владі. Але й тоді їхні спроби проштовхнути реформу були невдалими.

На дискредитацію самої ідеї парламентсько-президентської моделі працювало ім’я одіозного Віктора Медведчука (і меншою мірою – Олександра Мороза). Цей політик із реноме «сірого кардинала» і співтворця кланово-олігархічної системи «кучмізму» навряд чи міг розраховувати на підтримку виборців, навіть застосувавши адмінресурс. Однак завдяки зміні форми правління мав високі шанси вбудуватися в нову архітектуру влади, будівничим якої він і був.

Опозиції тоді вдалося переконати суспільство, що спроби переписування Конституції мають на меті аж ніяк не вдосконалення механізму державного управління, а є намаганням позбавити народ права обирати президента, перетворивши його на церемоніальну постать з обмеженими повноваженнями.

Утім, наприкінці 2004 року, на хвилі Помаранчевої революції, країна знову повернулася до дискусії з цього приводу. Згода на зміни до Конституції стала запорукою проведення повторного голосування (так званого «третього туру») і дозволила вийти з політичної кризи, врегульовувати яку до Києва з’їхалися представники ЄС, РФ, Литви й Польщі.

До набуття змін новообраний президент Ющенко мав іще рік «кумівських» повноважень. Його прибічників не надто хвилювало те, що невдовзі він позбудеться більшості «старих» функцій глави держави й особисто не призначатиме купу чиновників. Популярність і авторитет, які справді були у Віктора Андрійовича в перші місяці президентури, обнадіювали соратників, що ця тенденція збережеться і після парламентських виборів 2006 року. Ющенко, думали вони, матиме в Раді потужну фракцію, котра буде старшим партнером у коаліції з іншими учасниками Майдану, у нього будуть свій прем’єр і уряд, які втілюватимуть у життя його програму «10 кроків назустріч людям».

Практика ж довела помилковість таких сподівань. Уже за рік після вступу президента на посаду симпатії виборців перехилилися на користь Партії регіонів і Блоку Юлії Тимошенко. Але Ющенко вперто хотів мати свого прем’єра, навіть у коаліції з регіоналами. Через демарш соціалістів, лідер яких марив посадою спікера, початковий формат більшості змінився. ПР, СПУ і Компартія створили «Антикризову коаліцію», а прем’єром став Віктор Янукович, політик, якому ще недавно передрікали політичне забуття.

Президент хоч і кооптував в уряд міністрів з «Нашої України», та співпраці не вийшло. 2006–2007 рр. пройшли під знаком постійних конфліктів між Кабміном і канцелярією глави держави. Нормально співіснувати ці інституції не змогли. Протистояння сягнуло піку навесні 2007-го, коли регіонали шляхом «тушкування» депутатського корпусу ледь не сколотили конституційну більшість і не зазіхнули на урізання повноважень президента.

Тоді Ющенко з політичною мотивацією оголосив про розпуск парламенту, який не визнавав його рішень і увійшов у нову фазу конфлікту. Правову базу під рішення президента підвели згодом, унаслідок компромісу і згоди ключових гравців на перевибори.

У принципі, це нормальна модель виходу із політичної кризи. Але у випадку України на цьому вона не закінчилася. Нова більшість, яку сформували БЮТ і «Наша Україна – Народна самооборона», виявилася хисткою і не менш проблемною. Попри те, що люди президента отримали рівно половину портфелів в уряді (хоч електоральний урожай «НУ – НС» був скромніший, ніж у БЮТ), Ющенко «воював» із Кабміном, призупиняв його постанови і скеровував їх до Конституційного Суду.

БЮТ відповідав взаємністю і періодично голосував в унісон із ПР та ще й так, що справа ледь не дійшла до широкої коаліції. ПР і БЮТ розписали між собою поділ влади на 20 років. Ці домовленості, до яких, кажуть, доклався й Медведчук, передбачали вибори президента в парламенті та почергову зміну Януковича і Тимошенко на посаді президента і прем’єра.

Велика угода затятих опонентів зірвалася буквально в останню мить. Віктор Федорович здав назад, зрозумівши, що прямий мандат виборців для нього легітимніший і вигідніший. Тим паче, він мав образу за 2004 р., вважав, що в нього «вкрали» перемогу, а Кучма «кинув» його, не зважившись на силовий розгін Майдану. Реванш став для лідера регіоналів питанням принципу.

Так воно і сталося. 2010 року Янукович переміг на виборах президента, швидко сформував нову коаліцію і свій уряд (байдуже, що в нелегітимний спосіб «тушкування»). Попри чинну на той час модель парламентсько-президентської республіки, Кабмін був абсолютно лояльним і підконтрольним главі держави. У залі засідань уряду навіть повісили великий портрет Віктора Федоровича, щоб знали, хто головний.

На цій хвилі суспільство спокійно «проковтнуло» рішення Конституційного Суду про повернення до Основного Закону 1996 року, що наділив Януковича повноваженнями, під які його ніхто не обирав. Слова про державний переворот тоді мало хто сприймав усерйоз. Авторитарна модель влади і до того розбудовувалася, а відтоді вона отримала правове закріплення.

Сила авторитету й авторитет сили

Повернення до парламентсько-президентської форми відбулося щойно після Революції Гідності, в лютому 2014-го. Це було однією з вимог Майдану і необхідною умовою запобігання авторитаризму. Така модель не дає можливості монополізувати владу. Значно зросла роль парламенту, який після втечі Януковича був фактично єдиними легальним і легітимним органом влади. У перші дні й місяці після Майдану Рада голосувала з дивовижною результативністю, адже цього потребували вимоги часу, коли країна перебувала за крок від прірви.

Новообраний президент Петро Порошенко, який для багатьох став компромісною фігурою, від самого початку задекларував, що йому достатньо наданих повноважень, насамперед у сфері національної безпеки й оборони та зовнішньої політики. Водночас він розширив свій вплив завдяки тому, що після виборів значна частина політикуму переорієнтувалася на переможця, бажаючи потрапити в лави провладної партії. Так був сформований «Блок Петра Порошенка», під прапорами якого до нової Ради пройшло найбільше депутатів.

Маючи потужну фракцію в парламенті, президент посилив неформальний вплив і отримав чималу квоту в уряді, не обмежившись лише МЗС і Міноборони. Понад те, Порошенко хотів мати й свого прем’єра, попри те, що лідером електоральних симпатій за партійними списками став «Народний фронт» Арсенія Яценюка. За цю політичну силу багато українців голосували саме тому, аби забезпечити баланс влади. Це бажання збігалося із позицією Заходу, і тому Петро Олексійович був змушений погодитися на друге прем’єрство Арсенія Петровича.

Проте гармонійної співпраці не вийшло. Із подачі «БПП» кабінет Яценюка (до речі, коаліційний) почали нещадно критикувати за неефективність і низькі темпи реформ. На його дискредитацію були кинуті значні фінансові, медійні й організаційні ресурси. В атаку пішов VIP-борець із топ-корупцією – голова Одеської ОДА Міхеїл Саакашвілі, який уже бачив себе у кріслі прем’єра.

Яценюка врешті змусили піти у відставку та замінили його на Володимира Гройсмана. З точки зору Порошенка, це означало додаткове посилення впливу на уряд. Але, з іншого боку, відтоді президент почав розділяти відповідальність за успіхи й невдачі Кабміну. Вже не можна спихати і списувати все на Яценюка, бо є свій Гройсман, який, проте, виявився не таким ручним і зручним. Ба більше, Володимир Борисович швидко усамостійнився та зблизився зі своїм попередником. Нині вони говорять один про одного винятково в компліментарній тональності, що не може не дратувати Банкову.

Це стало несподіванкою для президентської команди, котра навіть планувала зняти з посади норовливого прем’єра. Зняти, звісно, вона може, але голоси під його заміну навряд чи вдасться назбирати. Тому Гройсмана терплять і заманюють у нову партію влади, вимагаючи чіткої заяви про підтримку Порошенка на новий термін.

Сам же прем’єр натомість дедалі частіше говорить про необхідність конституційних змін, аби нарешті визначитися, яка в нас республіка. Представники «НФ», насамперед Яценюк і глава МВС Арсен Аваков, давно агітують за посилення повноважень парламенту й уряду. Свою позицію вони пояснюють необхідністю усунення дуалізму влади, конфлікту повноважень і орієнтацією на європейську модель. Водночас «фронтовики» виступають проти скасування всенародних виборів президента, який має стати арбітром нації.

«Парламент – не підрозділ Адміністрації президента, а Кабінет Міністрів – не її господарське управління», – заявив Яценюк в нещодавньому інтерв’ю тижневику «Фокус» і порадив Порошенкові очолити процес комплексних конституційних змін. Інакше – обставини можуть скластися таким чином, що ці новації ухвалять без нього.

Схожі тези озвучує не лише екс-прем’єр. У владних кабінетах як один із можливих сценаріїв обговорюють зменшення впливу президента, який, бачте, сам пішов на урізання власних повноважень. Начебто за таких умов «НФ» може підтримати висунення Порошенка на другий термін. Опрацьовується і гіпотетичний варіант перенесення виборів у парламент. Знову ж таки: в Європі практикується. Та чи зрозуміють виборці?

На іншому полюсі дискусії – запит на сильну руку, який також існує в українському суспільстві (невипадково ж до війни найпопулярнішим закордонним політиком в Україні був президент РФ Володимир Путін, а нині його потіснив білоруський лідер Олександр Лукашенко). І політикум на нього відгукується. Екс-міністр оборони Анатолій Гриценко в інтерв’ю «РБК-Україна» прямо заявив, що не треба боятися авторитарного режиму: «Це не диктатура, яка масово придушує права і свободи людей. Авторитаризм має однокореневе слово – авторитет». Освічений авторитаризм у стилі Лі Куан Ю чи навіть Авґусто Піночета, на його думку, виведе країну на новий рівень економіки й демократії. Хоча в новітній історії України всі спроби побудувати тут авторитаризм завжди закінчувалися повстанням.

Малоймовірно, що дебати й порухи тіла довкола зміни Конституції мають на меті оптимізацію моделі державного управління, хоча така необхідність існує. За рік до виборів навряд чи можливо підготувати якісний документ і пройти повну процедуру його ухвалення. Швидше за все, йдеться про черговий раунд боротьби, шантаж партнерів/конкурентів і підвищення ставок у політичній грі


https://zaxid.net/kovdra_povnovazhen_n1455718

Богдан Гордасевич: Моя думка, що сучасна модель парламентсько-президентська цілком життєва і корисна для України, як і система виборів 50/50 мажоритарно-партійна до ВРУ, бо, по-суті, це є поєднання двопалатного парламенту, що також добре.

Любов до олігархів існує

Нові лідери неофеодалізму
 13 травня 
Українські олігархи щиро вірять, що вони і є держава.
Українські олігархи щиро вірять, що вони і є держава. / "Лівий берег"
 

У мене є знайомий олігарх. Він – абсолютно непублічний, ви навіть не знайдете його фото в інтернеті. Але це не робить його "меншим" олігархом, ніж, скажімо, Пінчук чи Новинський.

Але він – "хороший" олігарх. Щомісяця він витрачає на допомогу армії мільйони гривень. Не для піару, а просто від душі. Абсолютно щиро вболіває за перемоги наших на фронті та так само болісно, як ми, переживає втрати. У нас з ним цілковите взаєморозуміння щодо потреб армії, ситуації на фронті та в тилу.

Читйате також: Українські надра належать усім громадянам країни, але хто ж насправді ними володіє

Але в якийсь момент я зрозуміла, що безкінечно займатися тільки волонтерством на благо армії неможливо, і мене потягнуло назад у журналістику. Ми з колегою Марією Томак вирішили створити Медійну ініціативу за права людини, отже, постало питання фінансування нашої нової організації. Просити гроші в олігарха вже не на армію, а на щось хоч і суспільно корисне, але своє, було страшенно незручно. Та знайомі атовці переконували: "Йди до олігарха, він же хороший, він допоможе". І я пішла.

Олігарх спитав, чим буде займатися наша організація. Я розповіла, що ми плануємо займатися журналістськими розслідуваннями порушень прав людини в контексті збройного конфлікту. Як приклад, навела справу Дмитра Шабрацького – "айдарівця", якого ймовірно убив Ігор Радченко, який є пов’язаним із нардепом Сергієм Дунаєвим, який є пов’язаним із олігархом і теж нардепом Юрієм Бойком.

Хороший олігарх уважно вислухав мене. Підлив мені ще трохи дорогого віски.

"Я знаю Бойка. Рідкісне падло, погоджуюсь, – дуже спокійно сказав він.  – Але розумієш, Оля... Те, чим ви збираєтесь займатись, небезпечно для держави".

Суть його промови зводилась до того, що в Україні існує негласний консенсус між олігархами (такий собі суспільний договір по-українськи), і тільки цей хиткий консенсус забезпечує стабільність, державну цілісність і суверенітет. Розірвання "олігархічного договору" потягне за собою непередбачувані для країни наслідки, аж до втрати державності.

Грошей на нашу ініціативу він не дав.

Такий він, український неофеодалізм. Олігархи є готовмии вкладати сотні мільйонів у телеканали та телешоу, створюючи для себе та народу ілюзію справжнього життя. Вони платять стипендії студентам, проводять форуми, стають філантропами і меценатами, почесними прихожанами чи почесними професорами. Вони є готовими безкінечно фінансувати бойові дії, делікатно оминаючи той момент, що саме вони, тобто побудована ними система суспільних відносин, і є справжньою причиною війни.

Вони абсолютно щиро вірять, що вони і є держава.

Олігархи, Україна, гроші, влада

Реальне громадянське суспільство для них – ще з кучмівських часів і до сьогодні – було і є антагоністом. І зовсім не дивно, що в їхній риториці (особливо, в риториці провладних феодалів) все частіше з’являються фрази на кшталт "вороги держави" в бік журналістів і активістів… Не забуваймо, з точки зору олігархічно-феодального світогляду, кожен, хто хоче підірвати основи "олігархічного консенсусу", а насправді просто розслідувати чи унеможливлювати злочини сучасних феодалів, знищує основи державності.

Читайте також: Коломойський, Ахметов, Фірташ: тотальні змови та "договорняки" Порошенка

Не допустити до прийняття рішень людей іншого світогляду, які виступають проти існування феодалізму в 21 столітті, – це олігархату диктує уже навіть не логіка, а інстинкт самозбереження. Так, звісно, феодал-олігарх може бути "хорошим", оплачувати протези пораненим і лікування діткам, але це не робить його "меншим" феодалом, тобто монопольним власником феоду. А відтак, залишає в силі феодальні суспільні взаємини з усіма наслідками, що із цього випливають. Корупція, патерналістська свідомість населення, торгівля національними інтересами – все це нас жахає в теорії, все це з екранів незмінно засуджують депутати та чиновники, незмінні слуги феодалів. Але на практиці ці речі виявляються цілком прийнятним для нас, бо якось з цим живемо, і нічого.

Український неофеодалізм – він такий. Він вимагає вправності у конформізмі та компромісах не лише від самих феодалів, але й від підданих. Він підміняє поняття (наприклад, політичних партій), нівелює цінності (наприклад, українські чи європейські), змушує імітувати цілі процеси та явища (наприклад, реформи). А найголовніше, він змушує жити в цих симулякрах велику частину суспільства, витрачати сили, енергію, роки на імітації та безрезультатність.

Олігархи, Україна, гроші, влада

Сьогодні феодали спинним мозком відчувають запит українців на зміну суспільних відносин. Поки що виборці це формулюють як потребу нових облич у політиці та нових політичних сил (хоча ми ж з вами розуміємо, що наш запит не зводиться до зміни облич, чи не так?).

Хочете нових лідерів? – питає олігархічна система. – Їх єсть у мєня!" І у відповідь на суспільний запит готує чергову імітацію у звичному та зручному для себе форматі  – телевізійному: проект "Нові лідери". Вуаля!

У процес імітації відразу включаються піддані. Хтось збирається наглядати за прозорістю імітації. Хтось прозріває: "О богі! До імітації є причетними олігархи та "зашкварені" особи!" І ніхто не запитає: друзі, а чи взагалі можливою є поява нових лідерів у процесі імітації?

Кого ж насправді цікавить, що про ідеї політичного елітизму, політичного лідерства в світовій політичній думці написано цілі трактати. Що формування політичного лідера – це складний багаторівнений еволюційний процес, в якому, на жаль, Україну було відкинуто на кілька століть назад негативною селекцією радянських часів, війнами та репресіями. Що лідери проявляються в процесі об’єднання людей навколо себе, у формулюванні ідей і політичній боротьбі.

Читайте також: Кого будуть підтримувати українські олігархи на майбутніх президентських виборах

Олігархи, Україна, гроші, влада

Людям, звиклим до життя в телевізорі, потрібно дати відчуття оновлення. І вони його отримують. У форматі телевізійного шоу, де, безперечно, будуть хороші учасники, які казатимуть правильні слова та викликатимуть овації. До речі, про ту частину суспільства, яка відмовилась від телевізорів і перейшла  у Facebook, головні феодали теж не забули. Вона отримає нову та прикольну партію "Демократична орда" – теж, до слова, непогана імітація.

Ось так, з попкорном і безкінечними шоу, пройде черговий виборчий рік. Хиткий "олігархічний консенсус" буде збережено. В крайньому випадку трішки підправлено. Задля держави, звісно.

Проте еволюційні процеси не є підвладними олігархічним впливам. Десь у Києві і регіонах триває дуже повільне та поступове, але невідворотне формування ціннісно нової політичної еліти. Вона формується у боротьбі з неофеодалізмом, з конформізмом і власними вадами. І її не приховаєш за жодними імітаціями.

Ольга Решетилова

Оригінал: "Лівий берег" 

Роздуми ...

Короткий шлях  - від    безтурбоття  молодості
до - " нікому ти вже не потрібен "
Одна   мить  , як спалах на сонці - і ти вже тягар
тягар для бездарної Влади
для рідних які чекають лише на заповіт
або - ти стаєш їм тягарем зі своїми болячками зношеної Форми




Новий Рік = Армагедон

Новий Рік - це не тільки ялинка і корпоративи, це ще й громади медіа-контенту, який крафтиться весь рік і, немов повінь, заповнює собою все навколо, починаючи з грудня, переважно на ТБ та в Інтернеті. Зважаючи на те, що це все почалось не вчора і триває не один десяток років, а Новий Рік святкують на переважній більшості земної кулі, навіть складно спрогнозувати в терабайтах терабайтів, скільки зараз ми маємо новорічних фільмів, музики всіма мова світу, де згадуються "сніг", "ялинки" і звучить один і той же семпл різдвяних дзвоників, скільки існує різноманітних шоу, новорічних вогників, спешлів. 

Мабуть, лише американських фільмів про Різдво вистачить на кілька років безперервного перегляду, додайте до цього підбірки їхньої ретро-музики на тему "крістмаса", і матимете довгий часовий відрізок, можливо, триваліший від життя середньостатистичного чувака. А крім американських фільмів, є ще фільми Гайдая, різноманітні мульти, якісь "Йолки", новорічні випуски "Фольк-м'юзік", і зараз ще додайте суто інтернетівські штуки, такі як новорічні лестплеї, стріми, посиденьки перед камерою і ті всі "обжор-шоу", де люди просто вмикають камеру і їдять олів'є. Складно сказати, що знімає і створює віддалений від нас у плані культури світ. Чи є в африканців новорічні вогники? А що дивляться австралійці на НР? Забіги кенгуру в червоних шапочках? У будь-якому разі це краще, ніж однотипні шоу Зеленського та нудотна "Іронія долі". 

В принципі, можна погуглити, однак ми не знаємо (можемо, але краще не треба), що коїться наприкінці грудня в глибинах deep-веба, на всіх тих схованих "цибулевим" з'єднанням форумах та сайтах. Там, мабуть, влаштовують новорічні розпродажі зброї, нетсталкери координуються для зйому хати, наркодилери роблять знижки на свою продукцію. Мабуть, існує навіть еротична продукція, окрема категорія "New Year", десь там в кінці списку, після Fun, мультів та вирізок зі звичайних фільмів, але я не знаю, бо зовсім в цьому не шарю :).

Кількість новорічного та навколоноворічного контенту прорахувати складно. Навіть якщо скласти бодай приблизну цифру, вона відразу втратить актуальність, бо тільки ви поставите крапку і скажете джобс дан, у цю ж секунду завершать знімати якийсь різдвяний фільм чи потап запише чергову свою "пісню", де він перекрутить слова, так щоб вони балансували між матюком і Новим Роком.

Одна думка від того, що десь поряд існує така глиба інформації, чесно кажучи, жахає, а сам контент викликає відразу, навіть тоді, коли свято ще тільки наближається. Далі цього всього лише більшатиме і ми не знаємо, що станеться. Можливо, контенту стане так багато, що він перетвориться на чорну діру і засмокче весь реальний світ.

Ну або межа між реальністю та медіа остаточно зітреться, і контент переллється в наше життя. Вулиці заповнять мільйони веселих Санта Клаусів, які обсядуть, немов ворони в третій "Оселі Зла", всі дахи і будуть в один голос, добро, але оглушливо вітати всіх з Новим Роком, поки дахи не почнуть проламлюватись, Санта Клауси падатимуть у палаючі каміни, підскочуватимуть і почнуть гасати містом, розносячи полум'я. Почнуться пожежі, масштабніші в сотні разів від середньовічних. Звичайно, люди почнуть викликати пожежників, але їхні машини не зможуть виїхати - дороги будуть заблоковані заторами з однотипними вантажівками "Кока-коли". Пожежі почнуть пожирати цілі квартали, а тим часом планета втрачатиме свій лісовий покрив, бо мільярди Чеві Чейзів та інших американців з американських різдвяних фільмів вирубають усі ялинки, потім візьмуться за інші дерева. Почнеться голод, далі - ядерна зима. Люди рятуватимуть у вцілілих будинках, але там на них чекатимуть перестрілки та бійки - Брюс Вілліс, багато Брюсів Віллісів, зі словами "йіпікаей, мазафака", мочитимуть мільйони терористів з німецькими пиками, руйнуючи те, що вціліло. Світ котитиметься в пекло під заспокійливі ритми Happy New Year Абби, і ніщо не зможе це зупинити, бо медіа-контент уже перестане бути контрольованим.

У будь-якому разі це трапиться нескоро. Поки що можна пожити або просто відпочити від цього, просто нафіг повимикавши всі телевізори, смартфони і компуктери.

Як одруження змінює чоловіка

 За проханням читачів розповім як одруження змінює чоловіка. На прикладі брата. До того, як одружився, нічого не робив по господарству — не  прибирав, не готував їжу. А після одруження хатніми справами займається, переважно, сам. А ще, за порадою дружини, став вегетаріанцем!  Надодачу перстав вживати алкоголь! Єдине, що не переборов — це куріння. І це при тому, що його дружина не курить.

«А що ж тут поганого?» А я і не пишу, що одруження — це погано. Просто «друга половинка» впливає на звички і поведінку. До речі, брат після одруження став спокійнішим (хоча, оскільки живе окремо, то його психів ми й не бачимо). В усякому разі, видно, що намагається себе контролювати.

Як впливає одруження на прикладі брата: позитивно чи негативно — оцінювати не стану.

Але є й інші історії, коли чоловіки стають підкаблучниками — і в сім'ї все вирішує дружина.

УДІ 1. Тотальна боротьба з «5-ю колоною» та корупцією в Україні.



1. Тотальна боротьба з «5-ю колоною» та корупцією в Україні.

Коментар БГ: жодне військо не отримає перемоги, допоки серед нього є ворожі шпигуни і власні продажні зрадники, як би добре все не було підготовлено для боротьби. Коли ворог всі таємниці і задуми вашого війська знає – перемога над ним більш ніж сумнівна. Так само неможливо мати правдиву сильну економіку, як і правову демократичну державу, де відсутній справедливий суд і цивілізований політичний устрій вцілому через глобальну корупцію на всіх рівнях державного апарату. Тому всім спецслужбам України потрібно послідовно «тихою сапою» викрити і знищити ворожу агентуру та всіх внутрішніх зрадників зі «5-ї колони», які підривають державну стабільність України на догоду її ворогам. Коли хтось говорить, що в таборі Михайла Саакашвілі під ВРУ є порядні люди, то я на це відповім просто і однозначно: серед тих, хто підриває державну стабільність, порядних людей бути не може. І на тому – крапка! Об'єктивна критика  української влади і боротьба проти неї всіма засобами – це діаметрально різні речі. Перше скероване на покращення діяльності влади для блага народу і держави, а друге – на її повалення і є конкретною дією на користь ворогів України, впершу чергу – РФ і тим все сказано. Для того, щоб держава Україна мала позитивне майбутнє – вся ворожа агентура разом з «5-ю колоною» та всіма корупціонерами має бути знищена максимально. І це повинен бути постійний процес! Подібно до боротьби зі шкідниками та паразитами з комах: не тоді, коли забагато розвелося, а так, щоб взагалі не було. Щоб такої наволочі в Україні взагалі не велося!

Універсальні Державні Імперативи для України

Універсальні Державні Імперативи для України



Вступне слово

Ідея Універсальних Державних Імперативів запозичена мною з одного романа-фентезі, а особливість їх переліку полягає в тому, що подальші Імперативи неможливі до виконання без виконання всіх попередніх Імперативів, які автоматично продовжують діяти як складові наступних Імперативів. Тобто всі Імперативи не мають вичерпний характер одноразово зробленої і закінченої дії, а є постійно діючими  факторами державного функціювання. Мною зроблено адаптацію Універсальних Державних Імперативів до України в сучасному її становищі. Пропоную вважати це інтелектуальною грою для кращого розуміння реалій сьогодення і свідомої корекції нашого майбутнього. Зокрема, я подаю до кожного УДІ свій коментар, який не є остаточним, а буде далі доповнюватись змістом, тому що в тому весь задум проекту: активація інтелектуального поступу в Україні. Щоб постало Діло – спочатку має бути Слово. Думка передує справі, а не навпаки. Варто наголосити, що всі Імперативи мають суто матеріальний зміст і не торкаються духовної та моральної сфери життя в Україні. Об’єктивна реальність має обумовлену парадигму щодо конкретних  об’єктивних параметрів її творення чим ми і займемось. З Богом!

Загальна кількість Універсальних Державних Імперативів – 7 і вони такі:

1. Тотальна боротьба з «5-ю колоною» та корупцією в Україні.

2. Наскрізна і багатоваріантна глобальна мілітаризація України.

3. Україна – держава сталого економічного зростання.
4. Зростання добробуту населення в Україні та відповідна антиміграційна політика як взаємозалежні фактори.

5. Безпека життєдіяльності в Україні, а особливо автодорожній травматизм.

6. Культура, освіта, дозвілля, туризм та спортивна сфера в Україні. Контрпропаганда екстремальним і небезпечним заняттям.

7. Наука і творення майбутнього України, нанотехнології, космічна експансія і все тому подібне.

Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
33
предыдущая
следующая