хочу сюда!
 

Наталия

37 лет, дева, познакомится с парнем в возрасте 34-45 лет

Заметки с меткой «роздуми»

Щоденник

Потрібно мати велику силу волі, щоб піднятись і добиватись своєї цілі; коли в очах оточуючих бачиш лише слова "ти невдаха", або ж співчуття. І моментами не знаєш що гірше? 

Коли хочеш себе відчувати людиною, якою пишаються і захоплюються... яку цінують і поважають. Де знайти сили, щоб повірити в себе і полюбити себе?

По справжньому сильні люди, це ті, які не дивлячись на всі невдачі, знов і знову намагаються бути щасливими, і зрештою в них це вдається. Коли ти розгублений, а поряд немає жодної людини, яка б просто обняла і вселила віру в те, що усе в тебе вийде.

Мабуть в усіх в житті бувають складні моменти, коли просто опускаються руки. Важливо в цей момент не зламатись. Але як? Якось в одній із соцмереж взломали мою сторінку, і що дивно, там не напартачили, а лише змінили статус. Статус став таким «Для того, щоб чогось досягнути не варто сидіти і чекати, що тобі скажуть, що ти чогось вартий». Ці слова глибоко закарбувались в моїй пам’яті і я їх собі часто повторюю…

 

шось таке

Напевне, я трохи дивна, 
 А може, всього лиш жива, 
Малюю словами битви, 
Та кожна із них не нова.  

Будую, а потім руйную, 
А може усе навпаки, 
Вдягнула на серце збрую, 
Малюю на ній квітки.  

Чекаю чогось, шукаю 
Натхнення, бажання, мету. 
Буває ще – рими складаю, 
Ховаю між них самоту.  

Колись перестану чекати, 
Допишу разом всі казки, 
Й почну щось нове малювати, 
Словами знов будуть мазки. 
25.05.2020р. 

Чи проходить час даремно?

Колись чула вислів,  щось типу, якщо ти не прочитав сьогодні жодної книги, жодної сторінки – ти цей день жив даремно.

Скоро у моєї першої доньки день народження. Пам’ятаю, як тільки вона з’явилася на світ, перше, що я подумала : « Я жила не даремно». Чомусь на той момент, коли мені було 22, я вважала, що якби навіть я в той день померла, то я уже залишила слід в цьому світі – це нове життя може дати світу щось більше, ніж дала я…

Зараз, коли мені вже майже 32,  у мене є розуміння того, що просто народити дитину не достатньо,  та це розуміння прийшло вже досить давно. І після думки «Я жила не даремно», наступною такою суттєвою думкою була: «Тепер є для кого жити». Ні, не те, щоб я до того жити не хотіла, чи рідних у мене не було… просто коли з’являється дитина, вона така безпорадна… і ти починаєш розуміти, що мама у неї одна і її ніхто не замінить. Пам’ятаю, як вона плакала, а я не могла до неї встати, тому, що у мене крутилось у голові і я практично зразу втрачала свідомість. Та якщо раніше, коли у мене щось боліло, я могла просто полежати (і цим полегшити біль чи головокружіння), то тепер так не можна було і я не мала права на слабкість. Доводилось вставати через «не можу».

То коли ми можемо вважати, що день прожитий не дарма? Як на мене тоді, коли ми задоволені тим, що зробили протягом дня. Якщо метою було прочитати книгу – то ти вважатимеш цей день не даремним, як прочитаєш її. Думаю, якщо перед сном ти задоволений своїми діями і досягненнями (протягом дня), цей день пройшов не даремно.

 

Віра. Віра в Бога, Богів, всевишнього, в себе?

Кожному потрібна віра в когось чи щось, щоб знайти вихід, щоб прийняти якусь ситуацію чи щоб повірити в себе. Кожен з нас шукає свого бога, віру, але чомусь ми не помічаємо її, та що дає нам харчі, воду, очищає нам повітря і воду, очищає нас, лікує... Земля, Природа.
 Ми дякуємо офіціанту, що він подав нам їжу, дякуємо продавцю, що продав, пекарю - що спік хліб, фермеру - що виростив пшеницю, але чому в сучасному житті ми стали так рідко дякувати нашу Землю чи може правильніше Планету, за те що вона нам дає. 
Можливо, якщо ми частіше будемо дякувати її і піклуватися про неї, то менше буде засух, ураганів, злив, градів, нашестій комах.
Напевно, потрібно зупинися, оглянутися, подивитися собі під ноги і усвідомити, що те що в нас під ногами - це Все!.. і мале, і велике, і прекрасне, і гидке, смачне, і не дуже, і в решті решт - це початок, і це кінець!

Чому так багато уваги?

Я на сайті вже більше 10 років і лише останнім часом помітила таку масу постів про президента і політику. Невже років 8 тому всі були задоволені тим, що відбувається в країні? Навіть серед пиділених слів у пошуку блогів найбільшими літерами виділено Зе, політика...
До чого я веду... от цікаво, це просто саме в останнті роки свобода слова так розгулялась і нарешті маса невдоволеного люду може виговоритись? Чи просто основна можливість конкурування в політиці заключається в створенні ботоферм і вливання через соцменежі потрібної комусь пропаганди? Просто не за горами нові вибори, а чи навчились ми робити якійсь висновки, приймати виважені рішення і не обирати аби що, бо до нас так донесли інформацію?

Для того, щоб чогось в житті досягнути...

Для того, щоб справді чогось досягти, потрібно бути " неуязвимим" ( не пригадаю, як це слово українською) до критики.

Скільки раз ми стикаємося з тим, коли наші вдалі, а може й невдалі ідеї критикують і це змушує опускати руки не втіливши їх у життя?! Навіть не спробувавши... Чи є такі серед вас? Або розпочавши якусь справу, зупиняємось бо на шляху стикаємось із "розумними" людьми, які знають як краще, які обов'ящково розкритикують і скажуть, що те що ти робиш нічого не варто. Втрачаємо віру в себе... Здебільшого це відбувається, коли ти ще школяр, чи ще надто юний і не можеш постояти за себе і свої переконання. Але ці діти виростуть, стануть дорослими, та все ж залишаться беззахистними перед життєвими перешкодами.
Скільки неймовірних ідей через страх перед критикою залишилися так і не почутими? А може й так потрібно? Місце боягузів на лаві позаду? Боягуз не може бути лідером!
Що ми зараз маємо? Хто займає керівні посади? Ті, хто може протистояти критиці, хто впевнений у собі і своїх ідеях! А може ті, кому в дитинстві трапилась людина, яка в неї повірила? Підтримала таку, на перший погляд, безглузду, а може насправді геніальну, ідею? Дуже добре подумайте, перш ніж критикувати ідеї, особливо своїх дітей.

Ця земля просякнута кров'ю - Україна

Жоден народ так тяжко не боровся за свою незалежність, як українці. Ця земля просякнута кров'ю
Жоден народ так тяжко не боровся за свою незалежність, як українці. Ця земля просякнута кров'ю

Однією з ключових фігур, яка мала значний вплив на формування проукраїнськоі громадської думки в Європі минулого століття був британський журналіст-міжнародник Ланселот Лоутон.

На початку 1930-х років його увагу привернула напружена політична ситуація, що намітилася на Сході Європи. Для багатьох полiтикiв та аналiтикiв стало очевидним, що в Європi наближається новий великий перероз­подiл сфер впливу та нова вiйна.На тлi цих драматичних подiй Ланселот Лоутон намага­ється в черговий раз привернути увагу громадськостi та офi­цiйних осіб Великої Британiї до українського питання. 1 лютого 1939 р. вiн виступає з великою доповiддю на засiданнi членiв Близько- i Середньосхiдного товариства, яке вiдбулося в Лондонi. На думку Лоутона, глибинною причиною міждержавних протиріч було «українське питання» і для світової політики було вкрай необхідно включити Україну в систему Західної Європи. "Незалежна і автономна Україна, - писав він, - необхідна для європейського економічного прогресу і міжнародного миру". Оцінки і висновки Лоутона надзвичайно цікаві з огляду на те, що сформульовані вони були діячем, який за своїм походженням жодним чином не був пов'язаний з Україною і українською нацією - настільки чітко вони представлені з проукраїнських позицій.

Пропонуємо вашій увазі деякі тези з цієї доповіді, які виглядають сьогодні так само актуально і злободенно, як і 80 років тому:

  • Україна - зовсім невідома для Заходу країна. Більшість людей мало що знають про неї або не знають нічого. Це не їх вина. Для такого незнання є поважні причини. Поневолювачі України добре подбали про те, щоб вона залишалася невідомою, вони навіть заперечували її існування. Дуже важко уявити собі щось більш гидке, ніж замовчування народу, який за давнім правом належить до родини європейських націй.
  • Через унікальне географічне положення, будь-яка серйозна спроба з боку України скинути поневолювачів і об'єднати свої чотири розмежовані частини в одну незалежну українську державу неодмінно викличе справжню паніку.
  • Більшість росіян завжди проявляли дуже примітивний підхід у відносинах з Україною. «Немає і ніколи не було ніякої української нації», - стверджують вони в засліпленні. Таке запевнення було офіційно проголошено міністром внутрішніх справ в 1863 році і з тих пір часто повторюється. Україна, мовляв, це просто південна частина Росії. Багато поляків також заперечували існування української нації, кажучи, що Україна - це тільки частина Польщі. За цими амбітними спорами і претензіями криється причина трагедії України.

Можна стверджувати, що Українська держава існувало протягом трьох окремих періодів.

Перший з них - з дев'ятого до дванадцятого століття. Бiльш нiж триста рокiв на територiї, знанiй сьогоднi як Україна, iснувала потужна й культурна держава, одна з найбільш передових в Європі. 

Це й була Україна, вiдома тодi пiд назвою Русь, i її столицею був Київ. Хоч її зв'язки з пiвнiччю були незначнi, росiяни тепер стверджують, що вона тотожна з Росiєю - тобто з країною, яка виникла на кiлька столiть пiзнiше. А далi вони привласнили собi її територiю, її народ, героїв, святих, культуру i все майно.

Другим періодом Української незалежності була Козацька доба. Коли Україна, спустошена татарськими ордами і нападами з півночі, лежала безпомічна, Литва і Польща зайняли її територію. І в XVI столітті, коли ці дві держави уклали союз, Україна майже вся опинилася під польським пануванням. Тоді здавалося, що Україна як держава повинна остаточно зникнути. Щоб вижити, вищі верстви української нації були змушені ополячитися, а українське селянство було закріпачено польською шляхтою і євреями.

І тут сталася гідна подиву річ. Козаки, які існували ще в давній Україні, об'єдналися і заснували свою славну державу на Дніпрі. Систему правління в тій державі можна, мабуть, назвати демократичним деспотизмом. Щорічно козаки голосуванням вибирали собі правителя, якого називали гетьманом, який мав владу над життям і смертю своїх виборців, але завжди наприкiнцi гетьманування вiн складав звiт про свою дiяльнiсть при владi, i якщо виявлялося, що надто зловживав нею, то мiг i на палю потрапити або позбутися голови. Козацька держава була фактично продовженням - у своє­рiднiй формi - незалежностi українського народу.

Третій період почався в 1648 році, коли прославлений козацький гетьман Хмельницький, чиє справжнє прізвище було Хміль, не маючи достатніх сил, щоб воювати одночасно з поляками, московитами і татарами, уклав союз з Москвою на рівних правах, але Москва віроломно ввела потужні сили в Україну, яку врешті решт і анексувала. Пізніше, сама знесиливши від воєн, Москва досягла з Польщею згоди і поділила з нею Україну. Але ще ціле сторіччя українські козаки протестували і здійснювали відчайдушні бунти, а Москва великими групами висилала їх в інші частини імперії на каторжні роботи і в поселення (ця ж система знищення практикується дотепер Совєтами).

  • Як тільки Москва закріпила свою владу над Україною, вона змінила свою назву з "Московія" на "Росія". Одразу все виглядало так, що український народ повинен бути стертий з лиця землі. Щоб зберегти себе фізично, його вищі класи були змушені робити те, що від них вимагалося, тобто прийняти іншу мову, культуру. На той період центр культури був в Києві, який був  ближче до Заходу, ніж Москва, тому фактично Московія була ученицею України.
  • З моменту анексії України, Московія навмисне намагалася відсунути Україну на задній план, гальмувала її розвиток. Було заборонено вживання української мови в школах і в наукових та історичних працях. Робилося все можливе, щоб не тільки ліквідувати українську мову, а й знищити національну свідомість, яка саме в мові знаходить своє втілення.
  • Україна використовувалась як колонiя. Вона була багата на зерно й си­ровину, i Росiя, занедбуючи власнi ресурси, апетитно накинулася на пiвденнi.
  • Влада зосередилася в Москвi; майже всi призначенi урядники, особливо суддi, були росiяни, а укра­їнськi патрiоти засилалися до Сибiру. Але в народі, в селянстві, український націоналізм продовжував жити. Починаючи з романтичного руху XIX століття, він поступово вилився в літературні форми і в кінцевому підсумку став рухом політичним. Спочатку цей націоналізм можна було задовольнити навіть чимось меншим, ніж автономією, але коли українську ідентичність стали душити на корінні, він поступово перейшов в сепаратизм.

«Якщо української нації не існувало, в чому намагаються переконати нас росіяни, то чому гніт і придушення проводилися з такою послідовністю і жорстокістю? Навіть Російська енциклопедія не могла не визнати, що "національне самовираження, хоча і важко визначити момент його зародження, ніколи не завмирало в Україні", - запитував Лоуренс.

Підводячи підсумки, британський журналіст робить висновки:

"Українська нація - це реальність, яка має під собою принаймні тисячу років автентичної історії. Жоден народ не боровся так важко, як українці, щоб утвердити свою незалежність; українська земля наскрізь просякнута кров'ю".

Цій доповіді майже сто років. Нажаль її тези і досі у багатьох викликають полеміку та незгоду з очевидними речами. Що змінилося сьогодні в долі України, а що залишилося колишнім, ми залишаємо на розсуд нашого читача.

 

Мемуари роздумів простого українця.

Вже багато років виникає питання, в чому наша головна проблема. Чому така багата нація не може нормально розвиватися? Чому ми не можемо підняти нашу економіку? Чому щороку багато українців виїзжають за кордон? Досить багато питань на які нам чомусь ніхто не може дати відповіді. Можливо ми самі винні в цьому? Саме наш менталітет руйнує всі надії і сподівання, які ми вкладаємо в чергового кандидата в президенти.
Можливо прийшов час у всьому розібратися. Почну напевно я з історії нашої держави. Історія починалася досить цікаво,починаючи з князів Руських, які розвивали Київську Русь економічно сильною державою, але видно щось пішло не так. Потім гетьмани з козаками, а потім прийшов в Україну червоний терор, який напевно і зламав нашу націю.
Але ж не все продовжується вічно, хоча деякі і вважають що якісь процеси можуть тривати безкінечно. Як показала історія все зовсім не так. Швидко моя розповідь привела до розпаду радянського союзу. Бо шукати проблему все таки потрібно на початку проголення незалежності України.
Перший президент Леонід Макарович Кравчук, освічена людина, але видно щось пішло не за планом, і моя думка,тяжко керувати такою державою будучи перед цим першим секретарем компартії України.
Другий президент Леонід Данилович Кучма, теж освічена людина. Його президентство потрібно сприймати, як перший етап до розвивання зв'язків з нашим північним сусідом. Але все ж таки не вдалось йому цей зв'язок розірвати, можливо якщо всі теперішніі події відбувались за його президентства, то зараз ми б жили в цивілізованій країні, можливо навіть мали б членство в Євросоюзі і були б повноцінними членами НАТО, але це лише роздуми…
Третій президент Віктор Андрійович Ющенко, помаранчевий президент, який, на мою думку закарбувався в історію україни, як учасник помаранчевої революції. І більш ніяк, але це ж звітно лише моя думка. І прислуховуватися до неї не слід, тому що, у кожного є свій розум, і справжній українець повинен думати своїми місками, а не чиїмись.
Четвертий президент- втікач Віктор Федорович Янукович. Цей так точно закарбувався в історію незалежної України, як легітимний президент. Президент, який побудував цікаві корупційні схеми,розграбував Україну до нитки, і залишив по собі слід в розмір державного боргу, який будуть віддавати наці правнуки. Звісно це все плачевно, але маємо, те що маємо.
П'ятий президент України Петро Олексійович Порошенко. Напевно з його каденції і почнемо розмірковувати вже більш детально про наші проблеми.
Як на мою думку ця людина прийшла до влади,лише тому що, більш кандидата в той час не було. Не було противаги його кандидатурі. Тому люди вибрали президентові саме його. На нього тисячі українців поклали сподівання щодо покращення життя, відновлення справедливості та багато іншого. Саме в нього було гасло передвиборчої програми Жити по новому. Але на протязі 5 років його правління жили по новому лише його оточення, та люди, які були залучені до його схем.
Але ж все таки не все так погано, і є заслуги які він все таки зробив. А саме безвіз з Євросоюзом, а чому і ні? Зараз людям вже не потрібно отримувати польську робочу візу, вони і по безвізу нормально їздять на сезонні роботи до Польщі? Спитаєте чому? А тому,що покращення за 5 років так і не прийшло, і це вина не українців, а саме політиків, які те й робили, що розкрадали країну далі. Розробляли чергові схеми, завдяки яким їм вдавалося грабувати вже до того розграбовану країну, можна сказати руїну. А як тільки щось спливало на поверхню, вони давали інформаційний вкид, і всі раптово переключалися, і забували про грабунки і все таке інше.
Все рівно виникає питання, як можна грабувати те, що було розграбоване до цього? Наприклад я не знаю відповіді на це питання. Напевно це питання потрібно задати тим хто цим займався на протязі п'яти років. Хоча, я думаю вони навряд дадуть відповідь на це, та багато інших запитань.
Я не прокурор і не можу виносити вирок, я не суд і не можу судити людей. Як говорять старі люди «Бог хм суддя», а як сказав шостий президент України, він їх вирок.
Шостий президент України Володимир Олександрович Зеленський. Досить молодий президент молодої країни. Досить багато виникало питань, але на мою думку в нього все вийде. Я дійшов до висновку, що якщо його команда щось робить, а в цей час недополітики, які були ввесь цей час,які знають як правильно те чи інше робити, і ввесь цей час нічого не робили, бісяться значить вони роблять все, як треба.
Я думаю термін диванні війська в найближчому майбутньому ми забудемо, порохоботи зі своїми фермами закриються, і ми почнемо жити дійсно краще. Адже все поліпшення не може відбутися досить швидко, всьому потрібен свій час, а наша з вами українцями найважливіша задача це підтримка президента і його команди. Адже вони дійсно намагаються щось змінити, намагаються зламати стару корумповану систему. Навіть до їх команди пробралися представники минулих скликань, але всому свій час, все потрібно пережити. Якщо щось буде робитися, то і буде результат. Потрібно тільки почекати.
Це був невеликий вступ в мою майбутню роботу, бо надалі я буду робити щонедільні статті про події які відбувалися в Україні, але доступною мовою – простого мандруючого українця, який висвітлює свою думку, не думку ЗМІ, не думку сусіда, а свою власну, і простою мовою. Запам'ятайте важливий меседж- у кожного є своя власна думка, ми можемо тільки прислухатися до чиєїсь думки, але завжди мати свою, і робити те, що говорить власний розум, серце. Це робить нас особливими, з вами був простий українець, сподіваюсь моя розповідь була надихаючою. До наступних зустрічей.

Турбота від «порохобота» про турборежим

Турбота від «порохобота» про турборежим



Турбота від «порохобота» про турборежим

Давно пориваюся написати щось про Петра Порошенка і зупиняюся на тому, що хвалити якось не хочеться, хоча і є за що, але то начебто стаю підлабузником, як і важить більше те, за що б похвалити хотілося, але такого ще немає. Сподіваюся: поки що – немає. Ну а критикувати Петра Порошенка взагалі є як анекдот, бо тут вже хто тільки не пройшовся зі своїми і чужими екскрементами на постійно і моментами…
Взагалі, парадоксів вистачає, як, наприклад, я вже числюся скоро шість років у «порохоботах» і за увесь цей час ні уваги – ні поваги з боку боса, що якось буває образливо. Але якщо б мені дали кусник чогось смачного за моє щире «порохоботсво», воно б уже було не щирим, а в тому і є весь смак і присмак процесу боротьби за правду. Особливо коли з усіх-усюд лунало: - Проплачені боти Пороха! А я ось – ні! Задавіться самі отим, чим нам проплачено! Наскільки мені відомо: ніхто не задавився.
Аналогічно з початком передвиборної компанії в Президенти України мені не сподобалося одразу та помпезність зібрання, як і все інше витратне в промоціях виборів, але погодьтесь, що якби потужний олігарх України Петро Порошенко почав корчити зі себе подібно як у інших інтернет-економ-варіант щодо виборів, то набрав би десь як його кум Ющенко у 2010-му. Врешті, вибори для Пороха були програні ще у 2018-му, хоча все одно шанси були, якби Пол Манафорт в штабі був, але його вже посадили, а зі своїх «манафортиків» талановиті тільки гроші боса транжирити і в тому результат особистий мати, а не виборів. Манафорт гроші чималі брав, але і результат давав той що треба, на противагу Сергію Тігіпку, якому саме наслідували у виборчому штабі Порошенка. Я про то писав, як один мій знайомий пішов на вибори спостерігачем від Порошенка, якого люто ненавидів і кляв постійно, але мав можливість і пішов:  «Там добрі гроші обіцяли і то гарантовано, бо Тимошенко коли в президенти другий тур програла, то нікому не заплатила» Уявляєте: член команди Порошенка, що його ненавидить. В таких випадках як кажуть: no comment! (Немає слів)
Зрозуміло, що мені, «природному «порохоботу» було прикро то споглядати, як і програвати. Інше питання: чи є то аж такий програш? Пан знаний політолог Олег Соскін заявляє, що Порошенко обов’язково захоче «реваншу»! Уявляєте? Порошенко захоче «реваншу» у Зеленського! Ото маразм! Порошенко! Олігарх, видатний політик і міжнародний авторитетний діяч захоче реваншу у шохи Коломойського! У 6-го Президента України  Зеленського, який ще на початку виборів заявляв, що йде на один термін «навести порядок» і піти не домагаючись переобрання. Не дуже віриться, але тут про інше: це не спортивні двобої, мудаку Соскін! В політиці кожен учасник завжди просто хоче виграти! Виграти! Завжди! А зовсім не реванш якийсь довбаний мати. Коли у нас «провідні політологи» такі убогі, то чого зневажати недолугість електорату з аборигенів «зеленого континенту» в Україні? Яке дибало – таке і здибало. Амінь.
Тепер наступне: якщо хтось вважає мене «фаном Петра Порошенка» – то  це повна дурість. Я про то багато раз писав: любити можна маму, родину, країну, навіть артиста чи спортсмена, але не політика! Це як полюбити сантехніка чи електрика за те, що є вода і світло. Саме тому на всі закиди в обожнюванні Порошенка я відповідав просто: покажіть і докажіть наявність в Україні когось кращого за Порошенка і я буду обов’язково його підтримувати як електорат. А доти я належу до тих, хто голосує за Петра Порошенка і його партію «Європейська Солідарність», членом якої нещодавно став. І став не для того, щоб бути масовкою, а щось конкретне робити в цій структурі. Звичайно за умови, що то буде потрібним і тут настає «друга частина Марлезонського балету».
Моя позиція, що «кожен пан має свій план», а тому не варто лізти туди з порадами, де і без тебе знають, що мають робити. Буде потреба – запитають, а якщо не питають – висновок однозначний: сиди тихо – пильнуй своє лихо. При всій моїй увазі до того, що виходить з політичного простору «Європейська солідарність», я бачу тільки поточну реакцію на сучасні події, технічну опозиційну конфронтацію до влади і на тому все. Ще Порошенко з ДБР вовтузиться, як не їздить десь на поважні зустрічі по Світу. Все як все. Провід партії зосереджено у ВРУ та її роботі, а іншої партійної роботи я не відстежую, хіба що окремі зустрічі з поважними гостями у Львові, куди запрошують в якості масовки, що мене мало цікавить. Мене цікавить проста партійна робота, якої у нас цураються, як чорт – ладана, а в нас – КПРС. Декомунізація! Тотальна! Жодних партійних зборів, нарад, конференцій, обговорень тощо. Ніц! Чекаємо на вибори і на гроші до них. Принаймні у мене таке враження на цей час. І я наголошую: якщо Петра Порошенка такий політичний сценарій влаштовує – нехай так і буде. Феномен «Слуги народу» просто відбиває всіляку охоту морочитися роками з партійною всеукраїнською структурою, коли можна одномоментно просто так раз – і в дамки! Чи у нашому випадку: з блазнів – у королі. А що? Обидва при коронах працюють, отже не звикати…
І нам не звикати вкотре в потилиці чухати і про втрачене повідати. Як людина, що вийшла з в’язниці СРСР відбувши там 30-ть років, я набачився і там багато, і тут вже чимало за схожий термін часу в уже начебто вільній і начебто незалежній Україні, отож є що згадати і порівняти. Коли мені якесь мурло починає оповідати як «гарно було те і те за комуни», то я зупиняю словами: - Я там народився і виріс, тому знаю що то є і ніколи не визнаю, що в тюрмі може бути добре, навіть якщо воно в чомусь і добре. Звичайно, всі в'язні майже рівні, бо всі невільні. Добре? Добре, бо рівність є, але чи всім смакує така рівність? Не дуже, але то вже інша тема. І такого повно. Я вже переконався, що почни розпитувати, а хто ж ти був за СРСР, якщо там був, і майже постійно то як не «вохра» то з тих, що «зсучились». Важно розтлумачити значення подібних сленгових термінів «соцзони» на теперішній час, тому що всі у СРСР були в’язнями одного спільного концтабору, подібно до сучасної КНДР, але хтось перебував вище за обставинами, а хтось завжди внизу. Останні найменше шкодують за життям у СРСР. Дякувати Богу, довбаний СРСР розвалився і самознищився, як дуже сподіваюся, що це станеться з Російською Федерацією, бо інакше Україні і нам в ній «вік волі не бачити!»
Мій екскурс у минуле пов'язаний з тим, що Петро Порошенко дуже мені нагадує першого і останнього Президента СРСР в одній особі Михайла Горбачова, що був самодержцем всія Велікая і Малая Русі, володарем імперії від Камчатки і Курил до Берліна і майже всієї Східної Європи в якості Генерального секретаря КПРС. Я був від початку прихильником Горбачова і дотепер його поважаю за політику роззброєння та правдиве визволення від окупації країни Східної Європи, бо вивів звідти радянські війська, як і з Афганістану. Також саме завдяки Горбачову і розвалився СРСР, хоча він особисто того зовсім не бажав. Просто наскільки успішним Михайло Горбачов був у зовнішній міжнародній політиці – настільки неуспішним він був у політиці внутрішній. Майже аналогічно Петро Порошенко надуспішний в Світі політик: зупинив завдяки міжнародним санкціям та протестам агресію РФ проти України, отримав військову допомогу від багатьох країн, зокрема і США, підписав Асоціацію з ЄС, а потім ще досяг «безвіз» з ЄС, врешті – Томос для України його заслуга, щоб там не казали. А в середині що? Мало що, тому і маємо «Слуг народу» і блазня на чолі держави. І ось тут я хоч-не-хоч мушу віддати належне Володимиру Зеленському, що якраз багато і багато років займався власне внутрішньою політикою в Україні, бо єдиний, хто веселив і розважав український народ попри всі його нестатки і проблеми соціальні та особисті. Тому перемога Зеленського цілком є заслуженою. Абсолютно! Знімаю кептарика з поваги до програм 95-го кварталу, «Ліги сміху», серіалам та аналогічним розважальним заходам. Про Голобородька нічого сказати не можу, бо фільм жодного разу не дивився і вже не буду, бо маю в живу реальне, а не фігуральне. Якщо «піпел хаває» то Show Must Go On!
На тому і завершую, бо для Петра Порошенка є вибір: або він займеться всерйоз внутрішньою політикою в Україні в розумному турборежимі, або і далі буде тільки  міжнародним генієм. Притому зауважу, що є всі шанси у Петра Порошенка знову стати Президентом України навіть нічого не змінюючи для себе, а просто вичікуючи, коли Зе-кодло обвалить країну в руїну і він як у 2014-му постане безальтернативно як рятівник і Провідник! Але чи потрібно то буде йому? Як і нам?..

Богдан Гордасевич
4 лютого 2020 р.
Львів-Рясне


Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
34
предыдущая
следующая