хочу сюди!
 

Леся

39 років, стрілець, познайомиться з хлопцем у віці 35-40 років

Замітки з міткою «роздуми»

Мій щоденник

Допис з моєї сторінки у Фейсбуці за 16 листопада 2022 року.
"У кожного з нас є ота сама "чуйка", яку ніхто ніколи не слухається, а після - розуміє, що дарма не прислухалася до тієї "чуйки". До чого я?
Так от... Минулого тижня я якраз і не послухалася своєї "чуйки" і поплатилася за це немаленькою сумою (цифру не казатиму, але вона дійсно не маленька).
ПОРАДА Якщо ваша "чуйка" підказує вам щось, або ви маєте якісь сумніви стосовно своїх дій (особливо, якщо дії і інтернет поєднані) - прислухайтеся до голосу "чуйки" або до своїх сумнівів і не робіть того, що збиралися зробити
P.S. Зате тепер я знаю, де найближчий відділок поліції у районі, в якому наразі я проживаю.
Доречі, приємно знати, що у поліції працює дуже багато молодих людей. Країна розвивається, не стоїть на місці і правозахисні органи не "прикормлюють" старих і корумпованих поліціянтів."


Сьогодні 05.02.2024 рік. Я не у Фейсбуці, а тут, але моя "чуйка" зі мною, де б я не була.smile
До чого це? А до того, що цього разу я свою "чуйку" послухалась і, навчена гірким досвідом, який коштував мені майже 4500 грн, я не втрапила у цю халепу знову. Проте, людей у поліцейській формі таки прийняла у себе вдома. Що правда, вже з Нікопольського відділення.podmig
Тож, моя порада залишається незмінна - слухайтеся своєї "чуйки" (вона ж інтуїція. внутрішній голос, здоровий глузд) і не втрапляйте у такі халепи, як я.podmig smile
P.S. Приємно бачити, що в поліції служать молоді люди.

Мій щоденник

Коли ми щось робимо - голова не залишається порожньою. Ми або думаємо про ті дії і справи, що робимо, або думаємо про щось інше. У будь-якому випадку - голова зайнята думками.
От і я, опускаючи жалюзі, подивилася у небо і подумала про сьогоднішній день. І чомусь... ні не чомусь, а просто пригадалося, що десь читала, наче люди звикли до війни. І одразу сама дала відповідь: "Не звикли, а адаптувалися".
Так, саме адаптувалися. Це слово найбільше підходить до того життя у Нікополі, яке я зараз веду. Та й не тільки я. Так, ми живемо, прокидаємося вранці (якщо пощастить), збираємося на роботу, займаємося своїми справами, ходимо і їздимо у гості, бачимося з друзями, навчаємося, плануємо, народжуємо. Живемо звичайним життям, як і колись. Тільки є одна невеличка... величезна відмінність - обстріли і сирени. Кожне місто України, якщо воно не зруйноване до найменшого камінчика, живе адаптованим життям.
Наше місто розташоване на березі Каховського водосховища (вже колишньогоtears ), а навпроти ЗАЕС, де ховаються російські упирі. І кожного дня, кожної ночі з того берега на наше місто, на наші домівки, голови, на наше життя летять снаряди. Більшість нікопольців виїхало - хтось напочатку березня 2022 року, коли окупанти зайшли на ЗАЕС, хтось залишив місто, коли його почали обстрілювати. Проте ми усі не звикли, а адаптувалися до життя у місті, яке під постійним обстрілом. (А тепер окупанти з того берега ще й дрони зі снарядами запускають на наше місто.)
Неможливо звикнути до того, що не можеш вийти на двір, бо там над головою літають ворожі дрони. Неможливо лягати спати ввечері під звуки ворожої артилерії і не думати, що черговий снаряд може і не оминути твій дім. Неможливо звикнути до цього. До такого життя лише можеш адаптуватися і пристосуватися.

Мій щоденник

Іноді в моїй голові бувають такі вихори думок, що я не знаю, за яку вхопитися. А іноді в цій самій голові буває так порожньо, що, вдаривши по ній, можна почути дзвін. От і зараз приблизно так. Хочеться написати щось розумне і цікаве, але думки пішли у відпустку. Тож, я вирішила дістати зі своїх сховків щось, що я писала у позаминулому році на своїй сторінці у фейсбуці. (Зараз там у мене не дуже цікаво. Принаймні на одній із сторінок.smile )
Отже, мій допис-роздум на тему, яка в той час була дуже популярна, бо усі вірили і сподівалися, що ця війна не триватиме довго. Принаймі не усі такі оптимісти і мрійники були.

"Що ви зробите після Перемоги?"
Таке питання часто можна зустріти у стрічці на фейсбуці. У кожного своя відповідь, свої сподівання, мрії, бажання, плани.
Я також питала себе, що я зроблю після Перемоги. І я знаю, що я зроблю. Я ВИСПЛЮСЯ.
Хтось може сказати, що я егоїстична і окрім себе ні про кого не думаю. Ні, я не егоїстична, я думаю про рідних. Я дуже хочу обійняти усіх своїх рідних, але це просто неможливо, бо вони живуть у різних містах і селах. За один день цього не зробити.
Але я так хочу увечері лягти спати не чуючи сирен, прокинутися вранці і не чути сирен. І коли війна скінчиться, прийде Перемога, я обов'язково ляжу спати з радісною думкою, що на дворі не чути ті кляті "колискові" від яких голова гуде, і чуючи які, думаєш: "Хоч би не прилетіло у наш будинок за ніч." А на ранок прокинуся і моїми першими діями не буде перевірка новин на підтвердження сирен за ніч і на ранок. Я відкрию штори, зроблю собі і чоловікові чаю зі спеціями і ми поп'ємо ранковий чай, не заглядаючи у новини і не прислухаючись до сирен. А вже потім будемо дзвонити рідним.
Ось так буде після Перемоги.
А як буде у вас?"

Мій щоденник

Бувають нормальні люди, а бувають люди-наркотики.
Навіть коли ти залишаєш їх у минулому, думки про них не полишають. Ти тримаєшся, з усіх сил намагаєшся не звертати уваги на них, запевнюєш себе, що вони тобі не потрібні, ти можеш і без них жити, знаходиш у ваших стосунках щось, що стало для вас поганим і намагаєшся переконати себе, що вони зробили тобі боляче, але... Варто їм написати тобі бодай слово і ти зриваєшся. Ти знову поринаєш у те безумство, намагаєшся вхопити більшу дозу, бо тої дози тобі замало. Ви знову разом і насолоджуєтеся цим. Та одного дня усе повторюється, як колись. Тобі перестають давати навіть малу дозу. І ти починаєш курс лікування заново. Переживаєш усе знову. Ти лікуєшся усіма способами, які тобі доступні, знаходиш нові способи і додаєш їх. Запевнюєш себе, що це було востаннє. що більше це не повториться...
Та проходить час, навіть роки, і ти знову зриваєшся...

Мій щоденник

Привіт.
Я знаю, що більшості людям начхати на інших, на їхнє життя і проблеми, але мені хочеться з кимось поговорити. Оскільки я люблю писати і мені так легше висловлювати свої думки - то говоритиму з вами таким способом.
Хоча й назвала цю замітку "Мій щоденник", це ще не означає, що я тут писатиму свої найпотаємніші бажання і думки. Інтиму теж не чекайте.)))

Я повернулася

Я повернулася. За стільки років. що я тут не була, багато чого сталося. Я була на межі розлучення, у мене народилася донечка, я захопилася рукоділлям і з бісеру роблю прикраси.А ще сталася війна, якої не хотіли українці, і яка шокувала увесь світ. І ще багато чого було.
Я почала більше писати, загалом українською. усвідомила, що ця мова для мене є найкомфортнішою, хоча ще не зовсім нею володію в досконалості - ще частенько розмовляю кацапською. Проте пишу тільки українською.
А ще я зрозуміла, коли зайшла сюди, що я геть усе забула - як тут все влаштовано на сайті. Ще не зовсім розібралася. навіть піймала себе на думці, що краще б я не залишала свою сторінку і продовжувала її вести. Тепер от доводиться усе заново вивчати.

Роздуми сьогодення.

Коли я була ще юною дівчиною, я була закохана.
Мріяла вийти заміж і народити аж шестеро (!) дітей.
Хотіла, щоб мене кликали "Мама!"...
Зараз мені 37. Мої мрії та пріорітети змінились.
Думаю, як добре, що у мене немає дітей... на жаль, на цій планеті я б не змогла захистити їх від військових дій.
Війна - це страшно.
Молюся, щоб вона припинилась.

Про що я мріяла сьогодні?

Мріяла про те що було б коли не було ВІЙНИ..
Яка я, та всі інші, що мене оточують...мабуть такі як і були до війни..
мабуть всі веселі, та радісні...планують свій вільний час, свою відпустку...мріють...фантазують...святкують..гуляють..
саджають, вітають зі святами..одружуються, народжують дітей, розлучаються, вірять у всякі нісенітниці..живуть щасливо та звичайно...подорожують..насолоджуються життям...
Та і зараз все це є..але пригнічує усвідомлення немов не по справжньому..немов якась вигадка..
Очікую перемоги, та депресую...що можна ще сказати..нічого нового..все те ж що і було..
Мріяти про те що не повернеш..і вже більше року тому..дивно..?
Дивно.
Заради дітей триматись.

Сьогодні.

Сьогодні начебто, неділя, а понеділок завтра,  зранку. 
Птахи у вирій полетіли, а вітер пил несе до ганку. 
Погода трохи прохолодна, а кава, зазвичай, гаряча.  
Вдягну я окуляри модні, бо є таке, погано бачу.  
Зайду у джунглі інтернету, тенета розгрібати звично, 
перечитаю, перегляну і визначусь, що все отлічно. 
Війна важка, та вої дужі, женуть і жарять тих нівроку. 
І все це тягнеться півроку, півроку моє серце тужить. 
Та кава є, гаряча й досі, є сенс життя і друзів коло 
і є душа, що в Бога просить лиш перемоги... 

Школа ненависті. Урок 10. Двоємисліє



Щож, перестали блєдіни падати на печерські пагорби, у лєнті прокинулося Євробачення. Мабуть, саме воно на часі. Ну ок, не про це мова. Хоча, може саме про це.

Колись Умберто Еко, виступаючи перед студентами престижного університету (я досі плутаю американский та англійський Кембріджі, тому даруйте), розказав історію із свого шкільного дитинства.

Вчитель задав 10-річним діткам завдання: пояснити, чому всі вони повинні померти за Мусоліні та велич Італії. І кмітливий хлопчик з філософічним нахилом мислення дуже швидко обґрунтував чому це повинні зробити всі.

Потім він зізнався в іншому інтерв'ю, що мав і зворотню версію, таку ж переконливу. Але, розуміючи контекст, вирішив її не оприлюднювати. Тому що розумів, що за неї він назавжди зламає своє життя і життя своїх родичів.

Орвелівське "двоємисліє" особливо притаманне двом великим групам людей: тім, хто жив у тоталітарному суспільстві, тобто, всім совкам, якими б вони внутрішньо вільними себе не відчували, та людям з гнучкими професіями, заснованими на уяві. Акторам, письменникам. Мрійникам і фантазерам.

Я, наприклад, легко можу себе уявити у будь-якому не вільному суспільстві. Я знаю, що треба робити, як треба поводитися з оточуючими, як треба уникати побиття, а якщо воно вже відбувається, як намагатися його пережити і лікувати наслідки тим, що є поруч. І як, склавши у кармані дулю, працювати, при можливості, саботуючи результат. Тому що я жив у таких режимах і таких місцях. І мене били. І цим закріпили всі ці навички виживання у неволі. Там іноді можна було жити досить комфортно, але це, звісно, пекельне лайно.

Акторам ще простіше. Вони мають хист до повного перевтілення. Навіть поганий акторішка теж може прийняти на себе один-два образи і жити в них природно для себе.

Ми бачимо це, коли зміна ситуації вмикає "двоємисліє". І ось ми вже не здаємо країну за три дні заради своїх серіалів на супер-велику аудіторію і мір-дружбу-жвачку, а граємо втомленого героя. А насправді "проєбалі" все, і це навіть не входило у зловісні плани, просто так вийшло. Бо це була інша роль. Вийшов за куліси і забув.

На щастя, є люди, що не можуть жити інакше. Навіть сурогатна воля нинішньої України потрібна їм як кисень. І саме їм ми вдячні за наше вільне життя, наскільки воно тут можливе.

Але у таких людей немає "другого дна". І виживуть знову саме "двоємисли". І вічний бардак, загравання з пролетаріатом, "втарой язик" та "всє нам далжни" продовжиться.

На жаль.

Але ж, нащо такі сумні думки чудового сонячного майже літнього ранку? Євробачення ж. Давайте разом: Стеефаніяяя!
Сторінки:
1
2
3
4
5
6
7
8
34
попередня
наступна