хочу сюди!
 

Алиса

41 рік, діва, познайомиться з хлопцем у віці 32-52 років

Замітки з міткою «думи»

люди розчиняються в обставинах

Світ сприймається у образах. Які ми пропускаємо через призму свідомості, рівня культурного розвитку, та сублімуємо у вербальну мову. Якщо простими словами – немає нічого швидшого за мислення, але для утворення думки придатної до вираження словесно – проходить час. Ось саме цим я собі пояснюю чому творчі люди думають швидше. А творчі люди думають таки швидше, що ми можемо легко спостерігати на прикладі вузькооких.

Якщо не зациклюватися на словах, на мові – все відбувається швидше, і ми це називаємо «інтуїтивно».

 

Спостерігаючи український київський світ на відчуттях (у образах) мені вимальовується картинка, якої я довго не могла розгадати, і здається тільки тепер можу.

Хтось колись цікавився тваринним світом? Світом живої природи? Є приклади істот, які здатні перетворюватися з одних в інші, вбирати у себе середовище і розчинятися у середовищі.

Так на сприйнятті українського київського світу мені вимальовується якась жива істота, біленька з гладкою шкірою, яка потрапила до багна. Багно те навіть більше схоже до перегнію, що в селі стікає до спеціального місця з-під хліву. А істота ця на фоні цього багна виглядає блідою, навіть блакитнуватою кольором шкіри.

У дитинстві мені довелося бачити як одна з нашої компанії дитина впала до тієї ями. Можливо це стало прообразом того, що вимальовується в моїй уяві що до навколишнього українського київського світу тепер.

 

Та істота у багні увібрала в себе багато багна. Вона у ньому розчинилася майже. Наковталася того багна і пропустила через себе наскрізь. Але вона не стала багном. Вона просто сприймає багно як саму себе і не реагує на нього. Я бачу цю картину: біла-білісінька до непізнаваності розчинена у багні істота живе, я бачу як пульсує її серцебиття. А через її оболонку де-не-де просвічує багно, що вона увібрала.

І задаюсь постійно питанням – а чи можливе життя цієї істоти без багна? Чи не здише воно після повного очищення? Чи не мутувало воно вже до неповоротності?

 

А тепер перетранслюю все те у слова.

Люди розчинилися у обставинах, і вже не можуть здоровим чином реагувати на них. Люди «наковталися» всього того, чим кормить їх нездоровий світ, і вже не супротивляються, а навпаки – розчиняються, пропускають через себе, вбирають у себе.

Ось що є таке та байдужість про яку часто чутно.

Лишається лише оболонка. Всередині ж майже в усіх каша з багна світу цього. Кого не візьми. Прекрасних зовні багато – прекрасних всередині одиниці.




Про що співатимуть наші душі вічно, навіть якщо ти ігноруєш свою

Про що співають душі аборигенів

 

Сила силенна розпочали своє нікчемне й ганебне полювання на Бога

Ми ж не обернемся до них й не пристанемо до шляху крові й цього лайна

«Ми» пишу – бо нас не мало

Якщо й не бачились ніколи, й навіть коли хтось вже помер – все рівно «ми»

 

Чоло схиливши суворо триматимемо удар та що завгодно

Навіть ціною життя. Адже який сенс тоді жити, коли це існує й відбувається скрізь.

Усе це гниле полювання на Бога й зневага святих істин.

Адже все святе вже майже знищене. І от який тоді сенс бути присутнім в цьому.

 

Хіба що боротьба.

Та бій без крові й меча повинен бути.

Цей німий бій, сенс якого – схиливши очі суворо витримати все.

По тому – наснитися комусь, й вмовити вкласти прах до землі й виростити з того дерево.

 

У сподіванні перемоги природи над цим самознищенням всього живого.




Пам’ятаю, у краю моїх предків, колись давно, сильно впала моральна свідомість й гідність, коли мальовничі обрії спотворив чорний завод з потворним смогом у небо. Можна сказати, що той мальовничий обрій за ставками, левадами й полями був іконою для села, а завод, що з’явився – скалкою в око, блювотинням на лик святого ікони. З тим чорним заводом почорніли ніби самі люди. Зсередини. Все змінилося. Зникли світлі солом’яні дахи й світлі люди. З’явилися п’яниці й пофігісти. А старі все нарікали, що все вже не так, сумували за красою обрію, своєю гордістю, згадували розкуркулену колись панну, яка тримала у культурі всю місцину, й поволі помирали.

Молоді ж, - роз’їздили село колесами, розпили мізки горілкою, знесилили тіла наркотиками, занехаяли все довкола себе, - пофігісти. Переїздили до міста, й перетворили батьківщину на куточок для сараю й погребу.

 


Загнані в певні умови прекрасні голуби – перетворилися на жадібних щурів, що не можуть бачити нічого окрім їжі і кидаються під колеса за крихтами.

Те саме нагадують люди перед телеками у квартирах. Вони не здатні бачити нічого поперед себе іншого -  тільки жерти, розважатися, й працювати щоб жерти й розважатися. Більше нічого. Або майже нічого. Далі за межі стін свого житла і робочого місця. Дехто навіть сонця не бачить через свій режим, а на повітрі буває рівно ті кілька хвилин на день, під час яких долає шлях від роботи до транспорту і від транспорту до домівлі.




Біжиш, буває, біговою доріжкою у спорт-залі, і аж мало не наступаєш на її бампер – так сильно намагаєшся уявити себе там, за вікном, на справжньому повітрі. Як раніше. Наодинці з природою, сам-на-сам. Навипередки з вірним друзякою чотирилапим й веселим собацюрою. З промоченими ногами й одягом, якщо дощ, але чомусь радісною. А в красивій залі, в модних лосинах – з невідомих причин не радісно. Всі одне перед одним пантуються й вигадують собі якісь моральні поживи. Намагаються одне одного не помічати, щоб не заважати. Або продати за гроші поради й пестощі.

І розумієш, що так не можна. Скоро не можна буде вже взагалі. І згадуєш, як у дитинстві гралися малими у калюжі грунтових доріг села влітку у бабусі. Через село вже проклали асфальтовану рівненьку дорогу до райцентру, а на вулицю бабусі ще не проклали, але заклали початок. Тому ми малими просуваючись калюжами дороги в бік траси через якийсь час опинилися у райдужно-забарвлених калюжах. Почали роздивлятися незакінчену ділянку дороги, розбирати камінці зі смоли, та досліджувати калюжки зі смоли. В яких декілька горобців загинули намагаючись випити води – так блищала та смола. І нічим вже їм не допоможеш – смолу з пір’я не вимити вже ніяк, а тим більш не вийняти з рота, з горла, з ніздрів. Деякі були ще живі, ще дихали. Довелося лишити їх на самоті зі своєю проблемою помирати далі у смолі під палючим сонцем.

Нам було років по п’ять.

А трохи раніше ми всією родиною з кількох сімей у хаті бабусі милувалися й молилися піснями на лелек, що оселилися біля хати на стовпі з кругляка. Пам’ятаю, то був прекрасний вечір, багряний захід сонця, прекрасний вид з бабусиної хати на садок і городи за якими далі поле. Лелеки вмостилися вже спати, покормили й пригріли діточок, а ми з мамами й іншими дітьми біля вікна те спостерігали й раділи. Дорослі те обговорювали за вечерею і теж раділи, що біля хати на стовпі лелеча сім’я вирощує діточок.


Лелеки були для нас святими.

Ми всі раділи й вірили в щось вище за теперішній світ. Теперішній світ чорствий і байдужий. А небайдужим бути теж неможливо – можна захворіти якщо переживати все, що бачиш, і загинути намагаючись все вирішити й запобігти.

Знаю, наприклад, людей, що хотіли допомогти бездомним бідолагам, але заражалися від них глистами та туберкульозом, і починали самі чахнути. І якщо ці історії не перевірені мною і я не знаю правда чи ні, то жива історія - підхопила шлункову бактерію хелікобактер. Не доказано де саме я її підхопила, але саме у той час мала нагоду навідуватись до декотрих бідолашних. Добре, що помітили і пролікували.

 

 

Можна з впевненістю сказати, що всі ті старовинні забуті святі речі робили життя світлішим. Бо то не відсутність громовідводу палила блискавкою хату вбиваючи жителів вогнем, а всього лише гнів одного з богів за якусь провину – і люди вмирали спокійно, розуміючи що грішні, і що прийшла розплата; й ховали з чітким розумінням кому й за що піддали з гори жару. І онкологія була всього лише прокляттям злої відьмачки, і всі розуміли, що цього можна уникнути, якщо обходити стороною відьом. На все було своє рішення, безвихідь не існувала. А померлі предки відроджувалися у деревах, тож завжди була можливість піти поспілкуватися з померлим. Чи прилітав птах – померлий родич. І теж було спокійніше.

 

Казки не тому з’являються, що комусь робити нічого. А тому, що вони рятують від безвиході.

Я би теж, з задоволенням би пострибала навколо ідола коли хрєново на душі і розумієш, що нічого не змінити. Чесно.

І мабуть із задоволенням би позбулася всіх знань і думок на користь казок, аби тільки повірити у щось прекрасне і позбавитися тягарів розуміння реальності.

 


твоя каста (ч.6)

Не бачила, щоб хтось інший вів роздуми що до цієї теми, але я дозволю собі викласти у текст свої ВИГАДКИ.

Ви ніколи не помічали, що суспільство давно вже поділяється на такі собі «касти»? Цікаво було би подискутувати про це з соціологом, або людиною, яка досліджує психологію общин заради цікавості, як я. Не існує ніякого «всі однакові» та «всі рівні», і я не розумію, що у цих лозунгах небезпечного, чому їх так старанно відкидають, забороняють думати подібним чином змалку, чому намагаються нам нав’язати оце «всі однакові», та просять мовчати про те, що це не так насправді. Та ніфіга ніхто не однаковий! Всі люди досить різні, і групуються подібне до подібного, або не єднаються взагалі. І, мені здається, чим раніше ми навчимося миритися із тим, що люди різні і існують абсолютно різні спільноти, - тим швидше навчимося ладнати між собою та позитивно і продуктивно взаємодіяти.

 

Я не знаю відповідної термінології, тому буду називати умовно.

Отже, обізву умовно свої визначені різновиди кастами.

(дана стаття є продовженням, щоб перейти до початку - тисніть ТУТ)


Каста «революціонери»

 



Це люди які покликані щось змінювати і вдосконалювати. Вони постійно щось «риють» докопуються до чогось, шукають істину, вивчають. Це всі винахідники, революціонери різних сфер (музика, кіно, політика, та інше). Люди хворі від постійного прагнення досконалості в усьому. Але, на відміну від загублених вони впевнені і чіткі у своїх цілях. У своїх переконаннях ніколи не сумніваються. Совістю та гідністю не торгують і вважають подібні торги абсурдом. Часто вони перфекціоністи, іноді педанти.

Переважно привабливі зовнішньо та фізично розвинуті, бо вважають нижче своєї гідності виглядати інакше, або чогось не могти фізично. І якщо з якоїсь причини їм не вдається це підтримувати – вони дуже переживають і можуть комплексувати від того, що для інших взагалі мрія, тільки тому, що воно не настільки ідеальне, як повинно було бути.

Зазвичай надто сміливі і можуть «наламати дрів» незначним порухом мізинця.

Часто дуже помітні у суспільстві, навіть нічого для цього не роблячи, тільки самою харизмою.

Можуть бути і набожними і релігійними теж. Можуть як і загублені податися до пошуків світла у душі. Але часто відповідальність за тих, хто від них залежить тримає їх і прив’язує.

Вирізняються відсутністю шкідливих звичок та гострою потребою підтримувати ідеальне здоров’я і уникати всього, що може шкодити здоров’ю. Тому дуже багато серед них ваганів, вегетаріанців, сироїдів, тощо.

Здається, ці люди пам’ятають всі свої минулі життя, бо вони дуже глибоко відчувають історію свого роду-племені, тому тяжіють до відповідних собі етнічних культур.

Через те, що вони дуже виразні, часто їх калькують інші та перетворюють у певний стиль, чи напрям моди.

Через те, що здоров’я та фізична охайність робить їх привабливими – в них може бути дуже розмаїте інтимне життя, яке одночасно просякнуте деякою релігійністю, святістю. Люди з касти «бляді» часто сприймають революціонерів за своїх.

Революціонери настільки залежні від своїх надуманих місій і зайняті ними, що особисте життя зазвичай налагоджується складно, або не налагоджується взагалі.

Зі сторони оточуючим здається, що революціонер постійно у проблемах, наче хтось наврочив, але насправді він сам шукає і знаходить проблеми, щоб їх вирішувати. Бо такий він вже є. Якщо у революціонера немає якоїсь проблеми для пошуків рішень – він чахне.

На роботі такі люди «згорають» бо простори для реалізації їхньої потреби вирішувати проблеми безкінечні, а ресурсів у революціонера вічних немає і він шкодує що не є залізним роботом. Їм часто «забувають» платити, бо знають, що революціонер все зробить заради результату, і може навіть сам забути про гроші. Тому він або «ламає дров» і красиво йде без копійки, або терпить все, якщо справа і справді дуже відповідальна і дуже важлива для світу, для людей.

Не цінують революціонерів тільки дурні, бо зазвичай вони коли працюють, то досягають успіху, і спрямовують до успіху кампанію за яку прийнялись.

У суспільстві такі люди виступають санітарами. Вони безпомилково вираховують збиточну ланку і починають на неї тиснути. Якщо у нього немає достатніх комунікабельних здібностей, то це може призводити до вибухових конфліктів, скандалів, тощо.

 

 

Одразу прошу вибачити мені те, що не можу описати своєї власної приналежності))). І це можна пояснити – я ж не бачу себе зі сторони. Але дуже добре можу бачити, аналізувати і вимальовувати те, що бачу навколо себе.

твоя каста (ч.5)

Не бачила, щоб хтось інший вів роздуми що до цієї теми, але я дозволю собі викласти у текст свої ВИГАДКИ.

Ви ніколи не помічали, що суспільство давно вже поділяється на такі собі «касти»? Цікаво було би подискутувати про це з соціологом, або людиною, яка досліджує психологію общин заради цікавості, як я. Не існує ніякого «всі однакові» та «всі рівні», і я не розумію, що у цих лозунгах небезпечного, чому їх так старанно відкидають, забороняють думати подібним чином змалку, чому намагаються нам нав’язати оце «всі однакові», та просять мовчати про те, що це не так насправді. Та ніфіга ніхто не однаковий! Всі люди досить різні, і групуються подібне до подібного, або не єднаються взагалі. І, мені здається, чим раніше ми навчимося миритися із тим, що люди різні і існують абсолютно різні спільноти, - тим швидше навчимося ладнати між собою та позитивно і продуктивно взаємодіяти.

 

Я не знаю відповідної термінології, тому буду називати умовно.

Отже, обізву умовно свої визначені різновиди кастами.

(дана стаття є продовженням, щоб перейти до початку - тисніть ТУТ)


Трохи не зі світу цього, каста «загублені» (або «притрушені», чи «єдинороги довбані»)

 

Люди, які загубилися повністю серед інших. Вони стали на протест усьому світові за його недосконалість. Їх кидає у різні місії, чи навіть з однієї у іншу в усі підряд. Вони можуть перетворюватись на сварливих тітоньок, намагаючись всіх навколо повчати. Вони можуть послати до дідька рішуче ВСЕ, продати останні труси заради того, щоб податися до Індії до якогось там гуру, який «допоможе їм винести зі хліву їхньої душі все лайно що назбиралося за життя». Вони можуть ставати залежними від релігійних сект, де їм «допоможуть» те саме винести з душі. Вони можуть просто закритися у собі, вибудувати величезний паркан між чорним світом і світлим собою всередині себе, поїхати від того з глузду і потім лікуватися у психлікарні.

Таких людей може почергово кидати від бажання знищити цей «клятий світ», та бажання його рятувати.

Їх вирізняє невпевненість у собі, неусвідомленість свого становища. Інколи бажання піти з життя завчасно (хоча, за певних обставин це бажання може виникати у будь-якої людини).

Яскрава ознака – вони вже самі не знають що є правильно, а що ні, і не можуть впевнено визначити жодного зі своїх переконань, їм здається що все досить суперечливо, мінливо і непостійне.

Намагаються пробувати себе в різних ролях, мімікрувати до інших каст, аби тільки не бути своїм справжнім «я» - «загубленим».

Вони розуміють, що інші недосконалі, а деколи і неправильні, але все рівно намагаються бути на них схожими, повторяти за іншими в усьому, аби тільки злитися з натовпом.

«злитися з натовпом» - здається, це і є сенс життя загубленого.




(читайте далі у наступній замітці)


твоя каста (ч.4)

Не бачила, щоб хтось інший вів роздуми що до цієї теми, але я дозволю собі викласти у текст свої ВИГАДКИ.

Ви ніколи не помічали, що суспільство давно вже поділяється на такі собі «касти»? Цікаво було би подискутувати про це з соціологом, або людиною, яка досліджує психологію общин заради цікавості, як я. Не існує ніякого «всі однакові» та «всі рівні», і я не розумію, що у цих лозунгах небезпечного, чому їх так старанно відкидають, забороняють думати подібним чином змалку, чому намагаються нам нав’язати оце «всі однакові», та просять мовчати про те, що це не так насправді. Та ніфіга ніхто не однаковий! Всі люди досить різні, і групуються подібне до подібного, або не єднаються взагалі. І, мені здається, чим раніше ми навчимося миритися із тим, що люди різні і існують абсолютно різні спільноти, - тим швидше навчимося ладнати між собою та позитивно і продуктивно взаємодіяти.

 

Я не знаю відповідної термінології, тому буду називати умовно.

Отже, обізву умовно свої визначені різновиди кастами.

(дана стаття є продовженням, щоб перейти до початку - тисніть ТУТ)


Каста «бариги»

 

Це люди, які не торгують ані совістю ані гідністю, але матеріально для них все товар. Вони буквально не можуть не продавати. Вони часто навіть не вміють витрачати зароблені гроші, але вважають за необхідне ще раз і ще раз продавати. Ідеальні жертви для людини типу «проститутка», бо постійно заробляють та заробляють, як машина якась. Не можуть думати ані про відпочинок, ані про власне життя якщо бачать вигідну можливість ще раз щось продати, або вигідно продати свої старання, працю, вміння. А часто навіть якщо це і не вигідно зовсім. Вони можуть працювати без сну і їжі, і навіть коли це нашкодило здоров’ю – їм це байдуже і вони продовжують і не можуть зупинитися, навіть коли вже все необхідне і потрібне зароблено. Люди цього типу морозять свої задниці узимку при дорозі продаючи якийсь непотріб за копійки. Яка не яка вигода приносить їм задоволення. Навіть якщо попрацювали у мінус.

Голова таких людей забита тільки їхньою справою. Інтимного життя в них або взагалі немає, або дуже-дуже мізерне.

Через те, що в цих людей відсутні ознаки ворів, блядей та проституток, в них частіше за все нормальне, звичайне сімейне життя, - діти, ремонти, городи, господарство тощо.

Вони непогані хазяїни та господині. Саме ті звичайні симпатичні люди, що часто збираються на свята у веселі правильні компанії. Але часто вони страждають на відсутність сексуальної привабливості, та відсутність інтимного життя. Або і не переймаються з цього приводу (по різному). І спокійно собі від’їдаютья, дуже часто до ожиріння.

Вони веселі, милі, симпатичні частіше за все, комунікабельні.

І просто собі звичайні пересічні люди.


(читайте далі у наступній замітці)

твоя каста (ч.3)

Не бачила, щоб хтось інший вів роздуми що до цієї теми, але я дозволю собі викласти у текст свої ВИГАДКИ.

Ви ніколи не помічали, що суспільство давно вже поділяється на такі собі «касти»? Цікаво було би подискутувати про це з соціологом, або людиною, яка досліджує психологію общин заради цікавості, як я. Не існує ніякого «всі однакові» та «всі рівні», і я не розумію, що у цих лозунгах небезпечного, чому їх так старанно відкидають, забороняють думати подібним чином змалку, чому намагаються нам нав’язати оце «всі однакові», та просять мовчати про те, що це не так насправді. Та ніфіга ніхто не однаковий! Всі люди досить різні, і групуються подібне до подібного, або не єднаються взагалі. І, мені здається, чим раніше ми навчимося миритися із тим, що люди різні і існують абсолютно різні спільноти, - тим швидше навчимося ладнати між собою та позитивно і продуктивно взаємодіяти.

 

Я не знаю відповідної термінології, тому буду називати умовно.

Отже, обізву умовно свої визначені різновиди кастами.

(дана стаття є продовженням, щоб перейти до початку - тисніть ТУТ)


Каста «проститутки»



 

Гадаю, тут довго пояснювати не доведеться, бо сама назва красномовно промовляє.

Це люди, що все вимірюють у коштах. Все – все – все у них має свою ціну. І це не тільки ті проститутки, що стоять на панелі (хоч і вони ТЕЖ в першу чергу). Це люди, що можуть продати ВСЕ. Власну гідність, власну совість, власну дитину.

Від бариг їх відрізняє те, що продають вони собі на шкоду. Наприклад, міліціант, що бере взятки та відпускає злочинців, а тоді ці ж злочинці причетні до якогось горя, яке сталося в його житті. Депутат, що продає землі на шкоду його ж країні, та бере взятки за те, щоб існували шкідливі для його ж дітей речі. Тощо.

Тобто, це всі ті, хто може компенсувати отриманими грошима приступи своєї совісті та гідності, і власними руками робить з себе непотріб у плані людяності.

У молодому віці ці люди визубрюють заздалегідь створені фразочки якими вони планують отримувати свої гроші, а потім на автоматі штучно їх промовляють в різних ситуаціях, де можна нажитися на вирізаному з себе зайвого шматка совісті, гідності, і стають схожими на бездушних роботів.

Їх вирізняє впевненість, що купити можна все.

Зазвичай вони фінансово непогано тримаються, та можуть дозволити собі деякі дорогі речі.

Для інших не часто є прикладами для наслідування, бо оточуючі відчувають їхню нещирість, а вони не є, зазвичай, хорошими акторами, і все тримають у собі. Ці люди не випромінюють почуття власної гідності. Часто можуть виглядати постійно приниженими з-поміж інших людей, але не обов’язково, залежно від характеру їх продажної діяльності, та ступеню усвідомлення неправильності своїх дій.

Не вірять нікому, тому купкуються виключно за фінансовими належностями. Наприклад, ходять тільки на ті вечірки де можна зав’язати корисне знайомство. В них ніколи немає справжніх друзів, і вони нікому ніколи не є справжнім другом. Для них людина вимірюється розміром гаманця. Якщо нема гаманця – то і нема людини для них.





(читайте далі у наступній замітці)

Сторінки:
1
2
попередня
наступна