Колись чула вислів,  щось типу, якщо ти не прочитав сьогодні жодної книги, жодної сторінки – ти цей день жив даремно.

Скоро у моєї першої доньки день народження. Пам’ятаю, як тільки вона з’явилася на світ, перше, що я подумала : « Я жила не даремно». Чомусь на той момент, коли мені було 22, я вважала, що якби навіть я в той день померла, то я уже залишила слід в цьому світі – це нове життя може дати світу щось більше, ніж дала я…

Зараз, коли мені вже майже 32,  у мене є розуміння того, що просто народити дитину не достатньо,  та це розуміння прийшло вже досить давно. І після думки «Я жила не даремно», наступною такою суттєвою думкою була: «Тепер є для кого жити». Ні, не те, щоб я до того жити не хотіла, чи рідних у мене не було… просто коли з’являється дитина, вона така безпорадна… і ти починаєш розуміти, що мама у неї одна і її ніхто не замінить. Пам’ятаю, як вона плакала, а я не могла до неї встати, тому, що у мене крутилось у голові і я практично зразу втрачала свідомість. Та якщо раніше, коли у мене щось боліло, я могла просто полежати (і цим полегшити біль чи головокружіння), то тепер так не можна було і я не мала права на слабкість. Доводилось вставати через «не можу».

То коли ми можемо вважати, що день прожитий не дарма? Як на мене тоді, коли ми задоволені тим, що зробили протягом дня. Якщо метою було прочитати книгу – то ти вважатимеш цей день не даремним, як прочитаєш її. Думаю, якщо перед сном ти задоволений своїми діями і досягненнями (протягом дня), цей день пройшов не даремно.

 

Чи проходить кохання? Чи залишаємось ми в серці на багато років і чому так...
З якої причини одружуємося, чому розлучаємось? Чи змінюємося з роками? Чи просто починаємо помічати недоліки лише з часом? Чому закохуємось саме в цю людину, а не іншу? Чому зраджуємо або ж бережемо вірність тому, хто не заслуговує на це? Чи можливо прожити довге життя разом, не сумніваючись у своєму виборі, не жалкуючи про цей вибір? Чи завжди вам є про що поговорити, про що помовчати.... і чи потрібно це?
Іноді, задумуючись над тим, що чекає моїх дітей в майбутньому, стає просто страшно. Чи правильний вибір зроблять і на скільки вони будуть щасливі в шлюбі. Озираюсь на своє життя... хочу, аби не гірше, щоб краще... щоб щасливіше... без цих гірких моментів. Хоча я свій шлюб вважаю щасливим, я кохаю свого чоловіка більше 15 років і жодного разу не пожалкувала, що вийшла за нього заміж. Хоча часто сумнівалась в його почуттях, адже одружились ми " по зальоту"... ні, це не була якась інтрижка, ми досить довго знали один одного до весілля, та й нам було вже не по 16 років. Але все одно... іноді задаю собі запитання: якби не вагітність, чи одружився б він на мені? Як би склалось життя? Але ж зараз все добре, я щаслива. Та й мабуть він би не був зі мною скільки років, якби не любив.
Іноді здається, що ми зовсім різні. Що з ним немає про що поговорити, що він зовсім не хоче мене чути, а іноді... розуміє мене без слів і відчуває навіть на відстані. Пам'ятаю, як побачила передачу про зифір. І такий він мені там апетитний був (хоча я не є фанатом зифіру і це не моє улюблене лакомство)... яке ж моє було здивування, коли чоловік прийшов ввечері з роботи і приніс пакунок із зифіром! Але ж я того дня йому нічого про зифір не говорила. І такий випадок був не один. Пам'ятаю як ще зустрічались... він тоді працюав у іншій країні і наші стосунки були на відстані. Ми переписувались, зідзвонювались. Часто оці переписки закінчувались фразою " я тебе люблю". Але так іноді ці слова втрачали зміст і спиймались мною просто як "до побачення", чи типу для зв'язку слів. І іноді не мали такого значення, як би мало б бути. Якось я подумала, що якби він просто написав мені цю фразу, просто так, рапново... минув день чи два і я отримую смс " Я ТЕБЕ ЛЮБЛЮ". Це було так неочікувано.... давно я вже не чула від нього цих слів.... та й не говорила йому також.... чому з роками ми рідше говоримо коханим ці слова? Чому після багатьох років подружнього життя нам здається, що їх не обов'язково говорити...та зараз не про це. Невже він справді так мене відчуває? Були ще випадки, та я конкретно уже і не пригадаю, ці мабуть найяскпавіші були для мене. Чи це лише співпадіння... чи просто мої думки матеріалізуються? Та це вже інша історія.

Натрапила на один коментар, де зазначали японську мудрість типу " тратьте на своїх дітей вдвічі менше коштів і приділяйте їм вдвічі більше уваги". На перший погляд доречна порада, адже в сучасному світі батьки часто "балують" своїх дітей різними дорогими іграшками, і цим самим ніби відкуповуються від них, в замін проводять увесь час на роботі заробляючи на ці ж подарунки, часто батьки змужені виїздити за кордон і діти не бачать їх по кілька місяців... чи виправдано це, адже їм так бракує уваги?
Та з іншого боку, є сім' ї в яких батьки тривалий час не працюють, проводять багато часу з дітьми, та чи щасливі вони? Чи щаслива дитина, коли бачить, що у більшості однолітків є якісь певні речі, а у них немає? Чи компенсує увага з боку батьків (якісь відверті розмови, сімейні ігри...) відсутність смаколиків навіть на свята?
Звичайно, я описала крайності... та думаю нам варто іноді задумуватись чи дійсно даємо ми своїм дітям те, що їм дійсно потрібно? Для людини цінне те, чого у неї обмаль. Чим довше вона не отримує бажане, тим більше цінує його, коли отримала.
Тому, якщо ви трудогілік, все ж варто хоч іноді викроїти трішки часу, щоб побути з дітьми, нехай це буде рідко, та для них це буде цінно, адже їм так цьог о не вистачає. Ящо вашої уваги вдосталь, а грошей на дитячу мрію не вистачає... можливо ватро трігки зекономити і нехай з часом та здійснити її. Просто іноді, те, що для нас здається лише незначною забаганкою, для когось може бути заповітною мрією.

Таке враження, що на городі скоро джунглі виростуть! Лиє і лиє. Мабуть пиирода вирішила надолужити і поповнити запаси води, які втратились в наслідок малосніжної зими. Завтра літо... а сонечка нема і не передбачається.

Мабуть цього року всі (батьки, діти, вчителі), як ніколи чекали закінчення навчального року. Вайбер у батьківських групах пілікає безперестанку, всі батьки без зупину по черзі шлють вітання із закінченням цього дистанційного чудо-навчання. 

Надибала сьогодні цікаву картинку в мережі . Мабуть вчорашньому дню філолога присвячувалась. І наштовхнула вона мене на думку . От я, в принципі, в повсякденному житті не вживаю лайливих слів . Ну по суті взагалі їх не використовую. Та бувають моменти… ну до прикладу стукнути той же лікоть, чи палець… чи ще що дуже болюче і не приємне. О цей не ловкий момент . Вирвалось.

 От так думаю. Чому саме в цю мить вимовляю це? Чому ми не говоримо «лишенько», як на картинці, чи просто «ОЙ!». В такі моменти ми не усвідомлюючи кажемо матюк. Але ЧОГО? Ось у чому питання. Це мабуть якась тонка психологія.

P.S.я не філолог.

Скільки зараз сайтів розвелося, різних соцмереж. Чому ви обрали саме цей сайт?
Я сюди заходжу здебільшого, щоб відволіктись від домашньої рутини, виговоритись, поговорити ні про що, іноді підняти настрій і просто бути собою. Інші соцмережі використовую для викладання фото і спілкування зі знайомими, там у мене в друзях: учні, батьки, батьки учнів, начальник, свекруха, чоловік, сусіди... короче викладати свої всі думки якось не того. Тому зависаю тут, де легко знайти однодумців, вислухати критику чи навпаки... і ніхто на мене не тицятиме пальцем завтра на вулиці, бо не знатиме, що це саме я.

Цікавить статистика віку блогерів на і.юа.

Я на сайті вже більше 10 років і лише останнім часом помітила таку масу постів про президента і політику. Невже років 8 тому всі були задоволені тим, що відбувається в країні? Навіть серед пиділених слів у пошуку блогів найбільшими літерами виділено Зе, політика...
До чого я веду... от цікаво, це просто саме в останнті роки свобода слова так розгулялась і нарешті маса невдоволеного люду може виговоритись? Чи просто основна можливість конкурування в політиці заключається в створенні ботоферм і вливання через соцменежі потрібної комусь пропаганди? Просто не за горами нові вибори, а чи навчились ми робити якійсь висновки, приймати виважені рішення і не обирати аби що, бо до нас так донесли інформацію?

Прокинулась. Подивилась на календар... пригадала, як у дитинстві відзначали цей день.