хочу сюди!
 

Ника

50 років, рак, познайомиться з хлопцем у віці 44-55 років

Замітки з міткою «філософія»

9. Філософські сни

Попереднє - http://blog.i.ua/user/2222714/2382607/

Перше - http://blog.i.ua/user/2222714/2382601/



9. Філософські сни

 

Серія снів з голосом з сяючої хмари або одним коментатором

 

Дім

Я з подругою подорожувала поїздом і ми раптово вирішили вийти на гарній станції. Зрештою, це ж подорож. Ми піднялись на гору живописною стежкою оточеною багатьма гарними квітами. Стежка привела до здоровенного дому. Виглядав як старовинний розкішний замок виготовлений з білого каменю. Замок не був покинутим, але пустував. Кімнати готові до життя, прибрані, але пусті і скрізь, по всіх кутках і всюди де можна було стояли букети червоних троянд. Було гарно. Проте нічого не відбувалось і нічого цікавого там не було. Кімната за кімнатою, кабінет за кабінетом. Хіба може стільки місця пустувати?

І голос сказав:

- Стіни – це шкіра, квіти – це кров. Зайди і подивись, що всередині.

Я все хотіла роздивитись хто це зі мною розмовляє, вже не перший сон. Голос десь з гори. Мені весь час хотілося відвернутись від джерела звуку, але бажання дивитись співрозмовнику в лице сильніше. Проте бачила я тільки неясне щось в небі, воно не мало форми і світилось, як сонце за хмарами. Не цікаве видовище, тож я більше й не оберталась.

Я вийшла з кімнат і з балкону глянула на внутрішній дворик.  Там серед декоративних полотен і під прапорами працювали люди над картинами, скульптурами, десь проводили урок, хтось відлучився на обід, інші весело базікали, всі не сиділи чітко за свої місцем, але робота кипіла.




Глек

Приїхала я в якесь дивне місто. Його вулиці і будинки мають вигляд, як з картин Мауріца Ешера. Я там побродила, було цікаво, але пусто. Випадково натрапила на будинок, де живе мій друг, тож вирішила зайти, але вдома нікого не було. Тож просто вийшла до зупинки, щоб вернутись до дому. А на зупинці вже стояли мої друзі, включно з тим, куди хотіла зайти. Вони були з здоровенними рюкзаками та туристичним спорядженням. Один з них запросив мене поїхати з ними займатись археологією і решта одразу підхопили. Поїздка обіцяла були захоплюючою. На своїй проміжній базі вони мене спорядили всім необхідним і нарешті ми дістались до місця розкопок.

Площадка вже давно була розчищена, поділена на квадрати і покопана, як на фундамент для будинку. Нас зустрів головний археолог біля деяких знайдених реліквій і ямою з цілою купою черепків. Пузатенький, бородатенький, рудуватий дядько – типовий архетип археологів. Мене він ввів в курс справи:

- Тут ми частіше за все знаходимо черепки. Вони теж мають наукову цінність і по ним можна щось визначити, і можливо колись до них доберуться, тож ми їх просто скидаємо всі в одну яму. Але ми тут знаходили і справді цікаві речі, - показує на стіл з старовинними сережками, браслетами, - а комусь навіть пощастило знайти справжній шедевр.

Археолог з гордістю показав на статую якоїсь богині, поруч стояли викопані великі глеки та статуетки поменше. Явно не кожен день таке знаходять. Тоді продовжив:

- Скоріш за все ви тут познаходите черепки, але це ваше хоббі. Розважайтесь. Якщо пощастить відкопати щось більше, кличте мене – витягнемо разом. З стародавніми реліквіями треба бути дуже обережним.

Ми прийнялись до пошуків. Година за годиною змітали пензлями верхній шар глинистої сухої землі, як справжні науковці. Час ішов, уже й полудень, і сонце в зеніті, всі старші пішли на обід, а ми ще лишились під палючим сонцем. Раптом хтось наткнувся на глиняну ручку, всі кинулись розгрібати і скоро дістали не черепок, не півглека, а цілий великий глек складного методу виготовлення ще й з печаткою на горлі. Горло будо закупорено воском на якому було відтиснено виноград, тож всі згодились, що там стародавнє вино. Всі так зраділи. Це вам не простий гончарний виріб. За таку роботу стародавні майстри брали великі суми і просту річ там би не запечатали. Один струсонув і почув всередині не сплески рідини, а якесь постукування від багатьох дрібних речей. Це було дивно. Хтось звернувся до мене:

- Та ти в перший день знайшла таку велику цінність. Люди тут дуже довго працюють і не завжди таке знаходять. Бачила скільки було на стенді? Це все, що є за всю історію цих розкопок, а тут багато таких груп як наша і іще професійні археологи, які тут постійно.

Інші продовжили:

- Цікаво, що там? Так хочеться відкрити.

- Ми не можемо цього зробити самі, ти знаєш. Сам глек – вже витвір мистецтва, і печатка потрібна історикам цілою, щоб вони могли її дослідити.

- Він запечатаний герметично. Отже там зберігається повітря тих часів. Наші науковці зможуть дослідити його і зробити свій висновок про тодішній склад атмосфери.

Ми відклали знахідку і прийнялись до подальших розкопок. Але далі робота пішла сумніше. Піт став заливати очі, з’явилась втома, час ішов, а глек лежав. Старші ще не вийшли з обіду, але й ми вирішили перепочити і сіли в коло з своїм похідним обідом. Скінчивши трапезу розмови знову повернусь до глека і один виніс його на очі всіх знову. Потрусивши знову, було дуже складно визначити на звук що ж там можуть зберігати.

- Може там скарб? Золоті монети і прикраси?

- Це може бути. За тодішніх часів це місце захопили вороги і монахи складали золото в невластиві для них ємності, щоб ніхто не здогадався там шукати.

- Такого ще на цій копальні не було, якщо це правда - наша знахідка буде справжнім відкриттям.

- Скоріше б пан археолог вже вийшов.

- Знаєте, я не можу більше чекати. Я відкрию печатку.

Ніхто не хотів втрачати склад тодішньої атмосфери, але й відмовитись дивитись що там – теж не міг. Якби там був скарб, то це б компенсувало з надлишком втрату стародавнього повітря.

- Я акуратно виріжу печатку для історії. У мене є ножик.

Всі оточили того хлопа з глеком, чекаючи що буде. Печатка була дуже твердою і треба було докласти зусиль. Хлоп додав трохи сил і несподівано з печаткою відколовся здоровенний шматок глека. Було дуже шкода. Але що ж всередині? Розгрібши уламки глека ми з’ясували, що цей глек був сховищем для уламків такого ж глека. Тільки дуже старого і вже з стертими гранями на місцях сколів, майже пил. Непорозуміння і розчарування на обличчях усіх:

- Це хто до такого додумався? Кому треба зберігати та ще й запечатувати таке сміття?

Ні скарбу, ні печатки, ні глечика складної роботи, ні стародавньої атмосфери. Тепер ці уламки підуть в яму з рештою черепків. Нічого.

Раптом з’являється за спинами археолог і стало ясно, що провину вже не приховаєш. Це загрожує виключенням з археологічної спілки і забороною доступу до розкопок. Той підняв глек і чомусь звернувся до мене:

- Отже ти їм дозволила його розбити!

Всім було дуже дивно це чути, адже я тут була перший день і тільки спостерігала. Я не заохочувала нікого і не навіть не торкалась тієї речі. Звісно сумно мати таку втрату - сам глек був шедевром, але ж я… І от археолог пояснив починаючи перетворюватись на світло:

- Твої друзі – це твої емоції. Не дозволяй їм брати над собою гору. Допитливість, нетерпіння… вони самі по собі не погані. Але хай ти володієш ними, а не вони тобою. – Потім продовжив. - В лабораторії можна було зняти відтиск з печатки, теплом зі свічки розтопити твердий віск і спокійно дістати все, що було всередині. Можна було не ламати.

 

 ***

Я їхала по своїм справам в тролейбусі, проїжджала звичайні міські пейзажі поки не почула суперечку в салоні. Вона набирала все більше і більше учасників і велась про природу людини. Якийсь хлоп доводив песіонерам і іншим:

- Людина за своєю натурою є доброю і тільки її подальші гріхи роблять її злою. Коли мала дитина тільки народжується, вона нікому не бажає зла.

Він був явно в меншості. Ніяких особливих прикмет у нього не було, цілком посередні риси, ну волосся чорне – от і все. Зрештою і мені треба було втрутитись:

- Людина від природи є егоїстичною. Подивіться, навіть маленькі діти ще нічого не розуміють, а вже тягнуть все до себе.

Таким чином тема зачепила і мене аж поки не настала моя зупинка. Я вийшла з тролейбусу глибоко переконана в своїй позиції і все-таки хлоп стоячи в дверях прокричав мені в слід:

- Ти думаєш, що люди не здатні задарма робити щось хороше тільки тому, що сама ніколи цього не робила! Ти спробуй хоч раз в житті зробити щось хороше просто так! Хоч раз!

Ага-ага, я зрозуміла, побазікай мені.

Я доїхала до свого робочого місця, схопила свій чай, послухала плітки колег і ще раз переконалась, що все має свою ціну. Якщо хочеш щось отримати – маєш щось витратити, якщо щось витрачаєш – явно на щось розраховуєш і не інакше. Раптом весь хмарочос струсонуло, потім ще раз, а потім він посипався. Все провалилось в глибоку яму.

Сталась природня катастрофа. Велика частина міста провалилась під землю десь на 1 км. Ті, хто вижили, потроху приходили до тями, намагались відшукати знайомих серед розвалин висоток. Рятівники витягали і забирали на «швидкій» особливо постраждалих. Мене не зачепило, тільки протрусило добре, тож побачивши шалену нестачу медичної допомоги вирішила її залишити тим, хто більше такої потребує. Я змогла сама підвестись і сама побродити довкола шукаючи вихід.

Раптом я згадала ранкову розмову і подумала, що якби тут я могла комусь допомогти, то потім я змогла б кинути ранковому співбесіднику, що щось хороше я правда робила. І от я помічаю маленького хлопчика, просто одягненого, що ходив між розвалин, та кликав свою маму. «Те, що треба» - вирішила я.  Підходжу і питаю:

- Ти загубився?

- Так. Я хочу назад до батьків.

- А ти знаєш, де ти живеш?

- Можу назвати вулицю.

- Добре. Давай виберемось звідси і я відведу тебе до дому.

Як мені ще раз трапиться подібний співбесідник як з тролейбусу, то тоді я зможу кинути в розмову цей приклад. Я така скажу: «І робила я це абсолютно безкорисно. Мене дуже хвалили, пропонували гроші, та я бачила наскільки бідно вони живуть і відмовилась». Класно, хіба ні?

Ми з малим пробирались по розвалинам, пролазили під різними балками, перелазили через недоруйновані стіни. Зрештою дійшли до краю, де провалля закінчувалось, далі треба було лізти вгору чіпляючись за виступи, обривки проводів та коріння. Разом  з тим я помітила, що хлопчик надто малий, щоб міг дотягтися від одного виступу до іншого, тож сказала:

- Чіпляйся за мою спину. Будемо підніматись.

Буде важко, але в розповіді я додам ще яка я героїня.

Зрештою, навіть з живим баластом і на непевних схилах, ми все-таки вибрались на гору. Точніше малий просто вибрався з провалля і зістрибнув з моєї спини, а я виповзла взагалі без сил. Виявилось, що тут вже стояли батьки хлопчика.

Щаслива картина возз'єднання сім'ї. Я кажу:

- Оу, будь ласка. Мені нічого не треба.

Проте ці слова були зайвими. Мені і так нічого не пропонували. Батьки були надто зайняті своїм чадом, щоб звертати на мене увагу. Так вони і пішли до додому.

Обуренню моєму не було меж. Навіть якщо у них нема грошей, вони могли хоча б просто подякувати! Як я в тролейбусі казала: всі думають тільки про себе.

Тут я помітила свого співбесідника. От так зустріч! Кажу:

- Ти бачив?..

Раптом замість похвали я чую:

- А я думав, ти це все робила безкорисно, - перебиває мене.

Ну це вже занадто! Це було безкорисно, але не отримати навіть словесної винагороди після такої праці…

- Я думав, ти це робила, щоб сім’я була в зборі, а не за «дякую».

Як…?!! У мене нема слів! Я цього не буду слухати. Елементарні речі можна було зробити. Хіба можна так начисто ігнорувати такі очевидні речі. Розлючена я розвернулась і пішла до дому.

Зрештою я змогла добратись до свого мешкання. Темно вже. Вечеря. Чищення зубів. Я дісталась до свого ліжка, але не лягала, бо світив місць і було б погано спати. Я помітила у себе в руках якусь табличку. Я навіть не здивувалась, як вона в руках у мене матеріалізувалась. Тут же біля вікна я помітила того хлопа, що з докором дивився в мій бік. Теж ніякого подиву. Той підійшов і однією рукою взявся за табличку і звернувся як завжди стабільним спокійним, сумним, але виразним голосом:

- Послухай, подаруй їм це «дякую».

- Ні, я його заслужила.

- Це не гарно.

- Це чесно зароблене.

- Якщо ти віддаси, це буде дійсно безкорисливий вчинок

- …

- Просто віддай.

Я розчепила руки і той витяг табличку:

- Молодець. Ти зробила правильний вибір.

У мене в руках більше нічого не було і я лягла в своє ліжко. Той мене накрив ковдрою і пішов у місячне світло. Я подумала скептично, що це не велика плата за те, що я зробила. Йдучи пообіцяв:

- Тепер ти спокійно заснеш, а я тебе більше не турбуватиму. – це був той самий голос.

На цьому серія снів з цим персонажем скінчилась.

 

 

***

Пройшло досить багато часу.

Сни, що мене діставали, обурювали, хоча, зрештою, були цікавими, вже давно мені не снились. Стало навіть цікаво, побачити щось подібне ще раз. Проте вони більше не повертались. Зрештою, мій запит був схвалений таким коротким сном.

 

Серед зелених дерев і яскравих квіток – типово фентезійно-геймерський пейзаж – ходив мій знайомий. Він щось шукав безуспішно і спитав про це у інших таких же. Інші йому показали на модель якогось ландшафту. Там, на ній, була намальована закручена доріжка пунктирною лінією, а станції на ній поначались діодами. Деякі з них світились, проте більшість були вимкненими – десь 10% проти 90%. Тоді знайомий сідає поруч і каже:

- Схоже вона зараз грає. Не треба відволікати. Там, де горить вогник – завдання вже виконано, миготить – зараз робить, проте їй ще треба довго грати. Нічого, я почекаю тут. =)

 

(ПС: оце думаю, яка ймовірність, що сон матиме зав’язку, середину і таку складну розв’язку, нічого зайвого тут не було? І що я зможу запам’ятати так багато деталей?)

Кінець

Пандемічне

Біль розриває. Я безпорадна.
Скільки на світі залишилось нам?
Хоч в цій реальності лячно та складно,
страху я радість свою не віддам.

Скільки вже можна страждати в неволі
власних жахів й мерзенних хвороб?
Доля влаштовує жнива у полі
тут люди - колосся, а смерть - хлібороб.

Не буде двобою

Я маю владу лише над собою.
Більше не треба фальшивих ролей.
Я піднімаюсь. Не буде двобою.
Я підкорила своїх королей.

Геть з пантеону! Без вас тут так чисто!
В храмі душі - переспіви надій.
Мольфарка дарує натхнення намисто
і заклик: "Не бийся, не бійся, а дій!".

Вигоряння

Я замахалась воювати
словами, діями, думками.
Вкладатися, але не мати
надії. Хибні результати. 

І якщо ви, мої хороші, 
нічого цій країні дати
не хочете. Дорожче гроші

і блиск лише своєї хати, 
то вам ніхто не допоможе.
Я замахалась воювати.

Йди

Стовпчики сподівань,
сходи твоїх надій.
Знизу на гору глянь.
Бачиш країну мрій?

Треба туди піти
буде складним цей шлях.
Все подолаєш ти.
Вірю. Тримай в руках

силу своїх бажань,
радість чарівних днів,
впевненість. Сильним стань.
Дій! Це міцніше слів.

Агентам

світової інформаційної змови присвячується.



Втаємничений це дехто, хто знає щось про дещо.
Нескінченність це дещо, що ніде не починається, ніде не закінчується.
Тому Нескінченність одночасно мала б мати синонім Непочатковість.
Буття це те, що невідворотно Є.
Тому Буття одночасно мало б мати синонім Незникненність.
Всесвіт є, і він нескінченний, але більшості людей це чомусь важко уявити, тож їм кортить знати, де (і коли) початок тої Нескінченності.
Тому дехто з них, замість полювання на мамонтів, проголошує у своїх міфах Слово про Початок.
Хтось інший, замість будівництва акведука, ускладнює байку тим, що проголошує Слово про Кінець.
Дійсність потребує аби хоча б хтось її поважав.
Тому вона часом породжує тих, кому цікаве те від нескінченності, що не вмістилося в рамки Слова.
То вогнем святої інквізиції, то вогнем людського відсторонення вони освітлюють морок Невідомого.
Вони виголошують слово, таке ж непевне, як тіні, що маячать у мороці, таке ж мінливе, як примари калейдоскопічного розмаїття явищ.
Це слово відрізняється від Слова тим же, чим процес відрізняється від речі, чим зміна відрізняється від усталеності, чим вода у двох стулених долонях відрізняється від гранітної скелі.
Тим-то це слово неповне і неточне, майже нічого не пояснює, майже ні до чого не зобов'язує.
Це слово часто є насінням, з якого проростає людська недовіра, а підживлювана перегноєм традицій, стереотипів, послідом забобонів, остання дає плоди зневаги або й гніву, однак...
Це слово навчає жити без надії, дає духовні опори і духовну свободу, цінне тим, що воно містить крихти істини, відтак воно є про щось дійсне, справжнє.
Люди поділяються на тих, що:
                                                     почули і зрозуміли,
                                                     почули і не зрозуміли,
                                                     не чули.
Відповідно, перші - втаємничені, другі - нещасні, треті - щасливі.
Для перших всі поняття знецінюються на тлі пізнаного - вони замовкають, позбуваються пристрастей і просто... Просто знають.
Літературний приклад перших - Сіддхартха наприкінці життя.
Другі приречені на пожиттєвий пошук та духовні блукання, або - скотитися до релігії. Тому серед цих другом істини є той, хто йде до неї, а не той, хто прийшов, як йому здається.
Треті приречені на марнотне, бездумне але... щасливе існування. Так. Щасливе у своїй системі відліку.

пс
Якщо комусь вбачаються цитати авіценн, марків авреліїв чи інших великих розумників, то визнаю, вони справді могли бути вихідним матеріалом для якихось тез. Але через недосконалу пам'ять точно не знаю, в яких місцях цього "бульйону" ставити значок (С)


Любовь, Комсомол и Весна!

Жизнь в слащавой попсе скучна, как прогулка в болоте. Интерес вызывает рубеж терминатора, где свет переходит во тьму, там проявляется контур и рельефность. Там волки поджидают овечек или овечки охотятся на волков.


Чи проходить час даремно?

Колись чула вислів,  щось типу, якщо ти не прочитав сьогодні жодної книги, жодної сторінки – ти цей день жив даремно.

Скоро у моєї першої доньки день народження. Пам’ятаю, як тільки вона з’явилася на світ, перше, що я подумала : « Я жила не даремно». Чомусь на той момент, коли мені було 22, я вважала, що якби навіть я в той день померла, то я уже залишила слід в цьому світі – це нове життя може дати світу щось більше, ніж дала я…

Зараз, коли мені вже майже 32,  у мене є розуміння того, що просто народити дитину не достатньо,  та це розуміння прийшло вже досить давно. І після думки «Я жила не даремно», наступною такою суттєвою думкою була: «Тепер є для кого жити». Ні, не те, щоб я до того жити не хотіла, чи рідних у мене не було… просто коли з’являється дитина, вона така безпорадна… і ти починаєш розуміти, що мама у неї одна і її ніхто не замінить. Пам’ятаю, як вона плакала, а я не могла до неї встати, тому, що у мене крутилось у голові і я практично зразу втрачала свідомість. Та якщо раніше, коли у мене щось боліло, я могла просто полежати (і цим полегшити біль чи головокружіння), то тепер так не можна було і я не мала права на слабкість. Доводилось вставати через «не можу».

То коли ми можемо вважати, що день прожитий не дарма? Як на мене тоді, коли ми задоволені тим, що зробили протягом дня. Якщо метою було прочитати книгу – то ти вважатимеш цей день не даремним, як прочитаєш її. Думаю, якщо перед сном ти задоволений своїми діями і досягненнями (протягом дня), цей день пройшов не даремно.

 

Для того, щоб чогось в житті досягнути...

Для того, щоб справді чогось досягти, потрібно бути " неуязвимим" ( не пригадаю, як це слово українською) до критики.

Скільки раз ми стикаємося з тим, коли наші вдалі, а може й невдалі ідеї критикують і це змушує опускати руки не втіливши їх у життя?! Навіть не спробувавши... Чи є такі серед вас? Або розпочавши якусь справу, зупиняємось бо на шляху стикаємось із "розумними" людьми, які знають як краще, які обов'ящково розкритикують і скажуть, що те що ти робиш нічого не варто. Втрачаємо віру в себе... Здебільшого це відбувається, коли ти ще школяр, чи ще надто юний і не можеш постояти за себе і свої переконання. Але ці діти виростуть, стануть дорослими, та все ж залишаться беззахистними перед життєвими перешкодами.
Скільки неймовірних ідей через страх перед критикою залишилися так і не почутими? А може й так потрібно? Місце боягузів на лаві позаду? Боягуз не може бути лідером!
Що ми зараз маємо? Хто займає керівні посади? Ті, хто може протистояти критиці, хто впевнений у собі і своїх ідеях! А може ті, кому в дитинстві трапилась людина, яка в неї повірила? Підтримала таку, на перший погляд, безглузду, а може насправді геніальну, ідею? Дуже добре подумайте, перш ніж критикувати ідеї, особливо своїх дітей.
Сторінки:
1
2
3
4
5
6
7
8
20
попередня
наступна