хочу сюди!
 

Тетяна

42 роки, рак, познайомиться з хлопцем у віці 38-45 років

Замітки з міткою «спогади»

Пофантазувала

"Вона приїхала до нього несподівано. Подзвонила і сказала, що чекає на нього біля будинку. Він посміявся і попросив її не жартувати так. Але вона сказала, що не жартує і він сам може переконатися в цьому, подивившись у вікно. Що він і зробив. Це було справді несподівано... Ну, коли вона приїхала і стоїть біля його будинку, довелося запросити її... Не добре вийде, якщо він протримає несподівану гостю на вулиці.
Вони увійшли до квартири. Вона озирнулася, посміхнулася своїм думкам, що випливли на мить у пам'яті, і сказала:
- Давно я тут не була. Наче в іншому житті це було все.
Він запросив її на кухню, запропонував чай-каву. Вона подивилася на нього і з усмішкою сказала:
- Пам'ятаю, що ти на свій день народження вино з черешні пив. Пригостиш?
Він глянув на неї і на його вустах промайнула лукава посмісшка, ніби він усміхнувся до своїх думок. Але вона у відповідь усміхнулася так само, даючи зрозуміти, що не він один про це подумав. Сходивши за вином і наливши у келихи (не буде ж вона сама пити), він сів за стіл навпроти. Вони чокнулися, келихи брязнули і вона сказала невеличкий тост:
- За тебе, за твій день народження, що минув. Шкода, що ти один його відсвяткував.
Випивши вино, вона глянула на нього і в її очах затанцювали вогники.
- А я тобі боржок хочу повернути, - сказала вона. - Пам'ятаєш, коли ти поїхав від мене без поцілунку? Я лише в щоку тебе поцілувала тоді. Я ще з такими кумедними та смішними хвостиками була.
- Пам'ятаю, - відповів він.
- Так ось, - продовжила вона. - Ось саме цей поцілунок я тобі і хочу віддати. Сподіваюся, він не запізнілий?
А далі вже було без слів. Вона вийшла із-за столу, підійшла до нього і сіла йому на руки обличчям до обличчя. Йому нічого не залишалося робити, як обійняти її. Вони дивилися одне одному в очі, потихеньку зближуючи обличчя. Вони були так близько одне до одного, що відчували гаряче дихання одне одного. Її очі дивилися в його очі, і це тяжке очікування зростало, розпалювалося. Дихання ставало дедалі частіше. Його руки все сильніше і сильніше притискали її до нього... Її груди все частіше підіймалися від частого дихання... І ось нарешті вона легенько доторкнулася до його вуст. Потім ще раз... Потім провела язиком по його губам і більше він не зміг чекати. Він притягнув її до себе настільки близько, так міцно обійняв, і вп'явся своїм ротом у її вуста, запускаючи язик у її рот. Так вони цілувалися кілька хвилин.
Він підхопив її під сідниці, вона обійняла його ногами і він поніс її до спальні. А там на ліжку вона знову взяла гору. І в них у пам'яті спливли спогади, де вона, дражнячи, гралася з ним, то наближаючи свої вуста до його, то віддаляючись. І знову все повторилося. Вона тримала його руки на ліжку біля голови і дражнила, наближаючи вуста до його губ, проведе по них язичком своїм і віддалить голову, не дозволяючи йому поцілувати її. Але гра тривала не довго. Вся ця ситуація, ця гра настільки сильно його збуджувала, розбудивши в пам'яті всі ті почуття, що він відчував тоді... Вон, така ж дражливо спокуслива, була зараз поряд, не в спогадах, а в реальності. Він може її обійняти, погладити, поцілувати... І в її очах такі самі вогники, як і тоді. І не гаючи часу, він вирвав з її захоплення свої руки, схопив її і перевернув на спину, притиснувши своїм тілом до ліжка. Він вп'явся в її вуста і вони цілувалия так, поки їм вистачало повітря..."

Вона - його спогад

"Вона стала для нього спогадом.
Тим спогадом, куди він "тікає" від сірої реальності свого життя. Тим спогадом, який ранить і лікує водночас.
Він знає, що вона є, але для нього вона недосяжна, далека, як зірка. Він бачить її образ, її очі, волосся... І чим довше він дивиться на неї, тим більше йому здається, що її очі, її погляд проникає у саме його серце, душу.
Він закриває очі і "пірнає" у море Спогадів, щоб хоч там, досягнувши бажаного острівця, залишитися сам на сам з нею...
Пам'ять покаже йому вже вкотре той фільм, у якому вона поряд і така досяжна, так близько. Фільм, де, крім них, більше нікого немає. І до болю знайомі кадри почнуть свій танок.
Він буде вкотре її обіймати і притискати до себе, гладити її волосся, цілувати її тіло, вуста... Дивитися у її очі, бачити її грайливі вогники в них... Вкотре вона буде дражнити його, заманювати у свої тенета, підпускати на відстань подиху і відштовхувати...
Він знову буде відчувати на своїй шиї її гарячий подих, смак її поцілунку на своїх вустах. Вона знову буде поряд і даруватиме йому неймовірну насолоду...
Але вона стала для нього спогадом... Таким бажаним, болючим і незабутнім спогадом..."

Зник дворовий кіт

Зник дворовий кіт, який приходив до нас у гості щодня. Але після повномасштабного російського вторгнення Мурзік став рідше приходити до нас. Можливо, йому не сподобалось, що у перші дні активних бойових дій ми його заносили у підвал, або те, що під час рідкісних повернень ми йому давали таблетки від глистів (а коти цього дуже не люблять). Бувало, що не приходив декілька тижнів. Потім виявилось, що ходить до іншого будинку і там його підгодовують. Однак після загулу він все одно до нас повертався. Часто приходив покусаний і кульгавий. За традицією від'їдався, висипався і вивантажував бліх у нас, а ніч йшов гуляти. Іноді доводилось забирати за "наводкою" (просили, щоб повідомляли нам, коли прийде до іншого будинку поїсти). Хоча частенько приходив сам.

Десь наприкінці минулого року або на початку цього року дізнались, що він ще й переходить через пожвавлену вулицю. Відтоді й біля сусідньої багатоповерхівки його стали бачити рідше. І ось, коли він прийшов до нас... не знаю, як правильніше написати, у крайній, чи в останній раз... Одним словом, приходив до нас у березні (дивно, що я про це не записав у щоденник): покусаний, з перебитою лапою (не ставав на неї зовсім). Вів себе дуже скромно. По-моєму, навіть залишився на ніч і сходив у кицькиний лоток (що взагалі було рідкісним явищем). Але потім все одно попросився. І ось більше півтора місяця ні біля нашого будинку, ні біля сусідського він не показувався. Можливо, його вже нема:(

Нещодавно наснився, що прийшов до нас додому, став на задні лапи, як пес, і обійняв. Сумно це все...
Правда, з кицькою теж вистачає клопоту. То фотокамеру розіб'є, то на балконі все повалить.

Перервана традиція

Не планував сьогодні нічого писати, але найшло натхнення і захотілося поділится спогадами і думками про перервану традицію, що пов'язана із сьогоднішнім днем. Хоча, здається, про це вже писав? Ну, значить, напишу ще раз.

Щороку, в наступну неділю після Великодня, їздили на кладовище поминати померлих родичів. Часто це не обмежувалось однією поїздкою, і напередодні "гробків" або Поминального дня, приїздили, щоб прибрати біля могил: згребти і винести опале листя, старі вінки, штучні квіти, сміття, підрізати гілки або вирвати самонасіяні деревця, підсипати грунт на могилках, висадити квіти, пофарбувати оградки). До кладовища добирались, переважно, на власному авто. Хоча одного разу ходили із мамою і сусідкою пішки. З сьогодення це здається чимось фантастичним.

До відвідування кладовищ ставився, як до усталеного ритуалу, що зводився до поїдання крашанок, пасок і цукерок біля могил спочилих предків. Звичайно, основна мета була інша — вшанування померлих родичів. Можливо, в цей день був привід згадати тих, кого нема. Але я застав лише бабцю. Інші дідусі та бабусі померли ще до того, як я народився. Та й то, вичавити спогади вдавалось рідко, бо бабця померла, коли я був дитиною. Тому замість спогадів приходили сумні думки про тлінність життя і швидкоплинність часу. "Поспішайте, у вас мало часу!" — лунало у голові фрази з одного російського треку. Іноді згадував пісні, хоч вважав, що це було недоречно. Але частіше замислювався над кількістю з'їдених солодощів та підступний карієс.

На кладовищі було гнітюче враження. Навіть тоді, коли було сонячно. Підсилював гнітючу атмосферу вітер. Скільки їздив, пригадую, було дуже вітряно. Тому мама стояла біля свічки та прикривала її від вітру. Але полум'я сбивалось вітром або згасало, тож, поки свічка догоряла, її доводилося запалювати по декілька разів. А з опівдня обов'язково псувалась погода і часто дощило.

Розставлені пасочки, крашанки і цукерки швидко забирали цигани роми, що походжали кладовищами у поминальні дні. Хтось на могилках розпивав горілку. Дехто ледве не пікнік влаштовував. А були й такі, що реготали. Вважаю, що це недоречно. Хоча хтозна, може вони згадували смішні бувальщини покійних?

Пригадуються купи сміття на смітниках навколо кладовища. А обабіч дорог і біля лісу взагалі були стихійні сміттєзвалища.

У поминального дня були й приємні, якщо можна так сказати, аспекти. По-перше, це поїздка на машині (поки вона була справна, а батько міг нею керувати) і вихід у світ. По-друге, можна було позадивлятись на красиво одягених жінок (їх було небагато, але тим цікавіше). По-третє, на кладовищі можна було зустріти батьківських знайомих, до яких раніше їздили у гості. Крім того, на кладовища приїздили на старовинних і/або рідкісних автомобілях. Здавалось навіть, що приїхав на ретро-виставку. Ще однією особливістю поминальних днів були спеціальні маршрутки до кладовищ. Було цікаво, який рухомий склад поставлять на маршрути або заберуть з інших маршрутів. А в столиці підсилювали машрути до кладовищ і організовували тимчасові маршрути (наприклад, №740). Саме тому багато років їздив подивитись на комунальні київські автобуси, що підволили людей до столичних кладовищ, розташованих у області(!). Тепер вже дивуюсь, як примудрявся після відвідання померлих родичів, ще й з'їздити через весь Київ, до Лісової. Була й "романтична прогулянка" від нашого міського кладовища до Південного кладовища. Маршрутку, яка майже доїздила до Одеської траси, на поминальний день скасували, тож довелося йти пішки. Є що згадати.

Останнім часом стали приїздити лише на прибирання або прибирали в поминальний день. Без власної машини їздити стало незручно: треба або просити когось (що викликає обмеження по часу збору і часу відвідання кладовища), або користуватись маршрутками (що дорого, з пересадками, ще й у тисняві). А потім додалися ковід і похилий вік батьків. Цього року на заваді "гробків" стала війна. Звісно, й маршрутки їздять рідше, ніж в доковідні часи. Хоча батько їздив прибирати. А ось мама передумала. Каже: "Нехай вибачають". Обставини й правді не сприяють вільному пересуванню. Але якщо й поїду вшановувати в наступні роки, то мабуть, доведеться це робити самому.

Про цивілізаційне напруження...

           Що це було: вона із відсутнім виразом самозаглиблено-втомленого обличчя, незмінним стосом папок чи зошитів між грудьми і правицею, поспішним кроком долала ширину класу від вхідних дверей до свого столу? Постріл на ходу "здрастуйте.число.класна.робота" обертав щойно досить гамірний і життєрадісний маленький народ на притихлий зосереджений армійський підрозділ, готовий взяти участь у новій, малозрозумілій йому тоді осаді чи штурмі чергової гранітної цитаделі.
           А от, що це було. Це ставала до щоденної сізіфової роботи добросовісна, заклопотана працівниця конвеєра, на якому примхливий біологічний матеріал поволі перетворювався на людство. Сьогодні вона реабілітована. Сьогодні і апріорі навіки у майбутньому їй із вдячністю прощена вся її відстороненість, вся оця буденна похмуро-відверта чесність, непривітність, часом навіть занудність. Хто сказав, що каторжник має посміхатися?



В осінньо-клаптиковій сукні
зодягнене Європи тіло...
Як дітвора то б не хотіла,
щоранку в неї - шлях до школи,
аби набути розсуд путній...

Щоб зарубать собі на носі,
про ту шкалу від дна до неба:
як слід чинити, як - не треба,
щоб жити впевненно й щасливо
в краю, де знов гостює ОСІНЬ...


Всі ми діти, тільки різного віку. Отже всіх - із Днем знань! tost

Ще одне давнє відео

Знайшов ще одне неопубліковане давнє відео, також за 2018-й рік. Зафільмував репетицію військового параду.
Поки що залишається лише сумувати і ностальгувати за тими роками.


Давнє відео з вилазки

Натрапив на відеофайли з вилазки з подружкою, що відбулася майже 3 роки тому. Фрагменти дуже короткі, довго провозився з монтажем, але все ж вирішив викласти. Наче знову прожив ту вилазку. Приємні спогади, але з сумом. Сьогодні рівно місяць, як не стало подружки.



Ще виявив, що під час останньої вилазки фотографував Мері.
На ніч нерви не витримали. Дивишся, на знімках вона жива. І це ж було півтори роки тому. Важко усвідомити, що її вже нема.

Педагогічне. Слідами копіпасти


  Начиталася тут розважальної копіпасти про похід в краєзнавчий музей і лося Будьонного lol і задумалася про те, як треба з цими двома халамидниками поводитися якщо з точки зору педагога. А мені тут і кажуть - а що там взагалі з ними не так, це ж надія і майбутня гордість школи - не гопота, хлопці розумні і явно з багатою уявою. Воно то так.. якщо вміти побачити в цьому плюс, а не зупинитися відразу на тому, скільки головного болю і проблем створює їх живий характер і ота багата уява. Бо якби вони були доповнені  "гарним вихованням", тобто хлопці були отакі дуже "зручні" - сиділи тихенько так десь, гарно вчилися і багату уяву оту використовували виключно при написанні творчих завдань - ціни б їм не було. 
  Бо то тільки в стародавньому Римі "педагог" був цілодобовою роботою з навчання і виховання дитини, а зараз так - якби швидше відсидіти робочий день і додому, своїх турбот повно.
  А про правильний підхід до використання ними потім в житті оцієї уяви - тут взагалі окрема мова. Був в моєму житті педагогічний один досвід. Не той, що я на собі всі шкільні роки відчувала, а якраз з іншого боку довелося раз в житті побути - в мене є специфічна художня освіта і вчителька молодших класів ( на той момент четвертого) знаючи що я вмію - запросила провести урок праці, присвячений розпису писанок.
  Я наробила пустих яєць, захопила собі гострого олівця і купу ниток щоб потім поробити до кожної писанки шнурочок з китичкою, і пішла. Тут ще треба додати, що мені досить добре були знайомі діти з цього класу, не всі, але головні діючі персонажі майбутньої оповіді  я добре знаю .
  Розпочався урок, мене представили дітям, я розповіла трохи вступної історії, небагато, це не гурток, за урок треба встигнути все зробити, і запитала дітей, що на їх думку краще - писати так, як Бог на душу покладе, тобто що захочеш на яйці намалювати ( але було показано основні прийоми, приклади, узори, тому це не квіточки з зайчиками, а саме розпис писанок) чи я допоможу і кожен намалює собі писанку з конкретного прикладу, яких я принесла з собою з десяток, готових розписаних "класичних" писанок. 
  Мене вчили так - хочеш то пиши по готовому узору, а хочеш творити - твори! Писанка найкраща саме тоді, коли натхнення водить твоєю рукою і воно ж вибирає кольори. От саме тому й запропонувала - кому що до душі.
  Діти розділилися, хто захотів сам писати - це було на моє здивування кілька хлопців, отаких я в тому оповіданні - не гопників, але ну дуже безпосередніх в своїй поведінці і в великою та багатою уявою lol, я думаю всі зрозуміли що то класні хулігани були і трієчники, бо як там навчатися, якщо навколо стільки цікавого і стільки можливостей lol
  А от готову схему писанки "Сорок бажань", простої і моєї улюбленої - вибрала більшість, на чолі з Анєчкою Тріскою, відмінницею класу, тихою і непомітною дівчинкою.
  Сам процес подальшого розпису мені страшенно сподобався - діти по-справжньому занурилися в роботу, їм було цікаво, вони ТВОРИЛИ, як це не пафосно звучить, але я дивилася - дійсно кожен занурився в роботу ніхто на тяп-ляп аби зробити не робив, всім було цікаво, а діти цього віку ще безпосередні такі.. насолода для педагога.
  В кінці уроку кожен мав своє, власноруч розписане яєчко- писанку, і навіть в тих, хто робив по шаблону вони були різними lol Завжди було цікаво бачити, як навіть при завданні зробити щось ідеально схоже більшість цього не робить, чи то не вміючи, чи то начхавши на настанови, але завжди вносячи щось своє, особисте, власний почерк а іноді навіть стильbravo 
  Так і цього разу всі були різні - від дійсно ідеальних "сорока бажань" до дивовижних, неповторних писанок хлопців, які захотіли не по шаблону. Я коли їх побачила - була вражена. Тяжко було очікувати від цих шибеників чогось пристойного просто, а там була неймовірна краса! Писанка в своїй суті це сакральна річ, в якій автором закладено зміст і побажання тому, хто її отримає, це те, що твориться тут і зараз, і саме отак, бо хочеться тільки так! От їхні саме такі й були, але разом з тим настільки автентично- унікальні, з тонким розумінням поєднання кольорів, з точним розташуванням узорів, і як вишенька на торті - неймовірно гарно все це доповнювалося плямками , що ставляться пальцем в фарбі, вже поверх основного малюнку. Це була така художня автентика, така краса...
   І все це я висловила вголос, кожній дитині про її витвір, і так сталося, що оті хлопці були в кінці, і їхніми писанками я захоплювалася якраз останніми. Але оцінки має ставити все ж вчителька. От вона і виставила. Анєчці, звичайно, п'ятірку, а отим хлопцям тут же, при всіх, після моїх отих захоплених слів, по трійці. Демонстративно потримала їх, ці писанки, в руках, скривилася і поставила щонайменшу, просто не двійку. 
  Я й досі пам'ятаю вираз облич тих дітей, і особливо отих хлопців. Школа навчить багато чого, тільки не завжди правильного. І ось скільки років пройшло, а я й досі це пам'ятаю, і особливо згадую щоразу, коли зустрічаю цю вчительку, вона все так же вчить дітей "вічному і доброму", і це, мабуть, найстрашніше

Ностальгій

НОСТАЛЬГІЯ

Згадалась юність, молодість далека.
Там вечір з неба тихо зорі розсипав.
Затихло все, упала літня спека...
Губами в пазусі я зорі ті шукав!..

І шаруділо в оборозі сіно.
Одноманітну ноту грали цвіркуни.
Та пестила рука твоє коліно,
А душу колихали звуки тишини...

Уже за північ плентався додому.
Ховав від мами очі, що злипалися.
З волосся я вичісував содому
А потім на вереті ой як спалося!..

Але когут розбудить рано-рано
І бабок від клепання кіс симфонія.
А потім жайворонок понад ланом ...
Не ностальгія це - самоіронія...

Іваночко Василь. 25.06.2021р.

Юр'їв день


  Вчора, 6-го травня, був Юріїв день, свято в православному календарі невелике, але в сільській місцевості значуще - саме в цей день було прийнято вперше весною виганяти худобу на молоду траву, перший день випасу. Також вважалося, що треба скупати коней на Юріїв день, щоб весь рік не хворіли.
  Але мені це не свято, а день пам'яті, саме шостого травня народилася найближча і найрідніша мені людина - моя старша сестра, Валентина. Вона померла від онко трохи не доживши до свого 24-го дня народження. 
   Щороку цього дня ходимо на кладовище, відвідати, пригадати... А пригадувати мені є що - саме вона , мабуть, найбільше зробила для того, щоб я стала такою, як є. Щоразу, коли хочеться опустити руки, сісти і сказати "це неможливо", я пригадую одну річ.
  Колись, дуже давно )) я вчилася тільки їздити верхи, і моя кобила, дуже норовиста і ляклива, щось налякалась і рвучко розвернулась на задніх ногах, а я, як всі недосвідчені новачки, залишилася в повітрі на тому ж місці)) ну і гарно так гепнулась на землю, коли з-під мене зникла кінська спина, навіть повід випустила. Сестра впіймала Дюнку , привела до мене і каже така  -  сідай! Це було перше падіння з коня в моєму житті, та ще й таке нервове, тому повірте - навіть думка, що треба знову сістии верхи викликає тремтіння рук, а головне ніг )) Це було так страшно. 
А Валентина сказала - зрозумій дві речі , якщо ти не сядеш зараз же, ти боятимешся потім все життя, і вона, якщо ти не сядеш зараз же , все життя знатиме, що тебе слухатися не варто, ти не господиня.
 Я сіла. Звідтоді я падала з десяток разів, і смішно, і боляче, і страшне ганебно при глядачах, але завжди тут же сідала знову, бо тільки так. Знову і ще раз, далі і до результату, довести до кінця, взяти себе в руки і згадати, що все досяжно, якщо хочеш, і тільки так тебе поважатимуть.
  Кожна людина може пригадати якийсь випадок, що мав значний вплив на її життя, і для мене це був він. Це падіння було більш ніж двадцять років тому.. а я в кожній ситуації згадую оте "сідай!" , бо після тих слів вона замовкла на секунду, і додала - "я вірю в тебе, ти можеш"

  З минулим тебе Днем народження, сестро.. маю надію ТАМ тобі спокійніше
Сторінки:
1
2
3
4
5
6
8
попередня
наступна