хочу сюда!
 

Orchid

43 года, козерог, познакомится с парнем в возрасте 37-50 лет

Заметки с меткой «спогади»

Невідома Рига: мотор музей - європейське сьогодення


 Невідома Рига: мотор музей - радянське минуле, європейське сьогодення
Відкритий у 1989 році у Ризі унікальний автомобільний музей пережив розпад Радянського Союзу, бурхливе закінчення минулого тисячоліття і масштабну реконструкцію, не втративши при цьому головного - унікальних експонатів і інтересу відвідувачів.

Латвія в цілому і Рига зокрема - відмінний приклад того, як при грамотному підході навіть до настільки ненависному усім комуністичному минулому можна використовувати і розвивати успішні проекти радянської епохи. Та й, зрештою, не в традиціях розсудливих прибалтів викидати десятиліття своєї історії.


У цьому могли переконатися і українські вболівальники, побувавши у Ризі на півфіналі Всесвітньої боксерської суперсерії, в якому чемпіон світу за версією WBO в першій важкій вазі Олександр Усик переміг володаря титулу WBC Майріса Брієдіса та став першим українським боксером після Володимира Кличка, якому вдалося зібрати як мінімум два чемпіонські пояси.


Гостинна Рига радо відчинила свої двері для українців, які на кілька днів окупували столицю Латвії. Про красу міста розповідати зайвий раз сенсу немає - як то кажуть, краще один раз побачити. Плюс це дійсно варто того. Але ось на одному із знакових для Риги проектів варто зупинитися докладніше. Хоча б тому, що за свою майже 30-річну Ризький мотор музей, що став унікальним явищем для тоді ще Радянського Союзу, побачив чимало.


 

Почнемо з того, що саме в Ризі з'явився Клуб антикварних автомобілів. Причому, не в часи перебудови, а в 1972-му році, коли режим після хрущовської відлиги починав закручувати гайки. Але, мабуть, піти на крайні заходи влади не наважилися. Та й організовані клубом виставки і зльоти стали дуже популярними, і в перші роки стали збирати тисячі глядачів. Інформація про це стала з'являтися в республіканській та всесоюзній пресі. Клуб став дуже популярний на території всього СРСР. З усього Союзу приходила інформація і пропозиції про цікаві ретро автомобілі. Члени клубу збирали з різних установ і приватних осіб цікаві екземпляри для клубної і своїх особистих колекцій.



 

Через три роки після створення Латвійський Клуб антикварних автомобілів організував перший масовий захід - Ризький зліт ретро автомобілів. Учасники з самого ранку зібралися на Домській площі, щоб через все місто проїхати на Бікерніекскую трасу. Парад автомобілів проїхав по вулиці Брівібас до самої траси, де відбулася виставка, демонстрація і змагання. У параді взяли участь близько сотні автомобілів. Традиція організації зльоту ретро автомобілів збереглася і до наших днів, збираючи тисячі глядачів, а у параді беруть участь безліч унікальних історичних раритетів, в тому числі і ті, які ще в 1975 були звичайними автомобілями.

У тому ж році від утилізації був врятований легендарний гірський гоночний автомобіль Auto Union, який швидко потрапив до сфери інтересів найбагатших колекціонерів Європи, оскільки виявилося, що це єдиний збережений автомобіль моделі C/D в світі.

У 1978 році протягом двох з половиною місяців в залі Ризької біржі відбулася виставка ретро автомобілів Auto. Moto. Retro., яку організував Клуб Антикварних автомобілів. В принципі, виставку можна вважати міні мотор музеєм. Був показаний з нуля відреставрований пам'ятник латвійського автомобілебудування - пожежний автомобіль Руссо-Балт.

Але лише через вісім років - 6 липня 1986 був закладений перший камінь в фундамент будівлі Ризького мотор музею. Ще через три роки відбулася урочиста церемонія відкриття. Уже в перші роки існування його відвідали сотні тисяч осіб.

Але унікальність музею в тому, що він не тільки зумів «пережити» непрості 1990-ті, хижий початок 2000-х, а й розвивався, постійно вдосконалюючись та поповнюючи колекцію своїх експонатів. Сьогодні відвідувачі музею можуть не тільки дізнатися історію автомобілебудування, оцінити «красу» радянського автопрому і комфорт «кремлівського» автопарку, а й зрозуміти, які автомобілі були культовими в свою епоху. Відвідування Ризького мотор музею давно стало захоплюючою пригодою на весь день. Тут доступні інтерактивні робочі станції. Для дітей - зони відпочинку з різними іграми, дитячий майданчик, де юні автолюбителі можуть відчути себе за кермом автомобіля.


Чому поява і розвиток такого музею стало можливим в Ризі? Напевно, тому, що на початку ХХ століття Рига була індустріальною столицею Російської імперії: автомобілебудування, металургія, виробництво гуми, хімічна та електротехнічна промисловість знаходилися на світовому рівні. Виробництво велосипедів було розпочато в 1886 році. І виробництво перших автомобілів в Російській імперії починалося саме в Ризі. І нехай зараз автомобілі в столиці Латвії не випускають, свою історію латвійці шанують. І цьому у них варто повчитися.



 

 

Про зиму.


  Я мерзлячка і зиму зараз, дорослою, люблю не так щоб сказати дуже. Що не заважає мені катати сніговиків, кидатись сніжками і годину-півтори гребти по коліно в снігу, щоб типу "вигуляти собаку", хоча по-факту я "вигулююсь" в рази дужче за них lol

 Але в дитинстві зиму ми любили всі. Правда всі пори року інші теж, бо в кожній свої можливості перетворити реальність в казковий світ ігор і фантазії. Але взимку було особливо, бо весною-літом-восени як не крути, а снігу й льоду нема..
  День взимку короткий, після школи нічого не встигнеш, але на вихідних.. а ще краще на канікулах.. Як ми їх чекали )) Зранку сніданок - і вперед, до діда з бабцею. Це казкове місце для дітей. В них будинок стояв, та й зараз він там же, за сто метрів від лісу, і за десять хвилин від річки, але то розваги для літа, а взимку на перший план виходило те, що за будинком в нас була власна гірка, з якої можна було метрів 30 їхати лижами, санками, а коли хороший сніг - зробити тунель, добре втрамбувати - і мати власну трасу для бобслею на шматку плівки, а ще краще коли маєш мішок з міндобрив, з товстелезної прозорої плівки, чи з сажзаводу, той чорний і більший. Мати такий "агрегат" в нас було великим щастям )))
  А якщо правильно і вміло повернути на ходу внизу гірки направо - то спуск продовжиться, і потрапиш просто на замерзле озеро. Озеро це завжди звалося просто Ковбаня, тобто "калюжа без імені"))), бо ковбаньками в нас звуться озірця-стариці, що залишились на місці старого русла Псла. От про це озеро мої найкращі дитячі спогади взагалі.. Про нього взагалі треба окрему розповідь. А взимку ми перетворювали його в казковий світ дитячих ігор, щороку з іншим дизайном. Коли хлопцям покупляли ковзани, ми посередині розчищали хокейну площадку, а до того центральне місце в нас завжди займав лабіринт)))) Копали самі, колективом, позносивши совкові лопати з усіх будинків)))  До речі колектив в нас був чудовий - десяток погодків, з найбільшою різницею в 4 роки, всі з'їжджалися на канікули до бабусь і всі дружно щодня збиралися в нас, на горку й озеро))) Таксопарк санок був вражаючим)))))) Крики, шум і гамір - теж)))) Й досі пам'ятаю свою шубу з штучного хутра коричневого кольору, "під ведмедя" мабуть))), без капюшона, але з коміром, під який треба було обов'язково зав'язати шарф, а щоб він не заважав - зав'язувати мав хтось інший, щоб кінці були на спині. Зараз смішно, а тоді, коли хтось з бажанням пожартувати ТУГО його затягував, а самому розв'язати теж нереально - було трохи інакше))) І от коли разів з двадцять впадеш з санок в сніг - та шуба перетворювалась в ходячий сугроб, бо сніг набивався в хутро і її вага збільшувалась кілограмів на десять, їй-богу))) тоді доводилося таки з прикрістю визнавати, що час йти грітися, ех(( )))) Ходити просто ставало реально важко))))
Коли ми отакі закочувались в будинок, бабуся завжди сварила нас, роздягала, бо не тільки шарф зняти, а й розстібнути гудзики, страшенно незручні, самостійно було неможливо, тоді ставила шуби й рукавиці розтавати і стікати))), а нас заганяла грітися і обідати))))) Обов'язковими було ще сказати, що більше вона нас сьогодні надвір не випустить, бо вдягати більше нічого)))) і поки шуба не висохне - санки нам тільки снитимуться)))))
  Дуже запам'ятався один момент. Зима тоді прийшла морозом раніше ніж снігом, і озеро вкрилося неймовірно гарним, рівним і чистим льодом, він завжди чорний прозорий, трохи страшний..)))) А потім пішов сніг, розкішний, пухнастий і багато, сантиметрів 15-20 випало. І погода така гарна - коли тихо, мороз невеликий, сонячно, все навколо вкрите снігом, який ще не обсипався з дерев, і вони такі пухнасті й об'ємні... Ми дружно розчищали новий лабіринт, це треба робити відразу, доки сніг легко розгорнути, і він не прилип до льоду, тоді лід буде як скло, і прозоро-чорним, казково-новим))) з, як зараз модно казати - 3D узором в своїй товщі з бульбашок метану, що завжди підіймаються з глибини озера.
  І от ми розкидаємо сніг, і тут на берег прийшли два чоловіка, гості одного з сусідів, з Харкова приїхали . І от вони стоять, дивляться на все це, і один другому каже - "Вот как бы я хотел ребёнком жить в ТАКОМ месте. Посмотри - какая красота!" Я тоді вперше якось побачила все іншим поглядом, без звичного "це було, є і буде завжди".

 Взагалі багато що можна ще розповісти.. це ж роки життя, а не дві-три історії. А головне в них те, що моє дитинство було щасливим.
  А сама сиджу оце і думаю - а що напишуть про своє дитинство теперішні діти? Як мерзли пальці коли водити по сенсорному екрану при -10?

The Division Bell - Pink Floyd

The Division Bell
              Дзвін розбрату

(в оригіналі High Hopes)

Beyond the horizon of the place we lived when we were young
              По той бік від місця, де ми жили молодими,
In a world of magnets and miracles
              у світі всього магнетичного й дивовижного,
Our thoughts strayed constantly and without boundary
              де наші думки ширяли, забуваючи про час і обмеження,
The ringing of the division bell had begun
              почав бамкати дзвін розбрату.

Along the Long Road and on down the Causeway
              Вздовж по Лонг Роуд і далі по Козвей,
Do they still meet there by the Cut
              чи зустрічаються вони досі там біля Каналу...

There was a ragged band that followed in our footsteps
              Був там такий собі обшарпано-патлатий музичний гурт,
Running before times took our dreams away
              що маячив за нами слід у слід
              і забрав наші мрії, обганяючи свій час

Leaving the myriad small creatures trying to tie us to the ground
              і хмари крихітних істот, що намагалися прив'язати нас до землі,
To a life consumed by slow decay
              до життя, що харчується повільним тлінням.

The grass was greener
              Трава була зеленішою,
The light was brighter
              світло було яскравішим,
When friends surrounded
              коли ти в оточенні друзів,
The nights of wonder
              і ті ночі, сповнені чудес.

Looking beyond the embers of bridges glowing behind us
             Намагаючись розгледіти щось крім
             жевріючих залишків мостів позаду нас,

To a glimpse of how green it was on the other side
             хоча б якийсь натяк на те, як зелено на цьому боці,
Steps taken forwards but sleepwalking back again
             робили кроки уперед, та щоразу мов сновиди
             завертали назад,

Dragged by the force of some inner tide
             захоплені силою якоїсь внутрішньої хвилі.
At a higher altitude with flag unfurled
             Все вище і вище із піднятим знаменом -
We reached the dizzy heights of that dreamed of world
             так ми досягли карколомних висот,
             які могли тільки снитися світу...

Encumbered forever by desire and ambition
             Безперервно накопичувані
             не здійснені бажання і честолюбні заміри,

There's a hunger still unsatisfied
             зростили голод, що не задоволений і досі.
Our weary eyes still stray to the horizon
             Звертаємо і звертаємо наші змучені очі до горизонту,
Though down this road we've been so many times
             хоч цією дорогою ми йшли так багато разів...

The grass was greener
            Трава була соковитішою,
The light was brighter
            і світло було живішим,
The taste was sweeter
            і смак був свіжішим,
The nights of wonder
            і ночі, сповнені всім дивовижним,
With friends surrounded
            із друзями, що завжди були поруч...
The dawn mist glowing
            Починає жевріти світанковий морок,
The water flowing
            і тече далі вода,
The endless river
            і нескінченна ця річка...

                                                  22.11.2017

С л у х а т и

По дорозі до Полтави. Спогади.


Мабуть кожен з нас ховає десь у закутках носії зі старими фото. Це можуть бути старі паперові альбоми, чи електронні диски, флешки, тощо. Інколи, коли багато вільного часу, або щось змусило до пошуків перерити все, чи до генерального прибирання - ми можемо надовго "залипнути" спостерігаючи хронологію змін виразу обличчя себе та близьких.
Як же багато можуть розповісти такі хронологічні спостереження! Особливо вдивляючись в очі.







Це був ранок навесні. Прохолодно. Бувший, назвемо його літерою Й., тоді нещодавно придбав собі новеньку автівку з салону, замість старої б/у. Це були часи величезних радощів, непохитної віри в майбутнє.
Зараз я інколи зустрічаю в знайомих мені молодих дівчатах той самий дух віри, який сама втратила вже давно. Зазвичай вони планують все так, ніби завтра хтось заскочить по дорозі за хлібом до салону й купить автівку за мільон грн; або ніби після завтра до них на рахунок надійде мільон долларів, і вони житимуть в найкрасивішому будиночку біля Києва, обиратимуть найкращі меблі й фарби для нього, тощо. Хоч насправді цього ніколи не станеться, і вони зараз живуть на пташиних правах в орендованому житлі, а далі прийде колись час повертатися до батьків з сім'єю, або й без.
Тоді я ще не знала цієї правди життя. І була однією з таких. Всі надбання мого, всього лиш, бойфренда, сприймалися як мої власні, і кожного дня вірилося, що я за день до величезної удачі.

- будласочки! Дай мені повести! - благала я звично плюхнувшись до комфортного переднього сидіння, і зтягуючи з себе шкіряний плящ з об'ємним хутряним коміром.
- ну добре, мала. Давай тільки виїдемо за місто, де дороги пусті.
Мама невпевнено вмощувалася на задніх місцях. Ми їхали до Полтави. В моїй голові стрибав радісний кольоровий капітошка хлюпаючи бульками. Тоді я обожнювала кудись їхати.

Зелені поля й левади. Інколи села. Інколи невеличкі міста. Дорога пустісінька. Лиш деколи хтось їхав назустріч, або обганяв ззаду. Виблискуючи іскрами радості з очей я перемикала передачі дуже гоноруючись тим, що навчилася водити, і що мама з нами, бачить це. Сподівалася, що вона за мене радіє.
Небо дуже блакитне, мальовничі білі та димчаті хмарки, дуже свіжо.
Я обожнюю різні архітектурні твори, старовинні церкви, тощо. Тому, коли з дороги побачила якісь старі стіни - дуже зраділа, і вмовила всіх звернути туди, роздивитися що там є. Ми знайшли монастир. Він справді був цікавий. Далеко від населених пунктів (ані села поруч - взагалі нічого, тільки дорога), серед суцільних зелених полів з невеличкими посадками й садками. Ніби фортеця обнесений високою стіною.
Зовсім недовго роздивлялися, і швидко поїхали далі. Мама була мовчазна але нічого особливого.



Дивлячись на фото, що мені вдалося клацнути біля монастиря, на якому вихопила мамине обличчя разом з Й. виявила стільки несказанного. Мама ніби щось знала наперед. В її очах застигла розгубленість й горе з німим нерозумінням "як ви можете радіти", та ледь-помітною насмішкою над усим.
Зараз мами вже нема чотири роки як. Ми їхали тоді на зустріч з моїм братом, що тоді ще мотав строк в колонії біля Полтави. Ми тоді ще не знали, що втратили його колишнього, що повернеться він інвалідом назавжди. Ми не знали, що новенька автівка буде скоро розбита вщент Й., і схожої вже не буде ніколи. Що світ охоплять війни. Мій інститут, де навчалася, пограбують рейдери, роботу, де я працювала, розвалить режим Януковича, ресторан, де працював Й. розграбують свої ж, і припинить існування. Ми з Й. розстанемося назавжди, бо мої очі розкриються і я подорослішаю, зрозумівши що не бачу в ньому більше ніж просто товариша. Маму знищить рак за чотири місяці, і чомусь з'явиться одразу ж на четвертій невиліковній стадії, а в даті смерті чомусь дві літери "13". Стоматологи почнуть знущатися, вириваючи зуб за зубом в мене, ніби силоміць намагаючись сформувати беззубу потворну істоту. Якийсь незрозумілий нікому й невиліковний грибок почне спотворювати волосся. Комунальні служби почнуть  гвалтувати вуха обіцяючи перетворити нас з братом на бомжів, бо мама лишила по собі непосильні борги. Якийсь незрозумілий мужик, почне спотворювати моє особисте життя, влаштовуючи замість стосунків якийсь фільм жахів з елементами трешу.

Дивлячись в очі мами на фото, я чітко бачу жах, і готовність з усмішкою розгубленості, ніби перед тим, як бачиш, що над тобою нависло цунамі і неминучість наступних подій. Можливо, вона знала, що скоро стане дуже хворою. Можливо, зусиллями волі це приховувала. Не вірю, що таке можливо приховати. Та й лікарі кажуть, що смерть - це її власна недбалість, бо вона не проходила діагностик, і ніхто не знав нічого, і вона теж не знала.
Але цей погляд показує, що вона щось знала. Тільки не відомо що саме і про що саме. 

Щиро сподіваюся, мамо, що тобі там краще. Ти намучилася за життя. Ти скинула тягар, і  отримала полегшення. Упокой Боженько, її душу.











Зелені свята

 

Св»ято Св. Трійці

 

   Другий день зелених свят. Вчора пекло сонца. Нині хмарно і прохолодно. Вчора були гості – донька з зятем, внуки, правнук – непосидюче маленьке шило.. . Сьогодні тихо, аж скучно… Навіть похмелитися ні з ким… Сижу в бесідці, споглядаю за рухом оси над моєю головою і згадую як св»яткував це свя»то колись, колись, колись давно…  

   П»ятидесяті роки минулого століття… Свято Трійця – було престольним в селі мого дитинства – в Товмачику. Цього дня всі  чекали цілий рік. Поважні газди - щоб одіти вишиванки з домотканого полотна та святкові туфлі (у нас їх називали – мешти), з ранку піти до церкви, а після служби запросити на празник  (щедру гостину) родичів та друзів з сусідніх сіл, в яких гостювали  на пристольне свято їхного села. А дітвора очікувала цього свята найбільше! Ми, малеча, в цей день наряжалися в нові костюмчики, свіжі сорочечки, Задовго до цього збирали копійки і облизували губи, мріючи про солодке морозиво (льоди) -доступні тільки на Трійцю ласощі, які в наповнених льодом візках привозили в цей день з Коломиї. Ми, пам»ятаю, збиралися групками, бігали від одного продавця льодів  до іншого, штовхалися біля бабусь, що продавали пряники та смачні печені намиста, не могли обпитися (хоч і не хотілося, але коли ще поп»єш!) газованої води з сиропом. Ярмарок цукерок, льодів,  пива, газводи, та інших  диковинок тягнувся від зарінку вкінці нашого городу -  вздовж дороги, що вела до церкви. І закінчувався в тіні віковічних дуплавих дубів на самому верху пагорба.

 Місцями приторговували і самогоном. Але нам, малечі, туда було зась. Піходили туди лише парубки в яких уже пробивалися вуса. Вони по-змовницьки оглядувалися, а потім рукавами витирали губи.   

     Подекуди  штовхалися малі  і великі, які  за копійки хотіли довідатися про свою долю. Там на руці загримованого  під факіра мужчини сидів папуга і по знаку господаря витягував клювом із чарівної скриньки льоси – смужки паперу з надрукованими передбаченнями майбутнього.  Хто би не замовляв льос – всі передбачення були щасливими. І люди щиро їм вірили! 

       Найактивніше торгівля йшла за мостиком через невеличкий потічок, в якому я любив ловити раків. Там, в затінку вільх та черемхи стояла низенька хатина. Колись, до війни на цьому місці  була фара вікарія церкви, знищеної під час війни. Настоятель новозбудованого храму жив в іншому місці. А селянина, що побудувався на місці фари, по вуличному стали називати -  Вікарий.  Мабуть тільки він – один-єдиний в селі був незадоволений жвавим ярмарком, який своїм лементом під вікнами мішав йому празникувати з рідними та друзями. А на наступний день ще й  залишав попід огорожею купи всякого непотребу – паперових погарчиків від морозива, дерев»яних ящиків, зім»ятих  газет … В ті часи пакувального паперу не було і  в старі газети з портретами комуністичних вождів загортали оселедці  та інші закуски до холодного чопованого пива. Газети активно всмоктували олію, змащуючи лисини вождям. І вони, вожді,  хоч і були атеїстами, таким чином приймали участь в святкуванні релігійного свята… 

       Розходилася  дітворня по домівках понад вечір. А дома голосно співали празникові. Пили самогонку з одного погарчика, в який знову наливали та по естафеті  передавали сусідові. Я прилаштовувався десь в кутику, слухав нетверезі похвальби старших і непомітно засинав…     
   
    Згадуючи ті далекі часи, я  почав куняти. Тільки надоїдлива оса над головою повертала мене до дійсності, нагадуючи, що пролетіло вже дуже багато часу, змінилися покоління… Ех, піду-но я до кума похмелитися!!!

Боялась, бо переплутала причину і наслідок

Чималий шмат мого активного життя пройшов в безперервних відрядженнях. Доводилось зустрічатись з різними людьми, потрапляти в різні ситуації, знаходити, часом, дуже неординарні віріанти вирішення проблем, як кажуть, по мірі їх надходження. Наука ходить не по лісу, вона ходить по людях... Налагоджувальники завжди були тісною, монолітною сім'єю і набутий кимось життєвий досвід швидко поширювався і брався на озброєння тими, хто мав в цьому потребу.
Налагоджувальник - істота невибаглива, але, коли доводиться прямо "з коліс в бій", а ніч в вагоні зіпсована любителями смачно похропти - треба мати якусь "протиотруту" і вона-таки є! Не знаю, хто її винайшов, але діяла вона бездоганно. Майже бездоганно...
   Все дуже просто: - під час паузи між руладами, тобто під час видиху хропуна, треба голосно зачмокати. (Щось подібне до голосного поцілунку, або команді коняці - "рушай!", чи собаці - "йди до мене!"
Храп миттєво припиняється і ви вже маєте можливість задрімати. Втім і тут бувають проколи і кумедні випадки. Зараз розкажу про один з них:
- Їхали ми, якось, з коллегою в купейному вагоні в чергове відрядження до Ярославля. Верхню полицю зайняв мій напарник Льоня, я - нижню під ним. Нижню, проти мене - випещана пані костромсько-ярославського розливу, а над нею - огрядний-огрядний ведмедеподібний чолов'яга. Льоня, кивнувши в сторону чолов'яги, сказав мені:
- Здається на нас чекає концерт... Доведеться всю ніч випробовувати "нову зброю"...
Як в воду дивився!!! 
   Лише торкнувшись головою подушки, чолов'яка включив свою "глушилку" на повну потужність. Це був не звичайний, а прямо-таки віртуозний безперервний храп. І на вдих і на видих... Такого ми ще не чули! Ну, що пробиш, почали ми, під стук коліс, боротьбу "чмоками"... Не тут-то було! Зброя діяла, як завжди, бездоганно, але лише, на 10-15 хвилин... На ранок у нас вже губи поопухали...
В сусідньому купе їхала подруга нашої пані, і коли вони зустрілись в коридорі, ми почули їх розмову:
- Доброе утро, Людочка!
- Ох, какое там доброе! Мне такие кошмарные попутчики попались, просто ужас!
Представляешь, один, на верхней полке, так ужасно храпел, как тигр в зоопарке, но самое страшное, что двое других, напротив меня, всю ночь друг другу воздушные поцелуи посылали... Я так боялась...
Представляешь, как только тот, сверху, перестанет храпеть, эти начинают целоваться...
Я всю ночь глаз не сомкнула, так боялась, так боялась!!!

Із спогадів лучника Майдану (до річниці Революції).

Світлина від Valerii Utionok.

20 лютого 2014 року студент медик Орест Каракевич з Дрогобича зустрів свій 22 день народження з побратимами на Майдані. Було багато крові, криків про допомогу, снайпери стріляли на ураження. Орест разом з іншими майданівцями кинувся на передову – забирав поранених та виносив вбитих. Не мав ні бронежилета, ні навіть щита. Був поранений -- вижив.
Це був не просто протест. Це була війна, про яку ніхто не попереджав.
18 лютого о16 годині Орест Каракевич приїхав на Майдан вже дев’ятий раз. Самотужки хлопець зробив лук та стріли. Каже, що іншої зброї не мав, а було потрібно захищатися і давати відсіч, бо ж на Майдані тодішня влада почала відкриті військові дії проти власного народу. Чи знав народ, обираючи Януковича президентом або ігноруючи вибори, чим закінчиться його правління? Чи знали чиновники всіх гілок влади, які брали хабарі від Партії регіонів по 0,5-1 млн доларів за допомогу злодіям, які будуть розстрілювати свій народ? А головний провідник і співучасник злодія виявився підкуплений Ющенко, який надав злодію можливість (завдяки укладеному договору про «ширку» з ПР) викрасти з казни держави 2 млрд доларів, які пішли на підкуп (згідно записам «Амбарної книги»).
Орест Каракевич пригадує:
--- З боку Михайлівського собору та Бессарабки пройти було легко. «Беркут» оточив Майдан лише з боку Грушевського та Інститутської. Жовтневий вже був захоплений. Я подумав, що коли буде штурм, то все знесуть. Потім став на барикаду біля Профспілок. Організація оборони була така: перший ряд воїнів Майдану стояв зі щитами на барикаді, а решта позаду – кидали бруківку.
Беркут» послав вевешників «черепашкою». Ми намагалися їх відігнати. Особливо було лячно, коли підігнали БТР і почали роздавати зброю спецпризначенцям. Тоді заспокоював себе, що стріляти по нас вони не будуть, не хотілося вірити. Однак, стріляли по активістах вже тоді. Вночі на 19 лютого силовики використовували гранати і стрілецьку зброю. Поруч, на барикаді застрелили пострілом у голову хлопця, що був у мотоциклетному шоломі, ще один чоловік впав від вогнепального поранення в груди. Потім пішов БТР, кілька разів вдарив. Під ногами трусилась земля, ми падали. І досі в голові ці кадри, коли БТР таранить барикаду і люди з неї злітають додолу. Хлопці організувались і закидали БТР коктейлями. Він спалахнув. Біля Профспілок було багато диму. Пішов у наступ, на передовій одразу отримав поранення з дробовика в голову, відступив назад. Мені почали кричати, мовляв, куди відступаю, чи не злякався гранати, а коли я зняв балаклаву, то побачили, що все обличчя було в крові. Кров очі заливала, мені заклеїли рану, я ще трохи побув на лінії бою. Запеклі бої велися до першої години ночі. Після того, як розболілася голова пішов у Михайлівський собор. Пощастило, що дробина високо попала, кістку не пробила. Трохи пізніше повернувся на барикади. Постійно пересувався, силовики, які кидали бруківку, розбили ногу, потім ще довго шкутильгав.
На Майдкані було повно вогню, спалахували намети, горіли барикади. Я не знаю, хто перший це зробив, але вогонь – це був єдиний спосіб зупинити силовиків. Потім почав горіти будинок профспілок. Крики зі сцени: «Беркут» зупиніться! Не провокуйте!» - тільки дратували. Ми вже навіть просили їх замовкнути. Це вже була війна. Біля п’ятої години ранку бойові дії згасли і ми змогли перепочити.
--- Поспав у Михайлівському соборі десь годину. Залишив свій лук разом з речами в Михайлівському соборі. Коли закінчилися стріли, то він мені заважав, я був дуже помітним з ним -- силовики світили по мені ліхтариками. Залишив його разом з речами в Михайлівському соборі. Дві доби не з’являвся туди -- лук зник.
Цілий день 19 лютого будували барикади, підтримували вогонь. Ввечері почались сутички, все було як завжди, але різниця була у тому, що на Майдані вже майже нікого не лишалося - ні керівників, ні людей. Промайнула думка, що це кінець -- нас покинули. Нам конче потрібна була допомога, ми чекали на підкріплення.
Сцена нам реально допомагала -- говорили, де потрібні люди, де потрібне підсилення і підтримували наш моральний дух.

--- 20 лютого почалися бої. Із самого ранку на барикадах почалося перекидання каміння та матання гранатами. Я передислокувався до пам’ятника засновникам Києва і раптом почув дуже радісну для нас звістку, що приїхало підкріплення – Львівська сотня. Вони вже бігли і прямо з «корабля в бій…» -- відбивати атаку «беркутні». Біля мене вибухнула граната, після поранення до головного болю додався ще й дзвін у вухах. Відійшов назад, ближче до сцени, щоб оговтатись. Почався прорив біля стели та Ощадбанку. «Беркут» дуже швидко відступав. Я пішов в обхід, на гору до Жовтневого. Снайпери вже стріляли на ураження. Одного бачив в клубі Кабміну, він стріляв з вікна.
У мене був дерев’яний щит. Бачив, медики надавали допомогу хлопцю із простріленою ногою, у нього стегнова артерія була зачеплена. Я йому щит підсунув, його понесли. Вперед я побіг вже без щита, потім знову знайшов якийсь дерев’яний щит. Ми зупинилися з боку Жовтневого. Біля готелю Україна ще нікого не було, хлопці тільки починали рух вперед. Ми вирішили, що треба прорватися до барикади. Побігли, стали за два біотуалети. Хотіли зробити ривок, але застрочили автоматні черги, потім я почув звук СВД, зрозумів, що це вже на ураження і тут хлопці почали падати. Це вже «працювали» справжні відморозки, які цілились точно в голову, стріляли прицільно в очі. Вони знали, що у нас немає зброї, але стріляли на ураження – звірі, а не люди.

--- Дуже здивувало і розчарувало те, що не було з 19 лютого на Майдані Правого сектора... Втім, не бачив їх ще з ночі 18-го лютого.. Як мені потім сказав товариш, "славний" Правий сектор склав броніки вночі з 18 на 19 і кудись пішли... Не хотілося вірити, але факт фактом - я їх не помітив ніде, боляче таке сприймати. 18 лютого керівники «Правого сектору» дали наказ своїм бійцям покинути барикади. «Вони щось знали завчасно. Питання інше – чому нас не попередили? До подій 18 лютого я і сам хотів вступити у цю організацію, але потім у мене до них з’явилося дуже багато запитань.
Ярош підтвердив, що був у Януковича. Розповів, що Янукович розказував йому про свою сім’ю і наприкінці Ярош посміхнувся і сказав, що цією історією Янукович поламав його стереотипи. Виглядало так, що Ярош з нас знущався, виправдовуючи вбивцю – це неприйнятно.

--- Людина ніколи до кінця не вірить, що її можуть вбити. Я боявся не так за себе, як за всіх інших. Хіба моє життя так багато варте порівнянні з усіма іншими? Мама мені після подій на Грушевського сказала, що якщо мене вб’ють, то її життя закінчиться. У мене постійно крутилося це в голові, тому я не сказав їй куди їду -- за батьків боявся. У мене день народження якраз 20 лютого -- 22 роки виповнилося -- от і відзначили його… Батько зателефонував привітати, він не знав, що я на Майдані, почув по телефону звук пострілів -- тільки сказав, щоб я вижив. Мамі нічого не сказав. От тільки свій день народження я святкувати вже не буду.
Я молю Бога, щоб це все не було даремно, щоб подвиг Небесної Сотні не просто закарбувався у нашій пам'яті, а був прикладом і постійно нагадував, яку ціну ми заплатили в боротьбі за свободу і незалежність! Я хочу, щоб наша країна, любила захисників своїх так, як любимо її ми!


Рік без коте

Восени рівно рік, як не стало нашого коте Рижика. Нова кицька, плин часу та зміни в домашній обстановці — притупили спогади. Інколи навіть не віриться, що він був з нами. Тільки на дачі і в гостях у родичів згадки самі по собі виринають. Добре, що крім спогадів залишились фотки. Хоча... починаю розуміти, чому відеоблоги стають популярнішими. Ефект присутності може забезпечити тільки відео. Тому добре, що за два місяці до того, як він помер, засняв відео поведінки на дачі. Тепер є пам'ять на згадку.

Нажаль, про пам'ятник поки розмов не було. Але думаю, що не завадив би.

А ще чомусь замість спогадів починаю роздумувати над останніми годинами життя нашого улюбленця. Не знаю з чим це може бути пов'язано. Можливо з тим, що не мав змоги відтермінувати відхід. А можливо від того, що не був присутній на похованні.

 

Погляд

Вчора в маршрутці, їхати майже годину. Навпроти, обличчям до мене, сидить хлопець, років 16 на вигляд. Звичайний ніби хлопець.. але обличчя мимоволі притягує погляд. Не красою, але рисами, такими по-чоловічому гарними. Білявий, коротка, але зачіска.. неймовірної краси блакитні світлі очі, дивовижного розрізу, з пухнастими довжелезними віями... І от нащо вони чоловікам?? )) Дивиться у вікно, а я дивлюся на нього й думаю - просто погляд, а який виразний.. таке обличчя я б задоволенням побачила б десь в рекламі, парфумів від "Шанель" чи одягу від "Труссарді". Уважний, з легким прищуром повік, що якось так майже непомітно додає цьому погляду сконцентрованої уваги й очікування... По чоловічому гарної ліпки ніс.. вольове, ідеальних обрисів підборіддя.. І все це створює разом профіль, на який важко не звернути увагу. Я сиділа і думала - а він цього  ж не розуміє. Але як добре, що ні.. бо бідні б дівчата були )) Але так прикро, така без сумніву фотогенічна зовнішність, доповнена легкою граційністю рухів і справді чудовою посмішкою могла б прикрасити портфоліо не одного агента.
  І супутня думка.. когось же він мені нагадує.. краса ніколи не цікавила, а тут сиджу, дивлюся вже майже годину, і мимоволі ловлю себе на тому, що просто любуюсь.. вбираю очима... І аж коли він виходив сяйнуло - це ж "він".. тільки котячі очі-мигдалини з пухнастими світлими віями в "нього" зелені, настільки пронизливого кольору весняного листя, що зблизька здаються нереальними. І різниця в 12 років.  Нагадав... Щастя їм обом.

Бархатные туфли





Бархатные туфли
Бархатные туфли, на носочках пряжки.
Где же вы гуляли ночью, замарашки?
Каблучок изящный весь измазан тиной;
Это значит – берег у речной плотины;

Это значит – всплески на воде от рыбы,
Хоровод кувшинок, плачущие ивы…
…Как плясали звонко эти туфли в клубе!
Как увлёк их ловко парень белокурый.

Поначалу в танце, а потом – на речку,
Поцелуи жарки, как уголья в печке.
Каблучки стучали! Каблучки кричали!
Как же вы, бедняжки, силу потеряли?..

Затонули звёзды, пряный запах мяты,
Освещает месяц след травы примятой…
…Под блестящей пряжкой притаились вместе
Две кровавых капли – след девичьей чести…
Страницы:
1
2
3
4
6
предыдущая
следующая