хочу сюда!
 

Inna

36 лет, лев, познакомится с парнем в возрасте 40-48 лет

Заметки с меткой «спогади»

Бо серця - то не речі


Ти сказала колись: не люблю я уживані речі,
В них назавжди лишається частка чиєїсь душі.
І от саме в ту мить, коли спогади ляжуть на плечі,
Люди часто жалкують про те, що ці речі чужі.

І я, раптом, подумав: а що ж нам робити з серцями?
Бо серця пам‘ятають усіх, хто заходив до них.
Хтось грязюки наніс, мов на килим брудними ногами.
Ну а хтось з теплотою в тім серці навічно застиг.

Ми пускаємо в серце людей, почуття і тривоги.
Відчиняємо двері усім, хто постукав хоч раз.
Вперто ”юзаєм” наші серця, як комп‘ютерні ”проги”,
Сподіваючись кожного разу на ще один шанс.

Так влаштований світ, що ”новеньких” сердець не буває,
І гарантій на серце ніколи ніхто не дає.
Бо серця - то не речі, вони без любові вмирають.
Ми так прагнемо серед всіх інших впізнати своє.

Дівка, як дошка:) або Спогади з уроків музики

"Спо-о-г-ади...
Як без вас я жив?" (із пісні)

Пригадалися давні шкільні роки. На уроці музики, в молодших класах, вивчали пісню. Записували з голосу, тому що почулося, те й записав. А пісеньку вивчали з навою "Дівка Явдошка". Я такого імені не знав. От якби було б "Дівчина Євдокія", то здогадався , що це таке старовинне ім'я. А "Явдошка" — ну що це таке? Почулося: "Дівка, як дошка". smeh А хіба таке можливо? Ну, може це дієта така, що схудла і стала пласкою, як дошка. rofl Вдома батьки сміялися з такої інтерпретації. А весь зошит у виправленнях.

Друга історія про спів під фонограмму. Як роблять сучасні артисти — відкривають рота і роблять вигляд, наче співають. Не знаю чому — або соромився, або не хотів витрачати даремно сили, вирішив "розчинитися у натовпі" однокласників. Стою, всі співають. Хоча, як всі?! Хулігани-розбишаки замість слів пісні співають шо по пало. А я мовчки відкриваю рота. І тут знайшлася добра дівчина — "попалила". Довелося "а-а-а!" співати.

І ще декілька спогадів. Іноді, дуже зрідка, вчителька діставала патефон і старі платівки. А сама кудись ходила. Хуліган-розбишака не міг всидіти на місці (це був не я. В дитинстві був слухняним хлопцем) став крутити платівку туди-сюди. Виходило, як ді-джей на дискотеці. Треба було тільки вчасно зупинитись, до того як повернеться вчителька. Вона потім дивувалась, чому ми всі регочемо.

А у вас які спогади з музики?

Школа, школа, ностальжи )))

       Не знаю хто як, а я любила ходити до школи.
Насамперед мені подобалось спілкування з однокласниками, мабуть ще зі школи подобалось спостерігати за людьми, за їх вчинками і аналізувати. Хоча і навчатись мені подобалось. Можливо був якийсь цікавий азарт. Хотілось більше чогось нового взнати. Особливо чекала коли роздадуть нові підручники і можна буде їх скоріше полистати.
Найбільше подобалась географія, історія, геометрія, біологія у всіх її проявах (ботаніка, зоологія, людина) - це що стосується предметів для мозку.umnik
Ну і хто ж не любить фізкультуру? sila  Де можна не сидіти нудно 45 хвилин, чекаючи перерви, а навпаки погасати, пограти в баскетбол, пострибати та і взагалі отримати відносну волю lol


Ще любила працю, бо там теж була якась відносна свобода і творчість, та ще й 2 підряд уроки такої лафи. З самого початку 4 класу ми були розділені на 3 умовні бригади і в такому складі  ми готували їжу, шили, в"язали, вчили нас різним побутовим речам.
Коли у нас був блок по приготуванню їжі, то ми любили самі поласувати приготованим і пригощати хлопців одноклассників. І радість була для всих, нам  - бо були горді, що ми вже щось вміємо зробити, а хлопцям звичайно щось смачненьке поласувати mmmm lol  

А що вам подобалось, чи не подобалось в школі?
Які предмети більше любили?

16%, 3 голоса

16%, 3 голоса

11%, 2 голоса

16%, 3 голоса

5%, 1 голос

11%, 2 голоса

26%, 5 голосов

0%, 0 голосов

0%, 0 голосов
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

ОЛЕНА ТА ОЛЕСЯ РІДНІ П о л и н к и н і о п о в і д к и

              Д Ж Е Р Е Л Ь Н А      К Р И Н И Ч К А

      В дитинстві кожної людини є такі місця, які залишаються на все життя в спогадах. Дитинство  Полинки проходило в мальовничому селі, що розляглося в лощині боліт, ставків, загат. Місцина ця славилася історичним шляхом жахливого минулого  Коліївщини.

     А село й справді мальовниче. Не даремно, ще граф Потоцький вибрав його для літнього відпочинку. Згодом ця маєтність перейшла в володіння

поміщика  Терещенка. Тут він збудував цукровий завод, в ті часи, просто ґуральню. Село збільшилося майже втричі, відносно корінних жителів, адже приїжджало багато нових людей – молодих спеціалістів. Отож і для батьків Полечки це не була прабатьківщина їх роду. Тату, як зразковому військовому капельмейстеру, запропонували створити духовий оркестр в цій місцевості. Тут вони з матусею  і розпочали своє сімейне життя.  І для Полинки та її сестричок це був любий їх серцю – край босоногого дитинства, голодних до запаморочень купань в гайворових пахощах загати.

      Весною – обов’язкові побачення з провісниками життя – під сніжниками-первоцвітами, пролісками, пахучим рястом та ніжними конваліями. Влітку – безкінечні подорожі в черешнево-грибневі ліси. Були місця надто особливі: сільський цвинтар, барбарисовий пагорб та джерельна криничка.

     Криниць по селу було багато і вода в кожній мала різний смак. Лише на вулиці, де жила Полинка їх було до десяти. Найсмачніша вода була з криниці сусіда, діда Хоми. Мама завжди говорила, коли поверталася до домівки, після довгої подорожі:

     „- Ніде  немає такої доброї води. Пю  і не можу напитися. Так скучила за нашою водою. Не могла дочекатися, коли нарешті приїду до своєї води.”

      А джерельна криничка, то було справжнє диво природи. Вона й досі стоїть, як і багато років тому, на березі заболоченого ставка по дорозі до загати. Малими дітьми, вони частенько бігали тією стежиною на чебрецевий пляж, і відпочивали біля неї. Круто вверх, від болота, лежали людські городи.  Тож під рукою завжди був скручений капустяний листок, що слугував дітлахам за кружку. Ой, яка ж солодка то була вода! І щось справжнє живе обгортало Полинку біля кринички, яка стала чимось  рідним і безкінечно дорогим, таким, що притягує, не йде зі спогадів, а живо токами, що йдуть з надр землі огортає твою душу і назавжди поселяється в пам’яті.

     Насправді це був і є, просто джерельний потічок. Дбайливі люди обгортали його спочатку в деревяну  хатинку, згодом в бетонний кружок. Та як би його не заковували, вода все рівно тече і тече безперервною рікою. Джерельний ключ крутить маленьким виром, а з-під кружка пробивається струмочок у заплаву.

      Роки беруть своє. Болото все ближче і ближче підкрадається до кринички. Та вона тримається. Все такою ж кришталево чистою, ключовою і солодкою водою напуває перехожих.

     Відшуміла не одна весна дитинства Полинки і її сестриць, і не одне літо матіолової юності. Життя віднесло їх долі в різні сторони – далеко не лише від рідного дому, а й один від одного. Та лишень випадає нагода побути вдома, Полинка з сестрами і вже з своїми дітьми першим чином  прямують до живодайного джерела – місця щасливого дитинства. До кринички, яка зачарувала їх душу, прив’язала думки і не дає спокою, до милого серцю краю малої батьківщини. Вона, як мати – кличе  їх, нагадує болючим щемом в грудях про той чарівний край дитинства – радості, безтурботності, щастя.

                Б  А  Р  Б  А  Р  И  С  О  В  И  Й       П А Г О Р Б.

      В ностальгічних пам’ятках дитинства, особливе місце належало цьому пагорбу. Діти називали його просто : горбок.

     - Пішли на горбок! – запросили якось і Полинку. Скільки там було всього цікавого: такі собі своєрідні „мікро”-Альпи.

      Горбок був вкритий степовою шовковою травою, на якій легко було сковзатися вичовганою шкіряною підошвою сандаликів. Він був покритий різноманітними маленькими окопчиками, рівчачками, лощинками – де легко можна було сховатися, коли грали в піжмурки. Можна було просто лежати горілиць на гарячій, від липневого сонця, траві і дивитися в глибоку синяву неба, слухати жайворонка, чи цвіркуна. Дихати не надихатися лікарською медункою, полином, буркун-зіллям, чебрецем і безліччю інших травинок, що жили тут і дружно співіснували. І вся ця чарівність була майже поряд з домівкою, яку було видно крізь гущавину ясенів та верболозу.

     А який краєвид відкривався з пагорбу! Споглядання цієї природної пишноти тамувало подих. Хотілося злетіти і парити під кучерявими хмаринками, що побачити весь світ.

     На межі пагорбу в дикій гущавині загубилися три кущі барбарису. Діти завжди  чекали весни, коли колючі гілочки вкривалися ніжно-зеленими листочками і жовтими кетягами цвіту. Тоді вони „паслися” біля них, набираючи повні долоньки разом з цвітом, жували, кривлячись від кислого присмаку. Полинка вагалася, але спробувавши вперше барбарисові листки, відчула їх приємний терпко-кислий смак. І їй сподобалося. Хтось із старших показав дітям  цю смакоту. Напевно те йшло ще від часів голоду, коли люди, як могли рятували себе . Тож дітлахи трощили все, що можна було знайти поживне в природі: якісь калачики, суріпкові стебла, називаючи їх –„кишмиш”, барбарисові листочки – „квасець.” З гілок липи, робили свистунці, обсмоктуючи липовий сік, коли здирали кору.

     Матуся силоміць заставляла дітей їсти за обідом смачний борщ, гречану кашу з шкварками. Але ця їжа викликала в них відразу. Цікавіше було пізнавати світ на барбарисовому пагорбі. Згодом зацвітали пишні суцвіття білої акації –живий тобі мед! А там зав’язувалися  плоди вишень, абрикос, слив. І все те треба було взяти на зуб! Дарма, що дорослі лякали дизентерією. А коли шовковиця одягалася в чорні намистинки своїх плодів, Полинці з подружками іншої одежини, окрім штанців не давали. І просиджували вони на дереві до тих пір, поки не  могли вже дивитися  на ці ягоди. Коли достигали вишні, діти на чолі з отаманом вуличної герелиці (так по місцевому називали дитячу ватагу), пастухом Миколою, влаштовували між кущами землянку, де варили вишневий компот. Розкладали вогнище і, застромлене в палички, жарили сало. Микола по дорослому наливав у чорну алюмінієву кружку це пійло і всі, лише з нетерпінням чекали, коли вже до нього дійде черга. Сало також було чорне, закіптюжене, але то був найсмачніший обід на барбарисовому пагорбі.

     Дивовижний горбок! Саме звідти розпочинався вихід у далекий світ, відкривалася дорога в незвідане майбутнє.

     З плином часу, згадуючи дитинство, Полинка інколи не могла повірити що це було з нею. Але ж було. Вони були єдині з природою, були її часточкою, і вона поїла їх соками своєї землі, давала їм снагу тіла, а ще більше здоров’я душі.

     Теперішні діти, Полинка спостерігала, росли кволими тепличними рослинками. Та вона відмічала, як захоплено  діти – її, і сестер, слухають ці розповіді. А коли приїжджали на мамину батьківщину поспішали на стежки дитинства Полинки, Вірочки  й Настуні.

                                   „ Б А Б У С Я    Х Р И С Т Я „

                         Бойцан Христині Прокопівні з села Полківниче, 

                                                                             що на  Черкащині,  присв’ячується ...                                          

     Діти жили далеко від рідних бабусь і дідуся. Вони виховувалися лише мамою і татком. Та  інколи мамі таки доводилося звертатися до знайомих бабунь з проханням приглянути за Вірочкою й Полинкою. Однією з них була бабуся Христя.

     Колись давно в неї був чоловік і донечка Галинка. Та в страшні голодні роки вона втратила їх. З ними  згубила й своє щастя, яке більше ніколи не навідувалося в її серце. На обличчі старенької та в ясних очах стояв вічний сум і неприхована печаль.

     Маленька тендітна постать бабуні Христі постійно була в роботі. Вона тримала корівку, господарювала в своєму обійсті, яке було чималеньке з великим городом та вишневим садочком. В саду постійно куріла сушарка і пахло, як ніде, димом сушених вишень.

     Бабуся Христя була чарівниця – куховарка. Який смачний хліб з золотою скоринкою вона пекла, а яку колотуху колотила з  пряженими вершками молока... ЇЇ запрошували, зі славою найкращої куховарки, на готування весільних столів. Вона ходила, хоч це було дуже важко - наготувати багато смачних страв на велику кількість людей. Та бабуня справлялася. І всі хвалили її холодці, голубці, смажені гуски, запашні борщі, і незлічену кількість різноманітних українських страв.

     Була в житті бабусі Христі ще одна печаль. ЇЇ одинока з нерозтраченою добротою душа пошкодувала безпутного брата в третьому родстві – Сергія. Саме через нього батьки Полинки і познайомилися з бабунею Христею. Він був музикантом в татовому оркестрі, а потім став хрещеним батьком для Вірочки. В ті роки це був кремезний життєрадісний чоловік з веселою вдачею. Та при цьому мав істотний дуже популярний недолік, полюбляв випити. Спянілий дядько Сергій перетворювався в лютого, істеричного звіра. Він божеволів на очах, шматував і без того благенькі пожитки старенької.

      Якось Вірочка й Полинками стали очевидцями буйства цього чоловіка. Власне, вони були ще дітьми і їм здавалося дуже смішним що цей дорослий дядько верещав ніби голодне порося, тупотів ногами, як вередливе розбещене дітисько, розриваючи останню кофтинку бабуні Христі, волаючи: „Де ти поділа горілку?” А вона маленька і безстрашна стояла проти цього бузувіра, лише повторюючи :”Сергію, схаменися! Сергію, схаменися!”

Тоді, коли погодилася поєднати життя з цим далеким родичем, вона шкодувала за несправедливою долею, пошкодувала і його самотність. Гадала, підтримуватимуть один одного, піклуватимуться. Так думає жінка, хранителька тепла домашнього вогнища. Адже важко в селі без чоловічої сили. А що ж треба від поміркованого чоловіка ? Шануватися, берегти в собі силу чоловіка мужнього, порядного. Тоді завжди матиме від жінки тепло, їжу і захисток. Адже, як не крути, і як не верти, та саме на цій простій гармонії буття тримається світ. Скільки нещасть навкруги саме від руйнування цієї гармонії. Як тільки чоловік стає на шлях вибору між випивкою і жінкою, часто залишається і без сім’ї, і без жінки. Адже рідко, яка витримає таке суперництво. Воліє бути одинокою, аніж перебувати поряд п’яного дурману безумця.

     Але бабуня Христя довго терпіла, заціпенівши душею. Терпіла і жаліла безпутного, аж допоки не приїхала сестра дядька Сергія з Бессарабії. Сестра виставила старенькій вимоги: сплатити частину за похилу хатинку її брату. І заявила, що забирає його з собою.  Він, мовляв, ще молодий, одружиться, а не буде тут з старою бабою гинути. І дядько Сергій відчув себе мало не бундючним індиком.

     Бабуся Христя покірно, що мала сплатила Сергію, промовляючи при цьому: „Їдь Сергію. Пропадеш там попід тином, але запам’ятай, поїдеш, назад не вертайся. Не прийму.”

     Згодом сестра дядька Сергія відчула, що взяла на себе непосильний тягар. Сергій одружився і розженився, і став непотрібний нікому, ні сестрі, ні жінці. Сестра тепер частенько писала бабуні Христі, просила вибачення, запрошувала в гості.

     Якось старенька таки вибралася в далекий Тирасполь. Хто зна можливо хотіла заспокоїти зболену душу. Зустрілася, побачила ще більше деградованого алкоголіка. Плакав, примовляючи: ”Христинко, прости!”

     Мені немає що прощати тобі, Сергію. І перед тобою я ні в чому не завинила. Живи, скільки бог пошле. Сам вибрав собі таке життя!

     Згодом, через  декілька років сестра сповістила в листі, що Сергій помер. Впав п’яний на вулиці, а було це взимку, тож і замерз до ранку.

     За роки, що жила без дядька Сергія бабуся перебралася у кращий двір. Не тримала більше корівку, лише кури та пару гусей. Продовжувала сама обробляти чималенький, з крутим схилом, город. Жила в злагоді з сусідами, тішила їх маленьких дітей. Поступово сили покидали маленьку жінку, щастя якої було лише в тому, щоб радувати інших. Вона вже рідше бралася за куховарство, лише частувала своїх гостей на храмове свято –Покрову, та на  Різдво. Та коли відчувала, що хтось потребує її  допомоги, всім серцем йшла назустріч, піклуючись, вболіваючи, як за рідну людину.

     Вірочка й Полинка повиростали і вилетіли з рідного гнізда. А вдома залишилась найменшенька – Настуня. Бабуні Христі не довелося її доглядати, бо ж були вже дві няньки вдома. Та малеча знала, що бабуня завжди їй рада, як і сестричкам. Коли батьки занадто довго затягували конфліктне вирішення своїх  сімейних проблем, ніжна  душа Настусі не витримувала такого гніту. Тоді свій протест вона виявляла тим, що збирала свої  школярські пожитки і перебиралася до бабуні  Христі. Там дитина знаходила теплоту і затишок своїй душі і серцю. Лагідні руки старенької будили її ранками в школу, піклувалися про її спокій. Коли одного дня розпочався пообідній осінній дощ, бабуня Христя прийшла за два кілометри до школи, щоб принести Настуні гумові чобітки та хустиночку.

     Таку вселенську доброту та безкорисливу любов випромінювала  ця маленька, обділена такими почуттями в своїй долі, жінка.

     Коли  Вірочка виходила заміж, бабуся Христя востаннє погодилася бути головною кухаркою весільного столу, спеціально для Вірочки. І подарувала їй  подушку з гусячого пуху, за хрещеного батька.

     Діти не забували вітати свою нянечку з святками. А вона виставляла листівки на столі, пишаючись ними. Коли ж наїжджали до дому, в сімї був обов’язковий ритуал – відвідування бабусі  Христі.

     Якось, щось стало на заваді. Хоч мама наголосила, бабуня злягла, треба обов’язково провідати. За незначними домашніми клопотами зібралися, загаялися, дочекалися дощу, та й не пішли.

     Гадалося, що бабуня Христя буде вічно. Хоч в душі кожної з них, червоточив докір сумління: „Наступного разу обов’язково сходимо.”

     А її не стало...

     Мама в листі сповістила: „Поховали ми бабуню Христю”.

„Наступного разу” сходили на могилку. З фотографії на  хресті споглядало усміхнене тепле обличчя бабусі Христі.

     Добре, всерозуміюче, всепрощаюче.

 

 

 

Невідома Рига: мотор музей - європейське сьогодення


 Невідома Рига: мотор музей - радянське минуле, європейське сьогодення
Відкритий у 1989 році у Ризі унікальний автомобільний музей пережив розпад Радянського Союзу, бурхливе закінчення минулого тисячоліття і масштабну реконструкцію, не втративши при цьому головного - унікальних експонатів і інтересу відвідувачів.

Латвія в цілому і Рига зокрема - відмінний приклад того, як при грамотному підході навіть до настільки ненависному усім комуністичному минулому можна використовувати і розвивати успішні проекти радянської епохи. Та й, зрештою, не в традиціях розсудливих прибалтів викидати десятиліття своєї історії.


У цьому могли переконатися і українські вболівальники, побувавши у Ризі на півфіналі Всесвітньої боксерської суперсерії, в якому чемпіон світу за версією WBO в першій важкій вазі Олександр Усик переміг володаря титулу WBC Майріса Брієдіса та став першим українським боксером після Володимира Кличка, якому вдалося зібрати як мінімум два чемпіонські пояси.


Гостинна Рига радо відчинила свої двері для українців, які на кілька днів окупували столицю Латвії. Про красу міста розповідати зайвий раз сенсу немає - як то кажуть, краще один раз побачити. Плюс це дійсно варто того. Але ось на одному із знакових для Риги проектів варто зупинитися докладніше. Хоча б тому, що за свою майже 30-річну Ризький мотор музей, що став унікальним явищем для тоді ще Радянського Союзу, побачив чимало.


 

Почнемо з того, що саме в Ризі з'явився Клуб антикварних автомобілів. Причому, не в часи перебудови, а в 1972-му році, коли режим після хрущовської відлиги починав закручувати гайки. Але, мабуть, піти на крайні заходи влади не наважилися. Та й організовані клубом виставки і зльоти стали дуже популярними, і в перші роки стали збирати тисячі глядачів. Інформація про це стала з'являтися в республіканській та всесоюзній пресі. Клуб став дуже популярний на території всього СРСР. З усього Союзу приходила інформація і пропозиції про цікаві ретро автомобілі. Члени клубу збирали з різних установ і приватних осіб цікаві екземпляри для клубної і своїх особистих колекцій.



 

Через три роки після створення Латвійський Клуб антикварних автомобілів організував перший масовий захід - Ризький зліт ретро автомобілів. Учасники з самого ранку зібралися на Домській площі, щоб через все місто проїхати на Бікерніекскую трасу. Парад автомобілів проїхав по вулиці Брівібас до самої траси, де відбулася виставка, демонстрація і змагання. У параді взяли участь близько сотні автомобілів. Традиція організації зльоту ретро автомобілів збереглася і до наших днів, збираючи тисячі глядачів, а у параді беруть участь безліч унікальних історичних раритетів, в тому числі і ті, які ще в 1975 були звичайними автомобілями.

У тому ж році від утилізації був врятований легендарний гірський гоночний автомобіль Auto Union, який швидко потрапив до сфери інтересів найбагатших колекціонерів Європи, оскільки виявилося, що це єдиний збережений автомобіль моделі C/D в світі.

У 1978 році протягом двох з половиною місяців в залі Ризької біржі відбулася виставка ретро автомобілів Auto. Moto. Retro., яку організував Клуб Антикварних автомобілів. В принципі, виставку можна вважати міні мотор музеєм. Був показаний з нуля відреставрований пам'ятник латвійського автомобілебудування - пожежний автомобіль Руссо-Балт.

Але лише через вісім років - 6 липня 1986 був закладений перший камінь в фундамент будівлі Ризького мотор музею. Ще через три роки відбулася урочиста церемонія відкриття. Уже в перші роки існування його відвідали сотні тисяч осіб.

Але унікальність музею в тому, що він не тільки зумів «пережити» непрості 1990-ті, хижий початок 2000-х, а й розвивався, постійно вдосконалюючись та поповнюючи колекцію своїх експонатів. Сьогодні відвідувачі музею можуть не тільки дізнатися історію автомобілебудування, оцінити «красу» радянського автопрому і комфорт «кремлівського» автопарку, а й зрозуміти, які автомобілі були культовими в свою епоху. Відвідування Ризького мотор музею давно стало захоплюючою пригодою на весь день. Тут доступні інтерактивні робочі станції. Для дітей - зони відпочинку з різними іграми, дитячий майданчик, де юні автолюбителі можуть відчути себе за кермом автомобіля.


Чому поява і розвиток такого музею стало можливим в Ризі? Напевно, тому, що на початку ХХ століття Рига була індустріальною столицею Російської імперії: автомобілебудування, металургія, виробництво гуми, хімічна та електротехнічна промисловість знаходилися на світовому рівні. Виробництво велосипедів було розпочато в 1886 році. І виробництво перших автомобілів в Російській імперії починалося саме в Ризі. І нехай зараз автомобілі в столиці Латвії не випускають, свою історію латвійці шанують. І цьому у них варто повчитися.



 

 

Про зиму.


  Я мерзлячка і зиму зараз, дорослою, люблю не так щоб сказати дуже. Що не заважає мені катати сніговиків, кидатись сніжками і годину-півтори гребти по коліно в снігу, щоб типу "вигуляти собаку", хоча по-факту я "вигулююсь" в рази дужче за них lol

 Але в дитинстві зиму ми любили всі. Правда всі пори року інші теж, бо в кожній свої можливості перетворити реальність в казковий світ ігор і фантазії. Але взимку було особливо, бо весною-літом-восени як не крути, а снігу й льоду нема..
  День взимку короткий, після школи нічого не встигнеш, але на вихідних.. а ще краще на канікулах.. Як ми їх чекали )) Зранку сніданок - і вперед, до діда з бабцею. Це казкове місце для дітей. В них будинок стояв, та й зараз він там же, за сто метрів від лісу, і за десять хвилин від річки, але то розваги для літа, а взимку на перший план виходило те, що за будинком в нас була власна гірка, з якої можна було метрів 30 їхати лижами, санками, а коли хороший сніг - зробити тунель, добре втрамбувати - і мати власну трасу для бобслею на шматку плівки, а ще краще коли маєш мішок з міндобрив, з товстелезної прозорої плівки, чи з сажзаводу, той чорний і більший. Мати такий "агрегат" в нас було великим щастям )))
  А якщо правильно і вміло повернути на ходу внизу гірки направо - то спуск продовжиться, і потрапиш просто на замерзле озеро. Озеро це завжди звалося просто Ковбаня, тобто "калюжа без імені"))), бо ковбаньками в нас звуться озірця-стариці, що залишились на місці старого русла Псла. От про це озеро мої найкращі дитячі спогади взагалі.. Про нього взагалі треба окрему розповідь. А взимку ми перетворювали його в казковий світ дитячих ігор, щороку з іншим дизайном. Коли хлопцям покупляли ковзани, ми посередині розчищали хокейну площадку, а до того центральне місце в нас завжди займав лабіринт)))) Копали самі, колективом, позносивши совкові лопати з усіх будинків)))  До речі колектив в нас був чудовий - десяток погодків, з найбільшою різницею в 4 роки, всі з'їжджалися на канікули до бабусь і всі дружно щодня збиралися в нас, на горку й озеро))) Таксопарк санок був вражаючим)))))) Крики, шум і гамір - теж)))) Й досі пам'ятаю свою шубу з штучного хутра коричневого кольору, "під ведмедя" мабуть))), без капюшона, але з коміром, під який треба було обов'язково зав'язати шарф, а щоб він не заважав - зав'язувати мав хтось інший, щоб кінці були на спині. Зараз смішно, а тоді, коли хтось з бажанням пожартувати ТУГО його затягував, а самому розв'язати теж нереально - було трохи інакше))) І от коли разів з двадцять впадеш з санок в сніг - та шуба перетворювалась в ходячий сугроб, бо сніг набивався в хутро і її вага збільшувалась кілограмів на десять, їй-богу))) тоді доводилося таки з прикрістю визнавати, що час йти грітися, ех(( )))) Ходити просто ставало реально важко))))
Коли ми отакі закочувались в будинок, бабуся завжди сварила нас, роздягала, бо не тільки шарф зняти, а й розстібнути гудзики, страшенно незручні, самостійно було неможливо, тоді ставила шуби й рукавиці розтавати і стікати))), а нас заганяла грітися і обідати))))) Обов'язковими було ще сказати, що більше вона нас сьогодні надвір не випустить, бо вдягати більше нічого)))) і поки шуба не висохне - санки нам тільки снитимуться)))))
  Дуже запам'ятався один момент. Зима тоді прийшла морозом раніше ніж снігом, і озеро вкрилося неймовірно гарним, рівним і чистим льодом, він завжди чорний прозорий, трохи страшний..)))) А потім пішов сніг, розкішний, пухнастий і багато, сантиметрів 15-20 випало. І погода така гарна - коли тихо, мороз невеликий, сонячно, все навколо вкрите снігом, який ще не обсипався з дерев, і вони такі пухнасті й об'ємні... Ми дружно розчищали новий лабіринт, це треба робити відразу, доки сніг легко розгорнути, і він не прилип до льоду, тоді лід буде як скло, і прозоро-чорним, казково-новим))) з, як зараз модно казати - 3D узором в своїй товщі з бульбашок метану, що завжди підіймаються з глибини озера.
  І от ми розкидаємо сніг, і тут на берег прийшли два чоловіка, гості одного з сусідів, з Харкова приїхали . І от вони стоять, дивляться на все це, і один другому каже - "Вот как бы я хотел ребёнком жить в ТАКОМ месте. Посмотри - какая красота!" Я тоді вперше якось побачила все іншим поглядом, без звичного "це було, є і буде завжди".

 Взагалі багато що можна ще розповісти.. це ж роки життя, а не дві-три історії. А головне в них те, що моє дитинство було щасливим.
  А сама сиджу оце і думаю - а що напишуть про своє дитинство теперішні діти? Як мерзли пальці коли водити по сенсорному екрану при -10?

The Division Bell - Pink Floyd

The Division Bell
              Дзвін розбрату

(в оригіналі High Hopes)

Beyond the horizon of the place we lived when we were young
              По той бік від місця, де ми жили молодими,
In a world of magnets and miracles
              у світі всього магнетичного й дивовижного,
Our thoughts strayed constantly and without boundary
              де наші думки ширяли, забуваючи про час і обмеження,
The ringing of the division bell had begun
              почав бамкати дзвін розбрату.

Along the Long Road and on down the Causeway
              Вздовж по Лонг Роуд і далі по Козвей,
Do they still meet there by the Cut
              чи зустрічаються вони досі там біля Каналу...

There was a ragged band that followed in our footsteps
              Був там такий собі обшарпано-патлатий музичний гурт,
Running before times took our dreams away
              що маячив за нами слід у слід
              і забрав наші мрії, обганяючи свій час

Leaving the myriad small creatures trying to tie us to the ground
              і хмари крихітних істот, що намагалися прив'язати нас до землі,
To a life consumed by slow decay
              до життя, що харчується повільним тлінням.

The grass was greener
              Трава була зеленішою,
The light was brighter
              світло було яскравішим,
When friends surrounded
              коли ти в оточенні друзів,
The nights of wonder
              і ті ночі, сповнені чудес.

Looking beyond the embers of bridges glowing behind us
             Намагаючись розгледіти щось крім
             жевріючих залишків мостів позаду нас,

To a glimpse of how green it was on the other side
             хоча б якийсь натяк на те, як зелено на цьому боці,
Steps taken forwards but sleepwalking back again
             робили кроки уперед, та щоразу мов сновиди
             завертали назад,

Dragged by the force of some inner tide
             захоплені силою якоїсь внутрішньої хвилі.
At a higher altitude with flag unfurled
             Все вище і вище із піднятим знаменом -
We reached the dizzy heights of that dreamed of world
             так ми досягли карколомних висот,
             які могли тільки снитися світу...

Encumbered forever by desire and ambition
             Безперервно накопичувані
             не здійснені бажання і честолюбні заміри,

There's a hunger still unsatisfied
             зростили голод, що не задоволений і досі.
Our weary eyes still stray to the horizon
             Звертаємо і звертаємо наші змучені очі до горизонту,
Though down this road we've been so many times
             хоч цією дорогою ми йшли так багато разів...

The grass was greener
            Трава була соковитішою,
The light was brighter
            і світло було живішим,
The taste was sweeter
            і смак був свіжішим,
The nights of wonder
            і ночі, сповнені всім дивовижним,
With friends surrounded
            із друзями, що завжди були поруч...
The dawn mist glowing
            Починає жевріти світанковий морок,
The water flowing
            і тече далі вода,
The endless river
            і нескінченна ця річка...

                                                  22.11.2017

С л у х а т и

По дорозі до Полтави. Спогади.


Мабуть кожен з нас ховає десь у закутках носії зі старими фото. Це можуть бути старі паперові альбоми, чи електронні диски, флешки, тощо. Інколи, коли багато вільного часу, або щось змусило до пошуків перерити все, чи до генерального прибирання - ми можемо надовго "залипнути" спостерігаючи хронологію змін виразу обличчя себе та близьких.
Як же багато можуть розповісти такі хронологічні спостереження! Особливо вдивляючись в очі.







Це був ранок навесні. Прохолодно. Бувший, назвемо його літерою Й., тоді нещодавно придбав собі новеньку автівку з салону, замість старої б/у. Це були часи величезних радощів, непохитної віри в майбутнє.
Зараз я інколи зустрічаю в знайомих мені молодих дівчатах той самий дух віри, який сама втратила вже давно. Зазвичай вони планують все так, ніби завтра хтось заскочить по дорозі за хлібом до салону й купить автівку за мільон грн; або ніби після завтра до них на рахунок надійде мільон долларів, і вони житимуть в найкрасивішому будиночку біля Києва, обиратимуть найкращі меблі й фарби для нього, тощо. Хоч насправді цього ніколи не станеться, і вони зараз живуть на пташиних правах в орендованому житлі, а далі прийде колись час повертатися до батьків з сім'єю, або й без.
Тоді я ще не знала цієї правди життя. І була однією з таких. Всі надбання мого, всього лиш, бойфренда, сприймалися як мої власні, і кожного дня вірилося, що я за день до величезної удачі.

- будласочки! Дай мені повести! - благала я звично плюхнувшись до комфортного переднього сидіння, і зтягуючи з себе шкіряний плящ з об'ємним хутряним коміром.
- ну добре, мала. Давай тільки виїдемо за місто, де дороги пусті.
Мама невпевнено вмощувалася на задніх місцях. Ми їхали до Полтави. В моїй голові стрибав радісний кольоровий капітошка хлюпаючи бульками. Тоді я обожнювала кудись їхати.

Зелені поля й левади. Інколи села. Інколи невеличкі міста. Дорога пустісінька. Лиш деколи хтось їхав назустріч, або обганяв ззаду. Виблискуючи іскрами радості з очей я перемикала передачі дуже гоноруючись тим, що навчилася водити, і що мама з нами, бачить це. Сподівалася, що вона за мене радіє.
Небо дуже блакитне, мальовничі білі та димчаті хмарки, дуже свіжо.
Я обожнюю різні архітектурні твори, старовинні церкви, тощо. Тому, коли з дороги побачила якісь старі стіни - дуже зраділа, і вмовила всіх звернути туди, роздивитися що там є. Ми знайшли монастир. Він справді був цікавий. Далеко від населених пунктів (ані села поруч - взагалі нічого, тільки дорога), серед суцільних зелених полів з невеличкими посадками й садками. Ніби фортеця обнесений високою стіною.
Зовсім недовго роздивлялися, і швидко поїхали далі. Мама була мовчазна але нічого особливого.



Дивлячись на фото, що мені вдалося клацнути біля монастиря, на якому вихопила мамине обличчя разом з Й. виявила стільки несказанного. Мама ніби щось знала наперед. В її очах застигла розгубленість й горе з німим нерозумінням "як ви можете радіти", та ледь-помітною насмішкою над усим.
Зараз мами вже нема чотири роки як. Ми їхали тоді на зустріч з моїм братом, що тоді ще мотав строк в колонії біля Полтави. Ми тоді ще не знали, що втратили його колишнього, що повернеться він інвалідом назавжди. Ми не знали, що новенька автівка буде скоро розбита вщент Й., і схожої вже не буде ніколи. Що світ охоплять війни. Мій інститут, де навчалася, пограбують рейдери, роботу, де я працювала, розвалить режим Януковича, ресторан, де працював Й. розграбують свої ж, і припинить існування. Ми з Й. розстанемося назавжди, бо мої очі розкриються і я подорослішаю, зрозумівши що не бачу в ньому більше ніж просто товариша. Маму знищить рак за чотири місяці, і чомусь з'явиться одразу ж на четвертій невиліковній стадії, а в даті смерті чомусь дві літери "13". Стоматологи почнуть знущатися, вириваючи зуб за зубом в мене, ніби силоміць намагаючись сформувати беззубу потворну істоту. Якийсь незрозумілий нікому й невиліковний грибок почне спотворювати волосся. Комунальні служби почнуть  гвалтувати вуха обіцяючи перетворити нас з братом на бомжів, бо мама лишила по собі непосильні борги. Якийсь незрозумілий мужик, почне спотворювати моє особисте життя, влаштовуючи замість стосунків якийсь фільм жахів з елементами трешу.

Дивлячись в очі мами на фото, я чітко бачу жах, і готовність з усмішкою розгубленості, ніби перед тим, як бачиш, що над тобою нависло цунамі і неминучість наступних подій. Можливо, вона знала, що скоро стане дуже хворою. Можливо, зусиллями волі це приховувала. Не вірю, що таке можливо приховати. Та й лікарі кажуть, що смерть - це її власна недбалість, бо вона не проходила діагностик, і ніхто не знав нічого, і вона теж не знала.
Але цей погляд показує, що вона щось знала. Тільки не відомо що саме і про що саме. 

Щиро сподіваюся, мамо, що тобі там краще. Ти намучилася за життя. Ти скинула тягар, і  отримала полегшення. Упокой Боженько, її душу.











Зелені свята

 

Св»ято Св. Трійці

 

   Другий день зелених свят. Вчора пекло сонца. Нині хмарно і прохолодно. Вчора були гості – донька з зятем, внуки, правнук – непосидюче маленьке шило.. . Сьогодні тихо, аж скучно… Навіть похмелитися ні з ким… Сижу в бесідці, споглядаю за рухом оси над моєю головою і згадую як св»яткував це свя»то колись, колись, колись давно…  

   П»ятидесяті роки минулого століття… Свято Трійця – було престольним в селі мого дитинства – в Товмачику. Цього дня всі  чекали цілий рік. Поважні газди - щоб одіти вишиванки з домотканого полотна та святкові туфлі (у нас їх називали – мешти), з ранку піти до церкви, а після служби запросити на празник  (щедру гостину) родичів та друзів з сусідніх сіл, в яких гостювали  на пристольне свято їхного села. А дітвора очікувала цього свята найбільше! Ми, малеча, в цей день наряжалися в нові костюмчики, свіжі сорочечки, Задовго до цього збирали копійки і облизували губи, мріючи про солодке морозиво (льоди) -доступні тільки на Трійцю ласощі, які в наповнених льодом візках привозили в цей день з Коломиї. Ми, пам»ятаю, збиралися групками, бігали від одного продавця льодів  до іншого, штовхалися біля бабусь, що продавали пряники та смачні печені намиста, не могли обпитися (хоч і не хотілося, але коли ще поп»єш!) газованої води з сиропом. Ярмарок цукерок, льодів,  пива, газводи, та інших  диковинок тягнувся від зарінку вкінці нашого городу -  вздовж дороги, що вела до церкви. І закінчувався в тіні віковічних дуплавих дубів на самому верху пагорба.

 Місцями приторговували і самогоном. Але нам, малечі, туда було зась. Піходили туди лише парубки в яких уже пробивалися вуса. Вони по-змовницьки оглядувалися, а потім рукавами витирали губи.   

     Подекуди  штовхалися малі  і великі, які  за копійки хотіли довідатися про свою долю. Там на руці загримованого  під факіра мужчини сидів папуга і по знаку господаря витягував клювом із чарівної скриньки льоси – смужки паперу з надрукованими передбаченнями майбутнього.  Хто би не замовляв льос – всі передбачення були щасливими. І люди щиро їм вірили! 

       Найактивніше торгівля йшла за мостиком через невеличкий потічок, в якому я любив ловити раків. Там, в затінку вільх та черемхи стояла низенька хатина. Колись, до війни на цьому місці  була фара вікарія церкви, знищеної під час війни. Настоятель новозбудованого храму жив в іншому місці. А селянина, що побудувався на місці фари, по вуличному стали називати -  Вікарий.  Мабуть тільки він – один-єдиний в селі був незадоволений жвавим ярмарком, який своїм лементом під вікнами мішав йому празникувати з рідними та друзями. А на наступний день ще й  залишав попід огорожею купи всякого непотребу – паперових погарчиків від морозива, дерев»яних ящиків, зім»ятих  газет … В ті часи пакувального паперу не було і  в старі газети з портретами комуністичних вождів загортали оселедці  та інші закуски до холодного чопованого пива. Газети активно всмоктували олію, змащуючи лисини вождям. І вони, вожді,  хоч і були атеїстами, таким чином приймали участь в святкуванні релігійного свята… 

       Розходилася  дітворня по домівках понад вечір. А дома голосно співали празникові. Пили самогонку з одного погарчика, в який знову наливали та по естафеті  передавали сусідові. Я прилаштовувався десь в кутику, слухав нетверезі похвальби старших і непомітно засинав…     
   
    Згадуючи ті далекі часи, я  почав куняти. Тільки надоїдлива оса над головою повертала мене до дійсності, нагадуючи, що пролетіло вже дуже багато часу, змінилися покоління… Ех, піду-но я до кума похмелитися!!!

Боялась, бо переплутала причину і наслідок

Чималий шмат мого активного життя пройшов в безперервних відрядженнях. Доводилось зустрічатись з різними людьми, потрапляти в різні ситуації, знаходити, часом, дуже неординарні віріанти вирішення проблем, як кажуть, по мірі їх надходження. Наука ходить не по лісу, вона ходить по людях... Налагоджувальники завжди були тісною, монолітною сім'єю і набутий кимось життєвий досвід швидко поширювався і брався на озброєння тими, хто мав в цьому потребу.
Налагоджувальник - істота невибаглива, але, коли доводиться прямо "з коліс в бій", а ніч в вагоні зіпсована любителями смачно похропти - треба мати якусь "протиотруту" і вона-таки є! Не знаю, хто її винайшов, але діяла вона бездоганно. Майже бездоганно...
   Все дуже просто: - під час паузи між руладами, тобто під час видиху хропуна, треба голосно зачмокати. (Щось подібне до голосного поцілунку, або команді коняці - "рушай!", чи собаці - "йди до мене!"
Храп миттєво припиняється і ви вже маєте можливість задрімати. Втім і тут бувають проколи і кумедні випадки. Зараз розкажу про один з них:
- Їхали ми, якось, з коллегою в купейному вагоні в чергове відрядження до Ярославля. Верхню полицю зайняв мій напарник Льоня, я - нижню під ним. Нижню, проти мене - випещана пані костромсько-ярославського розливу, а над нею - огрядний-огрядний ведмедеподібний чолов'яга. Льоня, кивнувши в сторону чолов'яги, сказав мені:
- Здається на нас чекає концерт... Доведеться всю ніч випробовувати "нову зброю"...
Як в воду дивився!!! 
   Лише торкнувшись головою подушки, чолов'яка включив свою "глушилку" на повну потужність. Це був не звичайний, а прямо-таки віртуозний безперервний храп. І на вдих і на видих... Такого ми ще не чули! Ну, що пробиш, почали ми, під стук коліс, боротьбу "чмоками"... Не тут-то було! Зброя діяла, як завжди, бездоганно, але лише, на 10-15 хвилин... На ранок у нас вже губи поопухали...
В сусідньому купе їхала подруга нашої пані, і коли вони зустрілись в коридорі, ми почули їх розмову:
- Доброе утро, Людочка!
- Ох, какое там доброе! Мне такие кошмарные попутчики попались, просто ужас!
Представляешь, один, на верхней полке, так ужасно храпел, как тигр в зоопарке, но самое страшное, что двое других, напротив меня, всю ночь друг другу воздушные поцелуи посылали... Я так боялась...
Представляешь, как только тот, сверху, перестанет храпеть, эти начинают целоваться...
Я всю ночь глаз не сомкнула, так боялась, так боялась!!!
Страницы:
1
2
3
4
6
предыдущая
следующая