хочу сюда!
 

Люда

38 лет, дева, познакомится с парнем в возрасте 35-43 лет

Заметки с меткой «спогади»

Що для вас 9 травня?

Прокинулась. Подивилась на календар... пригадала, як у дитинстві відзначали цей день.
В моїй сім'ї не залишилось ветеранів. Та й на моїй пам'яті їх і не було. Батько мого дідуся, мій прадід воював і загинув на фронті, але це було ще тоді, коли мій дід був зовсім маленький. А мого дідуся вже давно немає серед живих.
Що для мене 9 травня?
Пам'ятаю, як навчаючись у школі, нас збирали на парад, ми всією школою з квітами йшли до місцевого пам'ятника. Стояли і слухали ветеранів, які розповідали про гіркі воєнні роки. Деякі діти непритомніли (ні, не від тих розповідей, а від палючого сонця під яким доводилось стояти годинами, може й ні, але так здавалося), а решта просто чекали закінчення параду, щоб побігти в магазин і купити морозива. 
Що для тих дітей 9 травня?
Пам'ятаю,як будучи у підлітковому віці, та і в юнацькому ми ходили в ліс на "майовку" і там пили за перемогу. Хоча, може і суті тієї перемоги мало хто осмислював.
Що 9 травня для сучасної молоді? Що цей день значить для вас особисто?
"Пам'ятаємо..." часто чую цей лозунг сьогодні по телеканалах. Але що ми пам'ятаємо? Я народилась в кінці 80-х, описала, що я пам'ятаю. А що пам'ятають ті, хто народились в 2000х, адже зараз це вже дорослі люди.

Що для мене 9 травня? Так, це день перемоги! Перемоги над війною, яку вели наші прадіди. Заради чого вони загинули? Миру.... але що ми маємо зараз? Зараз на території України, вже не один рік йде війна.І сьогодні, в цей день, мені як ніколи хочеться святкувати перемогу не лише ту, яка була 75 років тому, а перемогу над війною, яка є зараз. Щоб не гинули люди за чиїсь амбіції і переконання, щоб ніяка паскуда (будь то німецький фашист чи російський найманець) не лізла в нашу країну. Щоб Україна дійсно була самостійна і незалежна! 

Поминальна Пасха: традиції

Якщо на Великдень не кожен рік ходили до церкви, то на гробки їздили щороку. Ну, як їздили. Бувало по-різному: один раз з мамою і сусідкою пішки йшли. Але переважно їздили на власній машині. Потім один раз брат підвіз на машині. Минулого року взагалі довелося користуватись маршрутками, бо батько вже дуже старий і машина несправна. 

Поминальна Пасха примітна не лише відвідуванням кладовищ і прибиранням могилок, а й тим, що в такі дні організовувалися спеціальні автобусні маршрути до кладовищ. Причому на рейси стягували автобуси різних моделей і все, що могло їздити. Тож за один день можна було нафоткати багато різних комунальних автобусів. А враховуючи, що київські кладовища є і в області, то сфоткати автобуси на приміських маршрутах (нехай і тимчасових) — це було незвично. Єдине "але" — їхати далеко. Ну ще й погода могла підвести. Тому щоб, здійснити фотополювання на спеціальні рейси потрібно було зранку з'їздити на могилки. А потім яксь доїхати до Києва. Хоча був й міській спецмаршрут. Але то не так цікаво, як комунальні буси.

Отож, з 2010 року зі знайомим друга домовилися проїхатись на 258 і пофоткати біля Північного кладовища.Не знаю як вдалося зранку поїхати пом'янути родичів — і знайомі підвезли до Києва. Потім — у метро. І якось швидко дістався до "Лісової". Там здивувався великій кількості автобусів. Однак довелося трохи потоптатися, перш ніж знайти зручні місця для фотографування. Проїхалися на рідкісних автобусах. Пофоткали біля Північного кладовища. По дорозі назад вийшли посеред траси. Пройшлися біля сіл. Ледве не потрапили під дощ.

В 2011-му також була поїздка до "Лісової". Правда, на фоткання вийшов з іншим товаришем. Погода швидко змінилася на дощову. До Північного кладовища вже не їздив (казали, що там вже не пофоткаєш).

В 2012-му теж обмежився фотканням біля "Лісовою". Але тоді вже автобуси були нецікаві, бо раритети на тй час відсторонили від роботи. Ще й якось примудрився пофоткати 740 маршрут в Голосієво.

В наступні роки вже не пригадаю (чомусь). Можливо, робив паузу в фотополюванні спецмаршрутів. Один рік фоткав на Теремках. А потім розлінувався і вирішив не їхати в Київ, а фоткати біля Південного кладовища (в 2018 і 2019).

А цього року і Поминальний день перенесли. Цікаво, чи будуть спеціальні автобусні маршрути, як це організовували раніше?

Спогади-росинки



Я зберу з павутинки росу і до кожної росинки загадаю бажання.
І тримаючи близько до серця росинки, по одній кожен день буду я діставати.
Кожен день щоб почути Тебе і відчути, як у старі часи з привітанням.
Я нічого в Тебе не попрошу, але росинки Тобі не віддам я.


П.С.: хтось стирає із пам'яті,
а хтось колекціонує спогади. 
У кожного свій дар.

Пасха на самоізоляції

Нумо напишу про Великдень. Тим паче, ця Пасха незвична — без освячення пасок і крашанок перед церквами, які стали для багатьох ритуалом. Навіть для тих, хто не особливо віруючі. І я декілька разів ходив до церкви. Причому в різні храми. В тому числі, й у сусіднє село(!). Було незвично пройтися нічним містом, зайняти місце перед храмом і чекати, коли окроплять кошик. А потім розбредатися по світанковим вулицям по домівкам. А деякі взагалі виходили на нічну службу і всю ніч вистоювали в храмах. Але кажуть, віра не лише в храмах, а в наших серцях. Та чи прислухаються віряни? До храмів Російської православної церкви запрошують. Рознесуть потім бацили по містам — і буде сплеск епідемії.

Сьогодні Галині Гордасевич виповнилося б 85-ть



Сьогодні Галині Гордасевич виповнилося б 85-ть років, проте її вже немає з нами 19-ть років. І, на жаль, з кожним роком пам'ять про письменницю стає все меншою і меншою, бо такі часи настали. 
І це все, що я можу сказати сьогодні. 
Запрошую до сайту з творами Галини Гордасевич http://fondhg.io.ua/

* * *
І все вернеться на круги своя,
І вийде правда, і промовить слово.
Дороги, що ходила ними я,
Постеляться мені під ноги знову.

І я знайду ті молоді сліди,
Почую пісню, що тоді звучала.
З тих чорних днів неволі і біди
Поезії витоки і начала.

Вона пробилась і зійшла до нас,
Як сонце весняне у далі синій.
Сильніше всього в цьому світі – час.
Та перед правдою – і він безсилий!

Сто раз убита, оживе вона,
І гляне в душу, і промовить слово.
Прокляті і забуті імена
Повернуться й засвітяться нам знову.

© Галина Гордасевич
https://fondhg.io.ua/story

Час спогадів..

Осінь)) час змін у житті: йдемо у школу , вступаємо в університет, одружуємось ідемо на роботу і так далі...і ще час гуляти в осінньому лісі, читати книжки , грітися біля каміна, варити глінтвейн поринаючи у спогади.
Стільки думок витає в голові, зринаєш спогадами в місця ,що віють минулим,батьківський дім, дідусів сад, бабусине село. І повертаєшся час від часу туди , поринаєш в спогади де ти був іншим і все було по іншому. Житя здавалось більш безтурботним, і поруч проходило інше життя дорослих. У цьому житті одна пекла пироги і варила їсти , що мимоволі виникала думка: чого ж вони там такі прожерливі?)) інша постійно питала, а що мама ?,а що тато робить? І так це було фальшиво, шо інтуїтивно вдавала дуже соромливу і йшла геть. Ще інший постійно жартував і розказував кумедні історіі по декілька раз і ти кожен раз сміявся, надриваючи живіт. А ця постійно розносила плітки вносячи у розмірене сільське життя «екшен»
Кожен герой фільму під назвою «Життя» і кожен унікальний по своєму добрий. Ти подумки повертаєшся де запах минулого і там ти був іншим, зараз деяких героїв немає вони ідуть і не повертаються . Але як завжди десь бігають діти ,грають в ігри ...інші ігри ніж грав ти . Та нічого не міняється, бо це місце для них також буде домом спогадів, а ти героєм який пройде миттю для спогаду в їхньому житті.

Шкільні історії

В усілякий іюашних флешмобах, як правило, не беру участь, але конкурс шкільних історій зацікавив. Отож, ловіть шкільні спогади.
Правда, кажуть, що треба розділяти і писати по одній історії. Ну, якщо так треба, то пізніше розділю.

1) Це було в старших класах (9-11). Урок фізики. Новий вчитель був дивакуватий: давав лабораторну або контрольну, а сам кудись виходив з класу. Одному бешкетнику-хулігану набридла ця інтрига і після того, як вчитель вийшов, він, вичекавши, пішов. Через декілька хвилин — по коритору тупіт. Вбігає захеканий. Каже: "Вчитель стоїть у вчительскій і курить". Раптом, не проходить і хвилини, заходить вчитель і одразу до того хулінгана. Вліпив йому двійку за погану поведінку.

2) На батьківські збори зазвичай не ходили, але одного разу чогось прийшли. Було нас декілька учнів. Причому, цілком чемних і пристойних. Але одному захотілось щость утнути. Він взяв в кабінет математики в замкову щілину всунув сірники. Наступного дня якраз був урок математики. Вчитель довго ругався. А урок пройшов у іншому кабінеті. Замок той, здається, зняли. "А кто єто сдєлал?!" так і не зізнались.

3) По дорозі до школи, з сусідським школярем, біля одного з дворів, побачили мопса (це такий собака з сплющеною мордою). Він щось фиркав. І ми стали його передражнювати і фиркати. "Фр" — і він так само. Скажемо деркілька раз "Фр!", а потім мопс віднукується і йде за нами. Йшли так один квартал. А потім дивимось, пес не відстає — довелося заходити в школу не через ворота, а перелазити паркан.

P.S.: Самі спогади, здається, вже писав. Ну, нехай ще будуть.

15 років, як...

    Випадково згадав, що цього тижня кругленька дата мого випуску зі школи. Колись тут вже згадував про школу, але ж це 15 років! Скільки води втекло)
     Цікаво те, що ми з однокласниками не збираємося на зустріч випускників. Ну як, збирались двічі, коли був рік, і коли було 9, бо тоді приїхала наша однокласниця, що давно живе в Росії, і вирішила нас зібрати. А так, ніхто ініціативи не виявляє, і вже навіть при зустрічі не заводить розмов про "от добре було б зібратись". Напочатку заводили, але тепер мабуть всі все розуміють.
      У нас немає ніякої взаємної ворожнечі, ми ніби навіть привітно вітаємось при зустрічі, питаємо як справи. Багато хто лишився в нашому місті. Дехто між собою досі дружить, от ті збираються по двоє, по троє... Дехто став кумами, на скільки знаю. На тому все.
І я в собі не відчуваю потреби влаштовувати цих зустрічей, бажання особливого теж. Думаю, як і більшість інших. А робити зустріч випускників, бо так прийнято, ми ж ніби вже давно не в тій країні.
      Не знаю, чому так сталося, але не бачу в цьому нічого поганого. Не скажу, що поки ми вчились разом, в класі була погана атмосфера. Клас був доволі дружний, звісно були окремі випадки гноблення когось, але не часто, нажаль, підліткова жорстокість - це явище, що було завжди і всюди. Особисто я не був неформальним лідером, не був старостою, хоча й не пас задніх. Не був ні гнобителем, ні пригнобленим, завжди тримався здорового нейтралітету. Коли були конфлікти "клас на клас", то звісно приймав участь, як єдиний колектив ми всі себе ідентифікували. У випускному класі навіть були якісь заклики, наче ми останній рік разом, і треба більше разом тусуватись. І трохи тусили. Навіть трохи після випуску. А потім - все.
     А припустимо, зібрались ми. Звісно всі будуть випивати, хоча можливо хтось один захоче бути тверезим, чи просто йому не можна, хтось буде час від часу на нього давити, щоб випив. Більшість - чужі один-одному люди. Ну, якщо були в одній спайці, а життя розвело навіть в межах одного містечка, то це вже точно чужі, без варіантів. Двох чи трьох із них я чужими не відчуваю, хоча й своїми не дуже, але вони мені принаймні цікаві, я можу з ними спілкуватись не стандартними фразами. Для цього не обов'язково збирати весь клас, лише їх. Це простіше. Всеодно всі розіб'ються на малі купки в процесі розмови, а потім, під певним градусом, всі говоритимуть, ніхто не слухатиме. А про що будуть розмови? Це ж по суті смотрини, хто ким став за цей час, хтось прибріхуватиме, хтось ні. Точно без показухи не обійдеться. Оці мірила, хто крутий а хто лузер. Я не боюсь цього, бо лузером себе не вважаю, хоча міг би і більшого досягти. Але хтось точно буде лузером. От за це не зручно. Не за них, за ситуацію. Одні самостверджуються, інші напиваються з горя. То може й не треба цього всього? А ще ж по нинішніх подіях: хтось був на фронті, під кулями, а хтось тут в теплі й комфорті, і погляди у всіх на це різні. І під спиртуозом це точно у щось виллється. Та ну це все!
    Можу просто віртуально підвести підсумки 15 років "дорослого" життя. (Нам на випускному казали, що з того дня почалося доросле життя, але ж кожен сам знає, у кого коли воно почалося за власними критеріями). Отже, все досить стандартно, не надто добре, але досить непогано. Закінчив університет (без перездач, хоча це не вважаю досягненням). Працюю за фахом архітектором, що вже більш екзотично для наших реалій. Маю сім'ю, донці 3,5 роки. Своя, хоч і малесенька, квартира. Машиною ще не розжився, збираю на щось більш-менш пристойне. Не легко, але вдається займатись хоббі - музикою. Вже 6 років граю в рок-групі, періодично виступаємо і навіть випускаємо студійні записи. Ще зауважу, що я люблю свою роботу. Вважаю це важливим. Втомлююсь, звісно, дратують окремі люди в силу своїх професійних чи людських якостей, бува, вертаючись додому, падаю з ніг, але наступного ранку їду на роботу без відрази, а з бажанням продовжувати свою справу. 
    Також вітаю тих, хто цього року закінчує школу. Хлопці й дівчата, щоб ви не бачили і щоб вам не казали - життя прекрасне, просто треба вміти це бачити! Не поспішайте дорослішати, але й не затримуйтесь в дитинстві! Робіть те що любите, і любіть те що робите! Бережіть себе, своїх близьких та нашу планету, бо вона у нас одна.

G07

G07

Навіяло

Щойно спостерігала, як мої сусіди розпікали дворових дітей. Заочно розпікали. За те,що ті лазять по водостокам. За те,що покидали ровери майже на квітниках. Що по двоє катаються на гойдалках, де місце лише для одного. Такі грізні, такі дорослі і мудрі сусіди, як взяли гнівно свої гаджети до рук і давай тих дітей фотографувати ,і давай ті фото у вайбер кидати в нашу групу осбб.. "Батьки! Чиї діти?Вплиньте! Заберіть! Шо ж то робиться! Ламають! Псують!" Може вони й праві. В деякій мірі. Бо двір потрощений не дуже гарно виглядає. І квіти витоптані також. І битиме це по наших кишенях. Але.
Але мені пригадалась своя історія.
В будинку мого  дитинства жила колись жіночка, яка дуже любила квіти, піклувалась про клумби, обсадила під'їзди кущами духмяного бузку. Навесні все розквітало буйством ароматів та фарб. Ну просто казка,а не двір похмурого панельного будинку. Ми, малими, любили лазити по тим клумбам, по тим кущам, нюхати та роздивлятися ті квіти. Я не знаю,яка така містична сила тягнула нас туди, але впиратися поклику було не сила. Набридав асфальт, ми липли до чарівних квіток нашої сусідки. Ясна справа,що дещо псували, дещо витоптували. Ми паслися , а вона верещала на нас з балкону свого другого поверху: "Чортові діти!!! А ну пішли з клумби!!!" і кидала в нас все, що під руку припаде. Зараз розумію її відчай і мотиви злості на нас. Шкода, пам'ять видалила подобу тих квітів, але залишила відчуття дитячого страху до автора тієї краси. Ми ненавиділи  її і боялися усім дитячим колективом. Час йшов,покоління мінялися, в клумбах паслися, крик не стихав. Діти, років на 10 молодше від нас, стали  більш іронічними і нарікли вони ту жіночку "бабуня-солодуня". Це був злий дитячий сарказм. Життя бере своє, бабуня-солодуня вже давно спочила в Бозі. Бузок здичавів. Замість нього нові люди посадили нові дерева та кущі. Клумби ті поросли берізкою і бур'яном, всіяні недопалками балконних "курільщіков". Замість них ростіть інші квіти, в іншому місці. Бо давно вже там ніхто не гуляє, в тій частині двора,де колись була краса. Нашим дітям там вже не цікаво. (Наші діти зараз мало гуляють, в принципі. Англійська, танці,що там ще?  Втомлюються,загалом. Немає часу в них на прогулянки без толку).
До чого ця історія? До того, що непогано було би детектувати в собі цю бабуню-солодуню, не надавати надмірного значення речам,які можуть бути зіпсовані дітьми (найчастіше це ненавмисно). Колись ці речі і для нас втратять будь-який сенс. Нехай діти запам'ятають щось краще і вагоміше, за наше "відійди, забери, не лізь, не ламай".  Хто поняв,той поняв :) Зі Святом усіх.
Страницы:
1
2
3
4
5
7
предыдущая
следующая