хочу сюда!
 

Ольга

34 года, телец, познакомится с парнем в возрасте 25-45 лет

Заметки с меткой «спогади»

Час спогадів..

Осінь)) час змін у житті: йдемо у школу , вступаємо в університет, одружуємось ідемо на роботу і так далі...і ще час гуляти в осінньому лісі, читати книжки , грітися біля каміна, варити глінтвейн поринаючи у спогади.
Стільки думок витає в голові, зринаєш спогадами в місця ,що віють минулим,батьківський дім, дідусів сад, бабусине село. І повертаєшся час від часу туди , поринаєш в спогади де ти був іншим і все було по іншому. Житя здавалось більш безтурботним, і поруч проходило інше життя дорослих. У цьому житті одна пекла пироги і варила їсти , що мимоволі виникала думка: чого ж вони там такі прожерливі?)) інша постійно питала, а що мама ?,а що тато робить? І так це було фальшиво, шо інтуїтивно вдавала дуже соромливу і йшла геть. Ще інший постійно жартував і розказував кумедні історіі по декілька раз і ти кожен раз сміявся, надриваючи живіт. А ця постійно розносила плітки вносячи у розмірене сільське життя «екшен»
Кожен герой фільму під назвою «Життя» і кожен унікальний по своєму добрий. Ти подумки повертаєшся де запах минулого і там ти був іншим, зараз деяких героїв немає вони ідуть і не повертаються . Але як завжди десь бігають діти ,грають в ігри ...інші ігри ніж грав ти . Та нічого не міняється, бо це місце для них також буде домом спогадів, а ти героєм який пройде миттю для спогаду в їхньому житті.

Шкільні історії

В усілякий іюашних флешмобах, як правило, не беру участь, але конкурс шкільних історій зацікавив. Отож, ловіть шкільні спогади.
Правда, кажуть, що треба розділяти і писати по одній історії. Ну, якщо так треба, то пізніше розділю.

1) Це було в старших класах (9-11). Урок фізики. Новий вчитель був дивакуватий: давав лабораторну або контрольну, а сам кудись виходив з класу. Одному бешкетнику-хулігану набридла ця інтрига і після того, як вчитель вийшов, він, вичекавши, пішов. Через декілька хвилин — по коритору тупіт. Вбігає захеканий. Каже: "Вчитель стоїть у вчительскій і курить". Раптом, не проходить і хвилини, заходить вчитель і одразу до того хулінгана. Вліпив йому двійку за погану поведінку.

2) На батьківські збори зазвичай не ходили, але одного разу чогось прийшли. Було нас декілька учнів. Причому, цілком чемних і пристойних. Але одному захотілось щость утнути. Він взяв в кабінет математики в замкову щілину всунув сірники. Наступного дня якраз був урок математики. Вчитель довго ругався. А урок пройшов у іншому кабінеті. Замок той, здається, зняли. "А кто єто сдєлал?!" так і не зізнались.

3) По дорозі до школи, з сусідським школярем, біля одного з дворів, побачили мопса (це такий собака з сплющеною мордою). Він щось фиркав. І ми стали його передражнювати і фиркати. "Фр" — і він так само. Скажемо деркілька раз "Фр!", а потім мопс віднукується і йде за нами. Йшли так один квартал. А потім дивимось, пес не відстає — довелося заходити в школу не через ворота, а перелазити паркан.

P.S.: Самі спогади, здається, вже писав. Ну, нехай ще будуть.

15 років, як...

    Випадково згадав, що цього тижня кругленька дата мого випуску зі школи. Колись тут вже згадував про школу, але ж це 15 років! Скільки води втекло)
     Цікаво те, що ми з однокласниками не збираємося на зустріч випускників. Ну як, збирались двічі, коли був рік, і коли було 9, бо тоді приїхала наша однокласниця, що давно живе в Росії, і вирішила нас зібрати. А так, ніхто ініціативи не виявляє, і вже навіть при зустрічі не заводить розмов про "от добре було б зібратись". Напочатку заводили, але тепер мабуть всі все розуміють.
      У нас немає ніякої взаємної ворожнечі, ми ніби навіть привітно вітаємось при зустрічі, питаємо як справи. Багато хто лишився в нашому місті. Дехто між собою досі дружить, от ті збираються по двоє, по троє... Дехто став кумами, на скільки знаю. На тому все.
І я в собі не відчуваю потреби влаштовувати цих зустрічей, бажання особливого теж. Думаю, як і більшість інших. А робити зустріч випускників, бо так прийнято, ми ж ніби вже давно не в тій країні.
      Не знаю, чому так сталося, але не бачу в цьому нічого поганого. Не скажу, що поки ми вчились разом, в класі була погана атмосфера. Клас був доволі дружний, звісно були окремі випадки гноблення когось, але не часто, нажаль, підліткова жорстокість - це явище, що було завжди і всюди. Особисто я не був неформальним лідером, не був старостою, хоча й не пас задніх. Не був ні гнобителем, ні пригнобленим, завжди тримався здорового нейтралітету. Коли були конфлікти "клас на клас", то звісно приймав участь, як єдиний колектив ми всі себе ідентифікували. У випускному класі навіть були якісь заклики, наче ми останній рік разом, і треба більше разом тусуватись. І трохи тусили. Навіть трохи після випуску. А потім - все.
     А припустимо, зібрались ми. Звісно всі будуть випивати, хоча можливо хтось один захоче бути тверезим, чи просто йому не можна, хтось буде час від часу на нього давити, щоб випив. Більшість - чужі один-одному люди. Ну, якщо були в одній спайці, а життя розвело навіть в межах одного містечка, то це вже точно чужі, без варіантів. Двох чи трьох із них я чужими не відчуваю, хоча й своїми не дуже, але вони мені принаймні цікаві, я можу з ними спілкуватись не стандартними фразами. Для цього не обов'язково збирати весь клас, лише їх. Це простіше. Всеодно всі розіб'ються на малі купки в процесі розмови, а потім, під певним градусом, всі говоритимуть, ніхто не слухатиме. А про що будуть розмови? Це ж по суті смотрини, хто ким став за цей час, хтось прибріхуватиме, хтось ні. Точно без показухи не обійдеться. Оці мірила, хто крутий а хто лузер. Я не боюсь цього, бо лузером себе не вважаю, хоча міг би і більшого досягти. Але хтось точно буде лузером. От за це не зручно. Не за них, за ситуацію. Одні самостверджуються, інші напиваються з горя. То може й не треба цього всього? А ще ж по нинішніх подіях: хтось був на фронті, під кулями, а хтось тут в теплі й комфорті, і погляди у всіх на це різні. І під спиртуозом це точно у щось виллється. Та ну це все!
    Можу просто віртуально підвести підсумки 15 років "дорослого" життя. (Нам на випускному казали, що з того дня почалося доросле життя, але ж кожен сам знає, у кого коли воно почалося за власними критеріями). Отже, все досить стандартно, не надто добре, але досить непогано. Закінчив університет (без перездач, хоча це не вважаю досягненням). Працюю за фахом архітектором, що вже більш екзотично для наших реалій. Маю сім'ю, донці 3,5 роки. Своя, хоч і малесенька, квартира. Машиною ще не розжився, збираю на щось більш-менш пристойне. Не легко, але вдається займатись хоббі - музикою. Вже 6 років граю в рок-групі, періодично виступаємо і навіть випускаємо студійні записи. Ще зауважу, що я люблю свою роботу. Вважаю це важливим. Втомлююсь, звісно, дратують окремі люди в силу своїх професійних чи людських якостей, бува, вертаючись додому, падаю з ніг, але наступного ранку їду на роботу без відрази, а з бажанням продовжувати свою справу. 
    Також вітаю тих, хто цього року закінчує школу. Хлопці й дівчата, щоб ви не бачили і щоб вам не казали - життя прекрасне, просто треба вміти це бачити! Не поспішайте дорослішати, але й не затримуйтесь в дитинстві! Робіть те що любите, і любіть те що робите! Бережіть себе, своїх близьких та нашу планету, бо вона у нас одна.

Просто спогади і роздуми

      Дивлюсь я на всі розмови, стьобання над кандидатами, якісь умні рассуждєнія і згадую Майдан, але ні, передмайдан, 2013 рік. Ні, не грудень, коли студенти стояли, а взагалі з початку року.
Згадую як наші хлопці і дівчата в мізерній меншості виходили на протести. І це у нас, в ригівському регіоні. Хто думає, той зрозуміє, що це мало тоді означати і які наслідки несло за собою.
      Головних активістів постійно викликали на розмови до міліції, постійно наглядали убоповці і служба повище, навіть супроводжували додому, після закінчення мітингів. Потім були гучні справи, відкриття кримінальних справ, які тягли за собою не один рік ув'язнення. Багато людей, в той час, обходили нас десятою дорогою, але де хто, від кого ми навіть не  очікували, дуже допомагали, розуміючи небезпеку...
І от згадую один з допитів, який проводив підполковник ****:
Розмова і допит взагалі вівся російською мовою, я теж поважаючи співрозмовника відповідала російською, але до опрєдєльонного моменту. Так от:
- Скажите, пожалуйста, вы не  заметили что поведение вашего сына стало странным?
- В смысле? Что вы имеете ввиду под странным поведением?
- Ну вот например, мама его друга (який теж йшов по цій же справі) сказала, что около года назад ее сын начал общаться на украинском языке. (Це було промовлено голосом і поглядом удава Каа з Мауглі)
У мене ступор і падають шторки omg Одразу і не могла щось відповісти...
- А що у нас в країні Україна заборонено говорити українською мовою??? То ж можу сказати Вам, що мій  син з народження говорить українською, тому що його батьки, бабусі-дідусі, прабабусі-прадідусі говорили українською. То які ще питання з цього приводу? А от до вас у мене є питання, якщо у вас такі питання виникають, то на яку країну працюєте ви?
Шторки вже впали у слідчого.... - Спасибо!

Так до чого це я? НІ, любі мої, не до питання мови! Я апріорі глибоко поважаю всіх людей, не дивлячись на мову і національність, але звичайно до пори до часу. Я пишу це до того, що цей таваріщ вже нафталіне свої мешти, гладить шнурки і зав'язує краватку... Вони чекали цього часу довгих 5 років! І нарешті дочекались! Як ви думаєте яка буде їх поведінка тепер? Бєлой і пушистой? НІ, вони будуть з остєрвєнєнієм відіграватись за всі упущєнниє возможності, за догани, які отримали тоді (бо відкривали фабриковані справи), за пониження у званнях, за нашу тодішню перемогу над ними... 
Але ж, все... ставки сделаны, господА, ставок больше нет uhmylka
 

Про дитинство

Флешмоб про дитинство ще триває? Здається, вже розповідав. Ну нічого. Думаю, диванним психотерапевтам буде цікаво. Тим паче, що окрім інтернету, розповісти нікому. А дитинство у мене було незвичним.
Звичайно, всі секрети не розкажу, але деякі факти з біографії повідаю.

На 10 пунктів все не вміститься)

1. Цілий рік(!) прожив у санаторії. Після того в оздоровчі табори і санаторії вже не відправляли.

2. В дитячий садок не ходив. А в школу пішов тільки з другого класу. Перший клас провчився в санаторії.

3. Розповідають, що зайшовши в забитий автобус сказав: "Де моє місце?" І пасажири одразу поступилися місцем.

4. В дошкільному віці в мене закохалась дівчина. Бігала за мною, залицялась. Але мені вона не подобалась. Мабуть через це я досі самотній.

5. Хотів, щоб виросла щетина (мабуть для того, щоб виглядати дорослим). Тепер, коли рослинність швидко відростає, вона мене бісить.

6. Якось у бабусі стравив собачку з кошеням. Думав, що потоваришують. А як ні — зможу розборонити. В результаті вони погризлися. Дорослі розійняли — але вони через декілька днів померли.
Дуже жалкую, що так вчинив. Виправдовую себе лише тим, що деякі однолітки робили більші звірства.

7. В школі "пощастило" вчитись з хуліганами-розбишаками. Та й сама школа була не з найкращих. Тому часто діставалося.
Лише в універі ніхто не чіплявся.

8. Хоч з іншими не бився, постійно с братом лупашили один одного. Він любив ламати іграшки, не вимовляв літеру "р", смішно засинав - були причини почубитися.

9. Вигадував і малював нафантазовані міста. Паралельно жив у тому вигаданому світі.
Біда, що вигаданий світ неможливо було домалювати.

10. В шкільні роки вдавав, що беру участь в реаліті-шоу на своєму телеканалі (в 90х такого ще не було). А коли це заважало поводитися вільно, вважав, що йде рекламна пауза або повтор передачі:)

11. В дитинстві нічого собі не ламав. Хоча однолітки вважали, що ходити перебинтованим круто. Навіть спеціально мазалися томатною пастою.
Травмувашись декілька раз в дорослому віці, скажу, що бути загіпсованим-забинтованим ніфіга не прикольно.

12. Дуже хотів двокасетний магнітофон. Однак його подарували лише на повноліття, коли компакт-диски почали витісняти касети.

13. З сусідським пацаном влітку робили дискотеки. Виносили на балкон магнітофони і вмикали на повну потужність.
Враховуючи, що не було двокасетника, користувався двома магнітофонами. Синхронізація виходила хрінова. lol

14.  В школі закохався в одну однокласницю, але досі ще не освідчився. 

15. Коли треба було вивчити вірш, а він ніяк не хотів запам'ятовуватися, ставав на голову або бився головою об стіну. Після того вірш запам'ятовував.

Насправді це не все. Але більше знати вам і не потрібно:)

Про дитяче пияцтво

...Гучно та бучно святкували чийсь день народження) Приїхали родичі, та їхні дітиська. Дорослі дружно та чемно засідали за величезним столом, вживали, базікали про усе на світі. Малеча тим часом з вереском гасала по квартирі, що була досить величенька, та дозволяла носитись, ховатись, щось перевернути і це одразу ніхто не помітить)
...Дорослі одне одному старанно підливали в посуд досить моцні напої, що дуже не подобалось мамі, та подобалось татові crazy  ...Мама свій кон'як тишком вилила в чашку з під чаю - типу я випила, більше зась, навіть не агітуйте, та не питайте, чи хвора, чи там стукачка)
...Я розпашілий від забав підлетів до мами, нічого не питаючись - можна, чи не можна, мамин "чай" залпом закинув в горлянку Тай остовпівomg ..Якийсь дивний чайок мамця п'є... Мамця теж в ступорі - чоловік старанно заливає будку, а тут ще мале жахнуло зовсім не ситро...
...Трохи походивши по кімнатах в міркуваннях, що це було, я чемно та тихенько вирубавсь на дивані до наступного ранку.

...Буяло спекотне літо, ми насолоджувались канікулами, стрільбою з рогаток, плаванням в ставку на половині старих воріт - ще той крейсер) ...Монголо-татарські "перевірки" садків та грядок, відвідування найвищих горищ старовинної частини Львова - сонечко крізь дірки в дахах лазерними нитками прошивало напівтемряву, та сила силенна інших розваг, іноді не дуже чемних)
...Перед тим навесні народився молодший брат, мама в кухонній шафці завжди тримала баньку з кип'яченою водою - щось малому постійно було потрібно) Або соску сполоснути, або щось гаряче розвести, та таке інше) Мені не пощастило, що було спекотно. Мені не пощастило, що тато перед ЦИМ гарно "полікувався" розведеним спіртом, та поставив поруч з банькою кип'яченої води баньку з чистим спіртом...
...Спрага загнала мене на кухню до омріяної шафки, я схопив баньку з "водою", та рвучко зробив декілька козацьких ковтків... Очі вилізли на лоба - викапаний рак, дихання стало - ні туди, ні сюди.. Здавалось, від рота до дупи я самохідна мартенівська піч...  Вже не довіряючи вмісту отих клятих баньок, я кинувся до крану з водою...
...Добре що канікули - я з половиною чорно-синьо-бурого писка довго смішив маму з татом, а дворові хлопці все ніяк не вірили, що то я спіртом попік писок, а не отримав гарної подачі від якогось Тайсона.

Бо серця - то не речі


Ти сказала колись: не люблю я уживані речі,
В них назавжди лишається частка чиєїсь душі.
І от саме в ту мить, коли спогади ляжуть на плечі,
Люди часто жалкують про те, що ці речі чужі.

І я, раптом, подумав: а що ж нам робити з серцями?
Бо серця пам‘ятають усіх, хто заходив до них.
Хтось грязюки наніс, мов на килим брудними ногами.
Ну а хтось з теплотою в тім серці навічно застиг.

Ми пускаємо в серце людей, почуття і тривоги.
Відчиняємо двері усім, хто постукав хоч раз.
Вперто ”юзаєм” наші серця, як комп‘ютерні ”проги”,
Сподіваючись кожного разу на ще один шанс.

Так влаштований світ, що ”новеньких” сердець не буває,
І гарантій на серце ніколи ніхто не дає.
Бо серця - то не речі, вони без любові вмирають.
Ми так прагнемо серед всіх інших впізнати своє.

Дівка, як дошка:) або Спогади з уроків музики

"Спо-о-г-ади...
Як без вас я жив?" (із пісні)

Пригадалися давні шкільні роки. На уроці музики, в молодших класах, вивчали пісню. Записували з голосу, тому що почулося, те й записав. А пісеньку вивчали з навою "Дівка Явдошка". Я такого імені не знав. От якби було б "Дівчина Євдокія", то здогадався , що це таке старовинне ім'я. А "Явдошка" — ну що це таке? Почулося: "Дівка, як дошка". smeh А хіба таке можливо? Ну, може це дієта така, що схудла і стала пласкою, як дошка. rofl Вдома батьки сміялися з такої інтерпретації. А весь зошит у виправленнях.

Друга історія про спів під фонограмму. Як роблять сучасні артисти — відкривають рота і роблять вигляд, наче співають. Не знаю чому — або соромився, або не хотів витрачати даремно сили, вирішив "розчинитися у натовпі" однокласників. Стою, всі співають. Хоча, як всі?! Хулігани-розбишаки замість слів пісні співають шо по пало. А я мовчки відкриваю рота. І тут знайшлася добра дівчина — "попалила". Довелося "а-а-а!" співати.

І ще декілька спогадів. Іноді, дуже зрідка, вчителька діставала патефон і старі платівки. А сама кудись ходила. Хуліган-розбишака не міг всидіти на місці (це був не я. В дитинстві був слухняним хлопцем) став крутити платівку туди-сюди. Виходило, як ді-джей на дискотеці. Треба було тільки вчасно зупинитись, до того як повернеться вчителька. Вона потім дивувалась, чому ми всі регочемо.

А у вас які спогади з музики?

Школа, школа, ностальжи )))

       Не знаю хто як, а я любила ходити до школи.
Насамперед мені подобалось спілкування з однокласниками, мабуть ще зі школи подобалось спостерігати за людьми, за їх вчинками і аналізувати. Хоча і навчатись мені подобалось. Можливо був якийсь цікавий азарт. Хотілось більше чогось нового взнати. Особливо чекала коли роздадуть нові підручники і можна буде їх скоріше полистати.
Найбільше подобалась географія, історія, геометрія, біологія у всіх її проявах (ботаніка, зоологія, людина) - це що стосується предметів для мозку.umnik
Ну і хто ж не любить фізкультуру? sila  Де можна не сидіти нудно 45 хвилин, чекаючи перерви, а навпаки погасати, пограти в баскетбол, пострибати та і взагалі отримати відносну волю lol


Ще любила працю, бо там теж була якась відносна свобода і творчість, та ще й 2 підряд уроки такої лафи. З самого початку 4 класу ми були розділені на 3 умовні бригади і в такому складі  ми готували їжу, шили, в"язали, вчили нас різним побутовим речам.
Коли у нас був блок по приготуванню їжі, то ми любили самі поласувати приготованим і пригощати хлопців одноклассників. І радість була для всих, нам  - бо були горді, що ми вже щось вміємо зробити, а хлопцям звичайно щось смачненьке поласувати mmmm lol  

А що вам подобалось, чи не подобалось в школі?
Які предмети більше любили?

16%, 3 голоса

16%, 3 голоса

11%, 2 голоса

16%, 3 голоса

5%, 1 голос

11%, 2 голоса

26%, 5 голосов

0%, 0 голосов

0%, 0 голосов
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

ОЛЕНА ТА ОЛЕСЯ РІДНІ П о л и н к и н і о п о в і д к и

              Д Ж Е Р Е Л Ь Н А      К Р И Н И Ч К А

      В дитинстві кожної людини є такі місця, які залишаються на все життя в спогадах. Дитинство  Полинки проходило в мальовничому селі, що розляглося в лощині боліт, ставків, загат. Місцина ця славилася історичним шляхом жахливого минулого  Коліївщини.

     А село й справді мальовниче. Не даремно, ще граф Потоцький вибрав його для літнього відпочинку. Згодом ця маєтність перейшла в володіння

поміщика  Терещенка. Тут він збудував цукровий завод, в ті часи, просто ґуральню. Село збільшилося майже втричі, відносно корінних жителів, адже приїжджало багато нових людей – молодих спеціалістів. Отож і для батьків Полечки це не була прабатьківщина їх роду. Тату, як зразковому військовому капельмейстеру, запропонували створити духовий оркестр в цій місцевості. Тут вони з матусею  і розпочали своє сімейне життя.  І для Полинки та її сестричок це був любий їх серцю – край босоногого дитинства, голодних до запаморочень купань в гайворових пахощах загати.

      Весною – обов’язкові побачення з провісниками життя – під сніжниками-первоцвітами, пролісками, пахучим рястом та ніжними конваліями. Влітку – безкінечні подорожі в черешнево-грибневі ліси. Були місця надто особливі: сільський цвинтар, барбарисовий пагорб та джерельна криничка.

     Криниць по селу було багато і вода в кожній мала різний смак. Лише на вулиці, де жила Полинка їх було до десяти. Найсмачніша вода була з криниці сусіда, діда Хоми. Мама завжди говорила, коли поверталася до домівки, після довгої подорожі:

     „- Ніде  немає такої доброї води. Пю  і не можу напитися. Так скучила за нашою водою. Не могла дочекатися, коли нарешті приїду до своєї води.”

      А джерельна криничка, то було справжнє диво природи. Вона й досі стоїть, як і багато років тому, на березі заболоченого ставка по дорозі до загати. Малими дітьми, вони частенько бігали тією стежиною на чебрецевий пляж, і відпочивали біля неї. Круто вверх, від болота, лежали людські городи.  Тож під рукою завжди був скручений капустяний листок, що слугував дітлахам за кружку. Ой, яка ж солодка то була вода! І щось справжнє живе обгортало Полинку біля кринички, яка стала чимось  рідним і безкінечно дорогим, таким, що притягує, не йде зі спогадів, а живо токами, що йдуть з надр землі огортає твою душу і назавжди поселяється в пам’яті.

     Насправді це був і є, просто джерельний потічок. Дбайливі люди обгортали його спочатку в деревяну  хатинку, згодом в бетонний кружок. Та як би його не заковували, вода все рівно тече і тече безперервною рікою. Джерельний ключ крутить маленьким виром, а з-під кружка пробивається струмочок у заплаву.

      Роки беруть своє. Болото все ближче і ближче підкрадається до кринички. Та вона тримається. Все такою ж кришталево чистою, ключовою і солодкою водою напуває перехожих.

     Відшуміла не одна весна дитинства Полинки і її сестриць, і не одне літо матіолової юності. Життя віднесло їх долі в різні сторони – далеко не лише від рідного дому, а й один від одного. Та лишень випадає нагода побути вдома, Полинка з сестрами і вже з своїми дітьми першим чином  прямують до живодайного джерела – місця щасливого дитинства. До кринички, яка зачарувала їх душу, прив’язала думки і не дає спокою, до милого серцю краю малої батьківщини. Вона, як мати – кличе  їх, нагадує болючим щемом в грудях про той чарівний край дитинства – радості, безтурботності, щастя.

                Б  А  Р  Б  А  Р  И  С  О  В  И  Й       П А Г О Р Б.

      В ностальгічних пам’ятках дитинства, особливе місце належало цьому пагорбу. Діти називали його просто : горбок.

     - Пішли на горбок! – запросили якось і Полинку. Скільки там було всього цікавого: такі собі своєрідні „мікро”-Альпи.

      Горбок був вкритий степовою шовковою травою, на якій легко було сковзатися вичовганою шкіряною підошвою сандаликів. Він був покритий різноманітними маленькими окопчиками, рівчачками, лощинками – де легко можна було сховатися, коли грали в піжмурки. Можна було просто лежати горілиць на гарячій, від липневого сонця, траві і дивитися в глибоку синяву неба, слухати жайворонка, чи цвіркуна. Дихати не надихатися лікарською медункою, полином, буркун-зіллям, чебрецем і безліччю інших травинок, що жили тут і дружно співіснували. І вся ця чарівність була майже поряд з домівкою, яку було видно крізь гущавину ясенів та верболозу.

     А який краєвид відкривався з пагорбу! Споглядання цієї природної пишноти тамувало подих. Хотілося злетіти і парити під кучерявими хмаринками, що побачити весь світ.

     На межі пагорбу в дикій гущавині загубилися три кущі барбарису. Діти завжди  чекали весни, коли колючі гілочки вкривалися ніжно-зеленими листочками і жовтими кетягами цвіту. Тоді вони „паслися” біля них, набираючи повні долоньки разом з цвітом, жували, кривлячись від кислого присмаку. Полинка вагалася, але спробувавши вперше барбарисові листки, відчула їх приємний терпко-кислий смак. І їй сподобалося. Хтось із старших показав дітям  цю смакоту. Напевно те йшло ще від часів голоду, коли люди, як могли рятували себе . Тож дітлахи трощили все, що можна було знайти поживне в природі: якісь калачики, суріпкові стебла, називаючи їх –„кишмиш”, барбарисові листочки – „квасець.” З гілок липи, робили свистунці, обсмоктуючи липовий сік, коли здирали кору.

     Матуся силоміць заставляла дітей їсти за обідом смачний борщ, гречану кашу з шкварками. Але ця їжа викликала в них відразу. Цікавіше було пізнавати світ на барбарисовому пагорбі. Згодом зацвітали пишні суцвіття білої акації –живий тобі мед! А там зав’язувалися  плоди вишень, абрикос, слив. І все те треба було взяти на зуб! Дарма, що дорослі лякали дизентерією. А коли шовковиця одягалася в чорні намистинки своїх плодів, Полинці з подружками іншої одежини, окрім штанців не давали. І просиджували вони на дереві до тих пір, поки не  могли вже дивитися  на ці ягоди. Коли достигали вишні, діти на чолі з отаманом вуличної герелиці (так по місцевому називали дитячу ватагу), пастухом Миколою, влаштовували між кущами землянку, де варили вишневий компот. Розкладали вогнище і, застромлене в палички, жарили сало. Микола по дорослому наливав у чорну алюмінієву кружку це пійло і всі, лише з нетерпінням чекали, коли вже до нього дійде черга. Сало також було чорне, закіптюжене, але то був найсмачніший обід на барбарисовому пагорбі.

     Дивовижний горбок! Саме звідти розпочинався вихід у далекий світ, відкривалася дорога в незвідане майбутнє.

     З плином часу, згадуючи дитинство, Полинка інколи не могла повірити що це було з нею. Але ж було. Вони були єдині з природою, були її часточкою, і вона поїла їх соками своєї землі, давала їм снагу тіла, а ще більше здоров’я душі.

     Теперішні діти, Полинка спостерігала, росли кволими тепличними рослинками. Та вона відмічала, як захоплено  діти – її, і сестер, слухають ці розповіді. А коли приїжджали на мамину батьківщину поспішали на стежки дитинства Полинки, Вірочки  й Настуні.

                                   „ Б А Б У С Я    Х Р И С Т Я „

                         Бойцан Христині Прокопівні з села Полківниче, 

                                                                             що на  Черкащині,  присв’ячується ...                                          

     Діти жили далеко від рідних бабусь і дідуся. Вони виховувалися лише мамою і татком. Та  інколи мамі таки доводилося звертатися до знайомих бабунь з проханням приглянути за Вірочкою й Полинкою. Однією з них була бабуся Христя.

     Колись давно в неї був чоловік і донечка Галинка. Та в страшні голодні роки вона втратила їх. З ними  згубила й своє щастя, яке більше ніколи не навідувалося в її серце. На обличчі старенької та в ясних очах стояв вічний сум і неприхована печаль.

     Маленька тендітна постать бабуні Христі постійно була в роботі. Вона тримала корівку, господарювала в своєму обійсті, яке було чималеньке з великим городом та вишневим садочком. В саду постійно куріла сушарка і пахло, як ніде, димом сушених вишень.

     Бабуся Христя була чарівниця – куховарка. Який смачний хліб з золотою скоринкою вона пекла, а яку колотуху колотила з  пряженими вершками молока... ЇЇ запрошували, зі славою найкращої куховарки, на готування весільних столів. Вона ходила, хоч це було дуже важко - наготувати багато смачних страв на велику кількість людей. Та бабуня справлялася. І всі хвалили її холодці, голубці, смажені гуски, запашні борщі, і незлічену кількість різноманітних українських страв.

     Була в житті бабусі Христі ще одна печаль. ЇЇ одинока з нерозтраченою добротою душа пошкодувала безпутного брата в третьому родстві – Сергія. Саме через нього батьки Полинки і познайомилися з бабунею Христею. Він був музикантом в татовому оркестрі, а потім став хрещеним батьком для Вірочки. В ті роки це був кремезний життєрадісний чоловік з веселою вдачею. Та при цьому мав істотний дуже популярний недолік, полюбляв випити. Спянілий дядько Сергій перетворювався в лютого, істеричного звіра. Він божеволів на очах, шматував і без того благенькі пожитки старенької.

      Якось Вірочка й Полинками стали очевидцями буйства цього чоловіка. Власне, вони були ще дітьми і їм здавалося дуже смішним що цей дорослий дядько верещав ніби голодне порося, тупотів ногами, як вередливе розбещене дітисько, розриваючи останню кофтинку бабуні Христі, волаючи: „Де ти поділа горілку?” А вона маленька і безстрашна стояла проти цього бузувіра, лише повторюючи :”Сергію, схаменися! Сергію, схаменися!”

Тоді, коли погодилася поєднати життя з цим далеким родичем, вона шкодувала за несправедливою долею, пошкодувала і його самотність. Гадала, підтримуватимуть один одного, піклуватимуться. Так думає жінка, хранителька тепла домашнього вогнища. Адже важко в селі без чоловічої сили. А що ж треба від поміркованого чоловіка ? Шануватися, берегти в собі силу чоловіка мужнього, порядного. Тоді завжди матиме від жінки тепло, їжу і захисток. Адже, як не крути, і як не верти, та саме на цій простій гармонії буття тримається світ. Скільки нещасть навкруги саме від руйнування цієї гармонії. Як тільки чоловік стає на шлях вибору між випивкою і жінкою, часто залишається і без сім’ї, і без жінки. Адже рідко, яка витримає таке суперництво. Воліє бути одинокою, аніж перебувати поряд п’яного дурману безумця.

     Але бабуня Христя довго терпіла, заціпенівши душею. Терпіла і жаліла безпутного, аж допоки не приїхала сестра дядька Сергія з Бессарабії. Сестра виставила старенькій вимоги: сплатити частину за похилу хатинку її брату. І заявила, що забирає його з собою.  Він, мовляв, ще молодий, одружиться, а не буде тут з старою бабою гинути. І дядько Сергій відчув себе мало не бундючним індиком.

     Бабуся Христя покірно, що мала сплатила Сергію, промовляючи при цьому: „Їдь Сергію. Пропадеш там попід тином, але запам’ятай, поїдеш, назад не вертайся. Не прийму.”

     Згодом сестра дядька Сергія відчула, що взяла на себе непосильний тягар. Сергій одружився і розженився, і став непотрібний нікому, ні сестрі, ні жінці. Сестра тепер частенько писала бабуні Христі, просила вибачення, запрошувала в гості.

     Якось старенька таки вибралася в далекий Тирасполь. Хто зна можливо хотіла заспокоїти зболену душу. Зустрілася, побачила ще більше деградованого алкоголіка. Плакав, примовляючи: ”Христинко, прости!”

     Мені немає що прощати тобі, Сергію. І перед тобою я ні в чому не завинила. Живи, скільки бог пошле. Сам вибрав собі таке життя!

     Згодом, через  декілька років сестра сповістила в листі, що Сергій помер. Впав п’яний на вулиці, а було це взимку, тож і замерз до ранку.

     За роки, що жила без дядька Сергія бабуся перебралася у кращий двір. Не тримала більше корівку, лише кури та пару гусей. Продовжувала сама обробляти чималенький, з крутим схилом, город. Жила в злагоді з сусідами, тішила їх маленьких дітей. Поступово сили покидали маленьку жінку, щастя якої було лише в тому, щоб радувати інших. Вона вже рідше бралася за куховарство, лише частувала своїх гостей на храмове свято –Покрову, та на  Різдво. Та коли відчувала, що хтось потребує її  допомоги, всім серцем йшла назустріч, піклуючись, вболіваючи, як за рідну людину.

     Вірочка й Полинка повиростали і вилетіли з рідного гнізда. А вдома залишилась найменшенька – Настуня. Бабуні Христі не довелося її доглядати, бо ж були вже дві няньки вдома. Та малеча знала, що бабуня завжди їй рада, як і сестричкам. Коли батьки занадто довго затягували конфліктне вирішення своїх  сімейних проблем, ніжна  душа Настусі не витримувала такого гніту. Тоді свій протест вона виявляла тим, що збирала свої  школярські пожитки і перебиралася до бабуні  Христі. Там дитина знаходила теплоту і затишок своїй душі і серцю. Лагідні руки старенької будили її ранками в школу, піклувалися про її спокій. Коли одного дня розпочався пообідній осінній дощ, бабуня Христя прийшла за два кілометри до школи, щоб принести Настуні гумові чобітки та хустиночку.

     Таку вселенську доброту та безкорисливу любов випромінювала  ця маленька, обділена такими почуттями в своїй долі, жінка.

     Коли  Вірочка виходила заміж, бабуся Христя востаннє погодилася бути головною кухаркою весільного столу, спеціально для Вірочки. І подарувала їй  подушку з гусячого пуху, за хрещеного батька.

     Діти не забували вітати свою нянечку з святками. А вона виставляла листівки на столі, пишаючись ними. Коли ж наїжджали до дому, в сімї був обов’язковий ритуал – відвідування бабусі  Христі.

     Якось, щось стало на заваді. Хоч мама наголосила, бабуня злягла, треба обов’язково провідати. За незначними домашніми клопотами зібралися, загаялися, дочекалися дощу, та й не пішли.

     Гадалося, що бабуня Христя буде вічно. Хоч в душі кожної з них, червоточив докір сумління: „Наступного разу обов’язково сходимо.”

     А її не стало...

     Мама в листі сповістила: „Поховали ми бабуню Христю”.

„Наступного разу” сходили на могилку. З фотографії на  хресті споглядало усміхнене тепле обличчя бабусі Христі.

     Добре, всерозуміюче, всепрощаюче.

 

 

 

Страницы:
1
2
3
4
5
7
предыдущая
следующая