хочу сюди!
 

Юлия

42 роки, рак, познайомиться з хлопцем у віці 30-50 років

Замітки з міткою «9 травня»

Що для вас 9 травня?

Прокинулась. Подивилась на календар... пригадала, як у дитинстві відзначали цей день.
В моїй сім'ї не залишилось ветеранів. Та й на моїй пам'яті їх і не було. Батько мого дідуся, мій прадід воював і загинув на фронті, але це було ще тоді, коли мій дід був зовсім маленький. А мого дідуся вже давно немає серед живих.
Що для мене 9 травня?
Пам'ятаю, як навчаючись у школі, нас збирали на парад, ми всією школою з квітами йшли до місцевого пам'ятника. Стояли і слухали ветеранів, які розповідали про гіркі воєнні роки. Деякі діти непритомніли (ні, не від тих розповідей, а від палючого сонця під яким доводилось стояти годинами, може й ні, але так здавалося), а решта просто чекали закінчення параду, щоб побігти в магазин і купити морозива. 
Що для тих дітей 9 травня?
Пам'ятаю,як будучи у підлітковому віці, та і в юнацькому ми ходили в ліс на "майовку" і там пили за перемогу. Хоча, може і суті тієї перемоги мало хто осмислював.
Що 9 травня для сучасної молоді? Що цей день значить для вас особисто?
"Пам'ятаємо..." часто чую цей лозунг сьогодні по телеканалах. Але що ми пам'ятаємо? Я народилась в кінці 80-х, описала, що я пам'ятаю. А що пам'ятають ті, хто народились в 2000х, адже зараз це вже дорослі люди.

Що для мене 9 травня? Так, це день перемоги! Перемоги над війною, яку вели наші прадіди. Заради чого вони загинули? Миру.... але що ми маємо зараз? Зараз на території України, вже не один рік йде війна.І сьогодні, в цей день, мені як ніколи хочеться святкувати перемогу не лише ту, яка була 75 років тому, а перемогу над війною, яка є зараз. Щоб не гинули люди за чиїсь амбіції і переконання, щоб ніяка паскуда (будь то німецький фашист чи російський найманець) не лізла в нашу країну. Щоб Україна дійсно була самостійна і незалежна! 

9 травня. Київ. Майдан Незалежності

Гуляв сьогодні - звичайно, ж з фотокамерою - по Хрещатику та Майдану незалежності. І зробив отаке фото. Цікавлюся історією Другої Світової війни. Тільки в "розширеному", так би мовити, плані - від її початку де-факто 18 вересня 1931 року - так званий "мукденський інцідент" та вторгнення японськиї військ до Маньчжурії до капітуляції Японії 2 вересня 1945 р. Але про деякі міста, зазначені на цьому фото, я раніше не чув. Соромно мені за це. Але вчитися ніколи не пізно. Але автор цієї інфографіки забув про принаймні 2 міста, які теж стали трагічними символами Другої Світової війни. Додав їх. Може хтось підкаже іще?

Дев'ятотравневе турне в Донецьку

          Побував в Донецьку 9 травня. Ось він я, витріщився в об'єктив фотоапарату біля Донецької ОДА.



          Був там по приватних справах. Але довелося поспілкуватися з одним з сепараторів. Навіть не знаю, як його сприймати. Якщо б це було в медичному закладі, а я був у білому халаті. то діагноз був би однозначний, пацієнт потребує довготривалого лікування крутими препаратами. Аміназин там....галаперидол...можливо ще якісь ліки, достеменно не знаю. А оскільки ми були в однакових соціальних статусах, то було враження, що я розмовляю з дитиною. Або з безнадійним совкозомбі.
          Ні, він не є активним барикадником, чи відморозком, що бігають з автоматами, кулеметами. Але він активний співчуваючий, якщо можна так сказати. З вищою освітою, до речі. Національність, українець. Хоча це ніяк не відбивається на його світогляді, тому що вважає, що України нема. Ось такий парадокс.
          Впевнений, що я є зомбі. А зазомбували мене американські канали. На моє заперечення, що я не знаю англіцку мову, нічтоже сумняшися, парирувал, що мене зазомбували американськи канали, адаптовані під наш мовний простір. Це канал 24. Я кажу, що в мене нема кабельного телебачення, дивлюся тільки те, що ловиться на антену. А там нема каналу 24. А всі решта, каже, також американські. Які саме, вже не вдалося з'ясувати....всі.
          І взагалі, головний віртуальний посил люті, звинувачень, проклятій, спрямований у бік США. Це вони зомбують весь світ.
          Далі тезисно та стисло.
          Ті, хто захоплює адмінбудинки, це, чомусь дніпропетровці.
          В КМДА досі сидять американські бандити. Вони його загадили повністю, і все там зламали та потрощили. А тепер - УВАГА!, Чому їм можна це робити, а нам не можна захоплювати адмінбудинки, все там ламати, та гадити на підлогу?
          На Майдані майданівці та Правий сектор самі себе вбивали, тепер вони прийшли до нас, щоб вбивати нас, тому ми вбиваємо їх, щоб вони не вбили нас. Фу-у-у...ледве сформулював його думку.
          Проукраїнські налаштовані люди, це звіри. І зараз, на Донбасі їх катує та вбиває Правий сектор, щоб створити картинку для американського телебачення. Повний знос мозку....
          І знов Америка. Вона захоплює країни та вбиває людей по всьому світу, то чому Росія не може цього робити.
          Ну, і  те, що вже стало мемом, Ми годуємо всю Україну, ми вже не хочемо годувати всю Україну, ми хочемо жити окремо та годувати тільки себе.
          Київ, це варвари, дикуни, покидьки, бандити, фашисти. Вони нас постійно гноблять, принижують та ображають.
          На Заході весь футбол продажний, а у нас самий чесний.
          І ще багато того, чого навіть мій мозок відмовився запам'ятовувати, а конспект бесіди я не вів.
          Сходили до донецької ОДА та на площу Леніна (так, так, він ще там стоїть). 90 відсотків людей  ходять з колорадськими ганчірками. Чомусь було враження, що це якісь сомнамбули. Деякі зі штучними посмішками.
          Біля ОДА рвав горло Джигурда. Співав про Чебурашку.
          Ось він. Джигурда, не Чебурашка...



          Дивне якесь відчуття. З одного боку, дивлячись на все це, бачиш суцільний цирк та мавпування справжнього Майдану в Києві. З іншого боку, під цим прикриттям відбуваються страшні речі.
          Тому, проаналізувати все це, та дати точне визначення, а тим більше рецепт, що з цим робити, я не можу.
          Не заздрю в цій ситуації Турчинову та всій владі, яка зараз намагається вирішити цей Гордієв вузол.
          Також не заздрю Юлії Тимошенко, яка через деякий час стане Президентом України. Хоча, зараз це єдиний політик в Україні, який може впоратися з цією клоунадно-фашистською проблемою.

          Ну, і декілька хвилин відео.



Весна. життя. перемога.

Переможці іноді заслуговують на перемогу. Це закінчення усім відомого висловлювання про те, що історію пишуть переможці, в якій місця переможеним нема.

Випадкова зустріч з переможцями у другій світовій війні, ветеранами Великої Вітчизняної війни, коротенька розмова з ними не похитнула моїх переконань в тому, що ці переможці заслуговують на Перемогу. Свято Великої Перемоги не матиме „терміну придатності” навіть після того, як  віддадуть останні почесті останньому ветерану.

 Свято відзначатимуть, поки іще житимуть внуки учасників ВВВ, котрим їх діди розповідали про свою юність, обпалену війною. Ота війна смертоносним вихором пройшлася по кожній українській родині і не обійшла жодної хати...

Мій дядько Магера Михайло Дмитрович, батьків старший брат, згорів у танку на Курській дузі. З осколками в ногах і під серцем повернувся з війни мій дід Дмитро. Моя баба Катерина, мамина мама, надірвалася на польових роботах в колгоспі після звільнення Вінниччини від окупантів. Весною 1944 р. потрібно було засіяти поля, щоб дати хліб фронту. Вдень вона на оранці тягнула разом з коровою плуг у шлеї, а вечором доїла ту ж корівку, щоб нагодувати дітей молоком, наполовину із кровю. Одного дня і баба, і корова впали на ріллі і більше не піднялися. Діда Олексу після Перемоги чекали в землянці 5 сиріт, які жили там після спалення села фашистами в ході каральної операції за зв’язок з партизанами...

Мої ровесники – внуки переможців також можуть розповісти щось із того, що їм переповідали зі своїх спогадів про війну їх діди.

На памяті, коли ветеранів ВВВ було більше, вже за кілька днів до 9 травня на вулицях можна було зустріти людей з численними нагородами на грудях. Їм чемно поступалися в чергах, їх запрошували на зустрічі з учнівською молоддю та в трудові колективи, вшановували у вітаннях по радіо та на телебаченні...

Кілька років поспіль ветеранів при нагородах взагалі не зустрічала в місті.

Яким же було моє здивування, коли вранці на лаві біля міськради побачила самотню постать ветерана „при параді” з газетою на колінах. Підійшла, познайомились і почали розмовляти.

Калачов Віктор Андрійович, народився в Уфі в 1926 р. До війни встиг закінчити 8 класів. В 1944 р. - мобілізація на фронт. Пройшов підготовку снайпера. Проте під Полоцьком він поповнив ряди піхотинців. Там же, під Полоцьком, відбулося бойове хрещення у першому бою.

За 260 днів на Білоруському фронті Калачов Віктор Андрійович приймав участь в операції „Багратіон”, звільняв Прибалтику від ворогів. Мав поранення. 60 днів лікувався в госпіталях. День Перемоги зустрів у Східній Пруссії.

Після війни відслужив у війську 8 років. Зумів за цей час здобути середню освіту. Це допомогло після армії поступити у військове училище зв’язку в рідній Уфі. Найтривалішою була служба в Румунії, хоча за роки кар’єри військового довелось побувати в різних куточках СРСР. Останнім місцем служби перед виходом на пенсію стало Рівне.

Та відпочивати не довелось. 17 років присвятив роботі інженера на заводі „Газотрон”. Зараз Віктор Андрійович для душі займається садівництвом та городництвом на дачі. Просто не звик сидіти без діла...

Більш детальніше про війну ми так і не змогли поговорити. До нас почали підходити інші ветерани. Проте, Віктор Андрійович встиг додати, що виживання піхотинця на фронті дуже важке. На фронтах війни найбільше загинуло бійців 1922-1926 рр. народження. „Цариця полів” найчастіше була тим гарматним м’ясом, яке кидалося в м’ясорубку війни в першу чергу.





Наступним моїм співрозмовником став Нечипорук Андрій Йосипович, котрий народився в м. Славута у 1924 р. В свій перший бій пішов зимою 1942 р. під Москвою. А за три дні до Перемоги йому дали путівку в санаторій. Отак для нього і закінчилася війна. Найбільшим подвигом було взяття в полон 3 німців. Один серед них виявився сином німецького посла в Москві. Дуже добре говорив російською, адже до війни навчався в радянській школі, а потім – в університеті. Полонений так хотів жити, що іще по дорозі до штабу „злив” своїм конвоїрам усю інформацію, яку тільки знав...




Між Віктором Андрійовичем та Андрієм Йосиповичем зав’язався діалог на рахунок заслужених нагород. Останній вирішив, що краще заспівати, аніж через щось посперечатися. І над майданом Магдебурзького права залунали жартівливі частівки у виконанні ветерана.

Навколо нас почали юрмитися інші ветерани, яких запросили на відзначення Дня Перемоги. Ніякої розмови про війну вже не могло й бути мови. Військовий, який представився, як заступник голови ради ветеранів, не дуже приязно поставився до моєї присутності на місці збору ветеранів. Довелось показувати посвідчення журналіста і пояснювати мету моїх інтерв’ю та де вони будуть опубліковані. До речі, жодного журналіста, як не дивно, поруч на той час я так і не побачила...

Мені прозоро натякнули, що моя присутність тут не бажана. Наостанок зробила іще кілька знімків, щоб мати якесь логічне завершення події 8 травня, свідком якої я несподівано стала. На прощання запросила ветеранів відвідати музей історії Національного університету водного господарства та природокористування. У експозиційній вітрині про ВВВ виставлено раритетні експонати, про унікальність яких рік тому було відзначено військовими істориками, котрі відвідали наш музей... 





Андрій Йосипович і далі створював святковий настрій своїми співами. В атмосфері піднесеності у ветеранів з’являвся молодечий запал, жага життя, відчуття своєї значимості та впевненості в ній.

А ветерани дійсно душею не старіють! Свято Дня Перемоги защораз їх повертає в травень 1945 року. В ньому – вони молоді! А навколо – ВЕСНА!

Символ ЖИТТЯ. Символ ПЕРЕМОГИ. Символ Миру.

Думка про 9 травня.

Коли я була маленькою, 9 травня було справжнім святом. Обидва мої дідусі воювали в Червоній армії, обидві бабусі пережили війну. Я знаю, що мене досі багато хто вважає “понаїхавшою західнячкою”, але я корінна киянка. Якби була родом з Франківська чи Тернополя – мої дідусі, певно, воювали б в УПА. Але склалося так, як склалося.

Один дідусь не дожив до мого народження – але залишились родинні спогади, фронтові фотографії і листи з фронту, речі, привезені ним з війни. Другий дід прожив довго, про війну розповідати не любив і ніколи не ходив на паради. Але все одно – на вулицях у травневі дні було завжди багато ветеранів, і це були ще міцні, гарні люди, які справді пережили жахіття війни і були нашими героями і об’єктами таємних дитячих заздрощів. Згадати – як я боялася, що на мою молодість може не припасти війна! Або її не буде зовсім, або ж вона трапиться тоді, коли я вже буду старою і не зможу піти на фронт чи в партизани.

Звісно ж, радянська книжково-кінематографічна брехня, якою нас тоді годували по вуха, сприймалась як істина в останній інстанції.

Тоді – була атмосфера свята. Просто не було інших “народних” свят та інших героїв. Це свято організовувала партія, яка так і називалася – Партія, бо інших партій не було. Під червоним прапором – і не було тоді іншого прапору, бо республіканський теж був переважно червоним.

Зараз ці ветерани давно померли. Залишилися одиниці, такі вже старі й дряхлі, що якимось знущанням виглядає виводити їх на паради. Плюс – ті, хто за віком міг воювати, але, м’яко кажучи, не воював.

На паради й урочистості у ці дні переважно виходять люди – на вигляд однолітки моїх батьків, які народилися через 5 років після закінчення війни.

Багато чого змінилося за ці 30 років, друзі.

Ветерани померли. З’явилася власна держава і багато партій, обирай – не хочу.

З’явився власний прапор. Батьківщина змінилася! І захід цей з патріотичного став антидержавним. І проводять його – антидержавні сили. При цьому людей, для яких це справді святе – бо вони причетні до війни і перемоги, а не просто їм радянською пропагандою мізки промили – з кожним роком стає все менше. А люди з покоління моїх батьків, які пишаються подвигом своїх батьків, замість того, щоб просто згадати їх удома, розповісти про них онукам і правнукам – підіграють цим силам.

Під червоним прапором, який зараз виносять на вулиці комуністи – не тільки перемогли фашистів, а й знищили мільйони українців і захопили пів-Європи, завдавши людям багато лиха.

Вважаю, що у наш час цей прапор доречний в музеях та на військово-історичних реконструкціях (!). От реконструкції – дуже корисна річ, те, що треба для молодого покоління. А також просвітницькі передачі на тему Другої світової.

Хай молодь знає правду. Хай пишається прадідами. Але ж не Радянською імперією.

Олена Білозерська.

ІА "Поряд з вами".

Від себе: ось приблизно так думаю і я, внук ветерана Червоної армії. Викинути усе червоне лайно та паради з цієї дати і залишити факт перемоги. Немає нічого поганого в тому, що люди вітають один одного з перемогою. Кожного року мій батько та його сестра вітають один одного, йдуть на кладовище до батька (мого діда) і сидять за столом, якщо збігається. Багато родичів робить те саме. То що, може мені слід в цей день посипати голову попелом і вважати його трауром? На паради я не ходжу, стрічки не чіпляю, але перемогу вважаю фактом...і нічого не поробиш, наші діді жили в СССР і ми теж, частково.

8 травня

"Не має значення, чи це жертви німецької авіації, чи жертви німецького Дрездена, стертого англо-американською авіацією, чи жертви блокади у Ленінграді, чи жертви у Хіросімі й Нагасакі. Ці всі люди загинули. Яку перемогу святкувати 9 травня? Одного режиму над другим, одного переможеного режиму, з якого питали за його злочини, і другого, що прикрив від справедливого суду інших злочинців, і ця перемога дала їм можливість творити злочини після війни", – каже Юрій Шухевич.
Сторінки:
1
2
4
попередня
наступна