хочу сюда!
 

Александра

43 года, лев, познакомится с парнем в возрасте 37-50 лет

Заметки с меткой «вчителі»

… Із щоденника тупоголової вчительки

П’ятниця, вечір… дуже довго хотіла надрукувати цю замітку, та все не вистачало часу. Та все ж, в черговий раз перечитуючи коментарі батьків, вчителів, викладачів вузів, що стосуються освіти, у соціальних мережах… просто хочеться виговоритись.

Я мріяла вступити до педагогічного, вступити на державну форму навчання (що вважала нереальним, оскільки я не була відмінницею). Пам’ятаю, як ще навчаючись у старшій школі, коли я пробувала вести уроки (чи то це був день самоврядування чи щось типу цього..), яке це було чудове відчуття: «ти можеш когось навчати», «саме завдяки тобі вони це пізнають»… пам’ятаю, як діти дивились із захопленням, слухали.

Я вступила до омріяного вузу на державну форму навчання. Більше того, коли ми проходили за рейтингом на 5 курс, я увійшла в першу десятку кращих студентів потоку. Мені дуже подобалось розробляти уроки і вони були, на думку викладачів, доволі хорошими.

Пам’ятаю, як проходила практику на четвертому курсі в одній із шкіл. Щоправда провела там лише один урок (в силу певних обставин), кілька днів була на спостереженні у інших вчителів. Та коли я ці кілька днів приходила у цей клас, то деякі діти прибігали і обіймали мене. Після свого проведеного уроку, я чула від однієї учениці, що це її улюблений предмет і вона теж хоче бути вчителем. А потім, через рік, я зайшла у цю школу на кілька хвилин, і учні цього класу з посмішкою  вітались зі мною (хоч пройшло багато часу, а практикантів там чимало  і доволі часто міняються), вони мене запам’ятали. Як же це було приємно!

Я мріяла бути вчителем! Я дійсно любила свій предмет. Я захоплювалась викладачами базових предметів вузу. Тому що вони показували такий приклад викладання, якого я не бачила у школі. А може просто, я вже знала, що це мені потрібно.

Я мріяла бути вчителем! Я вважала, що навчити зможу кого завгодно, так як самій здобути знання вдавалось складно (немає такої феноменальної пам’яті, не все зразу можу зрозуміти). «Але якщо я це розумію -  зумію пояснити так, що зрозуміє кожен, навіть двіюшник». Я знала, як це неприємно, коли на тебе кричать, «читають моралі», коли ти чого не вивчиш. Як недопустимо, коли вчитель говорить про щось інше, а не про те, що варто вчити на уроці. Так як я була донькою учительки, то знала як це коли за кожен твій поступ зразу дізнається мама. «Я дуже добре розумію учнів, так як нещодавно сама навчалась і знаю як їм важко».

Пам’ятаю, як на п’ятому курсі знову проходила практику, вже у школі, якій навчалась сама. Практика тривала кілька тижнів (здається 6). Які це чудові були часи… Я вела уроки в 9-10 класах і була «класним керівником» 10 класу. Діти працювали на уроках, слухали. А на виховних годинах 10-класники навіть пригощали мене чаєм. Пам’ятаю, як ми готовили свято квітів і врожаю… Які ж вони були старанні…

Я мріяла бути вчителем. І бути вчителем у своїй  школі. Та знову ж таки, ця мрія на той час здавалась неосяжною, так як вчительці мого предмету ще було далеко до пенсії.

Закінчивши вуз. Я зразу вийшла заміж і пішла у декрет. З часом почала писати дипломні  і курсові роботи в Інтернеті і це почало приносити доволі непоганий дохід. При чому, маючи диплом спеціаліста учителя двох предметів, я писала дипломні, магістерські, навіть одну дисертацію писала, зовсім з інших галузей і в доволі престижні вузи (замовники були задоволені). Пам’ятаю, як один студент просив написати курсову з хімії. Я кажу, що це не мій фах і з цього предмету в школі я мала 6 балів… а він, «а моєму одногрупнику ви робили, і у нього відмінно!». Та я мріяла бути вчителем… Думала, прийду в школу, навчу їх писати реферати (писати, а не скачувати готовий). Щоб вони у вузах не тратили кровні батьківські кошти на липові роботи, а робити їх самі, адже це зовсім не важко. Варто лише вміти знаходити потрібну інформацію. Я мріяла бути вчителем.

Тут, напередодні Нового Року я дізнаюсь, що вчителька, яка вела мій предмет пішла на   пільгову пенсію. Моєму щастю не було меж. Невже я стану вчителем?!

З того часу минуло 3 роки. Що змінилось? Дуже багато.  Що саме напишу в іншій замітці, Бо потрібно хоч іноді висипатись.

Вітаю з 1-м вересня!









1-е вересня у загальноосвітній середній школі № 92 м. Львова

Мій друг, викладач вузу, іронічно поздоровив мене з новим навчальним роком словами: "Вітати вчителя з 1-м вересня все одно, що привітати коня з початком польових робіт" Мусів визнати його правоту, тому що у роботі сучасного вчителя справді значно більше чисто "тяглової" роботи, аніж творчої, яка в нашій школі абсолютно немає жодного іншого стимулу, окрім власного бажання. Оцінка роботи вчителя і викладача на нинішній час йде виключно від кількості лекційних годин, певних технічних обов'язків і ще стажу та звань, але жодним чином не зачіпає якості навчання. Навіть введення Зовнішнього незалежного оцінювання зовсім не вплинуло на оцінку праці вчителя як таку. Є винятково епізодичні скандальні інциденти, які часом трапляються, але відсутня принципова прив'язка результатів ЗНО або чогось подібного до тарифікації оплати роботи вчителя та його преміювання.
Отже, щоб ми могли говорити про роботу вчителя як творчу, щоб ми могли говорити про роботу педагога в якісній площині - нам потрібно відійти від проклятої радянської кількісної оцінки його праці, а ще більше - від кількісного перевантаження учнями класів часом до 40 чоловік одночасно! Тому я особисто вважаю, що починати реформування шкільної освіти потрібно саме з того, що всі класи в школах (особливо початкової!) мають бути не більше з 20-ти учнів! А градація оплати вчителів має бути значно більше розширена включно з результатами ЗНО та обов'язковим таємним анкетним опитуванням батьків та старшокласників в кінці навчального року.
Водночас вважаю актуальним посилити права вчителів стосовно учнів, тому що на теперішній час відповідальність вчителів значно більша за їх права, а це є ненормально. Немає секрету, що педагогічний процес має нести в собі і каральну функцію, а не одну лише похвальну. Виховання без можливості покарання є неможливим. Просто варто правочинно узгодити варіанти і межі шкільних покарань, чого зараз немає абсолютно. Єдине наявне покарання, як відчислення зі школи є безглуздим, подібно до розстрілу за будь-яке кримінальне порушення. Традиційні виклики батьків не є безпосередньо педагогічним вихованням, а є своєрідною втаємниченою домовленістю, часто досить проблемною і малорезультативною. Колектив класу, як основного об'єкту і суб'єкту  педагогічного процесу, майже не задіяно в сучасній школі.
З усього вище сказаного я вважаю за потрібне починати реформування шкільної освіти в Україні зі 1) зменшення кількості учнів у класах, 2) значного збільшення прав вчителя щодо учнів, 3) прив'язати кількісну оцінку роботи вчителя до якісної за результатами успіхів учнів по завершені навчального року.

Я зумисно не торкаюся реформування суто змісту навчального процесу в школі, тому що це окрема глобальна тема.

Богдан Гордасевич

Щоденник педагогічних спостережень. Епілог. Юмор. (7 частин)

Епілог.

Усі ми люди, і в кожному із нас живе частинка Ромки Юргана. Саме тому будьте терпимі до своїх учнів чи вчителів, друзів чи простих знайомих, рідних чи не зовсім…

Вони теж не застраховані від того, що ота частинка Юргана у певну мить може вирватися на зовні.

Але справжній вчитель лише той, хто може заховати свого Ромку Юргана на стільки глибоко, що жоден учень його не побачить…

 Маю сподівання, що Вам було цікаво та смішно! 

Щоденник педагогічних спостережень. Оповідь остання. Юмор

Оповідь остання

1

Ось і настали останні дні педагогічної практики.

Москалиха сиділа на уроці. Аж раптом відчула, що її притисло срати. Причому, сильно притисло.

Вибачившись перед дітьми вона побігла до параші.

І лишень вона скинула труси…

2

Ромко Юрган сидів у хімічному кабінеті на підвіконні, міцно притиснувши до себе Віку.

Саме з хімкабінету було добре видно парашу.

Ще тиждень тому він зробив невеличку бомбу з радіодитонатором, і кинув її в парашу. Але Москалиха ніяк не йшла туди.

Саме тому, їм довелося провести ще одну справу, а саме: долити до води фенолфталеїну.

І ось є результат…

Коли Москалиха зайшла до параші, Ромко, зачекавши хвилину, натис на кнопку "Пуск"…

3

На дворі йшов урок фізкультури. Аж раптом у параші пролунав вибух такої сили, що старі, перегнивші двері, від сильної декомпресії, вилетіли нахуй.

На стелі параші висіли здоровезні сталактити з гівна. І ще один такий сталактит висів на сраці в Москалихи, що стояла у параші буквою "Зю".

Люди, що були поруч, дивилися на це диво, і відкрито лахали.

- Чьто смотріш?! – Вигукнула Москалиха до якогось хлопа. – Бумагу давай!..

Щоденник педагогічних спостережень. Оповідь 5. Юмор.

Оповідь п’ята

1

Ромко Юрган прокинувся раненько від страшних сушняків. Узявши із столу пусту кварту він поволі побрів до відра із питною водою. Втамувавши спрагу водою, у якій чомусь плавали червоний та чорний перець, Ромко почав згадувати…

- Бля! - Прокричав він. – Тож треба купити подарок для Стограмовича.

Швидко одягнувшись він вибіг із хати, і помчав до базару. Вибравши невеликий подарунок, Ромко побіг до школи.

Під школою на нього чекала Віка.

- Ти що тут робиш? – Запитав Юрган у неї.

- На тебе чекаю…

- І якої то бляді ти уроки прогулюєш?

- Та ладно, всеодно в Москалихи.

- І шо?

- Та дістала вона мене. Я не хочу навіть зустрічати її.

- А шо ся стало?

Дівчина підійшла до ромки, і ніжно обнявши його, мовила:

- Вона постійно пиздить різну хуйню…

- Ну, це її натура…

- Та якби ж то просто пизділа. Але ж ота курва на минулому уроці вліпіла мені двійку лишень за те, що я зустрічаюся з тобою.

- Ну, сучара… - Злісно промовив Ромко. – Бачить Бог, не хотів я їй хуйні чинити. Але змушений…

2

Місько Стограмович сидів у своєму кабінеті, і вже з самісінького ранку встиг "окілограмитися", в честь свого дня народження.

Раптом двері відчинилися, і до кабінету увійшов Ромко Юрган.

- Здоров, Ромко. – Мовив Стограмович, дістаючи із шухляди столу ще єдного гранчака і півторачку бурачанки.

Ромко дістав придбаний дарунок.

- Здоров. Вітаю тебе з днем народження. Бажаю, щоб всьо було заєбісь, і хуй стояв до ста років.

- Дякую. – Мовив Стограмович, беручи дарунок. – Сідай.

Вони випили по сто.

- Ну, як справи? – Запитав Стограмович, занюхавши горівегу шматком пирога.

- Та добре…

- А чого не заєбісь?

- Та бо Москалиха як завжди вийобується.

- То шо, ти не годен їй якусь хуйню створити?

- Та годен, але реактивів потрібних не маю.

- А в хімкабінеті?

- А я їбу. Я ж туди не маю доступу.

- Уже маєш…

3

Ромко Юрган вийшов із кабінету директора. В його очах двоїлося. Усюди пригали зелені, червоні та руді чортики. Якийсь зелений чорт вирішив пожартувати над Ромкою. І коли той проходив повз нього, бетонна підлога піднялася, і боляче їбанула Юргана по лобі.

- Блядь! Ви заїбали! Йдіть на хуй! – Вигукнув Ромко.

Потім він пішов далі.

На сходах, що вели догори на нього чекав сюрприз. Сходи перетворилися на велетенський ескалатор, що сягав аж до небес.

- Охуєть, - мовив Ромко, - і коли вони встигли поставити цю хуйню?

Він став на першу сходинку ескалатора, і поїхав догори.

Їхав він довго. Йому аж надоїло…

Раптом пролунав дзвоник.

- Бляд! – Вигукнув Юрган. – Якого хуя так довго?! Я ж на урок запізнюся!

Він не став чекати, доки ескалатор донесе його до місця призначення, і побіг догори.

4

Ромко Юрган стояв посеред класу, струшуючи із лівої руки якогось наглого чортика.

Але й клас був не ліпший.

Ромко тримав у правій руці стару, засмальцьовану дерев’яну лінійку на 15 сантиметрів.

Врешті йому набридло струшувати оте нахальне породження п’яного мозку, і він, впиздивши його лінійкою, мовив:

- Та від’їбись ти…

Гашиш в свою чергу теж скинув якогось чорненького чортика із своєї парти.

- Блядь, - мовив Вася Гашиш, - вони вже заїбали.

- Похуй. – Мовив Ромко. – Потрібно виконувати навчальний процес.

Юрган дістав роздруківки контрольної роботи, і роздавши її учням, мовив:

- Так, як я побачу, що котрась блядь буде списувати, буду пиздити цією пальою… - І показав лінійку.

 Продовження буде...

Щоденник педагогічної практики. Оповідь 4. Юмор.

Оповідь четверта

1

Ромко Юрган сидів у кабінеті Міськи Стограмовича. Обох мучив страшний бодун після вчорашньої білки. А Микола ще не повернувся від Баби Галі.

- Блядь, він вже заїбав. – Мовив директор школи, тримаючись за хвору голову. – Його тільки по смерть посилати.

В цей момент двері в кабінет зачинилися. З’явився Микола.

- Про вовка промовка... – Мовив Ромко, дістаючи із шафи три гранчаки.

Швидко розливши "чар-зілля" по стаканах "педагоги" випили.

- Доречі, Ромка, - Мовив Стограмович, коли його трішки попустило. – Тут Москалиха пизділа, що ти повинен провести із своїм класом якусь блядську виховну бесіду.

- Да?..

- Гадом буду...

2

Після шостого уроку Ромко ввалився до свого класу, і зачинивши двері з середини на ключ, звернувся до учнів:

- Добрий день.

- А шо, додому не йдемо? – Запитав якийсь хлоп, якого ледь було видно з-під парти.

- Хто то спиздів?

- Бородоблядий... – Хтось тихенько пожартував.

- Ладно, хуй з ним. Доречі, а де Раданович?

- А ми думали вона з вами...

- Охуєно. Ладно. Зараз я з вами по бистрому проведу бесіду на тему: "шкідливість вживання наркотиків". – Мовив Ромко, а по тім, трішки подумавши, додов: - Але для початку... – Ромко дістав з кишені пакет, туго набитий ганджубасом.

- О-о-о-о! – Відповів Васька Гашиш, і кинувся до шафи діставати "бульбу".

3

- Значить, ги, так, бля, ги. – Почав бесіду Ромко. – Ну, бля. Ой, ну нахуй. Оце мене лупить... Растоман, викинь ти нахуй того чортика.

- Якого саме?

- А он того, ги-ги, бля, шо вон сидить на підвіконні, і різні, ги, смішні рожі корчить.

Хлопець повільно підвівся, і відчинивши вікно викинув туди якогось вазонка. Тоді, зачинивши вікно, звернувся до кактуса, що стояв поряд.

- І ти, кудлатий, підеш слідом, якщо будеш заважати.

- Добре. – Відповів йому кудлатий зелененький чортик, і сівши на підвіконня звісив свої зелененькі лахматі лапки.

- Дякую. – Мовив Ромко, і продовжив: - Отже, як ви знаєте, шо вся наркота різна. Але самою хуйовою з них є всякі там хімічні препарати, ширка, і різні самопальні сурогати.

- А чого?

- Та бо та хайня висасує мізки.

В класі на якийсь час повис сміх. А потім, хтось із накурених запитав:

- А як воно ото робить?

- А хуй його знає. Я не бачив. Але скажу вам – не страдайте хуйньою. Якщо хочете піздато відтягнутися, то ліпше бухло або масть. До-речі, масть самий охуєний наркотик.

- Во-во. - Підтвердив Гашиш. – Може ше по банці?

- Засипай...

4

Ромко Юрган прокинувся раненько від страшних сушняків. Узявши із столу пусту кварту він поволі побрів до відра із питною водою. Але поглянувши у відро, де плавали три використані гандони, він пішов до крану.

Втамувавши спрагу він повернувся до своєї кімнати, де на його ліжку на нього чекала дівчина…

5

Ромко Юрган прийшов на перший урок. Адже в той день (п’ятниця) мав хімію у своєму класі.

Щоб хоч трохи порятуватися від страшного бодуна він, перед уроком, зайшов до Стограмовича, де йобнули по сто.

Коли Ромко зайшов до класу, Гашиш зачинив двері з середини.

Перш ніж Юрган встиг що-небудь зрозуміти перед ним уже нарісувалася плящина доброго Хмельницького пива.

- О, - мовив Ромко, - це саме те, що треба. Ще й якраз під тему уроку.

Юрган зробив великий ковток пива, і промовив:

- Отже, темою нашого уроку будуть спирти…

- А ви розкажете нам, як самогон варять? – Подала голос Гінюк.

- Якщо залишиться час. Отож, спиртами називають речовини, загальна формула яких R – ОН, де Ер, це будь який алкільний радикал. Ось, наприклад C2H5 – Найкращий радикал, що утворюється з молекули, - Ромко взяв крейду, і написав на дошці хімічну формулу: "С2H6". – Доречі, як називається ця шняга?

- А хуй його знає, - відповів Бородоватий.

- А курити його можна? – Додав Гашиш.

- Хуй то правда. – Відповів Ромко. – То ж газ, то шо, ніхто не знає?

- Етан. – Відповіла Раданович.

- Вірно, а це? – Ромко намалював на дощі ще три речовини: СН4, С3Н8, С4Н10.

- Метан, пропан і бутан.

- Вах! Маладец! – Вигукнув Ромко. – Будеш мати гроші, купиш собі цукерки… Отже, ми маємо чотири вихідні назви. Як з назви алкану утворити назву радикалу?

Тут прокинулося якесь дрімаюче тіло.

- Ради гівна можуть робити тільки долбойоби.

- А ти хто? – Запитав його Ромко.

- Дечик Максим.

- Так ось, максим, якшо ти депчик, то нєхуй чо всім це показувати. Отож, щоб утворити назву радикалу, ми змінюємо закінчення –ан, на –ил або –іл, і маємо:

СН4 - Метан СН3 - Метил

С2H6 – Етан С2H5 - Етил

С3Н8 – Пропан С3Н7 - Пропіл

С4Н10 – Бутан С4Н9 – Бутил…

- І як то все запам’ятати? – Запитав Гашиш.

- Дуже просто, достатньо запам’ятати такий кацапський віршик: "Мєтіл Етілу пропіл Бутіл"… - Ромко допив пиво до кінця, і продовжив: - Що ж, пиздуєм далі. Отже, щоб назвати спирти, ми повині зробити таку хуйню: якщо ми творимо назву із радикалу, то до його назви додаємо частку –овий і слово "спирт", а якшо із алкану – то –ол, і відповідно маємо:

СН3 – ОН – Метанол, або метиловий спирт

С2H5 – ОН – Етанол … і так далі.

- А шо, всі спирти можна глушити? – Запитав Бородоватий.

- Можна всі, але більшість тільки раз в житті. Саме тому найбільшу цінність для нас, як для алкоголіків, становить саме етанол, як спирт, що входить до складу всього бухла…

В цей момент пролунав дзвоник.

- Йобаний в рот. – Вигукнув хтось. – Така піздата тема…

- То хуйня. На наступний раз я розповім вам способи добування спиртів і бухла.

 Продовження буде…

Щоденник педагогічних спостережень. Оповідь 3. Юмор.

 

Оповідь третя.

1

Ромко Юрган прокинувся раненько від страшних сушняків. Узявши із столу пусту кварту він поволі побрів до відра із питною водою. Набравши кварту чомусь жовтуватої води, він зробив ковток. Вода мала дивний сольоний смак, і цей запах аміаку...

Але Ромко не зважаючи ні на що, допив усе, що було в кухлику. Після цього він повернувся до кімнати.

На люстрі висіло п’ять використаних гандонів. На підлозя були розкидані його речі... і якась жіноча білизна.

- Невже я поп’яні став підаром?.. – Пробурмотав Юрган.

Під столом валялося безліч пустих пляшок з-під пива та самогону. На столі, де було багато слідів від сперми, стояв водний бульбулятор.

На його ліжку під одіялом щось було. Чи може хтось?

Ромко зробив крок до свого ліжка, і перечепившись за чиєсь тіло, що дрихло на підлозі у дивній позі, упав на підлогу.

Тіло щось муркнуло, і повернулося так, що голова опинилася під столом, а ноги під іншим ліжком.

Від сильного гуркоту, що вчинив Ромко падаючи, прокинулося те, що спало на його ліжку, і з-під одіяла показалася голова.

Та голова належала вродливій чорнявій дівчині, що була абсолютно голою.

Ромко? – Пролунав ніжний дівочий голос.

Але Юрган не міг нічого сказати, так як падаючи, він сильно їбанувся хуєм в пусту фляжку, і тепер лежав, абсолютно голий, на голодній підлозі, і тримаючись за своє хазяйство лишень стогнав.

Коли біль вщух, Ромко піднявся, і подивившись у карі очі дівчини, запитав:

- Ти хто?

- Ти що, нічого не пам’ятаєш?

- Ніхуя...

- Що ж, сідай, розповім.

Коли Ромко сів, дівчина притулилася до нього. Але ще перед тим Ромко помітив сліди крові на простині.

2

- Мене звати Вікторія. – Почала дівчина свою розповідь. – Прізвище Раданович, а не Ананович, як ти мене вчора назвав.

У Ромки одразу ж закралося дивне відчуття, що він став педофілом, і вчинив щось зовсім не педагогічне.

- Навчаюся я в 11-Б класі. – Продовжувала дівчина. – Учора, після того як ти, і оте тєло, - дівчина показала пальцем на Васю Гашиша, що дрихнув на землі, - файно собі хапнули на уроці, ти нам щось розповідав про високі матерії хімії. А після уроку пішов до директора, і попросив, що б тебе тимчасово зробили нашим класним керівником. Ти ще йому казав: "Місько, бля, цій нечистій силі потрібно відрізати голову. Дай мені цей клас, і я зроблю з них людей..." Хоч я й не зрозуміла, що ти мав на увазі.

- А що ж Москалиха? – Перебив Юрган дівчину. Йому зробилося дивно, але поряд із нею він хотів змінитися. Він не хотів бути тим Ромком Юрганомю він хотів стати схожим на того лося Мішу, із своєї групи, якого вафлив постійно, либонь бачив.

- А що Москалиха. Спочатку скакала, але ти і Михайло Степанович її так послали, що у неї аж піна на роті виступила. Ми вже подумали, чи вона бува не сказилася.

- То білка... – Приречено відповів Ромко.

- А знаєш, що після цього ти так влився в наш клас. Я ще не бачила такого вчителя, щоб його так любили учні.

- Невже?

- Правду кажу.

- А що потім було?

- Після уроків ти запросив увесь клас до себе, що б, як ти казав: "обмити знайомство".

- Стривай, а як ти опинилася в моєму ліжку?

- Вибач, Ромко, я не пам’ятаю.

3

Вася Гашиш прокинувся під столом у чужій хаті. Але спочатку йому було похуй де він.

А прокинувся він від того, що якась курва пизданула його ногою, правда не сильно, а потім ще й впало. Він повернувся і спробував заснути, але якісь дві бляді постійно пизділи над вухом.

Прислухавшись він зрозумів, що його однокласниця розповідає його вчителю вчорашній день. А коли Віка Раданович призналася, що теж мало що пам’ятає, Васька остаточно прокинувся.

Витягши ноги з-під ліжка він спробував встати, але так сильно пизданувся об стільницю столу, що знову упав на підлогу.

- Растоман, ти як? – Почув він голос Радановички.

- Не так піздато, як би хотілося, але й не так хуйово, як би могло бути. – Відповів хлоп вилізаючи з-під столу. – Ви дійсно хочете знати, що тут за блядство творилося?

- Так. – Разом відповіли Ромко та Віка.

- Ми пили за знайомство, а потім, ти, Ромко, припиздюрив звідкись кольцо. Але то хуйня. Ти освідчився Радановичці в коханні. І навіть більше того, ти запропонував їй вийти за тебе заміж...

- А що я? – Запитала дівчина.

- А ти погодилась...

- ?

- Ну а після того ще й за заручини пили...

4

Ромко Юрган та Вікторія Раданович стояли на бвлконі в квартирі Юргана. На дворі узівся не хуйовий мороз. І хоч обоє були вдягнені, але Ромко обійняв, навіть притис, до себе віку, боячись, щоб вона не замерзла.

Обоє стояли мовчки. Говорити, хоч і було про шо, ніхто не хотів. Ромко тримав "у зубах" "бацилу" марки "Прима срібна".

- Ромцю. – Промовила, нарешті, дівчина.

- Га?

- Як ти гадаєш, сьогоднішня ніч була помилкою, чи...

- Швидше за все – закономірністю. – Відповів їй Ромко.

- Ти хочеш сказати, що був п’яний, і я теж. Тому сей стало?

- Ні, я хочу сказати, що ти дійсно дуже гарна дівчина. Я хоч і був у стані автопілоту, але ж обрав саме тебе. І не шкодую.

- ?

- Ти дійсно гарна дівчина. І я не шкодую, що зробив тобі пропозицію. Коли ти біля мене, я ладен на все. Навіть відмовитися від бухла та масті. Моя вчорашня пропозиція залишається в силі.

Ромко встав перед дівкою на одне коліно, і мовив:

- Вікторіє Раданович, чи згідна ти стати дружиною вірного раба твого Ромки Юргана?

- Так...

продовження буде...

Щоденник педагогічник спостережень. Оповідь 2. Юмор.

Оповідь Друга

 

1

 

На наступний день у хлопців уже мали бути уроки. Місько Стограмович домовився з ними, що хлопці будуть викладати кожен у чотирьох класах, і лише хімію, а біологію їм і так зарахують. Геть навіть конспекти понаписують.

Увесь вечір Ромко, Микола і Місько Стограмович проводили "настановчу конференцію" і готувалися до першого, у житті хлопців, уроку.

"Конференцію" проводили на хаті у Ромки, і за час її проведення встигли вдудлити чотири літри бурачанки...

2

Ромко Юрган прокинувся раненько від страшних сушняків. Узявши із столу пусту кварту, він поволі побрів до відра із питною водою.

Але втамувати спрагу йому не вдалося. Коли хлоп підійшов до відра, і намірився встромити туди кухля, як йому в очі втрапили ригалєти, що густою масою плавали у відрі.

- Оце, бля... – тільки й зміг вимовити Ромко, тамуючи подих, щоб не зригатися й собі.

Швидко вдягнувшись, він, ні світ ні зоря, пішов до баби Галі.

Вдувши плящину горівки, відчув, що його ніби попустило. Але руки все ще тремтіли, чи то від страху перед першим уроком, чи від вчорашнього перепою?

Зрештою, доки Ромко дійшов до школи, то ще всмоктав півтора літри пива.

Коли, зрештою, Юрган ввалився в приміщення школи до початку уроку залишалося ще пів години. Він хотів піти в хімкабінет, але по дорозі здибав Міська Стограмовича, і той запросив Ромку до свого кабінету, щоб провести останню "настановчу бесіду".

 

3

 

Коли Ромко виходив із кабінету директора, то в його очах вже двоїлося. Слідом за ним йшов Стограмович у тому ж стані.

Піднявшись сходами на третій поверх Ромко втрапив до "свого" класу.

Точніше, він не одразу зміг знайти дорогу, так як витратив дохуя часу на те, щоб знайти, котра ж то блядьська ручка справжня.

Ось, нарешті, двері було відкрито. Але в середині на нього чекав сюрприз.

Двадцять чортів дивилися на нього своїм пекельним поглядом. Хтось щось говорив, але Ромко не зміг розібрати.

Нарешті страх таки взяв своє, і Юрган в паніці вибіг з класу.

Та у дверях він налетів на директора школи.

- Що трапилося? – Запитав Стограмович.

- Там, там... – Ромко інтенсивно хрестився. – Вони прийшли по мене!!!

- Хто?

- Чорти...

- Та ти погнав, - спробував заспокоїти його Місько Стограмович. – Я чортів не приймав до школи.

- Так ідіть і погляньте.

Директор школи нічого не відповівши пішов до класу, і...

О жах!!!

На нього дивилось двадцять чортів. Половина із них були коричневі, а решта зелені та червоні. Один якийсь синій, дуже нахальний чорт, підвів на Стограмовича свої дивні зелені очі, і мовив:

- Ще один. Такий самий...

Усі чорти розсміялися своїм пекельним сміхом, а Місько Стограмович у паніці побіг геть.

 

4

 

Ромко Юрган і Місько Стограмович сиділи у будці Тольчика. Щоб їх не побачила нечиста сила, вони затулили (як їм здавалося) здоровенне, двохметрове вікно подушкою. І сховавшись за пустою пляшкою, тремтячими від жаху руками, розливали по гранчаках бальзам "Три гички".

Випивши чергову пляшку, і занюхавши її якимось ослизлим вогірком, Місько Стограмович почав виливати своє горе шкільному вахтерові.

- Нє, Тольчик, ти поглянь, що твориться у світі. Я вже двадцять років як директор, а такого ще не бачив.

- А шо ся стало?

- Та, блядь, приходимо сьогодні на урок, а в класі одні чорти. І жодної дитини...

- Степанич, я тобі скажу, що коїться. Я в цій будці сижу постійно. А знаєш чому?

- Ні, - сказав Місько Стограмович, хильнувши чергову чарку.

- Тому що я все бачу. Оті чорти тут ганяють постійно. А ви б бачили, що вони тут творять у ночі... Жах.

- Але ж я не приймав до школи нікого із рогами.

- То все моя колишня.

- Во-во, - подав голос Ромко. –Я ще в школі помічав за нею щось таке.

Тольчик нагнувся поближче до своїх опонентів, і поманивши їх рукою, прошепотів:

- Вона в них головна. – Потім він різко озирнувся по сторонах, та приклавши вказівного пальця до губ, додав: - Тільки тс-с-с-с...

"Педагоги" випили ще по чарці, аж тут двері до каптьорки відчинилися, і в дверному пройомі з’явилася літня жінка із лютими очима. Це була Москалиха

- Что ви тут дєлаєтє?! – Суворо вигукнула вона. – Чьто ви сєбє пазваляєтє? Мала таго, чьто ви прип’йорлись на мой урок, так єщьо и п’яниє! Вот єта прислалі нам практиканта. Запомнитє, я буду званить в ваш университет!!!

Після цього вона пішла, голосно пизданувши дверима.

- Ні хуя собі. – Промовив Тольчик.

- Вона шо, охуєла? – Додав Місько Стограмович.

Тут до Ромки у голову нарешті прокралася розумна думка.

- А який то урок зараз буде? – Запитав він, дивлячись як кілька чортиків пробігали повз будку вахтера.

- Третій.

- Бля, то-то в мене зараз урок у тих чортів!!!

- Що будемо робити? – Запитав його стограмович.

Ромко гордо підвівся і мовив:

- Що ж, раз уже в цій школі вчаться чорти – будемо їх вчити!

- Молодець! Поважаю! Справжній педагог! – Підхопив його ініціативу Стограмович.

Юрган уже хотів вийти, але у самих дверях його зупинив тольчик.

- Стій. Я ту нечисту силу знаю. – Він узяв із столу стару, засмальцьовану дерев’яну лінійку не 15 сантиметрів, і дав її Ромкові. – Без зброї до них не можна. ось, візьми...

5

Ромко Юрган ледь заповз до класу після дзвінка. Підваливши до вчительського столу він важко оперся на нього руками, і поглянувши у очі чортів, мовив:

- Доброго дня... дідьки.

У класі пройшов ніяковий смішок, але Ромко не зважав на нього. Від білки та хвилювань він вже ніхуя не розумів.

- Мене звати Юрган Наркоман Петрович... Тобто Роман Конопльович... Тьху, блядь, Роман Петрович.

У класі пройшла хвиля нестримного сміху. І це розізлило Ромку.

- Якого хуя ви либитесь?! – Вигукнув він. – Я вам шо, бля, Петросцян?!

Коли клас затих, Ромко відкрив класний журнал, і ледь знайшовши сторінку "Хімія", продовжив:

- А зараз я з вами буду знайомитися...

- Так все одно ж завтра ніхуя повнити не будете. – Жартома мовив якийсь синій чорт.

- Я комусь, блядь, дозволяв пиздіти?! – Запитав Ромко, і продовжив: - Ананович!

- Я, відповів якийсь рудий чорт.

- Ну, блядь, і фамілія. У вас тут шо у всіх такі?

Не дочекавшись відповіді Юрган продовжив:

- Бородоблядий!

- Бородоватий... – Відповів йому зелений чортик, якого ледь було видно з-під парти.

- Яка в хуй разніца... Волинець... Нє, бля, Вовкоранець!!! Тьху, бля, як тебе?

- Вовковинець...

- Гівнюк... Манька...

- Гінюк, а не гівнюк.

- Гашиш!..

- Я

- Гарна фамілія... Масть куриш?

- Ага.

- А маєш?

- Абежаєш, Генацваллє. – Хлопець дістав із носка п’ятку.

- О! – Зрадів Ромко, і підійшовши до дверей класу, де у замку стирчав ключ, зачинив клас  середини.

- Гашиш дістав із шафи водний бульбулятор, і Ромко з ним почали хапати...

продовження буде...

«Великі українці» і орден Єзуїтів.

Сергій Сєряков.

   Хмельницький, Мазепа, Могила… Хто кому більше прислужився (орден їм чи навпаки), перетворюється на суто риторичне.
 
     В українському суспільстві слово “єзуїтський” традиційно асоціюється зі зрадою, підступністю, нехтуванням нормами моралі для досягнення певної мети. Не дивно, що при згадці про членів цього ордену у пересічного українця виринає образ хитрого священика, який намагається затягти чергову жертву в обійми католицизму, а згодом – використати її для зміцнення позицій римської церкви. Лише в кінці XVI–першій половині XVII ст. через місцеві єзуїтські школи, за підрахунками історика Наталі Яковенко, пройшло близько 2,5 – 3 тис. юнаків. Утім певне уявлення про характер їх взаємовідносин з орденом дає аналіз життєвого шляху низки “великих українців”, долі яких виявилися пов’язаними з Товариством Ісуса. 
   Невдячний учень   Єзуїтське шкільництво в другій половині XVI – на початку XVII ст. цілком відповідало культурним потребам української шляхти. Добре знання латини, набуття риторичних вмінь, знайомство з письмовою спадщиною античності – усе це було необхідним для місцевої соціальної еліти, яка прагнула інтеґруватися до річпосполитського шляхетського народу. Що говорити, коли навіть відомий патріот православної церкви Василь Загоровський не обійшов увагою освітні заклади Товариства Ісуса. У своєму заповіті (1577 р.) він наполіг, щоб його діти, після засвоєння руської грамоти і початків латини, були відправлені “до Вільни до єзуїтів на науку, бо там хвалять дітям добру науку, або де їх милості признають за найвідповідніше”. Чудова репутація єзуїтської освіти спокусила й іншого представника цього роду, Ієроніма Загоровського (бл. 1582 – 1634 рр.). Навчаючись у Люблінській школі ордену, він стає католиком і вступає до Товариства Ісуса (28 червня 1599 р.). За 13 наступних років Загоровський проходить усі щаблі єзуїтської підготовки (включаючи курси філософії і теології). Проте після публічної критики існуючих в ордені порядків Ієронім Загоровський вимушений був залишити лави Товариства Ісуса. Прагнучи помститися єзуїтам, він, на замовлення князя Єжи Збаразького пише “Monita privata” (“Таємні настанови”). Цей документ-підробка, що видавав вигадані правила поведінки членів ордену за справжні, набув європейської слави. Він перевидавався безліч разів у різних країнах, увійшов доІндексу заборонених книг і посприяв закріпленню у свідомості європейців негативного образу єзуїта. Наприкінці життя І. Загоровський примирився з Товариством Ісуса. Зокрема, бібліотеку він заповів добре знайомому Люблінському колегіуму, а після смерті – був похований в підземеллі місцевого єзуїтського костьолу (тобто – як представник цього осередку ордену). 
   Платон мені друг, проте...  Відомим вихованцем єзуїтів є Богдан Зиновій Хмельницький. Його батько належав до оточення коронного гетьмана Станіслава Жолкєвського. Останній був фундатором Львівської школи ордену (1608 р.), що й визначило вибір місця навчання майбутнього гетьмана. У стінах Львівського колегіуму він провів п’ять років, подолавши усі складові нижчого щаблю єзуїтської освіти (від граматики до риторики).
   Цей час не минув для Богдана дарма. За свідченням французського посла у Варшаві графа де-Брежі та венеціанського посла Віміни, він дуже добре володів латиною. Серед інших, це було заслугою о.Анджея Гонцель-Мокрського, який викладав майбутньому гетьману поетику і риторику. Можна припустити, що учень цінував свого вчителя і підтримував з ним добрі стосунки. Не випадково, саме через о.Анджея львів’яни спробували нав’язати переговори з Хмельницьким під час облоги міста восени 1648 р. За свідченням анонімного оповідача, яке наводить Михайло Грушевський в “Історії України-Руси”, гетьман при зустрічі з о.Анджеєм надзвичайно розчулився. Він обійняв свого вчителя і подякував йому за надану колись опіку і науку. Достовірність цієї сцени викликає сумніви в істориків. Проте неспростовним фактом є те, що саме після візиту ксьондза між Львовом та Хмельницьким дійсно почалися переговори, які завершилися досягненням компромісу. Можливо вдячність учня вчителю зіграла свою роль у тому, що гетьман задовольнився викупом і відмовився від заволодіння Львова. Свої симпатії до о.Анджея Богдан Хмельницький втім не поширював на Товариство Ісуса загалом. Він підтримав включення до Зборівської угоди статті про заборону перебування єзуїтів в Київському, Чернігівському і Брацлавському воєводствах. 
   Наслідувач освітніх традицій.   До вихованців ордену також належав син молдавського господаря Петро Могила, який відіграв ключову роль у культурно-релігійному відродженні України другої чверті XVII ст. Майбутній київський митрополит навчався у славній Паризькій єзуїтській колегії „Ля Флеш”, яку на початку XVII ст. закінчив Рене Декарт. Шкільна модель ордену справила на Могилу настільки сильне враження, що він обирає її взірцем для створення православної школи нового типу. Дійсно, Лаврська (а згодом – Києво-Могилянська) школа і єзуїтські колегіуми мали дуже подібну структуру освіти. Вона включала три граматичні класи, поезію, риторику, курси філософії та теології (останній читався у Києві з 1689 р.). Єдиною відмінністю православної школи від єзуїтської була наявність підготовчого класу. Проте в обох випадках (принаймні до 1680-х рр.) в філологічній освіті учнів домінувала латина.Читався огляд греко-римської міфології, який полегшував розуміння творів античних авторів. Останні ж, згідно з принципом “освіченого благочестя” (“pietas litterata”), подавалися у вигляді відповідно підібраних уривків, які не могли зашкодити моральності юнаків. Латинська граматика вивчалася в Києво-Могилянській школі і єзуїтських колегіумах за підручником Емануеля Альвара. Давньогрецька мова викладалася за Гретсером, риторичні знання базувалися на праці Соареза, а церковне красномовство – Мендози і Каузінуса.
   Перелік новацій, запозичених Петром Могилою з єзуїтських шкіл, частково розкриває дивну схожість його освітніх дітищ з навчальними закладами Товариства Ісуса. Вона була очевидною для київського суспільства межі 1620-30-х рр., яке звикло жити в жорсткій конфесійній системі координат “свій-чужий”. Тому освітні експеременти Могили були спочатку сприйняті як наруга над православною традицією. З відкриттям Лаврської школи восени 1631 р.від неучених попів і козаків велике обурення: нащо заводите латинську і польську школи, яких в нас дотепер не було й спасались.... Лише з бігом часу, під враженням від послідовного відстоювання Могилою інтересів православ’я, відбувається перелом у суспільних настроях. Русь зрозуміла, що перемогти противника можна лише нейтралізувавши його сильні сторони, оскільки, як слушно зауважив Сільвестр Косів, bez aciny paci winy.
   Талановитий учень.   Ще одним відомим вихованцем Товариства Ісуса був Іван Мазепа. Здобувши освіту у Києво-Могилянській колегії, він згодом навчався в єзуїтській школі (у Варшаві чи Полоцьку). Перебування в цих, генетично споріднених,освітніх закладах наклало відбиток на особистість майбутнього гетьмана. Тут він отримав добрий вишкіл з класичних мов, познайомився з культурно-інтелектуальною спадщиною античності, оволодів поетичними і риторичними техніками. Показовим є враження від спілкування з Мазепою французького дипломата Жана Балюза: "Загалом він дуже любить оздоблювати свою розмову латинськими цитатами й щодо перфектного й досконалого знання цієї мови може ривалізувати з найкращими нашими отцями єзуїтами". Єзуїтські корені освіченості Івана Мазепи виявлялися в багатьох інших ситуаціях, звичаях, вчинках. Скажімо, важливою складовою культурного життя шкіл ордену було урочисте влаштування учнями публічних диспутів, вистав, промов і декламацій. Будучи вже гетьманом, Мазепа неодноразово відвідував такі заходи студентів Києво-Могилянської академії, а також – виголошував перед ними промови “мовою Тита Лівія та Ціцерона”.
   Досвід взаємовідносин Товариства Ісуса з “великими українцями” звичайно не обмежується цими життєвими історіями. Можна також згадати про єзуїтські корені ерудиції Сільвестра Косова і Інокентія Гізеля, вплив навчання у Віленській академії на творчість Мілетія Смотрицького, поважне ставлення до своїх вчителів Лазаря Барановича, розтяту ідентичність Яреми Вишневецького, релігійну екзальтованість відданої ордену Анни-Алоїзи Островської тощо. Не підлягає сумніву, що Товариство Ісуса вплинуло на формування ерудиції, внутрішнього світу і вчинки багатьох знакових фігур нашої історії. Втім у більшості випадків від такої взаємодії виграла саме “українська справа”. Тому питання про те, хто кому більше прислужився (орден великим українцям чи навпаки), перетворюється на суто риторичне.
   Від блогера.    Додам до статті пару знакових коментарів. 
-   Я вообще считаю, что нам нужно переосмыслить историю Украины, и в частности роли в ней Католической Церкви. Иезуиты, как известно являются Орденом данной церкви.Пора наконец раз и навсегда попрощаться из российским трактованием историии Украины.

-   Корисний матеріал."І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь". Гарна ілюстрація до теми "любіть ворогів своїх". Особливо - вправних і могутніх. Вони дуже потрібні - а як інакше самому зростати, як не у протистоянні з ворогом, одночасно научаючись у нього методикам боротьби, вдосконалюваних віками. Адже отці єзуїти - блискучі бійці ідеологічного фронту.

Страницы:
1
2
предыдущая
следующая