Гуляю блогами. Багато політики, постів присвячених Зе. Десь промайне поодинокий вірш, подекуди фото природи.
А хочеться якоїсь відвертої розмови, може навіть філософської. Не раз чула фрази: "За період карантину люди багато чого переосмислили", "Світ став не такий, як був, змінився на зовсім"...чи щось типу цього. А ви як думаєте? Ви справді багато чого переосмислили? Змінили свою думку з приводу якихось подій?

А ну, поговоримо від душі?

Чомусь здається, що більшість із вас інтроверти.
От цікаво, а ти інтроверт?

Щось нагадала один репортаж про статистику, де відображали країни за ступенем щасливого населення ( оце я загнула). Не пам'ятаю точних даних, лише, що Україна в переліку країн займала одне з останніх мість. Словом, наше населення, за даними досліджень мало не найнещасніше. Давно це було... ще до пандемії.
Так мені стало цікаво, а учасники і.ua щасливі люди? На скільки ви задоволені життям в цей важкий час?

На скільки ви себе вважаєте щасливою людиною? Прошу відповідати чесно і відверто. Можна коментувати.

От цікаво, скільки людей зараз неспить і так як і я, читає блоги...це щось більше, ніж сторінки у фейсбуці... якісь потаємні думки, або ж просто рядки, які раптово прийшли у голову...
Так чому не спиться? У мене вечір виявився важким. Тому і не спиться. А чому не спиться вам?

Часто в соцмережах зустрічала пости типу " Що для вас найважче під час карантину?"
Вирішила трохи знайти позитив у сьогоднішніх буднях. Я сьогодні нарешті опанувала програму zoom і навчила користуватись нею кількох людей. І це для мене є досягненням, так, як програма відкриває можливості, яких я не мала раніше, а освоїти її я хотіла вже близько місяця. Більше того, якби не цей карантин, я б про неї (програму) і не дізналась мабуть.
А чого ви досягли завдяки карантину? Можливо хтось почав вивчати іноземну мову, до якої не доходили руки, хтось намалював картину, хтось зв'язав носки... з рештою в усьому можна знайти позитив. Чекаю ваших коментарів із якимось позитивним підтекстом. Ну правда суцільне ниття як усім важко вже трішки дістало.

Для того, щоб справді чогось досягти, потрібно бути " неуязвимим" ( не пригадаю, як це слово українською) до критики.

Скільки раз ми стикаємося з тим, коли наші вдалі, а може й невдалі ідеї критикують і це змушує опускати руки не втіливши їх у життя?! Навіть не спробувавши... Чи є такі серед вас? Або розпочавши якусь справу, зупиняємось бо на шляху стикаємось із "розумними" людьми, які знають як краще, які обов'ящково розкритикують і скажуть, що те що ти робиш нічого не варто. Втрачаємо віру в себе... Здебільшого це відбувається, коли ти ще школяр, чи ще надто юний і не можеш постояти за себе і свої переконання. Але ці діти виростуть, стануть дорослими, та все ж залишаться беззахистними перед життєвими перешкодами.
Скільки неймовірних ідей через страх перед критикою залишилися так і не почутими? А може й так потрібно? Місце боягузів на лаві позаду? Боягуз не може бути лідером!
Що ми зараз маємо? Хто займає керівні посади? Ті, хто може протистояти критиці, хто впевнений у собі і своїх ідеях! А може ті, кому в дитинстві трапилась людина, яка в неї повірила? Підтримала таку, на перший погляд, безглузду, а може насправді геніальну, ідею? Дуже добре подумайте, перш ніж критикувати ідеї, особливо своїх дітей.

П’ятниця, вечір… дуже довго хотіла надрукувати цю замітку, та все не вистачало часу. Та все ж, в черговий раз перечитуючи коментарі батьків, вчителів, викладачів вузів, що стосуються освіти, у соціальних мережах… просто хочеться виговоритись.

Я мріяла вступити до педагогічного, вступити на державну форму навчання (що вважала нереальним, оскільки я не була відмінницею). Пам’ятаю, як ще навчаючись у старшій школі, коли я пробувала вести уроки (чи то це був день самоврядування чи щось типу цього..), яке це було чудове відчуття: «ти можеш когось навчати», «саме завдяки тобі вони це пізнають»… пам’ятаю, як діти дивились із захопленням, слухали.

Я вступила до омріяного вузу на державну форму навчання. Більше того, коли ми проходили за рейтингом на 5 курс, я увійшла в першу десятку кращих студентів потоку. Мені дуже подобалось розробляти уроки і вони були, на думку викладачів, доволі хорошими.

Пам’ятаю, як проходила практику на четвертому курсі в одній із шкіл. Щоправда провела там лише один урок (в силу певних обставин), кілька днів була на спостереженні у інших вчителів. Та коли я ці кілька днів приходила у цей клас, то деякі діти прибігали і обіймали мене. Після свого проведеного уроку, я чула від однієї учениці, що це її улюблений предмет і вона теж хоче бути вчителем. А потім, через рік, я зайшла у цю школу на кілька хвилин, і учні цього класу з посмішкою  вітались зі мною (хоч пройшло багато часу, а практикантів там чимало  і доволі часто міняються), вони мене запам’ятали. Як же це було приємно!

Я мріяла бути вчителем! Я дійсно любила свій предмет. Я захоплювалась викладачами базових предметів вузу. Тому що вони показували такий приклад викладання, якого я не бачила у школі. А може просто, я вже знала, що це мені потрібно.

Я мріяла бути вчителем! Я вважала, що навчити зможу кого завгодно, так як самій здобути знання вдавалось складно (немає такої феноменальної пам’яті, не все зразу можу зрозуміти). «Але якщо я це розумію -  зумію пояснити так, що зрозуміє кожен, навіть двіюшник». Я знала, як це неприємно, коли на тебе кричать, «читають моралі», коли ти чого не вивчиш. Як недопустимо, коли вчитель говорить про щось інше, а не про те, що варто вчити на уроці. Так як я була донькою учительки, то знала як це коли за кожен твій поступ зразу дізнається мама. «Я дуже добре розумію учнів, так як нещодавно сама навчалась і знаю як їм важко».

Пам’ятаю, як на п’ятому курсі знову проходила практику, вже у школі, якій навчалась сама. Практика тривала кілька тижнів (здається 6). Які це чудові були часи… Я вела уроки в 9-10 класах і була «класним керівником» 10 класу. Діти працювали на уроках, слухали. А на виховних годинах 10-класники навіть пригощали мене чаєм. Пам’ятаю, як ми готовили свято квітів і врожаю… Які ж вони були старанні…

Я мріяла бути вчителем. І бути вчителем у своїй  школі. Та знову ж таки, ця мрія на той час здавалась неосяжною, так як вчительці мого предмету ще було далеко до пенсії.

Закінчивши вуз. Я зразу вийшла заміж і пішла у декрет. З часом почала писати дипломні  і курсові роботи в Інтернеті і це почало приносити доволі непоганий дохід. При чому, маючи диплом спеціаліста учителя двох предметів, я писала дипломні, магістерські, навіть одну дисертацію писала, зовсім з інших галузей і в доволі престижні вузи (замовники були задоволені). Пам’ятаю, як один студент просив написати курсову з хімії. Я кажу, що це не мій фах і з цього предмету в школі я мала 6 балів… а він, «а моєму одногрупнику ви робили, і у нього відмінно!». Та я мріяла бути вчителем… Думала, прийду в школу, навчу їх писати реферати (писати, а не скачувати готовий). Щоб вони у вузах не тратили кровні батьківські кошти на липові роботи, а робити їх самі, адже це зовсім не важко. Варто лише вміти знаходити потрібну інформацію. Я мріяла бути вчителем.

Тут, напередодні Нового Року я дізнаюсь, що вчителька, яка вела мій предмет пішла на   пільгову пенсію. Моєму щастю не було меж. Невже я стану вчителем?!

З того часу минуло 3 роки. Що змінилось? Дуже багато.  Що саме напишу в іншій замітці, Бо потрібно хоч іноді висипатись.

Ну чи якщо вірите. А які плани на 21 грудня?
Просто якийсь такий ажіотаж навколо кінця світу...але зараз не про це. Ну щодо мене то якщо буде кінець світу, то в мене на декілька проблем стане менше. Хоча, якби я вірила в неменучий кінець, то особо б не зраділа. Мабуть зібрала б біля себе найрідніших людей (ну це так 21), а до того обдзвонила б усіх знайомих. Але з іншого боку невже для цього потрібно ждати кінця світу?
Ще я б розтринькала всі гроші, які є в дома і б накупила всякої фігні.
Ну всякі такі плани як: послати начальника чи набити комусь писок в мене б не виникли, бо я не працюю, та і ворогів у мене нема:)
Отже уяви що 21.12 точно буде кінець світу що робитимеш найближчі 20 днів?

Для того, чтобы ответить на этот вопрос, нужно понять, а почему все-таки люди расходятся? А расстаются потому, что до свадьбы молодые люди мало говорят о том, что их может ожидать после свадьбы.

Дело в том, что каждый воспитывается в разной семье. И если выходит так, что к примеру у парня в семье главным был папа. Он принимал все решения и его слово просто закон для всей семьи, мама во всем соглашалась с папой и всегда  спрашивала совета у него и как таких решений не принимала. А у девушки наоборот: у нее мама была главной в семье. Может отец часто уезжал за границу работать и все решения принимала мать. Или у отца был насколько мягкий характер, что он просто не мог возражать матери. И вот, когда эти молодые люди (парень и девушка), вступают в брак, у них возникают противоречия. Парень ожидает от брака, что он будит главой семьи, опорой. Он будит принимать все решения. А девушка ожидает, что она будет блистать в роли царицы дома. Приведись только случай – она всем докажет это! Но все выходит не так…

Благодаря нашей системе мы прекрасно ориентируемся, например, в вопросах законодательства либо в выборе профессии, так что с этим у нас все в порядке. Мы наслышаны о ценностях, нравственных критериях и идеалах наших семей. С помощью церкви мы постигаем суть жизни. Но к созданию семьи, рождению детей наша молодежь приходит совершенно не подготовленной.

Каждая пара должна рассматривать брак как цель труднодостижимою, но все же достижимую. Если вы безвольно, как бы по течению скользите к браку, наивно полагая, что вечное блаженство, которого вы до сих пор искали, заключено в нем, и вот оно совсем рядом – вы не реалист.

Ни один человек не должен вступать в брак, не изучив перед этим всесторонне проблемы супружеской жизни и те, что возникают между людьми, готовящимися вступить в брак. (Нэнси Ван Пелт)

 

Для того, чтобы сохранить отношения нужно уметь слушать и понимать того, кто рядом. Нужно хотя бы иногда идти на уступки и откидать принципы. Ведь иногда люди ссорятся из-за таких пустяков…