хочу сюда!
 

Vita_)

27 лет, стрелец, познакомится с парнем в возрасте 28-36 лет

Заметки с меткой «батьки і діти»

Хто сміється, тому не минеться

Багато-багато років тому, коли моя донька була ученицею другого класу, їй задали домашнє завдання  скласти невеличку розповідь за картинками. Вона розгорнула  читанку тицьнула пальцем на чотири картинки та з благаючим поглядом попросила допомогти в цій не легкій для неї справі. На картинках було зображено зимовий день  та двох хлопчаків: перший хлопчина тягнув за собою по  дорозі санки, послизнувся тай гепнувся, другий йому не допоміг, а стоячі поряд реготав. Потім ситуація змінилася: перший підвівся та й пішов, а той що сміявся сам добряче гепнувся. Під картинками напис «Хто сміється, тому не минеться.»

Роздивившись картинки,  почухавши потилицю, мої мізки заскрипіли у важкому творчому пошуку…

Для мене це була нова справа, без досвіду… шкільні роки розчинились десь у минулому, та й шкільну літературу я не читав, твори списував-комбінував, щоправда один я все ж таки написав прочитавши книгу «Как закаялась сталь». Ось мої мізки  і «закалілісь»…

Сюжет був простенький, але нудненький, щось не писалось, тоді я почав гратись та замінив героїв хлопчаків на  бабусю та її внучка. Ось що з цього вийшло:

 

 

ХТО СМІЄТЬСЯ, ТОМУ НЕ МИНЕТЬСЯ

 

Любі діточки, я вам розповім повчальну історію про стареньку бабусю Дусю та її невихованого онука Василька. Отже сідайте зручненько і слухайте тихенько.        

Одного зимового дня бабуся Дуся та Василько почовгали по слизькій дорозі. Раптом... бабуся послизнулася, і у вухах Василька просвистів вітер, то бабусині ноги на реактивній швидкості піднялися вище голови, а її дупа глухим ударом притулилася до землі. Від раптового струсу бабусина титанова ще зовсім новесенька вставна щелепа вискочила і… два рази підскочила, та винувато завмерла на мерзлій землі.

Кінський регіт маленького Василька розітнув зимову тишу мов блискавка розітнула небо в "горобину ніч". Його курточка не витримала конвульсій молодого тіла і розійшлася по швах... відразу в трьох місцях. Від сміху маленькі щелепи хлопчика не могли зібратися до купи, а верхня губа тріснула оголив його молочні зуби. Сечовий міхур Василька не витримав  величезного тиску, і-і-і  лопнув. Бризки сечовини заляпали старенькі окуляри бабусі Дусі.

Бабуся на осліп намацавши свою вставну щелепу, спритно "підірвалася" із тротуару. Їй то що, що з нею станеться, вона вже не перший раз в цьому році падала до долу, а тверді мозолі на її дупі завжди пом’якшували удари.

Ось і все мої любі дітки. Я лишень можу додати, як ви вже розумієте, потерпілим залишився в цій історії маленький не вихований Василько. І як говорить народне прислів'я "Хто сміється, тому не минеться."

 

***

Поки я виписував цю розповідь ми з донечкою  від сміху ледь не надірвали животи, домашнє завдання стало гарною розвагою. Звісно після цього творчого розігріву, ми з донею все ж таки написали оповідання в шкільному форматі.  Вчителька отримала  на перевірку домашню роботу в зошиті від своєї учениці і на папірці від її татка. Так я пішов у школу по другому колу і під моєю роботою красувався надпис  «відмінно» з підписом вчительки.

                                                                                 

 

Чи варто читати Тургенєва. Огляд.

Не очікувала від себе, але ось, читаю «Батьки і діти» Тургенєва.

І я здивована. Давно вже не потрапляло до рук щось, що не розчарувало б. Після підручника з програмування javascript всі книжки відштовхували своєю недалекістю, безглуздістю, або ж застарілістю світогляду. «Батьки і діти» книга що справедливо має вагу. Вона містить у собі зазначення проблем, які досі у світі актуальні, багато з яких не вирішені досі. І цим книга цікава.

Це саме той твір, читаючи який в тебе ніби відкривається додаткове око, що починає бачити інший світ навколо, інший вимір світу. Тургенєв багато що не втлумачує – воно саме по собі розвивається в уяві, а Тургенєв дає цьому тільки поштовх. І саме такі твори я обожнюю – ті, що не тлумачать «в лоб» а дають правильний поштовх для «включення» можливостей уяви. Я би сказала, що він талановитий майстер, один з унікалів, - вміє грати на рідкісному інструменті, вихопити потрібні ноти, і музика лине. А інструмент цей – це мозок читача, уява читача, читачеві творчі здібності.

Дивно. Бо «включивши» глузд ти бачиш просто літери, просто текст, і сюжет не надто високий – просто собі походеньки молодиків, та маса спілкування. Я би сказала, що книга про спілкування, ця книга і є суцільне спілкування. По простому кажуть – шлятися. Чим саме й займаються герої безкінечно.

Але подяка таланту автора давати красиві описи. Описи місцин, описи всього, що бачить герой, описи того, як у ті часи в них там все відбувається, як вони живуть, устрій тощо.

А ще відчуваєш постійне якесь батьківське тепло від автора. Книга просякнута цими відчуттями і вони передаються читачеві. Дещо, правда, збочене якесь тремтіння перед юними дітьми, але то пусте, - можна не помічати.

Якось так масу всього книга ставить по своїх місцях. Читаючи, починаєш розуміти причини сьогодення. Наприклад, можна розгледіти передумови більшовицьких революцій. Починаєш розуміти що призвело до масових розстрілів тих, хто був економічною основою Русі, України. Розуміти, чому так завзято свої ж бралися ставати чекістами та розкуркулювати своїх же.

Тургенєв цього не каже, але показує, як сильно втратили реальні віжки життя ті, хто зобов’язаний їх тримати міцно.

А ще стає зрозумілим романтизм, та те, що настало після нього – категорично протилежне заперечення романтизму. Здавалося б, - 19 століття, це так давно було! Але ми й досі з цього не вийшли. І тепер я це ясно розумію і бачу. Такі книжки потрібно читати для того, щоб розуміти хто ми є, з чого ми є, які ми є, і чому ми такі, які ми є, що призвело до того, що ми такі які ми є (я про суспільство України та росіян).

Тургенєв, це помітно, дуже ревно відхрещується від злиття росіян зі сходом, з монголами. Але якщо читати і аналізувати – то він сам же й показує це проникнення одна в одну цих двох культур.

 

А якщо коротко – вельможі тих часів анічогісіньки не робили по справі, ніфіга не розвивали й не намагалися розвивати у державі, а тільки, вибачте, єблися, витрачали по пів-життя на дорогу до друга в інше місто, щоби потусити, й байдикували у гостях тижнями, бо витрачати одразу стільки ж часу й сил на дорогу назад було ліньки. Коротше, правильно зробила революція, що знищила їх всіх. Але не правильно, що не розсортувала їх на ледарів, та тих, хто справді старався. Хто давав роботу людям і робив цю роботу улюбленою, хто розповсюджував знання й науку поміж людей, хто піклувався й обробляв володіння, хто розвивав економіку. Таких було мало, але вони були – знаю з розповідей бабусь й дідусей. Одних гноїли рабами на панщинах, а у рідкісних панів люди ходили щасливі й ситі, села охайні, землі оброблені, садки доглянуті тощо.

 

Читайте Тургенєва. Але читайте думаючи.

 

 

 


Напередодні неділі

Дэвид Розенман – терапевт и доцент из Рочестера, штат Миннесота, США. Он также отец двух маленьких детей. Когда он однажды утром повел свою 9-летнюю дочь на завтрак в кафе, то не ожидал, что с ним произойдет эта история, которая растрогала тысячи людей по всей стране.Когда отец с девочкой приехали в кафе, он собирался почитать новости, пока его дочь завтракала и доделывала задание по вязанию. Но она попросила его, чтобы он просто побыл с ней. Вместо того, чтобы отмахнуться и продолжить чтение, как сделали бы многие отцы, этот мужчина отложил газету и провел время с дочкой. Они мило болтали, шутили и смеялись, делились идеями и мыслями – проще говоря, наслаждались общением друг с другом.

Но когда они собирались уйти из кафе, Дэвид вернулся за столик после оплаты счета и обнаружил эту записку от незнакомой женщины. Он опубликовал эти слова, которые впечатлили его до глубины души. История Дэвида получила более 10 000 репостов, и вы поймете почему, когда прочтете это …

Вот что он написал.

«Сегодня утром по просьбе моей 9-летней дочери я отвел её в кафе. Она взяла с собой вязание, а я – газету, ноутбук и телефон. Сидя за столом, мы собирались заниматься каждый своими делами: она бы заканчивала вязание, а я планировал проверять почту, отвечать на письма, занести в планировщик дела на неделю, просмотреть материалы по работе и т.д. Звучит знакомо?

Но сегодня она попросила меня: «Папочка, а ты бы мог не проверять почту и не читать газету? Мы можем просто побыть вместе?» Я не преувеличиваю, она именно так и сказала.

В итоге сегодня мы были вместе. Она показала мне, что собирается связать. Я вспомнил день, когда она родилась. Потом мы пытались угадать, были ли пары за соседними столами на свидании. Затем она рассказала мне про свих друзей и их хомяков. Я смотрел, как она жует свой сэндвич на завтрак, и немного расчувствовался, подумав, как сильно я её люблю.

Я понимал, что ей необходимо мое внимание, и поэтому она так стремилась его получить.

Перед нашим уходом я пошел расплатиться за заказ и купить что-нибудь с собой для её брата. А когда вернулся, то увидел записку на столе. Дочь сказала, что к столу подходила какая-то женщина. Она спросила, её ли я отец, после чего оставила мне эту записку. Я оглянулся, но рядом никого не было. А затем прочитал эти строки. Слова этой незнакомки произвели на меня сильное впечатление. Я надеюсь, что их сила и внимательность автора также станут стимулом для других людей

Вот, что было написано в записке:

«Я работаю в школе, где у многих дочерей нет отцов, а если и есть, то девочки никогда не получали от них внимания так долго, как вы уделили своё дочери в это воскресное утро. Вы даже не представляете, какой великолепный подарок вы сделали всем учителям, которые учат её сегодня и будут учить до самого выпуска».

Пожалуйста, не ждите, когда ваши дети или любимые попросят вашего внимания, как это сделала моя девочка, – они могут и промолчать. Не ждите, что вам оставят такую же записку – такие прекрасные моменты в жизни бывают редко. Я просто хочу призвать вас разделить со мной этот опыт: уделите сегодня хотя бы немного времени тем, кого вы любите. А если вы увидите, что кто-то это делает, оставьте такую записку – поверьте, это произведет на человека невероятное впечатление».

По материалам: David Rosenman

від практика

САМАЯ КОРОТКАЯ КОНСУЛЬТАЦИЯ

Пришли вдвоём. Муж и жена. Первый раз у меня. Я уставшая (5-я консультация), голодная и от этого, почему-то спокойно-невозмутимая.

— Я первый раз у психолога! — говорит раздражённо мужчина. Желваки ходят. Всем видом показывая "Какого чёрта". 
— Меня жена уговорила!
— И?
— Что и?!! Сын у нас. У меня. Дебил! — распаляется он.

— Дебил — это психиатрический диагноз, — устало говорю я. — Ваш сын в этом смысле дебил? 

Мужчина уже на меня смотрит, как на дебилку. Потом переводит взгляд на жену с немым вопросом: "Ты к кому меня привела, ваще?!!!"


Она съёжилась, сидит на краю стула, глаза отводит. Руки, зажала между коленями. 
Он досадливо морщится, поворачивается ко мне, молчит. Я тоже. Не выдерживает. Злится ещё больше. 

— Вот вы ж как бы психолог, так? Хм. Ну так объясните мне тогда, что мне с ним делать? 
— С кем? 
— С сыном!!!! 
— А что с ним? 

Мужчина округляет глаза, удивляясь моей тупости и неспособности читать мысли. Опять поворачивается к жене с выражением: "Где ты эту дуру нашла?" Но жена опытный боец, сидит не поднимая глаз, и лишь по тому, как бледнеет её лицо, я понимаю — все силы у неё ушли на то, чтобы привести мужа ко мне. 

— Он берегов не видит, понимаете. Сопляк. 14 лет, а ведёт себя как, как... 
— Как? 
— Прихожу домой. После работы. Ботинки посреди коврика стоят. Я ему: "Ты хоть что-нибудь в этой жизни умеешь? Ботинки хотя бы на место поставить". Сто раз говорил ему, ставь ботинки сбоку, так нет, как дебил, ничего не понимает. Всё в жизни легко достаётся. Телефон вот сломал. Не ценит. Не делится ничем со мной. Матери вон хамит. Дома ничего не делает. Все слова, как об стену горох. Ни стыда, ни совести. И вот, как, как себя с ним вести?! Как общий язык найти. Вы ж психолог, ну так посоветуйте!!! Есть у вас рецепт?


— Есть, — отвечаю, нарушая все каноны психологической консультации. 
— И решение есть? 
— Есть, — обалдеваю от своей наглости ещё больше. 

Понимаете, есть алгоритм психологической консультации. Особенно первой. И меня учили, что первая встреча — это сбор информации, определение запроса, налаживание контакта. Ни о какой терапии речи нет. Тем более о каком бы то ни было решении. Что на меня нашло... ((( 

— Я правильно поняла, что Вы не знаете как разговаривать с сыном и не можете найти с ним общий язык? 
— Ну да, сказал же! 
— Решение есть, очень простое. Но не знаю справитесь ли вы с ним, — с абсолютно искренним сомнением говорю я. 
— Ну? Говорите! 
— Это не говорить, это сделать необходимо. 
— Чего сделать-то? 
— Как имя вашего сына? 
— Антон. 

И тут я совсем борзею (коллеги меня поймут, о чём я), достаю лист бумаги, маркер пишу на нём "сын Антон, 14 лет", кладу в дальний угол кабинета и предлагаю мужчине представить своего сына, стоящим на этом листе. 

— Получилось? — спрашиваю 
— Да 
— А сейчас медленными шагами подойдите к листу, встаньте на него, войдите в образ сына и станьте им. 

С явным сомнением на лице, он делает это. Закрывает глаза. 

— А теперь скажите что чувствуете? 
— Одиночество страшное. Слёзы в горле. Плакать хочу. 
— От чего? 
— От обиды. Все дёргают, шпыняют. То не так, это. Жить не хочется. Я как урод какой-то для всех. 
— Для кого для всех? 
— Ну для всех. 
— Для кого? 
— Ну, отца. 
— А чего бы хотелось от него? 
— Чтобы хоть раз похвалил. Спросил как дела. Чтобы не орал. Чтобы ...я же тоже мужчина,чтобы гордился мной. 
— Сделайте вдох и на выдохе выходите с листа. 

Мужчина молча подходит к стулу, садится. Тишина. Женщина вытирает слёзы. 

— Я всё понял, — вдруг тихо почти шепотом он. — Всё понял. Я себя так же маленький чувствовал. А от отца одни попрёки. Теперь я так же. Я понял всё. Спасибо. 

Глаза у него и у жены зелёные. Ясные. И уши у него какие-то добрые, трогательные... 

18 минут всё длилось. Первый раз в моей жизни. 

Екатерина Савинова


At

At

Про два листи (ОБОВ'ЯЗКОВО читати ВСІМ дорослим)!

Прохання знайти час і ознайомитись з УСІЄЮ інформацією!

 Лист мамі: 



Але "фініта ля комедія" могла бути і зовсім іншою (це до УВАГИ дітей)! ... death
[ Читати далі ]

Розмова з дитям на теми ..віку

На моєму поверсі живе старенька,85 років,бабуся Ліда.Родичі її всі в Києві,бувають наїздами,тож коли щось потрібно терміново,я як сусідка вирішую її маленькі проблеми,як то вимкнений випадково мобільний чи купити хліба.
Старість не прикрашає,мій син в свої 4,5 роки вчора спитав:
-Мам,а чого в бабусі Ліди такі страшні очі?
-Тому що вона старенька.
-А чого вона старенька?
-Тому що їй багато років.Всі колись стають старенькі,я теж колись стану старенька, а ти виростеш.
-Мам, ти будеш старенька?А тебе що, теж будуть такі страшні очі?!-налякано.
-Не знаю, синочку, побачимо...
-Тоді я не буду тебе любити, мамо, якщо в тебе будуть такі страшні очі,і не буду тобі допомагати.-заявив мій син.
Намагаюсь мягко розказати:
-Тош, а хто ж меін буде допомагати?
Задумався, і видав:
-Папа нехай тобі допомагає.
-Тош, папа теж буде старенький.Стареньким треба допомагати...
Киває...
))))))))))

Страницы:
1
2
предыдущая
следующая