хочу сюда!
 

Анна

30 лет, водолей, познакомится с парнем в возрасте 30-39 лет

Заметки с меткой «думки вголос»

Чому ми не брати?!

Україномовна Барчук: Перед тим, як судити Скрипку – відчуйте, будь ласка, і наші психотравми 21/04/2017
Мирослава Барчук. Фото: ФБ Світлана Мінаєва

 Мирослава Барчук
журналістка, телеведуча, дочка народної артистки України Ніли Крюкової та актора Анатолія Барчука

Про мовну психотравму і українське ґетто (FB)

Історія зі Скрипкою показала, що ще далеко не загоїлось там, де ми думали, що все позросталось. Знову раптово намалювалися «ми» і «вонтравми».

Вирішила вперше розповісти про власний досвід україномовності, який завжди здавався мені очевидним для всіх, але сьогодні я вперше засумнівалась, спостерігаючи за категоричною травлею Скрипки. І подумала, що, можливо, потрібно сказати про це публічно. Мій пост більше для російськомовних моїх френдів, які не мали подібного пережиття. До того ж для мене це великий і досі не пережитий біль, і частково пояснює, чому Олег, для якого українська, до слова, навіть є не рідною, а вивченою, міг зірватися на таку емоційну некоректну репліку.

Отже, більшість україномовних дітей мого покоління (особливо центру і сходу) у свій спосіб пережили травму своєї україномовності і знають, що таке бути частиною українського ґетто в російському мовному і культурному морі. Я закінчила російську школу (батько вважав, що мене треба русифікувати, щоб підготувати до життя)… І ось ця школа життя була настільки жорстокою, що я досі ношу в голові рани і синці.

Україномовність у Києві – це коли ти дитиною виходив за поріг своєї київської квартири до школи і відразу ж, відразу відчував крижаний залізобетонний опір середовища. Найм’якіший вияв цього опору – ти інтуїтивно знаєш, що починаючи з ліфта, скрізь – у магазині, у дворі, школі, піонертаборі – твоя українська – нєкстаті, що це виклик, провокація для оточуючих, недоречна демонстрація скелету у шафі, тупе настоювання на цьому скелеті.

Це коли в тролейбусі мама говорить до тебе, п’ятирічної, українською, а чоловік в стоптаних сандалях з сусіднього місця каже: «он реп’ях до сраки прицепился бл*дь. Сколько же вас сюда приперлось, рагулей».
Це коли ти називаєш своє ім’я, а тебе питають «А что за имя? Щирі украінци тіпа, да?»
Це коли мама твоєї найближчої подруги каже твоїй мамі: «Мирослава хочет поступать в Шевченка на филфак? А вот я расстреляла бы всех сразу там, это же рассандник национализма».
А твоя однокласниця, розповідаючи про поїздку в морський круїз розповідає: «С нами на корабле были дипломаты, интересно, что по-украински разговаривали.. Не все украинцы жлобы, в основном, но не все».
Це коли ти вступаєш в універ, потрапляєш нарешті в інше середовище (хоча б частково, маєш якусь підтримку) і твій сусід Володька, до якого ти заговорюєш українською, питає: «Мира, а ты можеш не вы*бываться? Ты же вроде бы нормальный человек».
Це коли тобі чотринадцять, і маму викликають на розмову в КГБ за програму «Маруся Чурай», а бабуся звечора навіщось напрасовує мамі нічну сорочку у торбу на випадок арешту.
Це коли директриса школи Зоя Сергіївна, викликавши маму до школи за якісь мої абсолютно невинні бешкети, какби вскольз на прощання каже: «Классный руководитель сообщила нам, что у вас в доме бывают гомосексуалисты и ранее судимые товарищи, поэтому я не знаю, что у нею там под чистенькой формой» (як розумію це про Параджанова сусіди настукали).

Одним словом, це тотально подвійне життя. Вдома – акторське письменницьке українське середовище, колядки, самвидав, в школі – ти російськомовна київська дєвочка, хтось інший, вдаваний, не ти.

І так десять років.

Ви думаєте, що все це абсурд, ідіотизм і це не боляче? Що це не травма? Чи це пережите і загоєне в мені?

Ви пишете пости про те, як сильно образив вас Скрипка своїм випадом? До речі, під час флешмобу #янебоюсьсказати я не раз думала про те, що всі сексуальні домагання, доторки дорослих чоловіків, різні посягання в підлітковому віці я навіть не згадую, хоч вони й були неодноразово.

Для мене все перекрила мовна травма.

Я і десятки україномовних людей пам’ятаємо кожну деталь, кожну підколку, хамство, кожен наш бій і кожну поразку на цих нескінченних барикадах.

Ви не повірите, але я бачу україномовних людей перед тим, як вони відкриють рота. Ми навчились бачити і розпізнавати одне одного без слів, по очах. Так мало нас завжди було. Таким малим був і далі є наш український світ.

Перед цією агресією в дитинстві ти безсилий, незахищений, крихкий, і тобі доводиться маневрувати, просити маму не говорити українською при дівчатах, бо дівчата кажуть, що це жлобство і ім’я твоє теж сільське. Мама у відповідь, лежачи з тобою в спальні, плаче в темноті і каже: «Як так? Як мені моя дитина може таке казати? Господи, за що мені таке?» – і ти відчуваєш, що твій світ розпинається в цьому мороці, відчуваєш, що єдина втіха – те, що цілу ніч ти не бачитимеш цього світу, школи, однокласників, маминих сліз, цієї всієї виснажливої битви, де ти наперед – жертва і тобі не хочеться жити.

Ясна річ, що ці наші травми і неврози ми всі якось пережили, відрефлексували, витіснили. У мене не буває ніяких істерик, ніякого ідіотського кидання грошей в обличчя російськомовній касирці.

Я не люблю сильних зворотів, категоричності, патріотичного пафосу, серед моїх найближчих друзів більше якраз російськомовних розумних людей.

Але мені хочеться, щоб мої російськомовні співвітчизники, сьогоднішні коментатори вчинку Скрипки ось ці мої травми і цей мій біль відчували, усвідомлювали, щоб вони у своїх оцінках, рішеннях, судженнях брали їх до уваги by default.

Після століть імперського котка варіант «а тепер давайте перегорнемо сторінку і з цього моменту хай буде мир, дружба, рівні можливості і політкоректність, а хто не погоджується з цим, той упоротий і національно озабочєний» – не працює. Це неможливо без проговорення, розуміння і усвідомлення вами того, що нам довелось пережити нам в кількох поколіннях.

Тому, дорогі мої російськомовні друзі, інтелектуали, блогери, любимі колеги. Перед тим, як судити Олега Скрипку – відчуйте, будь ласка, і наш біль, проникніться ним так, щоб ми це відчули. І тоді нас усіх попустить.

Скрипку жорстоко розпинати за його зрив. Мені зрозумілі причини цього зриву.

Олег один із тих, хто сам українізувався і став одним з кількох людей, які почали українське культурне відродження. Він бився і б’ється з цим опором шоу-бізнесового, медійного середовища довгі десятиліття. І це страшенно виснажливо, особливо коли ти кладеш на це життя.

Для Скрипки російськомовність – гірка реальність постколоніалізму, портал російської культури і, як би нам не хотілося це визнавати, частково пожива, клей для ідей русского міра і російської державності.

Я погоджуюся з ним у тому, що або наша національна революція поступово, нашими з вами спільними зусиллями, нашим порозумінням переможе, або між нами далі буде «трещина, замазанная густым пафосом». І вже наші діти, всі – і російськомовні, і україномовні – стануть одним великим ґетто в російському світі.

http://novynarnia.com/2017/04/21/ukrayinomovna-barchuk-pered-tim-yak-suditi-skripku-vidchuyte-bud-laska-i-nashi-psihotravmi/?aid=13P92Y.wghot


«Чехословаччина-68» i тривожнi думки Мирослава Поповича …

     

     Наш відомий вчений, громадський діяч, директор Інституту філософії Національної академії наук України Мирослав Попович досить тривожно висловився в інтерв’ю "Фактам". За його словами, час від часу наша держава балансує буквально на межі. I зараз дійсно дуже небезпечний момент історії. Він може закінчитися дуже погано для України, навiть, вона  може втратити свою державність. На його думку, нинішній період в Україні нагадує той, який проживала Чехословаччина у 1968 році. Це був час контрреволюційного перевороту у країні.

     "Відомо, що в 1968 році ініціатором і головною опорою контрреволюційного перевороту, вчиненого комуністами Словаччини і Чехії, був СРСР... Чому я про це згадав? Фактично, ми зараз приблизно в таких же умовах, як чехи в ту пору. Правда, є величезна різниця. Тоді радянські танки стояли на кордоні з Чехословаччиною. Зараз, мабуть, повномасштабного наступу Росії на територію України вже не буде. Кремль видихався", – зауважив Попович.          Так, повномасштабного вiйськового наступу, скорiше за все, зараз не буде, але з тих часiв Росїя значно вдосконалила свої гiбриднi засоби керування справами сусiдiв. Тож треба з обережнiстю ставитися до всiх можливих провокацiй щоб «Чехословаччина-68» не повторилась в Українi.

Про дзен (думки вголос)

Коли твоя їбанутість межує з ексклюзивністю - знайди спокій у своїй душі. Тоді все інше саме знайде тебе.

Слід.



   "Много думаю в последнее время о следах, которые оставляют люди в жизни других, если вообще оставляют. И почему одни оставляют, а другие нет. Моя коллекция таких следов довольно разнообразна. Кто-то вошел ненадолго и заставил сменить мировоззрение на какие-то вещи и людей. Кто-то оставил после себя три-четыре музыкальных композиции. Или два-три слова, которые стали своими. Или чемодан. Кто-то изменял так, что навсегда научил быть верным. А кто-то так объяснял любовь, что, даже любя, не захочется говорить это слово вслух, настолько оно теперь испорчено. Кому-то спасибо, что был, кому-то спасибо, что больше нет. А кто-то исчез как не было, и ни слов нет про это, ни сожаления. Удивительно."

Короткі думки про безглуздий світ

Ця задумка прийшла до мене після перегляду низки наукових, документальних, науково-популярних фільмів, які мій мозок завжди спиймає як грунт для роздумів. Не можу приховувати, що фільми подібного типу завжди наштовхували мене на подібне. Отже, я буду періодично публікувати власні уявлення та думки про влаштування нашого світу.
Я являюся студенткою фізичного факультету певного університету. Так склалося, що я стану астрономом. І зовсім невипадково. Космос завжди приваблював мене. Не можу пояснити, чому, але ця безодня сприймається мною кожен раз по-різному. То вона затягує у себе, немов ліжко після тяжкого дня, то я тону у ній, немов у вирі. Інколи це дійсно жахає. 
Часто, переглядаючи записи у соцмережах або наукову літературу я ловлю себе на вигадуваннях теорій. Одна з них дійсно може мати певний сенс - що весь наш світ - лише атом у якомусь гігантському Всесвіті. А кожен атом у нашому світі - гігантський Всесвіт. Дещо парадоксальна думка, проте чому б і ні?
Багато вчених наголошують на тому, що загальною та єдиною одиницею вимірювання має бути час. Дійсно, ідея чудова. Але наразі це неможливо, бо ми занадто мало знаємо про сам час - четвертий вимір. Для нас він являється лінійним, хоча на більш високому рівні розвитку ми можемо сприймати так, як ми зараз сприймаємо тривимірний простір. Подорож в іншу часову епоху міг би виглядати як підйом на гору чи спуск з неї. Не хочу розділяти людей на класи, але не всі можуть зрозуміти це. Для багатьох жодні одиниці існування простору не мають значення - вони живуть тим, що мають і не бажають змін. 

Сильна жінка

  "Пожалуйста, заботься обо мне"

    Марина Цветаева

- Пожалуйста, заботься обо мне!
Я вырвалась из замкнутого круга,
В тебе найдя любовника, и друга,
И принца на серебряном коне…

Я вырвалась из круга «я-сама».
Я самоутвердилась. Я устала.
Возьми меня на ручки с пьедестала
Гордыни, честолюбия, ума...

Я самоотвердела. Я тверда.
На мне не остается ран от терний.
А я хочу быть мягкой, и вечерней
Я женщина. Я самка. Я – вода.

Я слабая. Не баба. Мне слабо:
Коня, и шпалы веером, и в избу,
И если в доме мышь – то будет визгу,
И я не претендую на любовь –

Я слабости минуточку хочу.
Я девочка. Я жалуюсь. Я плачу.
Лежу в постели, свернута в калачик –
И таять, как Снегурочка, учусь.

Я сдам свои права, с таким трудом
Добытые. Ты прав и ты по праву
На всех моих врагов найдешь управу
И всех моих друзей запустишь в дом.

Ты добрый. Ты высокий. Ты – плечо.
Ты два плеча, и твой спокойный запах
Уткнуться и не думать ни о чем,
Уснуть в твоих больших мохнатых лапах..

Ты сильный, но о каменной стене
Не тщусь – наелась. Хватит. Не желаю.
Любить не обязую. Умоляю:
Пожалуйста, заботься обо мне!

Думки... – осінні



Ще серцю хочеться доріг
У листопад. Ще любі серцю 
Осінні сповіді вітрів
Під срібні дзвони й спів у церкві.
Та їх все менше – тих бажань…
Думки – осінні листолети:
І осінь жаль, і трішки жаль
Себе невдалого поета.
Уже ровесниці мені
Про душу радять більше думать.
Чи не тому такі пісні,
Як пізня осінь, повні суму.
Коли все встигло відцвісти?
Невже це я – у тім свічаді:
На клен осінній схожий так
В холодну пору листопада.
Гілки та стовбур… Постарів... 
Ото хіба що душу тішать
Церковні дзвони, шал вітрів.
І спогади про дні колишні.
Колись прогляне даль доріг 
У листопад, де дзвін і вітер:
Церковний дзвін і шал вітрів,
І осінь – осінь в цілім світі.
Вже літ та літ, але вона,
Як перше звідане кохання,
Милує око. Дзвін луна
Під тужне вітру завивання.
Чи не тому болить душа
У мудру пору листопаду,
Що все минає: осінь теж 
Життя залишилось позаду.
А вітер – вітер наздогін:
Як сам колись – палкий та дужий.
І тільки дзвін – церковний дзвін,
Як ті ровесниці, – про душу…

сьогодні 1.

сьогодні перший день, як я пишу щось публічно. моя мова далеко не ідеальна, я пишу о півночі і навіть не знаю, чи буде це хтось читати. одна дівчина, я думаю, вона більш ніж достойна, щоб її називати Подругою, сказала, що я пишу непогано і мені варто було б вести блог. що ж... думаю це і є початком моєї історіїї.
ви можете сказати, що я дурне дівча, що нічого не розуміє в житті. і ви будете праві. річ в тому, що я або ідіотка, або дуже погана людина. мені немає кому писати про свій біль. є тільки твіттер і пес. знаєте в чому проблема? там мої слова теж не сильно потрібні. у вас було враження, що ви пусті і навколо вас така ж пустота? все немов скляне. ти не чіпаєш нічого, бо боїшся розбити. але вже пізно, гірше вже нікуди. я - скло. і, здається, скоро розіб'юсь, бо тріщин купа. 
знаєте, я люблю різко обривати теми і слово "чому".воно вас ступорить. хіба ні? ти щось пишеш, а потім "Чому?" і лише сильні люди відповідають на це запиння. ти довго думаєш, що відповісти, бо правда може ранити, але брехня б'є набагато сильніше. вона б'є по серцю, а правда - по душі. вибирай, що тобі важливіше. так і влаштований цей світ. 
знаєте, я не читаю блогів і до цього моменту їх ніколи не вела. я - поганий автор, що хоче, але боїться показатись. от так. хтось кличе себе блогером, хтось письменником, хтось поетом. я - Автор. не можу якось визначити, що я пишу. це Щось. так, я зовсім не знаю, що в цьому Світі. я користуюсь сталими словами і мене це влаштовує. я не придумую нових слів, я прагну придумати свій шлях, щось своє, чого хотітимуть інші люди. я хочу, щоб мене любили, щоб мене потребували. я хочу бути корисною і це моя величезна біда. це не треба людям. просто я погана людина. ви можете запитати, що в мені поганого. чесно, я не знаю, у мене інтуїція. просто от так.
я погана людина і це початок моїх змін.

0%, 0 голосов

0%, 0 голосов

0%, 0 голосов

0%, 0 голосов
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Підсумки року 14-го

Ось і пройшов цей рік рік перемоги і поразки,рік який приніс нещасття багатьом сімям,рік що є неоднозначним,хорошим і поганим,для кожного цей рік запамятається,вріжиться в тіло(в прямому і переносному розумінні),рік що викликав радість але з величезним присмаком гіркоти.
Це просто неймовірний по свої значимості і важливості.
Рік підняття людської свідомості,рік неймовірних подій що змінили Україну,світ, і історію в цілому.Рік який показав що немає нічого неможливого, показав нам людську сміливість,прагнення,щирість,показав нам те якими людьми ми повинні бути.Але водночасі показав якими продажними і жорстокими можуть бути люди,люди які за певну суму продадуть свою совість,гідність.
Також цей рік показав як просто керувати людьми,їх мізками,як просто їх обдурити,подавши нісенітницю (яка невяжеться із здоровим глуздом)за правду.Люди які лиш би зберегти свою стабільність,зберегти свою зону комфорту їдять брехню захльобуючись,і мовчать в тряпочку.Як людей яких ти вважав за братів і вже точно знав що НІКОЛИ вони нештрихнуть ножа вспину,чого чого але несподівався що люди дозволять своїм вбивати своїх,заради якихось ідей і примх правителя.
21-ше століття,як багато я вкладав в ці слова.
Рік тому я теж думав що яка там третя світова,та тепер то і війна як така неможлива,технології і так далі,тепер хіба літаками бах-бах і все або кнопка і хлоп і світу нема.
Тобто впевненість була 100% що початком війни наша країна точно небуде,нерозумів навіщо взагалі нам армія,видатки на неї,який мудак нападатиме на нас,нах ми комусь здалися,тай взагалі ми мирна держава і наші кордони гарантують зверх держави.
Я жив в рожевих окулярах.
Я вважав (як подавали в різні інформації) що є світова змова,що підла Гамерика хоче всіх під себе загнати,що цього ворога треба боятися але ворог виявився сусід,який своєю параноїдальною боязню перед США вирішив що краще буде якщо брат перетвориться в ворога.Де той здоровий глузд?
Рік цей просто жахливий своїми втратами,жертвами,жахіттям,але це зламний рік,рік що зняв маски і показав хто є хто,звичайно що є ще багато хамелеонів,але нічого з часом все виплеве назовні.
Ніби два народи які вважаються словянськими,але як порізному вони сприймають світ,свободу,брехню.
Одне я точно зрозумів щоб змінити свідомість людей,їх зомбованість,мало лише слів,потрібно щось таке що  вплине шоком на свідомість,виверне її примусом,дасть зрозуміти правду минулого і напрямок майбутнього.



Страницы:
1
2
3
предыдущая
следующая