хочу сюда!
 

Lana

48 лет, весы, познакомится с парнем в возрасте 45-55 лет

Заметки с меткой «думки вголос»

Люблю передумувати або Перехотілося

Вчора святкували День міста. Точніше, дно міста. lol  Думав піти, подивитись. А потім передумав. По-перше, пішов дощ — а від дощу там сховатись ніде. По-друге, банальне місце проведення і традиційна програма (концерт і все таке). Нецікаво! Нє, можна було б сходити. Але все одно було б нецікаво. По-третє, програму святкувань розтягнули на півдня. А слухати півдня самодіяльність, заради того, щоб вкінці послухати популярних музикантів — то не дуже прикольно. Коротше, так і не пішов на святкування.

От за це я себе люблю.

Потім захотілося полазити по заброшці. Є на прикметі одне місце. Минулого тижня розвідали залаз, але залізти не насмілились. Запланував вилазку на вчора, вже з іншою людиною. Але напередодні вилазки передумав. По-перше, не факт, що об'єкт цікавий. По-друге, висока ймовірність «спалитися» — якщо не сторожем заброшки, то перехожими. Згодом, знайшов підтвердження своїм засторогам — одних «лазятелів» схопили. Одразу лізти на ту будівлю перехотілося.

Знову передумав. А що тут такого? Для мене це нормально.

Чого я тільки про розваги? З роботою те ж саме. Знаходжу підходящу вакансію. А потім — то немає контактного телефону. А якщо є, то все одно думаєш: а якщо фірма розташована далеко? А якщо довго їхати — на роботу не візьмуть? А якщо ще якісь придирки? А навіщо шукати роботу, якщо все одно не візьмуть працуювати??! І в результаті «забиваю болт» на таку вакансію.

Люблю передумувати.

До речі, мама теж любить змінювати плани. Так що це у нас сімейне. lol

Іще Фейсбуку не вистачало

Вкотре збираєшся зареєструватись в Фейсбуці. Але в останню мить озаряє думка: «Мене ще тільки там не вистачало!» Так, в «мордокнизі» двіжуха краща, ніж на блогах. Але реєструватися заради можливості публікуватися в одній із спільнот — це тупо. Піарити свої блоги? Ну, судячи з рейтингу, їх читають. Просто не коментують. Спам від ФБ нафіг не треба (а вони обіцяють, що можуть передавати дані).
Та й витрачати час за компом я й без соцмереж вмію.

Тож залишається сподіватися, що цікавляча новина все ж з'явиться в спільноті.

P.S.: Не реєструватися ж заради новини про будівництво нового генделика? Тим паче, від балаканини нічого не зміниться.
P.P.S.: А може на тому фейсбуці не страшно? Скільки там живе акаунт в разі бездіяльності?

Новий телесезон

От чесно: я не затятий телеглядач, та й тєлік півроку фактично не дивлюсь. Але новий телесезон радує: «Життя без обману» (вперше побачив восени 2015го), «Світ навиворіт» (віртуальна подорож по заморським країнам і асоціації з деякими життєвими подіями) на «1+1»; «Зоряні яйця» на «Новому». Не вистачає тільки нового сезону «4 весілля» і «Ліги сміху».

Легко знайти роботу?

Дорікають (та й самому набридло), що роботи валом, а не можу знайти. Ну ось, підходящі вакансії. На одній — наявність київської прописки (для чого?). На другій — вік до 25 років. Отакої!
Пошуки продовжуються.

Реновація

Дізнався новий цікавий термін — «реновація». Прочитав на оголошенні дуже крутого (точніше, "в минулому крутого") автосалону на підступах до Києва. В липні спостерігав як знімали напис «Chevrolet». А тепер повісили папірець: «В зв'язку з реновацією станцію технічного обслуговування перенесено.»  Ну а сам автосалон вже порожній.

Як гласить Вікіпедія, «реновація» це:
Економічний процес оновлення елементів основних виробничих фондів, засобів виробництва (машин, обладнання, інструменту)


Хоча можна було б написати «В зв'язку с оптимізацією площі (території)...» Було б зрозуміліше.

А причина закриття автосалону (і відповідно, скорочення займаної площі), як так розумію, в зменшенні попиту на нові автомобілі.
От такі спостереження. +1 заброшка.
Правда, не полазиш: нецікаво і охороняється.

І яка ще мораль... Закидуються не лише «радянське насліддя», а й сучасні підприємства. Отак от.

Чому ми не брати?!

Україномовна Барчук: Перед тим, як судити Скрипку – відчуйте, будь ласка, і наші психотравми 21/04/2017
Мирослава Барчук. Фото: ФБ Світлана Мінаєва

 Мирослава Барчук
журналістка, телеведуча, дочка народної артистки України Ніли Крюкової та актора Анатолія Барчука

Про мовну психотравму і українське ґетто (FB)

Історія зі Скрипкою показала, що ще далеко не загоїлось там, де ми думали, що все позросталось. Знову раптово намалювалися «ми» і «вонтравми».

Вирішила вперше розповісти про власний досвід україномовності, який завжди здавався мені очевидним для всіх, але сьогодні я вперше засумнівалась, спостерігаючи за категоричною травлею Скрипки. І подумала, що, можливо, потрібно сказати про це публічно. Мій пост більше для російськомовних моїх френдів, які не мали подібного пережиття. До того ж для мене це великий і досі не пережитий біль, і частково пояснює, чому Олег, для якого українська, до слова, навіть є не рідною, а вивченою, міг зірватися на таку емоційну некоректну репліку.

Отже, більшість україномовних дітей мого покоління (особливо центру і сходу) у свій спосіб пережили травму своєї україномовності і знають, що таке бути частиною українського ґетто в російському мовному і культурному морі. Я закінчила російську школу (батько вважав, що мене треба русифікувати, щоб підготувати до життя)… І ось ця школа життя була настільки жорстокою, що я досі ношу в голові рани і синці.

Україномовність у Києві – це коли ти дитиною виходив за поріг своєї київської квартири до школи і відразу ж, відразу відчував крижаний залізобетонний опір середовища. Найм’якіший вияв цього опору – ти інтуїтивно знаєш, що починаючи з ліфта, скрізь – у магазині, у дворі, школі, піонертаборі – твоя українська – нєкстаті, що це виклик, провокація для оточуючих, недоречна демонстрація скелету у шафі, тупе настоювання на цьому скелеті.

Це коли в тролейбусі мама говорить до тебе, п’ятирічної, українською, а чоловік в стоптаних сандалях з сусіднього місця каже: «он реп’ях до сраки прицепился бл*дь. Сколько же вас сюда приперлось, рагулей».
Це коли ти називаєш своє ім’я, а тебе питають «А что за имя? Щирі украінци тіпа, да?»
Це коли мама твоєї найближчої подруги каже твоїй мамі: «Мирослава хочет поступать в Шевченка на филфак? А вот я расстреляла бы всех сразу там, это же рассандник национализма».
А твоя однокласниця, розповідаючи про поїздку в морський круїз розповідає: «С нами на корабле были дипломаты, интересно, что по-украински разговаривали.. Не все украинцы жлобы, в основном, но не все».
Це коли ти вступаєш в універ, потрапляєш нарешті в інше середовище (хоча б частково, маєш якусь підтримку) і твій сусід Володька, до якого ти заговорюєш українською, питає: «Мира, а ты можеш не вы*бываться? Ты же вроде бы нормальный человек».
Це коли тобі чотринадцять, і маму викликають на розмову в КГБ за програму «Маруся Чурай», а бабуся звечора навіщось напрасовує мамі нічну сорочку у торбу на випадок арешту.
Це коли директриса школи Зоя Сергіївна, викликавши маму до школи за якісь мої абсолютно невинні бешкети, какби вскольз на прощання каже: «Классный руководитель сообщила нам, что у вас в доме бывают гомосексуалисты и ранее судимые товарищи, поэтому я не знаю, что у нею там под чистенькой формой» (як розумію це про Параджанова сусіди настукали).

Одним словом, це тотально подвійне життя. Вдома – акторське письменницьке українське середовище, колядки, самвидав, в школі – ти російськомовна київська дєвочка, хтось інший, вдаваний, не ти.

І так десять років.

Ви думаєте, що все це абсурд, ідіотизм і це не боляче? Що це не травма? Чи це пережите і загоєне в мені?

Ви пишете пости про те, як сильно образив вас Скрипка своїм випадом? До речі, під час флешмобу #янебоюсьсказати я не раз думала про те, що всі сексуальні домагання, доторки дорослих чоловіків, різні посягання в підлітковому віці я навіть не згадую, хоч вони й були неодноразово.

Для мене все перекрила мовна травма.

Я і десятки україномовних людей пам’ятаємо кожну деталь, кожну підколку, хамство, кожен наш бій і кожну поразку на цих нескінченних барикадах.

Ви не повірите, але я бачу україномовних людей перед тим, як вони відкриють рота. Ми навчились бачити і розпізнавати одне одного без слів, по очах. Так мало нас завжди було. Таким малим був і далі є наш український світ.

Перед цією агресією в дитинстві ти безсилий, незахищений, крихкий, і тобі доводиться маневрувати, просити маму не говорити українською при дівчатах, бо дівчата кажуть, що це жлобство і ім’я твоє теж сільське. Мама у відповідь, лежачи з тобою в спальні, плаче в темноті і каже: «Як так? Як мені моя дитина може таке казати? Господи, за що мені таке?» – і ти відчуваєш, що твій світ розпинається в цьому мороці, відчуваєш, що єдина втіха – те, що цілу ніч ти не бачитимеш цього світу, школи, однокласників, маминих сліз, цієї всієї виснажливої битви, де ти наперед – жертва і тобі не хочеться жити.

Ясна річ, що ці наші травми і неврози ми всі якось пережили, відрефлексували, витіснили. У мене не буває ніяких істерик, ніякого ідіотського кидання грошей в обличчя російськомовній касирці.

Я не люблю сильних зворотів, категоричності, патріотичного пафосу, серед моїх найближчих друзів більше якраз російськомовних розумних людей.

Але мені хочеться, щоб мої російськомовні співвітчизники, сьогоднішні коментатори вчинку Скрипки ось ці мої травми і цей мій біль відчували, усвідомлювали, щоб вони у своїх оцінках, рішеннях, судженнях брали їх до уваги by default.

Після століть імперського котка варіант «а тепер давайте перегорнемо сторінку і з цього моменту хай буде мир, дружба, рівні можливості і політкоректність, а хто не погоджується з цим, той упоротий і національно озабочєний» – не працює. Це неможливо без проговорення, розуміння і усвідомлення вами того, що нам довелось пережити нам в кількох поколіннях.

Тому, дорогі мої російськомовні друзі, інтелектуали, блогери, любимі колеги. Перед тим, як судити Олега Скрипку – відчуйте, будь ласка, і наш біль, проникніться ним так, щоб ми це відчули. І тоді нас усіх попустить.

Скрипку жорстоко розпинати за його зрив. Мені зрозумілі причини цього зриву.

Олег один із тих, хто сам українізувався і став одним з кількох людей, які почали українське культурне відродження. Він бився і б’ється з цим опором шоу-бізнесового, медійного середовища довгі десятиліття. І це страшенно виснажливо, особливо коли ти кладеш на це життя.

Для Скрипки російськомовність – гірка реальність постколоніалізму, портал російської культури і, як би нам не хотілося це визнавати, частково пожива, клей для ідей русского міра і російської державності.

Я погоджуюся з ним у тому, що або наша національна революція поступово, нашими з вами спільними зусиллями, нашим порозумінням переможе, або між нами далі буде «трещина, замазанная густым пафосом». І вже наші діти, всі – і російськомовні, і україномовні – стануть одним великим ґетто в російському світі.

http://novynarnia.com/2017/04/21/ukrayinomovna-barchuk-pered-tim-yak-suditi-skripku-vidchuyte-bud-laska-i-nashi-psihotravmi/?aid=13P92Y.wghot


«Чехословаччина-68» i тривожнi думки Мирослава Поповича …

     

     Наш відомий вчений, громадський діяч, директор Інституту філософії Національної академії наук України Мирослав Попович досить тривожно висловився в інтерв’ю "Фактам". За його словами, час від часу наша держава балансує буквально на межі. I зараз дійсно дуже небезпечний момент історії. Він може закінчитися дуже погано для України, навiть, вона  може втратити свою державність. На його думку, нинішній період в Україні нагадує той, який проживала Чехословаччина у 1968 році. Це був час контрреволюційного перевороту у країні.

     "Відомо, що в 1968 році ініціатором і головною опорою контрреволюційного перевороту, вчиненого комуністами Словаччини і Чехії, був СРСР... Чому я про це згадав? Фактично, ми зараз приблизно в таких же умовах, як чехи в ту пору. Правда, є величезна різниця. Тоді радянські танки стояли на кордоні з Чехословаччиною. Зараз, мабуть, повномасштабного наступу Росії на територію України вже не буде. Кремль видихався", – зауважив Попович.          Так, повномасштабного вiйськового наступу, скорiше за все, зараз не буде, але з тих часiв Росїя значно вдосконалила свої гiбриднi засоби керування справами сусiдiв. Тож треба з обережнiстю ставитися до всiх можливих провокацiй щоб «Чехословаччина-68» не повторилась в Українi.

Про дзен (думки вголос)

Коли твоя їбанутість межує з ексклюзивністю - знайди спокій у своїй душі. Тоді все інше саме знайде тебе.

Слід.



   "Много думаю в последнее время о следах, которые оставляют люди в жизни других, если вообще оставляют. И почему одни оставляют, а другие нет. Моя коллекция таких следов довольно разнообразна. Кто-то вошел ненадолго и заставил сменить мировоззрение на какие-то вещи и людей. Кто-то оставил после себя три-четыре музыкальных композиции. Или два-три слова, которые стали своими. Или чемодан. Кто-то изменял так, что навсегда научил быть верным. А кто-то так объяснял любовь, что, даже любя, не захочется говорить это слово вслух, настолько оно теперь испорчено. Кому-то спасибо, что был, кому-то спасибо, что больше нет. А кто-то исчез как не было, и ни слов нет про это, ни сожаления. Удивительно."

Короткі думки про безглуздий світ

Ця задумка прийшла до мене після перегляду низки наукових, документальних, науково-популярних фільмів, які мій мозок завжди спиймає як грунт для роздумів. Не можу приховувати, що фільми подібного типу завжди наштовхували мене на подібне. Отже, я буду періодично публікувати власні уявлення та думки про влаштування нашого світу.
Я являюся студенткою фізичного факультету певного університету. Так склалося, що я стану астрономом. І зовсім невипадково. Космос завжди приваблював мене. Не можу пояснити, чому, але ця безодня сприймається мною кожен раз по-різному. То вона затягує у себе, немов ліжко після тяжкого дня, то я тону у ній, немов у вирі. Інколи це дійсно жахає. 
Часто, переглядаючи записи у соцмережах або наукову літературу я ловлю себе на вигадуваннях теорій. Одна з них дійсно може мати певний сенс - що весь наш світ - лише атом у якомусь гігантському Всесвіті. А кожен атом у нашому світі - гігантський Всесвіт. Дещо парадоксальна думка, проте чому б і ні?
Багато вчених наголошують на тому, що загальною та єдиною одиницею вимірювання має бути час. Дійсно, ідея чудова. Але наразі це неможливо, бо ми занадто мало знаємо про сам час - четвертий вимір. Для нас він являється лінійним, хоча на більш високому рівні розвитку ми можемо сприймати так, як ми зараз сприймаємо тривимірний простір. Подорож в іншу часову епоху міг би виглядати як підйом на гору чи спуск з неї. Не хочу розділяти людей на класи, але не всі можуть зрозуміти це. Для багатьох жодні одиниці існування простору не мають значення - вони живуть тим, що мають і не бажають змін. 
Страницы:
1
2
3
предыдущая
следующая