Мирослава Барчук
журналістка, телеведуча, дочка народної артистки України Ніли Крюкової та актора Анатолія Барчука
Про мовну психотравму і українське ґетто (FB)
Історія зі Скрипкою показала, що ще далеко не загоїлось там, де ми думали, що все позросталось. Знову раптово намалювалися «ми» і «вонтравми».
Вирішила вперше розповісти про власний досвід україномовності, який завжди здавався мені очевидним для всіх, але сьогодні я вперше засумнівалась, спостерігаючи за категоричною травлею Скрипки. І подумала, що, можливо, потрібно сказати про це публічно. Мій пост більше для російськомовних моїх френдів, які не мали подібного пережиття. До того ж для мене це великий і досі не пережитий біль, і частково пояснює, чому Олег, для якого українська, до слова, навіть є не рідною, а вивченою, міг зірватися на таку емоційну некоректну репліку.
Отже, більшість україномовних дітей мого покоління (особливо центру і сходу) у свій спосіб пережили травму своєї україномовності і знають, що таке бути частиною українського ґетто в російському мовному і культурному морі. Я закінчила російську школу (батько вважав, що мене треба русифікувати, щоб підготувати до життя)… І ось ця школа життя була настільки жорстокою, що я досі ношу в голові рани і синці.
Україномовність у Києві – це коли ти дитиною виходив за поріг своєї київської квартири до школи і відразу ж, відразу відчував крижаний залізобетонний опір середовища. Найм’якіший вияв цього опору – ти інтуїтивно знаєш, що починаючи з ліфта, скрізь – у магазині, у дворі, школі, піонертаборі – твоя українська – нєкстаті, що це виклик, провокація для оточуючих, недоречна демонстрація скелету у шафі, тупе настоювання на цьому скелеті.
Це коли в тролейбусі мама говорить до тебе, п’ятирічної, українською,
а чоловік в стоптаних сандалях з сусіднього місця каже: «он реп’ях до
сраки прицепился бл*дь. Сколько же вас сюда приперлось, рагулей».
Це коли ти називаєш своє ім’я, а тебе питають «А что за имя? Щирі украінци тіпа, да?»
Це коли мама твоєї найближчої подруги каже твоїй мамі: «Мирослава хочет
поступать в Шевченка на филфак? А вот я расстреляла бы всех сразу там,
это же рассандник национализма».
А твоя однокласниця, розповідаючи про поїздку в морський круїз
розповідає: «С нами на корабле были дипломаты, интересно, что
по-украински разговаривали.. Не все украинцы жлобы, в основном, но не
все».
Це коли ти вступаєш в універ, потрапляєш нарешті в інше середовище (хоча
б частково, маєш якусь підтримку) і твій сусід Володька, до якого ти
заговорюєш українською, питає: «Мира, а ты можеш не вы*бываться? Ты же
вроде бы нормальный человек».
Це коли тобі чотринадцять, і маму викликають на розмову в КГБ за
програму «Маруся Чурай», а бабуся звечора навіщось напрасовує мамі нічну
сорочку у торбу на випадок арешту.
Це коли директриса школи Зоя Сергіївна, викликавши маму до школи за
якісь мої абсолютно невинні бешкети, какби вскольз на прощання каже:
«Классный руководитель сообщила нам, что у вас в доме бывают
гомосексуалисты и ранее судимые товарищи, поэтому я не знаю, что у нею
там под чистенькой формой» (як розумію це про Параджанова сусіди
настукали).
Одним словом, це тотально подвійне життя. Вдома – акторське письменницьке українське середовище, колядки, самвидав, в школі – ти російськомовна київська дєвочка, хтось інший, вдаваний, не ти.
І так десять років.
Ви думаєте, що все це абсурд, ідіотизм і це не боляче? Що це не травма? Чи це пережите і загоєне в мені?
Ви пишете пости про те, як сильно образив вас Скрипка своїм випадом? До речі, під час флешмобу #янебоюсьсказати я не раз думала про те, що всі сексуальні домагання, доторки дорослих чоловіків, різні посягання в підлітковому віці я навіть не згадую, хоч вони й були неодноразово.
Для мене все перекрила мовна травма.
Я і десятки україномовних людей пам’ятаємо кожну деталь, кожну підколку, хамство, кожен наш бій і кожну поразку на цих нескінченних барикадах.
Ви не повірите, але я бачу україномовних людей перед тим, як вони відкриють рота. Ми навчились бачити і розпізнавати одне одного без слів, по очах. Так мало нас завжди було. Таким малим був і далі є наш український світ.
Перед цією агресією в дитинстві ти безсилий, незахищений, крихкий, і тобі доводиться маневрувати, просити маму не говорити українською при дівчатах, бо дівчата кажуть, що це жлобство і ім’я твоє теж сільське. Мама у відповідь, лежачи з тобою в спальні, плаче в темноті і каже: «Як так? Як мені моя дитина може таке казати? Господи, за що мені таке?» – і ти відчуваєш, що твій світ розпинається в цьому мороці, відчуваєш, що єдина втіха – те, що цілу ніч ти не бачитимеш цього світу, школи, однокласників, маминих сліз, цієї всієї виснажливої битви, де ти наперед – жертва і тобі не хочеться жити.
Ясна річ, що ці наші травми і неврози ми всі якось пережили, відрефлексували, витіснили. У мене не буває ніяких істерик, ніякого ідіотського кидання грошей в обличчя російськомовній касирці.
Я не люблю сильних зворотів, категоричності, патріотичного пафосу, серед моїх найближчих друзів більше якраз російськомовних розумних людей.
Але мені хочеться, щоб мої російськомовні співвітчизники, сьогоднішні коментатори вчинку Скрипки ось ці мої травми і цей мій біль відчували, усвідомлювали, щоб вони у своїх оцінках, рішеннях, судженнях брали їх до уваги by default.
Після століть імперського котка варіант «а тепер давайте перегорнемо сторінку і з цього моменту хай буде мир, дружба, рівні можливості і політкоректність, а хто не погоджується з цим, той упоротий і національно озабочєний» – не працює. Це неможливо без проговорення, розуміння і усвідомлення вами того, що нам довелось пережити нам в кількох поколіннях.
Тому, дорогі мої російськомовні друзі, інтелектуали, блогери, любимі колеги. Перед тим, як судити Олега Скрипку – відчуйте, будь ласка, і наш біль, проникніться ним так, щоб ми це відчули. І тоді нас усіх попустить.
Скрипку жорстоко розпинати за його зрив. Мені зрозумілі причини цього зриву.
Олег один із тих, хто сам українізувався і став одним з кількох людей, які почали українське культурне відродження. Він бився і б’ється з цим опором шоу-бізнесового, медійного середовища довгі десятиліття. І це страшенно виснажливо, особливо коли ти кладеш на це життя.
Для Скрипки російськомовність – гірка реальність постколоніалізму, портал російської культури і, як би нам не хотілося це визнавати, частково пожива, клей для ідей русского міра і російської державності.
Я погоджуюся з ним у тому, що або наша національна революція поступово, нашими з вами спільними зусиллями, нашим порозумінням переможе, або між нами далі буде «трещина, замазанная густым пафосом». І вже наші діти, всі – і російськомовні, і україномовні – стануть одним великим ґетто в російському світі.
Наш відомий вчений, громадський діяч, директор Інституту філософії Національної академії наук України Мирослав Попович досить тривожно висловився в інтерв’ю "Фактам". За його словами, час від часу наша держава балансує буквально на межі. I зараз дійсно дуже небезпечний момент історії. Він може закінчитися дуже погано для України, навiть, вона може втратити свою державність. На його думку, нинішній період в Україні нагадує той, який проживала Чехословаччина у 1968 році. Це був час контрреволюційного перевороту у країні.
"Відомо, що в 1968 році ініціатором і головною опорою контрреволюційного перевороту, вчиненого комуністами Словаччини і Чехії, був СРСР... Чому я про це згадав? Фактично, ми зараз приблизно в таких же умовах, як чехи в ту пору. Правда, є величезна різниця. Тоді радянські танки стояли на кордоні з Чехословаччиною. Зараз, мабуть, повномасштабного наступу Росії на територію України вже не буде. Кремль видихався", – зауважив Попович. Так, повномасштабного вiйськового наступу, скорiше за все, зараз не буде, але з тих часiв Росїя значно вдосконалила свої гiбриднi засоби керування справами сусiдiв. Тож треба з обережнiстю ставитися до всiх можливих провокацiй щоб «Чехословаччина-68» не повторилась в Українi.
