хочу сюда!
 

Оксана

42 года, козерог, познакомится с парнем в возрасте 35-42 лет

Заметки с меткой «думки вголос»

Швидкоплинна осінь

Осінь пройшла якось швидко і непомітно: на деревах вже майже не лишилось листя. А я навіть не встиг подепресувати. Ну, це і добре. Хоча, здається, справа в тому, що цієї осені рідко було нудно: новий телесезон, поїздки на дачу, гриби, вилазки на заброшки, просто прогулянки по місту, поїздки на співбесіди.
Але "золоту осінь" прогавив.


Люблю передумувати або Перехотілося

Вчора святкували День міста. Точніше, дно міста. lol  Думав піти, подивитись. А потім передумав. По-перше, пішов дощ — а від дощу там сховатись ніде. По-друге, банальне місце проведення і традиційна програма (концерт і все таке). Нецікаво! Нє, можна було б сходити. Але все одно було б нецікаво. По-третє, програму святкувань розтягнули на півдня. А слухати півдня самодіяльність, заради того, щоб вкінці послухати популярних музикантів — то не дуже прикольно. Коротше, так і не пішов на святкування.

От за це я себе люблю.

Потім захотілося полазити по заброшці. Є на прикметі одне місце. Минулого тижня розвідали залаз, але залізти не насмілились. Запланував вилазку на вчора, вже з іншою людиною. Але напередодні вилазки передумав. По-перше, не факт, що об'єкт цікавий. По-друге, висока ймовірність «спалитися» — якщо не сторожем заброшки, то перехожими. Згодом, знайшов підтвердження своїм засторогам — одних «лазятелів» схопили. Одразу лізти на ту будівлю перехотілося.

Знову передумав. А що тут такого? Для мене це нормально.

Чого я тільки про розваги? З роботою те ж саме. Знаходжу підходящу вакансію. А потім — то немає контактного телефону. А якщо є, то все одно думаєш: а якщо фірма розташована далеко? А якщо довго їхати — на роботу не візьмуть? А якщо ще якісь придирки? А навіщо шукати роботу, якщо все одно не візьмуть працуювати??! І в результаті «забиваю болт» на таку вакансію.

Люблю передумувати.

До речі, мама теж любить змінювати плани. Так що це у нас сімейне. lol

Іще Фейсбуку не вистачало

Вкотре збираєшся зареєструватись в Фейсбуці. Але в останню мить озаряє думка: «Мене ще тільки там не вистачало!» Так, в «мордокнизі» двіжуха краща, ніж на блогах. Але реєструватися заради можливості публікуватися в одній із спільнот — це тупо. Піарити свої блоги? Ну, судячи з рейтингу, їх читають. Просто не коментують. Спам від ФБ нафіг не треба (а вони обіцяють, що можуть передавати дані).
Та й витрачати час за компом я й без соцмереж вмію.

Тож залишається сподіватися, що цікавляча новина все ж з'явиться в спільноті.

P.S.: Не реєструватися ж заради новини про будівництво нового генделика? Тим паче, від балаканини нічого не зміниться.
P.P.S.: А може на тому фейсбуці не страшно? Скільки там живе акаунт в разі бездіяльності?

Новий телесезон

От чесно: я не затятий телеглядач, та й тєлік півроку фактично не дивлюсь. Але новий телесезон радує: «Життя без обману» (вперше побачив восени 2015го), «Світ навиворіт» (віртуальна подорож по заморським країнам і асоціації з деякими життєвими подіями) на «1+1»; «Зоряні яйця» на «Новому». Не вистачає тільки нового сезону «4 весілля» і «Ліги сміху».

Легко знайти роботу?

Дорікають (та й самому набридло), що роботи валом, а не можу знайти. Ну ось, підходящі вакансії. На одній — наявність київської прописки (для чого?). На другій — вік до 25 років. Отакої!
Пошуки продовжуються.

Реновація

Дізнався новий цікавий термін — «реновація». Прочитав на оголошенні дуже крутого (точніше, "в минулому крутого") автосалону на підступах до Києва. В липні спостерігав як знімали напис «Chevrolet». А тепер повісили папірець: «В зв'язку з реновацією станцію технічного обслуговування перенесено.»  Ну а сам автосалон вже порожній.

Як гласить Вікіпедія, «реновація» це:
Економічний процес оновлення елементів основних виробничих фондів, засобів виробництва (машин, обладнання, інструменту)


Хоча можна було б написати «В зв'язку с оптимізацією площі (території)...» Було б зрозуміліше.

А причина закриття автосалону (і відповідно, скорочення займаної площі), як так розумію, в зменшенні попиту на нові автомобілі.
От такі спостереження. +1 заброшка.
Правда, не полазиш: нецікаво і охороняється.

І яка ще мораль... Закидуються не лише «радянське насліддя», а й сучасні підприємства. Отак от.

Чому ми не брати?!

Україномовна Барчук: Перед тим, як судити Скрипку – відчуйте, будь ласка, і наші психотравми 21/04/2017
Мирослава Барчук. Фото: ФБ Світлана Мінаєва

 Мирослава Барчук
журналістка, телеведуча, дочка народної артистки України Ніли Крюкової та актора Анатолія Барчука

Про мовну психотравму і українське ґетто (FB)

Історія зі Скрипкою показала, що ще далеко не загоїлось там, де ми думали, що все позросталось. Знову раптово намалювалися «ми» і «вонтравми».

Вирішила вперше розповісти про власний досвід україномовності, який завжди здавався мені очевидним для всіх, але сьогодні я вперше засумнівалась, спостерігаючи за категоричною травлею Скрипки. І подумала, що, можливо, потрібно сказати про це публічно. Мій пост більше для російськомовних моїх френдів, які не мали подібного пережиття. До того ж для мене це великий і досі не пережитий біль, і частково пояснює, чому Олег, для якого українська, до слова, навіть є не рідною, а вивченою, міг зірватися на таку емоційну некоректну репліку.

Отже, більшість україномовних дітей мого покоління (особливо центру і сходу) у свій спосіб пережили травму своєї україномовності і знають, що таке бути частиною українського ґетто в російському мовному і культурному морі. Я закінчила російську школу (батько вважав, що мене треба русифікувати, щоб підготувати до життя)… І ось ця школа життя була настільки жорстокою, що я досі ношу в голові рани і синці.

Україномовність у Києві – це коли ти дитиною виходив за поріг своєї київської квартири до школи і відразу ж, відразу відчував крижаний залізобетонний опір середовища. Найм’якіший вияв цього опору – ти інтуїтивно знаєш, що починаючи з ліфта, скрізь – у магазині, у дворі, школі, піонертаборі – твоя українська – нєкстаті, що це виклик, провокація для оточуючих, недоречна демонстрація скелету у шафі, тупе настоювання на цьому скелеті.

Це коли в тролейбусі мама говорить до тебе, п’ятирічної, українською, а чоловік в стоптаних сандалях з сусіднього місця каже: «он реп’ях до сраки прицепился бл*дь. Сколько же вас сюда приперлось, рагулей».
Це коли ти називаєш своє ім’я, а тебе питають «А что за имя? Щирі украінци тіпа, да?»
Це коли мама твоєї найближчої подруги каже твоїй мамі: «Мирослава хочет поступать в Шевченка на филфак? А вот я расстреляла бы всех сразу там, это же рассандник национализма».
А твоя однокласниця, розповідаючи про поїздку в морський круїз розповідає: «С нами на корабле были дипломаты, интересно, что по-украински разговаривали.. Не все украинцы жлобы, в основном, но не все».
Це коли ти вступаєш в універ, потрапляєш нарешті в інше середовище (хоча б частково, маєш якусь підтримку) і твій сусід Володька, до якого ти заговорюєш українською, питає: «Мира, а ты можеш не вы*бываться? Ты же вроде бы нормальный человек».
Це коли тобі чотринадцять, і маму викликають на розмову в КГБ за програму «Маруся Чурай», а бабуся звечора навіщось напрасовує мамі нічну сорочку у торбу на випадок арешту.
Це коли директриса школи Зоя Сергіївна, викликавши маму до школи за якісь мої абсолютно невинні бешкети, какби вскольз на прощання каже: «Классный руководитель сообщила нам, что у вас в доме бывают гомосексуалисты и ранее судимые товарищи, поэтому я не знаю, что у нею там под чистенькой формой» (як розумію це про Параджанова сусіди настукали).

Одним словом, це тотально подвійне життя. Вдома – акторське письменницьке українське середовище, колядки, самвидав, в школі – ти російськомовна київська дєвочка, хтось інший, вдаваний, не ти.

І так десять років.

Ви думаєте, що все це абсурд, ідіотизм і це не боляче? Що це не травма? Чи це пережите і загоєне в мені?

Ви пишете пости про те, як сильно образив вас Скрипка своїм випадом? До речі, під час флешмобу #янебоюсьсказати я не раз думала про те, що всі сексуальні домагання, доторки дорослих чоловіків, різні посягання в підлітковому віці я навіть не згадую, хоч вони й були неодноразово.

Для мене все перекрила мовна травма.

Я і десятки україномовних людей пам’ятаємо кожну деталь, кожну підколку, хамство, кожен наш бій і кожну поразку на цих нескінченних барикадах.

Ви не повірите, але я бачу україномовних людей перед тим, як вони відкриють рота. Ми навчились бачити і розпізнавати одне одного без слів, по очах. Так мало нас завжди було. Таким малим був і далі є наш український світ.

Перед цією агресією в дитинстві ти безсилий, незахищений, крихкий, і тобі доводиться маневрувати, просити маму не говорити українською при дівчатах, бо дівчата кажуть, що це жлобство і ім’я твоє теж сільське. Мама у відповідь, лежачи з тобою в спальні, плаче в темноті і каже: «Як так? Як мені моя дитина може таке казати? Господи, за що мені таке?» – і ти відчуваєш, що твій світ розпинається в цьому мороці, відчуваєш, що єдина втіха – те, що цілу ніч ти не бачитимеш цього світу, школи, однокласників, маминих сліз, цієї всієї виснажливої битви, де ти наперед – жертва і тобі не хочеться жити.

Ясна річ, що ці наші травми і неврози ми всі якось пережили, відрефлексували, витіснили. У мене не буває ніяких істерик, ніякого ідіотського кидання грошей в обличчя російськомовній касирці.

Я не люблю сильних зворотів, категоричності, патріотичного пафосу, серед моїх найближчих друзів більше якраз російськомовних розумних людей.

Але мені хочеться, щоб мої російськомовні співвітчизники, сьогоднішні коментатори вчинку Скрипки ось ці мої травми і цей мій біль відчували, усвідомлювали, щоб вони у своїх оцінках, рішеннях, судженнях брали їх до уваги by default.

Після століть імперського котка варіант «а тепер давайте перегорнемо сторінку і з цього моменту хай буде мир, дружба, рівні можливості і політкоректність, а хто не погоджується з цим, той упоротий і національно озабочєний» – не працює. Це неможливо без проговорення, розуміння і усвідомлення вами того, що нам довелось пережити нам в кількох поколіннях.

Тому, дорогі мої російськомовні друзі, інтелектуали, блогери, любимі колеги. Перед тим, як судити Олега Скрипку – відчуйте, будь ласка, і наш біль, проникніться ним так, щоб ми це відчули. І тоді нас усіх попустить.

Скрипку жорстоко розпинати за його зрив. Мені зрозумілі причини цього зриву.

Олег один із тих, хто сам українізувався і став одним з кількох людей, які почали українське культурне відродження. Він бився і б’ється з цим опором шоу-бізнесового, медійного середовища довгі десятиліття. І це страшенно виснажливо, особливо коли ти кладеш на це життя.

Для Скрипки російськомовність – гірка реальність постколоніалізму, портал російської культури і, як би нам не хотілося це визнавати, частково пожива, клей для ідей русского міра і російської державності.

Я погоджуюся з ним у тому, що або наша національна революція поступово, нашими з вами спільними зусиллями, нашим порозумінням переможе, або між нами далі буде «трещина, замазанная густым пафосом». І вже наші діти, всі – і російськомовні, і україномовні – стануть одним великим ґетто в російському світі.

http://novynarnia.com/2017/04/21/ukrayinomovna-barchuk-pered-tim-yak-suditi-skripku-vidchuyte-bud-laska-i-nashi-psihotravmi/?aid=13P92Y.wghot


«Чехословаччина-68» i тривожнi думки Мирослава Поповича …

     

     Наш відомий вчений, громадський діяч, директор Інституту філософії Національної академії наук України Мирослав Попович досить тривожно висловився в інтерв’ю "Фактам". За його словами, час від часу наша держава балансує буквально на межі. I зараз дійсно дуже небезпечний момент історії. Він може закінчитися дуже погано для України, навiть, вона  може втратити свою державність. На його думку, нинішній період в Україні нагадує той, який проживала Чехословаччина у 1968 році. Це був час контрреволюційного перевороту у країні.

     "Відомо, що в 1968 році ініціатором і головною опорою контрреволюційного перевороту, вчиненого комуністами Словаччини і Чехії, був СРСР... Чому я про це згадав? Фактично, ми зараз приблизно в таких же умовах, як чехи в ту пору. Правда, є величезна різниця. Тоді радянські танки стояли на кордоні з Чехословаччиною. Зараз, мабуть, повномасштабного наступу Росії на територію України вже не буде. Кремль видихався", – зауважив Попович.          Так, повномасштабного вiйськового наступу, скорiше за все, зараз не буде, але з тих часiв Росїя значно вдосконалила свої гiбриднi засоби керування справами сусiдiв. Тож треба з обережнiстю ставитися до всiх можливих провокацiй щоб «Чехословаччина-68» не повторилась в Українi.

Про дзен (думки вголос)

Коли твоя їбанутість межує з ексклюзивністю - знайди спокій у своїй душі. Тоді все інше саме знайде тебе.

Слід.



   "Много думаю в последнее время о следах, которые оставляют люди в жизни других, если вообще оставляют. И почему одни оставляют, а другие нет. Моя коллекция таких следов довольно разнообразна. Кто-то вошел ненадолго и заставил сменить мировоззрение на какие-то вещи и людей. Кто-то оставил после себя три-четыре музыкальных композиции. Или два-три слова, которые стали своими. Или чемодан. Кто-то изменял так, что навсегда научил быть верным. А кто-то так объяснял любовь, что, даже любя, не захочется говорить это слово вслух, настолько оно теперь испорчено. Кому-то спасибо, что был, кому-то спасибо, что больше нет. А кто-то исчез как не было, и ни слов нет про это, ни сожаления. Удивительно."
Страницы:
1
2
3
предыдущая
следующая