Профиль

ChocolateRain

ChocolateRain

Украина, Ивано-Франковск

Рейтинг в разделе:

У довгих коридорах осені...



У довгих коридорах осені , так захотілося знайти себе...Ту справжню, ту омиту росами , якої вже нема ніде...Шукаючи , я гралась листям , забувши ціль свою на мить ...Кружляли мрії й сни барвисті ...Так захотілось знову жить...Так захотілося свободи...Так захотілося вогню...І розлились душевні води , здалось їх потім не зберу...Душа лилась в світи далекі , переливалась мов кришталь ...Здалось на хвильку , що лелеки , віднесли геть мою печаль...Віднесли десь на дужих крилах всю втому й весь осінній шал...Отак забулась я від щастя....Й здавалось час не поспішав...

Все-таки вижила...




Сьогодні вранці відчула , що вона знову народжується,видно я її не добила))
Я про надію )) Вона знову встає на свої кволі маленькі , коротенькі ніжки і з острахом поглядає на мене , чи готова я її прийняти , чи знову почну топити )) Я ображено глянула в її сторону і відвернулась спиною , хоча в серці стукотіло : "Як добре,що вона є на світі ...Як я за нею скучила.." Всього кілька днів прожила я без неї ,а здалось що летіла в безодню з космічною швидкістю...Вона завжди жила поруч зі мною,вона інколи добігала за мною, не встигаючи , бо я летіла як вітер вперед , не бажаючи її слухати ,та вона , захекавшись ,зупиняючись , все ж продовжувала мене доганяти...Інколи я її ненавиділа , мало не кляла ...Скільки разів я її різала на шматочки , топила , била по маленькому личку, та вона завжди витримувала мої витівки і тихенько , боязко шепотіла " Все одно все буде добре !". Вона дуже несмілива і боїться мене як вогню,але така вже її місія - терпіти мене і переконувати в тому,в що вірити не хочеться...Коли вже здійснялось неможливе і мірї ставали реальністю , коли приходило моє зеленооке щастя і лоскотало мого носа , я приходила до неї і дякувала , а вона , не ображалась , вона раділа за мене,обіймала і казала :" Я ж тобі казала !" .

От так вона сьогодні знову почала нависати ...Спочатку я робила вигляд ображеної,але потім , все ж подивилась на її великі бездонні красиві оченята , повні лагідності ,доброти , похожі на очі кота з мультика "Шрек " і мені стало смішно ))) Я простягнула їй мізинець ,вона міцно за нього вхопилась і пішла зі мною на роботу))) І було набагато легше пережити холод осені , вона вкривала мене своєю теплою курткою , я заривала туди своє обличчя , вдихала її запах і тихо посміхалась , що вона у мене є ...що у мене знову є надія...

Тисяча дрібниць які я люблю...

Люблю коли літній вечір фарбує небо в неземні кольори...Люблю коли свіжий вітер ніжно цілує обличчя...Люблю коли сонце так низько,ніби торкається верхівок дерев і будинків,але вони,чомусь, від нього не горять...Люблю дивитись на нічне небо,вкрите мільярдами зірок...Люблю чути запах осіннього диму та листя...Люблю коли сніг виблискує діамантами і засніжені дерева стоять нерухомо вкриті пухнастими кучугурами ...Люблю слухати сумну сповідь дощу і ділитися з ним своїми сльозами,він нікому не розкаже і серед його сліз ніколи не буде видно твоїх...Люблю сидіти до пізньої ночі,коли все місто спить , пити фруктовий чай і копошитися в спогадах...Люблю витягувати свою коробку минулого ,  переглядаючи свою дитячу колекцію листівок ,записок ще з шкільної парти, любовних мемуарів і всякої всячини,яка складала цінність для мене малої )) ...Люблю врубати музику на всю і танцювати як божевільна,так,щоб забутись...Люблю коли всміхаються діти ,дивитись в їх ангельські оченята і усвідомлювати сенс життя...Люблю приходити на своє улюблене місце , слухати шум ріки ,стояти наодинці і вдихати запах неба...Люблю робити щось божевільне,що зовсім не підходить моєму статусу і не схоже на мене...
Люблю ще море всього ...Люблю...
 

Вокзали...

  • 25.08.10, 14:51
Люблю вокзали...Це шумне,вічно пропитане метушнею місце рябить концентратом різних прошарків суспільства...Життя тут існує лише декілька годин,хвилин...Випадковий дотик,усмішка,погляд живе лише кілька маленьких секунд...Іноді він залишається в пам'яті на роки...
Усі кудись поспішають,всі заглиблені в себе,у світ своїх думок...
Вокзал завжди дарує передчуття чогось нового,чи то від'їжджаючи додому,чи приїхавши в нове місто...
Є тут якась таємничість в цьому вічному русі...

На вокзальній площі завжди можна знайти сварливих тіток,які продають насіння і цілими днями "плетуть" плітки,наче павучихи ).Біля них,звісно,море голубів,безтурботних і вільних...Щасливі вони...
Тут завжди побачиш діловитого чоловіка,одягнутого в класичному стилі,який тягне за собою таку ж вишукану валізу (навіть така деталь доповнює його класичну стриманість і суворість ).Не обійдеться,звичайно,без дворового песика,який нахабно бігтиме і гавкатиме на джентльмена,додаючи  веселої родзинки до цього видовища )).
Недалеко від тітки сидить місцевий бомж (куди ж без нього)) ),глибоко задумавшись та дрімаючи на бетонних східцях...
Якась балакуча,засмагла жінка продає поповнення рахунку,пильно вдивляючись в обличчя перехожих та осуджуючи яскраве вбрання модниць і непевні рухи підвипивших...
Красива та доглянута брюнетка чекає на автобус,тримаючи довжелезними,накладними,яскраво нафарбованими нігтями білетик,час від часу поправляючи локон фарбованого волосся...
Неподалік від неї стоїть непримітна жіночка,яку можна б було назвати "сірою", постійно відповідаючи на мільйонні запитання донечки з пишними хвостиками та веснянками...
В затишному (настільки його можна так назвати )закутку обов'язково побачиш елегантного мачо,волосся якого гладко причесане та укладене гелем.Попиваючи каву,та,раз по раз,затягуючи сигару,він поглядає на дамочок,проходячих,ні пробігаючих,повз...
Вокзал був би не собою без шумної молоді.Тут завжди помітиш галасливу компанію студентів з напакованими валізками та рюкзаками.Неподалік стоїть відлюдькуватий хлопчина,засунувши руки в кишені та слухаючи heavy metal через навушники.Йому байдуже що там твориться навколо.Він на своїй хвилі...))
Не обійтись без сварливої бабусі,яка дістає до кісток кожного водія і репетує на весь вокзал,нервуючи перехожих...
Біля кіоска з чебуреками завжди побачиш чолов'ягу років 45,який жадно щось їсть та поглядає на годинник.З вигляду здається,що він селянин.Не дуже охайний,спрацьований,в погляді якого помітно важке життя...
Бідні касирки кожного дня стикаються з різними людьми,які кричать,репетують,забуваються,міняють білети,штовхаються і т.д.Єдине,що рятує бідолашних  - жарти та залицяння водіїв..)))

Це вічне місце гірких розставань та солодких зустрічей...Тут завжди є голосне братання добряче випивших давніх друзів та солодкі обійми і сльози прощання закоханих...


Грязна буденність вокзалу перемішується з різнокольоровими думками та почуттями його відвідувачів,зливаючисьз безкрайніми небесами...
Він завжди мовчить і зберігає в своїй пам'яті стільки людських таємниць,про які ніхто ніколи не дізнається...
На те він і вокзал,щоб стати хвилинним другом,тимчасовим пристановищем та вічним хранитилем наших мрій...

Одиночество в сети...

Я сажусь перед компьютером, захожу в инет и погружаюсь в удивительный мир выдуманных образов,иллюзий, воображаемого полета и, как нам кажется, настоящего понимания ... Создается впечатление, что ты стоишь среди толпы... нет, среди целого мира ... Тебе доступна связь с кем угодно, или с человеком из твоего города, или вообще с иностранцем,было бы только желание общаться ... Так много собеседников, все такие разные, интересные по-своему, попадают конечно и зануды, но здесь можно выбирать) Никто и так не знает кто ты, вот и обидно никому не будет ... Ты тоже можешь сделать из себя героя, представить себя в свете своего идеала, к которому в реале никогда бы не дотянул...
Все
прекрасно ... Миллиарды
мужчин находят здесь то, чего так не хватает в семье ... так же, как и женщин, которых собственные половинки перестали понимать ...

Я остаюсь дома одна, но мне не нужно думать чем заняться, ведь столько людей сейчас онлайн, с которыми можно пообщаться, я совсем не чувствую одиночества ...

Но в действительности это лишь игра воображения ... Я все равно одна в комнате, вокруг меня все равно тишина, я так и не почувствую прикосновение руки собеседника или его позитивного смеха ... Я так и не увижу, как горят его глаза, когда я рассказываю о чем-то ... Я так и не смогу ощутить дружеских (или не очень) объятий, когда так в них нуждаюсь ... Остаются только смайлы на все случаи жизни ...

Было интересно, было весело, вечер (а то  и ночь) пролетели, как одна минута.Я выхожу из сети и ... холодный ветер реальности веет прямо в лицо ... А где они все? Где загадочный господин Бегбедер? Где милая девочка, которая написала комментарий к моей заметке? Где Кнезь, который только что перевернул мое настроение с ног на голову? Где Звездный Ветер? Где они? В комнате снова тихо ... И осознаешь, что стала просто героиней фильма на несколько часов ... А когда на экране появляются титры - снова начинается реал ... Так много собеседников и вирт-друзей, а ты снова одинок...
Одиночество в сети...




Душа...

  • 17.08.10, 18:14
Душа - як книжка з чистими сторінками,на яких кожна людина пише своє життя...Хтось пише сірою ручкою...хтось чорною...а хтось кольоровою...В когось букви рівненькі,красиві і його книжку хочеться читати...А хтось пише грязно і з кляксами...Хтось не встигає її завершити,бо книжку забрали швидше,ніж він думав...А хтось по власній волі пише закінчення,не знаючи,що дописавши її до кінця міг би прожити ще море щасливих моментів...Хтось тримає цю книжку в чистоті,на видному місці,а хтось - закидує на полицю,де повно пороху і згадує лише тоді,коли в ній поставлено вже останню крапку...В кожного вона своя...І в кожного вона неповторна...Всім дається однакова книжка з білими сторінками,але кожен її напише по-своєму...

Ніч перед стратою...

Тихо...Вперше за стільки років -тишина...Здається життя зупинилось...Весна...а птахи мовчать...вони знають для кого співати.Для неї співати вже запізно...вона своє відслухала,вона своїм напилась...Аромат весняного бузку більше не розливатиме своїх пахощів для неї...Чому ? А вона знає чому...Тепер це не має для неї значення...

Від кам'яних плит камери віяло могильним холодом та спокоєм...Лише щурі сміли нарушати тишину і раз по раз нахабно пробігались по її ногах...Непривично,але...байдуже.Так важко думати,так важко зосередитись...Здається голова наповнена сміттям...

Думки,наче дикі голуби,щохвилини літають,б'ються,кричать...

Це неправда!Звісно це сон!Вона читала про таке,та лише в книжках,дуже давно і здавалось,що її це не стосується,з нею такого трапитись не зможе…Та за злою волею долі вона тут…І залишилась одна ніч…Всього одна…На світанку з грохотом відсунуть важкі залізні двері і вона почує оте жахливе «На вихід!».А що далі? Море цікавих людей,які прийшли подивитись на чергове видовище,сліпуче сонце,і…всього одна мить до зустрічі зі смертю…всього один замах руки ката…І все піде у небуття…

Вона була на диво спокійна…Ще розум спав,ще серце не вірило…Було тільки холодно і гидко…Гидко від усього : від тих щурів,що несамовито бігали попри неї,від людей,які ще ходять на цьому світі,від своєї совісті,яка дотепер спала,а зараз,здається,почала прокидатись… "А хто я ?Завтра мене вже не буде…А що я зробила за весь цей час ..?".Перед очима почало виринати все життя…Першим,чомусь,згадався Гарі.Такий слабкий,завжди принижено просив не кидати його.Слизняк!Він не заслуговував на місце біля неї.Таким,як він - плазувати і плакати,а їй потрібен був сильний чоловік.Вона ж не винна ,що Гарі таким не був!

Потім згадалась Ленні і її : "Ти мені не матір!Ти ніколи не подумала про те,що я не маю у що вдягнутись!Ти завжди не мала часу ,коли я говорила що ти мені потрібна!Ти жодного разу не запитала,що у мене в душі!Ти жила лише своїми кавалерами!Подивись на тата!До чого ти його довела?Він плаче,як дитина,а тобі байдуже!Ти цілими ночами вештаєшся по забігайлівках!Ти мені не мати..!".Але хіба вона винна,що все життя доводилось заробляти гроші,Гарі ж нічого не міг,окрім скиглити.Гроші ж самі по собі в руки не йдуть.

Так!Доводилось обманювати мільярди бідних людей,красти їх зарплатню і залишати їх сім’ї голодними.Але ж їй теж хотілось якось жити.Життя одне!Гарі б їй такої машини не купив.Та й коханець Адольф не розщедрився б…От вона й крутилась як могла.

А мама...Хвора,прикута до ліжка,вона завжди дивилась у вікно і дратувала її своїм жалісливим виглядом. "Заткнись!Я вже не можу слухати твоє скиглення!Попалося ж мені таке – терпіти таку твою старість!".Перед очима з’явився той момент,коли вона,з цілого розмаху,вдарила матір,а потім ще довго витирала краплі крові з підлоги…Але хіба вони винна?На ній було все.Їй було не менш важко…

Потім згадались Маріам,Тедді і Софі.Вони ж би просто зіпсували їй життя.Так і залишила їх у будинку для сиріт.Вночі,щоб ніхто не бачив,підкинула маленьких три згортки під двері і зникла…Та це і так були діти не від Гарі.А вона ще молода.В неї ще життя попереду…

Тато…Стільки раз просив її приїхати до нього на Різдво у дім пристарілих.Вона туди його за великі гроші здала,там ж так просто не пройдеш!А коли приїхати?Вона ж повинна заробляти гроші!Все ж на ній!Так і помер там,не дочекався її…

А те,що було тієї ночі…Ні,це не вона,це нею тоді щось керувало!Та смерть Бартольда і Ферді завжди переслідували її в кошмарах.Все поверталось: як вона з Адольфом забрали їх з роботи і повезли на окраїну міста,як вона холоднокровно вистрелила спочатку у Ферді,його крик одразу заглушив її…Та руки робили своє…Бартольду поцілила в саме серце…Він встиг лише тихо застогнати…І все заради тих клятих грошей…Але що вона могла?Вона ж жінка.А жінкам важко утримувати сім’ю.

Далі було легше вбивати.Люди вже не сприймались ,як люди,а як мішені,мішки з грошима,які так їй були потрібні…А скільки їх було? – 18 невинних душ…А на кінець сестра…рідна сестра померла від її руки…А що їй лишалось? Доля була несправедлива до неї! Мелені  - все,а їй – нічого!

Чомусь кинуло в жар і по тілу пробігли мурашки,чомусь серце закалатало з шаленою швидкістю…Підступало те,чого вона найбільше боялась…Зізнання самій собі,що вона чудовисько,яке зуміло заради грошей занапастити свою душу…що ті папірці погубили стільки невинних людей,зруйнували життя її близьких,зруйнували її саму…Де поділись усі оправдання?Чому залишились тільки грязні злочини? Ні,вона не могла по-іншому,її заставляло життя… «Невже це все насправді робила я ? Ні! Ні! Чому так боляче? Чому так важко дихати! Жарко…На кам’яних плитах,а так горить все тіло…Мабуть температура піднялась,вони мене тут певно до якоїсь хвороби довели! Або підсипали якогось яду в ту противну кашу.Ні! Це від страху так жарко.Голову наче здавило лещатами.Як болить голова!" А страх від правди все ближче підсувався,плазував прямо до неї,наче змія…"Так важко дихати…Я зараз задихнусь!"Страх ,який заставляв усвідомити всю її жахливу природу,всю чорноту її душі,страх від того,що це все скоїла саме вона! Здавалось зараз все тіло розірве на шматки.Дика біль прошила душу!Боліло усе,і тіло,і душа…Вивертало,викручувало,душило… "Чому ?Як же так?Невже я така тварюка?! ".Сльози залили все обличчя…Вперше за життя вона плакала...Ні,вона ридала кілька годин не зупиняючись…Всі кістки продовжувало викручувати,все тіло судомило і сліз було мало…Занадто мало,щоб заспокоїти душу…Усе багатство,коханці,машини,танці,розкіш,все кудись зникло…Зникло бажання всього цього…Залишилась несамовита біль,яка заповнила її до краю…яку неможливо було ні виплакати,ні перечекати.Ця біль роз’їдала її,пекла,наче розпечене залізо,стирала свідомість…Її кидало то в жар,то в холод…Жахливий крик розпачу вирвався у неї з грудей і заполонив собою всю в’язницю… "Невже це кінець?Невже нічого вже не можна змінити?Хоч один шанс!Хоч один день…Один…!".Вона кричала і кричала до хрипоти,поки було сил…І так тривало всю ніч…Під ранок сил уже не було…Вона впала ,обезсилена такими муками,спрямувала погляд кудись в нікуди і не рухалась…Усе затихло…Ставало легше…Біль кудись зник…Байдужість прийшла на допомогу…Світ більше не існував для неї…Життя зупинилось тієї хвилини…саме тієї,а не тоді,коли кат зробить свою справу…

Так пройшло ще декілька годин.Аж поки не почулись важкі кроки…Серце знову почало шалено битись,страх знову закував її в свої безжальні обійми…Захотілось жити…Так захотілось жити..!!!

Залізні двері відчинились і почулось :" На вихід!".Повільно,знесилено,вона піднялась з холодної підлоги,і вийшла з камери.Вартовий грізно глянув на неї і різко випалив : "Тебе помилували!Не знаю яким дивом,але страти не буде!Дякуй он тому монаху,він цілу ніч стояв біля твого вікна і молився.Особисто я б тебе прямо зараз убив!".

А на дворі була весна…

Львівська казка...

Я закохалась у це місто з першого подиху...Я від нього дуріла,зходила з розуму,вдихала,летіла...Хотілось залишитись там назавжди...Було дивне відчуття,коли була в тих самих місцях,які бачила в неті на картинках...Це місто старовинної бруківки,аромату львівської кави і шоколаду,казкових трамвайчиків,неперевершених будиночків та пам'ятників,старовинних кіосків,гордих левів,тисячі голубів,весільних пар,відомої "Криївки" з її незабутнім "Слава Україні" та найголовніше - місто божественних церков та каплиць...Я без слів... 

Єдине,що обурювало - вид мешканців...От не личить по таким вуличкам човгати сандалями....Воно вимагає поваги,по ньому хочеться на кареті,в розкішній сукні,на білому коні,щоб стук копит відлунював по бруківці....

Там , де починається свобода...

Гранатово - золотистий захід сонця вкрив безмежні простори полонини...Повітря п'яніло від запаху черемшини і гірських трав...Ніжний вітер не переставав цілувати обличчя... Вечоріло... Старий килим гуцульської хати і такі ж старі фотографії на стінах , квітчасті дівочі вінки і дзвінкі пісні біля нічного потічка , запах справжньої бринзи , запальні коломийки , магія вишиванок , плетених кошиків , сопілок , топірців та кептарів , тепле й солодке козяче молоко вранці , дерев'яні старі церкви , вечірній димок присадкуватих хатинок , і такий манливий погляд молодого гуцула..)

Стрімкі гірські кручі,стрункі та пухнасті ялини , всепоглинаючий звук трембіти , запах свіжих трав , вічний біг бурхливої річки , і безкрайні небеса...

Тут усе інше...Тут немає місця для таких слів , як " ти " , " я" , " час "... Не мучить совість за все , що не встиглось , хоч і моглось , не болить душа за втраченими мріями , не давить вуличний шум та набридливі годинні затори , немає шаленого годинника , який завжди нахабно вказує на твоє запізнення , немає нічого...Є лише глибокий вдих на повні груди гірського повітря і цілковита гармонія з собою...Це тут , де починається свобода ...

Я прошу тебя,Жизнь,подожди...

Я прошу тебя,Жизнь,подожди...
Не спеши убивать этот вечер!
Может кто-то ушел без любви...
И остался в тени незамечен...

Умоляя о помощи жадно,
Он в бессилье своем утопал...
Каждый грустно шептал:"Как досадно.."
Но руки так никто не подал...

Мы бежим за тобою,не зная,
Может завтра уже не придет...
Мы все где-то спешим,забывая,
Что пол жизни на нас кто-то ждет...
Страницы:
1
2
предыдущая
следующая