Тихо...Вперше за стільки років -тишина...Здається життя зупинилось...Весна...а птахи мовчать...вони знають для кого співати.Для неї співати вже запізно...вона своє відслухала,вона своїм напилась...Аромат весняного бузку більше не розливатиме своїх пахощів для неї...Чому ? А вона знає чому...Тепер це не має для неї значення...
Від кам'яних плит камери віяло могильним холодом та спокоєм...Лише щурі сміли нарушати тишину і раз по раз нахабно пробігались по її ногах...Непривично,але...байдуже.Так важко думати,так важко зосередитись...Здається голова наповнена сміттям...
Думки,наче дикі голуби,щохвилини літають,б'ються,кричать...
Це неправда!Звісно це сон!Вона читала про таке,та лише в книжках,дуже давно і здавалось,що її це не стосується,з нею такого трапитись не зможе…Та за злою волею долі вона тут…І залишилась одна ніч…Всього одна…На світанку з грохотом відсунуть важкі залізні двері і вона почує оте жахливе «На вихід!».А
що далі? Море цікавих людей,які прийшли подивитись на чергове видовище,сліпуче сонце,і…всього одна мить до зустрічі зі смертю…всього один замах руки ката…І все піде у небуття…
Вона була на диво спокійна…Ще розум спав,ще серце не вірило…Було тільки холодно і гидко…Гидко від усього : від тих щурів,що несамовито бігали попри неї,від людей,які ще ходять на цьому світі,від своєї совісті,яка дотепер спала,а зараз,здається,почала прокидатись… "А хто я ?Завтра мене вже не буде…А що я зробила за весь цей час ..?".Перед очима почало виринати все життя…Першим,чомусь,згадався
Гарі.Такий слабкий,завжди принижено просив не кидати його.Слизняк!Він не заслуговував на місце біля неї.Таким,як він - плазувати і плакати,а їй потрібен був сильний чоловік.Вона ж не винна ,що Гарі таким не був!
Потім згадалась Ленні і її : "Ти мені не матір!Ти ніколи не подумала про те,що я не маю у що вдягнутись!Ти завжди не мала часу ,коли я говорила що ти мені потрібна!Ти жодного разу не запитала,що у мене в душі!Ти жила лише своїми кавалерами!Подивись на тата!До чого ти його довела?Він плаче,як дитина,а тобі байдуже!Ти цілими ночами вештаєшся по забігайлівках!Ти мені не мати..!".Але хіба вона винна,що все життя доводилось заробляти гроші,Гарі ж нічого не міг,окрім скиглити.Гроші ж самі по собі в руки не йдуть.
Так!Доводилось обманювати мільярди бідних людей,красти їх зарплатню і залишати їх сім’ї голодними.Але ж їй теж хотілось якось жити.Життя одне!Гарі б їй такої машини не купив.Та й коханець Адольф не розщедрився б…От вона й крутилась як могла.
А мама...Хвора,прикута до ліжка,вона завжди дивилась у вікно і дратувала її своїм жалісливим виглядом. "Заткнись!Я вже не можу слухати твоє скиглення!Попалося ж мені таке – терпіти таку твою старість!".Перед очима з’явився той момент,коли вона,з цілого розмаху,вдарила матір,а потім ще довго витирала краплі крові з підлоги…Але хіба вони винна?На ній було все.Їй було не менш важко…
Потім згадались Маріам,Тедді і Софі.Вони ж би просто зіпсували їй життя.Так і залишила їх у будинку для сиріт.Вночі,щоб ніхто не бачив,підкинула маленьких три згортки під двері і зникла…Та це і так були діти не від Гарі.А вона ще молода.В неї ще життя попереду…
Тато…Стільки раз просив її приїхати до нього на Різдво у дім пристарілих.Вона туди його за великі гроші здала,там ж так просто не пройдеш!А коли приїхати?Вона ж повинна заробляти гроші!Все ж на ній!Так і
помер там,не дочекався її…
А те,що було тієї ночі…Ні,це не вона,це нею тоді щось керувало!Та смерть Бартольда і Ферді завжди переслідували її в кошмарах.Все поверталось: як вона з Адольфом забрали їх з роботи і повезли на окраїну міста,як вона холоднокровно вистрелила спочатку у Ферді,його крик одразу заглушив її…Та руки робили своє…Бартольду поцілила в саме серце…Він встиг лише тихо застогнати…І все заради тих клятих грошей…Але що вона могла?Вона ж жінка.А жінкам важко утримувати сім’ю.
Далі було легше вбивати.Люди вже не сприймались ,як люди,а як мішені,мішки з грошима,які так їй були потрібні…А скільки їх було? – 18 невинних душ…А на кінець сестра…рідна сестра померла від її руки…А що їй лишалось? Доля була несправедлива до неї! Мелені - все,а їй – нічого!
Чомусь кинуло в жар і по тілу пробігли мурашки,чомусь серце закалатало з шаленою швидкістю…Підступало те,чого вона найбільше боялась…Зізнання самій собі,що вона чудовисько,яке зуміло заради грошей занапастити свою душу…що ті папірці погубили стільки невинних людей,зруйнували життя її близьких,зруйнували її саму…Де поділись усі оправдання?Чому залишились тільки грязні злочини? Ні,вона
не могла по-іншому,її заставляло життя… «Невже це все насправді робила я ? Ні! Ні! Чому так боляче? Чому так важко дихати! Жарко…На кам’яних плитах,а так горить все тіло…Мабуть температура піднялась,вони мене тут певно до якоїсь хвороби довели! Або підсипали якогось яду в ту противну кашу.Ні! Це від страху
так жарко.Голову наче здавило лещатами.Як болить голова!" А страх від правди все ближче підсувався,плазував прямо до неї,наче змія…"Так важко дихати…Я зараз задихнусь!"Страх ,який заставляв усвідомити всю її жахливу природу,всю чорноту її душі,страх від того,що це все скоїла саме вона! Здавалось зараз все тіло розірве на шматки.Дика біль прошила душу!Боліло усе,і тіло,і душа…Вивертало,викручувало,душило… "Чому ?Як же так?Невже я така тварюка?! ".Сльози залили все обличчя…Вперше за життя вона плакала...Ні,вона ридала кілька годин не зупиняючись…Всі кістки продовжувало викручувати,все тіло судомило і сліз було мало…Занадто мало,щоб заспокоїти душу…Усе багатство,коханці,машини,танці,розкіш,все кудись зникло…Зникло бажання всього цього…Залишилась несамовита біль,яка заповнила її до краю…яку неможливо було ні виплакати,ні перечекати.Ця біль роз’їдала її,пекла,наче розпечене залізо,стирала свідомість…Її кидало то в жар,то в холод…Жахливий крик
розпачу вирвався у неї з грудей і заполонив собою всю в’язницю… "Невже це кінець?Невже нічого вже не можна змінити?Хоч один шанс!Хоч один день…Один…!".Вона кричала і кричала до хрипоти,поки було сил…І так тривало всю ніч…Під ранок сил уже не було…Вона впала ,обезсилена такими муками,спрямувала погляд
кудись в нікуди і не рухалась…Усе затихло…Ставало легше…Біль кудись зник…Байдужість прийшла на допомогу…Світ більше не існував для неї…Життя зупинилось тієї хвилини…саме тієї,а не тоді,коли кат зробить свою справу…
Так пройшло ще декілька годин.Аж поки не почулись важкі кроки…Серце знову почало шалено битись,страх знову закував її в свої безжальні обійми…Захотілось жити…Так захотілось жити..!!!
Залізні двері відчинились і почулось :" На вихід!".Повільно,знесилено,вона піднялась з холодної підлоги,і вийшла з камери.Вартовий грізно глянув на неї і різко випалив : "Тебе помилували!Не знаю яким дивом,але страти не буде!Дякуй он тому монаху,він цілу ніч стояв біля твого вікна і молився.Особисто я б тебе прямо зараз убив!".
А на дворі була весна…