Артур Меллер ван ден Брук
- 25.12.12, 15:14
- Бібліотека правої думки
Складно йде, важко, довго.
Багато в ньому такого, що протиречить моєму світогляду.
Багато з чим не можу погодитись.
Роблю висновки. Все, чого я не розумію, чого не можу прийняти - це мої слабкості, це моя недосконалість. Тільки прийнявши світ зі всіма його проявами (не погодившись з ними, а саме прийнявши можливість такого існування), я можу пройти далі, тільки тоді я стаю захищеним від впливу спокуси втратити власну, особисту стезю, та пійти чуждою.
Варто дочитати, пропустити писання Корану крізь розум, серце і душу. Щось залишиться в пам'яті досвідом та мудрістю. Щось мине, забравши з собою сумніви. Щось порине в середину, ставши часткою мене, тою, якої мені не вистачало.
Там, де закінчується все і де початок усього –
Земне з небесним поєдналось
І серед ночі сонце сяє,
Вода і полум’я там співіснують нероздільно.
Отам – удвох ми. Я – в тобі, в мені – ти.
06.11.2009
Copyright © Stepans’ka Marina (SMG) All rights reserved
Колись чула вислів, щось типу, якщо ти не прочитав сьогодні жодної книги, жодної сторінки – ти цей день жив даремно.
Скоро у моєї першої доньки день народження. Пам’ятаю, як тільки вона з’явилася на світ, перше, що я подумала : « Я жила не даремно». Чомусь на той момент, коли мені було 22, я вважала, що якби навіть я в той день померла, то я уже залишила слід в цьому світі – це нове життя може дати світу щось більше, ніж дала я…
Зараз, коли мені вже майже 32, у мене є розуміння того, що просто народити дитину не достатньо, та це розуміння прийшло вже досить давно. І після думки «Я жила не даремно», наступною такою суттєвою думкою була: «Тепер є для кого жити». Ні, не те, щоб я до того жити не хотіла, чи рідних у мене не було… просто коли з’являється дитина, вона така безпорадна… і ти починаєш розуміти, що мама у неї одна і її ніхто не замінить. Пам’ятаю, як вона плакала, а я не могла до неї встати, тому, що у мене крутилось у голові і я практично зразу втрачала свідомість. Та якщо раніше, коли у мене щось боліло, я могла просто полежати (і цим полегшити біль чи головокружіння), то тепер так не можна було і я не мала права на слабкість. Доводилось вставати через «не можу».
То коли ми можемо вважати, що день прожитий не дарма? Як на мене тоді, коли ми задоволені тим, що зробили протягом дня. Якщо метою було прочитати книгу – то ти вважатимеш цей день не даремним, як прочитаєш її. Думаю, якщо перед сном ти задоволений своїми діями і досягненнями (протягом дня), цей день пройшов не даремно.
Жозеф Марі, граф де Местр (фр. Joseph-Marie, Comte de Maistre; *1753, Шамбері, півд.сх. Франція — †1821, Турін, Італія — представник фундаментального консерватизму.
Пройшов надзвичайно цікавий життєвий шлях, який позначився на його філософських поглядах. У молоді роки Жозеф де Местр брав активну участь у діяльності французького масонства. Але в кінцевому підсумку дуже розчарувався в ідеях масонів і лібералів, почав заперечувати значення французької революції, відмовився від просвітницького світогляду, перейшовши на радикальні католицькі й монархічні позиції.
Цікавим є те, що Жозеф де Местр не був сліпим апологетом соціального порядку, що передував Великій французькій революції. Свій ідеал він убачав не в майбутньому, а в минулому. Недолікам сучасної йому доби протиставляв ідеал католицько-феодального середньовіччя. Якщо масони-ліберали вважали «альтернативною сакральністю» нове світське суспільство свободи, рівності й братерства, то де Местр пропонував повернутися для цього до джерел, протиставляючи сучасності не утопію майбутнього (революцію), а утопію минулого — Реставрацію.
Учнем і молодшим соратником Жозефа де Местра був Петро Чаадаєв, якого можна вважати засновником не загальновідомого модерністського «західництва», а його правоконсервативної альтернативи. Через це в нинішній Росії він став прикладом та авторитетом для проєвропейського флангу сучасних російських традиціоналістів.
Уривки за праці "Рассуждения о Франции":
...Но если сила правителей вся целиком коренится в любви подданных, в чем столь много увещевали королей; если страх сам по себе есть недостаточное средство поддержания суверенитетов, то что же должны мы думать о французской Республике?
Откройте глаза и вы увидите, что она не живет. Какой громадный аппарат! какое множество пружин и колес! как грохочут сталкивающиеся одна с другой части! какое великое множество людей, занимающихся устранением произведенного ущерба! Все возвещает о том, что природа не имеет никакого отношения к этим движениям; ибо первая черта ее творений есть мощь, к которой добавляется экономия средств: поскольку все размещается на своих местах, нет никаких сотрясений, никаких колыханий. Из-за слабости всех трений нет никакого шума, и это молчание величественно. Именно так в физической механике - полным равновесием, сбалансированностью и точной симметрией частей - достигается то, что сама торжественность движения предстает перед удовлетворенным глазом как покой.
Таким образом, суверенитет полностью отсутствует во Франции. Все искусственно, все насильственно, все предвещает, что подобный порядок вещей не может быть прочным.
Современная философия одновременно слишком материальна и слишком самонадеянна, чтобы увидеть истинные пружины политического мира. Одно из ее безумий составляет вера в то, что какое-то собрание может учредить нацию; что конституция, то есть совокупность основных законов, которые годятся для нации и которые должны снабдить ее той или иной формой правления, представляет собой такое же произведение, как любое иное, требующее лишь ума, знаний и упражнений; что можно обучиться своему ремеслу основателя, и что люди, однажды это замыслив, могут сказать другим людям: соорудите нам правление, как говорят рабочему: соорудите нам пожарный насос или чулочновязальный станок.
Удвох два довгих дні –
У часі мить. Як спалах!
Вдих – видих. Ми – одні,
Нам вічності замало.
Два дні - двокрапка : двоє.
Знак оклику! …питання?
Знак ділення : з тобою
Два дні. Навік. Востаннє…
написано 30.11.2009
© Copyright: Марина Степанская, 2011 Свидетельство о публикации №11111292226