О сообществе

Тут будуть викладатися праці класичних правих філософів, політиків, та вчених. Єдина умова - ідеологічне підґрунтя публікацій, вони мають бути ідеологічно націонал-консервативними
Вид:
краткий
полный

Бібліотека правої думки

Річард Лінн

  • 18.03.13, 11:56
"Теперь, однако, будущее наших народов в опасности. 
Количество рождающихся у нас детей недостаточно, чтобы сохранялась численность наших популяций"  

Річард Лінн походить з наукової сім'ї, він син доволі відомого генетика Сідні Харланда, сам закінчив Кембріджський університет і став професором психології Університета Ольстера у Північній Ірландії. Також має ступінь доктора філософії.  Тему досліджень Лінна сьогодні в Європі інакше як хуліганською не назвеш - він досліджує расові відмінності в інтелекті. В часи, коли всі сили машин західної пропаганди тратяться на те, щоб довести, що навіть рас не існує (а як же наші очі - брешуть?), Лінн йде проти течії. Таких як він зараз не багато. До своєї смерті був Ганс Айзенк, зараз наприклад Джон Філіп Раштон та фінський вчений Тату Ванханен (співавтор багатьох праць Лінна), Джеймс Уотсон на якого спустили собак. Не те, щоб наука спростовувала висновки, просто займатися темою може стати шкідливим для кар'єри. Колись думали спростувати "расові упередження" дослідженнями, однак всі дані вправно виявлялись неполіткоректними, що в своїй праці зазначає Лінн. Наприклад анекдотична вийшла ситуація, коли вчений Гулд, ярий егалітарист, вирішив переміряти черепа різних рас, що були в колекції Мортона і на основі яких Мортон зробив висновок, що об'єм мізків у різних рас різниться. Гулд, стверджуючи, що Мортон не правильно зробив заміри, переміряв черепа і...отримав ще більшу градацію за Мортона. Але всеодно в своїй книзі зазначив, що "майже не різняться". Або коли за справу взялися генетики. Наприклад Луїджі Каваллі-Сфорца, ярий противник рас, провів дослідження і встановив...що раси існують. Щоправда визнати свою помилку Каваллі-Сфорца не схотів і придумав для рас новий термін - генетичні кластери. Саме смішне, коли ЗМІ, як завжди ні в чому не розбираючись, але говорячи про все, стверджує, що "генетики встановили, що генетична різниця між расами не більше 1%". Панове журналісти, не більше одного відсотка генетична відмінність між людиною і шимпанзе так само, але вони про це не кажуть. Отож, коли виявилось, що науково спростувати "расові упередження" не получається, сформована суспільна думка наклала табу на такі дослідження. Але на щастя, можна скільки завгодно втокмачувати пожирачам гамбургерів про "толерантність", наука не може і не вміє бути толерантною і на щастя існують дослідники, яким істина важливіша навіть за кар'єру. 

Далі буде спойлер.

У 2005 році Річард Лінн випустив книгу "Расові відмінності в інтелекті. Еволюційний погляд". На сьогодні це найбільш масштабне дослідження на цю тему. Лінн використав і об'єднав всі дані, що має на сьогодні наука - від часів Гальтона до новітніх даних. Для толерантних висновки професора сумні - різниця в інтелекті детермінована біологічно. Лінн неупереджено дослідив дані і зіставив всі версії різниць рас в інтелектах. Насправді жоден науковець не заперечує відмінності, є лише різні версії на походження цих відмінностей - середовище та генетика. Лінн чесно дослідив вплив оточення і вичислив кількість балів IQ, котрі формуються середовищем - це приміром 15 позицій. Дійсно, відомо, що на роботу мізків впливають певні фактори - насамперед це харчування (мозок найбільш енергозатратний орган тіла) та звісно ж навчання. Тим не менш ці 15 позицій ніяк не вирішують проблеми різниці. Дослідження Лінна показують, що за однакових умов середовища середній IQ негра 85, а білого 100. Вплив середовища також було спростовано Лінном дослідженням IQ європеоїдів Латинської Америки в бідних сім'ях і всеодно білі показували 100 позицій, як і європейці континенту. Дослідження Лінна також спростовують останній бастіон толерантних - версію на різницю відомого психолога Флінна. Флінн досліджував IQ негрів і встановив, що їхній рівень майже співпадає з рівнем в часи Друої світової у білих. Але Флінн не використав дані тестів щодо тих же негрів, адже рівень негрів не змінився з часів Першої світової, в той час як білих зріс, що звісно пояснюється збільшенням рівня життя, в той час як негри не збільшили свої показники. Надія толерантих це так званий "ефект Флінна", згідно з яким середній IQ людства зростає десятиліттями. Гарна казочка, але дослідження Тісдейла та Оуена у 2005 році і повторні у 2008 році, показали, що "ефект Флнна" не діє, а середній IQ популяцій здатен як на підйом, так і на спад. Наприклад в період з 1998 по 2004 середній IQ датчан знизився на 1,5 пунктів. 

Дані, отримані Лінном, повністю співпадають з логікою історії. Найбільший IQ спостерігається в регіонах, котрі ставали зачатками цивілізацій. В упередженості Лінна не варто обвинувачувати, адже він чесно показує, що середній рівень інтелекту в китайців, корейців та японців навіть на декілька пунктів вищий за євопеоїдів, в районі 103-105. Не дивно, що ці регіони, на відміну від інших азійських, давали людству високорозвинені цивілізації. Але всеодно один із факторів, чому попри це внесок європейської цивілізації значно більший за ці азійські народи, Лінн пояснює серйозним почуттям конформізму та колективності, що притаманні азіатам, на відміну від схильних до індивідуалізму європейцям. Тут цікаво, що рівень креативності та схильності до нового досвіду в європейців вищий за азіатів, що і детермінує більший вклад в європеоїдів в скарбницю людства, адже творення цивілізації завжди є винаходом чогось нового, до чого не схильний консерватизм азіатів. Але це зрозуміло будь-кому, хто знайомий з історією Азії.

Лінн також застосовує старий-новий підхід до дослідження рас, відмовившись від традиційного ділення на європеодів, монголоїдів, негроїдів та американоїдів, а повертається до традиційної ще на початку ХХ століття ділення людства на 7-8 рас, що корелює з отриманими даними. І дуже важливо, що він досліджує рівень інтелекту метисів, що дає прогнозовані результати - метиси мають інтелект середнього значення між расами.

І один з висновків Лінна, що може нас зацікавити - це дані по Європі, а саме рівність середнього IQ для всіє Європи, в тому числі до Східної слов'янської. За даними Лінна відмінність існує лише в балканському регіоні, зокрема рівень інтелекту нижчий в Греції (що унеможливлює фактор середовища), Румунії, Болгарії та трохи менший в країнах колишньої Югославії, що Лінн пояснює довгим домінуванням в регіоні тюркського етносу з Османської імперії. Також є заниження в Португалії та Іспанії (розбиває вщент теорію середовища), що пояснюється славним колоніальним минулим, великою кількістю мігрантів і в наслідок цього метисацією населення. А ось в Східній Європі інтелект із Західною різниться на рівні похибки, що знову розбиває теорії середовища - країни, що жили в інших умовах радянського минулого мають такий самий інтелект, як і європейці Західної Європи. Отже біле населення Європи є гомогенним за інтелектом, що красномовно доводить факт, що інтелект річ расова і біологічна, а ніяк не культурна.

Всю різницю в інтелектах Лінн пояснює еволюційними факторами, котрі в принципі самі напрошуються за логікою самої еволюції. Хоча далі спойлерити не буду, кому цікаво - читайте книгу Лінна і розбивайте шори пропаганди. До висновків Лінна можна ставитись по різному, але є факти, які абсолютно холодно байдужі до будь-чиїх думок, бажань, ілюзій, марень і прочих сентиментальних мантр. Логіка природи та еволюції не зважає на соціальні та ідеологічні фактори будь-яких систем і концепцій, вона не шукає рівності і не робить подарунків, вона просто інколи любить дати по зашийку, щоб з очей злетіли рожеві окуляри. І в цьому її краса.




Третя імперія - Ліберал (2)

  • 31.01.13, 17:11
2

Коли почалася Перша світова війна, західні газети рясніли заголовками: la liberte est en jeu (фр. Свобода на кону)! Це ввело в оману світову думку. Приватна думка перетворилась на загальну думку і оточила себе ореолом. Те, чого прагнули наші вороги не було свободою, а було владою. Кожний, хто розгляне питання неупереджено, зрозуміє, що в ліберальних країнах політична свобода не пішла на користь народам, які навпаки опинилися під контролем певних панівних класів. Що розуміють під свободою ці панівні класи, так це свободу і простір для своїх власних підступних інтриг. Вони досягли цього засобами парламентаризму, який їм забезпечує владу, яку вони прикривають конституцією і так званим народним представництвом. Це така собі маска, яку вдягає лібералізм, коли кричить: "свобода": маска, яку вони одягнули на початку війни. Це була перша зрада.

Коли наші вороги зрозуміли, що не можуть зламати нас у бою, вони почали заманювати у пастку наш народ. Вони хизувалися ідеєю прогресу, котру так легко сплутати з ідеєю свободи. Якби нації порівнювалися між собою своїми досягненнями, Німеччина була б поза конкуренцією і Західні країни були б посоромлені. Але з точки зору парламентських інститутів ми були відсталими. Німецький народ був впевнений, що його пригноблює наша Конституція. Пацифістські та анти-мілітаристські питання вийшли на перший план - тоді ще не можна було сказати, що ми потерпаємо економічно - і зовнішня політика була майстерно змішана з внутрішніми справами, з німецькою конституцією та навіть з пруським виборчим правом. Наші вороги оминали чіпати тему, окрім як з великою обережністю, про причини Світової війни. Вони затемняли справжню causa causas (лат. причина причин) - їхню політику оточення - вони затемняли малозначними та неістотними фактами актуальність проголошення війни і ігнорували той факт, що їхній союзник Росія в більшій мірі відповідальна за першу мобілізацію. З кожним роком їхнє красномовство зростало, в той час як війні не було видно кінця і Німеччина все більше страждала від її продовження.  Отруйні слова пролунали до нас із Білого дому: "Повинен бути мир без перемоги".

Це послання було адресоване народу, який не хотів війни і котрий не розумів, що все його майбутнє поставлено на карту. Німецький народ не був у згоді щодо своїх військових цілей, котрі ми могли сформулювати лише як досягнення успіху у війні, в той час як наші вороги були в повній згоді щодо своїх цілей, досягли секретних домовленостей між собою і говорили про них відкрито своїй публіці, вважаючи їх самоочевидними. Поведінка Німеччини демонструвала наскільки не готовою вона була до війни, вину за котру поклали на неї. І зараз вона побачила можливість повернути собі мир, яким би вона була задоволена. "Мир без перемоги" звучав прийнятно для народу з героїчною вірністю і почуттям обов'язку, котрий до цього часу потерпав від злиднів, страждав і втрачував свої здобутки. Вони вітали ідею, тому що мали почуття вродженої довірливості і сумлінності, котрі змушували нас завжди бути готовими приймати те, що наші радники - іноземні радники в нашому випадку - нам рекомендували як розумні поради, наче вони ніколи не могли бути нерозумними.

Безсенсова війна могла б ретроспективно набути значення, якби вона вела до консолідації націй, котра зважала на інтереси кожної нації і не була б грабіжницькою для деяких з них.  Наші німецькі демократи та ліберальні елементи нації перші потрапили в пастку і це відкрило шлях для інтриг, за рахунок котрих намагалися встановити мир у 1917 році. Ця сама довірливість була вдалим ґрунтом для Нордкліффської пропаганди, спрямованої до всіх незадоволених, зрадників та революціонерів, на всі соціалістичні, прогресивні та парламентські елементи, одним словом на лібералів, але тепер на не просто довірливих лібералів, а злочинних лібералів. Довірливість і зрада підготували ґрунт для подій 1918 та 1919 років: це те, що нам принесено повстанням, умовами перемир'я, здачею військового флоту; і найбільш болісним обманом було те, що ми повинні були визнати нашу вину за розв'язання війни. Це була друга зрада.

Пройшло небагато часу, як фундатор мирного договору, проявив себе як ліберал, котрим він і був. Слова: "Мир без перемоги" були сказані до наших спроб досягнення миру у 1917 році. Коли ж ми ступили на цей шлях, на котрий нас штовхали наші вороги, вони більше не повторювали цих слів. Ще менше вони були виконані після нашого краху у 1918 році, коли наші вороги досягли своєї мети. Здавалося б сьогодні вже байдуже, чи дійсно Вільсон вірив своїм словам, котрі проголошував чи він просто їх проголосив у той момент, коли зрозумів, що вони мають силу принести йому успіх та зробити можливою "війну з перемогою". Але ні. Це не питання байдужості, тому що воно містить в собі ліберальну настанову розуму. Це дивна і характерна риса ліберала захоплюватись ментальними резерваціями; ретроспективно формулювати мету, коли вже існує ймовірність її досягнення. Вільсон приніс у Європу свої власні амбіції та неймовірну впертість. Коли одного дня він опинився серед державних діячів, взята ним на себе роль посередника, виявилася неприємною для цих діячів, хоча попередню його підтримку вони вітали. Вона перетворилася на маніфест, аж ніяк не великий, він виявився неприступною вежею сили, як їм здавалося. Він був не з тих людей, які б так просто рятували світ. Він розумів, що як ідеали, так і політичні інтереси поставлені на карту, що його власний лібералізм та лібералізм американського народу був розбалансований. Він намагався досягнути компромісу. Якби лібералізм будувався на власних заявах, якби Вільсон - який відкинув пропозицію Папи Римського про посередництво і спирався виключно на Лігу націй - тримався своїх позицій, Перша світова війна могла б знайти засоби умиротворення націй. Проте не велися розмови про поступки Німеччині, якщо вона б поклала кінець війні через революцію, їй лише обіцяли слова: виборче право "вільних людей звільненої нації". Лібералізм все менше і менше говорив про ідеали. У Версалі торгувалися за дрібниці. Вільсон запобіг повному загарбанню. Сьогодні ми можемо лише жалкувати з цього. Він лише відклав неминуче. 

В деяких аспектах Вільсон проявив себе більшим лібералом ніж його англійські та французькі колеги. Він наполягав лише на одній речі: що всі інтерпретації, виверти та порушення законів мали бути прийнятими нами, як вияв застосування принципів на практиці. Лібералізм завжди спантеличує ліберала; може іноді він і приймає свої ліберальні принципи серйозно, але коли це не можливо, він задовольняється видимістю дотримання цих принципів. Завжди приходить такий момент, коли ліберал показує своє істинне лице і з холодною безпринципністю обирає найкоротший та найвигідніший для себе шлях досягнення своєї мети. Як це зробив Клемансо. Протягом всього його життя лібералізм був для нього лише питанням тактики; але кінець кінцем він перетворився на старого бульдога, який ні за що не втратить свою здобич. Так само як і Ллойд Джордж. Його лібералізм лежить в природному опортунізмі, котрий дозволяє йому грати  роль посередника і дає йому змогу підрізати свої вітрила при кожному бризі. Завдяки своїй безтурботності він долав всі перешкоди, підпорядковував все інтересам Англії і це дозволило йому повернутися додому переможцем. Проти цих двох людей Вільсон не мав жодного шансу. Він не міг завадити їхній перемозі. Його нечесність полягала в тому, щоб видавати себе за переможця. Це була третя зрада.

Мир не приніс світу свободу, а лише рабство: він не приніс навіть миру.

До цього часу державні діячі, які підписали мирний договір у Версалі, зухвало вихваляють свою роботу, як досягнення миру та прогресу. 

Це була зухвалість обманутих людей. Ті хто прийшов до влади після Версалю, зобов'язані цим відсутності принципів, яку вони видавали за принцип. Це нікчемний дарунок ліберала, який використовує ідеали задля досягнення власної мети, він використовує ідеали, щоб приховати власні корисливі мотиви.

Третя імперія - Ліберал (1)

  • 22.01.13, 09:50
3.Ліберал

Лібералізм це смерть націй

1

Шириться підозра у країні, що нація постраждала через зраду.

Не через зраду Версалю. Це і так зрозуміло: сорок пунктів перетворилися на чотириста чотирнадцять статей мирного договору,завіреного його ініціатором (Вудро Вільсоном).

Ці інші зрадники з'явилися через використання ідеалів в своїх егоїстичних цілях.  Наші вороги побачили, що вони не змогли б зробити нічого кращого для себе, ніж через мир змусити нас відмовитись вести війну, в якій ми ще не перемогли; вони побачили, що не було нічого ліпшого, ніж змусити деяких німців прийняти ці ідеали.  Не важливо чи зосереджуємо ми увагу на зрадниках чи на зраджених, ми знаходимо себе у своєрідній атмосфері химерних принципів.

Наші опоненти скористалися цією атмосферою на свою користь задля нашого послаблення. Атмосфера, про котру ми ведемо мову, просякнута небезпечною ментальною інфекцією, яка може знищити наш імунітет. Це атмосфера лібералізму, що роз'єднує, несе моральну хворобу серед націй і руїну в нації, де він домінує.  Цей смертельний лібералізм не треба розуміти, як прерогативу однієї партії. Він породжений однією європейською партією, яка носить його ім'я, але він поширює свій згубний вплив на всі партії і нівелює всі відмінності між ними: він створює знайому фігуру професійного партійного лідера.

Принцип лібералізму полягає в тому, щоб не мати незмінних принципів і твердити, що це і є їхній принцип.

Третя імперія - Соціаліст (7)

  • 17.01.13, 10:34
7

Кожний народ має свій власний соціалізм.

Маркс сколихнув Німеччину до самого коріння. Він душив зерна національного соціалізму, котрі починали рости у Вільгельма Вейтлінга і в іншій формі у Родбертуса. Вплив Маркса був характерним: він був нещадним диссектором Європейської економічної системи. Він не мав коріння у минулому, тим не менш він поклав на себе обов'язок формувати майбутнє. Ми зараз повинні відновити ту шкоду, яку він спричинив.

Кожний народ має свій власний соціалізм.

Росіяни це показали. Російський соціалізм породив новий радянський мілітаризм. Ті самі мільйони, котрі здалися у війні тому що бажали миру і тільки миру, дозволили створити червону армію. Прийшов такий момент, коли з усіх заводів залишилися працювати тільки військові заводи. Росіяни скорилися лютому мілітаризму нової автократії. Вони скинули бюрократів та поліцію царської автократії, котра мала присмак Санкт-Петербургу та Заходу і котру вони вважали іноземною і ворожою. Але вони прийняли автократію соціалізму, Більшовизм у Росії і в них не могло бути нічого іншого.

Кожний народ має свій власний соціалізм. Німецькі робочі досі в це не вірять. Це дуже германське в них. Перед війною вони дуже охоче і дуже довго слухали втішливі євангелія  про союз пролетарів всіх країн. Вони дійсно вірили, коли їм казали, що пролетарі усюди мають однакові класові інтереси, що вони мають більше спільного з іноземними пролетарями, ніж з іншими класами у себе в країні. Німецькі робочі пішли на війну, тому що відчули голос своєї природи і благотворної дисципліни, в якій їх виховали. Це також було дуже германським в них. Вони самі закінчили війну, тому що думали, що програли її і голос характеру підкрався до них, говорячи, що мир буде даром для їхнього народу. Це було дуже германським в них.  Потім вони втратили голову. Вони нічому не вірили. Вони не вірили своїм лідерам. Вони нічого не зберегли, окрім ідеалізму, котрий не дозволяв їм допустити, що вони були зраджені. Вони повинні це зрозуміти. Вони мають побачити, що вони ще ніколи не були так закріпачені капіталістами іноземних націй, як зараз. Маючи це розуміння, вони повинні діяти відповідно.

Кожен народ має свій власний соціалізм. Згадуючи які заяви оголошував організований перед війною Соціалістичний конгрес, ми бачимо яким ілюзіям піддавався німецький робочий. Ерве в ті дні був рупором запеклого антимілітаризму.  Він адресував свої послання аудиторії в німецьким містах і запевнив їх в прогресі антимілітаризму у Франції. Він стверджував, що французький генеральний штаб морально обеззброєний, він запевнив, що спалах війни буде сигналом до повстання для французького пролетаріату. Це не запобігло тому, що той самий Ерве перетворився в свій час на нестямного патріота; це не запобігло тому, що від початку до кінця війни французькі пролетарі боролися проти німецьких. Це було дуже по-французьки.

У тому ж самому німецькому місті англійські соціалісти відхилили резолюцію направлену на торпедування будь-якої майбутньої війни шляхом пролетарського страйку, на підставі того, що Англія взагалі не розглядала такого питання, адже жоден англійський уряд не зможе вести війну без підтримки англійського робочого класу. Але це саме англійський робочий клас зробив можливим те, що їхній уряд почав підготовку війни, оголосив війну та виграв війну. Це було дуже по-англійському.

Німецькі соціалісти пишалися змішуванням продуманої теорії з практичним застосуванням, щоб створити баланс справедливості. Але німецькі соціалісти були сліпі щодо міжнародної політики; вони ніколи не думали про нації. Вони не думали про можливі виклики для існування молодої нації, вони не думали про перенаселену країну. Вони не розуміли, що більш важливо тримати баланс між націями, ніж баланс між класами. Вони ніколи не запитували, що стиснута нація, яка не мала можливості як в інших націй, буде робити з продуктом своєї зростаючої індустрії. Вони не бачили, що соціал-імперіалізм міг відкрити їм нові ринки і нові місця для робочого класу. Сьогодні німецький народ позбавлений всіх своїх можливостей. Сьогодні ця нація заявляє, що двадцять мільйонів для них зайві, двадцять мільйонів, яким немає де жити. Можливо німецький соціалізм має нову національну місію: покладену на нього не Марксом, а Світовою війною: поставити себе во главі всіх пригноблених націй і показати їм умови, тільки при котрих вони зможуть жити.

Коли ми зараз говоримо про німецьких соціалістів, ми не маємо звісно ж на увазі соціалізм соціал-демократів, партія яких захопила владу після нашого краху; також не йде мова про марксистських соціалістів, котрі не хочуть відмовлятися від класової війни в своєму Інтернаціоналі. Швидше ми маємо на увазі корпоративну концепцію держави та економіки, котра має стати основою нашого революційного руху, але потім принесе консервативну стабільність. Ми називаємо Фрідріха Ліста німецьким соціалістом, тому що його опис міжнародної політики базувався на політичній економіці. У внутрішній політиці ідея організації торгівлі і професії відсилає нас до Фрідріха Генріха фон Штейна; це ідея гільдій у Середньовіччі. Все вказує на нову концепцію соціалізму. Молодь вимагає лідера, котрий поведе її в авангарді: лідер здатний приймати рішення, не типовий західник, котрий тільки і вміє, що підводити підсумки. Соціалізм для нас значить викорчовування, реорганізація, градація.

Інтернаціонального соціалізму не існує. Його не існувало перед війною, не існує йог і після війни. Німецький робочий був замучений своєю марксистською вірою. Він має примиритися з тим фактом, що обіцянка "світу для пролетаріату" не виконана. Він повинен зрозуміти, що пролетаріат кожної країни думає лише про свою власну державу. Нації переможниці застосували марксистський принцип "переваги власних інтересів" - котрий цей скептик думав що відкрив як базис всієї моральності - тільки перевага своєї власної країни. Вони уклали мир навмисно, щоб експлуатувати Німеччину. Проблеми соціалізму досі не вирішені.

Революція, котра була націлена на створення демократичної держави, не добилася успіху у реалізації своїх принципів. Німецьким соціалістам зараз нічого не лишається, окрім того, що розмірковувати ретроспективно, що було в них такого, що завадило їм вирішити свої проблеми по марксистській лінії. Якщо вони зроблять це, вони зрозуміють, що причиною була зараза лібералізму у їхньому соціалізмі, котра їх згубила: нееластичний, догматичний, раціоналістичний лібералізм, котрий своїм чистим "розумом" не бачив реальності. Ми поки що не знаємо, хто вирішить проблеми, котрі залишаються в соціалізмі. Ми не можемо вірити, що німецький комунізм, котрий досі чіпляється за Маркса, буде сприяти вирішенню, хоча німецький комунізм має німецьке завзяття. В будь-якому випадку ми знаємо - і ми маємо в це вірити - що німецький соціалізм, котрий ми маємо на увазі, може і повинен вирішити свої проблеми на вищому рівні за Маркса: на тому рівні, де немає класових проблем, а існують лише національні. 

Ми маємо одну перевагу перед нашими ворогами в існуванні наших проблем, котрі породила наша поразка і не вирішила наша революція. Це чисто інтелектуальна перевага: але вона одна з найкращих. Ми можемо думати про повну відсутність ідей, котру демонструють наші вороги: їхня перемога принесла їм самовпевненість і задоволеність - незважаючи на всі політичні та економічні небезпеки, з котрими зіштовхнулись їхні країни.

Це буде трагедія, це буде катастрофа, це буде наше знищення, якщо ми не вирішимо проблеми, котрі постали перед нами. Але якщо ми знайдемо рішення для наших проблем, геніальне і перманентне вирішення на всі часи, тоді приклад нової держави і нового економічного порядку, котрі ми збудуємо, дасть нам величезний авторитет, котрий матиме величезний вплив на інші країни, авторитет перед яким наші вороги будуть безсилі.

Соціалізм починається коли закінчується марксизм. Німецькі соціалісти покликані зіграти в духовній та інтелектуальній історії людства роль чистячого засобу від всіх залишків лібералізму. Лібералізм це зловісна сила дев'ятнадцятого століття, котра підриває і знищує всі основи соціалізму, так само як вона підриває і знищує всі основи політичної філософії та світового порядку. Лібералізм це продукт Заходу, котрий досі ховається в парламентаризмі і називає себе демократією.

Відродити німецький соціалізм це не завдання Германської Третьої імперії.

Новий соціалізм має стати основою Германської Третьої імперії.   

Третя імперія - Соціаліст (6)

  • 13.01.13, 19:21
6

Безпосередній результат війни це те, що нації зі спадаючим населенням перемогли, а нації зі зростаючим зазнали поразки.

Справедливий мир обіцяли завойовники і урочисто його гарантували. Але переможці експлуатували мир, щоб нав'язати свою справедливість тим, хто її до цього і так мав.

Переможці не мали проблем із перенаселенням. Їхня країни надавали притулок всім, хто знав їхню мову. В доповнення до цього вони володіли землями, куди могли мігрувати їхні люди. Вони поділили глобус між собою. Коли світова "анексія" придбала потворне звучання і "сфера впливу" стала не менш підозрілим висловом, вони вигадали ідею мандатів і поклали їх на себе через Лігу Націй. В них не було достатньо народу, щоб володіти цими країнами і керувати ними повною мірою, або підняти їх на вищий рівень прогресу, сприяти якому вони вважали своїм своєрідним привілеєм. Проблема з населенням у переможців в тому, що воно в них стрімко зменшується.

Ми маємо визнати, що  Британія це нація підприємливого народу з великою колоніальною традицією. Вона включає в себе більше п'ятдесяти мільйонів англійців, шотландців та ірландців, на яких вони побудували свою англо-саксонську імперію. І зараз вони переживають труднощі - труднощі чисельності в основному - тому вони зараз відступають зі своїх віддалених позицій в Мурманську і Персії і схиляються до того, щоб різні концесії в Єгипті, Індії та Туреччині, поки вони звісно не знайдуть щось доцільніше, розумно перерозподілити або допустити до партнерства інших, але в кінцевому рахунку повстання та втрата територій покладуть край їхньому домінуванню в світі.

Франція також виявилася безпорадною, опинившись віч-на-віч зі своєю проблемою депопуляції. Вона марно прагнула на протязі останніх сорока років підтримувати своє населення на рівні сорока мільйонів. Вона мала величезні труднощі з репродукцією своїх білих громадян, через що туди увірвалися чорні французи з метою грабунку. Тим не менш вони також як і Британія, володіють половиною світу, котра дісталася їм як ціна за Світову війну. Проте егоцентричний француз ніколи добровільно не буде жити за межами Франції. Він віддає перевагу Парижу, де він заохочує іноземців приїжджати до нього і милуватися ним. Він не знає, яка насправді відстала і беззмістовна його держава, з її вимираючим населенням і її малими будиночками, в яких рантьє може процвітати, але ніколи йому не стати першовідкривачем. Франція не має достатньо людей, щоб зустріти виклики своєї старої держави, ще менш достатньо їх для того, щоб нести тягар праці у нових і віддалених країнах. Французи не колоністи і не імперіалісти; вони просто наглядачі за рабами в ті рідкі часи, коли мають силу. Вони не дбали про свої колонії, які здобули завдяки своєму Іноземному легіону, котрий зібрали з невдах усієї Європи,  вони лише примітивно грабували їх. На Рейні вони утримують африканські війська для використання їх проти німців, і ця країна, з населенням, що вироджується, домінує сьогодні над густонаселеними державами. Обов'язково прийде день - він має прийти - коли цей породжений парадокс, котрий створив Версаль, підійде до кінця.

Популяційна проблема піднімає голову там, де народ не має території, пропорційної їхньої кількості і відсутня можливість для цих людей жити за межами території, проблема існує там, де зростаюче населення змушене завозити продукти харчування та сировину для своєї індустрії з-за кордону.  Проблема населення не може бути ізольована; вона переростає в економічну проблему і потім в політичну: це проблема всіх блокадних держав. Проблема превалює серед тих націй, котрі в результаті війни втратили можливість вільно розпоряджатися своїми людськими ресурсами. Росія має достатньо території для своїх мільйонів, вона отримала доступ до своїх найближчих і найбільш важливих сусідів. Вона уклала угоду з капіталістами, запропонувавши західному капіталу економічні концессії, котрі загрожуть її суверенитету, в обмін на свободу торгівлі. Італія ж стала жертвою; поки вона намагалася керувати своєю еміграцією в Південну Африку, Алжир та Туніс увірвалися у її двері, щоб поглинути її зростаюче населення, так наче вони не належали Франції, яка вироджується.

Проблема населення об'єднує всі завойовані народи; і поки вона залишається невирішеною нації залишаться в суті своїй підкореними. Чи зможуть соціалісти нарешті зрозуміти той факт, що німецький передвоєнний імперіалізм був героїчною спробою вирішити проблему перенаселення? Він поклав край витоку з Німеччини. Це була тимчасова і недосконала спроба вирішення, кінець кінцем вона давала змогу значним верствам нашого народу продовжувати жити в Німеччині, котрих в іншому випадку ми би втратили. Це розвивало індустрію та торгівлю, даючи змогу більш ніж шістдесяти мільйонам людей знайти роботу в країні, котра в противному випадку мала б змогу підтримати не більше чотирьох мільйонів. Це сприяло розвитку техніки, що заощаджувала працю, котра парадоксально збільшувала зайнятість. Наші колоніальні володіння були доволі скромними, але ніш імперіалізм думав про розширення і збільшення: він думав про майбутнє.

Коли наш імперіалізм програв у війні, наш соціалізм програв її також. Перед тим, як наші соціальні проблеми будуть вирішені, мають бути вирішенні проблеми національні, і особливо головна проблема з них. Англійський робітник може жити, тому що володіння його держави мають достатньо потужностей для своєї національності; французи можуть жити, тому що мають більше землі ніж людей; Німеччина, Італія і всі Центрально-європейські народи не можуть жити, тому що навіть не знають де їм працювати і за що існувати.

Ера просвітлення просвітила нас в усьому, окрім життєвих умов людини. Цю бездіяльність зараз намагаються виправити запізнілими думками. Нео-мальтузіанство вчить нас, що кількість населення може бути доведена у відповідності з вільним простором. З характерною для німця відсутністю розуміння, Вільгельм Домс - котрий був одержимий проблемою перенаселення - розвивав ідею навмисного обмеження народжуваності, як культурного досягнення і знайшов естетичне підґрунтя для свого хрестового походу проти "числової експансії". Ненависть до людства в масі, змусила його зайти настільки далеко, щоб заявити, що набагато менше значення має те, кому земля належить, ніж те, як вона виглядає. Чи може бути щось більш огидне, ніж його бачення світу, як пам'ятника природи, чия мова есперанто?  Німецький імперіалізм повинен був зміцнити наш світ і у зовнішніх формах. Але результат війни змушує художника скромно звернутися до ремісничої роботи. Він перестає бути одним з розкоші у розкішній цивілізації. Він не повинен віддаватися марній надії, що він, який лише є продуктом історії, зможе творити історію сам.

Марно вивчати статистику, створювати наукові інститути популяційних проблем, щоб регулювати відносити між націями. Марно сподіватись, що інтернаціональний пацифізм зможе навчити нації досягати консенсусу. З часів Версаля ми знаємо, що такі сподівання є німецькою ілюзією. Зусилля, які ми докладали для вирішення наших економічних труднощів шляхом заснування поселень для колишніх солдатів і для безробітних і таким чином знищуючи інтенсивне дрібне сільське господарство, щоб звільнити місце для самих себе, заслуговують більш серйозної уваги. Поселення для колишніх військовослужбовців були натуральним пост-військовим феноменом, але вони були можливі в великих масштабах лише для переможців, не для завойованого народу, чия територія була вкорочена. Земельні поселення не були направлені на простий народ. Це приватне, найбільш корпоративне рішення для проблеми населення, але не соціалістичне рішення. В кращому випадку зусилля на вирішення були направлені на індивідуума, але не на націю.

Досвід цих земельних поселень довів, що ми не можемо зустрічати проблеми пів-мірами. Мова йде про національну свободу пересування, котра була в нас конфіскована. Було пораховано, що в нас ще є місце ще для п'яти мільйонів. Навіть якщо ця максимальна цифра є теоретично вірною, то практично і психологічно вона є фіктивною. Так може вважати людина атрофована, а не людина з заповзятливою вдачею. Ці пропозиції не дають рішення емігрантам і авантюристам. Людям, які не знаходять собі місця в країні, а хочуть подорожувати і побачити світ, перед тим як вирішать осісти. Земельні поселення в Німеччині це порада відчаю. Якби нам навіть і вдалося розселити наших людей в кожному куточку Німеччини, ми лише б створили Китай в Європі. І якби нам вдалося перетворити цей Китай в Європі на величезний заповідник ринку, ми змушені були б пожертвувати нашими найглибшими інстинктами: спонуканням до ризику, до покладення на себе тягару відповідальності, до перемоги. Ніщо після війни не дратувало нас так сильно, як факт того, що нам заборонили мислити масштабно. Хіба ми зараз не загниваємо у дріб'язковості?

Нео-мальтузіанство радить нам обмежувати нашу народжуваність.  Це не героїчне рішення. Перенаселення це задум природи. Природа і має вирішити цю проблему. Мальтузіанська максима: процвітання обмежує кількість потомства. Це не перспектива для нашого процвітання сьогодні.  Ми країна з надлишковим населенням у двадцять мільйонів. Еміграція заборонена пролетаріату; вона заборонена для нації. Це нам нічого не дає, але може зламати нашу силу. Наша остання надія зосереджена в нашому народі, він єдина основа нашої сили сьогодні. Наша раса складає близько ста мільйонів сьогодні. Можливо в майбутньому ми побачимо п'ятдесят мільйонів німців на віддалених землях і лише інші п'ядесят у Німеччині. Але цей розподіл передбачає величезний зсув населення, перепоною для якого є Версальський договір. Тим часом німці прибувають до нас з усіх кінців. Вони повертаються з конфіскованих і завойованих територій, вони повертаються з-за кордону. Їх вже не можна порахувати. Нова міграція невідворотна.

Німецька нація в русі. Її шлях заблоковано. Вона втратила свою орієнтацію. Вона прагне місця. Вона прагне роботи і не може її знайти. Ми перетворюємось на націю пролетарів.

Таким чином умови життя жорстко тиснуть на найбільш розумних, але вони мають силу цьому протистояти. Вони здатні стати лідерами, вони вказують на вирішення політичних проблем, національних проблем. Вони не думають про класи, вони думають лише про націю, про свій шестидесятимільйонний народ Німеччини. Маса в свою чергує стає політично свідомою, національно свідомою. Вони все більше і більше повстають проти тиску своїх кайданів; і чим більше вони розуміють правдиві причини свого рабства, тим більше вони повстають проти своїх тюремників. Їхнє перше повстання було направлено проти їхнього гнобителя, реального чи уявного, в своїй власній державі. Ніхто не може пророкувати нам, що щоб очистити наш шлях до свободи, нам треба зіштовхнути тридцять мільйонів німців проти інших тридцяти у громадянській війні. Не дивлячись на всі наші внутрішні конфлікти, їхні причини лежать в одній площині: вони лежать на зовні. 

Не є таємницею, що частка нашої крові тече у венах майже всього світу, так само у націях, що вироджуються, так як і у націях, що зростають. Вона поширює наші думки на зовні, вона поширює невгамовність, котра є нашою долею. Це буде означати наш кінець, коли чари старих націй - котрі радо намагаються приписати свій спокій нам - окутають нас. 

Ми не дисперсивний народ. Ми народ стиснутий, народ кинутий у в'язницю. І просторовий утиск, в який нас увігнали мов стадо є мірою небезпеки, яку ми являємо. 

Хіба не повинні ми заснувати нашу політику виживання на цій небезпеці?

Третя імперія - Соціаліст (5)

  • 11.01.13, 10:58
5

Соціалістична катастрофа повертається до марксистських догм. Вона повертається до учнів, поплічників та піонерів марксизму. До того, що здобуло собі європейської слави як класичний соціалізм: німецький соціалізм замість німецької соціал-демократії.

Маркс спеціально закликав німецький пролетаріат стати "теоретиками всього європейського пролетаріату" і Енгельс хизувався, що німецькі соціалісти мають честь претендувати не тільки на спадок Сен Сімона, Фурьє та Оуена, але також на спадок Канта, Гегеля та Фіхте. Сімдесят п'ять років німецького соціалізму від його народження до спалаху Світової війни показали який незначний і недостатній відбиток на соціалізмі залишив цей величний спадок. Це виглядало, наче "інверсія" гегелівської філософії, котру застосував Маркс, поховала німецький соціалізм під грудою матерії так, що той втратив всю свою силу думати історично і діяти політично. Він всеціло покладався на марксистську логіку і вірив, що логіка вічно незмінна, і утримувався від випробування її на постійно мінливій реальності. Серед усіх інтерпретацій марксизму, котрі шукали наукових підтверджень для соціалізму, переконання Каутського не мають бути забуті, бо йому вдалося в своїх книжках вишукано показати повну відсутність будь-якої думки. Його памфлети, бо вони не заслуговують більш достойної назви, принизили стандарт, який люди почали вимагати від соціалістичної літератури. Матеріалізм не дав ніякої класики, в той час як ідеалізм філософської історії породив істориків рівня Ранке чи Якоба Буркхарда, поряд з якими не існує історика матеріаліста вартого згадки.

Соціалісти були гарними партійцями. Їхня марксистська віра була настільки ортодоксальною, що їхній мозок був закритий до всіх вимог політичної реальності.  Німецькі соціал-демократи були згублені агітаційними комбінаціями. Вони сприймали не критично все, що піддається пропаганді, все, що здається "радикальним", все що здається "новим". Це їх погубило. Німецькі соціалісти вірили, що мислять інтернаціонально, а не намагалися поінформувати себе про міжнародні відносини. Гордість партії була в її організації, котра була віртуозною. Навіть антимілітаризм соціал-демократичної програми не завадив їм почувати себе вдоволеними, коли їхня організація була порівняна з прусською армією і дисципліна обох стала доказом німецької ефективності. Але вони уникали відповіді: кому ця соціалістична організація призвана служити - і чи можливо, що вони служать одній іноземній політичній силі - і яким саме кольорам вони служать? Тим часом чесний німецький робочий вивчав на пам'ять всі пункти комуністичного маніфесту, особливо останній, котрий закликав пролетарів всіх країн єднатися. Вихвалявся неіснуючий Інтернаціонал і на конгресах співалася інтернаціональна пісня для делегатів інших країн. Іноземців вітали надривною Марсильєзою з великою щирістю і з ексцентричним благоволінням, бо провінційно-мислячі німецькі міщани любили погоджуватись з усім екзотичним. Все це сприяло, це все повинно було привести до того, що нас ввели в оману і в кінцевому рахунку до краху нашого народу.

Легко виявити сліди англійського походження в системі Маркса та Енгельса; очевидно, що її творцями були учні Адама Сміта та його твору "Дослідження про природу і причини багатства народів". Нам не потрібно підкреслювати той факт, що німецька соціал-демократія не взяла до уваги лінію думки, котру принаймні згадували Маркс та Енегльс, котра вплинула на політичні та економічні взаємини між народами, вони навіть не спробували продовжити ланцюжок думок Генріха Фрідріха фон Штейна. Найціннішим з усіх досліджень для них повинна була бути робота видатного німецького політ-економіста Фрідріха Ліста, котрий замінив англійські максими своєю національною системою і накреслив для Центральної Європи континентальний економічний план з центром в Німеччині. В період домінування Манчестера і пізніше в часи імперіалістичної філософської школи, він побачив зміни сил націй і наростання напруженості між ними, котрі прискорювали світову війну. Але соціал-демократи залишили Фрідріха Ліста поза своєю увагою. Для німецьких соціалістів класова боротьба була всім і вони ігнорували природній відбір Дарвіна, вважали, що їхній пацифізм вимагав від них заплющувати очі на будь-яку можливість війни між європейськими націями. Вони віддавали перевагу боротьбі з німецьким мілітаризмом і всі їхні дії були направлені проти інтересів власного народу. Можливо це було занадто очікувати від німецьких соціалістів, що вони будуть рахуватись з поточним імперіалістичним ідеалом. Цього їм не дозволяла марксистська доктрина, але є докази того, що навіть серед них існували деякі німці, вдома та закордоном, котрі мали розумну картину реального світу в якому ми живемо.

Серед їхньої іншої бездіяльності соціалісти не звертали увагу на найбільшу з проблем, з котрою зіткнулися всі цивілізовані держави: проблему перенаселення. Безумовно в цій бездіяльності винний Маркс. Були нації, котрі володіли простором та землею, продовольчими харчами та сировиною, свободою пересування та розширення, а були нації, котрі цим не володіли. Були нації, в яких пролетаріат був відсутнім або був незначним на окраїнах їхньої економічної системи, побудованої на національному самозабезпеченні і колоніальній експансії, і котрі могли знайти місце своєму невеликому надлишку населення в індустрії. Були інші нації, натуральна аграрна економіка котрих була замінена неприродною індустріальною економікою, в кордонах якої тіснилося населення, воно дратувалося, нервувало і товпилося в марних пошуках виходу із ситуації.  Країни зі спадом населення могли жити в комфорті, країни з перенаселенням не могли. Марксизм був безсилим перед популяційними законами. Соціалісти любили справедливість; проте не могло бути справедливості між індивідуумами, допоки не буде справедливості між націями.

В свої ранні дні соціалізм визнавав, що нерівність у власності між націями є проблемою. Прудон вбачав, що питання власності є питанням землі і закликав до рівномірного розподілу її в світі, і він радив там де виникала нерівність застосовувати перерозподіл в кожному поколінні. Маркс, тим не менш, відкинув Прудона, як чудового софіста, котрий займався парадоксами і звинуватив його в "науковому шарлатанстві і політичному опортунізмі".  Сам Маркс казав про "закон населення", але він звертався до приватної власності, а не національної, до наслідків, а не причин. Маркс казав про "перенаселення серед робітничого класу" як про "неминучий продукт зростання багатств на капіталістичній основі", продукт накопичення капіталів в індустріальних умовах. Він вважав цей надлишок мас з "легко експлуатованого людського матеріалу" "незалежним від фактичного збільшення населення". Марксизм стверджує, всупереч власній теорії, що не індустріалізація стала причиною перенаселення, а навпаки перенаселення зробило можливим індустріалізацію.

Німецький соціал-демократ чіплявся за теорію багатства, за теорію накопичення і за теорію катастроф. Тільки зараз він почав звертати увагу на націю, а не тільки на класи. Він нарешті - більшою мірою неохоче - почав думати про аграрний соціалізм. Він не хоче визнавати, що тут існує клас робочих, котрі не відчувають себе пролетарями, але він нарешті наближається до проблеми продуктів харчування. Тим не менш він ніколи не повернеться обличчям до питання перенаселення, найбільш нагальну з усіх соціальних проблем, котра почала викликати занепокоєння у 80-х роках, коли великомасштабна еміграція засвідчила, що ми, як сказав Ганс Грімм, "люди без своєї кімнати". Ті самі німецькі соціал-демократи, котрі вигадували узгодження Дарвіна та пацифізму - вони не тривожили себе думкою, що природа являє собою битву за існування, в якому виживає переможець - як видається, не передбачали можливість боротьби між націями, в якій Німеччина може бути переможена, вони не думали, що зростаюче та працьовите населення має право на перемогу. Соціал-демократ не зможе побачити, що рішення проблеми перенаселення це соціалізм. Він не став би питати, чи можливо, що справжня система для регулювання виробництва та споживання надлишковим населенням могла бути знайдена без імперіалізму. Він лише як папуга повторював, що імперіалізм є системою для експлуатації іноземних країн і лише питання прибутків для капіталістів.

Ми повинні були підтримувати тезу - і доносити її до пролетаріату - що володіння землею є засобом у перенаселених держав для виявлення засобів до існування: практична, живуча, політично доцільна теза. За іронією долі її правда була виявлена робочим класом двох держав, Франції та Англії, населення котрих стрімко зменшувалося і це було приховано від німецьких робочих, мешканців перенаселеної держави. В Англії кожен прошарок народу знав, що сила дає преференції у економіці. Довірливий німецький пролетаріат повірив тому, що демократичні лідери їм проповідували: що прийде день, коли держав і націй більше не буде, коли всі люди будуть володіти землею спільно і чудова економіка буде дбати про благополуччя мас.

Ситуація вимагала розплутати соціалістичне бачення, відділивши політичні упередження від політичної реальності. Але такої людини, здатної на це, не знайшлося. Не дивно, що наш народ був неготовий до Світової війни, коли їхні соціалістичні лідери були настільки неготові.

Ані спалах, ані розв'язка Світової війни не допомогли змінити таке ставлення німецький соціал-демократів. Щоправда деякі з них зараз кричать: "Занадто пізно!", коли побачили як наші колонії були вирвані від нас, придбанню котрих вони чинили запеклий опір. Разом з нашими колоніями ми втратили наші запаси сировини і нашу можливість до еміграції. Але й досі німецькі соціалісти не звертаються до питання населення, тому що впевнені, що проблема національних війн лежить в площині класової боротьби.

Німецькі соціалісти казали, що двадцять мільйонів душ це забагато для Німеччини. Вони не можуть зрозуміти, що це їхні власні пролетарі - німецький народ перетворився на пролетарський народ і сьогодні будь-хто може належати до пролетаріату. Вони намагались заспокоїти всі наші тривоги і запевняли німецьких робочих, що в нас є кімната для кожного німця. На доказ своїх слів вони посилалися на факт, що до війни ми запрошували до нашої країни сотні і тисячі поляків та італійців.  Вони не бачили, що проблема населення перетинається з культурною проблемою.  Завдячуючи поширенню технічних можливостей нашого народу, нашій національній освіті, нашому чудовому військовому комплексу і нашій оборонній програмі, наше населення, як в селах, так і в містах, було кваліфіковано для роботи більш високого класу. Ми мали змогу віддати "некваліфіковану" роботу неосвіченим полякам, італійцям та іншим.  Двадцять мільйонів нашого надлишкового населення це чудовий високоосвічений пролетаріат; вони занадто добрі для батрачної роботи. Проблема, що вони представляли підкреслювала, не вирішувала, а лише вказувала, чому ми відкрили двері для робочих з інших країн.

Проблема населення це проблема Німеччини: соціалістична проблема, якщо бажаєте, але більш точно це німецька проблема. Допоки доступ до зовнішнього світу нам заборонений, ми маємо шукати її вирішення, не заглядаючи за наші кордони; і якщо ми не знайдемо її зараз і тут, тоді колись прийде день, коли ми вибухнемо, зруйнувавши кордони і будемо змушені шукати її на зовні.

Третя імперія - Соціаліст (4)

  • 08.01.13, 18:35
4

Матеріалістична концепція історії вихваляє себе як науку досвіду. Тут соціалісти сіли в калюжу з парадоксом, оскільки вони спекулювали про гіпотетичне майбутнє, про природу досвіду якого нам нічого не може бути відомо.

Соціаліст тим не менш мислив достатньо не критично, щоб закликати природничі науки собі на допомогу, сподіваючись отримати підкріплення своїм теоріям у майбутньому. Він взиває до Дарвіна, як свідка у своїй справі. Маркс заявляв, що "природній відбір" хоча і грубо "пояснений англійською модою", повинен стати "науковим базисом нашої теорії". Слідуючи йому, Енгельс запевнив своїх учнів, що в основі фундаментальної економічної думки, що лежить в основі Комуністичного маніфесту, "лежать ті самі закони прогресу, справедливість яких Дарвін показав для природничої науки".

Хтось колись має звернути увагу соціалістів на факт, що докази Дарвіна слугують доказами прямо протилежної думки. Соціалісти тим не менш повні рішучості відстоювати свою науку соціологію за будь-яку ціну і не хочуть вчитися. Німецькі соціал-демократи вхопилися за принцип природної адаптації і старий добрий Бебель, повний наукового завзяття, поспішив застосувати дедукцію: оскільки Дарвін довів, що організми самі пристосовуються до навколишнього середовища, все, що соціалістам треба зробити це забезпечити людині бажані соціальні умови і тоді людська тварина одразу ж дуже сильно змінить свій характер. Це все, що потрібно, щоб замінити "нації" на "людство" і всі національні сентименти будуть викорінені. Ці думки Бебеля були спростовані вченими, які вказали, що цій новій соціальний організації будуть потрібні століття, перш ніж людство адаптується саме до себе. Соціалісти вважали, що нові соціальні умови можуть негайно створити нову людську тварину. Але історія не може бути знищена так просто, не для народу, який має свою державу та свою мову. Серед нас існують пре-преісторичні фактори та вічні сили, котрі знову відроджують себе і виставляють на посміховисько всі абстрактні розрахунки. 

Проти цієї матеріалістичної концепції історії виступила вся наука і не сказала ані слова в її підтримку, проте популярні писаки продовжували випускати памфлети з посиланням на фіктивну "науку". Будучи соціалістами вони палко проповідували освіту та просвітництво, але вони не хотіли чути вчення Ернста фон Баєра, якби вони прислухалися до нього, то вони б дізналися, що еволюція наштовхує на питання про походження і ми можемо пояснити еволюцію тільки тоді, коли ми будемо постулювати первісний акт творіння до всіх форм життя, не тільки по відношенню до людства. Соціалісти були однаково глухі і до вчення Морітца Вагнера, теорія сепарації якого була доповнена теорією відбору. Це повинно було навчити їх чомусь цінному про походження націй, оскільки сепарація в просторі є переконливою причиною диференціації видів, і після цього соціалісти мали б рахуватися з існуванням націй сьогодні, навіть якщо їхнє уявне майбутнє існує без них. Соціал-демократи також були глухі до досліджень Людвіга Вольтмана, котрий дослідив і спростував марксистські позиції з точки зору антропології, морфології та генеалогії. Соціалісти відмовляються звернути увагу на націю чи на індивідуальність; вони не терплять дуалізму і знаходять притулок в банальному монізмі. Вони заперечують, що існування протилежностей це принцип природи, що існує дуалізм думки та матерії, що всередині цього дуалізму людський мозок породжує ініціативу. Вони не визнають, що людина сама еволюціонує; що мозок диктує людині вертикальну позицію; що людська історія була власним найвеличнішим досягненням самої людини.

Багато років тому Шиллер сформулював ідеалістичну концепцію історії, котра бачила в людині моральну діючу силу, що контролює природу. Матеріалісти ніколи не вийшли за межі позитивістської точки зору, котра обмежує історію спробами зрозуміти її умови, описати її феномени та проаналізувати її компоненти. Але є, тим не менш, інша точка зору: метафізична, котра включає фізичну, інтелектуальну та наукову точки зору: точка зору, яка визнає велич і піднімається вище людської деградації: єдина точка зору, за допомогою якої можна знайти відповідь на питання: Хто створив свідомість? Це не відповідь, що свідомість створила сама себе. Маркс ніколи не дозволяв собі міркувати, чи не може бути матеріалізм лише переходом до деяких вищих принципів. Він чіплявся за твердження, що людина творить свою історію не як вільна діюча сила, а під примусом даної свідомості. І знову ми питаємо: але хто ж створив цю свідомість? І тут може бути лише одна відповідь: людина сама є даністю.

Матеріалізм міг би бути доведеним, якби людство нічого не створювало окрім матерії. Але людство створило цінності, усю ієрархію цінностей, серед яких матеріальні цінності займають найнижчі щаблі. Матеріальні умови легко вивчати, легко випробовувати, легко рахувати та їх легко заносити до статистики. Вони легко спокусили безцеремонних мислителей і досі легко спокушають маси, котрі рідко думають - як показала наша революція, вони здатні на необдумані вчинки - маси, які займають позицію a priori до фізичних сил і займають позицію a posteriori до метафізичних, якщо не відкидають їх взагалі. Проте курс історії не детермінований матеріальними силами, але детермінований непередбачуваністю.

Матеріалістична концепція історії ніколи не брала до відома ці доводи. Вона концентрувалася на частині людської історії і не сприймала іншої частини. Однобічність соціалістичної філософії стала катастрофою для соціалістів; вони мислили економічно, але не політично. Швидкий економічний розвиток в матеріалістичну еру приніс з собою не соціалізм, як сподівався Маркс, але Світову війну. Її спалах привніс у гру інші історичні сили, ніж класові відмінності та класова війна. Навіть якщо б єдиною причиною війни було економічна конкуренція, всеодно війна була б не можливою без національного суперництва та ідей справедливості-несправедливості, що акомпанували їй. Національні пристрасті перевершили економіку, викликавши війну; і любов до несправедливості - представлена як любов до справедливості - встановила мир. Марксисти і соціалісти робили свої розрахунки не зважаючи на ці сили. Світова війна поставила історію на її належне місце і найважливіший урок цієї війни: політика, а не економіка визначає курс історії. Таким чином мова йде про те, що соціалісти, котрі на невеликий проміжок часу сподівались на те, що вони наберуть силу і будуть здатні зруйнувати капіталістичний устрій та встановити прославлений економічний устрій, замість цього опинилися перед хаосом хворої, зруйнованої та божевільної економіки.

Коли спалахнула революція соціалісти були повні добрих сподівань. Щоправда партія почала відчувати невелике тремтіння нервів, коли вони міркували над тим, як їхнє 9 листопада вплине на зовнішню політику; легке занепокоєння перед лицем історії, котрій вони ніколи не приділяли уваги і перед якою вони тепер несли відповідальність. Тим не менш революційний ідеолог Роберт Мюллер, профан у марксизмі, придумав формулу "Durchwirstschaftung" ("Супер-економіка"). Соціалізм повинен був принести визволення від матерії. Супер-економіка, котру породив соціалізм, повинна була бути проголошена як акт людської емансипації. Конституція супер-економіки мала б принести людям свободу від всіх турбот про хліб насущний. Раціональна економіка повинна була дати людям ключ від земного раю. Натомість замість досягнень економічної емансипації ми були кинуті в посилене економічне рабство, котре довело нас до найгірших злиднів з усього нашого досвіду. Ми думали тільки про економіку, про векселі, про репарації. Ми думали про сьогоднішні ціни, і вчорашні ціни, і ціни на завтра. Ми думали про тарифи і діаграми індексів, про страйки і підняття заробітної плати. Вранішній курс долара замінив вранішню молитву. Ми не думали ні про що, окрім сьогоднішньої нужденності: ані капіталіст, ані пролетар не думали ні про що інше. Ми занурились на глибину, на якій доти не бували: матеріалістична концепція історії досягла свого зеніту.

Чи може це тривати вічно? Ми знаємо, що не може. Відраза до матеріалізму, до самих себе захопила нас. Відбулася реакція, реакція проти соціалізму. Соціалізм може врятувати себе, якщо зможе очистити себе від свого матеріалізму, свого раціоналізму і що особливо важливо від своєї найбільш фатальної риси - свого лібералізму.

Соціалістична партія не може скористатися цією лінією; вона зв'язана з опортунізмом, навіть залишаючи при цьому рештки свого радикалізму, як в Росії чи лише удаючи свій радикалізм, як в Німеччині. Але окремі соціалісти можуть це зробити, соціалістична молодь може це зробити, соціалістичні робітники можуть це зробити. Вони можуть повернутися спинами до інтелектуального соціалізму, котрий увів їх в оману і прийняти емоційний соціалізм, котрий відкриває ширші перспективи ніж марксистські розрахунки.

Німецький комуніст відчуває, що має марксистську логіку за собою; і він дійсно її має; він був би змушений відмовитись від утопії, якби він відмовився від марксизму. Але якби він від цього відмовився, він отримав би більше, відкинувши руйнуючу доктрину і сьогоднішній хаос, в який він занурився з головою. Марксизм найбільш логічний; але для справжньої логіки він був повністю відірваний від реальності, коли Світова війна кинула його один на один з фактами, котрих не було в його порядку денному. 

Єдиний факт, що лишається від марксистської програми це пролетаріат. Але результат Світової війни показав, що проблеми пролетаріату не є класовими проблемами, а є національними проблемами.

Третій інтернаціонал досі годується з рук більшовиків. Соціалізм хитався у невизначеності і сховався під крилом демократії. Пролетаріат залишився, але з партійної точки зору зараз стало зрозумілим, що соціалізм та пролетаріат більше не синоніми. 

Соціалізм виявився не здатним дати відповіді на проблеми пролетаріату. Проблеми пролетаріату лишилися відкритими, величезними, похмурими, тривожними - але ці проблеми опинилися на узбіччі.

Третя імперія - Соціаліст (3)

  • 06.01.13, 16:39
3

Революція не позбавлена своєї філософії.

Матеріалістична філософія та матеріалістична концепція історії були дуже добре пристосовані до матеріалістичної революції.

Коли спалахнула революція - в Росії та Німеччині - це виглядало наче це був перший рік нової ери, котра з'явилася, щоб довести дійсність марксистських тез: а саме, що людське існування вкорінене у людській свідомості, а людська свідомість в свою чергу вкорінена в економічне існування.

Матеріалістичний світогляд антропоморфний. Він не лишає людині метафізики вище і поза собою, проте раціоналістично тащить його до низу, до того, що він вважає своєю реальністю. Це раціоналістична ера Просвітництва породила цю філософію. До цієї ери мислення людей завжди було космічним; воно находило своє обґрунтування в божественній справедливості і божественній святості. Це була свідомість духовної іманентності. Раціоналіст бачить в людині лише тварину. Гуманісти підкреслювали містичний зв'язок, що поєднує Творця та людину. Раціоналісти створили людину-машину, що живе автоматизовано, диво в багні. Творіння пояснювалось не через думку про Творця, а через думку про творіння і творіння зменшили до суми матерії, з якої воно складено і з якої воно живиться. Вегетативний ідеал Руссо, спрямований до філантропів, був лише сентиментальним штрихом. Французька революція поставила ці теорії на політичну пробу і зажадала "прав" для просвічених людей, навмисно базуючи їх на "фізичних потребах".

Німецька думка повстала проти цієї деградації людини. Німецькі уми подбали про духовне так само добре, як і про тілесні потреби людини і розвивали концепцію "Просвіти людської раси", якою вони хотіли знову відновити втрачену міць. Їхня інтерпретація нічого не могла зробити з механічним "прогресом", але пристрасно прагнула повернути людям ті ідеали, від котрих вони відмовились. Наша втеча від раціоналізму до ідеалізму сигналізувала, що наша увага була спрямована не на людські права, а на людське достоїнство. Більше ніж сто років тому Кант сказав: "Людина не може бути занадто високої думки про людство".

Але ця ідея була дуже піднесена для нас. Наступники Канта жили відповідно до ідей Канта так як вони могли і в цей період негайно послідували за ним і їм вдалося зберегти себе на достатньо високому духовному рівні. Але вони дуже легко задовольнилися своїм високим рівнем, якого досягли. Ідеалістична концепція історії стала занадто фамільярною, стала настільки сама собою зрозуміла, що втратила свою силу. Цим вона знову відкрила поле для матеріалістичної концепції історії, котра намагалася пояснити людське історичне існування крізь призму його економічних умов. Ця тенденція установилася негайно після Гегеля. Ідеалістична ідея еволюції тепер стала інтерпретована біологічно і Маркс поступив цілком логічно, коли взяв діалектику Гегеля, перевернув її "з ніг на голову", як він про це виразився, і відкрив "раціональне зерно" в "містичній оболонці", щоб потім заповнити оболонку матеріалістичним та революційним змістом.

Соціальні інститути в ті дні піддалися далекосяжним змінам. Велика індустрія розвивалася. Робітничий клас еволюціонував, підрядник перетворився на капіталіста.  Ера міжнародної економіки почалася в Англії. Їхній соціологічний феномен викликав увагу. Матеріалісти долучили до своїх задач прозорість, досвід, емпіричне спостереження, соціалістичну наполегливість і, певною мірою, також практичний науковий метод. В цьому полягає їхня міць, але й в цьому їхнє обмеження. Вони накопичували факти, проте не давали їм інтерпретацій. Учні Сен-Сімона переосмислили християнство, проповідуючи реабілітацію плоті і щастя на землі в маси. Але позитивізм приділяв настільки багато уваги людству в масі, що ігнорував індивідуальність людини.  Конт навіть був дуже близьким до того, щоб казати, що для нього "людської індивідуальності просто не існує"; "лише людство існує, всім своїм розвитком ми завдячуємо суспільству".

Матеріалістична концепція історії дебютувала як наука соціологія, спрямована на майбутнє, але застосована до сьогодення та пояснена минулим. Гегель навмисно поклав в основу історії історію держав. Матеріалісти поклали в її основу економіку. Пізніше Маркс заперечував, що він вважав "економічний фактор" як "єдиний вирішальний фактор" і марксисти відмічали, що серед суб'єктів, котрі заслуговують на увагу у майбутньому він висвітлював такі поняття, як "раса, нація і т.п.". Але ці запізнілі думки, пристебнуті до матеріалістичної концепції історії, не могли модефікувати чи змінити її сутності. Це було зайвим для Маркса та Енгельса намагатися латати діри своєї концепції з метою "уникнення непорозумінь". Матеріалістична концепція історії не визнає непорозумінь. Її значення полягає у послідовній однобічності, за допомогою якої вона продумана до самого кінця. Це масивна єдина структура, споруджена на полі історичної думки. Вона не може бути змінена. Вона може бути тільки повалена. Якщо б Маркс та Енгельс серйозно б продовжили лінію їхніх запізнілих думок, вони були б змушені визнати, що вся їхня уявна структура споруджена на фундаменті упереджень. Ми маємо судити про їхню будівлю за її фундаментом. Це одна система з багатьох - не єдина система, як стверджували Маркс та Енгельс - по-суті концепція одного дня, така ж ефемерна, як і період в який вона була народжена. Її автори були переконані, що вони збудували її на віка: що це пророцтво на майбутнє, соціологічна критика на сьогодні та філософська історія для вчора.

Дослідження думок Гегеля переконало Маркса, що "правові інституції і державні конституції не можуть бути зрозумілі ними самими, допоки не пояснити їх через так званий загальний розвиток людського ума, але його розвиток має своїм корінням матеріальні людські умови". Маркс побачив "економічний розвиток"  не як один зі звичайних людських розвитків, а як "на сьогодні найсильніший", "найбільш вирішальний", "найбільш оригінальний". Слідуючи за ним марксисти вважали, що держава, право, сила, увесь комплекс ідей, котрі в не-матеріалістичній інтерпретації визначались як людське пристосування до реальності, були по факту "суперструктурами", котрі люди будували на фундаменті  їхньої "економіки". "Сума умов виробництва" визначена і Маркс стверджував економічну структуру суспільства і формував "реальний базис, на якому всі правові та політичні суперструктури були зведені". Підводячи підсумки, він казав: "методи виробництва обумовлюють всі соціальні, політичні та інтелектуальні процеси в житті".Нічого не могло бути більш недвозначним.

Маркс намагався підтвердити свої тези посиланням на історію. В його випадку ця необережність розкриває  слабкість його теорії. Історія для Маркса тільки "історія війни класів". Він ретельно шукав в тих успішних епохах, котрі своєю найбільш героїчною могутністю спростовували його тези, якийсь тонкий зв'язок з грошима або "накопиченням багатств" чи хоча б з "надбанням сили". Він переконав сам себе, що такий зв'язок лежить у відносинах між кріпаком та паном, між містами та феодальними лордами і між монархами та їхніми баронами. Німецька аристократія у визвольній війні була для нього "найманцями Англії", тоді як відданість Торі "Королю і Конституції" є прикриттям для віданності до орендної плати за землю.

Це звісно ж незаперечно, що кожний період мав свій власний економічний феномен; що сама свячена з причин супроводжується менш свяченими проявами, що завжди були люди, партії та класи, базовими мотивами котрих був власний інтерес. Економічний фактор ніколи не буде усунутий з людських відносин; звичайно ми не повинні виключати його з уваги, але в той же час ми не повинні забувати, що це лише фактор, а не ціле.

Матеріалістична концепція історії не може вийти за рамки своєї області: матерії. Коли Маркс вторгається в інтелектуальні і духовні сфери, які він не помічав, тому що як матеріалісту йому було це чуждим, він звертався по допомогу до теорії тези, антитези та синтезу між матеріальним та духовним. Маркс запитував: "Що доводить історія ідей, крім того, що інтелектуальна продукція варіювалася з матеріальним виробництвом?". Це риторичне питання. Це питання, що є першопричиною? Що первинне: думка первинна, а матерія вторинна чи навпаки? Маркс взяв на себе роль творця. Але все ж що було первинним: сама людина чи його сила до дії, його сила створювати події та його сила дозволити подіям текти самим собою. Його думка, що первинною була людина. Маркс вважав, що це питання не потребує глибоких роздумів, щоб побачити, що "в залежності від обставин життя, в залежності від соціальних стосунків, в залежності від соціального існування, його ідеї, його погляди і концепції, коротше кажучи його свідомість, є мінливою". На нашу думку свідомість з'явилася першою і ця свідомість змінювала життя. Людина сама створює зміни, зважаючи на свої можливості. Це людина, яка творить історію, а не людина, яку творить історія. В економічній сфері не новий економічний порядок радикально змінює життя, а створені радикальні  зміни творять новий економічний порядок. Ідеї сили, права і держави не є "суперструктурами", що будуються людьми на фундаменті економіки, як стверджував Маркс. В цьому випадку все прямо протилежно: ідеї сили, права та держави є фундаментом, з якого виростає економіка. Історія не є незалежною від економіки, проте вона спочатку створює економіку і ця економіка залежить від історії. Первинними є історичні та політичні закони; економічні закони є похідними від них. Маркс був настільки одержимим економікою, що ігнорував нації, а індивідуальність він ігнорував ще більшою мірою. Маркс серйозно вірив, що держава була приречена, що історія розчиниться в економіці. 

Матеріалістична концепція історії робить свою першу помилку, коли вигадує, що начебто колись, коли умови життя були патріархальними, існувало бездержавне людське суспільство. Історія почалася з ворожих племен, які збиралися разом задля власного захисту. Матеріалістична концепція історії робить другу помилку, коли уявляє собі, що в майбутньому відродиться бездержавний суспільний стан. Економіка ніколи не зможе замінити державу, навіть у внутрішній політиці, не кажучи вже про зовнішню. Люди не можуть навіть бути нагодованими без уряду. Як можуть імпульси, пристрасті, воля, амбіції, таланти, діловитість націй бути регульовані і спрямовані без держави? Соціалізм вимагає бездержавного суспільства, але ігнорує необхідність уряду і вони закривають очі на існування націй.  Відректися від держави - це відректися від своєї національної історії. 

Маркс одного разу зазначив: людина повинна "довести на практиці" дійсність своїх думок. Матеріалістична концепція історії мала змогу перевірити свої думки на практиці.  Ми мали світову війну; серед усіх мотивів, що спонукали війну, насамперед це були політичні мотиви, мотиви держави, чи  права, чи справедливості-несправедливості, і лише в вторинними були економічні мотиви. Наслідком цього було те, що нам довелося випробувати мир, котрий в першу чергу був миром держави, права і несправедливості, і що ми пережили революцію, яка задумувалась як соціалістична, але скінчилася, залишивши нам існування держави: сильної держави для завойовників, безсилої держави для завойованих. Історія винесла вердикт для держави, коли зруйнована економічна система, далека від того, щоб привести до нового економічного порядку, була кинута напризволяще і опинилася зовсім не в змозі допомогти сама собі. Історія винесла вердикт не на користь Маркса, а на користь Гегеля. Наполеон колись сказав: "Політика це доля"; і він був правий. У тій мірі в якій ми будемо "економічними людьми", в тій мірі ми опустимося до найнижчого рівня людських думок, це найбільш жалюгідний рівень, на якому промовляється: "доля це економіка". Тут німецька думка - чи, якщо бути більш точним, думка висловлена у Німеччині - досягла свого найнижчого рівня. 

Давайте тут відзначимо, що думати у відповідності до законів, котрі знову і знову довели свою дійсність, це мати репутацію "консерватора", в той час, як відмовитися від самого себе заради очікувань, які ніколи не справдяться, це мати репутацію "прогресивної людини".

Третя імперія - Соціаліст (2)

  • 04.01.13, 11:51
2

Маркс завжди застерігав від соціалістичних утопій. Але він говорив з таким надмірним упором, з яким люди відрікаються від певних якостей, котрі мають самі.

По факту марксизм має всі симптоми соціалістичної утопії. Маркс вірив, що пролетаріат є тою силою, котра зможе створити вічний двигун. Умовою, щоб це було логічно, має бути умова, щоб це було можливо. Але Світ вже є вічним двигуном. І Деміург не дозволяє, щоб хтось втручався у його справи.

Раціоналістична логіка має таке саме відношення до істини, як статистика до реальності. Вона включає все, окрім того, що є життєво важливим. Логіка переконує нас, що існує прогрес, але історія спростовує це. Людство завжди тягнуло на нові пригоди, не маючи впевненості у шляху, навіть не маючи цілей. Цьому духу ініціативності, котрий ставив перед собою задачі навіть не маючи жодної уяви щодо можливостей їх виконання, ми завдячуємо всім цінностям і досягненням історії.

Ми зводимо ці цінності та досягнення на ніщо, окрім розрахунку. Розумний мислитель хоче скоротити життя до сум в арифметиці, котрі мають давати коректну відповідь. По факту роль, яку грає розрахунок в історії надзвичайно малий. З кожної сторони ми обмежені незліченністю. Проникливі розрахунки завжди були такими, які дивляться поза очевидні факти, котрі можна зважити і виміряти, і вони завжди рахувалися з непередбачуваними чинниками. Розрахунок може бути дієвим по відношенню до незначних відрізків часу, коли особи та персони можуть бути виміряні.  Розрахунок має бути завжди готовий до непередбачених феноменів, котрі можуть зруйнувати найбільш ретельні підрахунки і викинути їх на звалище.

Марксистський розрахунок проведений добре до сімдесяти п'яти років чи близько того. Тепер він був розбитий вщент і зараз не існує жодного доктринера, котрий зміг би зібрати до купи уламки поглядів Карла Маркса. Маркс побачив, що ні позитивістська релігія Конта і Сен-Сімона, ні фантазії Кабе, Фурьє чи Отця Анфантена і навіть не соціалістичний критицизм Прудона не здатні принести радикальних змін у суспільне людське життя. Він вивчав історію революцій і зрозумів, що "сучасна міфологія", як він її назвав,  Свободи, Рівності і Братерства дійсно революціонувала політичні інститути, однак соціальні інститути залишила без змін.

Християнство не змогло реалізувати ідеї Христа або донести його ідеї до людства,  і дозволило, щоб ця сила була розтрачена у релігійних війнах. А що ж з тією доброчесністю, на якій Платон будував свою філософську державу? Це була держава побудована на рабстві. Платонівська доброчесність була навіть більш безсила ніж християнська віра. Протягом безлічі тисячоліть люди жили на Землі і зажди деякі були щасливі, а деякі нещасні. Не релігія, не гуманізм,  не політична прозорливість не могли усунути цю несправедливість. Ні духовний, моральний чи політичний вплив ще не зуміли переконати людей встановити соціальну справедливість. Провина лежить на самих людях. Вони не зможуть піднятися до розуміння. Плоть слабка і люди завжди думають в першу чергу про своє власне Я. Маркс задумав утримати людину від свого власного Я, спокусивши його слабкою плоттю. 

Як зробити суспільний стан, в якому кожному буде гарантоване його місце та процвітання? Як організувати соціалістичну революцію знизу? Як змусити сучасних рабів організувати нове, народне, економічне, спартанське повстання? Маркс уявляв собі проблему тільки ззовні. Він намагався без попереднього обговорення індивідуальності людини, базувати свої розрахунки на загальній людській природі та на людській жадобі. Він апелював не до їхніх сильних сторін, а навпаки до їхніх слабкостей і не думав, що "занапастить їхні душі", як він хвалився поза очима "всього світу", котрий він запросив до збагачення. Засновники всіх великих релігій звеличували вічне життя поруч з яким тимчасове життя було незначним. Маркс обрав інший курс, він апелював грубо і чуттєво до людського економічного інтересу. Його досягнення було хитрістю.

Деякі пророцтва збуваються. Були деякі люди, обдаровані чутливістю, настільки кмітливі, настільки проникливі, настільки далекі від норми, що вони перетворилися, так би мовити, на довірених осіб майбутнього і вони володіли силою, що дозволяла їм допомагати формувати майбутнє. Такі люди можуть дозволити собі пророцтва, але для цього вони мають бути фізично і ментально частиною народу. Маркс не був таким. Він був євреєм, чужинцем у Європі, який тим не менш насмілився втручатися в справи європейських народів. Він не був тісно пов'язаний з історією європейських народів; його минуле не було їхнім минулим і традиції, котрі визначало їхнє теперішнє, не були його традиціями. Він не жив з ними століттями, його почуття були інакшими, його думки були інакшими. Маркс може бути зрозумілий лише через його єврейське походження. Це не випадково, що він відображає риси Моїсея та Макавеїв, риси Талмуда та Гетто. Він на іншому полюсі від Ісуса, поки він стоїть на своїй стороні, як Іуда, котрий радіє зі зради свого вчителя. В усіх працях Маркса немає жодного слова про любов до людства. Навпаки на фоні зловісної пристрасті, його слова палають ненавистю, відплатою та помстою. Послання Христа було наднаціональним, через що воно було прийняте навіть народами Півночі. Послання Маркса було інтернаціональним, через що воно змогло ввести в оману народи Європи і бути в Європі на слуху. Він адресував своє послання пролетаріату, бо думав, що серед нього національні відмінності не існують. Він був євреєм і національні почуття були не зрозумілі йому; він був раціоналістом і національні почуття для нього були застарілими. Він ігнорував вищі стани Європи, тому що не належав до них і поняття не мав про цінності, які вони створили за століття і які передавали як дорогоцінний спадок своїм дітям, спадок, в якому він та його пращури не мали частки. Він відчував свою спорідненість з пролетаріатом. Він велів їм відректися усіх національних почуттів, які вони мали і відчути разом з ним свою декласованість. Йому не приходило в голову, що можливо націонал-соціалізм може бути прецедентом до всесвітнього соціалізму; що ці люди можуть жити лише, якщо живе їхня нація.

В цьому основа його серйозних прорахунків. Марксизм проголошував благословення, а бачив прокляття. Маркс поставив перед людством задачу у вірі, що "завдання ставляться тільки тоді, коли матеріальні можливості визріли до здатності виконання задач, або коли вони знаходяться в стадії визрівання". Але світова війна спростувала його розрахунок і революція, що послідувала за нею, затерла їх начисто. Марксизм рахувався з інтернаціональним пролетаріатом, але він не враховував світ таким, яким він є: з націями і конфліктами між націями. Марксизм розраховував на високорозвинену економічну систему, якою соціалісти мали замінити капіталістичний устрій суспільства. Але доктрина мислила тільки економічними категоріями і була безсила перед лицем первинних політичних необхідностей, котрих історія не могла ігнорувати.

Кожне дерево пізнається по його плодам. Так само із марксизмом. Секрет християнського впливу лежав у вічній дійсності його недосяжної досконалості. Маркс здійснив певний вплив на пролетаріат Європи, але обмежений в ступіні та короткий за тривалістю. Увесь дух Європи був проти нього, дух двох тисяч років, котрий не можна знищити одним розчерком пера. Марксизм мав вплив лише серед молодих націй, котрі не були впевнені у собі та своїх цілях, серед таких німців, котрі викинули за борт свої традиції, серед росіян, котрі відкинули їх. Але кінець кінцем і тут марксизм зазнав поразки. Він виглядав тріумфатором в ранні дні революції, але проходило небагато днів, як він входив в протиріччя з незгладими національними характерами і локальними економічними кондиціями кожної окремої країни. В Росії марксизм був змушений піти на компроміс з всесвітнім капіталізмом, в Німеччині він був змушений піти на компроміс з республікою, з демократією і з парламентаризмом, котрий панує тут зараз.

Замість прогресу він несе регрес. Війна залишила позаду переможні і завойовані нації, але всі вони перебудувалися таким чином, що сильно суперечить передбаченням марксистів. Маркс пророкував: "як тільки припиниться експлуатація однієї людини іншою, то експлуатація однієї нації іншою також припиниться". Війна показала в усій красі керівництво тієї країни, котру зображував Томас Мор, чиї мирні громадяни в своїх гендлярських інтересах влаштували бійню - чиї посадовці  підкуповували лідерів ворожих країн і підривали їхню мораль пропагандою - чиї жителі використали перемоги, щоб увести рабство і насолоджуватись миром без необхідності працювати, тому що їхні завойовані сусіди будуть працювати за них.

Отже той світ в якому ми живемо сьогодні це не світ Карла Маркса. Ми бачимо більше прорахунків марксизму. 

Марксисти не бажають визнавати ці прорахунки. Зробити це було б демонстрацією всіх причин, через які соціалістична революція провалилась як політично, так і економічно.

Третя імперія - Соціаліст (1)

2.Соціаліст

В кожного свій власний соціалізм

1

Вся помилка соціалізму прихована в одному реченні Карла Маркса: "Отже люди ставлять перед собою такі задачі, які вони здатні виконати".

Це не правда. Люди ставлять перед собою такі задачі, які вони не здатні виконати. Це їхній геній надихає їх на це. Це їхній "божественний дух" штовхає їх до цього.

Сутність Утопії в тому, що вона ніколи не буде здійснена. Сутність християнської надії в тому, що вона ніколи не здійсниться. Сутність тисячоліття в тому, що воно живе у пророцтві, але ніколи у сучасності.

Карл Маркс не довів жодного доказу на підтвердження свого висновку. Якщо б він спробував підкріпити своє твердження прикладами з історії, він був би змушений скоритися фактам. Він би зрозумів, що кожен наступний доказ далекий від того, що він собі до цього намріяв. Тим не менш Маркс продовжував розширювати своє твердження: "Якщо ми придивимось ближче до питання, ми побачимо, що завдання ставляться тільки тоді, коли матеріальні можливості визріли до здатності виконання задач, або коли вони знаходяться в стадії визрівання".  Але хто саме ставить ці завдання? Ми не можемо припустити, що задачі ставлять самі себе. Хто той, хто формулює ці задачі і потім претендує на наявність в собі матеріальних і духовних можливостей для їх вирішення? Крім того хто визначає чи здійсненні вони чи ні, хто їх встановлює?

Маркс був просякнутий матеріалізмом. Але він не піднявся вище за матеріалізм. Марксизм досліджував всі метаморфози матерії, але не досліджував причини цих метаморфоз. Марксистська матеріалістична діалектика перетворилася фактично на фанатичне віросповідання, котре задовольняється тим, що пояснює все навколо, як результат дії та протидії. Але їхня догма неадекватна. Воно ігнорує питання про те, що лежить в основі причини. Марксизм накопичує матеріал: конкретний матеріал, статистичний матеріал, раціоналістичний матеріал. Марксисти стверджують, що в цьому і полягає їхній здобуток, їхня головна слава. Але питання залишається: хто оживляє матеріал?

Маркс вірив, що розвиток це результат серії наслідків, котрі неминуче слідують один за одним. Він вірив, що не тільки, їхній напрямок передбачуваний, але й в те, що їхня мета знана: у його випадку це напрямок пролетарського руху дев'ятнадцятого століття та соціалізм як ціль у найближчому майбутньому. Він не розумів, що явища можуть бути покликані до життя до того, як будуть здатні до розвитку, що їхнє існування залежить від процесу еволюції, котра рухається стрибками і внаслідок чого є абсолютно непередбачуваною. Він не зрозумів, що внаслідок цієї еволюції та цього розвитку явищ, вони не обов'язково викликають власне виконання, а навпаки викликають контр-задачі, котрі мають нейтралізувати та скасувати їх.

Ми люди, котрі налаштовують вітрила на Індію в надії знайти в дорозі Америку. Нашими цілями є ще не помічені королівства, розвиток котрих - матеріальний та духовний - нам не відомий. Лише коли ми дісталися цих берегів, ми можемо озирнутися назад на пройдений курс і визначити співвідношення причин і наслідків.

До цього часу все залежить від нашої волі й нашої мужності та голосу нашого натхнення. Наша доля кувалася без нашого розуміння. Ми говоримо про далекоглядність Провидіння, тому що ми самі не можемо передбачити те, що передбачено для нас.
Страницы:
1
2
3
предыдущая
следующая