хочу сюди!
 

MELANA

39 років, рак, познайомиться з хлопцем у віці 49-51 років

Замітки з міткою «герой»

Прощай

 "Господи, прийми і упокій душу раба Твого, Зеновія..."

Бо він не хотів бути нічиїм рабом.
І не був.
Він любив свободу.
Його любили всі, хто його знав.

Коли з ним прощались, небо було чисте-чисте, сухе-яскраве, а земля - волога. Від сліз.

І я прощаюсь із ним.
Місто зробило вільну дорогу від церкви біля твого дому до гарнізонного храму в центрі, а потім - на Личаків
Бо то була остання дорога твоя, Солдате.
І мер великого міста вклонився тобі, і всі присутні, бо ти заслужив на повагу. Бо ти - Герой
Тоді, в лютому, посічений осколками, ти відмовлявся покидати барикади, а потім, в травні відгукнувся на перший поклик Батьківщини і пішов захищати свій народ, свою Вітчизну і свого новообраного президента. Я сподіваюсь, твій Президент не зрадить твоєї пам'яті...
Твоя душа мала б мати втіху від глибини скорботи і рівня пошани в той час, як ворогів твоїх - путлерівців-рашистів запарпують, як кіт лайно, як собак безіменних.
Ти їх переміг духом. Ти загинув непереможеним. І ми переможемо.
Тепер твій брат-близнюк має жити за двох. і кожен з нас має жити для перемоги. Або померти. Як Бог дасть. 
Таким був твій обов'язок і ти його виконав.
Таким є й наш обов'язок.
Спи спокійно, Солдате
Вічна пам'ять
Вічна слава

про героя Колю

Украинский танкист-герой подбил один, утопил другой и "угнал" третий российский Т-72


Запорожский волонтер Денис Пятигорец на своей странице в Facebook рассказал историю о том как украинский герой-танкист Николай Тишык с 51-й Волынской механизированной бригады на своем танке Т-64М обезвредил сразу три вражеских российских танка Т-72, которые превосходят по многим техническим параметрам "64-ки".

Волонтер не сообщил когда и где это произошло, но случилось эта история на Донбассе в зоне проведения АТО, когда один из украинских блок-постов атаковали три российских танка Т-72.

"Благодаря" нашему военному руководству противотанковых средств у наших солдат конечно не было. Пацаны поняли, что им хана, но все равно решили принять бой. Пока москальские херои с наклейками "Сепцназ Оплот" обстреливали с большого расстояния наш блок, ребята по рации просили помощи от артиллерии или авиации, давали координаты цели, но помощи не было ", - написал Пятигорец.

На помощь украинским бойцам терпящим обстрел блок-поста вышел из лесополосы наш танк Т-64М Николая Тишыка.

"С первого же выстрела Коля подбил одно из рассейских чудес техники, и пока два других собирали в кулак остатки храбрости, стал маневрировать между блокпостом и врагом, чтобы повести их за собой подальше от блока", - пишет он. 

По словам Пятигорца, оставшиеся два российских танка бросились в погоню за танком Николая.

"Коля маневрировал, а упертые "старшие братья" тупо перли по прямой, чтоб не терять скорость. Поняв такой маневр, Коля заманил этих двух поклонников "Глонаса" прямо в болото", - продолжает Пятигорец.

В результате гонки, один из Т-72 утонул, а второй увяз в трясине. Российские танкисты бросились наутек и остались живы.

После этого герой танкист спасший своих побратимов на блок-посту, не растерялся и с помощью троса вытащил загрузшую машину из болота, на которой и приехал в лагерь своей 51-й бригады.

"За проявленный героизм страна наградила Колю... отпуском!!! Так что вот какие ребята живут рядом с нами!!!!", - подытожил Денис Пятигорец.

Любимчик Пашка


    

А у меня есть один знакомый Герой! Нет, ну он и правда герой. Я его видела и даже прикасалась к нему. Это я его в гости к себе зазвала. Зовут его Павел, и ему 32 года. До войны он был фотографом, компьютерщиком и даже пацифистом. И если мне повезло, я хотя бы в школе автомат разбирала-собирала, и у меня это даже получалось, то он признался, что никогда и не видел тот автомат, не то чтобы с ним что-то делать. Но вот случилось такое: пришел враг на нашу землю. Всякие гиркины-бабаи и иже с ними, вся эта шелупонь. И Паша пошел нас защищать. Вот так просто: всё бросил и пошёл. Записался добровольцем в «Донбас». Прошел подготовку в учебном центре. Компьютерщик стал гранатометчиком. Кстати, а кто видел гранатомет? Я вот только на фотке у Паши. Слава Богу, что только на фотке! Я ведь регулярно в инете, и уже забыла, когда котиков смотрела. В общем, кто знает, тот поймёт. И где воевал «Донбас», мне тоже рассказывать не надо.

 

   Паша с Саймоном Островским


…И вот сидит передо мной парень, такой спокойный, и такая милая и обаятельная у него улыбка, такая добрая. И так спокойно рассказывает об «учебке», о встрече с Саймоном Островским, о своих товарищах, о своих теперешних буднях. А я сижу, нервничаю и восхищаюсь. Нервничаю, потому что за 10 минут до его прихода прочитала о разгроме наших батальонов под Иловайском. И он там был. Просто его перед этим, по его выражению «немного ранили». Сначала подлечили «там», потом переправили в Днепр. В нашем госпитале сказали, что осколок вырезать не будут, мол какие-то с этим могут возникнуть проблемы. Так заживет. И теперь у него в боку железяка. Я грустно пошутила, что теперь ему придется носить с собой рентгеновский снимок, потому что будет он звенеть на всех рамках металлоискателей.  «Доооо» - ответил он, и улыбнулся так, будто ему за каждый такой проход мороженое пообещали.

Маме он, кстати, в ранении не признался. Отлежался здесь несколько дней, и только потом явился пред её ясные очи. Да и мне проболтался случайно. Просто забыл, что мы с его мамой подруги и регулярно общаемся. Вот такие они, эти мальчики: как воевать, так смелые, а как маме в ранении признаться, так мужества не хватает. Шучу. Думаю, это стремление защитить родных и близких от всего, что связано с войной. Чтоб мама не волновалась. Можно подумать, она и так не волнуется каждый день и каждую минуту!

Вот такой скромный герой. Приехал, успокоил и обнадежил. При этом, он не говорил никаких пафосных, громких слов, ни в чем не убеждал и ни к чему не призывал. Просто он вел себя так, что мне стало легче на душе. Это внутреннее достоинство, спокойствие, уверенность словами не передать. Его можно только почувствовать. Наверное, это то, что называют силой духа. Рядом с ним чувствуешь себя защищенной, даже если он не играет бицепсами и не сотрясает оружием.

…Вчера узнала, что Паша в Киеве. Участвует в пикете возле Администрации Президента. Вот не может человек спокойно лечиться! Рванул к своим товарищам. Я даже нашла его на фото с репортажа. 



 

04/09/2014 г., Киев, пикет Администрации Президента


Спасибо, что есть такие люди на свете. Спасибо тебе, Паша! И давайте скажем спасибо его маме. Замечательной женщине, которая вырастила и воспитала ТАКОГО сына. 

«Прощання з моїм Миколою», - Тетяна Чорновол

ВОЛЯ або смерть – ми вибирали на Майдані. УКРАЇНА або смерть – у війні з Росією.



В Борисполі о 12.00 відбулось прощання з моїм Миколою. В каплиці, що біля могили Чубинського (автор нашого Гімну). Микола його так його гарно виконував, так щиро. Він вірив в ті слова всією душею.

Він був справжнім. Він не був вояком у фейсбуку, він не думав про піар чи політичну кар'єру. Він просто воював за Україну, за свою землю, адже він народився і прожив більшу частину життя на Донбасі. Він мріяв звільнити від сепаратистів і москалів рідну Горлівку.

Він не просто вважав це обов'язком кожного справжнього чоловіка, він вірив, що такий шанс дається раз на тисячу років, що його покоління робить ВИБІР бути Україні чи ні.

ВОЛЯ або смерть – ми вибирали на Майдані. УКРАЇНА або смерть – у війні з Росією.

Він вірив, що якщо критична маса українців, кожен для себе зробить цей вибір на користь останнього, то, щоб не було, якою не буде важкою ціна, Україна зрештою переможе. З аморфної маси, що так-сяк трималася вкупі, нарешті постане справжня Україна. Країна, де патріотизм, служіння своїй країні, гідність – норма. Де над тими, хто хоче бути корисний для держави не сміються, як над дурниками. Хоча сміються як правило каліки. Моральні та розумові. Бо без своєї держави, ми, українці, завжди були "скотом на убой"...

Ми були з Миколою однодумці. Він мене підтримував, навіть, коли мені доводилося ризикувати життям. Він був такий, хто вважав, що заради країни можна пожертвувати всім.

І це при тому, що він мене сильно кохав, всі 12 років нашого спільного життя. Який він був щасливий, коли я вижила після замаху. Як він ходив за мною на Майдані, як тінь. Він мене не зупиняв, але, як при цьому боявся за мене. Я знала: він вирішив, якщо смерть, то загинути першим...

Я знала, як він мучився, а після Майдану в мене стало таке страшне життя, що не було часу, можливості та сил вибачитися-пригорнути. Я так перед ним винна...

Він загинув, бо це – війна. Він загинув, бо був світлим і справжнім. Під снайперським вогнем він кинувся витягати пораненого Світляка. Він ставився до своїх обов'язків командира по-особливому, він вважав, що відповідає за кожного. А мого Миколу став витягати Роман (Сокіл), який взяв на себе обов'язки командира. Сокіл тягнув його за ноги та отримав кулю в живіт, зараз бореться за життя. Така наша чота...В ній найкращі.



Я теж була в ній... Світляк мене навчив чистити мій автомат. Я чистила і кулемет Миколі. Всі сміялися. А мені хотілося чимось бути корисною. Бо я розуміла, що присутність близької людини це тягар для командира. Я обіцяла бути ззаду, як в Маріуполі.

Я не могла не бути з ним, з ними. Я тікала з Києва, з уряду, коли була найменша можливість. Ми були однієї крові. Я тільки серед них почувала себе цільною. Мені було з ними, як рідними людьми. Вони були найкращі, бо, коли людина робить вибір собою пожертвувати заради країни, в ній проявляються найсвітліші людські якості, підлості відходять на другий план. В уряді – навпаки...

А коли він загинув – мене не було поряд... Я усвідомлювала, що він на війні, що він може загинути, але я так молила, щоб я була поряд, якщо це станеться. Я зараз питаю себе: а може я би допомогла? Ми були ангелами охоронцями один одного. Я порятувала його в Черкасах (в часи Майдану), він врятував мене 19 лютого.

Може я би допомогла? В нього поранення було в ногу, він стік кров'ю, далеко від мене, за тисячу кілометрів...

А ще він зі мною попрощався. А я ні...

О п'ятій ранку він мені прислав СМС: "Штурмуємо Іловайськ. Зв'язок пропадає, тому не хвилюйся. Я тебе люблю".

Я його прочитала тільки вранці. Написала відповідь: "Тебе люблю дуже. Тримайся". А потім дивлюся, ще СМС. А в них, що він... загинув Виходить я вже мертвому писала...

Я примчалася в Урзуф на ту дачу Януковича, яку ми разом захоплювали, ще в травні. Вона стала базою для батальйону "Азов". Вона стала нашим домом. Я забігла в кімнату, де жила наша чота. Його речі – акуратно складені...

Він був такий акуратний, розумний і грамотний. Він завжди перевіряв мої тексти на помилки. Він завжди мав проблему з працевлаштуванням через мою журналістську діяльність.

Я напередодні йому навіть не подзвонила. Я була морально вбита і зла. І вирішила йому не дзвонити. В той день я поїхала в Конча-Заспу і дізналася, що ворог України Юрій Іванющенко продовжує будувати "Нове Міжгір'я" в Конча-Заспі, за яке мене вбивали в грудні.

Уявляєте "Нове Міжгір'я" будується нині!!! І це той Юрій Іванющенко, який організовував ескадрони смерті, який запустив маховик сепаратизму на Донбасі. Він продовжує будувати хороми, а мій чоловік загинув...

Але не даремно, не даремно, не даремно!!! Наша Україна є і буде!!! Його жертовність, його кров буде прикладом, наснагою для найкращих. На його крові і крові інших, хто зробив свій ВИБІР і пройшов дорогою до КІНЦЯ, Україна переможе зараз, і буде триматися в майбутньому! Так, як наша незалежність постала на крові вояків УПА! Він був з тих клітинок організму України, які борються за виживання не лише прямих нащадків, а за майбутнє всього роду.

За майбутнє, в якому будуть, звісно, жити не тільки гідні українці, а і підлі, споживачі життя, кати і злодії – ті, які грабують країну, поки інші за неї гинуть, будуть завжди, така правда життя.

Проте наша справа дати шанс гідним. Тому все це не даремно. Герої живуть не даремно. Геройство, самопожертва не буває даремним. Ніколи. Ні в якій ситуації. А що може бути даремніше і гидотніше ніж життя "на туалет", навіть якщо це золотий туалет в Міжигірї чи Монако.

Мій Микола!!! Моє Сонечко!!! (він називав мене – "кунічка", а дітей, так смішно, -"чебуречками"). Я не знаю, як мені далі... Пробач мені. Я тебе люблю.


 Тетяна ЧОРНОВОЛ



УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ № 641/2014

Про нагородження М.Березового орденом «За мужність»

За особисту мужність, героїзм і самопожертву, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності Української держави, постановляю:

Нагородити орденом «За мужність» ІІІ ступеня БЕРЕЗОВОГО Миколу Вікторовича – міліціонера батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Азов» Головного управління МВС України в Київській області, рядового міліції (посмертно).

Президент України Петро ПОРОШЕНКО

11 серпня 2014 року

http://www.president.gov.ua/documents/17957.html



Микола Березовий кинувся рятувати «Світляка» і загинув
      
13.08.2014

У Борисполі поховали Миколу Березового, громадського діяча і чоловіка уповноваженої з питань антикорупційної політики Тетяни Чорновол. Він загинув 10 серпня у бою під містом Іловайськ на Донеччині. Провести у останню путь ще одного героя прийшли родичі, побратими з батальйону «Азов», політики та громадські діячі.

 Командир 2-ї чоти, 3-ї сотні батальйону «Азов» Микола Березовий родом із Горлівки кинувся захищати Донбас добровольцем ще у травні. А о п’ятій ранку 10 серпня він надіслав СМС своїй дружині – уповноваженій з питань антикорупційної політики, журналістці Тетяні Чорновол: «Штурмуємо Іловайськ. Зв’язок пропадає, тому не хвилюйся. Я тебе люблю». Як виявилось згодом, це повідомлення було останнім. Він кинувся рятувати пораненого «Світляка» Андрія Дрьоміна і отримав снайперську кулю сам.

«Коли він отримав поранення, він просто доповів по радіостанції «Береза» – «трьохсотий» і сумирно перев’язав собі пов’язкою місце поранення і більше не видавав ні звуку, просто лежав як велетень, як герой. Побратими загрузили його під кулями. Автомобіль був обстріляний, пробили бак. Представника медичної служби поранили в руку. Хлопці зробили все, щоб врятувати життя Миколі. Ніхто не відходив, незважаючи на шалений снайперський вогонь з усіх боків, доки ми не почули наказ відходити. Коли ми відійшли, забравши інших поранених, я почув слова: «Береза» – «двохсотий», я не міг це сприйняти. Лише коли підвезли його тіло і накрили синьо-жовтим стягом, я повірив в те, що Миколи більше немає», – пригадав друг, доброволець «Азову» Микола Ляхович.

Попрощатися з Миколою Березовим на Книшовому меморіальному цвинтарі, де похований автор слів гімну України Павло Чубинський, прийшло близько сотні людей. Вздовж алеї стояла почесна варта. Хлопці у чорних балаклавах тримали прапори із символікою батальйону «Азов». До труни з рушником, фронтовою чаркою та хлібом з салом родина, побратими, народні депутати та громадські активісти несли купу вінків та оберемків квітів. «Він загинув у соняшниковому полі, принесіть йому соняшників», – просила у прощальному слові дружина.

http://www.radiosvoboda.org/content/article/26529299.html


67%, 12 голосів

33%, 6 голосів
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Герої не вмирають! Знаки Сили, Пізнання явне та втаємничене

Прапори, Знамена, Знамення – це особливі Знаки, що відображують заклик до збору людей, їх подальшої дії, вказують на їх приналежність до єдиної спільноти. Тут зовсім не йдеться про сьогоднішні реалії, що надто часто ґрунтуються на поверхневих тлумаченнях символіки, що мають лише вузько державні та політичні підстави. Звернемось до первісного сенсу цих Знаків з духовної точки зору…
…Український прапор є жовто-блакитним, кольори якого відображують сяйво золотого сонця, як сяйво духовної сили, що поєднується з блакиттю неба та чистою життєдайною водою. 
    Прапор українського війська, що всім своїм їством походить з війська давньоруського та січового, набув в час відродження червоно-чорних кольорів. Червоно-чорний прапор – це полум’яніюча червона кров над чорною землею. Це жертовна кров героїв, що запалює та боронить рідну землю, а в духовному сенсі це відображує також найактивніший стан буття в полум’яній боротьби, киплячу як кров жагу до перемоги без страху смерті!!…
(Продовження тут):

У Києві провели ходу пам'яті за Максимом Чайкою

За що загинув Максим Чайка, або Хто насаджує фашизм в Одесі

17 квітня було 9 років, як перестало битися серце нашого побратима, одеського патріота Максима Чайки. Він прожив усього 21 рік та був вбитий під час звірячого нападу (15 на 3), виродками з організації "Антіфа" (вона ж "Родина" Маркова).

http://spavedfront.io.ua/s399068/za_shcho_zaginuv_maksim_chayka_abo_hto_nasadju_fashizm_v_odesi



НЕ ЗАБУДЕМО І НЕ ПРОСТИМ

ЗА ВБИВСТВО МАКСИМА ЧАЙКИ ДОТЕПЕР НІКОГО НЕ ПОКАРАНО

НЕ ТІЛЬКИ ОДЕСА ЗА ПОДІЇ 2-ГО ТРАВНЯ ПОТРЕБУЄ СЛІДСТВА І

СПРАВЕДЛИВОСТІ, АЛЕ І  СПРАВА МАКСИМА ЧАЙКИ !!!

100%, 20 голосів

0%, 0 голосів
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Памятники любимым героям сказок

100 лет назад, 23 августа 1913 года, в Копенгагене был открыт памятник Русалочке, ставший символом датской столицы. В честь этой даты мы отыскали 10 интересных памятников героям сказок, которые так любят взрослые и дети.

Памятник Русалочке

Самый известный «литературный» памятник — это статуя Русалочки из одноимённой сказки Ганса Христиана Андерсена.

«Русалочка» задумчиво смотрит на волны в порту Копенгагена, начиная с 23 августа 1913 года. Меценат Карл Якобсен был так очарован балетом по сказке «Русалочка» в Королевском театре, что заказал статую датскому скульптору Эдварду Эриксону.

Памятники любимым героям сказок

Уже 100 лет «Русалочка» — это не только всемирно известная достопримечательность Копенгагена, но и любимица самих датчан. Именно её отправили представлять Данию на Всемирную выставку в Шанхае в 2010 году.

[ Читать дальше ]

Подвійним святом для українців є дата 30 червня

Рід Шухевичів славний багатьма іменами. Прадід командира УПА — священик Йосип Шухевич першим в українській літературі перекладав Вергілія , Шіллера, Вальтера Скотта. Передмову до посмертного видання його творів написав Іван Франко. Дід Володимир Шухевич, професор, активний «просвітянин» і дійсний член НТШ (тогочасна Українська академія наук), автор найгрунтовнішої праці про гуцулів — 5–томної «Гуцульщини».

Батько — Йосип Шухевич — був цісарсько–королівським суддею в містечку Кроковець. Тут він проголосив маніфест Західноукраїнської Народної Республіки і був іменований повітовим політичним комісаром. Дядько Степан Шухевич — адвокат і оборонець прав українців на гучних політичних процесах у Польщі.

http://www.umoloda.kiev.ua/regions/74/213/0/38253/

30 червня 1907 року у Йосифа Шухевича і Євгенії (дів. Стоцька) народився син Роман.

 

Йому судилося піднести славу цього роду на найвищу щаблю захисника української нації. Саме дякуючи Роману Шухевичу, сьогодні молодь українська цікавиться усім родом Шухевичів. У 31 рік Романа призначено заступником начальника штабу Карпатської Січі, у 34 він вже заступник міністра оборони Українського Державного Правління, що перелякало фашистів і вони організовують полювання на Романа. Він в.о. голови ОУН(р) і голова проводу ОУН(р) на українських землях, головний командир УПА мав русяве волосся. Часто вдягав форму офіцера армії окупантів і ходив Львовом, як при німцях, так і при совєтах. Навіть при останніх їздив у справах на Схід і Південь, лікувався в Одесі. Все життя своє поклав Роман Шухевич на оборону своєї нації і заслуговує на вшанування як на державному рівні, так і на рівні спортивних і дитячих товариств, бо такою різноплановою і обдарованою людиною українці мають пишатися перед усім Світом. Він може бути зразком для молоді, як видатний піаніст, як видатний танцюрист, як видатний мандрівник або гарний плавець. Наприклад, на човні проплив з Галичини по Бугу та Віслі до Балтики і назад — на веслах проти течії.

 

http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A8%D1%83%D1%85%D0%B5%D0%B2%D0%B8%D1%87_%D0%A0%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D0%BD_%D0%99%D0%BE%D1%81%D0%B8%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87

Подвійним святом для українців є дата 30 червня, це по-перше, день відновлення української держави, і по-друге, річниця народження видатного українця, Героя України Романа Шухевича. Слава Україні, державі, що має таких Героїв!