хочу сюда!
 

Ксения

45 лет, козерог, познакомится с парнем в возрасте 40-65 лет

Заметки с меткой «герой»

Люди з маленькими екранчиками

Проблема ця відома з давніх давен. Ще в ті прадавні лісові чи печерні часи людина відкрила для себе, що вона може бути собою, а може бути і не собою. Уявляючи себе, наприклад, або показуючи себе іншим, як щось інакше, як наче це хтось зовсім інший. Відкрили феномен другої реальності, що зветься грою.

Власне, саме існування двох реальностей – справжньої та ігрової – це не проблема. У природі грають всі: он як звірятки грають в ловитву, - вчаться бути справжніми звірюками. Он як козеня буцається з усим, що йому на дорозі зустрілося.

Тобто, гра, сама по собі – не проблема, проблема – що буває заграєшся до того, що забуваєш хто ти, де ти і на якому ти світі. А от на таке, до речі, тільки людина здатна – захоплюватись грою до безтями.

І йдеться не про те, що я, утупившись в гру на екранчику свого мобільника, забуваю обійти стовп, що стоїть мені на дорозі.

Йдеться про інше, - про те, що я занурююсь в гру в своєму власному житті так, що не бачу реальності, в якій живу. Оце вже проблема, це вже навіть небезпечно так заграватись.

От наприклад: те, що всі люди, кожен з нас працюємо для інших, а не всяк для себе, - це ж реальність, оце – справжнє. Так?

Я, наприклад, вирощую буряки, то ж не я їх усі з’їм, а хтось десь там ложечку цукру з моїх буряків собі у філіжанку кави всипе. Але потім, прийшовши додому після роботи й помивши шию, я заглядаю в шафу і вибираю – чи мені італійську сорочку надіти до кумів іти, чи китайську. То ж не я ж їх шив собі, а якісь там папа Карло та дядечко Лю мені їх налаштували. Приклад, зрозуміло, примітивний, але реальний. Так воно в нашому повсякденні. Ніхто не працює для себе, все що робимо – все для інших

Цей факт належить взагалі до підвалин людського існування з усією притаманною людям природною соціальністю. Але це такі високі узагальнення, що на них зазіхати ми не будемо...
Так от, як вже говорилося, сама гра – це не проблема. Проблема, що ми забуваємо про реальність. Про те, що ми тільки тим і займаємося, що живемо і працюємо для інших. Чому ми так? та просто тому, що всі вони живуть і працюють для нас.

Так от, ми забуваємо про це, повертаємося, пробачте, тим що ззаду, до цієї реальності, і занурюємося в свій особистий сюжет своєї особистої гри, як завзятий ігроман в екранчик мобільника, і ганяємо по ньому самого себе, як маленького героя свого сюжету. Так порівняно з реальністю це, виходить, гра.

І те, навіщо й для чого мій герой, тобто – я, метушиться по моєму екранчику, і все, чого хоче досягти, ну там: особиста вигода, гроші, відомість, відпочинок та інше – все це умови, правила та цілі моєї окремішньої, особистої гри. І кожен з нас занурений в свою гру, в свій екранчик. І підняти голову й глянути довкола, вже не сила.

Але ж, що цікаво, гра наша втручається в справжнє життя, в реальність, де ми всі живемо і метушимося зовсім не для себе, а для інших. І ми перестаємо розрізняти, де гра, а де правда.

І, захопившись цією грою, де все необхідно робити виключно заради особистої або іноді й групової - вигоди, виграшу, ми тільки це й відчуваємо як правду.

А як ще може бути інакше, коли навіть в нашому спілкуванні між собою присутні тільки сюжети і герої наших особистих ігор. Де кожен свого героя, тобто самого себе, ганяє по своєму маленькому екранчику. Ми, як завзяті ігромани, спілкуємося між собою тільки термінами гри і обговорюємо лише її сюжети, їх повороти й варіанти, способи вигравати в ній.

А тим часом, через те, що ми живемо не реальністю, а нашими іграми, ми наутворювали в суспільстві чортову прірву непотрібних систем, продукуємо просто безліч зайвих і навіть шкідливих речей.

Чому? Ну, та то вже ясно як день, що коли кожен занурений в свою гру на своєму екранчику, то це просто золоте дно для постачальників услуг для особистих ігр. Ну, ви розумієте про що я говорю. Вони вільно можуть підкидати все нові й нові цілі в ті ігри, якими ми живемо. Ну і ясно, ми всі радісно кидаємося, кожен собі, за підкинутими нам цілями. Як оте кошеня за мотузочкою з бантиком.

А тим часом зануреність в нашу гру не дає нам можливості радісного відкриття того факту, що всі ми в суспільстві, ба навіть у світі, живемо як єдиний організм. І в ньому кожна клітина старається не для себе, бо з ранку до вечора ми фактично тільки тим і зайняті, що працюємо один для одного. Це й є істина.

Ну а поки не бачимо цього, то впадає нам в очі лиш тільки виворіт, неприємний, та навіть і згубний виворіт цього факту, цієї істинної реальності. 
____________________
Михайло Гонопольський
(картинка - з сайта 
www.politeka.net )
-- До речі, аудіо цього есе в виконанні автора - на SoundCloud - https://soundcloud.com/michael-gonopolsky/lyudi-z-malenkimi-ekranchikami

Вітаю героїв сьогодення, медсестер

Вітаю всіх працівників медичних закладів, героїв нашого сьогодення, 

всіх, від тих, що були медсестрами, чи медбратами, до тих, хто 

мріє стати медсестрою, чи працює поруч! 

Дай Вам Бог здоров’я і гарного настрою!!!


Ізраіль цікавить наш герой — Ярослав Старух

Ярослав Старух (17.11.1910 — 20.09.1947) – очільник ОУН на Закерзонні (сучасна Польща)

Автор 12 прикмет націоналіста. Людина, що заповіла своє серце Україні. Убитий поляками під час етнічних чисток на наших питомих землях. Закерзоння — назва крайньо західних українських етнічних територій, розташованих на захід від сучасного українського кордону, що за підсумками Другої світової війни увійшли до складу Польщі. Автор нарису історії України.

https://www.youtube.com/watch?v=bNvpcZdmNa4

h1 { margin-bottom: 0.21cm } h1.western { font-family: "Liberation Serif", serif } h1.cjk { font-family: "Noto Sans CJK SC"; font-size: 24pt } h1.ctl { font-family: "Lohit Devanagari"; font-size: 24pt } p { margin-bottom: 0.25cm; line-height: 115% } a:link { so-language: zxx }

Мужик


Олег Оранжевый
Мужик

Был такой мужик с большой буквы, по имени Марвин Джон Химейер.

Марвин Химейер.jpg

Работал он сварщиком, чинил автомобильные глушители в городке Гранби, штат Колорадо. Городок микроскопический, 2200 жителей. Мастерская там у него была, с магазином. Как я понял, земельный участок под этой мастерской он официально выкупил за довольно приличные бабки на аукционе (что-то порядка $15 000, для этого он продал свою долю в большом автосервисе в Денвере).

Гранби, штат Колорадо

Еще, в качестве хобби, он строил снегоходы и зимой катал на них по окрестностям Гранби молодоженов. Как на лимузине. У него даже была соответствующая лицензия (никогда не подозревал, что такую деятельность вообще можно лицензировать). На мой взгляд, дядька был довольно добродушный и в высшей степени прикольный. Впрочем, "While many people described Heemeyer as a likeable guy, others said he was not someone to cross." Отслужил в свое время в ВВС, аэродромным техником, и с тех пор стабильно трудился по инженерно-технической части. Дожил до пятидесяти двух лет, не женат (какая-то там печальная любовная история у него в свое время стряслась).
Пятидесятидвухлетний сварщик Химейер успел прожить в Гранби несколько лет, починяя автомобильные глушители. Его маленькая мастерская тесно примыкала к цементному заводу Mountain Park. К недовольству Химейера и других соседей завода, Mountain Park решил расширяться, вынуждая их продавать свои земельные участки.
Рано или поздно сдались все соседи завода, но не Химейер.
Его землю фабриканты так и не смогли приобрести, хотя пытались сделать это всеми правдами и неправдами. В общем, отчаявшись культурно решить вопрос, мужика стали травить. Поскольку все земли вокруг мастерской уже приналежали заводу, ему перекрыли все коммуникации и подъезд к дому. Марвин решил проложить другую дорогу, и даже купил для этого списанный бульдозер "Komatsu D355A-3" восстановив на нем двигатель в своей мастерской.


Городская администрация отказала в разрешении на прокладку новой дороги. В банке придрались к оформлению ипотечного кредита и пригрозили отобрать дом.
Химейер пытался восстановить справедливость, подав в суд на Mountain Park, но судебную тяжбу проиграл.
Несколько раз наехала налоговая по налогам с розничной торговли, пожарная инспекция, санэпиднадзор, последний выписал штраф на $ 2500 за феерическое "junk cars on the property and not being hooked up to the sewer line" (в общем в его мастерской «находился резервуар, не отвечающий санитарным нормам».) речь, напомню, шла об авторемонтной мастерской. Подключиться к канализации Марвин не мог, поскольку земля, по которой следовало прокопать канаву, тоже принадлежала заводу и завод не спешил давать ему такое разрешение. Марвин заплатил. Приложив к квитанции при отправке краткую записку - "Трусы". Через некоторое время у него умер отец (31-Mar-2004), Марвин поехал его хоронить и пока он был в отъезде, ему отключили свет, воду и опечатали мастерскую. После этого он закрылся в мастерской. Практически его никто не видел.
Наконец, 4 июля 2004 года, Химейер взял конкретный реванш. За все.


На создание Бронированного бульдозера ушло около двух месяцев, по одним сообщениям, и около полутора лет, по другим.. Обшил его двенадцатимиллиметровыми стальными листами, проложенными сантиметровым слоем цемента. Оснастил телекамерами с выводом изображения на мониторы внутри кабины. Снабдил камеры системами очистки объективов на случай ослепления их пылью и мусором. Предусмотрительный Марвин запасся продовольствием, водой, боеприпасами и противогазом. (Два "Ругера-223" и один "Ремингтон-306" с патронами.) С помощью дистанционного управления опустил на шасси броневой короб, заперев себя внутри. Для того, чтобы опустить эту оболочку на кабину бульдозера, Химейер использовал самодельный подъемный кран. «Опуская ее, Химейер понимал, что после этого из машины ему уже не выбраться», заявили полицейские эксперты. И в 14:30 выехал из гаража.
Выглядело это так:
Марвин заранее составил список целей. Всех, кому посчитал нужным отомстить.
"Sometimes, как он выразился в записках, reasonable men must do unreasonable things."


Руины администрации цементного завода Mountain Park Inc.
Для начала он проехал через территорию завода, тщательно снеся здание заводоуправления, производственные цеха и вообще все до последнего сарая.


Цементный завод Mountain Park Inc.

Потом двинулся по городку. Снял фасады с домов членов городского совета. Снес здание банка, который пытался нажимать на него через досрочный возврат ипотечного кредита. Разрушил здания газовой компании “Иксел энерджи”, отказавшейся после штрафа заправлять его кухонные газовые баллоны, здание мэрии, офиса городского совета, пожарной охраны, товарного склада, несколько жилых зданий, принадлежавших мэру города. До кучи срыл редакцию местной газеты и публичную библиотеку, Короче говоря, снес все, что имело хоть какое-то отношение к местным властям, включая их частные дома. Причем проявил хорошую осведомленность о том, кому что принадлежит.

Стоянка Шерифа


Муниципальное здание, служившее залом и библиотекой


Либерти Банк
Химейера пытались остановить. Сначал местный шериф с помощниками. Напомню, бульдозер был оснащен сантиметровой разнесенной броней. Местная полиция использовала револьверы-девятки и дробовики. С понятным результатом. С нулевым. По тревоге подняли местный отряд SWAT. Потом лесных егерей. У SWATа нашлись гранаты, у егерей штурмовые винтовки. Какой-то особенно лихой сержант запрыгнул с крыши на капот бульдозера и попытался сбросить светошумовую гранату в выхлопную трубу. Трудно сказать, чего он хотел достичь - сукин сын Химейер, как оказалось, вварил туда решетку, так что единственное, чего лишился в результате бульдозер - это собственно трубы. Сержант, понятно, тоже остался жив. Слезогонка водителя не брала - мониторы было видно и в противогазе.

Химейер активно отстреливался через прорезанные в броне амбразуры. Ни один человек от его огня не пострадал. Потому что стрелял он существенно выше голов. Проще говоря, в небо. Однако полицейские приближаться к нему больше не решались. В общей сложности считая егерей их к тому времени собралось около 40 человек. Бульдозер принял больше 200 попаданий из всего - от служебных револьверов до М-16 и гранат. Его попытались остановить здоровенным скрепером. "Komatsu D355A" без особого труда запихал скрепер задом в фасад магазина и там оставил. Машина набитая взрывчаткой на пути Химейера тоже не дала нужного результата. Единственным достижением стал пробитый рикошетом радиатор - впрочем, как показывает опыт карьерных работ, такие бульдозеры далеко не сразу обращают внимание даже на полный отказ системы охлаждения.
Все, что смогла в итоге реально сделать полиция – это эвакуировать 1,5 тыс. жителей и перекрыть все дороги, включая ведущее в Денвер федеральное шоссе № 40 (перекрытие федеральной трассы всех особенно потрясло).
"Война Химейера" завершилась в 16:23.
До кучи Марвин решил срыть мелкооптовый магазин "Гэмблс". По-моему, там больше уже просто нечего было сносить, оставалась еще станция по заправке сжиженного газа, но ее взрыв разнес бы половину городка не разбирая, где дом мэра, а где - мусорщика.
Бульдозер стал, проутюживая руины универмага “Гэмблс”. Во внезапно наставшей мертвенной тишине яростно свистел вырывающийся из пробитого радиатора пар, его завалило обломками крыши, он застрял и заглох.



Сначала полицейские долго боялись приближаться к бульдозеру Химейера, а потом долго проделывали дыру в броне, пытаясь достать сварщика из его гусеничной крепости (три пластиковых заряда нужного эффекта не дали). Опасались последней ловушки, которую мог устроить для них Марвин. Когда броню наконец пробили автогеном, он был уже полсуток как мертв. Последний патрон Марвин оставил для себя. Живым даваться в лапы своих врагов он не собирался.
Химейер был не из тех, кто сдается!

Как метко выразился губернатор Колорадо, "город выглядит так, как будто через него пронесся торнадо". Городу действительно был причинен урон на $5 000 000, заводу — на $2 000 000. При масштабах городишки это означало практически полное разрушение. Завод так и не оправился от нападения и продал территорию вместе с развалинами.



Карта Разрушений

Бульдозер некоторые умники хотели поставить на постамент и сделать достопримечательностью, но большинство настояло на его переплавке. У жителей городка этот случай вызывает, как нетрудно догадаться, исключительно смешанные эмоции.


Потом началось следствие. Выяснилось, что “творение" Химейера было настолько надежно, что могло выдержать не только взрыв гранат, но и не очень мощный артиллерийский снаряд: оно было сплошь покрыто бронированными пластинами, каждая из которых состояла из двух листов полудюймовой (около 1,3 см) стали, скрепленных между собой цементной подушкой”.

Обычно я пишу сам. Но тут мне просто нечего добавить. 

Почтим минутой молчания Мужика.

Примечание. Фото мне восстановить не удалось  Но каждый интересующийся может провести поиск на английском и найти первоисточник.

Павший герой

Иду как-то вечером в магазин. Наблюдаю местного бойца, сильно уставшего в борьбе с зеленым Змием.



Но надежда есть, отважный и самоотверженный герой народного ополчения еще дрыгал задней лапкой, аж тапок слетел.


На обратном пути бойца уже не было, но меня смутил оставшийся тапок. Он что, уковылял на рать в одном тапке? Как же он победит проклятого Змия без достаточного обмундирования?
На всякий случай я решил заглянуть за край парапета. Там высоты около двух метров.



Ополченец найден - он героически пал с поля боя, но не сдался, производя боевые движения. Пытался пальцами ухватиться за оружие - воображаемый стакан.

В бою он получил ранение.



Слава народным героям-ополченцам! Они спасают нас, уничтожая зелёного Змия, не щадя живота своего.

MV1

MV1

Герой нашего времени



Бразильский серийный убийца Педро Родригес Фильо по прозвищу Маленький Педро Убийца вполне мог оказаться прототипом популярного сериала "Декстер". С 1960 по 2003 год жертвами этого мужчины стали, как минимум 71 человек, при этом практически все они были преступниками.
 
Еще до своего рождения Педро получил травму черепа, когда отец ударил беременную мать. Свое первое убийство он мог совершить в 13 лет, когда во время ссоры с кузеном едва не столкнул того под пресс. Вскоре он убил вице-мэра Алфенаса, уволившего с работы его отца. Парень перебрался в Сан-Паулу, где занимался грабежами, а также убивал наркоторговцев. Здесь у него начался роман с девушкой, которую через некоторое время убили члены одной из банд. Жаждущий мести Педро явился на свадьбу главаря банды, где убил 7 человек и ранил еще 16. К 18 годам на его совести уже было 10 убийств.
 
Педро Фильо - возможный прототип героя сериала Декстер
 
Фильо даже убил собственного отца, который отбывал тюремный срок за убийство своей жены, матери молодого преступника. Придя на свидание к отцу, он нанес ему 22 удара ножом, после чего вырезал и съел часть его сердца.
 
Педро Фильо - возможный прототип героя сериала Декстер

 
В 22 серийного убийцу арестовала полиция. Его посадили в служебную машину, где находился другой заключенный, обвиняемый в изнасиловании. Педро убил его, заявив, что не верит в справедливое правосудие. Всего же, находясь в местах лишения свободы, этот парень убил 47 человек.
 
Педро Фильо - возможный прототип героя сериала Декстер

 
Его приговорили к 128 годам лишения свободы, но в 2007 году он сумел выйти на свободу, найдя кое-какие лазейки в бразильском законодательстве.
Давайте попросим Педро приехать в Украину

Честь герою Франції з поліції

Субота, 24 березня 2018, 08:42 • Олексій Супрун 



У Франції загинув офіцер поліції, який обміняв себе на заручників під час теракту
У Франції загинув офіцер поліції, який обміняв себе на заручників під час теракту

ФОТОГАЛЕРЕЯ

КИЇВ. 24 березня. УНН. Підполковник Арно Бельтрам, який погодився стати заручником в обмін на звільнення відвідувачів супермаркету, захоплених в результаті теракту на півдні Франції, помер від отриманих поранень. Про це повідомляє УНН з посиланням на BBC.

Раніше президент Франції Емманюель Макрон назвав Бельтрама героєм.

За словами французького лідера, в результаті теракту в комуні Треб на півдні країни загинули три людини, ще 16 були поранені.

Як повідомляв УНН, терористичне угрупування “Ісламська держава” взяло на себе відповідальність за напад на супермаркет у Франції.

 

Джерело: УНН

Исследование. Герой.

Герой нашего времени живет героической жизни прорываясь сквозь снег и волны к новым вершинам своей самодостаточности. Героический эпос писать очень сложно и герой ,это четко понимая, делает все возможное чтобы этого не понимать, не пустить в свое сознание ни малейшего лучика осознания все тяжести его жизни. Эпос пишут вместо героя истерики, которые наблюдая его сражения и поверженных противников со стороны захлебываясь от непонимания и восторга описывают все как на самом деле этого не было. Не было в эпосе и самого героя, и читатель и зритель всегда будут помнить автора эпоса, и уж никак не то, что собственно говоря сделал герой. А сделал он много. 
Вся жизнь героя это борьба. Борьба с собой, за себя, с другими и за других. Тут важно сама суть того что есть борьба и что эта борьба не дает герою возможности поднять голову и посмотреть чье именно знамя он несет в своих руках. Борьба это смысл жизни героя, и не так важно началась она в реальности или нет, герою всегда найдется место и время доя подвигов. Только так он сможет продвинуться к своей заветной мечте - умереть при всеобщем обозрении и остаться замеченным другими хотя бы такой ценой.
Борьба стоит своей цены и цель настолько иррациональна, что она превращается в реальность только лишь после смерти героя. Это возделывание пашни при жизни не приносит ему никого урожая , и он пашет и пашет свое поле, заезжая плугом на чужое, взращивая урожай другим, помогая запрягать лошадей , иногда самому становясь в плуг. Герой хочет уничтожить себя и делал это парадоксальным образом возвышая себя при жизни уничтожая себя. Только жертвенность и смерть для великого дела сделает его памятным в глазах людей чей взор потух еще тысячу лет назад, чьи глаза пораженные светом его сияющих доспехов не способны отличить горе от радости. И слепая толпа аплодирует стоя своему герою, которого она может лишь осознать по шуму его шагов и по грохоту его доспехов. Толпа понятия не имеет кто там за шлемом и латами, ом просто нравится образ героя который опекается их серыми буднями и делает их красочнее. 
Бессознательно двигаясь к смерти физической, изнашивая себя в героических битвах с несправедливостью, герой умирает смертью моральной превращаясь в подобие себя догероического периода, когда боль еще могла ощущаться в его теле и глаза тревожно искали одобрения в других глазах. Моральная смерть делает героя верным послушником смерти физической, которая лишь подчеркнет его статус героя.
Я вижу этих героев вокруг. Стальные костюмы от лучших модельеров и стальные кони бороздят просторы города, мамы в полном забытии готовящие обеды на всю семью в течении двадцати лет, передовики науки и производства, лидеры тусовок и гламурных шабашей. Я вижу их сквозь свои героические очки с легким напылением печали и одиночества. Герои несутся напролом сбивая все и всех на своем пути, оглушая их воплями о помиловании и криками о помощи, но их никто не слышит. Совершенно никто не слышит. Толпа ревет и требует хлеба и зрелищ.
Герои умирают и на их место уже бежит толпа новых героев соревнующихся а героизме.
Остановите героизм!
Остановитесь.

Василь Сліпак назавжди з нами -


  2015  10
11.02.18 19:15"За що загинув Василь Сліпак?"

Таким є слоган документального фільму "МІФ" про життя і смерть Василя Сліпака. Він володів унікальним тембром голосу (бас-баритон), був солістом Паризької Опери, у 2013-2014 разом з українською общиною у Франції активно допомогав Майдану. А після початку війни зробив вибір на користь захисту Батьківщини і зовсім несподівано для своїх близьких пішов воювати у складі ДУК ПС. Загинув влітку 2016 року.

Режисери Леонід Кантер та Іван Ясній говорять, що намагалися створити фільм не про смерть, а про любов і життя. Бо навіть останні слова, що злетіли з вуст смертельно пораненого Василя, - про вічну любов. І на цій частині фільму до горла підступає найбільше розчулення. До речі, те, що збереглися останні кадри життя Василя - просто диво. Принаймні, так виглядає з боку глядача.

Після перегляду я зловила себе на думці, що досі сприймаю Василя Сліпака, в першу чергу, як талановитого співака, а лише потім - як воїна. Ми бачимо Василя незнаного - яким він був поза сценою. Це кіно більше наштовхує на роздуми, ніж розставляє крапки над "і".

"За що загинув Василь?". І чи має право людина, наділена неповторним голосом, класти його на вівтар? Наприкінці фільму з вуст друзів, побратимів, колег і педагогів лунають абсолютно протилежні оцінки. Деякі з них очікувано викликають гучне невдоволення глядачів. А деякі коментарі допомагають зрозуміти чому Василь не зміг всидіти у далекому від українських подій Парижі і пішов на війну вдруге. Тож цей фільм про те, чи готові ми прийняти чужий вібір. 

Поспішайте, фільм у прокаті лише один тиждень, у деяких містах - лише кілька днів. 

Командир 503 батальйону Вадим Сухаревський

 Командир 503 батальйону Вадим Сухаревський: "Вирішив стати офіцером, бо мене дратувало, що більшість командирів не здатні приймати рішення. Боялись тоді, часто бояться і зараз"В.Ясинська
Колись я зарікся, що якщо стану офіцером, то буду належати до тієї категорії військових, які за будь-яких умов, незважаючи на кар’єру і зірки на погонах, не бояться приймати рішення і відстоювати його.

Командир 503 батальйону Вадим Сухаревський: Вирішив стати офіцером, бо мене дратувало, що більшість командирів не здатні приймати рішення. Боялись тоді, часто бояться і зараз 01

Я родом з містечка Берегове, це Закарпаття. Закінчив  мукачівський ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою. Вчитись на військового було моєю ідеєю, я навіть через це посварився з батьком.  Оскільки він був трохи ображений на армію, бачив мене кимось іншим з набагато кращим життям, на кшталт юриста і таке інше. Але я все одно пішов учитись туди, куди хотів – у військовий ліцей. На той момент для мене це був експеримент у житті – подивитися, що таке армія. Я бачив у формі батька, тому хотів випробувати і себе. Скажу чесно, що після ліцею від мене пролунала фраза: "Хто скаже, що я буду військовим – перегризу горло", - дитяча психіка не витримала залізних іграшок.

Далі була строкова служба у ВДВ, але саме там все кардинально змінилось, і я, можна сказати, захворів армією, бо ВДВ – це стан душі, релігія. В мене було відчуття себе в строю по-перше, легендарних військ, по-друге, тих, хто живе духом захисту Батьківщини, підготовки, гартування себе, виконання бойових завдань. Я підраховував, що з 16 місяців служби до підписання контракту тільки 4 місяці я провів у ППД, все решта  - полігони, причому 5 зимових, табори місяцями, міжнародні навчання. Було дуже круто. Я служив у розвідці – і це також наклало свій відбиток.

Вже солдатом-строковиком за своєю ініціативою я виявив бажання брати участь у підготовці до виїзду в Ірак. За півтора місяці до від’їзду підписав контракт. 10 лютого 2004 року з аеродрому Скнилів за температури повітря мінус16 ми вилетіли в Ірак, прилетіли, а там плюс 28. І почалася наша служба в розвідроті. Три місяці я був в особистій охороні командира бригади. Потім пішло загострення. Бій, який відбувся 6 квітня, в той час називали перший загальновійськовий бій ЗСУ. Нашу роту зажали в місті - почалися мінометні обстріли, один убитий, 5 поранених. Врятувало те, що ми були на БТРах і мали крупнокаліберні кулемети -  відстрілялися, а противник зазнав великих втрат.  

В Іраку багато було цікавого, але за 9 місяців служби ми втратили 9 чоловік. Для держави в ті часи – це був шок. Коли я повернувся додому, був твердо впевнений, що звільнюся з армії. Вирішив так хоча б тому, що служба в армії – це відсутність нормальної сім’ї. За 16 місяців строкової служби в мене не було відпустки, а потім 9 місяців в Іраку – досить велике моральне навантаження для хлопця в 19 років. Я був якщо не наймолодший, то один з молодих учасників бойових дій взагалі. Вже тоді отримав УБД. Але в мене було елементарне бажання погуляти і відпочити від всього, що пройшов. Відпустка велика - 45 діб. І мені вистачило перші два тижні, щоб відпочити, подивитися, як живеться на гражданці і зрозуміти,  що мені дуже не вистачає армії і я хочу до своїх хлопців.  В принципі, велика заслуга всього того періоду в тому, що зараз у мене рівна і спокійна психіка. За увесь час, проведений в зоні АТО, я намагався не підвищувати голос, хоча ситуацій, де можна було б вийти з себе, траплялось достатньо.

Повернувшись в армію, вирішив, що хочу стати офіцером, бо коли служив в Іраку, мене дуже дратувало , що більшість наших командирів були абсолютно не здатні приймати рішення. Вони боялись тоді, часто бояться і зараз, і чекають, що за них хтось його прийме. Таких випадків дуже багато. І я зарікся, що якщо я стану офіцером, то буду належати до тієї категорії військових, що за будь-яких умов, незважаючи на кар’єру і зірки на погонах, не бояться приймати рішення і відстоювати його. А ще я все зроблю для того, щоб хоча б один мій підлеглий сказав, що ті знання і вміння, які він отримав від мене, – допомогли йому в житті і службі. З тих пір я стараюсь дотримуватися цих принципів.

Командир 503 батальйону Вадим Сухаревський: Вирішив стати офіцером, бо мене дратувало, що більшість командирів не здатні приймати рішення. Боялись тоді, часто бояться і зараз 02

Я повернувся в армію, поступив в одеську військову академію, бо там готували десантників, а я був фанатично відданий ВДВ, перед вступом отримав сержанта. Закінчив з червоним дипломом. І так сталося в житті, що я поступав, будучи заступником командира другого взводу спеціального призначення розвідроти 80 бригади, а повернувся на службу  його командиром, тобто у свій взвод, на той час він майже весь складався з контрактників, більшість з яких вже брали участь у миротворчих місіях. А коли почалася служба, я "вичавлював" хлопців до кінця: марш-кидки, поїздки в гори, ночівля в спальниках зимою на висоті 1600 метрів. Те, що подобалося мені, я давав їм, і відповідно віддача з їхньої сторони була велика. Потім, у 2011 році, я став начальником розвідки батальйону, а далі командиром аеромобільної десантної роти в батальйоні.  І саме, коли був на цій посаді,  8 березня 2014 року ми пішли маршем по північних кордонах нашої країни.

Я був абсолютним прихильником Майдану, повністю підтримував його. І коли почалася війна, то говорити про ставлення до ворога було б дивно – окрім почуття ненависті до противника я більше нічого не відчуваю. І втрати серед моїх хлопців я ніколи нікому не пробачу.

Весною 14-го року в Чернігівській, Сумській, Харківській областях ми не раз виходили на кордон на підсилення прикордонників, де були зосереджені підрозділи і десанту, і вертолітних, і ракетних військ кацапів. Вже тоді  ми чудово розуміли, що це війна.

У Слов’янську нам давали можливість воювати і робити так, як ми вважали за потрібне.

На початку квітня 2014 року підрозділи бригади зайшли в сам Луганськ. У повній готовності до виконання завдань. Тоді там були захоплені тільки адмінбудівлі. В ніч с 12 на 13 квітня від командира бригади надійшла команда про те, що ми маємо висуватися у Слов’янськ. Що там відбувається - ми не розуміли, не знали і хто такий Гіркін і так далі, бо інформаційно були відрізані. Я своєю ротою здійснив марш під Слов’янськ, 13 квітня ми потрапили  у засідку і прийняли перший бій.

15 квітня - офіційний початок АТО. Тоді представниками від Збройних сил, крім вертолітників, було всього-навсього 2 роти – моя на БТР-80 і одна рота 25 бригади на БМД. Ще було двоє представників генералітету ЗСУ - Геннадій Воробйов і Юрій Борискін, а всі решта - внутрішні війська "Альфа", "Омега". Основна ставка робилася на них, а ми були як підтримка. Під Слов’янськом на повну йшли розвідки боєм. І 2 травня ми спільно з спецпідрозділом "Ягуар" та "Омега" за  підтримки вертольотів, починаємо штурмувати перший блокпост. Саме тоді ворог збив два наших вертольоти  Мі-24 – це було в кінці квітня. Ми займались пошуком пілотів. Але блокпост ми захопили - і десь через добу-дві, так само впоралися з другим блокпостом, у сєпарів він називався "Восточный скорпион" - знаходився він на одному з перехресть доріг у Слов’янську. Там ми були практично оточені з чотирьох сторін ворогом. По нас стріляли з мінометів, "Нон". Почалися сутички з ворожими ДРГ,  Саме там ми взяли зампотила "ДНР". Це був дядько, який їхав на здоровому джипі, сказав, що до сина в гості. Ми обдивились його машину і вже, коли були готові відпускати, випадково один з бійців нащупав рукою гранату в районі коробки передач. І ось тоді ми знайшли в машині подвійне дно, а там помпову рушницю, два бойових ножі, два пістолети, розгрузку, форму, документи "зампотила" "ДНР", 30 тис. грн і серед всього цього фалоімітатор.  Хлопці все розклали, покликали мене і всі ржуть. Тоді я спитав у нього, що мужик, а нащо він тобі? Він відповів, що доживеш до моїх років – зрозумієш.

Взагалі, поки ми були в Слов’янську, вивчали на собі номенклатуру калібрів – від 5,45 до 122, але там нам давали можливість воювати і робити так, як ми вважали за потрібне. Через півтора місяці служби там нас замінила 25 бригада.  А наступного дня ми вирушили в луганський аеропорт. Коли ми десантувались, вороги збили Іл-76. А на той час аеропорт був у повному оточенні, без світла, без води. Вся оборона обмежувалася злітною смугою, відповідно самим аеропортом. Далі – все було заміноване. Але ми виїжджали шукати Іл. Нас корегував літак  - і ми знайшли загиблих. Зібрали останки - це був не перший досвід, бо ми шукали  тіла і до того: виколупували кістки з вертольотів - наді мною збивали літак Кульчицького, Ан-28, ті ж самі два Мі-24 після штурму Семенівки 95 бригадою, але оскільки на борту Іла людей було дуже багато, то було дуже моторошно.

 Луганський аеропорт – це, грубо кажучи, стара будівля з хорошим ремонтом, без підземних укриттів, з бункером, який залишився з радянського часу і спочатку, з точки зору бойових дій, в аеропорту було досить спокійно. А от вже в середині липня пішла досить солідна інтенсивність вогню. Я досі пам’ятаю, як по нам довбанули перші “Гради", але я вжив заходів перестороги – і усі хлопці були в бункері. Просто до того по нам декілька разів били 120 міномети, а в мене після Слов’янська, де вони по нас херачили щодня, вже як передчуття було. Ми порахували, що в Cлов’янську тільки 4 дні було без обстрілів.  А потім "гради" сипали по нам постійно – і почали рівняти з землею все.

Проте саме в обороні аеропорту на мій період нічого такого цікавого не було. Цікаве почалося, коли ми перейшли до активних дій. Якось моїй роті поставили задачу взяти під контроль бічну дорогу від Георгіївки до аеропорту і забезпечити зустріч і супровід колони, яка мала прориватись до нас на підмогу, це мала бути БТГР 80 бригади. І ось тоді ми вибили два опорники сепарів. Один з них прямо посеред кладовища.  Я зосередив роту на маршруті і був готовий до зустрічі і супроводу наших хлопців. Тобто основні контрольні точки зайняв, ми зробили все, як має бути - 2 БТРами дивились на Георгіївку і чекали на колону.

І коли ми її побачили, там зав’язався бій. Ми вирушили їм на зустріч, зайшли в село, а там разом з "Айдаром" захопили блокпост, зосередились в центрі села на ньому, Колона, що проривалася до нас, нарешті заїхала в село, але вона отримала команду повертатися назад.  В результаті ми залишились на ночівлю з айдарівцями, і з 4 танками, і десь в 4,30 ранку  наступного дня сєпари почали вибивати нас звідти. Бій був досить важкий,  Але ми переломили хід бою:  я зняв з дороги свій танк і він підбив сєпарський, ще один ворожий Т-72 підбили в самому селі. В тому бою в мене було 4 поранених. Таким чином ми відстояли Георгіївку і дорога через неї стала артерією до аеропорту. А насправді ця артерія була шириною, як стежка, а навкруги були сепарські позиції.  Під Георгіївкою ми розбили розвідроту ЛНР, було багато трофеїв, наприклад АГС і СПГ, у нас до того часу його не було, бо СПГ тоді були зняті з озброєння. І ми згадували програму з училища, як ним користуватися, вчилися стріляти. Потім нас з цими ж айдарівцями відправили на Лутугине.

Командир 503 батальйону Вадим Сухаревський: Вирішив стати офіцером, бо мене дратувало, що більшість командирів не здатні приймати рішення. Боялись тоді, часто бояться і зараз 03

Ми йшли на ротацію, але складалося таке враження, що вороги нам махали рукою "Тільки йдіть вже швидше".

Далі, в серпні, був рейд, внаслідок якого ми з’єдналися з 95-ю та роз’єднали  "ЛНР" і "ДНР" -  за 4 дні всі разом ми звільнили 7 населених пунктів. Після захоплення нашими підрозділами Новосвітлівки та Хрящуватого, моя рота стояла під Красним, там по нам майже цілодобово била арта російських підрозділів. З їхнього боку були штурми - і 17 серпня мене поранило. Поки я був в госпіталі, почалися штурми аеропорту і відступ наших військ. У Краснодоні опинилося дев’ять чоловік полонених, четверо людей з моєї роти. Коли ми витягли хлопців з полону, вони розповідали, що росіяни питали у них, які наркотики вони вживали, що так довго протримались в аеропорту.

Загалом у госпіталях, спочатку у Харкові, а потім у Чернігові, я провів близько місяця. Поки була реабілітація - в мене народився син.  Я забрав їх з дружиною з пологового, а наступного ранку вже їхав у поїзді у Львів. 14 жовтня 14-го року знову поїхав на фронт. А 24 листопада я дізнався, що мене зачислили до  Національного університету оборони імені Черняховського. З’ясувалося, що наказом міністра оборони, ще у серпні, мене зарахували до університету  на факультет повітряно-десантних військ і сил спецоперацій. В результаті 26 листопада я був у Львові, за день здав посаду командира роти і прийняв посаду заступника командира батальйону з повітрянодесантної підготовки. 28 числа зранку я вже був у Києві на навчанні, а 10 грудня починалася перша сесія. Я її здав на відмінно і добре. Мені запропонували залишитись на викладацьку діяльність. Це було в кінці літа 15-го року. Спочатку  я відмовлявся, але потім погодився. Подумав, що наче як повоював, і нарешті буде можливість побути з сім’єю. Погодився, пройшов конкурс, а за 4 дні до випуску дізнався, що мене призначено командиром батальйону морської піхоти. І насправді, ця новина мене дуже порадувала, бо  душею я все ж таки був у військах. Дружина, звісно, плакала, бо налаштувалася на спокійне нормальне життя.

Вже півтора року - я командир батальйону. Робота насправді дуже цікава, але адміністративні питання задовбують, бо окрім боєготовності, треба ще думати, як нагодувати, відремонтувати, забезпечити і так далі. Але своїм підрозділом я пишаюся. Батальйон стоїть на лінії фронту протяжністю 11,5 км. У деяких місцях ми просунулися  вперед до  4,5 км. Втрати з того боку озвучувати не буду, але якщо коли ми заходили на позиції, вороги "зустрічали" всім, чим тільки можна - два тижні велися постійні обстріли, хлопці під вогнем міняли своїх попередників, то коли ми в червні цього року виходили на ротацію, не було жодної кулеметної черги в наш бік. Складалося таке враження, що вороги нам просто махали рукою "Тільки йдіть вже  швидше". Взагалі, ми дійшли до того, що відстань між нашими і сепарськими окопами в деяких місцях була 60 м. Але при всьому цьому з жовтня 16-го по червень 17-го року в нас є важкий тягар – наші загиблі. Проте для молодого підрозділу, сформованого нашвидкоруч, зуби і характер ми показали і дуже конкретно. Тільки за останню ротацію в батальйоні - один орден Богдана Хмельницького III ступеня, понад чотири десятки орденів "За мужність" III ступеня і один II ступеня. А державних і відомчих нагород понад п’ять сотень.

Зараз ми остаточно дислокуємося в Маріуполі - тепер це наш дім, і тримати, і обороняти його нам. Переходимо на структуру окремої військової частини. І з точки зору самостійності в роботі -це позитивно, тому що це розвиток. Загалом, для мене служба в морській піхоті – це суцільний позитив. Мені дають працювати, мені довіряють - і це дуже важливо. А вся діяльність офіцера – це, як я вже казав, прийняття рішення. А ще командир має поєднувати в собі два бажання:  зберегти особовий склад і виконати задачу. Ці терези в офіцерській службі і найважче витримувати. Дуже багато часу йде на роздуми, на планування, а після того на аналіз. І звинувачення себе в чомусь – це те, з чим доводиться жити. Але коли я розумію, що зробив мінімальну кількість помилок, я щасливий.

 PS: За оборону Слов’янська  Вадима нагороджено орденом Богдана Хмельницького III ступеня, а за бої в районі Луганського аеропорту - орденом Богдана Хмельницького II cтупеня

Текст і фото: Віка Ясинська, "Цензор.НЕТ"

Страницы:
1
2
3
4
5
7
предыдущая
следующая