хочу сюда!
 

Татьяна

33 года, рак, познакомится с парнем в возрасте 28-37 лет

Заметки с меткой «пам'ять»

Подяка художнику Миколаю Горда в річницю пам'яті

Завтра  13 лютого річниця відтоді, як не стало гарного художника Миколи Горди, людини доволі непересічної і видатної. 

Хочу спробувати написати про Миколу різні епізоди спогадів, а почати маю ось з чого.
Познайомила нас моя мама, Галина Гордасевич, незадовго до своєї передчасної смерті, а з того всього вийшла ось така подія. Знайомство з Миколою надихнуло мене на думку, щоб він намалював портрет до дня народження Галини Гордасевич. Я приніс йому кілька світлин і обумовив стиль портрету, як парадовий і урочистий. У мами нічого подібного ніколи не було, тому робилося все в таємниці від неї, щоб зробити приємну несподіванку... Не судилося.

Від самого початку Микола жалівся мені, що малювання йде йому тяжко, але якось мусить довести до ладу роботу. Аж одного дня після тривалої перерви мені подзвонив Микола і піднесенним голосом повідомляє, що сьогодні йому рптово надійло неймовірне піднесення та прозріння і він буквально за кілька годин намалював зовсім іншу картину, і на цьому портреті Галина Гордасевич ну просто як жива! День цей був 11 березня 2001 р. До свого 66-річчя Галина Гордасевич не дожила 20 днів і ніколи не побачила ні першого, ні другого свого портрету, як і жодної зі своїх подальших дуже заслужених нею нагород.

В тому і була загадковість події та провидіння, що живопис набув свого правдивого змісту, бо відлітаюча у вирій душа Галини Гордасевич у цей момент була дивним чином перехоплена талантом і духовним чуттям митця Миколи Горди та зафіксована навічно ним на полотні. Велике диво для кожного, хто це зрозуміє: уввічнити людину через живопис з нами усіма.
Від самого початку хвороби Галини Гордасевич і до її передчасної кончини художник Микола Горда нічого про то не знав і саме в тому уся загадковість і грандіозність усього дійства, як на мене. Я щиро вдячний Миколі, царство йому небесне, що він намалював ці різні портрети Галини Гордасевич і навічно залишив її живою з нами.
 
Богдан Гордасевич
12 лютого 2019 р.
Львів-Рясне

Для Сергія Параджанова 95 років виповнилося б 9 січня 2019 року

Як тюрма на Донбасі змінила Сергія Параджанова

Сергій Параджанов, український і вірменський кінорежисер
Сергій Параджанов, український і вірменський кінорежисео95 років виповнилося б 9 січня 2019 року кінорежисеру Сергію Параджанову. Його фільми – «Тіні забутих предків», «Колір граната», «Перший хлопець» і багато інших стали класикою. Міжнародне визнання прийшло до Сергія Параджанова після екранізації в 1964 році повісті Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків». Фільм отримав 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них – 24 гран-прі) у 21-й країні.
Сергій Параджанов

Про себе сам митець казав: «Я – вірменин, який народився у Тбілісі й сидів у російській в’язниці за український націоналізм». Саме за фільми, які не вписувалися в стандарти радянської влади, Сергій Параджанов був тричі заарештований. Серед висунутих слідством на адресу Параджанова звинувачень за шістьма статтями Кримінального кодексу були незаконні валютні операції, розкрадання народного майна, пограбування церков, зловживання службовим становищем, антигромадська поведінка та спекуляція іконами. Проте в ході слідства все це було відкинуто за недоведеністю, натомість режисера звинуватили у «мужолозтві із застосуванням насильства» та поширенні порнографічної продукції. Останнє місце, де Параджанов відбував свій строк, – Перевальська колонія.

Допомога від звичайної жительки Алчевська

Любов Чемерис познайомилася із Сергієм Параджановим, коли до його звільнення залишилося вже кілька місяців. Її чоловік працював у Перевальській колонії, і саме він розповів про «дивного режисера», який сидів за ґратами. Вони почали листуватися. Із часом Любов дізналася, що українська прокуратура обмежила спілкування Параджанова – два листи на місяць, тому з дозволу відомого режисера почала писати його товаришам, але від імені Сергія Параджанова. Вони листувалися півроку, але так і не змогли зустрітися. Любов розповідала про свої спроби вступити в театральні університети, він радив, що потрібно змінити у виступах, які ролі небанальні, а цікаві, що подивитися в Києві, коли вона поїде до столиці, називав її незнайомкою та дякував за підтримку, якої так не вистачало. Також Чемерис передавала режисеру всі необхідні речі для малювання та творчості.

У 2014 році Любов Чемерис опублікує книгу «Півроку і все життя», присвячену Сергію Параджанову. Цікаво, що авторка досі зберігає листи режисера, а точніше їх копії, оригінали вона надіслала в музей Параджанова до Єревана.

Параджанов – художник-авангардист

Під арештом Параджанов збирав усілякий непотріб – газетні вирізки, ґудзики, шнурки, дроти, висушені рослини – і з цього творив. Наприклад, він створив букет із дроту і шкарпеток, який на 8 березня подарував Лілі Брік – господині одного з найвідоміших в XX столітті літературно-художніх салонів, музи радянського поета Володимира Маяковського. Жінка подарунок оцінила і навіть берегла у вазі, яку свого часу подарував Маяковський.

«Талери Параджанова»

Коли у режисера забрали олівці, то він почав збирати кришки від молочних пляшок. На них видавлював цвяхом портрети відомих людей – Олександра Пушкіна, Миколи Гоголя, Петра І тощо. Потім заливав фольгу смолою і виходили «талери Параджанова». Декілька з них навіть надсилали на психіатричну експертизу, але замість бажаних для тодішньої влади підтверджень, що Параджанов «неадекватний», отримували повідомлення: «Неймовірно талановитий».

Вже через кілька років італійський кінорежисер Федеріко Фелліні побачив «талери» з портретом Олександра Пушкіна та за його зразком відлив срібну медаль, яка стала почесною нагородою за кращий фільм на кінофестивалі міста Ріміні.

Думки про смерть

Сергій Параджанов не був упевнений, що повернеться додому вже після ув’язнення. Навпаки. За словами людей, з якими він листувався, він вважав, що помре у в'язниці. Саме тому створив колаж з усього, що було під руками – «Оплакування кінорежисера на тлі гори Арарат». Творив не тільки Параджанов, але і співкамерники. Кінорежисер просив, щоб вони малювали все, що їм цікаво, турбувало на той момент. Із в'язниці Параджанов привіз 300 альбом із портретами і замальовками і 8 сценаріїв фільмів.

«Вписався» луганський артист театру

Той дивиться і весь час мовчить, слухає. В кінці моєї промови він вимовив лише одне слово: «Лади ...»
Михайло Голубович

Народний артист України, а тепер й угруповання «ЛНР» Михайло Голубович кілька разів приїжджав до Параджанова – проводив театральні вистави чи перегляди кінофільмів для «зеків», а сам у цей час або бачився із режисером, або домовлявся про його долю із «паханом». Так про цю зустріч розповідав сам артист: «Це була дуже своєрідна людина, авторитет. Нас завели в кімнату, і я почав розповідати про те, хто такий Параджанов. Говорив довго, наводив багато прізвищ, зізнався, що відомі особистості намагаються допомогти Сергію, щоб якось полегшити його долю на зоні. Той дивиться, і весь час мовчить, слухає. В кінці моєї промови він вимовив лише одне слово: «Лади ...» І все».

Параджанов такі зустрічі сприймав дуже емоційно. Спочатку просто був у розпачі. Як згадував Михайло Голубович, режисер не розумів, чому луганський артист, для якого він нічого не зробив, приїжджав, а ті, кому Параджанов допомагав все життя, про нього забули. Але у листах до Любові Чемерис писав про незабутні театральні вечори, які організовував «його товариш Голубович».

Майстерня на «зоні»

До Параджанова дійсно почали ставитися як до творчої людини. Його призначили начальником пожежного поста, а крім того, він допомагав заарештованим розвиватися творчо. Цікаво, що у Перевальській колонії досі працює його майстерня, де працюють художники-в’язні. Щоправда, колонія залишилася на окупованій території.

«Лебедине озеро»: новели, що були написані за ґратами

На основі розповідей та новел про життя Параджанова за ґратами кінорежисер Юлій Іллєнко написав сценарій фільму «Лебедине озеро. Зона». Стрічка знімалася все в тій же Перевальській колонії. Це була остання кіно-робота Параджанова. На Каннському кінофестивалі в 1990-х роках фільм був удостоєний премії ФІПРЕССІ і премії молодих кінокритиків; на кінофестивалі «Кінотавр» (1990) – призом за кращу операторську роботу (Ю. Іллєнко).

На свободі

За ґратами Параджанову стає погано – він страждає від діабету та хвороби легень. Тож відомі культурні закордонні діячі створюють комітет із порятунку митця. Звертаються до радянського уряду з проханням звільнити Параджанова, проте листи залишаються без відповіді.

Але в грудні 1977-го до генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Брежнєва приїжджає французький письменник Луї Арагон, який домовляється про свободу для Параджанова.

Останні слова – любов до України

У 1988 році Сергій Параджанов дав своє останнє інтерв’ю... українською мовою. Розповідав про київську прем'єру фільму «Ашик-Керіб», а в кінці бесіди сказав: «Хай живе Україна! Хай живе український націоналізм у тому сенсі, у якому його розумію я: не можна допустити, щоб настав час, коли не буде слова українською чи не буде пісні української, чи не буде сонця українського і не буде соняшника українського!».

Голодомор, як невичерпна тема болю і трагедій

Голодомор – це ще одна червона лінія, яка назавжди розділила Україну і Росію
24 Листопад 2018, 23:45

Плакат на воротах Генерального консульства Росії у Львові під час вшанування жертв Голодомору-геноциду 1932–1933 років. Львів, 25 листопада 2017 року
Плакат на воротах Генерального консульства Росії у Львові під час вшанування жертв Голодомору-геноциду 1932–1933 років. Львів, 25 листопада 2017 року

Розуміння того, чим був Голодомор – це ще одна червона лінія, яка назавжди розділила Україну і Росію, організаторів голоду і жертв, окупантів і окуповану територію, метрополію і колонію.

Причому не складно зрозуміти, чому цей жахливий злочин стався саме у ХХ столітті, а не за часів імперії Романових. Романови теж були готові до найстрашніших злочинів щодо України – згадаємо Батурин – і все ж для них це була своя, споконвічна земля, рівень звірств стосовно мешканців якої не сильно відрізнявся від звірств, які можна було творити щодо великоросів або поляків. Меньшиков часів Петра І – такий приблизно кат, як Суворов часів Катерини ІІ.

Але більшовики пережили період української незалежності. Їм довелося Україну повертати. Їм довелося українців обманювати. І вони продовжували ставитися до України як до чужої підкореної країни. Країни, в якій потрібно було знищити сам дух прагнення до самостійності – а вони переконалися в 1917–1920 роках, яким сильним був цей дух, якою масовою була підтримка української державності.

Голодомор був не тільки інструментом колективізації і «приборкання» українського селянства, він був перш за все зброєю для знищення цього духу. Духу, який вирішили знищити голодом.

Тому що голод – це шок, це втрата національної пам'яті, це зміна демографічної ситуації у «зачищених» районах. І не можна сказати, що у них не вийшло, у них вийшло, ми і 85 років по тому спокутуємо результати перемоги цієї армії людожерів. І не можна сказати, що це – більшовицька політика, звірства комуністичного режиму.

Ні, це саме імперська політика, дбайливо обгорнута у червоний прапор. Саме тому вони не хочуть визнати правди. Саме тому їм набагато легше сказати, що «нас всіх в Радянському Союзі морили голодом більшовики», ніж визнати, що у Москві вирішили знищити українське село. Так, тому що воно село – теж, але перш за все – тому що воно українське.

Під час вшанування жертв Голодомору-геноциду 1932–1933 років в Україні. Київ, 26 листопада 2011 року
Під час вшанування жертв Голодомору-геноциду 1932–1933 років в Україні. Київ, 26 листопада 2011 року

Україна ніколи не забуде цей Голод

Визнати таке – значить сказати самим собі, що недостатньо просто демонтувати Радянський Союз і комуністичний режим, що важливо ще і відмовитися від імперських амбіцій, визнати злочин керівництва СРСР саме як дію, спрямовану проти іншої країни – України і визнати право цієї країни на існування. І ще визнати свою відповідальність за те, що сталося. І зрозуміти, що спокутування гріхів – це якраз допомогти Україні відбутися як державі, що це – російський борг навіть не перед нами, а перед закатованими українцями. Це якраз той мотив, яким керувалася Німеччина, коли виплачувала гроші Ізраїлю після Другої світової війни. Знищених у таборах і ярах не повернути, але моральний обов’язок – допомогти єврейській державі вижити – це ще і борг перед усіма цими людьми.

Але в Росії ніколи не погодяться з необхідністю оплати такого боргу. У Росії взагалі все роблять з точністю до навпаки: замість того, щоб допомогти країні, яка була ареною замовленого з Москви голоду, вони цю країну добивають. Замість того, щоб визнати етнічний характер Голодомору, вони цей характер заперечують. І це заперечення, ця їхня неготовність до відповідальності рано чи пізно розділить росіян і українців більше ніж кордон, ніж стіна, ніж навіть війна. Україна ніколи не забуде цей Голод, а Росія навряд чи колись захоче зрозуміти, що це було насправді.

Віталій Портников – журналіст і політичний коментатор, оглядач Радіо Свобода

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

НА ЦЮ Ж ТЕМУ:

«До московської окупації тут ніколи не було голоду!» – Іван Малкович про геноцид 1932–1933 років

Нищення інтелігенції і духовенства в 1932–33 роках: чому Голодомор є геноцидом

«Люди йшли на кулемети, співаючи «Ще не вмерла Україна!» – історик про причини Голодомору 1932–1933

Голодомор-геноцид 1932–1933 років і нинішній погляд на ворога через приціл

Світ починає розуміти, що політику терору продовжує Путін – генсекретар СКУ про Голодомор

Вселенський патріарх Варфоломій I (в центрі) під час вшанування жертв Голодомору-геноциду в Україні 1932–1933 років. Поруч пам’ятного знаку на Михайлівській площі в Києві, 26 липня 2008 року
Вселенський патріарх Варфоломій I (в центрі) під час вшанування жертв Голодомору-геноциду в Україні 1932–1933 років. Поруч пам’ятного знаку на Михайлівській площі в Києві, 26 липня 2008 року

Невсеремось!

Шановне і поважне товариство знає, що сьогодні за день... Мені чомусь пригадався віршик, який з'явився "в народі" після чорнобильської аварії... "Ми - українська нація! Не візьме нас радіація! Невсеремось!" Ті, хто старший за віком, зрозуміють, що "невсеремось" - це перекручене від нікарагуанського "венсеремос". Наразі, замість "радіація" можна підставити інше слово... Але зміст від того не зміниться.
Згадаймо і пам'ятаймо... Бо це наша історія... Не забудьте запалити свічку ввечері...

Два особистих відео про УПА


З нагоди 27-ї річниці Дня Незалежності України прийшов до пам'ятника двом воїнам УПА у нас в Рясне і провів своє пошанування всім, хто поліг за волю і долю України.
24 серпня 2018 р.

Василь Панас - псевдо Сивий 1922 - 1949 рр.
Іван Кухарчук - псевдо Нетяга 1921 - 1049 рр.





Після урочистих заходів на інших меморіалах воїнам УНР, АТО і Небесної сотні, я прийшов до Меморіалу Невідомому воїну УПА, щоб вшанувати пам'ять героїв минулого. 
23 серпня 2018 р.



Правда полегшує примирення, а не брехня

Виступ Президента під час відкриття Меморіалу пам’яті українців, які загинули від рук польських «селянських батальйонів» та підрозділів Армії Крайової у 1944 році у с. Сагринь

8 липня 2018 року 

Виступ Президента під час відкриття Меморіалу пам’яті українців, які загинули від рук польських «селянських батальйонів» та підрозділів Армії Крайової у 1944 році у с. Сагринь

Всечесні отці!

Дорога українська громадо!

Шановні вихідці з цього та навколишніх сіл!

Шановні представники товариств «Холмщина»!

Шановні українські і польські патріоти!

Для мене є надзвичайно важливо саме сьогодні бути саме тут у Сагрині з вами на офіційному відкритті Меморіалу пам’яті українців, які загинули від рук польських «селянських батальйонів» та підрозділів Армії Крайової у 1944 році. Наш перший людський і християнський обов’язок – пам'ятати про невинних жертв і зробити все можливе, аби наші народи ніколи не знали більше розбрату і протистояння.

Здавна український і польський народи були сусідами, яких поєднують спільність культур, традицій, близькість наших мов. Скажіть, будь ласка, українцю потрібен  перекладач з польської, чи поляку потрібен перекладач з української? Ми дуже добре розуміємо один одного.

Нас єднає також досвід боротьби за власну свободу проти іноземних поневолювачів, проти імперських і тоталітарних режимів. Нам варто весь час говорити і пам’ятати про цей досвід, згадувати українських і польських героїв, які спільно боролися проти Російської імперії і у 1830, і у 1863, і у 20-х роках минулого століття. Це та пам'ять, яка нас об’єднує, яка знайшла свій вираз у мудрих словах: «Без вільної України немає і не буде вільної Польщі».

Але є в нашій історії, і ми маємо це визнати, і печальні сторінки. Поруч зі спільними перемогами, поруч з нашою дружбою та братерством, найболючішою травмою залишається братовбивчий польсько-український збройний конфлікт 1943-1944 років, та й всі 40-х років минулого століття, який залишив глибоку рану і тут на Холмщині.

Понад сім десятків років тому українці Сагрині і навколишніх сіл стали жертвою брутальної збройної акції, яку вчинили проти мирних мешканців окремі підрозділи польського підпілля.

Сьогодні ми тут, щоб нашою спільною молитвою вшанувати пам’ять сотень дітей, жінок, чоловіків, людей старшого віку, які загинули тільки за те, що вони називали себе українцями, за те, що вони ходили до іншої церкви.

Разом з ними ми пам’ятаємо всіх, хто був невинно вбитий. Ми зараз разом з представниками  товариств «Холмщина» з Волині, Львівщини, Тернопільщини, родичі яких проживали на цих землях, вирощували хліб, виховували дітей, плекали рідну мову й культуру. Але одного дня вони були примусово вивезені на інший берег Бугу. 

Прошу вшанувати пам’ять невинно убієнних хвилиною мовчання.

Дорогі мої,

Нашим моральним обов’язком перед нащадками всіх невинно убитих у ті жахливі часи розбрату буде збереження пам’яті про ці трагічні події минулого.

Сьогоднішня наша молитва змушує нас ще раз задуматися й переосмислити те, що може принести зло мільйонам людей.

Ми рішуче засуджуємо брутальність і насилля як сьогодення, так і минулого, та закликаємо нинішнє й прийдешні покоління і українців, і поляків не допустити подібної трагедії.

Я переконаний, що і в польському, і в українському суспільстві є достатньо мудрості, аби зрозуміти, що будь-яке протистояння між нами точно послаблює нас. Послаблює саме тоді, коли перед обома нашими країнами постала спільна загроза зі Сходу, коли гібридна війна розгорнута проти України, поширюється Кремлем і на всю Європу.

Будь-які прояви використання будь-якими політичними силами історичної пам'яті задля підвищення своїх рейтингів є абсолютно неприйнятними. Мірятися пролитою кров’ю наших народів і здобувати на трагедії політичні дивіденди – це є ганебно, це є неприйнятно. Це шлях в нікуди. На мою думку, це – зрада пам’яті про невинні жертви нашої спільної трагедії.

Я вірю, що у наших народів – і у народу України, і у народу Польщі – є достатньо мудрості, аби не піддаватися на провокації, спрямовані на перегляд багаторічних спільних здобутків у відносинах між двома народами у питаннях порозуміння та у питаннях примирення. 

Високі принципи стратегічного партнерства між вільною Україною і вільною Польщею ми ще раз підтвердили з Президентом Польщі Анджеєм Дудою у спільній декларації 24 серпня 2016 року у день відзначення 25-ої річниці нашої незалежності, коли вперше поруч зі мною, Президентом України, на Майдані Незалежності стояв Президент Польщі – нашої братньої країни. І це є той символ, відносин України і Польщі, який я хочу бачити скрізь.

Події на Холмщині, як і низка інших трагічних конфліктів між українцями і поляками в часи Другої світової війни, вимагають ретельних історичних досліджень.

І ці дослідження мають здійснюватися спільно істориками і науковцями, спільно українськими і польськими, базуватися на щирому прагненні встановлення справжньої історичної правди про причини, перебіг та наслідки конфлікту, якою б гіркою не була би правда для кожної із сторін. Наші  народи заробили право знати правду. Але займатися цією правдою мають точно не політики. Мають історики і науковці. І про це ми домовилися і ми ніколи не дамо політизувати ці  сторінки нашої історії.

Шановні і дорогі українці, які сьогодні зібралися в цьому святому місці,

Дорогі поляки, які сьогодні з нами разом тут,

Хочу наголосити, що зараз як ніколи актуальними є слова Івана Павла ІІ, які були виголошені у Перемишлі в липні 1991 року. Він сказав: «Саме сьогодні все нас закликає до примирення, до братерства і до взаємопошани, до пошуку того, що нас українців і поляків об’єднує».

Хочу наголосити, що ми глибоко шануємо пам'ять представників польського народу, які стали жертвами трагічних подій в Україні, зокрема на Волині у 1943-1944 роках.

І сьогодні, схиляючи голову у спільній молитві, щиро звернімося до Господа словами: «Прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим».

Перед пам'яттю невинних жертв Сагрині я закликаю усіх нас – українців і поляків – до християнського прощення.

Саме до взаємного прощення, а не до помсти, закликають нас з небес усі невинні жертви братовбивчих конфліктів між нашими народами.

Страшні сторінки минулого не повинні бути визначальними для сьогодення і точно не повинні бути визначальними для нашого спільного європейського майбутнього. Добросусідські зв’язки українців і поляків по обидва береги Бугу нехай стають нерукотворним пам’ятником жертвам тієї трагедії – і запорукою того, щоб братовбивство ніколи більше не буде в нашій спільній історії.

І в Україні, і в Польщі пам'ять про кожне трагічно обірване життя повинна остудити «гарячі» голови тих, хто тяжіє до розвішування ярликів, тих, хто розпалює ненависть, тих, хто закликає до помсти. 

Ми проти односторонніх політичних оцінок спільного історичного минулого, оскільки вони не сприяють процесу нашого історичного примирення.

Підтримуємо ініціативи щодо перегляду відомих змін до польського законодавства про інститут національної пам’яті – і розраховуємо, що буде переглянуто також положення, які стосуються оцінки українців.

Ми за фаховий діалог на рівні істориків. І ще раз кажу –ми проти політизації чутливих питань спільного історичного минулого.

Я підтверджую нашу відданість політичним домовленостям, досягнутим на зустрічі з Президентом Дудою  у Харкові у грудні минулого року, щодо розблокування проведення польською стороною пошукових та ексгумаційних робіт на території України.

Сподіваємось, що ближчим часом наші експерти розпочнуть відповідну роботу.

На завершення хотів би ще раз висловити щиру вдячність українцям Польщі, які сьогодні тут разом з нами. А ми – з ними. Українська держава зараз приділяє особливу увагу діаспорі і особливу увагу українцям Польщі. Ви можете твердо на нас розраховувати.  Хочеться висловити слова особливої вдячності керівникам українських громадських організацій за підготовку і організацію цієї нашої зустрічі. Подивіться скільки нас. Подивіться, як нас багато. Подивіться, як ми любимо Україну. Подивіться, як Україна нас об’єднує, бо вона є найкращою.

І я хочу подякувати українцям Польщі за всі ті важливі справи, які ви робите для нашої держави. Бо у світовій солідарності, яка гуртує народи світу для того, щоб захистити Україну проти російської агресії, незаконної анексії Криму, велику частину роботи робите ви – українці Польщі і українці світу.

Гідно вшановуймо разом усіх жертв українсько-польського конфлікту 40-х років ХХ століття.

Нехай Господь упокоїть душі невинно загиблих в оселях праведників!

Вічна їм пам’ять!

Продовження подорожі Урочище Саліна

        Звичайно, що наше життя складається не лише з приємних і радісних сторінок. Є в житті і горе, і страждання. Так і наша подорож була не лише приємними місцями, а і сумними місцями пам"яті. Тому що у кого немає пам"яті про минуле, у того не буде і майбутнього. Ми ціленаправлено йшли в ці місця, щоб побачити, зрозуміти трагедію людей, які жили менше як сто років тому на цій землі.
        Від костелу йдемо вгору і натрапляємо на цвинтар, на якому є і старі склепи, і старі кам’яні  хрести, і сучасні захоронення. На території цього ж цвинтаря є захоронення солдат, які загинули під час другої світової війни. І тут хочеться сказати: не вірте в те, що на Західній Україні паплюжать ту пам'ять, що там забули загиблих в тій війні. Це не правда! Там пам’ятають і другу світову війну, і біду, яку спричинили НКВДисти, і чорнобильську трагедію, і загиблих в Афганістані…. Люди, які зазнали переслідувань і страждань від всіх влад, які ходили по їхній землі і намагались підкорити, принижуючи, вбиваючи, знищуючи їх, не втратили здатності пам’ятати, співчувати і чтити пам'ять. prey
        До того ж люди досить привітні і чуйні. Жодна людина, в якої ми уточнювали дорогу нам не відповіла грубо і не відмахнулась від нас. Всі в подробицях розповідали шлях і додавали: як буде не зрозуміло, запитаєте, вас там далі скерують. Відчуття  на душі  від цієї місцевості і людей залишились дуже приємні.











      Далі по цвинтарю ми йти не стали. Ну може якось моторошно трішки було, там була така тиша, лише вітер шелестів то  тихенько, то збільшував свій подих. Відчулась там глибина віків, років...
   
          І от йдемо до сумного трагічного місця – урочище Саліна, яке розташоване в селі Солянуватка, поблизу Добромиля.
Трагедія, яка трапилась в Саліні наприкінці червня 1941 року. Протягом кількох днів в урочищі Саліна загони НКВС замордували і вкинули до шахт понад 3500 людей, здебільшого українців. Очевидці розповідають, що колона арештантів простягалась не на один кілометр. Всіх їх було зігнано в Саліну, і практично ніхто звідти не повернувся. Кілька днів в урочищі на повну потужність працювали двигуни, які приглушували постріли і крики замордованих. Коли катам почало бракувати набоїв, то людей били до смерті дерев"яними молотками, а потім напівживими скидали у шахту. Серед вбитих були місцеві жителі, колишні в’язні перемишльської тюрми, в якій відбували покарання, переважно українські патріоти. Вбитими були й робітники солеварні, які в цей день отримували зарплату і були свідками кривавої розправи НКВС. В навколишніх селах кілька днів було чути стогін і крики людей. На місці трагедії розмішений хрест і пам’ятна табличка в пам’ять про загиблих українців.
          26 червня 1941 року, коли нквс-ники покинули Добромиль, місцеві жителі в Саліні відкрили ями повні трупів, більшість з яких були настільки понівечені, що опізнати їх було практично неможливо. У липні 1941 року місцеві жителі спорудили в лісі братську могилу, де було поховано замордованих.
         Нацисти теж не оминули Саліну своєю увагою, і в липні 1941 року влаштовували тут розстріли євреїв.
          Сьогодні на місці загибелі тисячів людей встановлено меморіальний пам"ятник, капличку, а також відкритий меморіальний комплекс, який має нагадувати сучасникам про трагедію 1941 року - трагедію, яку радянська влада приховувала десятиліттями, але стерти її з пам"яті людей так і не змогла...

      Одразу при вході у ворота стоїть закинута сторожка


Далі двигаємось по довгій дорозі, яка веде в глиб і вглиб. Тиша тут стоїть ще більша ніж на цвинтарі. І було моторошно йти, але ми йшли. Було таке враження, наче все навколо пам"ятає ту страшну трагедію і сумує, скорбить за невинно і кровожадно загинувшими людьми. Дивишся вперед і здається, що там йдуть ті бідолашні люди.... Так і хочеться назвати цю дорогу - дорогою муки і смерті unsmile



Дорога дійшла до кінця і перед нами відкрились сходи до меморіалу пам"яті





       Затамувавши подих, ми тихо, наче навшпиньках, щоб не потревожити душі померлих, йдемо по сходам.
       Коли ми сюди потрапили біля пам’ятника було покладено вінки і квіти. І з’ясувалось, що нещодавно, 26 червня, як раз були роковини трагедії…. Навіть лавочки збоку стоять.





       Пройшовши ще далі вглиб, знаходиться та сама братська могила. Вона стоїть одиноко в глибині і тиші unsmile



А поряд з меморіалом росте яблунька, яка наче каже, що життя продовжується

        
         Відчуття в цьому місці дуже моторошні… Тиша і вітерець, який шелестить верхівками дерев, будоражать всередині і навіюють сумні думки… Перед очима наче вспливають події тих страшних днів… Довго тут залишатись неможливо! Наче земля стогне від болю людей, які тут отримали страшну мученичиську смерть… https://paschen.livejournal.com/20535.html
         Повертались ми звідти з тяжким серцем
         І щоб відволіктись від тягаря, вже на зворотному шляху обійшли старі розрушені і закинуті будівлі соляного заводу.
         З ХV століття впродовж віків тут видобували сіль, що приносило неабиякий зиск місту. Соляна шахта Саліна була відома далеко поза межами Галичини, а тутешня сіль була знаною не в одній європейській країні. У 1622 році Саліною заволоділи магнати Конєцпольські, а з 1772 року солеварні стали власністю Австро-Угорської імперії.
        На кінець ХІХ століття в Саліні нараховувалось чотири шахти - Францішка, Кароля, Коритовського та безіменна. Тут був свій окремий магістрат, костел, житлові будинки і т.д. Одним словом, промисловий об"єкт був практично таким собі окремим містечком.
       Відомо, що у 1938 році на шахтах працювало близько 300 людей, які щодня виварювали 14 тон солі. В часи Другої світової війни соляний завод на короткий час було закрито, проте вже у 1945 році виробництво відновилось. Сіль з Саліни експортувалась навіть до балканських країн.         
       У 1950 році шахти було закрито через нерентабельність.
        На сьогоднішній день на території урочища збереглось чимало будівель, проте всі вони перебувають у зруйнованому стані. Найбільше в очі кидається колишня адміністративна будівля. Кажуть, що ще на початку 1990-х років годинник на цій будівлі перебував у цілком робочому стані, але сьогодні, на жаль, немає навіть шпиля, на якому розташовувався годинник.
Архівні фото. Комусь пощастило застати цей будиночок ще в такому стані




А нам дістались ось такі руїни. Добре хоч небо трішки розігнало чорні хмари.

















Навпроти є ще залишки однієї будівлі, яка теж може зацікавити







Балки попадали, протрухлявіли і з них стирчать чотиригранні ковані гвіздки umnik



А це нам в очі попались слої фарби



     Фото тут   http://photo.i.ua/user/729788/514921/
      Оглянувши місто Добромиль і його  околиці, час йти далі. Ноги гудуть, йдемо приморені, бо все ж таки ніч в потязі, раннє просинання і проходження вже добрих 25 кілометрів даються взнаки. Хочеться вже хоч десь розкинути палаточку, випити гаряченького чаю і скоріше заснути. Але ж до запланованого місця ночівлі ще треба дійти, приблизно зо 3 кілометри. Йдемо з Добромиля до села Тернава, в якому і знаходиться Замок.
Далі буде.... podmig

Минуле каже сучасному: - Це не має повторитись





Опубліковано 4 вер. 2017 р.
ПІДПИСАТИСЯ 6,3 ТИС.
1937-1938 роки увійшли в історію України як роки Великого терору. Тоді, 80 років тому, по всій Україні і за її межами, розпочалися масові репресії, які мали за мету знищити всіх реальних та уявних ворогів Сталіна. ___

Україна в роки репресій комуністичного терору за СРСР

Репресії за релігійні переконання[ред. • ред. код]

Репресії за релігійні переконання проходили в кілька етапів

Великих втрат зазнала анексована в 1939—1940 рр. Західна Україна, де рівень релігійності був високим. Винищення представників релігійних культів, активних віруючих, культових споруд тривало тут протягом усієї радянської доби, особливо запекло в період пізнього сталінізму[7]

Процес проти «Спілки Визволення України»[ред. • ред. код]

у 1929 р. почався сфабрикований процес проти вигаданої «Спілки Визволення України». У належності до таємної націоналістичної організації під назвою «Спілка визволення України» (СВУ) було звинувачено 45 провідних учених, письменників та інших представників інтелігенції, включаючи Сергія ЄфремоваВолодимира ЧехівськогоАндрія НіковськогоЙосипа ГермайзеМихайла СлабченкаГригорія Голоскевича та Людмилу Старицьку-Черняхівську. «Виявленій» організації приписувалася мета: за допомогою чужоземних держав, емігрантських сил, підбурювання селянства проти колективізації, вбивства Сталіна та його соратників, відокремити Україну від СРСР.

Боротьба зі «шкідництвом»[ред. • ред. код]Підґрунтя репресій[ред. • ред. код]

Вирішення завдання форсованої індустріалізації вимагало не тільки вкладення величезних засобів, але і створення численних технічних кадрів. Основну масу робітників, однак, складали вчорашні неписьменні селяни, що не володіли достатньою кваліфікацією для роботи зі складною технікою. Радянська держава також сильно залежала від технічної інтелігенції, що дісталася в спадщину від царських часів. Ці фахівці найчастіше були досить скептично налаштовані стосовно комуністичних гасел. Партія комуністів, що виросла в умовах громадянської війни, сприймала всі збої, що виникали в ході індустріалізації, як свідомий саботаж, результатом чого стала кампанія проти так званого шкідництва. У ряді процесів у справах про шкідництво і саботаж висувалися, наприклад, такі обвинувачення:

  • Підготовка невірних звітів про фінансове становище СРСР, що приводило до підриву його міжнародного авторитету (справа Трудової селянської партії).
  • Саботаж за завданням іноземних розвідок шляхом недостатнього розвитку текстильних фабрик, створення диспропорцій у напівфабрикатах, що повинно було потягти за собою підрив економіки СРСР і загальне невдоволення (справа Промпартії);
  • Псування насінного матеріалу шляхом його зараження, свідоме шкідництво в галузі механізації сільського господарства шляхом недостатнього постачання запчастин (справа Трудової селянської партії);
  • Нерівномірний розподіл за завданням іноземних розвідок товарів за районами, що приводило до утворення надлишків в одних місцях і дефіцитові в інших (справа меншовицького «Союзного бюро»).
Найвідоміші справи проти «шкідників»[ред. • ред. код]
  • Шахтинська справа — відкритий процес, що відбувся в 1928 на Донбасі. 53 інженери і керівника звинуватили у навмисному шкідництві, створенні підпільної шкідницької організації. 11 осіб засуджені до розстрілу.
Докладніше: Шахтинська справа
  • Справа Промпартії. У 1930 році відбувся відкритий процес у справі «Промпартії», державним обвинувачем на якому був призначений прокурор Криленко (розстріляний у 1937). Обвинувачуваними в основному були представники так званої «буржуазної інтелігенції», яким приписувався саботаж індустріалізації СРСР, співробітництво з іноземними розвідками, підготовка іноземної військової інтервенції в СРСР. Іноземним технічним фахівцям приписувалося ведення в СРСР шпигунської діяльності. Процес пройшов не у всьому гладко. Обвинувачуваний Разін дав свідчення про те, що він на випадок інтервенції пропонував на посаду міністра промисловості і торгівлі в окупаційному уряді фабриканта Рябушинського, однак з'ясувалося, що Рябушинський помер за рік до того, як йому «пропонували посаду міністра».
  • Справа Трудової селянської партії. Справа так званої «контрреволюційної есерівсько-куркульської групи Чаянова — Кондратьєва» відбулася також у 1930 році. Обвинувачуваним приписувався саботаж в галузі сільського господарства та індустріалізації.
  • Справа «Союзного бюро». Відкритий процес над колишніми меншовиками відбувся в березні 1931. Обвинувачуваним приписувався саботаж в галузі планування господарською діяльністю, зв'язок з іноземними розвідками.
  • «Пулківська справа» Справа сфабрикована НКВС проти групи радянських вчених за звинуваченням в «участі у фашистсько-троцкістсько-зінов'євській організації». Їм інкримінувалась спроба терористичних актів проти керівників СРСР, а також шкідництво (зокрема саботаж спостережень сонячних затемнень).

Репресії в СРСР та УРСР в історичній ретроспекції

Радянський дисидент та публіцист Ігор Буніч зазначав: «Якщо порівняти ці події з гітлерівським геноцидом євреїв, то треба визнати, що нацисти були набагато гуманнішими у власній країні. Ворог був визначений чітко. Якщо ти єврей — ти ворог, якщо ні, то ні. Як пощастило народитися. Такі ж ярлики, як „буржуй“, „ворог народу“, „кулак“, „підкуркульник“ та інші — могли бути навішені на кого завгодно і в будь-якій кількості. У цьому й полягає головна відмінність масового терору від терору вибраного.»[1]

Всього у 1921—1953 роках (роки правління І. В. Сталіна) у СРСР, за підрахунками державного російського історика РАН В. Земськова, було засуджено 3,77 млн осіб, з них до вищої міри покарання — 643 тисячі осіб, на заслання — 765 тисяч осіб (дані з довідки на ім'я Н. С. Хрущова). В книзі з промовистою назвою «Велика брехня XX століття» Земськовим вказується, що найбільша кількість засуджених (загалом, не лише за «політичними» статтями) знаходилась у ГУЛАГу у 1950 році — 2,56 млн осіб.[2] При цьому, деякими дослідниками констатовані факти навмисного применшення істориками РАН значущості питань, що ними вивчалися,[3] і це ставить під розумний сумнів результати досліджень працівників Російської академії наук.

Так за підрахунками незалежних від влади російських та західних істориків, кількість жертв сталінського демоциду зазначається, як в десятки разів більша від наведеної В. Земськовим. Наприклад, багаторічний радянський політв'язень O. Солженіцин на підставі власних спостерігань і досліджень, в книзі Архіпелаг ГУЛАГ[4] вказує більш реалістичну кількість жертв сталінського режиму в розмірі 66 мільйонів людей, а оцінки західних істориків називає між 45 млн та 80 млн жертв репресій.

Заслужений професор Гавайського університету, автор терміна і концепції демоциду<, історик та дослідник Рудольф Руммель в одній зі своїх 24 наукових праць «Смертельна політика: Радянський геноцид і масові вбивства з 1917 року», посилаючись на чисельні джерела, фахово обґрунтовує розрахунки та вказує кількість людських жертв серед цивільного населення за період правління Йосипа Сталіна в розмірі 51 млн 755 тис. осіб, з яких близько 40 мільйонів померло або було вбито в таборах ГУЛаг.[5]

Багаторічний радянський політв'язень Розанов Михайло Михайлович згадував про надвисоку смертність в російському таборі Ухтинсько-Печорський ВТТ, де він відбував 3650 днів каторги«Що не день, то списують 200—300 людей. Мруть, як мухи. Одні від цинги, інші від виснаження, треті від роботи і холоду».[6]

Репресії як метод покарання[ред. • ред. код]

Термін «репресії» використовується в СРСР для визначення методу покарання людей, які вважалися антиреволюційними елементами і ворогами народу. Чистки мотивувалися бажанням частини партійного керівництва позбавитися інакодумаючих елементів з Партії і з метою утвердження влади Сталіна. Інші кампанії репресії проводилися проти соціальних груп, які вважалися або були звинувачені у діяльності з прихованими політичним мотивами чи протистояли радянській владі і політиці Комуністичної партії.

Також велика кількість чисток зображалася як усунення можливості саботажу і шпигунства, з огляду на можливу війну з Німеччиною. Найбільша суспільна увага була сконцентрована на репресіях як проти самих лідерів Комуністичної партії, так і проти державних службовців і командного складу збройних сил, широкого загалу членів Партії. Масові репресії в цей час супроводжувалися разом з порушеннями радянськими державними органами радянської законності.

Однак, кампанія репресій торкнулася представників багатьох інших груп суспільства: інтелігенціїселян і особливо, яких називали «надто багатими селянами» (куркулями). Вістря репресій НКВС було спрямоване також проти цілих етносів і етнічних груп, яких називали «п'ятою колоною».

Судячи з промови Микити Хрущова «Про культ особи і його наслідки», що прозвучала на ХХ з'їзді КПРС у 1956 р., та недавніх досліджень, більшість звинувачень, включаючи ті, що прозвучали на Московських процесах, були базовані на примусових зізнаннях, часто здобуті за допомогою тортур і під впливом вільної інтерпретації статті 58 Кримінального Кодексу. На основі цієї статті звинуваченим приписували контрреволюційні злочини. Замість судових процесів часто діяли так звані трійки НКВС. Сотні тисяч людей були звинувачені за сфабрикованими доказами у різноманітних політичних злочинах (шпигунствошкідництвосаботаж, антирадянська агітація і пропаганда, таємна підготовка до державного переворотутероризм), а потім розстріляні або відправлені у табори ГУЛАГу. Багато з них померло у робітничих таборах від недоїдання, хвороб і виснаження. Широкомасштабні політично вмотивовані вбивства сьогодні називається терміном «демоцид» або «політцид».

Ідеологічне обґрунтування репресій[ред. • ред. код]

На об'єднаному Пленумі ЦК і ЦКК у січні 1933 року Сталін заявив «Сильна і могутня диктатура пролетаріату — ось що нам потрібно тепер, для того щоб зітерти в порох останні рештки вимираючих класів і розбити їхні злодійські махінації».«Репресії, — заявив Сталін влітку 1930 року на XVI з'їзді партії, — є необхідним елементом наступу» [1]. Ідеологічною основою репресій була боротьба проти «ворогів народу».

Підбиваючи на об'єднаному Пленумі ЦК і ЦКК у січні 1933 року підсумки першої п'ятирічки, Сталін включив у доповідь спеціальний розділ про завдання і результати боротьби «із залишками ворожих класів» [1]. «Ми утвердили, — заявляв Сталін, — у всіх сферах народного господарства принцип соціалізму, вигнавши звідти капіталістичні елементи». Далі він по-перше розкриває хто мається на увазі під останніми. Останніми залишками вимираючих класів є «промисловці і їх челядь, торговці і їх посіпаки, колишні дворяни і попи, куркулі і підкуркульники, колишні білі офіцери і урядники, поліцейські і жандарми, різного ґатунку буржуазні інтелігенти і всі антирадянські елементи. Єдине, що їм залишається робити, це пакостити і шкодити робітникам і колгоспникам, Радянській владі, партії. І вони шкодять як тільки можуть. Сила і міцна диктатура пролетаріату — ось що нам потрібно тепер для того, щоб розвіяти останні залишки помираючих класів і робити злодійські махінації» [61:22]. Сталін стверджував, що представники цих ворожих класів «розповзлися по наших заводах і фабриках, по наших установах і торговельних організаціях, по підприємствах залізничного і водного транспорту і головним чином — по колгоспах і радгоспах. Розповзлися і сховалися вони там, нап'явши маску „робітників“ і „селяни“, причому дехто з них проліз навіть у партію» (Сталин Сочинения. Т 13. с.207-208) [1 ].

Найбільш масштабні репресивні акції[ред. • ред. код]Розгром троцькістської опозиції[ред. • ред. код]

Відразу після смерті Леніна у 1924 утворилося декілька угруповань всередині керівництва партії, кожна з якої претендувала на владу. Троцькому протистояла більшість керівництва країни на чолі з Зінов'євимКаменєвим і Сталіном, так звана «трійка». Привід до конфлікту з Троцьким був в тому, що, на його думку, необхідно було всіляко сприяти всесвітній революції. При цьому Сталін відстоював концепцію побудови соціалізму в одній країні. Але насправді коренем конфлікту була боротьба за концентрацію всієї повноти влади в руках Сталіна. Троцький був усунутий з займаних посад, його прихильники були витіснені від керівництва Партії і держави. Погляди Троцького («троцькізм») були оголошені ворожою ленінізму дрібнобуржуазною течією. В середині 1920-х років до нього приєдналися Зінов'єв і Камєнєв, які після розгрому Сталіном т. зв. «Нової опозиції» стрімко втрачали владу. В липні-жовтні 1926 року Троцький, Зінов'єв, Камєнєв були виключені з політбюро. Проти «троцькістів» і «зінов'євців» почалися справжні гоніння і репресії. В лютому 1929 р. Троцький був видворений за межі СРСР, а 1940 — вбитий агентом НКВС.

Вважається, що «троцькістів» було остаточно розгромлено у 1934 році. 26 січня 1934 року на «З'їзді переможців» Сталін заявив: «Ми перемогли ворогів партії, тобто троцькістські і бухарінські групи опозиції, але залишки їх ідеології все ще живуть в умах індивідуальних членів…, а також їх контрреволюційна програма відновлення капіталізму в СРСР.»

Протягом 1934—1936 років з лав партії було виключено 18,3 % із 1916,5 тисячі її членів, більшість яких було заарештовано і страчено. Зокрема з 1966 делегатів «З'їзду переможців», 1108 було арештовано й більшість із них розстріляні. Пізніше чистки торкнулися також і органів НКВС — з 1 жовтня 1936 р. по 15 серпня 1938 р. було арештовано 2273 людей, з них за «контрреволюційні злочини» — 1862. Після приходу Берії за 1939 рік до них додалося ще 937 людей.

Ліквідація куркульства як класу[ред. • ред. код]

Сталіну і партійному керівництву для проведення колективізації на селі потрібна була опора. Сталін розумів, що найбільшим ворогом його планам є клас заможного селянства і тому партія взяла курс на ліквідацію куркульства. Сталін закликав до «ліквідації куркульства як класу». Ця класична тактика за принципом «поділяй та володарюй» була розрахована на те, щоб ізолювати найзаможніших хазяїв від маси бідних селян. Проте визначити, хто саме є куркуль, було не просто. Вважалося, що куркулі мають більше засобів виробництва, ніж середняки, й використовують найману працю. Підрахували, що вони становили близько 5 % селян. Але зображення урядом куркулів як «кровопивців-лихварів» та «експлуататорів» своїх односельців рідко відповідало дійсності.

Тих, хто чинив найупертіший опір, розстрілювали або масово вивозили в табори примусової праці на Північ чи до Сибіру. Решту позбавляли всієї їхньої власності (включаючи хату й особисті речі), не приймали до колгоспів, лишаючи їх напризволяще. Розкуркулювання сягнуло апогею взимку 1929/1930 рр. Найпоширенішою його формою стала депортація. Сотні тисяч селян разом із сім'ями виганяли з домівок, саджали у товарні потяги й вивозили за тисячі кілометрів на Північ, де їх скидали серед арктичної пустелі, нерідко без їжі та притулку. З понад мільйона українських селян, експропрійованих радянським режимом на початку 1930-х років, близько 850 тис. депортували на Північ, де багато з них, особливо дітей, загинули.

Та найстрашнішим засобом боротьби сталінської влади проти українського селянства став Голодомор 1932—1933 років.

Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
11
предыдущая
следующая